Малюк

Розділ І Порожнеча і тиша

— Знаєш, — сказала Майка, — у мене якесь дурне передчуття…

Ми стояли біля глайдера, вона дивилася собі під ноги і длубала каблуком промерзлий пісок.

Я не знав, що відповісти. Передчуттів я не мав ніяких, але мені, загалом кажучи, тут також не подобалось. Я примружився і почав дивитися на айсберг. Він височів над обрієм велетенською брилою цукру, сліпучо-біле вищерблене ікло, дуже холодне, дуже непорушне, дуже монолітне, без усіх цих мальовничих мерехтінь та переливів, — помітно було, що як врізався він у цей плаский беззахисний берег сто тисяч років тому, так і збирається простирчати тут ще сто тисяч років на заздрість усім своїм побратимам, що неприкаяно дрейфують у відкритому океані. Пляж, — гладенький, сіро-жовтий, виблискуючи міріадами лусочок інею — тулився до нього, а праворуч був океан, свинцевий, що дихав охолодим металом і був повитий холодним ряботинням, біля обрію чорний, наче туш, неприродно мертвий. Ліворуч над гарячими джерелами, над болотом, лежав сірий шаруватий туман, за туманом ледве проглядалися їжакуваті сопки, а далі громадилися стрімчасті темні скелі, вкриті плямами снігу. Скелі ці тяглися уздовж усього узбережжя, доки сягало око, а понад скелями у безхмарному, але також невеселому крижаному сіро-бузковому небі здіймалося крихітне, холодне бузкувате сонце.

Вандерхузе виліз із глайдера, відразу натягнув на голову хутряний капюшон і підійшов до нас.

— Я готовий, — повідомив він. — Де Комов?

Майка коротко знизала плечима і похукала на задубілі пальці.

— Зараз прийде, напевно, — розгублено відповіла вона.

— Ви куди сьогодні? — запитав я Вандерхузе. — На озеро?

Вандерхузе трохи закинув обличчя, відкопилив нижню губу і сонливо подивився на мене поверх кінчика носа, відразу зробившись схожим на літнього верблюда з рисячими бакенбардами.

— Нудно тобі тут самому, — співчутливо промовив він. — Але ж доведеться потерпіти, як ти гадаєш?

— Гадаю, доведеться.

Вандерхузе ще більше закинув голову і з тією самою верблюжою пихатістю поглянув у напрямку айсберга.

— Так, — співчутливо промовив він. — Це дуже схоже на Землю, але це не Земля. У цьому й уся біда із землеподібними світами. Постійно почуваєшся обдуреним. Обкраденим почуваєшся. Але й до цього можна звикнути, як ти гадаєш, Майко?

Майка не відповіла. Сьогодні вона чомусь зовсім засумувала. Чи навпаки — сердилася. Та з Майкою таке взагалі-то трапляється, вона це любить.

Позаду, легенько цмокнувши, лопнула перетинка люка, і на пісок зістрибнув Комов. Похапцем, на ходу застібаючи доху[1], він підійшов до нас і уривчасто запитав:

— Готові?

— Готові, — відповів Вандерхузе. — Куди ми сьогодні, Геннадію? Знову на озеро?

— Так, — сказав Комов, порпаючись із застібкою на горлі. — Наскільки я розумію, Майє, сьогодні ваш квадрат шістдесят чотири. Мої точки: західний берег озера, висота сім, висота дванадцять. Розклад уточнимо по дорозі. Попов, вас я попрошу надіслати радіограми, я залишив їх у рубці. Зв’язок зі мною через глайдер. Повернення о вісімнадцятій нуль-нуль за місцевим часом. У випадку затримки попередимо.

— Зрозуміло, — сказав я без ентузіазму: не сподобалася мені ця згадка про можливу затримку.

Майка мовчки рушила до глайдера. Комов упорався, нарешті, із застібкою, провів долонею по грудях і теж пішов до глайдера. Вандерхузе потиснув мені плече.

— Намагайся якнайменше витріщатися на всі ці пейзажі, — порадив він. — Сиди по змозі вдома і читай. Бережи квіти своєї селезінки.

Він неквапом заліз у глайдер, вмостився у водійському кріслі і помахав мені рукою. Майка, нарешті, дозволила собі всміхнутись і теж помахала мені рукою. Комов, не дивлячись, кивнув, ліхтар засунувся, і я перестав їх бачити. Глайдер нечутно рушив з місця, стрімко ковзнув уперед і вгору, відразу зробився маленьким і чорним та зник, неначе його й не було. Я залишився сам-один.

Якийсь час я стояв, запхавши руки глибоко в кишені дохи, і дивився, як трудяться мої хлоп’ята. За ніч вони попрацювали на славу, втомились, охляли і тепер, розгорнувши енергозабірники на максимум, жадібно ковтали блідий бульйончик, який згодовувало їм мляве бузкове світило. І ніщо інше їх не турбувало. І нічого більше їм було не треба, навіть я їм був не потрібен — принаймні, доти, поки не вичерпається їхня програма. Щоправда, незграбний товстун Том щоразу, коли я потрапляв у поле його візирів, умикав рубіновий лобовий сигнал, і при бажанні це можна було би сприймати як привітання, як ввічливо-розгублений уклін, але я ж то знав, що це просто означає: «У мене та в інших усе гаразд. Виконуємо завдання. Чи немає нових вказівок?» Я не мав нових вказівок. Я мав багато самоти і багато, дуже багато мертвої тиші.

Це не була ватяна тиша акустичної лабораторії, від якої закладає вуха, і не та дивовижна тиша земного заміського вечора, яка, освіжаючи, лагідно омиває мозок, заспокоює і єднає тебе з усім найкращим, що є у світі. Це була тиша особлива — пронизлива, прозора, наче вакуум, здатна витріпати всі нерви, — тиша величезного, абсолютно порожнього світу.

Я зацьковано озирнувся. Загалом, мабуть, не можна так говорити про себе; мабуть, слід було би сказати просто: «Я озирнувся». Проте я й справді озирнувся не просто, а саме зацьковано. Безшумно працювали кібери. Безшумно сліпило бузкове сонце. З цим треба було якось покінчити.

Наприклад, можна було б нарешті зібратися і пройтися до айсберга. Але до нього було кілометрів п’ять, а стандартна інструкція категорично забороняє черговому віддалятися від корабля більше як на сто метрів. Мабуть, за інших обставин було б до дідька спокусливо ризикнути і порушити інструкцію. Та тільки не тут. Тут я міг відійти і на п’ять кілометрів, і на сто двадцять п’ять, і нічого би не трапилось ні зі мною, ні з моїм кораблем, ні з десятком інших кораблів, що знаходяться зараз по всіх кліматичних поясах планети на південь від мене. Не вистрибне з цих корячкуватих нетрів кровожерливе чудовисько, щоби зжерти мене, — нема тут ніяких чудовиськ. Не налетить з океану лютий тайфун, щоби підняти корабель і пожбурити на ці похмурі скелі, — не помічено тут ні тайфунів, ні інших землетрусів. Не буде тут надтермінового виклику з бази з оголошенням біологічної тривоги — не може тут бути біологічної тривоги, нема тут ні вірусів, ні бактерій, небезпечних для багатоклітинних створінь. Нічого тут нема, на цій планеті, крім океану, скель і карликових дерев. Нецікаво тут порушувати інструкцію.

Та й виконувати її тут нецікаво. На будь-якій порядній біологічно активній планеті дідька лисого я стояв би отак, руки в кишенях, на третій день після посадки. Я би літав зараз як підпалений. Налагодження, запуск і щодобовий контроль настройки сторожа-розвідника. Організація навколо корабля — і навколо будівельного майданчика, між іншим, — Зони Абсолютної Біологічної Безпеки. Забезпечення згаданої ЗАББ від нападу з-під Грунту. Кожні дві години контроль і заміна фільтрів — зовнішніх бортових, внутрішніх бортових та індивідуальних. Облаштування могильника для поховання всіх відходів, у тому числі й використаних фільтрів. Кожні чотири години стерилізація, дегазація та дезактивація керуючих систем кібермеханізмів. Контроль інформації роботів медслужби, запущених за межі ЗАББ. Ну й інші дрібниці: метеозонди, сейсмічна розвідка, спелеонебезпека, тайфуни, обвали, селі[2], карстові скиди{Карстові скиди — скиди, спричинені дією підземних вод у розчинних породах.}, лісові пожежі, виверження вулканів…

Я уявив собі, як я, у скафандрі, спітнілий, невиспаний, злий і вже трохи отупілий, промиваю нервові вузли товстуну Тому, а сторож-розвідник мотається в мене над головою і з наполегливістю ідіота удвадцяте сповіщає мене про появу під ген тим корчем страшної крапчастої жаби невідомого йому виду, а в навушниках верещать тривожні сигнали не на жарт схвильованих роботів мед служби, які з’ясували, що такий-то місцевий вірус дає нестандартну реакцію на пробу Балтерманца і, отже, теоретично здатен прорвати біоблокаду. Вандерхузе, котрий, як і належить лікарю та капітану, сидить у кораблі, ставить мене до відома, що виникла небезпека провалитись У драговину, а Комов із крижаним спокоєм у голосі повідомляє по радіо, що двигун глайдера, наскільки він розуміє, сточений маленькими комахами, схожими на мурах, і що мурахи ці в даний момент пробують на зуб його скафандр… Ух! Проте на таку планету мене, звісно, не взяли б. Мене взяли саме на таку планету, для якої інструкції не писані. Бо не потрібні вони там.

Перед люком я затримався, струсив з підошов налиплий пісок, постояв трохи, поклавши долоню на теплий дихаючий борт корабля, і тицьнув пальцем у перетинку. У кораблі теж було тихо, але це все-таки була домашня тиша, тиша порожньої і затишної квартири. Я скинув доху і пройшов просто в рубку. Біля свого пульта я затримуватися не став — я й так бачив, що все гаразд, — а відразу сів за рацію. Радіограми лежали на столику. Я увімкнув шифратор і почав набирати текст. У першій радіограмі Комов повідомляв на базу координати трьох передбачених стійбищ, звітував про мальків, яких учора запустили в озеро, і радив Кіматурі не поспішати з плазунами. Усе це було більш-менш зрозуміло, та от із другої радіограми, адресованої в Центральний інформаторій, я зрозумів тільки, що Комову до зарізу потрібні дані щодо ігрек-фактора для двонормального гуманоїда з чотирьохповерховим індексом, який у цілому складається з дев’яти цифр і чотирнадцяти грецьких літер. Це була суцільна і непроникна вища ксенопсихологія{[3]}, на якій я, як і будь-який нормальний гуманоїд індексу нуль, не розумівся абсолютно. Та й не треба.

Набравши текст, я увімкнув службовий канал і передав усі повідомлення в одному імпульсі. Потім я зареєстрував радіограми, і раптом мені спало на думку, що час і мені надіслати свій перший звіт. Себто, що, власне, означає — звіт… «Група ЕР-2, будівельні роботи за стандартом 15, виконання стільки-то відсотків, дата, підпис». Усе. Мені довелося підвестися і підійти до свого пульта, щоби поглянути на графік виконання, і я відразу зрозумів, чого це мене раптом потягло на звіт. Справа тут була не у звіті, а просто я, напевно, вже досить досвідчений кібертехнік і відчув перебій, навіть нічого не бачачи і не чуючи: Том знову зупинився, зовсім як учора, ні з того ні з сього. Як і вчора, я роздратовано тицьнув пальцем у клавішу контрольного виклику: «У чому річ?» Як і вчора, сигнал затримки відразу ж згас — і спалахнув рубіновий вогник: «У нас усе гаразд, виконуємо завдання. Чи немає нових вказівок?» Я дав йому вказівку відновити роботу й увімкнув відеоекран. Джек і Рекс працювали завзято, і Том також зрушився, але в перші секунди якось дивно, мало не боком, проте відразу ж вирівнявся.

— Е, брате, — сказав я вголос, — видно, ти в мене перевтомився і треба тебе, брате, почистити. — Я зазирнув у робочий щоденник Тома. Профілактику йому належало робити сьогодні ввечері. — Гаразд, до вечора ми з тобою якось дотягнемо, як ти гадаєш?

Том не заперечував. Якийсь час я дивився, як вони працюють, а потім вимкнув відеоекран: айсберг, туман над болотом, темні скелі… Хотілось обійтися без цього.

Звіт я все-таки надіслав і відразу зв’язався з ЕР-6. Вадик відгукнувся негайно, наче тільки цього і чекав.

— Ну що там у вас? — запитали ми один одного.

— У нас нічого, — відповів я.

— У нас ящірки поздихали, — повідомив Вадик.

— Ех, ви, — сказав я. — Попереджав же вас Комов, улюблений учень доктора Мбоги: не поспішайте ви з плазунами.

— А хто з ними поспішає? — заперечив Вадик. — Якщо хочеш знати мою думку, вони тут просто не виживуть. Спекота ж!

— Купаєтесь? — запитав я із заздрістю.

Вадик помовчав.

— Споліскуємося, — відповів він з неохотою. — Час від часу.

— Чого так?

— Порожньо, — сказав Вадик. — Нагадує жахливо велику ванну… Ти цього не зрозумієш. Нормальна людина такої неймовірної ванни уявити не може. Я тут заплив кілометрів на п’ять, спочатку все було гаразд, а потім раптом як уявив собі, що це ж не басейн — океан! І, крім мене, нема в ньому жодної живої тварюки… Ні, старий, тобі цього не зрозуміти. Я мало не потонув.

— Та-а-к, — протягнув я. — Отже, у вас теж…

Ми потеревенили ще декілька хвилин, а потім Вадика викликала база, і ми поспіхом розпрощались. Я викликав ЕР-9. Ганс не відгукнувся. Можна було б, звісно, викликати ЕР-1, ЕР-3, ЕР-4 й так далі — до ЕР-12, поговорити про те, що, мовляв, порожньо, безживно, мовляв, але яка з цього користь? Якщо подумати, ніякої. Тому я вимкнув рацію і переселився до себе за пульт. Якийсь час я сидів просто так — дивився на робочі екрани і думав про те, що справа, яку ми робимо, це подвійно добра справа: ми не тільки рятуємо пантіанців від неминучої і поголовної загибелі, ми ще й цю планету рятуємо — від порожнечі, від мертвої тиші, від безглуздя. Потім мені спало на думку, що пантіанці, напевно, доволі дивна раса, якщо наші ксенопсихологи вважають, що ця планета підходить їм найкраще. Дивний, мабуть, спосіб життя у них на Панті. От доставлять їх сюди — спочатку, звичайно, не всіх, а по два — по три представники від кожного племені, — побачать вони цей промерзлий пляж, цей айсберг, порожній крижаний океан, порожнє бузкове небо, побачать і скажуть: «Чудово! Зовсім як удома!» Якось не віриться. Щоправда, до їхнього приїзду тут уже не буде так порожньо. В озерах буде риба, в хащах — дичина, на мілинах — їстівні мушлі. Може, і ящірки коли-небудь приживуться, а наш айсберг засидять які-небудь пташечки… До того ж, слід сказати, у становищі пантіанців не доводиться особливо перебирати. Якби, наприклад, стало відомо, що наше Сонце от-от вибухне і злиже із Землі все живе, я, напевно, теж не вередував би. Напевно, сказав би собі: нічого, якось проживемо. Щоправда у пантіанців ніхто й не питає. Вони однаково нічого не розуміють, космографії в них ще немає, навіть найпримітивнішої. Тож вони і не дізнаються, що переселилися на іншу планету…

Раптом я почув дещо. Якийсь шурхіт, наче ящірка пробігла. Про ящірку я, напевно, згадав через мою недавню розмову з Вадиком, насправді ж звук був ледь чутний і зовсім невизначений. Потім у дальньому кінці рубки щось цокнуло — і відразу ж десь полилася цівкою вода. На самій межі чутності тріпотіла і дзижчала муха, що потрапила в павутиння, скоромовкою бурмотіли роздратовані голоси. І знову коридором пробігла ящірка. Я відчув, що мені від напруження зсудомило шию, і підвівся. При цьому я зачепив довідник, який лежав на краю пульта, і він зі страшним гуркотом упав на підлогу. Я підняв його і зі страшним гуркотом пожбурив назад на пульт. Я задудів бадьорий марш і, карбуючи крок, вийшов у коридор.

Це все тиша. Тиша та порожнеча. Вандерхузе щовечора пояснює нам це якнайзрозуміліше. Людина — не природа, вона не терпить порожнечі. Опинившись у порожнечі, вона прагне її заповнити. Вона заповнює її примарами й уявними звуками, якщо не в змозі заповнити її чимось реальним. Уявних звуків я за ці три дні наслухався достатньо. Очевидно, небавом почнуться примари…

Я крокував коридором повз порожні каюти, повз бібліотеку, повз арсенал, а коли проходив повз медичний відсік, відчув слабкий запах — свіжий і водночас неприємний, наче від нашатирного спирту. Я спинився і принюхався. Знайомий запах. Хоча що це таке — незрозуміло. Я зазирнув у хірургічну. Постійно ввімкнений і готовий до дії кіберхірург — величезний білий спрут, підвішений до стелі, — холодно глянув на мене зеленуватими очиськами і з готовністю підняв маніпулятори. Запах тут був густіший. Я ввімкнув аварійну вентиляцію і закрокував далі. Це ж треба, як у мене загострились усі відчуття. Вже що-що, а нюх у мене завжди був негодящим…

Свій дозорний марш я закінчив на кухні. Тут також було повно запахів, але проти цих запахів я нічого не мав. Що б там не казали, а на кухні має пахнути. На інших кораблях що на кухні, що в рубці — одне і те саме. У мене цього нема і не буде. У мене свої порядки. Чистота чистотою, а на кухні має приємно пахнути. Смачно. Збудливо. Мені тут доводиться чотири рази на день складати меню, і це, зауважте, за повної відсутності апетиту, бо апетит і порожнеча-тиша — речі, очевидно, несумісні…

На складання меню мені знадобилося не менше півгодини. Це були важкі півгодини, але я зробив усе, що міг. Потім я ввімкнув кухаря, втовкмачив йому меню і пішов поглянути, як працюють мої хлоп’ята.

Уже на порозі рубки я помітив, що трапилася НП[4]. Усі три робочі екрани на моєму пульті показували цілковиту зупинку. Я підбіг до пульта й увімкнув відеоекран. Мені серце тьохнуло: будівельний майданчик був порожнім. Такого в мене ще ніколи не траплялось. Я навіть не чував, що таке взагалі може статися. Я потрусив головою і кинувся до виходу. Кіберів хтось викрав… Випадковий метеорит… ударив Тома по крижах… Сказилась програма… Неможливо, неможливо! Я влетів у кесон[5] і схопив доху. Руки не втрапляли в рукави, кудись зникли застібки, і поки я змагався з дохою, як барон Мюнхгаузен[6] зі своєю оскаженілою шубою, перед моїми очима стояла жахлива картина: хтось невідомий і неможливий веде мого Тома, як собачатко, і кібери покірно повзуть прямісінько в туман, у димну трясовину, поринають у буру рідоту і зникають назавжди… Я з розмаху копнув ногою перетинку і вистрибнув назовні.

Все попливло мені перед очима. Кібери були тут, біля корабля. Вони товклися біля вантажного люка, всі троє, легенько відштовхуючи один другого, так ніби кожен намагався першим потрапити до трюму. Це було неможливо, це було непристойно, це було страшно.

Вони немов намагалися якомога швидше опинитися у трюмі, від чогось сховатись, урятуватися… Відоме таке явище другої природи — оскаженілий робот, воно трапляється дуже рідко, а про оскаженілого будівельного робота я не чув ніколи. Однак мої нерви були настільки накручені, що зараз я був готовий до цього. Та нічого не сталося. Помітивши мене, Том припинив вовтузитись і ввімкнув сигнал «чекаю вказівок». Я рішуче показав йому руками: «Повернутись на місце, продовжувати виконання програми». Том слухняно ввімкнув задній хід, розвернувся і покотив назад на майданчик. Джек і Рекс, зрозуміло, посунули за ним. А я все стояв біля люка, в горлі у мене пересохло, коліна ослабли, і мені дуже хотілося присісти.

Але я не присів. Я почав приводити себе до ладу. Доха на мені була застібнута косо-криво, вуха мерзли, на чолі і на щоках швидко застигав піт. Повільно, намагаючись контролювати всі свої рухи, я витер обличчя, застібнувся як слід, насунув на очі капюшон, натягнув рукавички. Сором зізнаватися, звичайно, але я відчував страх. Власне кажучи, це вже був не сам страх, це були залишки пережитого страху, змішані з соромом. Кібертехнік, що злякався власних кіберів… Мені стало цілком зрозуміло, що про цей випадок я ніколи і нікому не розповім. Чорт забирай, у мене ж ноги трусилися, вони в мене й зараз якісь ватяні, і найбільше на світі мені зараз хочеться повернутися на корабель, спокійно, по-діловому обдумати події, розібратися. Довідники деякі переглянути. А насправді я, мабуть, просто боюся наближатися до моїх хлоп’ят…

Я рішуче запхав руки у кишені і рушив до будмайданчика. Хлоп’ята працювали ніби нічого й не трапилося. Том, як завжди, запобігливо спитав у мене нових вказівок. Джек обробляв фундамент диспетчерської, як йому й належало за програмою. Рекс рухався зигзагами по готовій дільниці посадочної смуги і займався розчищанням. А таки щось у них негаразд із програмою. Каміння якогось на смугу нажбурляли… Не було цього каміння, та й не потрібне воно тут, вистачає будматеріалу й без каменю. Авжеж, відколи Том тоді зупинився, так відтоді вони останню годину займалися тут чимось не тим. Суччя якесь валяється на смузі… Я нахилився, підняв сучок і пройшовся взад-вперед, поплескуючи себе цим сучком по халяві. А чи не спинити мені їх просто зараз, не дожидаючись часу профілактики? Невже ж, чорт забирай, я десь напартачив у програмі? Гадки не маю… Я жбурнув сучок на купу каміння, зібраного Рексом, повернувся і пішов до корабля.