Малюк

Розділ V Люди і нелюди

— Cтояти по місцях! — весело скомандував Комов, підхопив футляри з апаратурою і пішов собі.

Я подивився на Майку. Майка стояла стовпом посеред рубки із затуманеним поглядом і беззвучно ворушила губами — міркувала.

Я подивився на Вандерхузе. Брови у Вандерхузе були високо скинуті, бакенбарди розчепірилися, вперше на моїй пам’яті він був схожий не на ссавця, а на чорт-рибу, витягнуту з води. На оглядовому екрані Комов, обвішаний апаратурою, бадьоро чимчикував до болота вздовж будівельного майданчика.

— Так-так-так! — промовила Майка. — Ось, значить, чому іграшки…

— Чому? — жваво поцікавився Вандерхузе.

— Він ними бавився, — пояснила Майка.

— Хто? — запитав Вандерхузе. — Комов?

— Ні. Семенов.

— Семенов? — здивовано перепитав Вандерхузе. — Гм… Ну то й що?

— Семенов-молодший, — нетерпляче сказав я. — Пасажир. Дитина.

— Яка дитина?

— Дитина Семенових! — пояснила Майка. — Розумієте, навіщо було в них це швейне обладнання? Усілякі там чіпці, сорочечки, підгузки…

— Підгузки! — повторив вражений Вандерхузе. — Так це в них народилася дитина! Так-так-так-так! Я ше здивувався, де вони підчепили пасажира, до того ж однофамільця! Мені й на гадку… Ну звичайно!

Заспівав радіовиклик. Я машинально відгукнувся. Це виявився Вадик. Говорив він напівголосно — мабуть, боявся, що засічуть…

— Що там у вас, Стасю? Тільки швидко, ми зараз знімаємося…

— Таке швидко не розповіси, — відрубав я невдоволено.

— А ти двома словами. Корабель Блукачів знайшли?

— Яких Блукачів? — здивувався я. — Де?

— Ну, цих… яких Горбовський шукає…

— Хто знайшов?

— Ви знайшли! Адже знайшли? — Голос його раптом змінився. — Перевіряю настройку, — суворо промовив він. — Вимикаюся.

— Що там знайшли? — запитав Вандерхузе. — Який ще корабель?

Я відмахнувся.

— Це так, цікаві… Отже, народився він у квітні сорок сьомого, а востаннє на зв’язок вони виходили у травні сорок восьмого… Якове, як часто вони мали виходити на зв’язок?

— Раз на місяць, — відповів Вандерхузе. — Якщо корабель перебував у вільному пошуку…

— Хвилиночку, — сказав я. — Травень, червень…

— Тринадцять місяців, — випередила мене Майка.

Я не повірив і перерахував сам.

— Так, — сказав я.

— Неймовірно, правда?

— Що, власне, неймовірно? — обережно запитав Вандерхузе.

— У день аварії, — сказала Майка, — немовляті був рік і один місяць. Як же він вижив?

— Аборигени, — сказав я. — Семенов стер бортжурнал. Отже, когось помітив… І нічого було Комову на мене кричати! Це був справжній дитячий плач! Що я, немовлят не чув?.. Вони все це записали, а коли той виріс, дали йому прослухати…

— Щоб записати, потрібно мати техніку, — сказала Майка.

— Ну, не записали, то запам’ятали, — сказав я. — Це несуттєво.

— Ага, — промовив Вандерхузе. — Він побачив або негуманоїдів, або гуманоїдів, але на стадії машинної цивілізації. І тому стер бортжурнал. За інструкцією.

— На машинну цивілізацію не схоже, — сказала Майка.

— Значить, негуманоїди… — До мене раптом дійшло. — Шановні, — сказав я, — якщо тут негуманоїди, то це такий випадок, що я навіть не знаю… Людина-посередник, розумієте? Він — і людина, і нелюдина, гуманоїд і негуманоїд! Такого ще ніколи не бувало. Про таке навіть і мріяти ніхто не ризикнув би!

Я був у захваті. Майка теж була у захваті. Перспективи засліплювали нас. Туманні, неясні, проте сліпуче райдужні. Справа полягала не тільки в тому, що вперше в історії уможливлювався чіткий контакт із негуманоїдами. Людство отримувало унікальне дзеркало, перед людством розчинялися двері до цілком недоступного раніше, незбагненого світу принципово іншої психології, і невиразні комовські ідеї вертикального прогресу знаходили врешті експериментальне підгрунтя…

— З якого дива негуманоїди будуть морочитися з людським дитям? — задумливо мовив Вандерхузе. — Навіщо їм це і що вони в цьому розуміють?

Перспективи дещо потьмяніли, але Майка відразу ж сказала з викликом:

— На Землі відомі випадки, коли негуманоїди виховували людських дітей.

— Так то ж на Землі! — сумно сказав Вандерхузе.

І він мав рацію. Всі відомі розумні негуманоїди були набагато віддаленіші від людини, ніж вовки, ведмеді чи навіть восьминоги. Стверджував же такий серйозний спеціаліст, як Крюгер, що розумні слимаки Гарроти розглядають людину з усією її технікою не як явище реального світу, а як плід своєї надзвичайної уяви…

— І тим не менше, він уцілів і виріс! — сказала Майка.

І вона теж мала рацію.

Я — людина за вдачею скептична. Я не люблю зариватись і надміру фантазувати. Не те що Майка. Але тут більше просто нічого не можна було припустити. Однорічна дитина. Крижана пустеля. Сама. Зрозуміло ж, що сама собою вона би вижити не змогла. Причому з іншого боку — стертий бортжурнал. Що тут ще можна придумати? Якісь прибульці-гуманоіди випадково опинились поблизу, вигодували немовля, а потім полетіли… Якась нісенітниця…

— А може, він не вижив? — сказала Майка. — Може, все, що від нього лишилося, це його плач і голоси його батьків?

На мить мені здалося, що все зруйнувалося. Постійно ця Майка що-небудь вигадає. Та я відразу ж зметикував.

— А як він проходить на корабель? Як він командує моїми кіберами? Ні, шановні, ми зустріли в космосі точнісіньку — розумієте? — точнісіньку, ідеальну репліку людства, або це космічний мауглі. Не знаю, що неймовірніше.

— І я не знаю, — сказала Майка.

— І я, — сказав Вандерхузе.

З репродуктора пролунав голос Комова:

— Увага, на борту! Я вийшов на позицію. Дивитись довкола як слід. Мені звідси видно небагато. Радіограми були?

Я зазирнув у приймальну кишеню.

— Ціла пачка, — сказав я.

— Ціла пачка, — сказав Вандерхузе у мікрофон.

— Стасю, мої радіограми ви вже надіслали?

— А… Ще не всі, — сказав я, похапцем всідаючись за рацію.

— Ще не всі, — повідомив Вандерхузе у мікрофон.

— Хлів на палубі! — оголосив Комов. — Годі філософствувати, беріться до справи. Майє, стежте за екраном. Про все забудьте і стежте за екраном. Попов, щоб через десять хвилин моя остання радіограма була в ефірі. Якове, зачитайте, що там прийшло на моє ім’я…

Коли я закінчив передачу і озирнувся, всі були зайняті своїми справами. Майка сиділа за пультом огляду — на панорамному екрані вимальовувався Комов, крихітна постать біля самого берега. Над болотом ворушився туман, і більше ніякого руху на всіх трьохста шістдесяти градусах у радіусі семи кілометрів від корабля не спостерігалося. Комов сидів до нас спиною: очевидно, він вичікував, що наш мауглі з’явиться з болота. Майка повільно повертала голову з боку в бік, озираючи околиці, і час від часу давала на яку-небудь підозрілу дільницю максимальне збільшення — тоді на екранах малих моніторів з’являвся або пониклий кущ, або бузкова тінь дюни на іскристому піску, або невизначена пляма в рідкій щетині карликових дерев.

Вандерхузе монотонно бубонів у мікрофон: «… варіанти психотипу двокрапка шістнадцять ен дріб тридцять два дзета або шістнадцять ем …мамо… дріб тридцять один епсилон…» — «Досить, — казав Комов. — Наступну». — Земля Лондон Картрайт, шановний Геннадію, ще раз нагадую про вашу обіцянку відгук…» — «Досить. Наступну». — «Прес-центр…» — «Досить. Далі. Якове, читайте лише ті, що з Центру або з бази». Пауза. Вандерхузе перебирає картки. «Центр Бадер замовлена вами апаратура нуль-транспортується на базу надішліть нам попередні міркування за наступними пунктами перше інші ймовірні зони проживання аборигенів…» — «Досить. Далі…»

Тут мене викликала база. Сидоров питав Комова.

— Комов на контакті, Михайле Альбертовичу, — сказав я винувато.

— Контакт розпочався?

— Ще ні. Чекаємо.

Сидоров кашлянув.

— Ну гаразд, я з’єднаюся з ним трохи пізніше. Це не терміново. — Він помовчав. — Хвилюєтесь?

Я прислухався до своїх відчуттів.

— Не те що хвилюємось… Дивно якось. Як уві сні. Як у казці.

Сидоров зітхнув.

— Не буду заважати, — сказав він. — Бажаю удачі.

Я подякував. Потім я сперся ліктем на пульт, поклав підборіддя на долоню і знову прислухався до своїх відчуттів. Так, дивно якось.

Людина — нелюдина. Мабуть, насправді його не можна називати людиною. Людське дитя, виховане вовками, виросте вовком. Ведмедями — ведмедем. А якби до виховання людської дитини взявся спрут? Не з’їв би, а почав би виховувати… Річ навіть не в цьому. І вовк, і ведмідь, і спрут — усі вони позбавлені розуму. Принаймні того, ідо ксенологи називають розумом. А от якщо нашого мауглі виховали істоти розумні, але водночас у якомусь розумінні спрути?.. І навіть ще чужіші ніж спрути… Бо це ж вони навчили його викидати захисні фантоми, навчили мімікрії, — в людському організмі немає нічого для таких штучок, отже, це штучне пристосування… Стривай, а для чого йому мімікрія? Від кого це він навчений захищатися? Планета ж порожня! Значить, не порожня.

Я уявив собі величезні печери, залиті примарним бузковим світлом, похмурі завулки, в яких причаїлася смертельна небезпека, і маленького хлопчика, який скрадається попід липкою стіною, ладний щезнути будь-якої миті, розчинитися у непевному сяйві, залишивши ворогові свою невиразну, розпливчасту тінь. Бідний хлопчик. Його треба негайно ж вивезти звідси… Стоп-стоп-стоп! Це все дурниці. Цього всього не буває. Не буває так, щоб існувало складне, мудре, досвідчене життя і не кишіло б навколо нього життя простіше, дурніше. Скільки тут виявили видів живих істот? Чи то одинадцять, чи то дванадцять — і все це в діапазоні від вірусу до людської дитини. Ні, так не буває. Тут щось негаразд. Добре, незабаром дізнаємося. Хлопчик нам про все розповість. А якщо не розповість? Хіба багато людські вовченята розповіли людям про вовків? На що ж розраховує Комов? Мені закортіло негайно ж запитати в Комова, на що той розраховує.

Вандерхузе дочитав останню радіограму, випростався у кріслі, заклав руки за голову й промовив задумливо:

— А я ж знав Семенових. Мушу вам сказати, дуже були славні і водночас дуже дивакуваті люди. Романтики старовини. Звісно, Шура знав усі старовинні закони, він їх постійно цитував. Нам вони видавалися смішними та недолугими, а він знаходив у них якусь принадність… Катастрофа, агонія, жахливі страховиська лізуть у корабель. Знищити бортжурнал, стерти свій слід у просторі — адже на тому кінці сліду Земля! Так, це дуже на нього схоже. — Вандерхузе помовчав. — Між іншим, таких, хто шукає усамітнення, набагато більше, ніж ми з вами думаємо. Бо ж усамітнення — не така вже й погана штука, як ви гадаєте?

— Не для мене, — коротко сказала Майка, не відриваючись від екрану.

— Це тому, що ти молода, — заперечив Вандерхузе. — У твоєму віці Шура Семенов теж любив дружити з багатьма і щоб інші товаришували з ним. І щоби працювати разом — великою гомінкою компанією. І щоб улаштовувати мозкові атаки, і весь час бути у веселому напруженні, і щоб увесь час змагатися, все одно в чому — чи у стрибках із крилами, чи в кількості дотепів за одиницю часу, чи у знанні якихось таблиць… в усьому. А в проміжках на всю горлянку співати під некофон власноруч написані куплети. — Вандерхузе зітхнув. — Зазвичай це минається з початком справжнього кохання… Втім, я про це нічого не знаю. Я знаю тільки, що з тридцять четвертого року Шурик і Марі пішли у групу вільного пошуку. Відтоді я їх, власне, більше не бачив. Одного разу говорив по відео… Я був тоді диспетчером, і Шура питав у мене дозволу на вихід із Пандори. — Вандерхузе знову зітхнув. — Між іншим, батько Шури живий і сьогодні, Павло Олександрович. Треба буде до нього зайти, коли повернемось… — Він помовчав. — Якщо хочете знати, — оголосив він, — я завжди був проти вільного пошуку. Архаїзм. Блукають у космосі поодинці, небезпечно, науковий вихід нікчемний, а деколи й заважають… Пам’ятаєте історію з Каммерером? Усі вони вдають, ніби ми вже оволоділи космосом, ніби ми в космосі, як удома… Неправда це. І ніколи не буде правдою. Космос завжди буде космосом, а людина завжди залишиться тільки людиною. Вона тільки ставатиме все більш і більш досвідченішою, але ніякого досвіду не вистачить, щоб почуватися в космосі як удома. По-моєму, Шурик і Марі так нічого і не знайшли в космосі, принаймні, нічого такого, про що можна було б розповісти хоча б за столом у кают-компанії.

— Зате вони були щасливі, — сказала Майка, не обертаючись.

— Чому ти так думаєш?

— Інакше вони повернулись би! Навіщо їм було щось шукати, якщо вони й без того були щасливі? — Майка зло глянула на Вандерхузе. — Що взагалі варто шукати, крім щастя?

— Я міг би тобі відповісти, що той, хто щасливий, нічого й не шукає, — сказав Вандерхузе, — але я не готовий до такої глибокої суперечки, та й ти теж, чи не так? Рано чи пізно ми почнемо застосовувати поняття щастя до негуманощів…

— На борту! — пролунав голос Комова. — Дивитись уважно!

— Саме це я і хотів сказати, — промовив Вандерхузе, і Майка знову повернулася до екрану.

Тепер ми дивилися на екран утрьох. Сонце було зовсім низько, воно висіло над самими верхів’ями, і на сопках уже лежали тіні.

Яскраво відсвічувала посадочна смуга, шапка пари над болотом здавалася тепер важкою і нерухомою, а верхівка її, крізь яку пробивалося сонячне світло, зробилася пронизливо-фіолетовою. Все навкруг було дуже нерухомим, навіть Комов.

— П’ята година, — тихо сказав Вандерхузе. — Чи не час нам уже обідати? Геннадію, як ви будете їсти?

— Мені нічого не треба, — сказав Комов. — Я захопив із собою. А ви попоїжте, потім може бути не до того.

Я піднявся.

— Піду готувати. Які замовлення?

І тут Вандерхузе сказав:

— Бачу!

— Де? — відразу ж запитав Комов.

— Йде до нас берегом, з боку айсберга. Десь градусів шістдесят від вашого напрямку до корабля.

— Ага, — сказала Майка. — Я теж бачу! Справді, йде.

— Не бачу! — нетерпляче сказав Комов. — Дайте координати за далекоміром.

Вандерхузе запхав обличчя у нарамник далекоміра і продиктував координати. Тепер і я помітив: уздовж самої крайки чорної води, не поспішаючи, наче знехотя, шкандибала до корабля зеленава, дивно скособочена постать.

— Ні, не бачу, — сказав Комов із досадою. — Розповідайте мені.

— Н-ну, значить, так… — почав Вандерхузе і відкашлявся. — Іде повільно, дивиться на нас… В руках оберемок якогось пруття… Зупинився, подлубав ногою в піску… Бр-р-р, на такому холоді — голяка… Пішов далі… Дивиться у ваш бік, Геннадію… Цікаво, анатомія в нього не людська, точніше, не зовсім людська… Ось він знову зупинився і весь час дивиться у ваш бік. Невже ви його не бачите, Геннадію? Адже він прямо у вас на траверзі[14], до вас він зараз ближче, ніж до нас…

П’єр Олександрович Семенов, космічний мауглі, наближався. Зараз до нього було метрів двісті, і, коли Майка давала на моніторі збільшене зображення, можна було роздивитися навіть його вії. Західне сонце саме проглянуло в проміжок між двома гірськими піками, знову зовсім посвітлішало, довгі тіні простяглися уздовж пляжу.

Це була дитина, десь дванадцятирічний хлопчик, вайлуватий підліток, кістлявий, цибатий, з гострими плечима і ліктями, але на цьому схожість зі звичайним хлопцем закінчувалася. Вже обличчя його не було хлопчачим — з людськими рисами, але зовсім нерухоме, скам’яніле, застигле, як маска. Тільки очі він мав живі, великі, темні, і стріляв ними вліво та вправо, немов крізь прорізи на масці. Вуха в нього були великі, відстовбурчені, праве було помітно більшим за ліве, а з-під лівого вуха тягся через шию до ключиці темний нерівний шрам — грубий, неправильно загоєний рубець. Рудуваті, збиті в купу патли безладними пасмами спадали на чоло і на плечі, стирчали в різні боки, хвацьким вихором здіймалися на маківці. Моторошне, неприємне обличчя, і на додачу — мертвотного, синювато-зеленого відтінку, вилискувало, наче змащене якимось жиром. Зрештою, так само вилискувало і все його тіло. Він був зовсім голий, і, коли він підійшов до корабля зовсім близько та жбурнув на пісок оберемок суччя, стало видно, який він весь жилавий, без усяких там слідів цієї зворушливої дитячої беззахисності. Він був кістлявий, так, але не худющий — напрочуд, по-дорослому жилавий, але не мускулястий, не атлет, а саме жилавий, і ще стали помітними страшні рвані шрами — глибокий шрам на лівому боці через ребра до самого стегна, через що він і був таким скособоченим, і ще шрам на правій нозі, і глибока вм’ятина посеред грудей. Так, видно, нелегко йому тут довелося. Планета старанно жувала і гризла людське дитя, та, мабуть, таки привела його у відповідність до себе.

Він був тепер десь за двадцять кроків, біля самого краю мертвого простору. Оберемок хмизу лежав біля його ніг, а він стояв, опустивши руки, і дивився на корабель; він не міг, ясна річ, бачити об’єктивів, але дивився він, здавалося, прямо нам у вічі. І поза в нього була нелюдська. Не знаю, як це пояснити. Просто люди не стоять у такій позі. Ніколи не стоять. Ні відпочиваючи, ні очікуючи, ні в напруженні. Ліва нога в нього була трохи відставлена назад і трішки зігнута в коліні, але всією вагою він спирався саме на неї. І вперед він виставив ліве плече. У людини, котра збирається метнути диск, можна на мить вловити схожу позу — так довго не простоїш, це незручно, та й негарно, а він стояв, стояв кілька хвилин, а потім раптом присів і почав перебирати свій хмиз. Я сказав — присів, але це неправильно: він опустився на ліву ногу, праву ж ногу, не згинаючи, простяг уперед — навіть дивитись було на нього незручно, а надто коли він почав вовтузитися з пруттям, допомагаючи рукам правою ногою. Потім він підняв до нас лице, простяг руки — в кожному кулаку по прутику — і тут почалося таке, що я взагалі не берусь описувати.

Можу тільки сказати: обличчя його ожило, і не просто ожило — воно вибухнуло рухами. Не знаю, скільки там на обличчі людини м’язів, але в нього вони всі разом зарухалися, і кожен самостійно, і кожен невпинно, і кожний напрочуд до ладу. Не знаю, з чим це порівняти. Можливо, з бігом брижів на воді в сонячному світлі, тільки брижі одноманітні та хаотичні, одноманітні у своїй хаотичності, а тут крізь феєрверк крихітних рухів проглядав якийсь визначений ритм, якийсь осмислений порядок, це не було хворобливе конвульсійне тремтіння, агонія, паніка. Це був танець м’язів, якщо можна так сказати. І почався цей танець з обличчя, а після цього затанцювали плечі, груди, заспівали руки, і сухі прутики затріпотіли у стиснутих кулаках, почали схрещуватися, сплітатися, боротися — з шурхотом, з барабанним дробом, зі стрекотінням, ніби ціле поле коників розвернулося під кораблем. Це тривало близько хвилини, проте мені замиготіло в очах і заклало вуха. А потім усе пішло на спад. Танці і співи перейшли з патичків у руки, з рук — у плечі, потім — в обличчя, і все скінчилося. На нас знову дивилася нерухома маска. Хлопчик легенько підвівся, ступив крок через купку прутиків і раптом пішов у мертвий простір.

— Чому ви мовчите? — надривався Комов. — Якове! Якове! Ви чуєте мене? Чому ви мовчите?

Я отямився і пошукав очима Комова. Ксенопсихолог стояв у напруженій позі, обличчям до корабля, довга тінь тяглася по піску від його ніг.

Вандерхузе відкашлявся і промовив:

— Чую.

— Що сталося?

Вандерхузе почекав.

— Не беруся розповісти, — сказав він. — Може, ви розповісте, хлопці та дівчата?

— Він розмовляв! — промовила Майка стиснутим голосом. — Це він розмовляв!..

— Слухайте, — сказав я. — А він не до люка пішов?

— Можливо, — сказав Вандерхузе. — Геннадію, він пішов у мертвий простір. Може, він пішов до люка…

— Стежте за люком, — швидко скомандував Комов. — Якщо він увійде, негайно ж повідомте мені, а самі зачиніться у рубці… — Він помовчав. — Чекаю вас через годину, — промовив він з якоюсь новою інтонацією, звичайним спокійно-діловим тоном і ніби відвернувшись від мікрофона. — За годину впораєтесь?

— Не зрозумів, — сказав Вандерхузе.

— Зачиніться! — роздратовано закричав Комов прямісінько в мікрофон. — Розумієте? Зачиніться, якщо він увійде на корабель!

— Це я зрозумів, — сказав Вандерхузе. — Де ви нас чекаєте через годину?

Настало мовчання.

— Чекаю вас через годину, — знов відвернувшись від мікрофона, діловито повторив Комов. — За годину ви впораєтесь?

— Де? — сказав Вандерхузе. — Де чекаєте?

— Якове, ви мене чуєте? — голосно запитав Комов з тривогою.

— Чую вас чудово, — промовив Вандерхузе і розгублено озирнувся на нас. — Ви сказали, що чекаєте нас через годину. Де?

— Я не казав… — почав Комов, але його відразу ж перервав голос Вандерхузе, такий самий глухуватий, ніби на віддалі від мікрофону:

— А чи не час нам обідати? Стась там, напевне, засумував, ти як гадаєш, Майко?

Майка знервовано захихотіла.

— Це ж він… — промовила вона, тикаючи пальцем у екран. — Це ж він… там…

— Що відбувається, Якове? — гаркнув Комов.

Дивний голос — я навіть не зрозумів чий — промовив:

— Я тебе, стариганя мого, вилікую, на ноги поставлю, в люди виведу…

Майка, сховавши обличчя у долоні, гикала від нервового реготу, притискаючи коліна до підборіддя.

— Нічого особливого, Геннадію, — промовив Вандерхузе, витираючи хусточкою спітнілий лоб. — Непорозуміння. Клієнт розмовляє нашими голосами. Ми його чуємо через зовнішню акустику. Маленьке непорозуміння, Геннадію.

— Ви його бачите?

— Ні… Втім, ось він з’явився.

Хлопчик знову стояв біля своїх прутів, уже в іншій, але в такій самій незручній позі. Він знову дивився нам просто у вічі. Потім його рот трішки відкрився, губи дивно скривились, оголивши ясна і зуби в лівому куті рота, і ми почули Майчин голос:

— У кінці кінців, якби в мене були ваші бакенбарди, я б, може, ставилася до життя зовсім по-іншому…

— Зараз він розмовляє голосом Майки, — незворушно повідомив Вандерхузе. — А зараз подивився у ваш бік. Ви його все ще не бачите?

Комов мовчав. Хлопчик усе стояв, повернувши голову в його бік, зовсім непорушний, ніби скам’янілий, — дивна постать у густіючих сутінках. І тут я раптом зрозумів, що це не він. Постать розпливалася. Крізь неї проступив темний край води.

— Ага, бачу! — задоволено сказав Комов. — Він стоїть за двадцять кроків від корабля, так?

— Так, — сказав Вандерхузе.

— Не так, — сказав я.

Вандерхузе придивився.

— Дійсно, мабуть, не так, — погодився він. — Це, напевне… Як ви це називаєте, Геннадію? Фантом?

— Стривайте, — сказав Комов. — Ось тепер я бачу його по-справжньому. Він іде до мене.

— Ти бачиш його? — запитала мене Майка.

— Ні, — відповів я. — Вже темно.

— Не у темноті справа, — заперечила Майка.

Напевно, вона мала рацію. Сонце, щоправда, зайшло, і сутінки згустилися, але Комова я на екрані розрізняв і бачив танучого фантома та злітну смугу, і айсберг удалині, а от хлопця я більше не бачив.

Потім я побачив, що Комов сів.

— Підходить, — промовив він упівголоса. — Зараз я буду зайнятий. Не відволікайте мене. Продовжуйте уважно стежити за околицями, але ніяких локаторів, ніяких активних засобів взагалі. Спробуйте обмежитись інфраоптикою. Все.

— Вдалого полювання, — сказав Вандерхузе в мікрофон і підвівся. Вигляд у нього був урочистий. Він суворо глянув на нас поверх носа, звичним плавним рухом збив бакенбарди і промовив: — Отари у хлівах, і вільні ми до ранку.[15]

Майка конвульсивно позіхнула і промовила:

— Спати мені хочеться, чи що? Чи це від нервів?

— Між іншим, спати нам тепер доведеться зовсім мало, — заявив Вандерхузе. — Давайте зробимо так. Нехай Майка йде відпочивати. Я залишуся біля екрана, а Стась нехай спить біля рації. Через чотири години я його розбуджу, як ти гадаєш, Стасю?

Я не заперечував, хоч і сумнівався, що Комов стільки висидить на морозі. Майка, продовжуючи позіхати, теж не заперечувала. Коли вона пішла, я запропонував Вандерхузе приготувати кави, але він відмовився під якимось сміховинним приводом — напевно, він хотів, щоб я поспав. Тоді я влаштувався біля рації, переглянув нові радіограми, не виявив нічого термінового і передав їх Вандерхузе.

Деякий час ми мовчали. Спати зовсім не хотілося. Я так і сяк прикидав, якими ж мають бути вихователі П’єра Семенова. Людське дитя, виховане вовком, бігає на чотирьох і гарчить. Ведмежа людина — теж. Взагалі виховання повністю визначає модус вівенді[16] будь-якої істоти. Тобто не так, щоб повністю, але помітно визначає. Чому, власне, наш мауглі залишився людиною прямостоячою? Це наштовхує на певні роздуми. Він ходить на ногах, він активно користується руками, це все саме собою не є щось уроджене, це виховується. Він може розмовляти. Звичайно, він не розуміє того, що говорить, але помітно, що ця частина мозку, яка відповідає за мову, задіяна в нього пречудово… До того ж він запам’ятовує все з першого разу! Дивно, дуже дивно. Негуманоїди, про яких я знаю, були б зовсім не здатні так виховати людське дитя. Прогодувати його, приручити — зуміли б. Дослідити у своїх дивних лабораторіях, схожих на велетенську діючу модель кишечника, — теж зуміли б. Але побачити в ньому людину, ідентифікувати в ньому людину, зберегти в ньому людину — навряд. Невже це все-таки гуманоїди? Нічого не розумію.

— У будь-якому разі, — сказав раптом Вандерхузе, — вони гуманні в найширшому розумінні слова, яке лише можна вигадати, якщо вони врятували життя нашому немовляті, і вони геніальні, бо зуміли виховати його схожим на людину, нічого, можливо, не знаючи про руки та ноги. Як ти гадаєш, Стасю?

Я невизначено гмикнув, і він замовк.

У рубці було тихо. База нас не турбувала, Комов теж не виходив на зв’язок; на темному екрані спалахували, переливаючись, райдужні полотнища сяйва, і в їхньому примарному світлі був ледве помітний Комов, що сидів зовсім нерухомо, а хлопчика мені так і не пощастило роздивитися жодного разу. Та справа в них явно йшла на лад, бо великий бортовий обчислювач час від часу починав тихенько чавкати і бурчати, перетравлюючи й організовуючи інформацію, яку отримував із транслятора. Потім я задрімав, і наснилися мені, пам’ятається, якісь похмурі неголені восьминоги в синіх спортивних костюмах і з парасолями. Вони вчили мене ходити, а мені було так смішно, що я постійно падав, викликаючи в них неабияке невдоволення. Прокинувся я від м’якого і неприємного штурхана в серце. Щось сталося. Щось тривожне. Вандерхузе сидів, напружено нахилившись до екрана, вчепившись руками за поруччя.

— Стасю! — гукнув він неголосно.

— Так?

— Поглянь на екран.

Я вже й без того дивився на екран, але не бачив поки що нічого особливого. Як і раніше, палахкотіли і переливалися небесні вогні, Комов сидів у колишній позі, далекий айсберг відсвічував рожевим і зеленим. Потім я побачив.

— Над горами? — пошепки запитав я.

— Так. Саме над горами.

— Що це таке?

— Не знаю.

— Давно?

— Не знаю. Я помітив цю штуку хвилини дві тому. Думав — смерч…

Я спочатку теж подумав, що це смерч. Над блідою вищербленою лінією хребта, на тлі райдужних полотнищ підіймалося щось схоже на тонку різку — чорна крива, ніби подряпина на екрані. Ця різка ледь помітно вібрувала, гнулася, іноді ніби просідала і знову розправлялася, і було видно, що вона не гладка, а начебто суглобиста, схожа на бамбукову стеблину. Вона стирчала над хребтом, до якого було щонайменше кілометрів десять, неначе хтось вистромив із-за верхів’їв велетенське вудлище. Вона надавала знайомому пейзажеві на екрані нереального вигляду декорацій лялькового театру. Дивитись на це було якось протиприродно і моторошно-смішно, так ніби над верхів’ями з’явилася неправдоподібно величезна фізіономія. Коротше кажучи, це було шось поза всякими масштабами, щось неможливе, поза всякими уявленнями про пропорції.

— Вони? — запитав я пошепки.

— Неможливо, щоб це було природне… — промовив Вандерхузе. — І неможливо, щоб це було штучне.

Я й сам відчував те саме.

— Треба повідомити Комову, — сказав я.

— Комов відключився, — відповів Вандерхузе. Він наводив далекомір. — Відстань не змінюється. Чотирнадцять кілометрів. І ця штука страшенно вібрує, вся труситься. Амплітуда не менш як сто метрів… Зовсім неможлива річ.

— Яка ж у неї висота? — пробурмотів я.

— Близько шестисот метрів.

— Хай йому чорт, — сказав я.

Він раптом підхопився і натиснув відразу на дві клавіші: зовнішнього аварійного радіовиклику «Всім негайно повернутися на борт» та внутрішнього сигналу «Усім зібратися в рубці». Потім він повернувся до мене і незвично уривчастим голосом скомандував:

— Стасю! Швидко на пост КАЗ. Приведи у готовність носову ПМГ. Сиди і чекай. Без команди — нічого.

Я вискочив у коридор. За каютними дверима чулися приглушені уривчасті дзвінки сигналу збору. Мені назустріч мчала Майка, на ходу натягуючи куртку. Вона була в туфлях на босу ногу.

— Що сталося? — хрипким зі сну голосом запитала вона ще здалека.

Я махнув рукою і трапом зісковзнув донизу, на пост керування активними засобами. Мене злегка лихоманило, та загалом я був спокійний. У певному розумінні я був навіть гордий: ситуація складалася рідкісна. Настільки рідкісна, що я був певен: з моменту першого старту цього корабля на пост КАЗ ніхто ще не заходив — хіба що працівники космодромів для профілактичного огляду автоматики.

Я завалився в крісло, врубав круговий екран, відключив автоматику ПМГ і відразу ж заблокував кормову установку, щоб у метушні не пальнути в надир[17]. Після цього я взявся за верньєри[18] ручного наведення, і зображення на екрані поповзло через чорне перехрестя перед моїми очима: проповз ікластий айсберг, проповзла туманна маса над болотами, проповз Комов — тепер він стояв, освітлюваний спалахами, спиною до нас і дивився в напрямку гір… Ще трохи вище. Ось вона, ця дивна різка. Чорна, тремтяча, недоладна, цілком неможлива. А поруч — друга, трохи коротша, але росте на очах, витягується, гнеться… Хай йому чорт, як же вони це роблять? І яка ж для цього потрібна потужність, і що це за матеріал такий? От так видовище!.. Тепер це було так, ніби страхітливий тарган ховається за горами і вистромив звідти свої вуса. Я прикинув тілесний кут ураження і встановив перехрестя таким чином, щоб одним ударом уразити обидві цілі. Тепер залишалося тільки штовхнути ногою педаль…

— Пост КАЗ! — гаркнув Вандерхузе.

— Пост КАЗ слухає! — відгукнувся я.

— Готовність!

— Є готовність!

На мою думку, це в нас досить хвацько вийшло. Як у кіно.

— Бачиш обидві цілі? — звичайним голосом запитав Вандерхузе.

— Так. Накриваю обидві одним імпульсом.

— Зверни увагу: сорок градусів на схід — третя ціль.

Я глянув: дійсно, ще один велетенський вус згинався, тріпотів у непевному світлі сполохів. Це мені не сподобалося. Встигну чи ні? Чого вже там, мушу встигнути… Я подумки прорепетирував, як випускаю імпульс, а після цього двома рухами розвертаю гармату на третю ціль. Нічого, встигну.

— Бачу третю ціль, — сказав я.

— Це добре, — сказав Вандерхузе. — Але ти, одначе, не гарячкуй. Стріляти лише за моєю командою.

— Вас зрозумів, — буркнув я.

От дасть він по кораблеві яким-небудь… цим… викривлювачем простору яким-небудь, дочекаєшся тоді від тебе команди. Мною вже помітно трусило. Я стиснув руки, щоб привести себе до ладу. Потім я подивився, як там Комов. Комов був так собі нічогенько. Він знов сидів у попередній позі, повернувшись до велетенського таргана боком. Я відразу заспокоївся, тим більше, що виявив, нарешті, поруч із Комовим крихітну чорну постать. Мені навіть стало незручно.

Чого це я раптом? Які, власне, підстави для паніки? Ну, вистромив вуса… Великі вуса, не заперечую, я б навіть сказав — нечуваних розмірів вуса. Але, кінець кінцем, ніякі це, ймовірно, не вуса, а щось на зразок антен. Може, вони просто за нами спостерігають. Ми за ними, а вони за нами. І навіть, власне, не за нами, напевне, а за своїм вихованцем, за П’єром Олександровичем Семеновим спостерігають — як, мовляв, він тут, чи не кривдять його…

Взагалі, коли подумати, протиметеоритна гармата — страшна річ, не хотілося б її тут застосовувати. Одна річ — зрівняти з грунтом яку-небудь скелю, щоб розчистити посадочний майданчик, або, скажімо, завалити ущелину, коли потрібна прісна водойма, а інша річ — ось так, по живому… Та й узагалі чи застосовувались коли-небудь ПМГ як засіб оборони? Мабуть, що так. По-перше, був випадок, не пам’ятаю де, вантажний автомат утратив керування і почав падати прямісінько на табір, — довелось його спалити. А потім, пригадую, розбирали такий інцидент: на якійсь біологічно активній планеті корабель-розвідник зазнав «спрямованого непереборного впливу біосфери»… Тобто зазнав чи ні — невідомо до сьогодні, але капітан вирішив, що зазнав, і вдарив з носової гармати. Висмалив він навколо себе все, до самісінького обрію, так що потім під час слідства експерти тільки руками розводили. Капітана, пам’ятаю, від польотів усунули надовго… Та, що там казати, страшний засіб ПМГ. Останній засіб.

Щоб відволіктися від таких думок, я зробив заміри відстаней до цілей і розрахував їхню висоту і товщину. Відстані виявились: чотирнадцять, чотирнадцять з половиною і шістнадцять кілометрів. Висота — від п’ятисот до семисот метрів, а товщина в них усіх була приблизно однакова: біля основи близько п’ятдесяти метрів, а на самому кінчикові вуса — менше метра. І всі вони справді були суглобистими, як бамбукові стовбурини чи коткові антени. І ще мені здалося, що я розрізняю на їхній поверхні якийсь рух, спрямований знизу вгору, таку от перистальтику{Перистальтика — ритмічні скорочення стінок стравоходу, шлунка й кишечнику у людей і тварин.}, проте, може, це була тільки гра світла. Я спробував прикинути властивості матеріалу, з якого можуть складатися такі от утворення, — виходила якась маячня. Помацати б їх локатором-пробником, але не можна, звичайно. Невідомо, як вони до цього поставляться. Та й не це головне. Головне — це те, що цивілізація тут, мабуть, технологічна. Високорозвинена цивілізація. Що й слід було довести. Незрозуміло тільки, чого це вони зарилися під землю, чому залишили свою рідну планету під владою порожнечі й тиші. Проте, якщо подумати, у кожної цивілізації свої уявлення про благоустрій. Наприклад, на Тагорі…

— Пост КАЗ! — гаркнув Вандерхузе під самим вухом, так що я здригнувся. — Як бачиш цілі?

— Бачу цілі… — відгукнувся я машинально, але відразу ж запнувся: вусів над горами не було. — Немає цілей, — упалим голосом сказав я.

— Спиш на посту!

— Нічого не сплю… Щойно були, бачив на власні очі…

— І що ти бачив своїми очима? — поцікавився Вандерхузе.

— Цілі. Три цілі.

— А потім?

— А тепер їх немає.

— Гм… — сказав Вандерхузе. — Дивно якось це сталося, ти як гадаєш?

— Так, — співчутливо сказав я. — Дуже дивно. Були — і раптом нема.

— Комов повертається, — повідомив Вандерхузе. — Може, він що-небудь розуміє?..

Дійсно, Комов, обвішаний футлярами, вайлуватою ходою — мабуть, у нього потерпли ноги — повертався до корабля. Час від часу він обертався — треба гадати, прощався з П’єром Олександровичем, але самого П’єра Олександровича не було видно.

— Відбій, — сказав Вандерхузе. — Залити все як є і біжи на камбуз[19], приготуй чогось гарячого і підкріплюючого. Геннадій, напевно, замерз як бурулька. Втім, голос у нього вдоволений, як ти думаєш, Майко?

Я миттю опинився на кухні і почав поспіхом готувати глінтвейн[20], каву і легку закуску. Я дуже боявся пропустити бодай слово з того, що розповідатиме Комов. Та коли я швиденько прикотив столик до рубки, Комов ще нічого не розповідав. Він стояв перед столом, розтираючи змерзлу щоку, на столі була розстелена найбільша і найдетальніша карта нашого району, і Майка пальцем показувала йому на ті місця, звідки висовувалися нещодавно вуса-антени.

— Тут нічого нема! — збуджено казала Майка. — Тут мерзлі скелі, каньйони завглибшки по сто метрів, вулканічні провалля — і нічого живого. Я пролітала тут десятки разів. Тут навіть кущів нема.

Комов розгублено-вдячно кивнув мені, взяв обома руками чашу з глінтвейном, занурив у неї обличчя і почав шумно присьорбувати, покректувати, обпікаючись і з насолодою віддимаючись.

— І ґрунт тут крихкий, — продовжувала Майка, — він би не витримав таких споруд. Це ж десятки, а може, й сотні тисяч тонн!

— Так, — промовив Комов і зі стуком поставив порожню чашу на стіл. — Що й казати, дивина. — Він сильно потер долоні. — Змерз як собака, — повідомив він. Це був знову зовсім інший Комов — рум’яний, червононосий, доброзичливий, з блискучими веселими очима. — Дивно, дивно, хлопці та дівчата. Але це ще не найдивніше — мало чого дивного буває на чужих планетах. — Він повалився в крісло і простяг ноги. — Сьогодні мене, знаєте, важко здивувати. За ці чотири години я наслухався такого… Дещо, звісно, потребує перевірки. Але ось вам два фундаментальні факти, які, так би мовити, вже лежать на поверхні. По-перше, Малюк… його звати Малюк… уже навчився поверхово розмовляти і розуміти практично все, що йому кажуть. Це хлопчисько, який за все своє свідоме життя жодного разу не спілкувався з людьми!

— Що означає — поверхово? — недовірливо запитала Майка. — Після чотирьох годин навчання — поверхово?

— Так, після чотирьох годин навчання — поверхово! — тріумфуюче підтвердив Комов. — Але це по-перше. А по-друге, Малюк перебуває в цілковитій упевненості, що він — єдиний мешканець цієї планети.

Ми не зрозуміли.

— Чому ж єдиний? — запитав я. — Який же він єдиний?

— Малюк цілковито впевнений, — з наголосом промовив Комов, — що, крім нього, на цій планеті немає жодного розумного аборигена.

Запала мовчанка. Комов піднявся.

— У нас багато роботи, — сказав він. — Завтра вранці Малюк має намір прийти до нас з офіційним візитом.