Малюк

Завершення

Він викликає мене щоразу, коли йому кортить побалакати.

— Здрастуй, Стасю, — каже він. — Поговоримо? Давай?

Для зв’язку виділено чотири години на добу, але він ніколи не дотримується розкладу. Він його не визнає. Він викликає мене, коли я сплю, коли я сиджу у ванній, коли я пишу доповіді, коли я готуюся до чергової розмови з ним, коли я допомагаю хлопцям і дівчатам, які по гвинтику перебирають охоронний супутник Блукачів… Я не серджусь. На нього неможливо сердитись.

— Здрастуй, Малюче, — відгукуюсь я. — Авжеж, давай побалакаємо.

Він мружиться, неначе від задоволення, і ставить своє стандартне запитання:

— Ти зараз справжній, Стасю? Чи це твоє зображення?

Я запевняю його, що це я власного персоною, Стась Попов, особисто і без ніяких зображень. Уже багато разів я пояснював йому, що не вмію створювати зображень, і він, я думаю, давним-давно це зрозумів, але запитання залишається. Може, він так жартує, може, без цього запитання він і не уявляє собі нормального обміну привітаннями, а може, йому просто подобається слово «зображення». Є в нього улюблені слова — «зображення», «феноменально», «по бім-бом-брамселях»…

— Чому око бачить? — починає він.

Я пояснюю йому, чому бачить око. Він уважно слухає, постійно торкаючись до своїх очей довгими чутливими пальцями. Він чудово вміє слухати, і хоча зараз він облишив цю свою манеру — метатися як підпалений, коли його що-небудь особливо вражає, — я постійно відчуваю в ньому якийсь азарт, приховану буйну пристрасть, всепоглинаючий захват пізнавання, який, на жаль, недоступний мені і який неможливо описати.

— Феноменально! — хвалить він, коли я закінчую. — Лускунчик! Я це обдумаю, а потім спитаю ще раз…

Між іншим, ці його самотні розумування над почутим (шалений танок м’язів обличчя, хитромудрі узори з каміння, гілок, листя) наводять його інколи на дуже дивні запитання. От і зараз:

— Як дізналися, що люди думають головою? — питає він.

Я трохи спантеличений і починаю борсатись. Він слухає мене, як і раніше, уважно, і поступово я випливаю, намацую твердий грунт під ногами, і все йде ніби гладенько, і обидва ми ніби задоволені, та коли я закінчую, він оголошує:

— Ні. Це дуже індивідуально. Це не завжди і не всюди. Якщо я думаю тільки головою, то чому я зовсім не можу міркувати без рук?..

Я відчуваю, що ми переходимо на слизьку тему. Центр категорично наказав мені будь-що уникати розмов, які могли б навести Малюка на ідею аборигенів. І наказав, слід сказати, правильно. Зовсім уникнути таких розмов не вдається, і останнім часом я помітив, що Малюк якось дуже важко переживає навіть власні посилання на спосіб свого життя. Може, починає здогадуватися? Хто його знає… Я вже кілька днів чекаю його прямого запитання. Хочу цього запитання і боюсь його…

— Чому ви можете, а я не можу?

— Цього ми ще до пуття не знаємо, — зізнаюсь я і обережно додаю: — Є припущення, що ти таки не зовсім людина…

— Тоді що ж таке людина? — негайно допитується він. — Що таке людина зовсім?

Я досить поганенько уявляю собі, як можна відповісти на таке запитання, і обіцяю розповісти йому про це наступної зустрічі. Він зробив з мене справжнього енциклопедиста. Іноді я цілодобово заковтую і переварюю інформацію. Головний Інформаторій працює на мене, найкрупніші спеціалісти з усяких галузей знань працюють на мене, я маю право будь-якої хвилини зв’язатися з ким-небудь із них і просити роз’яснень — стосовно моделювання П-абстракцій, обміну речовин в абісальних формах життя, методики побудови шахових етюдів…

— У тебе втомлений вигляд, — співчутливо помічає Малюк. — Ти втомився?

— Пусте, — кажу я. — Терпіти можна.

— Дивно, що ти втомлюєшся, — повідомляє він замислено. — Я чомусь ніколи не втомлююсь. А що таке, власне, втома?

Я набираю в груди якомога більше повітря і починаю пояснювати йому, що таке втома. Не перестаючи слухати, він розкладає перед собою камінчики, які обробив для нього старий добрий Том, надавши їм форми кубиків, куль, паралелепіпедів, конусів і складніших фігур. На ту мить, коли я закінчую, перед Малюком виростає дуже складна споруда, геть ні на що не схожа, але попри те по-своєму гармонійна і по-чудернацькому осмислена.

— Ти розповів чудово, — каже Малюк. — Скажи мені, наша бесіда записується?

— Так, звичайно.

— Зображення гарне, чітке? Зображення!

— Як завжди.

— Тоді нехай на цю фігуру гляне дід. Поглянь, діду: вузли остигання тут, тут і тут…

Малюків дід, Павло Олександрович Семенов, працює в галузі реалізації абстракцій у розумінні Парсиваля. Він досить пересічний учений, але великий ерудит, і Малюк підтримує з ним постійний творчий зв’язок. Павло Олександрович казав мені, що Малюк міркує часто-густо наївно, але завжди оригінально, і деякі з його побудов становлять певний інтерес для теорії Парсиваля.

— Обов’язково, — кажу я. — Неодмінно передам. Сьогодні ж.

— А може, це дурниці, — раптом заявляє Малюк і одним рухом змітає усю свою конструкцію. — Що зараз поробляє Льова? — питає він.

Льова — це старший інженер бази, великий жартівник і анекдотник. Коли Льова балакає з Малюком, навколопланетний ефір заповнюється реготом і азартним вереском, а я відчуваю щось схоже на ревнощі. Малюк дуже любить Льову й обов’язково щоразу запитує про нього. Іноді він питає і про Вандерхузе, і тоді відчувається, що солодка таємниця бакенбардів досі залишилася для нього нерозгаданою і гострою. Раз чи два він запитав про Комова, і мені довелося пояснити йому, що таке проект «Ковчег-2», а також навіщо цьому проектові потрібен ксенопсихолог. А от про Майку він не запитав жодного разу. Коли я сам зробив спробу почати про неї розмову, коли зробив спробу пояснити, що Майка, якщо й обманювала, то для його ж, Малюкової, користі, що з нас чотирьох Майка першою зрозуміла, як важко Малюкові і як він потребує допомоги, — коли я зробив спробу все це йому розтлумачити, він просто підвівся і пішов геть. І точнісінько так само він підвівся і пішов, коли я одного разу, до слова, почав пояснювати йому, що таке брехня…

— Льова спить, — кажу я. — У нас тут зараз ніч, вірніше, нічний час бортової доби.

— Отже, ти теж спав? Я тебе знову розбудив?

— Це не страшно, — кажу я щиро. — Мені цікавіше з тобою, ніж спати.

— Ні. Ти йди і спи, — рішуче розпоряджається Малюк. — Дивні ми все ж таки створіння. Обов’язково нам потрібно спати.

Це «ми» бальзамом ллється на моє серце. Втім, останнім часом Малюк часто каже «ми», і я вже потроху почав звикати.

— Йди спати, — повторює Малюк. — Але тільки скажи мені спочатку: поки ти спиш, ніхто не прийде на цей берег?

— Ніхто, — кажу я, як завжди. — Можеш не турбуватися.

— Це добре, — каже він задоволено. — То ти спи, а я піду подумаю.

— Авжеж, іди, — кажу я.

— До побачення, — каже Малюк.

— До побачення, — кажу я і відключаюся.

Але я знаю, що буде далі, і я не йду спати. Мені цілком зрозуміло, що сьогодні я знову не висплюсь.

Він сидить у своїй звичній позі, до якої я вже звик і яка мені вже не здається нестерпною. Якийсь час він вдивляється у згаслий екран у чолі старого Тома, потім підводить очі до неба, неначе сподівається побачити там, на двохсоткілометровій висоті, мою базу, зістиковану із супутником Блукачів, а за його спиною розстилається знайомий мені пейзаж забороненої планети Ковчег — піщані дюни, шапка туману, що рухається над гарячими мочарами, похмурий хребет удалині, а над ним — тонкі довгі лінії величезних, як і раніше, та, може, повік загадкових споруд, ніби гнучкі, тривожно тремтячі антени велетенської комахи.

Там у них зараз весна, на кущах порозпускалися великі, несподівано яскраві квіти, над дюнами струменить тепле повітря. Малюк розгублено озирається, пальці його перебирають відшліфовані камінчики. Він дивиться через плече в бік хребта, відвертається і якийсь час сидить нерухомо, похнюпивши голову. Потім, наважившись, він простягає руку просто до мене і натискає клавішу виклику під самим носом Тома.

— Здрастуй, Стасю, — каже він. — Ти вже поспав?

— Так, — відповідаю я. Мені смішно, хоча спати жах як хочеться.

— А добре було б зараз погратися, Стасю. Правда?

— Так, — кажу я. — Це було б незле.

— Цвіркун у запічку, — каже він і якийсь час мовчить.

Я чекаю.

— Гаразд, — бадьоро каже Малюк. — Тоді давай знову порозмовляємо. Давай?

— Звичайно, — кажу я. — Давай.