Малюк

Розділ IV Примари та люди

Я прокинувся пізно, з важкою головою і з твердим наміром відразу ж після сніданку усамітнитися де-небудь із Вандерхузе й викласти йому все. Здається, ніколи у своєму житті я не почувався таким нещасним. Усе було закінчено для мене, тому я навіть не став робити зарядку, а просто прийняв посилений іонний душ і побрів до кают-компанії. Вже на порозі я усвідомив, що вчора ввечері через усі мої неприємності я геть забув віддати кухарю розпорядження стосовно сніданку, і це мене остаточно доконало. Пробурмотівши якесь нерозбірливе привітання і відчуваючи, що від горя та сорому почервонів наче варений рак, я всівся на своє місце і похмуро оглянув стіл, намагаючись ні з ким не зустрічатись поглядом. Трапеза була, прямо скажем, монастирська, послушницька була трапеза. Всі харчувались чорним хлібом і молоком. Вандерхузе посипав свій кусень сіллю. Майка помастила свій шмат маслом. Комов жував хліб усухом’ятку, навіть не торкаючись до молока.

Я не мав ані найменшого апетиту — подумати було страшно жувати що-небудь. Я взяв собі склянку молока, відсьорбнув. Боковим зором я бачив, що Майка дивиться на мене і що їй дуже кортить запитати, що зі мною взагалі. Однак вона нічого не запитала, а Вандерхузе почав багатослівно розумувати, яка це з медичної точки зору корисна річ — розвантажувальний день, і як добре, що в нас сьогодні саме такий сніданок, а не який-небудь інший. Він у подробицях пояснив нам, що таке піст і що таке великий піст, і з повагою відгукнувся про ранніх християн, котрі добре знали свою справу. Заразом він розповів нам, що таке масниця, та, втім, досить скоро відчув, що надто захоплюється описом млинців з ікрою, з баликом, із сьомгою та іншою смакотою, обірвав себе й почав дещо утруднено розправляти бакенбарди. Розмова не в’язалась. Я тривожився за себе, Майка тривожилася за мене. Що ж до Комова, то він знову, як і вчора, був явно не в своїй тарілці. Очі в нього почервоніли, він здебільшого дивився у стіл, проте час від часу підіймав голову й озирався, наче хтось його гукав. Він страх скільки накришив навколо себе хліба і продовжував кришити, так що мені закортіло вдарити його по руках, як маленького. Так ми й сиділи журливою компанією, а бідний Вандерхузе із сил вибивався, намагаючись нас розвіяти.

Він саме поневірявся з якоюсь довжелезною сумною історією, яку вигадував на ходу і ніяк не міг вигадати до кінця, як раптом Комов видав дивний стиснутий звук, наче сухий шматок хліба став йому нарешті поперек горла. Я поглянув на нього через стіл ізлякався. Комов сидів прямий, ухопившись обома руками за край стільниці, червоні очі його вилізли з орбіт, він дивився кудись повз мене і стрімко бліднув. Я обернувся. Я завмер. Біля стіни, між фільмотекою і шаховим столиком, стояла моя недавня примара.

Тепер я бачив її досить чітко. Це була людина, у будь-якому випадку — гуманоїд, маленький, худющий, геть голий. Шкіра його була темна, майже чорна, і блищала, наче вкрита олією. Обличчя його я не розгледів чи не запам’ятав, але мені відразу кинулось у вічі, як і в моєму нічному жахітті, що ця людинка була вся якась скособочена і наче розмита. І ще — очі: великі, темні, зовсім нерухомі, сліпі, як у статуї.

— Так он же він! Он він! — гаркнув Комов.

Він показував пальцем у зовсім інший бік, і там у мене на очах просто з повітря виникла нова постать. Це була та сама застигла лискуча примара, але тепер вона застигла у стрімкому ривку, на бігу, як фотографія спринтера на старті. 1 в ту ж мить Майка кинулась їй в ноги. З гуркотом полетіло вбік крісло, Майка з войовничим лементом проскочила крізь мару і врізалася в екран відеофона. Я ще встиг помітити, як мара заколивалась і почала танути, а Комов уже кричав:

— Двері! Двері!

І я побачив: хтось маленький, білий і матовий, наче стіна кают-компанії, зігнувшись у нечутному бігу, прослизнув у двері й зник у коридорі. І тоді я кинувся за ним.

Тепер про це сором згадувати, але тоді мені було зовсім байдуже, що це за істота, звідки вона, чому вона тут і навіщо, — я відчував тільки безмірне полегшення, вже розуміючи, що від цієї хвилини безповоротно закінчилися всі мої жахи та страхи, і ще я відчував палке бажання наздогнати, схопити, скрутити і притягнути.

У дверях я зіткнувся з Комовим, збив його з ніг, спіткнувся об нього, пробігся коридором навкарачки. Коридор був уже порожній, тільки різко і знайомо пахло нашатирним спиртом, позаду щось кричав Комов, дрібно вистукували підбори. Я підскочив, промчав через кесон, пірнув у люк, який ще не встиг зарости перетинкою, і вилетів назовні, в бузкове сяйво сонця.

Я відразу помітив його. Він біг до будмайданчика, біг легко, ледь торкаючись замерзлого піску босими ногами, він був такий самий скособочений і якось дивно рухав на бігу розведеними ліктями, але тепер він був не темний і не матово-білий, а світло-бузковий, і сонце відсвічувало на його худих плечах і боках. Він біг просто на моїх кіберів, і я сповільнив крок, сподіваючись, що зараз він злякається і поверне праворуч або ліворуч. Проте він не злякався, він проскочив у десятьох кроках від Тома, і я очам своїм не повірив, коли цей величавий дурень ввічливо просигналив йому звичайне «чекаю наказів».

— До болота! — захлинався позаду голос Майки. — Притискай його до болота!

Маленький абориген і так біг у напрямі болота. Бігати, треба сказати, він умів, і відстань між нами скорочувалася досить повільно. Вітер свистів у моїх вухах, здалека щось кричав Комов, але його перекрикувала Майка.

— Лівіше, лівіше бери! — азартно лементувала вона.

Я взяв лівіше, вистрибнув на посадочну смугу, на вже готову ділянку, рівну, з дуже зручною рубчастою поверхнею, і тут справа у мене пішла краще — я почав наздоганяти. «Не втечеш, — твердив я про себе, — ні, брате, тепер не втечеш. Ти мені за все відповіси…» Я дивився не відриваючись, як він швидко працює лопатками, на миготливі голі ноги, на клоччя пари, що летіла з-за його плечей. Я доганяв і відчував тріумф. Смуга закінчувалася, та до сірої заволоки над болотом залишалося кроків сто, і я наздоганяв.

Добігши до краю трясовини, до похмурих нетрів карликової тростини, він зупинився. Кілька секунд він стояв наче в нерішучості, потім глянув на мене через плече, і я знову побачив його великі темні очі, ніякі не застиглі, а навпаки, дуже жваві і навіть ніби усміхнені, аж раптом він присів навпочіпки, обхопив руками коліна і покотився. Я навіть не відразу зрозумів, що сталося. Щойно стояла людина, дивна людина, мабуть, і не людина зовсім, але зовні все-таки людина, і раптом людини не стало, а по трясовині, через непрохідне бездонне драговиння, котиться, розбризкуючи багнюку і каламутну воду, якийсь недоладний сірий колобок. Та ще й як котиться! Я не встиг добігти до берега, а він вже зник за клоччям туману, і тільки чувся звідти, з-за сіруватої заволоки, затихаючий шурхіт, сплески і тоненький пронизливий свист.

З тупотом прибігла Майка і зупинилась поруч, важко дихаючи.

— Втік, — констатувала вона з прикрістю.

— Втік, — сказав я.

Кілька секунд ми стояли, вдивляючись у каламутні клубні туману. Потім Майка витерла з лоба піт і промовила:

— Я від баби втік, я від діда втік…

— А від тебе, квартир’єре, і тим паче втечу, — додався і озирнувся.

Так. Дурні, значить, бігали, а розумні, самі розумієте, стояли і дивилися. Ми з Майкою були вдвох. Маленькі постаті Комова та Вандерхузе темніли біля корабля.

— А нічогенька пробіжка вийшла, — промовила Майка, теж дивлячись у бік корабля. — Кілометрів три, не менше, як ви гадаєте, капітане?

— Згоден з вами, капітане, — відгукнувся я.

— Слухай, — задумливо сказала Майка. — А може, це все нам привиділось?

Я згріб її за плечі. Відчуття свободи, здоров’я, захвату, відчуття величезних сяйливих перспектив з новою силою вибухнуло в мені.

— Що ти в цьому розумієш, салажко! — гаркнув я, мало не плачучи від щастя і трусячи її щосили. — Що ти розумієш у галюцинаціях! І не треба тобі нічого розуміти! Живи щасливо і ні про що таке не замислюйся!

Майка розгублено лупала на мене очима, намагалася вирватися, ’ а я труснув її наостанок добряче, обхопив за плечі і потяг до корабля.

— Зачекай, — слабко відбивалася спантеличена Майка. — Чого ти, справді… Та відпусти ти мене, що це за телячі ніжності?

— Ходімо, ходімо, — примовляв я. — Йдемо! Зараз нам улюбленець доктора Мбоги вломить — чує моє серце, що дарма ми затіяли цю біганину, не мали ми її затівати…

Майка ривком звільнилася, постояла секунду, потім присіла навпочіпки, нахилила голову і, обхопивши коліна руками, хитнулася вперед.

— Ні, — сказала вона, знову випрямляючись. — Цього я не розумію.

— І не треба, — відповів я. — Комов нам усе пояснить. Спочатку дасть нам прочухана, бо ж ми йому контакт зірвали, а потім усе ж таки пояснить…

— Слухай, холодно! — сказала Майка, підстрибнувши на місці. — Біжимо?

І ми побігли. Мій перший захват минув, і я почав усвідомлювати, що ж усе-таки сталося. Виходило, що планета таки заселена! Та ще й як заселена — крупні людиноподібні створіння, може, навіть розумні, може, навіть цивілізовані…

— Стасю, — сказала Майка на бігу, — а може, це пантіанець?

— Звідки? — здивувався я.

— Ну… Мало там звідки… Ми ж не знаємо всіх деталей проекту. Може, перекидання вже почалось.

— Та ні, — сказав я. — Не схожий він на пантіанця. Пантіанці високі на зріст, червоношкірі… Окрім того, вони одягнені, чорт забирай, а цей зовсім голий!

Ми зупинилися перед люком, і я пропустив Майку вперед.

— Бр-р-р! — вимовила вона, розтираючи плечі. — Ну що, ходімо діставати прочухана.

— Півметрового, — сказав я.

— Добре змащеного, — сказала Майка.

— Сімдесят п’ять міліметрів у діаметрі, — сказав я.

Ми крадькома опинилися в рубці, та залишитись непоміченими нам не вдалося. Нас чекали. Комов ходив по рубці, заклавши руки за спину, а Вандерхузе, дивлячись у простір і випнувши щелепу, намотував свої бакенбарди: правий на палець правої руки, а лівий — на палець лівої. Побачивши нас, Комов зупинився, але Майка не дала йому заговорити.

— Втік, — діловито доповіла вона. — Втік простісінько через трясовину, причому в досить незвичний спосіб…

— Помовчіть, — перервав її Комов.

«Зараз почнеться», — подумав я, заздалегідь налаштовуючись на відбрикування та відлаювання. Але не вгадав. Комов наказав нам сісти, всівся сам і звернувся прямо до мене:

— Я вас слухаю, Попов. Розповідайте все. До найменших подробиць.

Цікаво, що я навіть не здивувався. Така постановка питання здалася мені цілком природною. І я розповів усе — про шурхіт, про запах, про дитячий плач, про крики жінки, про дивний діалог учора ввечері і про чорну мару сьогодні вночі. Майка слухала мене, роззявивши рота, Вандерхузе хмурнішав і докірливо хитав головою, а Комов не відриваючись дивився мені в лице — примружені очі його знову були пильні та холодні, обличчя потвердішало, він покусував нижню губу і час від часу напружено сплітав пальці, хрустячи суглобами. Коли я закінчив, запала тиша. Потім Комов запитав:

— Ви впевнені, що це плакала дитина?

— Т-так… Принаймні, дуже схоже…

Вандерхузе шумно перевів дух і поплескав долонею по підлокітнику крісла.

— І ти все це витримав! — промовила перелякано Майка. — Бідний Стасик!

— Мушу тобі сказати, Стасю… — переконливо почав Вандерхузе, але Комов перебив його.

— А каміння? — запитав він.

— Що — каміння? — не зрозумів я.

— Звідки взялося каміння?

— Це на будмайданчику? Кібери натягали, мабуть. До чого це тут?

— Звідки кібери могли взяти каміння?

— Н-ну… — почав я та замовк. Справді, звідки?

— Навкруг піщаний пляж. Жодного камінчика. Кібери з майданчика не відлучалися. Звідки ж на смузі камені і звідки на смузі суччя? — Він оглянув нас і усміхнувся. — Все це риторичні запитання, звісно. Можу додати, що в нас за кормою, просто під маяком цілий розсип каменів. Дуже цікавий розсип. Можу також додати… Даруйте, ви закінчили, Стасю? Дякую. А тепер послухайте, що було зі мною.

Комову, виявляється, теж було непереливки. Щоправда, випробовування в нього були дещо іншого роду. Проба інтелекту. Наступного дня після прибуття, запускаючи в озеро пантіанську рибу, він помітив за двадцять кроків від себе незвичайну яскраво-червону пляму, що розпливлася і зникла ще до того, як він вирішив наблизитись. Наступного дня на самісінькій верхівці висоти 12 він виявив здохлу рибу, явно з тієї, що була запушена напередодні. Під ранок четвертого дня він прокинувся з чітким відчуттям, що в каюті є хтось сторонній. Стороннього не виявилось, але Комову почулось, як із клацанням лопнула люкова перетинка. Вийшовши з корабля, він виявив, по-перше, розсип каміння біля корми, а по-друге, каміння й оберемки сучків на будмайданчику. Після розмови зі мною він остаточно утвердився в думці, що в околицях корабля коїться щось недобре. Він уже був майже впевнений, що пошукові групи недогляділи якийсь дуже важливий фактор, що діє на планеті, і тільки глибока переконаність у тому, що неможливо було би прогледіти розумне життя, утримувала його він найрішучіших кроків. Він тільки вжив усіх заходів, аби район дії нашої групи не став об’єктом нашестя «зацікавлених лайдаків». Саме тому він з усіх сил намагався сформулювати експертний висновок таким чином, щоб він не викликав ані найменшої підозри. Між тим мій збуджено-пригнічений стан чудово підтверджував його попередній висновок про те, що невідомі істоти здатні проникати в корабель. Він почав чекати цього проникнення і дочекався його сьогодні вранці.

— Резюмую, — оголосив він, немов читаючи лекцію. — Принаймні цей район планети, всупереч даним попередніх досліджень, заселений крупними хребетними, до того ж є всі підстави гадати, що ці істоти розумні. Це, мабуть, троглодити, пристосовані до життя в підземних порожнечах. Судячи з того, що ми бачили на власні очі, анатомічно середній абориген нагадує людину, володіє яскраво вираженою здатністю до мімікрії, а крім того, вірогідно, саме через це — здатністю до відтворювання захисно-відволікаючих фантомів. Мушу сказати, що для крупних хребетних така здатність була зазначена лише в деяких гризунів на Пандорі, на Землі ж цією здатністю наділені деякі види головоногих молюсків. А тепер я хотів би особливо підкреслити, що, незважаючи на ці нелюдські та й узагалі на негуманоїдні властивості, тутешній абориген не тільки в анатомічному, а й у фізіологічному та, зокрема, в нейрологічному відношенні неймовірно, небувало близький до земної людини. Я закінчив.

— Як — закінчили? — схопився я, злякавшись. — А мої голоси? Значить, галюцинації були?

Комов усміхнувся.

— Заспокойтеся, Стасю, — сказав він. — Із вами все гаразд. Ваші «голоси» легко пояснюються, якщо припустити, що будова їхнього голосового апарату ідентична нашому. Схожість голосового апарату плюс розвинена здатність до імітації, плюс гіпертрофована фонетична пам’ять…

— Зачекайте, — сказала Майка. — Я розумію, вони могли підслухати наші розмови, але ж як жіночий голос?

Комов кивнув.

— Так, доводиться припускати, що вони були присутні під час агонії.

Майка присвиснула.

— Надто вже хитромудро, — буркнула вона з сумнівом.

— Запропонуйте інше пояснення, — холодно заперечив Комов. — Утім, імовірно, ми незабаром дізнаємось імена загиблих. Якщо пілота звали Олександром…

— Ну добре, — сказав я. — А дитина плакала?..

— А ви впевнені, що це плакала дитина?

— А з чим це можна сплутати?

Комов утупився в мене, міцно притиснув пальцем верхню губу і раптом приглушено загавкав. Саме загавкав — іншого слова я не підберу.

— Що це було? — запитав він. — Собака?

— Схоже, — сказав я з повагою.

— Так от, це я промовив фразу на одній з говірок Леоніди.

Я був приголомшений. Майка теж. Якийсь час ми мовчали. Все було безсумнівно так, як він казав. Усе пояснювалося, все виходило дуже витончено, але… Було, звісно, дуже приємно усвідомлювати, що всі страхи залишилися позаду і що саме нашій групі пощастило відкрити ще одну гуманоїдну расу. Однак разом з тим це означало найрішучішу зміну в наших долях. Та й не тільки в наших. По-перше, неозброєним оком було видно, що проектові «Ковчег» кінець. Планета заселена, доведеться шукати для пантіанців іншу. По-друге, якщо остаточно з’ясується, що аборигени розумні, нас, напевно, відразу ж «попросять» звідси, а замість нас сюди прибуде Комісія з контактів. Усі ці міркування були очевидними не лише для мене, звичайно, а й для інших. Вандерхузе засмучено смикнув себе за бакенбарди і сказав:

— Чому ж саме розумні? По-моєму, поки що нізвідки не випливає, що вони неодмінно розумні, ви як гадаєте, Геннадію?

— Я не стверджую, що вони неодмінно розумні, — заперечив Комов. — Я сказав тільки: є всі підстави для таких припущень.

— Ну які ж це такі всі підстави? — не переставав засмучуватися Вандерхузе. Надто вже не хотілося йому покидати насиджене місце. Була в нього така відома слабкість — любов до насиджених місць. — Що це за всі підстави? Зовнішній вигляд хіба що…

— Справа не тільки в анатомії, — сказав Комов. — Каміння під маяком розташоване у явному порядку, це якісь знаки. Каміння та гілля на посадочній смузі… Я не хочу нічого твердити категорично, але все це дуже схоже на спробу ввійти в контакт, здійснювану гуманоїдами з первісною культурою. Таємна розвідка й водночас чи то дарунки, чи то попередження…

— Так, схоже на те, — пробурмотів Вандерхузе і впав у прострацію.

Знову запала мовчанка, потім Майка тихенько запитала:

— А з чого випливає, що вони так уже особливо близькі до нас своєю фізіологічною і нервовою організацією?

Комов задоволено покивав.

— Тут ми маємо тільки непрямі припущення, — сказав він. — Але це досить вагомі припущення. По-перше, аборигени здатні проникати в корабель. Корабель їх впускає. Для порівняння нагадаю, що ні тагорцю, ні навіть пантіанцю, при всій їхній схожості з людиною, люкову перетинку не здолати. Люк просто не розчиниться перед ним…

Туї’ я плеснув себе по лобі.

— Чорт забирай! Значить, усі мої кібери були в цілковитій справності! Просто аборигени, напевне, бігали перед Томом, і він зупинявся, бо боявся наїхати на людину… А потім вони, напевно, сприймали Тома як живе створіння, розмахували руками і випадково подали йому сигнал: «Небезпека! Негайно в корабель!» Це ж дуже простий сигнал… — Я показав. — Ну, мої хлопчики й полізли в трюм наввипередки… Звичайно, так воно все й було… Та я і зараз на власні очі бачив: Том реагував на аборигена як на людину.

— Тобто? — швидко запитав Комов.

— Тобто коли абориген з’явився у полі зору його візирів, Том просигналив: «Чекаю наказів».

— Це дуже цінне спостереження, — промовив Комов.

Вандерхузе важко зітхнув.

— Так, — сказала Майка. — Кінець «Ковчегу». Шкода.

— Що ж тепер буде? — запитав я, ні до кого особливо не звертаючись.

Мені не відповіли. Комов підняв аркуші зі своїми записами, під ними виявилася коробочка диктофона.

— Прошу вибачення, — оголосив він, чарівно посміхаючись. — Щоб не витрачати часу даремно, я нашу дискусію записав. Дякую за точно поставлені запитання. Стасю, я попрошу вас, закодуйте усе це та надішліть в екстреному імпульсі прямо у Центр, копію на базу.

— Бідолашний Сидоров, — неголосно сказав Вандерхузе. Комов коротко поглянув на нього і знову опустив очі на папери.

Майка відсунула крісло.

— У будь-якому випадку, з моїм квартир’єрством тут покінчено, — промовила вона. — Піду збиратися.

— Хвилиночку, — зупинив її Комов. — Тут запитали, що ж тепер буде. Відповідаю. Як уповноважений член Комісії з контактів я беру командування на себе. Оголошую весь наш район зоною імовірного контакту. Якове, прошу вас, складіть відповідну радіограму. Усі робота в межах проекту «Ковчег» припиняються. Роботи демобілізуються та переводяться у трюм. Вихід із корабля лише за моїм особистим дозволом. Сьогоднішнє полювання з хортами, ймовірно, вже дещо утруднило контакт. Нові непорозуміння були б дуже небажані. Так от, Майє, прошу вас загнати глайдер в ангар. Стасю, прошу зайнятися вашою кіберсистемою… — Він підняв палець. — Але спочатку надішліть запис дискусії… — Він усміхнувся і хотів сказати ще щось, але цієї миті затріскотів дешифратор рації.

Вандерхузе простяг довгу руку, дістав з приймальної кишені картку радіограми і пробіг її очима. Брови його звелися.

— Гм, — сказав він. — Хапають на льоту. Ви, часом, не індуктор, Геннадію?

Він передав картку Комову. Комов теж пробіг її очима, і брови його також звелися.

— А оцього я вже не розумію, — пробурмотів він, жбурнув картку на стіл і пройшовся по рубці, заклавши руки за спину.

Я взяв картку. Майя збуджено сопіла в мене над вухом. Радіограма дійсно була несподівана.

— Оце так! — сказала Майка захоплено. — Оце так Горбовський!

Комов зупинився і з-під лоба оглянув нас.

— Прошу всіх приступити до виконання моїх розпоряджень. Якове, знайдіть мені, будь ласка, копію нашого експертного висновку.

Вони з Вандерхузе поринули у вивчення копії, Майка вийшла заганяти глайдер, а я влаштувався біля рації і почав кодувати нашу дискусію. Однак не збігло й двох хвилин, як дешифратор заверещав знову. Комов відпихнув Вандерхузе й метнувся до рації. Перехилившись через моє плече, він жадібно читав рядки, що з’являлися на картці.

Комов перекинув картку Вандерхузе і покусав ніготь великого пальця.

— От, значить, у чому річ, — промовив він. — Так-так… — Він повернувся до мене. — Стасю, що ви зараз робите?

— Кодую, — відповів я похмуро. Я нічого не розумів.

— Дайте-но мені диктофон, — сказав він. — Поки що утримаємося. — Він сховав диктофон у нагрудну кишеню й акуратно застібнув клапан. — Значить, так, Якове. Підтвердьте те, про що вони вас просять, Стасю. Передайте підтвердження. А потім, Якове, я вас попрошу… Ви розумієтеся на цьому краще за мене. Будьте ласкаві, порийтеся в нашій фільмотеці і перегляньте всю офіційну документацію стосовно бортових журналів.

— Я й без цього знаю все щодо бортових журналів, — заперечив невдоволено Вандерхузе. — Ви мені краще просто скажіть, що вас цікавить.

— Та я й сам не второпаю, що мене цікавить. Мене цікавить, випадково чи навмисно був стертий бортжурнал. Якщо навмисно, то чому. Ви ж бачите, Бадера це теж цікавить… Не лінуйтесь, Якове. Існують же якісь правила, які передбачають знищення бортжурналу.

— Не існує таких правил, — пробурчав собі під ніс Вандерхузе і тим не менше пішов робити ласку.

Комов сів писати підтвердження, а я болісно міркував, що ж це таке коїться, чому така паніка і як у Центрі могли засумніватися в цілком чітких формулюваннях висновку. Не могли ж вони там подумати, що ми переплутали останки землянина з рештками якого-небудь аборигена і додали зайвий труп… І як же все-таки, чорт забирай, Горбовський примудрився здогадатися, що в нас тут відбувається? Ніякої користі від моїх роздумувань не було, і я з тугою дивився на робочі екрани, де все було так ясно і зрозуміло, і я з гіркотою подумав, що тупувата людина найсумнішим чином нагадує кібера. От я зараз сиджу, тупо виконую накази: наказали кодувати — кодую, наказали припинити — припинив, а що коїться, навіщо все це, чим усе це закінчиться — нічого не розумію. Геть чисто як мій Том: працює зараз, бідолашний, у поті чола, намагається якнайкраще виконати мої розпорядження і знати не знає, що за десять хвилин я прийду, зажену його з усією компанією до трюму, і вся його робота виявиться ні до чого, і сам він стане нікому не потрібний…

Комов передав мені підтвердження, я закодував текст, відіслав його і вже хотів було пересісти за свій пульт, як раптом пролунав виклик з бази.

— ЕР-2? — довідався глухуватий спокійний голос. — Говорить Сидоров.

— ЕР-2 слухає! — відгукнувся я негайно. — Говорить кібертехнік Попов. Кого вам, Михайле Альбертовичу?

— Комова, будь ласка.

Комов уже сидів у сусідньому кріслі.

— Я слухаю тебе, Атосе, — сказав він.

— Що у вас там сталося? — запитав Сидоров.

— Аборигени, — відповів Комов, повагавшись.

— У подробицях, якщо можна, — попросив Сидоров.

— Насамперед май на увазі, Атосе, — попередив Комов, — я не знаю і не розумію, звідки Горбовський дізнався про аборигенів. Ми самі почали розуміти, що до чого, всього дві години тому. Я підготував для тебе інформацію, почав її вже кодувати, але тут усе так заплуталося, що я змушений тебе просити потерпіти ще якийсь час. Мене тут старий Бадер на таку ідею навів… Коротше кажучи, трохи потерпи, будь ласка.

— Зрозуміло, — погодився Сидоров. — Але сам факт існування аборигенів достовірний?

— Абсолютно, — підтвердив Комов.

Було чути, як Сидоров зітхнув.

— Ну що ж, — промовив він. — Нічого не вдієш. Почнемо все спочатку.

— Мені дуже шкода, що так вийшло, — пожалкував Комов. — Слово честі, шкода.

— Нічого, — сказав Сидоров. — Переживемо й це. — Він помовчав. — Як ти збираєшся діяти далі? Чекатимеш комісії?

— Ні. Я почну сьогодні ж. 1 я дуже тебе прошу: залиши ЕР-два з екіпажем у моєму розпорядженні.

— Само собою, — не заперечував Сидоров. — Ну, не буду тобі заважати. Коли що-небудь знадобиться…

— Дякую, Атосе. І не засмучуйся, все ще налагодиться.

— Будемо сподіватись.

Вони розпрощались. Комов покусав ніготь великого пальця, з якимось незрозумілим роздратуванням поглянув на мене і знову почав ходити по рубці. Я здогадувався, в чому тут річ. Комов і Сидоров були старими друзями, разом навчалися, разом десь працювали, але Комову всюди і в усьому щастило, а Сидорова поза очі прозивали Атосом-невдахою. Не знаю, чому все так склалося. В будь-якому разі Комов мав би зараз відчувати більшу незручність. А тут ще й радіограма Горбовського. Виходило так, ніби Комов інформував Центр, минаючи Сидорова…

Я тихенько перебрався до свого пульта і зупинив кіберів. Комов уже сидів за столом, гриз ніготь і витріщався на розкидані аркуші. Я попросив дозволу вийти назовні.

— Навіщо? — скинувся було він, але відразу ж схаменувся. — А, кіберсистема… Будь ласка, будь ласка. Але щойно закінчите, негайно повертайтеся.

Я загнав хлоп’ят до трюму, демобілізував їх, закріпив на випадок раптового старту і постояв трохи біля люка, дивлячись на спорожнілий будмайданчик, на білі стіни недобудованої метеостанції, на айсберг, усе такий самий ідеальний та байдужий… Планета здавалася мені зараз якоюсь іншою. Щось у ній змінилося. З’явився якийсь сенс у цьому тумані, в карликових хащах, у скелястих відрогах, укритих бузкуватими плямами снігу. Тиша залишалася, звісно, та порожнечі вже не було, і це було добре.

Я повернувся в корабель, зазирнув у кают-компанію, де сердитий Вандерхузе копався у фільмотеці, почуття мене розпирали, і я пішов утішатися до Майки. Майка розстелила по всій каюті величезну склейку і лежала на ній з лупою в оці. Вона навіть не обернулась.

— Нічого не розумію, — промовила вона сердито. — Нема їм де тут жити. Всі більш-менш придатні для помешкання точки ми обстежили. Не в болоті ж вони борсаються, кінець кінцем!..

— А чому б не в болоті? — запитав я, всідаючись.

Майка сіла по-турецькому і втупилась у мене через лупу.

— Гуманоїд не може жити в болоті, — оголосила вона переконливо.

— Чого ж це, — заперечив я. — У нас на Землі були племена, які жили навіть на озерах, у пальових будівлях…

— Якби на цих болотах була хоч одна будівля… — почала Майка.

— А може, вони мешкають саме під водою, щось на зразок водяних павуків, у таких повітряних дзвонах?

Майка поміркувала.

— Ні, — з жалем відказала вона. — Він би був брудний, багнюки б у корабель наніс…

— А якщо в них водовідштовхувальний шар на шкірі? Водогрязевідштовхувальний… Бачила, як він лисніє? І втік він від нас — куди? І такий спосіб пересування — для чого?

Дискусія зав’язалася. Під натиском численних гіпотез, які я висував, Майка змушена була погодитися, що теоретично аборигенам ніщо не перешкоджає мешкати в повітряних дзвонах, хоч особисто вона, Майка, все ж таки схиляється до того, що правий Комов, котрий вважає аборигенів печерними людьми. «Якби ти бачив, які там ущелини, — сказала вона. — От куди б зараз податися…» Вона почала показувати на карті. Місця навіть на карті виглядали неприязно: спочатку смуга сопок, порослих карликовими деревцями, за нею поборознені бездонними розломами скелясті передгір’я, нарешті сам хребет, дикий та жорстокий, укритий вічними снігами, а за хребтом безкрайня кам’яниста рівнина, сумна, безжиттєва, порізана уздовж і впоперек глибокими каньйонами. Це був наскрізь промерзлий, студений світ, світ наїжачених мінералів, і вже на саму думку про те, щоб тут жити, ступати босоніж по цьому кам’яному кришиву, шкіра на моїй спині починала наїжачуватися.

«Нічого страшного, — втішала мене Майка, — я можу показати тобі інфразйомки цієї місцевості, під цим плато є чималі ділянки підземного тепла, тож коли вони мешкають у печерах, то від холоду в будь-якому разі вони не страждають». Я відразу ж прискіпався до неї: а що ж вони їдять? «Якщо є печерні люди, — пояснила Майка, — можуть бути й печерні тварини. А потім мох, гриби, і ще можна уявити собі рослини, котрі здійснюють фотосинтез в інфрачервоному світлі.» Я уявив собі це життя, жалюгідну пародію на те, що ми вважаємо життям, уперту, але мляву боротьбу за існування, дивовижну одноманітність вражень, і мені стало дуже шкода аборигенів. І я заявив, що турбота про цю расу — завдання теж доволі шляхетне і вдячне. Майка заперечила, що це зовсім інша річ, що пантіанці приречені, і якби нас не було, вони би просто зникли, припинили би свою історію; а що стосується тутешнього народу, то тут казала Настя, як удасться, потрібні ми їм чи ні. Може, вони і без нас процвітають.

Це в нас давня суперечка. На мою думку, людство знає достатньо, щоб судити, який розвиток історично перспективний, а який — ні. Майка ж у цьому сумнівається. Вона стверджує, що ми знаємо вкрай мало. Ми вже стикалися з дванадцятьма розумними расами, причому три з них — негуманоїдні. В яких стосунках ми перебуваємо з цими негуманоїдами, сам Горбовський, напевно, не може сказати: вступили ми з ними в контакт чи не вступили, а якщо і вступили, то за обопільною згодою чи нав’язали їм себе, а може, вони взагалі нас сприймають не як братів по розуму, а як рідкісне явище природи, щось на взірець незвичайних метеоритів. От з гуманоїдами все зрозуміло: з дев’яти гуманоїдних рас тільки три погодилися мати з нами що-небудь спільне, та й то леонідяни, наприклад, охоче діляться з нами своєю інформацією, а нашу, земну, дуже ввічливо, але рішуче відкидають. Здавалось би, цілком очевидна річ: квазіорганічні механізми раціональніші та економічніші за приручених тварин, але леонідяни від механізмів відмовляються. Чому? Якийсь час ми сперечалися — чому, заплуталися, непомітно помінялися точками зору (це в нас із Майкою буває досить часто), і Майка, нарешті, заявила, що все це маячня.

— Не в цьому справа. Чи розумієш ти, у чому полягає головне завдання будь-якого контакту? — запитала вона. — Ти розумієш, чому людство от уже двісті років прагне до контактів, радіє, коли контакти вдаються, сумує, коли не поталанило?

Я, звісно, розумів.

— Вивчення розуму, — сказав я. — Дослідження найвищого продукту розвитку природи.

— Це загалом вірно, — погодилась Майка, — але це тільки слова, бо насправді нас цікавить не проблема розуму взагалі, а проблема нашого, людського розуму, інакше кажучи, нас передусім цікавимо ми самі. Ми вже п’ятдесят тисяч років намагаємося зрозуміти, що ми таке, та, дивлячись ізсередини, це завдання не розв’язати, як неможливо підняти себе самого за волосся. Треба подивитися на себе іззовні, чужими очима, зовсім чужими…

— А навіщо це, власне, потрібно? — агресивно поцікавився я.

— А затим, — вагомо сказала Майка, — що людство стає галактичним. От як ти уявляєш собі людство через сто років?

— Як уявляю? — Я знизав плечима. — Та так само, як і ти… Кінець біологічної революції, подолання галактичного бар’єру, вихід у нуль-світ… ну, широке розповсюдження контактного бачення, реалізація П-абстракцій…

— Я в тебе не питаю, як ти собі уявляєш досягнення людини за сто років! Я тебе питаю, як ти уявляєш собі саме людство через сто років.

Я спантеличено поморгав. Я не вловлював різниці. Майка дивилася на мене переможно.

— Про ідеї Комова чув? — запитала вона. — Вертикальний прогрес і все таке інше…

— Вертикальний прогрес? — Щось таке я пригадував. — Зачекай… Це, здається, Боровик, Мікава… Так?

Вона полізла в стіл і почала там порпатись.

— Ось ти тоді витанцьовував у барі зі своєю Танюшкою, а Комов збирав усіх у бібліотеці… На! — Вона простягла мені кристалофон. — Послухай.

Я неохоче начепив кристалофон і почав слухати. Це було щось на кшталт лекції, читав Комов, і запис починався з півслова. Комов говорив не поспішаючи, просто, досить доступно, рівняючись, напевно, на рівень аудиторів Він наводив багато прикладів, сипав дотепами. Виходило в нього приблизно таке.

Земна людина виконала всі висунуті нею перед собою завдання і стає людиною галактичною. Сто тисяч років людство продиралося вузькою печерою, через завали, через хащі, гинуло під обвалами, потрапляло у глухі кути, але попереду завжди була синява, світло, ціль, і от ми вийшли з ущелини під синє небо і розлились по рівнині. Так, рівнина велика, є куди розливатись. Але тепер ми бачимо, що це — рівнина, а над нею — небо. Новий вимір. Так, на рівнині добре, і можна досхочу займатися реалізацією П-абстракцій. І здавалось би, ніяка сила нас не жене догори, до нового виміру… Але галактична людина не є просто земною людиною, що мешкає в галактичних просторах за законами Землі. Це щось більше. З іншими законами існування, з іншими цілями існування. А втім, ми не знаємо ні цих законів, ні цих цілей. Тож, по суті, йдеться про формулювання ідеалу галактичної людини. Ідеал земної людини будувався цілі тисячоліття на досвіді пращурів, на досвіді найрозмаїтіших форм живого нашої планети. Ідеал людини галактичної, мабуть, слід будувати на досвіді галактичних форм життя, на досвіді історії розумних умів Галактики. Поки що ми навіть не знаємо, як підійти до цієї задачі, а між тим нам доведеться ще її вирішувати, причому вирішувати так, щоби звести до мінімуму кількість можливих жертв і помилок. Людство ніколи не висуває перед собою задач, які не готове розв’язати. Це дуже мудро, але ж і дуже прикро…

Запис закінчувався на півслові.

Чесно кажучи, все це до мене якось не дійшло. При чому тут галактичний ідеал? Як на мене, люди в космосі зовсім не стають якимись там галактичними. Я б навіть сказав, навпаки, люди несуть у космос Землю — земний комфорт, земні норми, земну мораль. Як уже на те пішло, то для мене, та й для всіх моїх знайомих ідеалом майбутнього є наша маленька планетка, що розповсюдилася до крайніх меж Галактики, а потім, усе можливо, і за її межі. Приблизно в такому плані я почав було викладати перед Майкою свої міркування, аж тут ми помітили, що в каюті, мабуть, уже якийсь час перебуває Вандерхузе. Він стояв, притулившись до стіни, поскубував свої рисячі бакенбарди і розглядав нас із задумливо-розгубленим верблюдячим виразом на фізіономії. Я підвівся і підсунув йому стілець.

— Дякую, — промовив Вандерхузе, — але я краще постою.

— А що ви думаєте з цього приводу? — запитала його Майка войовничо.

— З якого приводу?

— З приводу вертикального прогресу.

Вандерхузе якийсь час мовчав, потім зітхнув і промовив:

— Невідомо, хто перший відкрив воду, але ж напевне це зробили не риби.

Ми напружено замислились. Потім Майка засяяла, підняла палець і сказала:

— О!

— Це не я, — меланхолійно заперечив Вандерхузе. — Це дуже старий афоризм. Мені він давно подобався, але все не було слушної нагоди, щоб його навести. — Він помовчав хвилину, потім сказав: — Що стосується бортжурналу. Уявляєте, справді, було таке правило.

— Який бортжурнал? — запитала Майка. — До чого тут бортжурнал?

— Комов попросив мене відшукати правила, які наказують знищувати бортжурнали, — сумно пояснив Вандерхузе.

— Ну? — вигукнули ми одночасно.

Вандерхузе знов помовчав, потім махнув рукою.

— Сором, — сказав він. — Є, виявляється, одне таке правило. Точніше, було. У старому «Зводі інструкцій». У новому — немає. Звідки я мав знати? Я ж не історик.

Він надовго замислився. Майка нетерпляче пововтузилася.

— Так, — сказав Вандерхузе. — Так от, коли ти зазнав аварії на невідомій планеті, заселеній розумними істотами — негуманоїдами або гуманоїдами, які перебувають у стадії яскраво вираженої машинної цивілізації, — ти зобов’язаний знищити всі космографічні карти і бортові журнали.

Ми з Майкою перезирнулись.

— Цей бідолаха, командир «Пелікана», — продовжував Вандерхузе, — напевне, добряче знав старовинні закони. Адже цьому правилу, напевно, років із двісті, його придумали ще на початку зореплавання, придумали з голови, намагаючись усе передбачити. Та хіба все передбачиш? — Він зітхнув. — Авжеж, можна було здогадатися, чому з бортжурналом сталася така штука. Ось Комов і здогадався… І ви знаєте, як він реагував на моє повідомлення?

— Ні, — відповів я. — Як?

— Він кивнув і перейшов до інших справ, — повідомила Майка.

Вандерхузе поглянув на неї із захватом.

— Правильно! — підтвердив він. — Саме кивнув і саме перейшов. Я б на його місці цілий день тішився, що я такий здогадливий…

— Що ж це, значить, виходить? — щиро обурилася Майка. — Виходить, або не гуманоїди, або гуманоїди, але на стадії машинної цивілізації. Нічого не розумію. Ти що-небудь розумієш? — запитала вона в мене.

Мене дуже потішає ця манера Майки з гордістю оголошувати, що вона нічого не розуміє. Я і сам частенько так чиню.

— Вони під’їхали до «Пелікана» на велосипедах, — сказав я.

Майка нетерпляче відмахнулася.

— Машинної цивілізації тут нема, — пробурмотіла вона. — Негуманощів тут також нема…

Голос Комова по інтеркому проголосив:

— Вандерхузе, Глумова, Попов! Прошу з’явитися в рубку.

— Почалося! — вигукнула Майка, підхоплюючись.

Ми гуртом увалилися в рубку. Комов стояв біля столу і вкладав у пластиковий чохол портативний транслятор. Судячи з положення перемикачів, транслятор був підключений до бортового обчислювача. Обличчя в Комова було незвично стурбоване, якесь по-особливому людяне, без цієї самобутньої крижаної зосередженості, що вже достатньо набила оскомину.

— Зараз я виходжу, — оголосив він. — Перший сікурс[13]. Якове, ви залишаєтеся за старшого. Головне: забезпечити безперервне колове спостереження і безперебійну роботу бортового обчислювача. У випадку появи аборигенів негайно сповістити мене. Раджу влаштувати біля оглядових екранів тризмінну вахту. Майє, рушайте до екранів просто зараз. Стасю, там мої радіограми. Передайте їх якомога швидше. Я гадаю, нема потреби пояснювати, чому ніхто не повинен виходити з корабля. Ось і все. Давайте до справи.

Я підсів до рації і взявся до справи. Комов і Вандерхузе про щось тихо розмовляли в мене за спиною. Майка на іншому кінці рубки налаштовувала екрани колового спостереження. Я перебрав радіограми. Атож, поки ми розв’язували філософські проблеми, Комова тут добряче шарпали. Майже всі його радіограми були відповідями. Ієрархію терміновості, за браком спеціальних вказівок, я встановлював самотужки.

І так далі, в тому ж дусі. Штук п’ять радіограм було до Центрального інформаторію. Цих я не зрозумів.

Робота моя була в самому розпалі, коли знов заверещав дешифратор.

— Звідки? — запитав мене Комов з іншого кінця рубки. Він стояв поруч із Майкою та оглядав околиці.

— «Центр, історичний відділ…» — прочитав я.

— А, нарешті! — сказав Комов та попрямував до мене.

Там було ще щось, але раптом Комов засміявся у мене за спиною, і я з подивом повернувся до нього. Комов сміявся, Комов сяяв.

— Так я й думав! — радісно сказав він, а ми усі дивилися на нього, роззявивши роти. — Так я й думав! Це людина! Ви розумієте? Це людина!