Розділ VI Нелюди і запитання

Ми пропрацювали цілу ніч. У кают-компанії був обладнаний імпровізований діагностер з індикатором емоцій. Ми з Вандерхузе склали його буквально з нічого. Прилад вийшов малопотужний, недолугий, з поганою чутливістю, але деякі фізіологічні параметри він вимірював більш-менш задовільно, а щодо індикатора, то він у нас фіксував тільки три основних позиції: яскраво виражені негативні емоції (червона лампочка на пульті), яскраво виражені позитивні емоції (зелена лампочка) і вся інша емоційна гама (біла лампочка). А що лишалося робити? У медвідсіку стояв чудовий стаціонарний діагностер, проте було цілком зрозуміло, що Малюк не погодиться так, ні сіло ні впало, вкладатися в матово-білий саркофаг з масивною герметичною кришкою. Словом, до дев’ятої години ми так-сяк упорались, і тут на повен зріст постала проблема чергування на посту КАЗ.

Вандерхузе як капітан корабля, відповідальний за безпеку, недоторканність і все таке інше, категорично відмовився скасувати це чергування. Майка, яка просиділа на посту другу половину ночі, звичайно, тішила себе надією, що вже обов’язково буде присутньою під час офіційного візиту. Однак вона була гірко розчарована. Виявилося, що кваліфіковано працювати на діагностері може тільки Вандерхузе. Виявилося далі, що підтримувати в робочому стані діагностер, котрий будь-якої миті ризикує втратити настройку, можу тільки я. І нарешті, з’ясувалося, що Комов з якихось своїх ксенопсихологічних міркувань вважав небажаною присутність жінки на першій бесіді з Малюком. Коротше кажучи, бліда від шаленства Майка знову рушила на пост, причому Вандерхузе, зберігаючи повну холоднокровність, не забув провести її повз прийомний розтруб діагностера, тож усі бажаючі могли переконатись: індикатор емоцій працює — червона лампочка горіла доти, доки Майка не зникла в коридорі. Загалом, на посту КАЗ можна було чути, про що розмовляють у кают-компанії, через інтерком з підсилювачем.

О дев’ятій п’ятнадцять за бортовим часом Комов вийшов на середину кают-компанії і оглянувся. Усе було готове. Діагностер був налаштований і ввімкнений, на столі пишалися тарелі з солодощами, освітлення було відрегульовано під місцеве денне світло. Комов коротко повторив інструкцію про поведінку під час контакту, увімкнув реєструвальну апаратуру і запросив нас по місцях. Ми з Комовим усілися за стіл навпроти дверей, Вандерхузе втиснувся за панель діагностера, і ми почали чекати.

Він з’явився о дев’ятій сорок за бортовим часом.

Він зупинився в дверях, ухопившись лівою рукою за одвірок і підібгавши праву ногу. Напевно, цілу хвилину він стояв так, роздивляючись нас по черзі крізь прорізи своєї мертвотної маски. Тиша була такою, що я чув його дихання — помірне, потужне, вільне, ніби працював добре налагоджений механізм. Поблизу і на яскравому світлі він справляв ще дивніше враження. Все в ньому було дивним: і постава — по-людськи зовсім неприродна і водночас невимушена, і блискуча, ніби полакована зеленаво-блакитна шкіра, і неприємна диспропорція в розташуванні м’язів і сухожиль, і напрочуд потужні колінні вузли, і напрочуд вузькі й довгі стопи ніг. І те, що він виявився не таким уже й маленьким — на зріст як Майка. І те, що на пальцях лівої руки він не мав нігтів. І те, що в правому кулаку він стискав жменю свіжого листя.

Нарешті його погляд зупинився на Вандерхузе. Він дивився на Вандерхузе так довго та пильно, що мені спала дика думка: чи не здогадується Малюк про призначення діагностера, — а наш молодцюватий капітан кінець кінцем з якоюсь нервозністю збив зігнутим пальцем свої бакенбарди і, всупереч інструкції, злегка вклонився.

— Феноменально! — голосно і чітко промовив Малюк голосом Вандерхузе. На індикаторі зажевріла зелена лампочка.

Капітан знову нервово збив бакенбарди і підлесливо усміхнувся. І відразу ж обличчя Малюка пожвавішало. Вандерхузе був нагороджений цілою серією жахливих гримас, що змінювали одна одну. На лобі Вандерхузе виступив холодний піт. Не знаю, чим би все це закінчилося, але тут Малюк нарешті відчепився від одвірка, ковзнув уздовж стіни і спинився біля екрана відеофону.

— Що це? — запитав він.

— Відеофон, — відповів Комов.

— Так, — сказав Малюк. — Усе рухається, і нічого немає. Зображення.

— Ось їжа, — повідомив Комов. — Хочеш поїсти?

— Їжа — окремо? — незрозуміло запитав Малюк і наблизився до столу. — Це їжа? Не схоже. Шарада.

— Не схоже на що?

— Не схоже на їжу.

— Все-таки спробуй, — порадив Комов, підсовуючи до нього тацю з меренгами[21].

Тоді Малюк раптом упав навколішки, простяг уперед руки і розкрив рота. Ми мовчали, сторопівши. Малюк теж не рухався. Його очі були заплющені. Це тривало всього кілька секунд, після чого він м’яко повалився на спину, сів і різким рухом розкидав по підлозі перед собою зім’яте листя. Його обличчям знову пробігло ритмічне ряботиння. Швидкими і якимись дуже точними дотиками пальців він почав пересовувати листочки, час від часу допомагаючи собі ногою. Ми з Комовим, вставши з крісел і витягнувши шиї, стежили за ним. Листя ніби саме собою складалося в дивний візерунок, безсумнівно правильний, але який не викликав жодних асоціацій. На мить Малюк застиг нерухомо — і раптом знов одним різким рухом згріб листя на купку. Обличчя його завмерло.

— Я розумію, — оголосив він, — це — ваша їжа. Я так не їм.

— Дивись, як треба, — сказав Комов.

Він простяг руку, взяв меренгу, зумисно повільним рухом підніс її до рота, обережно відкусив і почав демонстративно жувати. На мертвотному обличчі Малюка промайнула судома.

— Не можна! — майже крикнув він. — Нічого не можна брати руками до рота. Буде погано!

— А ти спробуй, — знову запропонував Комов, поглянув у сторону діагностера і запнувся. — Твоя правда. Не треба. Що робитимемо?

Малюк присів на ліву п’яту і соковитим баритоном промовив:

— Цвіркун у запічку.[22] Маячня. Поясни мені знову: коли ви звідси підете?

— Зараз це пояснити важко, — м’яко пояснив Комов. — Нам дуже, дуже треба все про тебе дізнатися. Адже ти ще нічого про себе не розповідав. Коли ми все про тебе будемо знати, то заберемося звідси, якщо ти захочеш.

— Ти знаєш про мене все, — проголосив Малюк голосом Комова. — Ти знаєш, як я виник. Ти знаєш, як я сюди потрапив. Ти знаєш, навіщо я до тебе прийшов. Ти знаєш про мене все.

Мені очі полізли на лоба, а Комов ніби й не здивувався.

— Чому ти думаєш, що я все це знаю? — спокійно запитав він.

— Я міркував. Я зрозумів.

— Це феноменально, — спокійно сказав Комов, — та це не зовсім вірно. Я нічого не знаю про те, як ти жив до мене.

— Ви підете відразу, коли дізнаєтеся про мене все? Це так?

— Так, якщо ти захочеш.

— Тоді запитуй, — сказав Малюк. — Запитуй швидко, бо я теж хочу тебе запитати.

Я глянув на індикатор. Просто так собі глянув. І мені стало якось моторошно. Щойно там було нейтральне біле світло, а зараз яскравим рубіновим вогнем горів сигнал негативних емоцій. Я мигцем помітив, що обличчя Вандерхузе стривожене.

— Спочатку розкажи мені, — промовив Комов, — чому так довго ховався?

— Курвіспат, — чітко вимовив Малюк та пересів на праву п’яту. — Я давно знав, що люди прийдуть знову. Я чекав, мені було погано. Потім я побачив: люди прийшли. Я почав міркувати і зрозумів — якщо людям сказати, вони підуть, і тоді буде добре. Обов’язково підуть, але я не знав — коли. Людей четверо. Дуже багато. Навіть одна людина — дуже багато. Але краще, ніж четверо. Я заходив до одного і розмовляв удень. Я заходив до одного та розмовляв вночі. Шарада. Тоді я подумав: одна людина говорити не може. Я прийшов до чотирьох. Було дуже весело, ми гралися із зображеннями, ми бігли, наче хвиля. Знову шарада. Ввечері я помітив: один сидить окремо. Ти. Я подумав і зрозумів: ти чекаєш на мене. Я підійшов. Чеширський кіт[23]! От як було.

Він розмовляв різко й уривчасто, голосом Комова, і тільки беззмістовні слова він вимовляв цим соковитим незнайомим баритоном. Руки, пальці його ні на секунду не залишалися у спокої, та й сам він увесь час рухався, і рухи його були стрімкі та невловимо плавні, він ніби переливався з однієї постави в іншу. Фантастичне це було видовище: звичні стіни кают-компанії, ванільний запах від тістечок, усе таке домашнє, звичне — тільки дивне бузкове світло і в цьому світлі на підлозі гнучке, плавне і стрімке маленьке чудовисько. І тривожний рубіновий вогник на пульті.

— Звідки ти знав, що люди прийдуть знову? — запитав Комов.

— Я міркував і зрозумів.

— А може, хто-небудь розповів тобі?

— Хто? Каміння? Сонце? Кущі? Я один. Я і мої зображення. Але вони мовчать. З ними можна тільки гратися. Ні. Люди прийшли і пішли. — Він швидким рухом пересунув кілька листочків на підлозі. — Я подумав і зрозумів: вони прийдуть знову.

— А чому тобі було погано?

— Бо люди.

— Люди ніколи нікому не шкодять. Люди хочуть, щоб усім навколо було добре.

— Я знаю, — сказав Малюк. — Адже я вже казав: люди підуть, і буде добре.

— Від яких людських дій тобі погано?

— Від усіх. Вони є або вони можуть прийти — це погано. Вони підуть назавжди — це добре.

Червоний вогник на пульті свердлив мою душу. Я не стримався і легенько зачепив Комова ногою під столом.

— З чого ти взяв, що коли людям сказати, то вони підуть? — запитав Комов, не зваживши на мене.

— Я знав: люди хочуть, щоб усім навколо було добре.

— Але ж як ти про це дізнався? Ти ж ніколи не спілкувався з людьми.

— Я довго міркував. Довго не розумів. Потім зрозумів.

— Коли зрозумів? Давно?

— Ні, недавно. Коли ти пішов від озера, я спіймав рибу. Я дуже здивувався. Вона чомусь померла. Я почав міркувати і зрозумів, що ви обов’язково підете, якщо вам сказати.

Комов покусав нижню губу.

— Я заснув на березі океану, — сказав він раптом. — Коли я прокинувся, то побачив: на мокрому піску біля мене — сліди людських ніг. Я поміркував і зрозумів: поки я спав, повз мене пройшла людина. Звідки я про це дізнався? Адже я не бачив людини, я бачив лише сліди. Я міркував: раніше слідів не було; зараз сліди є; отже, вони з’явилися, поки я спав. Це людські сліди — не сліди хвиль, не сліди каменю, який скотився з гори. Отже, повз мене пройшла людина. Поки я спав, повз мене пройшла людина. Так міркуємо ми. А як ти міркуєш? От прилетіли люди. Ти нічого про них не знаєш. Але ти поміркував і дізнався, що вони обов’язково полетять назавжди, якщо ти поговориш з ними. Як ти міркував?

Малюк довго мовчав — хвилини три. На його обличчі і грудях знов почався танець м’язів. Швидкі пальці рухали і перемішували листя. Потім він відіпхнув листя ногою і сказав голосним соковитим баритоном:

— Це запитання. По бім-бом-брамселях!

Вандерхузе зацьковано кашлянув у своєму куті, і Малюк відразу ж глянув на нього.

— Феноменально! — вигукнув він усе тим самим баритоном. — Я завжди хотів дізнатися: чому довге волосся на щоках?

Запанувала мовчанка. І раптом я помітив, як рубіновий вогник згас і спалахнув смарагдовий.

— Відповідайте йому, Якове, — спокійно попросив Комов.

— Гм… — сказав Вандерхузе, порожевівши. — Як тобі сказати, мій і хлопчику… — Він машинально збив бакенбарди. — Це гарно, мені це подобається… Як на мене, це достатнє пояснення, як ти думаєш?

— Гарно… подобається… — повторив Малюк. — Дзвіночок! — сказав він раптом ніжно. — Ні, ти не пояснив. Але так буває. Чому тільки на щоках? Чому немає на носі?

— А на носі негарно, — повчально сказав Вандерхузе. — І в рот І потрапляє, коли їси…

— Правильно, — погодився Малюк. — Але якщо на щоках і якщо йдеш через кущі, то маєш чіплятися. Я завжди чіпляюся волоссям, хоча воно в мене зверху.

— Гм, — сказав Вандерхузе. — Бачиш, я рідко ходжу через кущі.

— Не ходи через кущі, — сказав Малюк. — Буде боляче. Цвіркун у запічку!

Вандерхузе не знав, що відповісти, але з усього було видно, що він задоволений. На індикаторі горів смарагдовий вогник, Малюк явно забув про свої клопоти, і наш молодцюватий капітан, який дуже любив дітей, безсумнівно відчував певне замилування. До того ж йому, здається, лестило, що його бакенбарди, які до цього часу служили об’єктом для плоских і не дуже дотепів, відіграли таку помітну роль у ході контакту. Аж ось підійшла моя черга. Малюк несподівано глянув мені у вічі і випалив:

— А ти?

— Що — я? — запитав я, розгубившись, а тому агресивно.

Комов негайно і з явним задоволенням копнув мене в щиколотку.

— У мене запитання до тебе, — оголосив Малюк. — Також завжди. Але ти боявся. Якось ледве мене не занапастив — зашипів, заревів, ударив мене повітрям. Я біг до самих сопок. Те велике, тепле, з вогниками, робить рівну землю — що це?

— Машини, — сказав я і відкашлявся. — Кібери.

— Кібери, — повторив Малюк. — Живі?

— Ні, — сказав я. — Це машини. Ми їх зробили.

— Зробили? Таке велике? І рухається? Феноменально. Але ж вони великі!

— Бувають і більші, — сказав я.

— Ще більші?

— Значно більші, — сказав Комов. — Більші за айсберг.

— І вони теж рухаються?

— Ні, — сказав Комов. — Але вони думають.

І Комов почав розповідати, що таке кібернетичні машини. Мені було дуже важко судити про душевні порухи Малюка. Якщо виходити із припущення, що душевні порухи його так чи інакше виражалися рухами тілесними, можна було вважати, що Малюк убитий наповал. Він метався по кают-компанії, наче кіт Тома Сойєра, який сьорбнув болезаспокійливого[24]. Коли Комов пояснив йому, чому моїх кіберів не можна вважати ні живими, ні мертвими, він видерся на стелю і безсило повис там, прилипнувши до пластика долонями і стопами. Повідомлення про машини, велетенські машини, які думають швидше, ніж люди, рахують швидше, ніж люди, відповідають на питання в мільйон разів швидше, ніж люди, скрутило Малюка в колобок, розвернуло, викинуло у коридор і через секунду знову пожбурнуло до наших ніг; він шумно дихав, відчайдушно кривлявся, а очі його були величезні, потемнілі. Ніколи раніше і ніколи потім не доводилось мені зустрічати такого вдячного слухача. Смарагдова лампа на індикаторному пульті сяяла, наче котяче око, а Комов говорив і говорив, точними, дохідливими, дуже простими фразами, рівним, розміреним голосом і час від часу, інтригуючи, вставляв: «Детальніше про це ми поговоримо пізніше» або: «Насправді це значно складніше і цікавіше, але ж ти поки що не знаєш, що таке гемостатика».

Ледве Комов закінчив, Малюк ускочив на крісло, обхопив себе своїми довгими жилавими руками і запитав:

— А можна зробити так, щоб я говорив, а кібери мене слухали?

— Ти вже це робив, — сказав я.

Він безшумно, наче тінь, упав на руки на стіл переді мною.

— Коли?

— Ти стрибав перед ними, і найбільший — його звати Том — зупинявся і запитав у тебе, які будуть накази.

— Чому я не чув запитання?

— Ти бачив запитання. Пам’ятаєш, там миготів червоний вогник? Це було запитання. Том запитував по-своєму.

Малюк перелився на підлогу.

— Феноменально! — тихо-тихо сказав він моїм голосом. — Це гра. Феноменальна гра. Лускунчик[25]!

— Що означає «лускунчик»? — запитав раптом Комов.

— Не знаю, — сказав Малюк нетерпляче. — Просто слово. Приємно вимовляти. Чеш-ширський кіт. Лус-скунчик.

— А звідки ти знаєш ці слова?

— Пам’ятаю. Двоє великих лагідних людей. Набагато більші, ніж ви… По бім-бом-брамселях! Лускунчик… Цвіркун у запічку. Мар-рі, Мар-рі! Цвіркун їсти хоч-че!

Чесно кажучи, у мене мороз пішов по шкірі, а Вандерхузе зблід, і бакенбарди його повисли. Малюк вигукував слова соковитим баритоном: заплющити очі — так і бачиш перед собою велику, переповненого крові та радощів життя людину, безстрашну, сильну, добру… Потім в інтонації його щось змінилося, і він тихенько пророкотав з невимовною ніжністю:

— Кицюня моя, ласочко… — І раптом лагідним жіночим голосом: — Дзвіночок!.. Знову мокренький…

Він замовк, постукуючи себе пальцем по носі.

— І ти все це пам’ятаєш? — трохи зміненим голосом промовив Комов.

— Авжеж, — сказав Малюк голосом Комова, — а ти хіба не пам’ятаєш усього?

— Ні, — відказав Комов.

— Це тому, що ти міркуєш не так, як я, — впевнено сказав Малюк. — Я пам’ятаю все. Все, що було навколо мене коли-небудь, я вже не забуду. А коли забуваю, треба тільки подумати добряче, і все згадується. Якщо тобі цікаво про мене, я потім розповім. А зараз дай мені відповідь: що вгорі? Ти вчора сказав: зорі. Що таке зорі? Згори падає вода. Іноді я не хочу, а вона падає. Звідки вона? І звідки кораблі? Дуже багато запитань, я дуже багато міркував. Так багато відповідей, що я нічого не розумію. Ні, не так. Багато різних відповідей, і всі вони сплутані одна з одною, наче листя… — Він збив листя на підлозі у безладну купку. — Закривають одне одного, заважають одне одному. Ти відповіси?

Комов взявся розповідати, і Малюк знову заметався, тремтячи від збудження. Мені замигтіло в очах, я замружився і почав думати, як це аборигени не пояснили Малюкові таких простих речей; і як це вони умудрилися так його обдурити, що він навіть і не підозрює про їхнє існування; і як це Малюк умудряється пам’ятати так точно все, що чув ще немовлям; і як це, по суті, страшно — особливо те, що він нічого не розуміє із того, що запам’ятав.

Тут Комов раптом замовк, у ніс мені ударив різкий запах нашатирного спирту, і я розплющив очі. Малюка в кают-компанії не було, тільки слабкий, зовсім прозорий фантом швидко танув над жменею розсипаного листя. Віддалік слабко цмокнула перетинка люка. Голос Майки занепокоєно поцікавився по інтеркому:

— Куди це він ушився? Що-небудь трапилося?

Я поглянув на Комова. Комов із шелестом потирав руки, замислено всміхаючись.

— Так, — промовив він. — Цікава картина виходить… Майє! — покликав він. — Вуса ці з’являлися?

— Вісім штук, — сказала Майка. — Щойно зникли, а то стирчали вздовж усього хребта… Причому кольорові — жовті, зелені… Я зробила кілька знімків.

— Молодець, — похвалив Комов. — Тепер майте на увазі, Майє, під час наступної зустрічі обов’язково будете присутньою ви… Якове, забирайте регістрограми, ходімо до мене. А ви, Стасю, передайте все в екстрених імпульсах просто в Центр. Дубль я візьму собі, треба проаналізувати… Де я тут бачив проектор? А, ось він. Я гадаю, у нашому розпорядженні ще години три-чотири, потім він знову прийде… Так, Стасю! Перегляньте заразом радіограми. Якщо є що-небудь варте уваги… Тільки з Центру, з бази чи особисто від Горбовського, чи від Мбоги.

— Ви мене просили нагадати, — сказав я, піднімаючись. — Вам ще треба поговорити з Михайлом Альбертовичем.

— Ох, справді! — Обличчя Комова стало винуватим. — Знаєте, Стасю, це не зовсім законно… Зробіть ласку, видайте запис відразу двома каналами: не тільки в Центр, а й на базу, особисто і конфіденційно Сидорову. Під мою відповідальність.

— Я і під свою можу, — пробурчав я вже за дверима.

Прийшовши в рубку, я вставив касету в автомат, увімкнув передачу і переглянув радіограми. На цей раз їх було небагато — усього три; напевно, Центр ужив заходів. Одна радіограма була з інформаторію і складалася з цифр, літер грецького алфавіту та значків, які я бачив, тільки коли регулював друкувальний пристрій. Друга радіограма була з Центру: Бадер продовжував наполегливо вимагати попередніх міркувань щодо інших імовірних зон проживання аборигенів, можливих типів майбутнього контакту за класифікацією Бюлова й таке інше. Третя радіограма була з бази, від Сидорова: Сидоров офіційно запитував Комова про порядок доставки замовленого обладнання в зону контакту. Я помізкував і вирішив, що перша радіограма Комову може знадобитися; третю не передати незручно перед Михайлом Альбертовичем; а щодо Бадера — нехай поки що полежить. Які там ще попередні міркування.

Через півгодини транслювальний автомат просигналив, що передачу закінчено. Я витяг касету, забрав дві картки з радіограмами й подався до Комова. Коли я зайшов, Комов і Вандерхузе сиділи перед проектором. На екрані назад і вперед блискавкою пролітав Малюк, виднілися наші з Комовим напружені фізіономії. Вандерхузе сидів, весь посунутий до екрану, поставивши лікті на стіл та захопивши бакенбарди у стиснуті кулаки.

— …різке підвищення температури, — бубонів він. — Доходить до сорока трьох градусів… І тепер зверніть увагу на енцефалограму, Геннадію… Ось вона, хвиля Петерса, знову з’являється…

На столі перед ними були розстелені рулони регістрограм нашого діагностера, багато рулонів валялося на підлозі і на ліжку.

— Ага… — задумливо говорив Комов, водячи пальцем по регістрограмі. — Ага… Хвилиночку, а тут у нас що було? — Він зупинив проектор, повернувся, щоб узяти один із рулонів, і помітив мене. — Так? — сказав він невдоволено.

Я поклав перед ним радіограми.

— Що це? — запитав він нетерпляче. — А… — Він пробіг очима радіограму з інформаторію, посміхнувся й відкинув її вбік. — Усе не те, — сказав він. — Втім, звідки їм знати… — Потім він переглянув радіограму Сидорова й підняв очі на мене. — Ви відправили йому?..

— Так, — сказав я.

— Добре, дякую. Складіть від мого імені радіограму, що обладнання поки що не потрібне. Аж до нового запиту.

— Гаразд, — сказав я і вийшов.

Я склав і надіслав радіограму на базу і вирішив подивитись, як там Майка. Похмура Майка старанно крутила верньєри. Наскільки я зрозумів, вона тренувалася в наведенні гармати на далеко розкидані цілі.

— Марна справа, — оголосила вона, помітивши мене. — Якщо всі вони одночасно в нас плюнуть, нам гаплик. Просто не встигнемо.

— По-перше, можна збільшити тілесний кут ураження, — сказав я, підходячи. — Ефективність, звичайно, зменшиться десь на три-чотири порядки, зате можна охопити четвертину обрію, відстані тут невеликі… А по-друге, ти справді віриш, що вони в нас можуть плюнути?

— А ти?

— Та несхоже щось…

— А якщо несхоже, то задля чого я тут сиджу?

Я опустився на підлогу біля її крісла.

— Чесно кажучи, не знаю, — сказав я. — Все одно треба вести спостереження. Коли вже планета виявилася біологічно активною, треба дотримуватись інструкції. Адже сторожа-розвідника не дозволяють випускати…

Ми помовчали.

— Тобі його шкода? — запитала раптом Майка.

— Н-не знаю, — сказав я. — Чому шкода? Я б сказав — моторошно. А жаліти… Чому, власне, я маю його жаліти? Він бадьорий, живий… Зовсім не жалюгідний.

— Я не про те. Не знаю, як це сформулювати… От я слухала, і мене нудило від того, як Комов з ним поводиться. Йому ж абсолютно начхати на хлопчиська…

— Що означає — начхати? Комову треба встановити контакт. Він дотримується певної стратегії… Ти ж розумієш, що без Малюка в контакт нам не увійти …

— Розумію. Від цього мене, напевно, і нудить. Бо ж Малюк нічого не знає про аборигенів… Сліпе знаряддя!

— Ну, не знаю, — сказав я. — По-моєму, ти тут впадаєш у сентиментальність. Він все ж таки не людина. Він абориген. Ми налагоджуємо з ним контакт. Для цього потрібно подолати якісь перешкоди, розгадати якісь загадки… До цього треба ставитись тверезо, по-діловому. Почуття тут ні до чого. Він до нас так само, будьмо відвертими, любові не відчуває. І відчувати не може. Кінець кінцем, що таке контакт? Зіткнення двох стратегій.

— Ох, — сказала Майка. — Нудно ти говориш. Суконно. Тобі тільки програми складати. Кібертехнік.

Я не образився. Я бачив, що Майці нічого заперечити по суті, і я відчував, що її справді щось мучить.

— Знову в тебе передчуття, — сказав я. — Але ж насправді ти сама чудово розумієш, що Малюк — це єдина ниточка, яка зв’язує нас із цими невидимцями. Якщо ми Малюку не сподобаємося, якщо ми його не завоюємо…

— От-от, — перебила мене Майка. — У тому-то й справа. Хай би що там Комов казав, хай би як він там чинив, відразу відчувається: його цікавить тільки одне — контакт. Усе задля великої ідеї вертикального прогресу!

— А як треба? — запитав я.

Вона сіпнула плечем.

— Не знаю. Може, як Яків… У будь-якому випадку, він — єдиний з вас — розмовляв із Малюком по-людськи.

— Ну, знаєш, — сказав я, трохи образившись, — контакт на бакенбардному рівні — також, загалом кажучи…

Ми помовчали, дуючись одне на другого. Майка з перебільшеною наполегливістю крутила верньєри, націлюючи чорне перехрестя на засніжені зубці хребта.

— Ну а насправді, Майко, — сказав я нарешті, — ти що, не хочеш, щоби контакт відбувся?

— Та хочу, мабуть, — сказала Майка без будь-якого ентузіазму. — Ти ж бачив, я дуже зраділа, коли ми вперше зрозуміли, що до чого… Але от прослухала я цю вашу бесіду… Не знаю. Можливо, це тому, що я ніколи не брала участі у контактах… Я все не так собі уявляла.

— Ні, — сказав я, — тут справа не в тому. Я здогадуюся, що з тобою відбувається. Ти думаєш, що він — людина…

— Ти вже говорив це, — сказала Майка.

— Ні, ти вислухай. Тобі постійно кидається у вічі все людське. А ти підійди до цього з іншого боку. Не будемо говорити про фантоми, про мімікрію — що в нього взагалі наше? Якоюсь мірою спільний зовнішній вигляд, прямоходіння. Ну, голосові зв’язки… Що ще? В нього навіть мускулатура не наша, а вже це, здавалось би, прямісінько з генів… Тебе просто збиває з пантелику, що він уміє розмовляти. Дійсно, розмовляє він чудово… Але ж і це, кінець кінцем, не наше! Жодна людина не здатна навчитися поверхово розмовляти за чотири години. І тут справа навіть не в запасі слів — треба засвоїти інтонації, фразеологію… Перевертень це, якщо хочеш знати! А не людина. Майстерна підробка. Подумай тільки: пам’ятати, Що було з тобою, коли ти був ще немовлям, а може — хто знає! — і в утробі матері… Хіба це людське?.. От ти бачила коли-небудь роботів-андроїдів? Не бачила, звісно, а я бачив.

— Ну то й що? — похмуро запитала Майка.

— А те, що теоретично ідеальний робот-андроїд може бути побудований лише з людини. Це буде надмислитель, це буде надсилач, надемоціонал, усе що завгодно «над», у тому числі й надлюдина, але тільки не людина…

— Ти, здається, хочеш сказати, що аборигени перетворили його на робота? — промовила Майка, криво посміхаючись.

— Та ні, — сказав я з прикрістю. — Я тільки хочу переконати тебе, що все людське в ньому випадкове, це просто здатність вихідного матеріалу… і що не треба навколо нього сентиментального розпатякування. Вважай, що ти ведеш переговори з цими кольоровими вусами…

Майка раптом схопила мене за плече і сказала притишено:

— Глянь, повертається!

Я підвівся і глянув на екран. Від болота, просто до корабля, швидко дрібочучи ногами, щосили мчала скособочена постать. Коротка чорно-бузкова тінь метлялася по землі перед нею, брудна чуприна на маківці відсвічувала рудим. Малюк повертався, Малюк поспішав. Довгими своїми руками він обіймав і притискав до живота щось схоже на великий плетений кошик, до самого верху напханий камінням. Важелезний, мабуть, був кошик.

Майка ввімкнула інтерком.

— Пост КАЗ — Комову, — голосно сказала вона. — Малюк наближається.

— Вас зрозумів, — відразу ж відгукнувся Комов. — Якове, по місцях… Попов, замініть Глумову на посту КАЗ. Майє, до кают-компанії.

Майя знехотя підвелася.

— Йди, йди, — сказав я. — Поглянь на нього зблизька, жбан скорботи[26].

Вона сердито фиркнула й побігла вгору по трапу. Я зайняв її місце. Малюк був уже зовсім близько. Тепер він уповільнив свій біг і дивився на корабель, і знов у мене з’явилось відчуття, ніби він дивиться мені прямісінько в очі. І тут я помітив: над хребтом у сіро-бузковому небі з’явилися з нічого, мовби проявившись, страшенні вуса страшенних тарганів. Як і нещодавно, вони повільно вигиналися, здригалися, скорочувалися. Я нарахував їх шість.

— Пост КАЗ! — покликав мене Комов. — Скільки вусів на обрії?

— Шість, — відповів я. — Три білих, два червоних, один зелений.

— От бачите, Якове, — сказав Комов, — сувора закономірність. Малюк до нас — вуса назовні.

Приглушений голос Вандерхузе відгукнувся:

— Віддаю належне вашій проникливості, Геннадію, і тим не менше чергування вважаю поки що обов’язковим.

— Ваше право, — коротко сказав Комов. — Майє, присідайте ось сюди…

Я доповів:

— Малюк зник у мертвому просторі. Тягне з собою чималу плетеницю з камінням.

— Зрозуміло, — сказав Комов. — Приготувалися, колеги!

Я увесь перетворився на слух та добряче здригнувся, коли з інтеркому залунав розсипчастий гуркіт. Я не відразу втямив, що це Малюк висипав разом на долівку всі свої камінці. Я чув його потужне дихання, і раптом зовсім немовлячий голос промовив:

— Мам-мо!.. — І знову: — Мам-мо…

А потім залунав уже знайомий мені заливчастий плач немовляти-однорічки. По старій пам’яті в мене щось стислося всередині, і цієї ж миті я зрозумів, що це: Малюк побачив Майку. Це продовжувалося не більше півхвилини; плач обірвався, знову загуркотіло каміння, і голос Комова діловито промовив:

— Ось питання. Чому мені все цікаво? Все навкруги. Чому в мене постійно з’являються питання? Адже мені від них недобре. Вони мені сверблять. Багато запитань. Десять запитань на день, двадцять запитань на день. Я намагаюся порятуватися: бігаю, цілий день бігаю або плаваю, — не допомагає. Тоді починаю міркувати. Іноді приходить відповідь. Це — задоволення. Іноді приходить багато відповідей, не можу вибрати. Це — незадоволення. Іноді відповіді не приходять. Це — біда. Дуже свербить. Ш-шарада. Спочатку я думав, запитання йдуть ізсередини. Але я поміркував і зрозумів: усе, що йде зсередини, повинно давати мені задоволення. Отже, запитання йдуть іззовні? Правильно? Я міркую, як ти. Але тоді де вони лежать, де вони висять, де їхня точка?

Пауза. Потім знову залунав голос Комова — справжнього Комова. Дуже схоже, тільки справжній Комов говорив не так уривчасто, і голос його звучав не так різко. Взагалі-то, відрізнити було можна, якщо знаєш, у чому річ.

— Я міг би вже зараз відповісти на це твоє питання, — повільно промовив Комов. — Але я боюся помилитися. Боюся відповісти неправильно або неточно. Коли я знатиму про тебе все, я зможу відповісти без помилки.

Пауза. Загуркало і зарипіло на підлозі каміння, яке пересовував Малюк.

— Ф-фрагмент, — сказав Малюк. — Ось ще питання. Звідки беруться відповіді? Ти мене примусив думати. Я завжди вважав: є відповідь — це задоволення, нема відповіді — біда. Ти мені розповів, як розмірковуєш ти. Я згадував і згадав, що я теж досить часто так розмірковую, і часто приходить відповідь. Видно, як вона приходить. Так я роблю об’єм для каміння. Ось такий. («Кошик», — підказав Комов.) Так, кошик. Один прут зачіплюється за другий, другий — за третій, третій — далі, і виходить… кошик. Видно — як. Але значно частіше я міркую, — знову загуркало каміння, — і відповідь виходить готова. Є купа пруття, і раптом — готовий кошик. Чому?

— І на це запитання, — сказав Комов, — я зможу відповісти тільки тоді, коли знатиму про тебе все.

— Тоді дізнавайся! — зажадав Малюк. — Дізнавайся швидше! Чому не дізнаєшся? Я розповім сам. Був корабель, але більший за твій, зараз він зіщулився, а був дуже великий. Це ти знаєш сам. Потім було так.

З інтеркому долинув нестерпний хрускіт і тріск, і відразу ж відчайдушно, на нестерпно високій ноті заверещало немовля. І крізь цей вереск, крізь затихаючий тріск, удари, дзенькіт розбитого скла, задихаючись, прохрипів чоловічий голос:

— Марі… Марі… Ма… рі…

Немовля надсадно кричало і деякий час нічого більше не було чути. Потім пролунав якийсь шурхіт, здавлений стогін. Хтось повз по підлозі, всіяній уламками й осколками, щось покотилося з брязкотом. До жаху знайомий жіночий голос простогнав:

— Шуро… Дети, Шуро?.. Боляче… Що трапилося? Де ти? Я нічого не бачу, Шуро… Таж озвися, Шуро! Як боляче! Допоможи мені, я нічого не бачу…

І все це крізь крик немовляти, який не стихав ні на хвилю. Потім жінка замовкла, через деякий час замовкло й немовля. Я перевів подих і виявив, що мої кулаки стиснуті, а нігті глибоко вп’ялися в долоні. Щелепи в мене заніміли.

— Так було довго, — сказав Малюк урочисто. — Я втомився кричати. Я заснув. Коли я прокинувся, було темно, як раніше. Мені було холодно. Я хотів їсти. Я настільки сильно хотів їсти і щоб було тепло, що зробилося так.

Цілий каскад звуків ринув з інтеркому — зовсім незнайомих звуків. Рівне наростаюче гудіння, часте клацання, якийсь гуркіт, схожий на відлуння; басовисте, на порозі чутності бурмотіння; писк, скрип, дзижчання, мідні удари, потріскування… Це тривало довго, кілька хвилин. Потім усе разом затихло, і Малюк, трохи задихаючись, сказав:

— Ні. Так мені не розповісти. Так я буду розповідати стільки часу, скільки я живу. Що робити?

— І тебе нагодували? Зігріли тебе? — запитав Комов рівним голосом.

— Стало так, як мені хотілося. І відтоді завжди було так, як мені хотілося. Поки не прилетів перший корабель.

— А що це було? — запитав Комов і, на мій погляд, дуже вдало проімітував звукову кашу, яку ми щойно чули.

Пауза.

— А, я розумію, — сказав Малюк. — Ти зовсім не вмієш, але я тебе ізрозумів. Але я не можу відповісти. Адже в тебе самого нема слова, щоби назвати. А ти знаєш більше слів, ніж я. Дай мені слова. Ти дав мені багато цінних слів, але всі не ті.

Пауза.

— Якого воно було кольору? — запитав Комов.

— Ніякого. Колір — це коли дивишся очима. Там не можна дивитися очима.

— Де — там?

— У мене. Глибоко. У землі.

— А як там на дотик?

— Чудово, — сказав Малюк. — Задоволення. Чеш-ширський кіт! У мене найкраще. Так було, поки не прийшли люди.

— Ти там спиш? — запитав Комов.

— Я там все. Сплю, їм, міркую. Тільки граюсь я тут, бо люблю дивитись очима. І там тісно гратися. Як у воді, тільки ще тісніше.

— Але ж у воді не можна дихати, — сказав Комов.

— Чому не можна? Можна. І гратися можна. Тільки тісно.

Пауза.

— Тепер ти все про мене дізнався? — спитав Малюк.

— Ні, — рішуче сказав Комов. — Нічого я про тебе не дізнався. Ти ж бачиш, ми не маємо спільних слів. Може, в тебе є свої слова?

— Слова… — повільно повторив Малюк. — Це коли рухається рот, а потім чути вухами. Ні. Це тільки в людей. Я знав, що є слова, бо я пам’ятаю. По бім-бом-брамселях. Що це таке? Я не знаю. Але тепер я знаю, навіщо більшість слів. Раніше не знав. Було задоволення говорити. Гра.

— Тепер ти знаєш, що означає слово «океан», — промовив Комов, — але океан тобі доводилося бачити і раніше. Як ти його називав?

Пауза.

— Я слухаю, — сказав Комов.

— Що ти слухаєш? Навіщо? Я назвав. Так неможливо почути. Це всередині.

— Може, ти можеш показати? — сказав Комов. — У тебе є каміння, прутики…

— Каміння і прутики не для того, щоби показувати, — оголосив Малюк, як мені здалося, сердито. — Каміння і прутики — для того, щоби думати. Коли складне питання — каміння і прутики. Коли не знаєш, яке питання, — листя. Тут багато всяких речей. Вода, лід — він добре тане, тому… — Малюк помовчав. — Нема слів, — повідомив він. — Багато всяких речей. Волосся… і багато такого, для чого нема слова. Та це там, у мене.

Почулося протяжне важке зітхання. По-моєму, Вандерхузе. Майка раптом запитала:

— А коли ти рухаєш обличчям? Що це?

— Мам-мо… — сказав Малюк ніжним нявкаючим голоском. — Лице, руки, тіло, — вів він далі Майчиним голосом, — це теж речі для роздумів. Цих речей багато. Довго все називати.

Пауза.

— Що робити? — запитав Малюк. — Ти придумав?

— Придумав, — відповів Комов. — Ти візьмеш мене до себе. Я подивлюсь і відразу багато знатиму. Може, навіть усе.

— Про це я вже думав, — сказав Малюк. — Я знаю, що ти хочеш до мене. Я теж хочу, але я не можу. Це питання! Коли я хочу, я все можу. Тільки не про людей. Я не хочу, щоб вони були, а вони є. Я хочу, щоб ти прийшов до мене, але не можу. Люди — це біда.

— Розумію, — сказав Комов. — Тоді я візьму тебе до себе. Хочеш?

— Куди?

— До себе. Туди, звідки я прийшов. На Землю, де живуть усі люди. Там я теж зможу дізнатися про тебе все, і доволі швидко.

— Але ж це далеко, — промовив Малюк. — Чи я тебе не зрозумів?

— Так, це дуже далеко, — сказав Комов. — Але мій корабель…

— Ні! — сказав Малюк. — Ти не розумієш. Я не можу далеко. Я не можу навіть просто далеко і вже зовсім не можу дуже далеко. Якось я бавився на кризі. Заснув. Прокинувся від страху. Великий страх, величезний. Я навіть закричав. Фрагмент! Крига попливла, і бачив тільки верхівки гір. Я подумав, що океан проковтнув землю. Звісно, я повернувся. Я дуже захотів, і крига відразу пішла назад до берега. Але тепер я знаю, мені не можна далеко. Я не тільки боявся. Мені було зле. Як від голоду, тільки набагато гірше. Ні, до тебе я не можу.

— Ну гаразд, — промовив Комов натужно-веселим голосом. — Напевно, тобі набридло відповідати та розповідати. Я знаю, що ти любиш ставити запитання. Запитуй, я відповідатиму.

— Ні, — сказав Малюк, — у мене багато питань до тебе. Чому падає камінь? Що таке гаряча вода? Чому пальців десять, а щоб рахувати, потрібен тільки один? Багато питань. Але я зараз не питатиму. Зараз погано. Ти не можеш до мене, я не можу до тебе, слів нема. Отже, дізнатися все про мене ти не можеш. Ш-шарада! Отже, не можеш піти. Я прошу тебе: думай, що робити. Якщо сам не можеш швидко думати, хай думають твої машини в мільйон разів швидше. Я йду. Неможливо думати, коли говориш. Думай швидше, бо мені гірше, ніж учора. А вчора було гірше, ніж позавчора.

Загуркотіла і покотилася каменюка. Вандерхузе знову протяжно і важко зітхнув. Я оком не встигнув кліпнути, а Малюк уже вихором мчав до сопок через будівельний майданчик. Я бачив, як він проскочив злітну смугу і раптом зник, наче його й не було. І в ту ж мить, мов за наказом, зникли різнокольорові вуса над хребтом.

— Так, — сказав Комов. — Нічого не вдієш. Якове, прошу вас, дайте радіограму Сидорову, хай доставить сюди обладнання, я бачу, без ментоскопа мені не обійтися.

— Гаразд, — сказав Вандерхузе. — Але я хотів би звернути вашу увагу, Геннадію… За всю розмову на індикаторі жодного разу не загорівся зелений вогник.

— Я бачив, — сказав Комов.

— Але ж це не просто негативні емоції, Геннадію. Це яскраво виражені негативні емоції…

Відповіді Комова я не розчув.

Я просидів на посту цілий вечір і половину ночі. Ні ввечері, ні вночі Малюк більше не з’являвся. Вуса теж не з’являлися. І Майка теж.

Загрузка...