Малюк

Розділ VIII Сумніви і рішення

Малюк ішов від корабля на захід уздовж берегової лінії, просто через дюни і хащі. Спочатку «третє око» цікавило його. Він зупинявся, знімав обруч, крутив його в руках, і тоді в нас на прийомному екрані миготіло то бліде небо, то блакитно-зелене обличчя-маска, то вкритий памороззю пісок. Потім він дав обручеві спокій. Не знаю, чи то він не так рухався, як завжди, чи обруч одяг не зовсім правильно, але враження було таким, ніби об’єктив дивиться не прямо по ходу, а дешо праворуч. По екрану, тремтячи, пропливали одноманітні дюни, замерзлі кущі, іноді виникали сизі гірські вершини або з’являвся раптом чорний океан із сяючими айсбергами на обрії.

Здається, Малюк пересувався без певної мети — просто брів світ за очі, подалі від нас. Кілька разів він піднімався на гребені дюн і дивився у нашу сторону. На прийомному екрані з’являлися сліпучо білий конус нашого ЕР-2, срібляста стрічка посадочної смуги, помаранчевий Том, що самотньо притулився до стіни недобудованої метеостанції. Але на оглядовому екрані ми так і не виявили Малюка.

Десь за годину Малюк раптом різко повернув до гір. Тепер сонце світило прямісінько в об’єктив — і видимість погіршилася. Дюни незабаром закінчилися, Малюк брів рідколіссям, переступаючи через гниле суччя, поміж кострубатих стовбурів з відсталою плямистою корою, по бурій, просякнутій крижаною вологою землі. Одного разу він видерся на одинокий гранітний валун, постояв, озираючись, потім зістрибнув, підібрав із землі два чорних ослизлих сучки й подався далі, постукуючи ними. Спочатку стукіт був безладний, потім у ньому з’явився ритм, а до ритму додалося чи то дзижчання, чи то гудіння. Цей звук, безперервний і неприємний, чимраз гучнішав. Скоріш за все, це гудів і дзижчав сам Малюк — може, то була пісня, а може, й розмова з самим собою.

Так він і брів, стукаючи, дзижчачи і гудячи, а поміж деревами чимраз частіше траплялися кам’яні розсипи, вкриті мохом валуни, велетенські уламки скель. Потім на екрані раптом з’явилось озеро. Малюк, не зупиняючись, ввійшов у нього, на мить ми побачили скаламучену воду, потім зображення потьмяніло і зникло — Малюк пірнув.

Під водою він був дуже довго. Я вже думав, що він утопив передавач, і що ми більше нічого не побачимо, проте хвилин через десять зображення з’явилося знову, каламутне, розмите, струменисте. Спочатку ми майже нічого не розрізняли, та незабаром у правій частині екрана з’явилося зображення долоні, на якій вистрибувала і звивалася химерна пантіанська рибка.

Коли об’єктив «ока» очистився остаточно, Малюк біг. Стовбури дерев мчали на нас і в останню мить ухилялися ліворуч або праворуч. Він біг дуже швидко, але ми не чули ні тупотіння, ні дихання — тільки шумів вітер і миготіло сонце за плетивом голих дерев. І раптом сталося незрозуміле: Малюк як укопаний зупинився перед сірим валуном і занурив у нього руки по лікоть. Не знаю, можливо, там був добре замаскований отвір. Але мені здається, що не було. Коли за кілька секунд Малюк витяг руки, вони були чорні і блискучі, і це чорне та блискуче стікало з кінчиків пальців і важко, з чітким мокрим стукотом крапало на землю. Потім руки зникли з поля зору і Малюк побіг далі.

Він зупинився перед чудернацькою спорудою, схожою на похилу башту, і я не відразу зрозумів, що це — розбитий корабель «Пелікан». Тепер я на власні очі побачив, як страшно йому перепало під час падіння і що з ним зробили довгі роки на цій планеті. Видовище було не з приємних. Між тим Малюк повільно наблизився, зазирнув у відкриту діру люка — на мить екран занурився в непроглядну темряву, — після цього так само повільно обійшов нещасний корабель довкола. Він знову зупинився перед люком, підняв руку і приклав чорну долоню з розчепіреними пальцями до поїденого ерозією борту. Він стояв так близько хвилини, і ми знову почули його дзижчання та гудіння, і мені здалося, що з-під розчепірених пальців піднімаються цівки синюватого диму. Нарешті він забрав руку і зробив крок назад. На мертвій почорнілій обшивці виразно виднівся чіткий рельєфний відбиток — долоня з розчепіреними пальцями.

— Ух ти ж мій цвіркун у запічку, — промовив соковитий баритон.

— Дзвіночок!.. — відгукнувся ніжний жіночий голос.

— Зіка! — майже пошепки промовив баритон. — Зіканько!..

Заплакало немовля.

Відбиток долоні різко метнувся вбік і зник. Тепер на екрані виднівся гірський схил — поборознений тріщинами граніт, старі осипи, кришиво гострого каміння, що виблискувало ламаними гранями, порости хирлявої жорсткої трави, глибочезні, непроникливо чорні розколини. Малюк підіймався схилом. Ми бачили його руки, що чіплялися за виступи, зернистий камінь поштовхами посувався униз по екрану. Почулося рівне і шумне дихання, а потім рух став плавним і швидким, мені заряботіло в очах, схил раптом віддалився, провалюючись кудись униз і вбік, і ми почули різкий, хрипкий Малюків сміх, що відразу обірвався. Малюк летів — це було безсумнівно.

На екрані сяяло сіро-бузкове небо, а збоку пульсувало якесь мутне напівпрозоре клоччя, ніби клапті запорошеного серпанку. Повільно промайнуло поперек екрану сліпуче бузкове сонце, запорошений серпанок закрив усе й відразу ж зник. Ми бачили далеко внизу плоскогір’я, затягнуте бузковою імлою, жахливі шрами бездонних ущелин, неймовірно гострі піки, вкриті вічними снігами, — безрадісний крижаний світ, що йшов за обрій, мертвий, потрісканий, наїжачений. І ми побачили потужне, ніби полаковане коліно Малюка, повисле над безоднею, і його чорну руку, що міцно вчепилась у відчутне на дотик ніщо.

Чесно кажучи, цієї миті я перестав вірити своїм очам і поглянув, чи ведеться запис. Запис вівся. Але у Вандерхузе вигляд був також спантеличений, а Майка недовірливо мружилась і крутила шиєю, наче їй заважав комір. Тільки Комов був цілком спокійний і нерухомий — сидів, упершись ліктями в панель і поклавши підборіддя на сплетені пальці.

А Малюк уже падав. Кам’яна пустеля стрімко насувалася, злегка обертаючись навколо невидимої вісі, і зрозуміло було, куди йшла ця вісь — у чорну тріщину, що розколола буре поле, загромаджене уламками скель. Тріщина росла, ширшала, освітлений сонцем її край здавався гладким і абсолютно прямовисним, а про те, щоби побачити дно, не могло бути й мови, — там панувала цілковита темрява. І в цю темряву стрімко увірвався Малюк… Зображення зникло, і Майка, простягши руку, ввімкнула підсилення, але з підсиленням нічого не можна було розгледіти, крім невиразних сірих смуг, що струменіли на екрані. Після цього Малюк видав пронизливий лемент, і рух зупинився. «Розбився!» — з жахом подумав я. Майка з усієї сили вчепилася мені в зап’ястя.

На екрані виднілися якісь невиразні нерухомі плями, все було сірим і чорним, і чулися дивні звуки — якесь булькання, хрипке курликання, сичання. З’явився знайомий чорний обрис руки з розчепіреними пальцями і зник. Невиразні плями попливли, змінюючи одна одну, курликання і булькання то голоснішало, то тихішало, розгорівся і згас помаранчевий вогник, потім ще один, і ще… Щось коротко заревло й пішло багаторазово відлунювати. «Дайте інфра», — крізь зуби промовив Комов. Майка схопилася за верньєр інфрачервоного підсилення і повернула його до краю. Екран відразу посвітлішав, але я, як і досі, нічого не розумів.

Увесь простір був заповнений фосфоресцентним туманом. Щоправда, це був не звичайний туман, у ньому вгадувалася якась структура — ніби зріз тваринної тканини під розфокусованим мікроскопом — і в цій структурній імлі проглядалися подекуди набагато світліші ущільнення і збиранина темних пульсуючих зерен, і все це начебто висіло в повітрі, а часом раптом зовсім зникало і з’являлося знову, а Малюк ішов через це, немов насправді нічого цього не було, ішов, витягши перед собою сяючі руки з розчепіреними пальцями, і пальці його вібрували і здригались у складному й очевидному ритмі, а довкола — булькало, хрипіло, дзюрчало, дзвінко цокало.

Так він ішов довго, і ми не відразу помітили, що малюнок структури блідне, розпливається, і ось на екрані залишилося тільки молочне світіння та ледь помітні обриси розчепірених пальців Малюка. І тоді Малюк зупинився. Ми зрозуміли це з того, що звуки перестали наближатися і віддалятися. Ті самі звуки. Ціла лавина, цілий каскад звуків. Хрипкі гули, басисте бурмотіння, задавлені пищання… щось соковито луснуло і розлетілося дзвінкими бризками… дзижчання, рипіння, мідні удари… А потім у рівному сяйві проступили темні плями, десятки темних плям, великих і маленьких; спочатку невиразні, вони набували чимраз чіткіших обрисів, ставали дедалі схожішими на щось дуже-дуже знайоме, і раптом я здогадався, що це таке. Це було цілком неможливо, але я вже не міг відігнати від себе цієї думки. Люди. Десятки, сотні людей, ціла юрма, вишикувана у правильному порядку і видна ніби трохи зверху… І тут щось сталося. На якусь долю миті зображення зробилося цілком чітким. Надто ненадовго, втім, щоб можна було роздивитися що-небудь. Після чого пролунав розпачливий крик, зображення перевернулося і зникло зовсім. І відразу ж скажений голос Комова промовив:

— Навіщо ви це зробили?

Екран був мертвий. Комов стояв, неприродно випроставшись, його стиснуті кулаки впиралися в пульт. Він дивився на Майку. Майка була бліда, але спокійна. Вона теж піднялася і тепер стояла перед Комовим обличчям до обличчя. Вона мовчала.

— Що трапилося? — обережно поцікавився Вандерхузе. Очевидно, він також нічого не розумів.

— Ви або хуліганка, або… — Комов зупинився. — Виключаю вас із групи контакту. Забороняю вам виходити з корабля, заходити в рубку і на пост КАЗ. Ідіть звідси.

Майка, як і раніше ні слова не кажучи, повернулася і вийшла. Не роздумуючи ні секунди, я рушив за нею.

— Попов! — різко сказав Комов.

Я спинився.

— Прошу вас негайно передати цей запис у центр. Екстрено.

Він дивився мені просто у вічі, і я почувся погано. Такого Комова я ще ніколи не бачив. Такий Комов мав безсумнівне право наказувати, саджати під домашній арешт і взагалі придушувати будь-який заколот у самому зародку. В мене було відчуття, що я зараз розірвуся навпіл. «Як Малюк», — мелькнуло в моїй голові.

Вандерхузе промовив, кашлянувши:

— Ну-у, Геннадію. Може, все ж таки не в центр? Адже Горбовський уже на базі. Може, все-таки на базу, як ви гадаєте?

Комов усе дивився на мене. Звужені очі його здавалися крижинками.

— Так, звичайно, — промовив він, зовсім, між іншим, спокійно. — Копію на базу, Горбовському. Дякую вам, Якове. Попов, розпочинайте.

Мені нічого не залишалося робити, окрім як почати. Але я був незадоволений. Якби ми носили картузи, як за старих часів, я повернув би свого картуза дашком назад. Але картуза на мені не було, і тому я, дістаючи з рекордера касету, обмежився тим, що запитав з викликом:

— А що, власне, трапилося? Що вона такого зробила?

Якийсь час Комов мовчав. Він уже знову сидів у своєму кріслі і, покусуючи губу, барабанив пальцем по підлокітнику. Вандерхузе, розпушивши бакенбарди, теж дивився на нього з очікуванням.

— Вона ввімкнула прожектор, — сказав нарешті Комов.

Я не відразу зрозумів.

— Який прожектор?

Комов, не відповідаючи, показав пальцем на утоплену клавішу.

— А, — промовив Вандерхузе із прикрістю.

А я нічого не сказав. Я узяв касету і пішов до рації. Якщо чесно, говорити мені було нічого. Навіть за менші провини людей із шумом і соромом випирали з космосу. Майка увімкнула аварійну лампу-спалах, вмонтовану в обруч. І можна було уявити собі, як почувалися мешканці печери, коли у вічній пітьмі на мить спалахнуло маленьке сонце. Знепритомнілого розвідника за цим спалахом можна виявити з орбіти навіть на освітленій стороні планети… навіть якщо його засипало… Такий прожектор випромінює у діапазоні від ультрафіолету до УКХ… Не було ще випадку, щоби розвідникові не вдалося відлякати таким спалахом найскаженючішу, найкровожернішу тварину. Навіть тахорги, які взагалі нічого на світі не бояться, гальмують задніми ногами, спиняючи свій нестримний розбіг… «З глузду з’їхала, — подумав я безнадійно. — Зовсім оскаженіла…» Та вголос я сказав (всідаючись за рацію):

— Подумаєш! Натиснула людина не на ту клавішу, помилилася…

— Так, справді, — промовив Вандерхузе. — Мабуть, так воно й було. Вона, вочевидь, хотіла ввімкнути інфрачервоний прожектор… Клавіші поруч… Ви як гадаєте, Геннадію?

Комов мовчав. Щось він там робив на пульті. Я не хотів на нього дивитись. Я увімкнув автомат і почав демонстративно дивитися в інший бік.

— Неприємно, звичайно, — бурмотів Вандерхузе. — Ай-яй-яй-яй… Справді, це ж може позначитися… Активний вплив… Навряд чи приємний… Гм… У нас в усіх останнім часом дещо напружені нерви, Геннадію. Не дивно, що дівчинка помилилась… Мені самому кортіло, знаєте, що-небудь зробити… якось покращити зображення… Бідолашний Малюк. По-моєму, це він закричав…

— Ось, — сказав Комов. — Можете помилуватися. Три з половиною кадри.

Було чути, як Вандерхузе стурбовано засопів. Я не втримався і озирнувся на них. Нічого не було видно за їхніми зсунутими докупи головами, тому я встав і підійшов. На екрані було те саме, що я побачив останньої миті, але не встиг сприйняти. Зображення було пречудове, і все ж таки я зовсім не розумів, що це таке. Багато людей, багато чорних постатей, абсолютно однакових, вишикуваних у шаховому порядку. Стояли вони мовби на рівній і добре освітленій площі. Передні постаті були більшими, останні, у повній відповідності із законами перспективи, меншими. Втім, ряди здавалися безконечними і десь удалині зливалися в суцільні чорні смуги.

— Це Малюк, — промовив Комов. — Упізнаєте?

До мене дійшло: дійсно, це був Малюк, повторений, як у незчисленних дзеркалах, незчисленну кількість разів.

— Схоже на багаторазове відображення, — пробурмотів Вандерхузе.

— Відображення… — повторив Комов. — А де ж тоді відбиття лампи? І де в Малюка тінь?

— Не знаю, — чесно зізнався Вандерхузе. — Дійсно, тінь має бути.

— А ви що думаєте, Стасю? — запитав Комов, не обертаючись.

— Нічого, — коротко сказав я і повернувся на своє місце.

Насправді я, звичайно, думав, у мене мізки рипіли — так я думав, але придумати нічого не міг. Понад усе мені це нагадувало формалістичний малюнок пером.

— Що ж, небагато ми дізналися, — промовив Комов. — Навіть вовни жмут виявився нікудишнім…

— Охо-хо-хо-хохонюшки, — промовив Вандерхузе, важко підвівся і вийшов.

Мені теж дуже хотілося вийти і подивитися, як там Майка. Та я глянув на хронометр — до закінчення передачі залишалося ще хвилин десять. Комов шурхотів і вовтузився у мене за спиною. Потім його рука простяглася через моє плече, і на пульт перед і мною ліг блакитний бланк радіограми.

— Це пояснювальна записка, — сказав Комов. — Надішліть відразу ж після закінчення передачі запису.

Я прочитав радіограму.

Я не зрозумів і перечитав радіограму ще раз. Потім озирнувся на Комова. Він сидів у попередній позі, поклавши підборіддя на сплетені пальці, і дивився на оглядовий екран. Не можна стверджувати, що гаряча хвиля вдячності накрила мене з головою. Ні, цього не було. Надто мало симпатії відчував я до цього чоловіка. Але треба було віддати йому належне. У такій ситуації не кожен учинив би так рішуче і просто. І, власне, несуттєво, чому він саме так учинив: чи тому, що пожалів Майку (сумнівно), чи засоромився своєї різкості (більше скидається на правду), чи тому, що належить до керівників того типу, які цілком щиро вважають провини підлеглих своїми провинами. У будь-якому випадку, для Майки небезпека пташечкою вилетіти з космосу істотно поменшала, а позиція і реноме[27] самого Комова помітно погіршилися. Гаразд, Геннадію Юрійовичу, при нагоді це вам зарахується. Такі дії слід всіляко заохочувати. А з Майкою ми ще поговоримо. Справді-бо, якого дідька? Що вона — маленька? У ляльки вона тут гратися вирішила?

Автомат дзенькнув і вимкнувся, я взявся за радіограму. Увійшов Вандерхузе, штовхаючи перед собою столик на колесах. Зовсім безшумно і з незвичайною легкістю, яка зробила би честь найкваліфікованішому кіберу, він поставив тацю з тарілками біля правого ліктя Комова. Комов розгублено подякував. Я взяв собі склянку томатного соку, випив і налив ще.

— А салат? — засмучено запитав Вандерхузе.

Я похитав головою і сказав у спину Комова:

— У мене все закінчено. Можна бути вільним?

— Так, — відповів Комов, не обертаючись. — З корабля не виходити.

У коридорі Вандерхузе повідомив мені:

— Майка обідає.

— Істеричка, — сказав я зі злістю.

— Навпаки. Я сказав би, що вона спокійна і задоволена. І жодних слідів каяття.

Ми разом зайшли до кают-компанії. Майка сиділа за столом, їла суп і читала якусь книжку.

— Здоров, арештанте, — сказав я, всідаючись перед нею зі своєю склянкою.

Майка відірвалася від книжки і поглянула на мене, примруживши одне око.

— Як начальство? — поцікавилася вона.

— У тяжких роздумах, — сказав я, розглядаючи її. — Вагається, повісити тебе на фок-реї[28] негайно чи довезти до Дувра, де тебе повісять на ланцюгах.

— А що на горизонтах?

— Без змін.

— Так, — сказала Майка, — тепер він більше не прийде.

Вона сказала це з явним задоволенням. Очі в неї були веселі та відчайдушні, як і раніше. Я відсьорбнув томатного соку і скосив очі на Вандерхузе. Вандерхузе похмуро їв мій салат. Мені раптом спало на думку: таж наш капітан радий-радесенький, що не він командує в цій компанії.

— Так, — сказав я, — схоже на те, що контакт ти нам зірвала.

— Грішна, — коротко відповіла Майка і знову втупилася у книгу. Тільки вона не читала. Вона чекала продовження.

— Будемо сподіватися, що справи не такі вже й кепські, — сказав Вандерхузе. — Будемо сподіватися, що це просто чергове ускладнення.

— Ви гадаєте, Малюк повернеться? — запитав я.

— Гадаю, так, — сказав Вандерхузе, зітхнувши. — Він надто любить ставити запитання. А тепер у нього з’явилася сила-силенна нових. — Він доїв салат і підвівся. — Піду в рубку, — повідомив він. — Відверто кажучи, це дуже негарна історія. Я розумію тебе, Майко, але жодною мірою не виправдовую. Знаєш, так не чинять…

Майка нічого не відповіла, і Вандерхузе пішов собі, штовхаючи перед собою столик. Як тільки його кроки стихли, я запитав, намагаючись говорити ввічливо, але суворо:

— Ти це зробила навмисно чи випадково?

— А ти як гадаєш? — запитала Майка, втупившись у книжку.

— Комов узяв провину на себе, — сказав я.

— Тобто?

— Лампу-спалах було увімкнено, виявляється, через його необережність.

— Дуже люб’язно, — промовила Майка. Вона поклала книжку і потяглася. — Чудовий жест.

— Це все, що ти можеш мені сказати?

— А що тобі, власне, треба? Щиросерде зізнання? Каяття? Сльози у камізельку?

Я знову відсьорбнув соку. Я стримувався.

— Насамперед я хотів би знати, випадково чи навмисно?

— Навмисно. Щодалі?

— Далі я хотів би знати, для чого ти це зробила?

— Я зробила це для того, щоб раз і назавжди припинити неподобство. Далі?

— Яке неподобство? Що ти маєш на увазі?

— Тому що це було гидко! — сказала Майка з силою. — Тому що це було жорстоко. Тому що я не могла сидіти склавши руки і спостерігати, як паскудна комедія перетворюється на трагедію. — Вона жбурнула книжку. — І нічого блискати на мене очима! І нічого мене захищати! Ох, який він великодушний! Улюбленець доктора Мбоги! Все одно я піду. Піду у школу і навчатиму дітей, щоб вони вчасно хапали за руку всіх цих фанатиків абстрактних ідей і дурнів, які їм підспівують!

Я мав добрий намір витримати ввічливий, коректний тон до кінця. Але тут терпець мій увірвався. У мене взагалі справи з терпцем не дуже.

— Нахабно! — сказав я, не знайшовши слів. — Нахабно поводишся! Нахабно!

Я спробував ще раз відсьорбнути соку, але виявилося, що склянка порожня. Якось непомітно я встиг усе вихлебтати.

— А далі? — запитала Майка, зневажливо усміхаючись.

— Все, — сказав я похмуро, розглядаючи порожню склянку. Дійсно, мені не було чого більше сказати. Я розстріляв увесь свій боєзапас. Імовірно, що я і йшов до Майки не для того, щоб розібратися, а просто щоб облаяти її.

— А якщо все, — сказала Майка, — то йди в рубку і цілуйся зі своїм Комовим. А заразом зі своїм Томом та іншою своєю кібертехнікою. А ми, знаєш, просто люди, і ніщо людське нам не чуже.

Я відсунув склянку і підвівся. Розмовляти більше не було про що. Все було зрозуміло. Був у мене товариш — нема в мене товариша. Ну що ж, якось переб’ємося.

— Смачного, — сказав я і на негнучких ногах попрямував у коридор.

Серце в мене калатало, губи бридко тремтіли. Я зачинився у своїй каюті, завалився на ліжко і вткнувся носом у подушку. В голові у мене в гіркій і бездонній порожнечі кружляли, стикалися і розсипалися несказані слова. По-дурному. По-дурному!.. Ну добре, не подобається тобі ця витівка. Мало що кому не подобається! Зрештою, тебе сюди на запрошували, випадково ти тут опинилася, то вже ж поводься як належить! Бо ж не розумієш ти в контактах нічого, квартир’єр нещасний… Знімай свої паршиві крокі й роби те, що тобі кажуть! Ну що ти тямиш в абстрактних ідеях? І де ти їх узагалі бачила — абстрактні? Адже сьогодні вона абстрактна, а завтра без неї історія зупиниться… Ну, добре, ну, не подобається тобі. Ну, відмовся!.. Адже все так ішло чудово, тільки-тільки з Малюком зійшлися, такий чудовий хлопець, розумаха, з ним гори можна було би перевернути! Ех ти, квартир’єр… Друг, називається… А тепер от ні Малюка, ні друга… І Комов теж хороший: ломиться, як всюдихід, напролом, ні порадиться, ні пояснить нічого до пуття… Ні-і, щоб я ще коли-небудь брав участь у контактах — дідька! Скінчиться весь цей гармидер, негайно подаю заяву у проект «Ковчег-2» — з Вадиком, Танею, з головатою Нінон, урешті-решт. Як звір працюватиму, без балачок, ні на що не відволікаючись. Ніяких контактів!.. Непомітно я заснув і спав так, що тільки друзки летіли, як казав мій прадід. Все-таки за останні дві доби я не проспав і чотирьох годин. Ледве-ледве Вандерхузе мене добудився. Прийшов час заступати на вахту.

— А Майка? — запитав я спросоння, але відразу ж спохопився. Втім, Вандерхузе вдав, що не розчув.

Я прийняв душ, одягся і пішов у рубку. Недавні неприємні відчуття знов оволоділи мною. Не хотілося ні з ким розмовляти, не хотілося нікого бачити. Вандерхузе здав вахту і пішов спати, повідомивши, що довкола корабля нічого не відбувається і що через шість годин мене змінить Комов.

Була рівно двадцять друга година за бортовим часом. На екрані вигравали сполохи над хребтом, дув сильний вітер з океану — рвав у клоччя туманну шапку над гарячою трясовиною, притискав до промерзлого піску голі кущі, жбурляв на пляж клоччя миттєво замерзаючої піни. На посадочній смузі, злегка хилячись назустріч вітру, стовбичив самотній Том. Усі його сигнальні вогні повідомляли, що він у простої, ніяких завдань не має і перебуває в готовності виконати будь-який наказ. Дуже сумний пейзаж. Я ввімкнув зовнішню акустику, десь хвилину послухав ревіння океану, свист і завивання вітру, дрібний стукіт крижаних крапель по обшивці і знову відключився.

Я намагався уявити собі, що зараз робить Малюк, згадав гарячий пористий туман, розмиті згустки світла, а точніше — не світла, звичайно, а тепла, і це рівне сяйво, наповнене кашею дивних звуків, і загадковий стрій відображень, що не були відображеннями… Ну що ж, йому там, напевно, тепло, затишно, звично і є, ой є, про що помислити. Забився, напевно, в який-небудь кам’яний кут і важко переживає образу, якої завдала йому Майка. («Мам-мо…» — «Так, дзвіночку», — пригадав я.) З точки зору Малюка все це має виглядати вкрай нечесно. Я б на його місці більше сюди ніколи не прийшов… А Комов так зрадів, коли Майка начепила на Малюка свій обруч. «Молодець, Майє, — сказав він. — Це чудовий шанс, я б не ризикнув…» Втім, однаково з цієї ідеї нічого не вийшло б. Усе-таки конструктори ТО багато чого не додумали. Об’єктив, наприклад, треба було зробити стерео… Хоча, звичайно, ТО призначається зовсім для інших цілей… Але дещо підглянути все-таки вдалося. Скажімо, як Малюк летів. Тільки — яким чином летів, чому летів, на чому летів?.. І ця сцена біля розбитого «Пелікана»… Планета невидимок. Так, напевно, цікаві речі можна було б тут побачити, якби Комов дозволив запустити сторожа-розвідника. Може, тепер дозволить? Та й сторожа-розвідника не треба. Для початку просто пройтися локатором-пробником по обрію…

Заспівав радіовиклик. Я підійшов до рації. Незнайомий голос дуже ввічливо, я б навіть сказав — боязко, попросив Комова.

— Хто викликає? — поцікавився я не дуже привітно.

— Це такий член Комісії з контактів. Горбовський моє прізвище. — Я сів. — Мені дуже треба поговорити з Геннадієм Юрійовичем. Чи він, може, спить?

— Зараз, Леоніде Андрійовичу, — забурмотів я. — Одну хвилинку, Леоніде Андрійовичу… — Я квапливо увімкнув інтерком. — Комова в рубку, — сказав я. — Терміновий виклик з бази.

— Та не такий уже й терміновий… — запротестував Горбовський.

— Викликає Леонід Андрійович Горбовський! — урочисто додав я в інтерком, щоб Комов там не дуже довго бабрався.

— Молодий чоловіче… — покликав Горбовський.

— На вахті Стась Попов, кібертехнік! — відрапортував я. — Упродовж моєї вахти ніяких подій не сталося!

Горбовський помовчав, потім невпевнено промовив:

— Вільно…

Почувся стукіт квапливих кроків, і до рубки швидко зайшов Комов. Обличчя його було змарніле, очі скляні, під очима темні кола. Я піднявся і поступився йому місцем.

— Комов слухає, — промовив він. — Це ви, Леоніде Андрійовичу?

— Це я, здрастуйте… — обізвався Горбовський. — Слухайте, Геннадію, а чи не можна зробити так, щоб ми бачили один одного? Тут якісь кнопки…

Комов тільки глянув на мене, а руки мої самі простяглися до пульта і підключили візор. Ми, радисти, зазвичай тримаємо візор відключеним. З різних причин.

— Ага, — задоволено сказав Горбовський. — Ось я вас починаю бачити.

На нашому екрані теж з’явилося зображення — знайоме мені з портретів і описів подовгасте і ніби злегка втиснуте всередину обличчя Леоніда Андрійовича. Щоправда, на портретах він зазвичай виглядав таким собі античним філософом, а зараз вигляд мав дещо похнюплений, розчарований, і на широкому качачому носі його, на мій подив, була подряпина — мені здається, зовсім свіжа. Коли зображення встановилося, я відступив і тихенько всівся на місце вахтового. В мене з’явилося сильне передчуття, що мене зараз проженуть, тому я взявся зосереджено роздивлятися шарпані ураганом околиці.

Горбовський сказав:

— По-перше, дуже вам дякую, Геннадію. Я переглянув усі ваші матеріали і мушу вам сказати, що це щось особливе. Шалено цікаво. Винахідливо, витончено… блискавично…

— Приємно чути, — уривчасто сказав Комов. — Але?

— Чому «але»? — здивувався Горбовський. — «І» — ви хочете сказати. І більшість членів Комісії дотримується цієї ж думки. Важко повірити, що такий величезний обсяг роботи — справа двох діб.

— Я тут ні при чому, — сухо сказав Комов. — Сприятливі обставини, от і все.

— Ні, не кажіть, — жваво заперечив Комов. — Погодьтеся, ви наперед знали, з ким мали справу. Це не просто — знати наперед. А потім — ваша рішучість, інтуїція… енергія…

— Дякую, Леоніде Андрійовичу, — повторив Комов, трохи підвищивши голос.

Горбовський помовчав і раптом дуже тихо запитав:

— Геннадію, як ви уявляєте собі подальшу долю Малюка?

Відчуття, що мене зараз, негайно ж, за кліп ока, з найможливішою швидкістю і прямотою попросять з рубки, досягло в мені апогею. Я зіщулився і перестав дихати.

Комов сказав:

— Малюк буде посередником між Землею і аборигенами.

— Я розумію, — сказав Горбовський. — Це було б чудово. А якщо контакт не відбудеться?

— Леоніде Андрійовичу, — промовив Комов твердо. — Давайте говорити прямо. Давайте скажемо вголос те, про що ми з вами зараз думаємо, і те, чого побоюємося над усе. Я прагну перетворити Малюка на знаряддя Землі. Для цього я всіма доступними мені засобами і зовсім нещадно, якщо так можна висловитись, прагну відновити в ньому людину. Вся складність полягає в тому, що людська психіка, людське, земне ставлення до світу найбільшою мірою, вочевидь, чужі аборигенам, що виховали Малюка. Вони відштовхуються від нас, вони не хочуть нас. І цим ставленням до нас наскрізь просякнута вся підсвідомість Малюка. На щастя чи на нещастя, аборигени залишили в Малюкові достатньо людяного, щоб ми отримали можливість заволодіти його свідомістю. Ситуація, що виникла зараз, — ситуація критична. Свідомість Малюка належить нам. Підсвідомість — їм. Конфлікт дуже важкий і ризикований, я це чудово усвідомлюю, але цей конфлікт можна розв’язати. Мені потрібно ще буквально кілька днів, щоб підготувати Малюка. Я розкрию йому справжній стан речей, звільню його підсвідомість, і Малюк перетвориться цілком і повністю на нашого співробітника. Ви не можете не уявляти, Леоніде Андрійовичу, яку цінність становить для нас така співпраця… Я передбачаю багато труднощів. Наприклад, підсвідоме відштовхування в принципі може перетворитися для Малюка — після того, як ми розкриємо йому справжній стан речей — у свідоме прагнення захистити від нас свою «домівку», своїх рятівників і вихователів. Може, виникнуть нові небезпечні напруження. Але я впевнений: ми зможемо переконати Малюка, що наші цивілізації — це рівні партнери зі своїми чеснотами і вадами, і тоді він, як посередник між нами, зможе все життя черпати і з цієї, і з іншої сторони, не побоюючись ні за тих, ні за других. Він пишатиметься своїм надзвичайним становищем, життя його буде радісне і насичене… — Комов помовчав. — Ми повинні, ми зобов’язанні ризикнути. Такої нагоди більше не буде ніколи. Ось моя точка зору, Леоніде Андрійовичу.

— Розумію, — сказав Горбовський. — Знаю ваші ідеї, ціную їх. Знаю, в ім’я чого ви пропонуєте ризикнути. Але погодьтеся, ризик не повинен перевищувати якоїсь межі. Зрозумійте, з самого початку я був на вашому боці. Я знав, що ми ризикуємо, мені було страшно, але я постійно думав: а раптом минеться? Які перспективи, які можливості!.. І ще я весь час думав, що ми завжди встигнемо відступити. Мені й на думку не спадало, що хлопчик виявиться таким комунікабельним, що справа зайде так далеко вже через дві доби. — Горбовський зробив паузу. — Геннадію, контакту ж не буде. Час бити відбій.

— Контакт буде! — сказав Комов.

— Контакту не буде, — м’яко, але наполегливо повторив Горбовський. — Ви ж чудово розумієте, Геннадію, що ми маємо справу зі згорнутою цивілізацією. З розумом, замкненим на собі.

— Це не замкненість, — сказав Комов. — Це квазізамкненість. Вони стерилізували планету і явно утримують її в такому стані. Вони чомусь порятували і виховали Малюка. Вони, нарешті, дуже непогано поінформовані про людство. Це квазізамкнутість, Леоніде Андрійовичу.

— Ну, Геннадію, абсолютна замкненість — це теоретична ідеалізація. Звичайно, завжди залишається якась функціональна діяльність, спрямована назовні, наприклад, санітарно-гігієнічна. Що ж стосується Малюка… Звичайно, все це домисли, але ж якщо цивілізація досить стара, гуманізм її міг перетворитись на безумовний соціальний рефлекс, на соціальний інстинкт. Немовля було врятоване тільки тому, що в такій акції була потреба…

— Все це можливо, — сказав Комов. — Не в домислах зараз справа. Важливо те, що це квазізамкненість, що лазівки для контакту залишаються. Звичайно, процес зближення буде дуже тривалим. Може, знадобиться у півтора, у два рази більше часу, ніж для зближення зі звичайною розімкненою цивілізацією… Ні, Леоніде Андрійовичу. Про все це я думав, і ви самі чудово розумієте, що нічого нового ви мені не сказали. Ваша думка проти моєї — і тільки. Ви пропонуєте відступитися, а я хочу використати цей єдиний шанс до кінця.

— Геннадію, не тільки я вважаю, що контакту не буде, — тихенько сказав Горбовський.

— А хто ж іще? — поцікавився Комов із легкою іронією. — Август-Йоганн-Марія Бадер?

— Ні, і не тільки Бадер. Чесно кажучи, я приховав від вас одну козирну карту, Геннадію… Вам ніколи не спадало на думку, що Шура Семенов стер бортжурнал не на планеті, а ще в космосі; не тому, що побачив розумних чудовиськ, а тому, що ще в космосі зазнав нападу і вирішив, що на планеті панує високорозвинена агресивна цивілізація? Нам це спало на думку. Не відразу, звичайно, — спочатку ми просто зробили правильні висновки з неправильного здогаду, як і ви. Та щойно ця думка прийшла нам у голову, ми почали вивчати навколопланетний простір. І от дві години тому прийшло повідомлення, що його, нарешті, виявили. — Горбовський замовк.

Я докладав чималих зусиль, щоб не закричати: «Хто? Хто виявлений?» На мою думку, Горбовський чекав такого вигуку. Але не дочекався. Комов мовчав. Горбовський був змушений провадити далі.

— Він чудово замаскований. Він поглинає майже все проміння. Ми би ніколи його не знайшли, якби не шукали навмисно, та й то довелося застосувати щось зовсім нове — мені пояснили, але я не зрозумів, що саме — якийсь вакуумний концентратор. Коротше кажучи, ми його намацали і взяли на абордаж. Супутник-автомат, щось на кшталт озброєного вартового. Судячи з деяких деталей конструкції, його встановили тут Блукачі. Дуже давно встановили, близько сотні тисяч років тому. На щастя для учасників проекту «Ковчег», він мав тільки два заряди. Перший заряд був випущений у незапам’ятні часи, ми вже тепер, напевно, і не дізнаємося по кому. Другий заряд припав на долю Семенових. Блукачі вважали цю планету забороненою, іншого пояснення я придумати не можу. Питання: чому? У світлі того, що ми знаємо, відповідь може бути тільки одна: вони на своєму досвіді зрозуміли, що місцева цивілізація некомунікабельна, більше того — вона замкнена, більше того — контакт загрожує серйозними потрясіннями для цієї цивілізації. Якби на моєму боці був тільки Август-Йоганн-Марія Бадер… Але, наскільки я пам’ятаю, ви завжди з великою повагою відгукувались про Блукачів, Геннадію. — Горбовський знову помовчав. — Та справа не тільки в тому. За інших рівних умов ми, незважаючи навіть на думку Блукачів, могли б дозволити собі дуже обережні, дуже поступові спроби розгорнути цих згорнутих аборигенів. У гіршому випадку наш досвід збагатився б ще одним негативним результатом. Ми поставили б тут який-небудь попереджувальний знак і забрались би геть. Це було б справою лише наших двох цивілізацій… Та справа в тому, що між нашими двома цивілізаціями, як між молотом і ковадлом, опинилася зараз третя, і за цю третю, Геннадію, за її єдиного представника, Малюка, ми от уже кілька діб несемо всю повноту відповідальності.

Я почув, як Комов глибоко зітхнув, і запала довга мовчанка. Коли Комов заговорив знову, голос у нього був якийсь незвичайний, якийсь надламаний. Заговорив він про Блукачів: спочатку подивувався з того, що Блукачі, встановивши охоронний супутник, пішли на ризик, що межував зі злочинністю, але потім сам же згадав непрямі дані, згідно з якими Блукачі завжди подорожують цілими ескадрами і кожний одиночний зореліт у їхній уяві не може бути нічим іншим, крім автоматичного зонду. Поговорив він і про те, що й на Землі добігає кінця півстолітня варварська доба одиночних польотів у вільний пошук — забагато жертв, забагато безглуздих помилок, замало користі. «Так, — погоджувався Горбовський, — я теж про це думав». Потім Комов згадав про випадки загадкового щезнення автоматичних розвідників, запущених до деяких планет. «В нас усе руки не доходили проаналізувати ці зникнення, але ж тепер вони постають у новому світлі». — «І справді! — з ентузіазмом підхопив Горбовський. — Про це я зовсім не подумав, це дуже цікава думка». Поговорили про охоронний супутник, подивувалися, що він ніс лише два заряди, зробили спробу прикинути, які ж у такому випадку мали бути уявлення Блукачів про заселеність Всесвіту, зробили висновок, що в кінцевому підсумку вони не дуже відрізняються від наших уявлень, але сама собою з’являється думка, що Блукачі, очевидно, сподівалися повернутися сюди, та от чомусь не повернулися — можливо, Боровик має рацію, вважаючи, що Блукачі взагалі залишили Галактику. Комов напівжартома запропонував, що аборигени і є Блукачами, які вгамувалися, наситившись зовнішньою інформацією, і замкнулись на собі. Горбовський знову натякнув на ідеї Комова і теж жартома почав його допитувати, як належить оцінювати таку еволюцію Блукачів у світлі теорії вертикального прогресу.

Потім побалакали про здоров’я доктора Мбоги, перестрибнули раптово на вмиротворення якоїсь Острівної Імперії та про роль у цьому вмиротворенні якогось Рудольфа, якого вони також чомусь називали Блукачем; плавно й якось невловимо перейшли від Рудольфа до питання про межі компетенції Ради Галактичної Безпеки, погодились на тому, що до цієї компетенції входять тільки гуманоїдні цивілізації… Дуже швидко я перестав розуміти, про що вони розмовляють, а головне — чому вони розмовляють саме про це.

Потім Горбовський сказав:

— Я вас зовсім замордував, Геннадію, вибачте. Йдіть відпочивати. Дуже приємно було з вами поспілкуватися. Ми ж таки вже давненько не бачилися.

— Але незабаром, звичайно, побачимося знову, — промовив Комов з гіркотою.

— Так, думаю, днів через два. Бадер уже в дорозі, Боровик теж. Я гадаю, що післязавтра весь КОМКОН буде на базі.

— Отже, до післязавтра, — сказав Комов.

— Передайте вітання вашому вахтовому… Стасеві, здається. Дуже він у вас… такий… стройовий, я б сказав. І Якову, Якову обов’язково передавайте вітання! Ну, і всім іншим, звичайно.

Вони попрощалися.

Я сидів тихо, як миша, і продовжував безглуздо витріщатися на оглядовий екран, нічого не бачачи, нічого не розуміючи. За спиною у мене не було чути ні звуку. Хвилини тяглися нестерпно повільно.

Від бажання обернутися в мене закам’яніла шия і кололо під лопаткою. Мені було цілком зрозуміло, що Комов вражений. У всякому випадку, я був дуже вражений. Я шукав відповідь за Комова, та в голові у мене безглуздо крутилося тільки одне: «А що мені Блукачі? Теж мені, Блукачі! Я й сам, у якомусь сенсі, Блукач…»

Раптом Комов сказав:

— Ну а ваша думка, Стасю?

Я мало не бовкнув: «А що нам Блукачі?» — але стримався. Просидів секунду, не міняючи пози, для поважності, а потім повернувся разом із кріслом. Комов, поклавши підборіддя на сплетені пальці, дивився на погаслий екран візора. Очі його були напівзаплющені, рот якийсь скорботний.

— Напевно, доведеться вичекати… — сказав я. — Що ж робити… Та й Малюк, може, більше не прийде… У всякому випадку, не скоро прийде…

Комов усміхнувся краєм рота.

— Малюк-то прийде, — сказав він. — Малюк надто любить ставити питання. А уявляєте, скільки в нього зараз нових запитань?

Це було майже слово в слово те, що сказав у кают-компанії Вандерхузе.

— Тоді, може… — пробурмотів я нерішуче, — може, і справді краще…

Ну що я міг йому сказати? Після Горбовського, після самого Комова, що міг сказати непомітний пересічний двадцятирічний кібертехнік зі стажем практичної шість із половиною діб, — хлопець, може, і непоганий, працьовитий, багато чим цікавиться і таке інше, але, треба визнати, не великого розуму, простуватий, невіглас…

— Може, — мляво сказав Комов. Він піднявся, попрямував, шаркаючи підошвами, до виходу, але на порозі спинився. Обличчя його раптом скривилося. Він майже вигукнув: — Невже ж ніхто з вас не розуміє, що Малюк — це випадок єдиний, випадок, по суті справи, неможливий, а тому єдиний і останній! Адже цього більше не станеться ніколи. Розумієте? Ні-ко-ли!

Він пішов, а я залишився сидіти обличчям до рації та спиною до екрану і намагався розібратися не стільки навіть у думках своїх, скільки у почуттях. Ніколи!.. Авжеж, ніколи. Як ми всі тут заплутались! Бідолашний Комов, бідолашна Майка, бідолашний Малюк… А хто найбідолашніший? Тепер ми, звісно, заберемося звідси. Малюкові полегшає, Майка піде вчитися на педагога, тож, мабуть, найбідолашніший — Комов. Це ж треба придумати: наткнутись — особисто наткнутись! — на унікальну ситуацію, на унікальну можливість підвести нарешті під свої ідеї експериментальний базис, і раптом — усе шкереберть! Раптом той самий Малюк, що мав би стати вірним помічником, безцінним посередником, головним тараном, що трощить усі перешкоди, сам перетворюється на головну перешкоду… Адже не можна ж ставити питання: майбутнє Малюка чи вертикальний прогрес людства. Тут якась логічна каверза, на зразок апорій Зенона[29]… Чи не каверза? Чи справді так слід ставити питання? Людство все-таки… Замислений, я повернувся в кріслі обличчям до екрана, неуважно оглянув околиці і ахнув. Великі питання миттєво вилетіли у мене з голови.

Урагану як не бувало. Все навколо було біле від інею і снігу, а Том стояв зовсім поряд із кораблем, на самій межі мертвої зони, перед вхідним люком, і я відразу зрозумів, що це Малюк сидить там на снігу і не зважується увійти — самотній, розриваючись між двома цивілізаціями…

Я схопився і галопом помчав коридором. У кесоні я машинально схопився було за доху, але відразу ж пожбурив її, всім тілом вдарився в перетинку люка і вивалився назовні. Малюка не було. Пришелепкуватий Том запалив вогник, випрошуючи наказів. Усе було біле й іскрилося у світлі сполохів. Але біля самого люка, в мене під ногами чорнів якийсь круглий предмет. Я позадкував. Казна-яка дикість уявилась мені на мить. Я навіть не відразу примусив себе нахилитися.

Це був наш м’яч. А на м’яч був напнутий обруч із «третім оком». Об’єктив був розбитий, та й узагалі обруч мав такий вигляд, наче побував під обвалом.

І жодного сліду на сніжній заволоці.