Малюк

Розділ II Тиша і голоси

Наступні дві години я був дуже заклопотаний, заклопотаний настільки, що не помічав ані тиші, ані порожнечі. Спочатку я порадився з Гансом і Вадиком. Ганса я розбудив, і спросоння він тільки мугикав і молов якусь нісенітницю про дощ і низький тиск. Користі від нього не було ніякої. Вадика мені довелося тривалий час переконувати, що я не жартую і не розігрую його. Це було особливо важко, бо мене весь час душив нервовий сміх. Зрештою я переконав його, що мені не до жартів і що для сміху в мене зовсім інші підстави. Тоді він теж став серйозним і повідомив, що й у нього самого старший кібер час від часу спонтанно зупиняється, але в цьому якраз нема нічого дивного: спека, робота йде на межі технічних норм, і система ще не встигла акомодуватися[7]. Може, вся біда полягає в тому, що в мене тут холодно? Може, вся біда полягає в цьому, я ще не знав. Я власне, сподівався з’ясувати це у Вадика. Тоді Вадик викликав головату Нінон з ЕР-8, ми обміркували цю можливість утрьох, нічого не придумали, і головата Нінон порадила мені зв’язатися з головним кіберінженером бази, який уже зуби з’їв саме на цих будівельних системах, мало ж не творець їхній. Ну, це я й сам знав, однак мені зовсім не всміхалося лізти до головного за консультацією вже на третій день самостійної роботи, до того ж не маючи за душею жодної, буквально жодної путньої ідеї.

Словом, сів я за свій пульт, розгорнув програму і почав її вилизувати — команду за командою, групу за групою, поле за полем. Слід сказати, що ніяких дефектів я не виявив. За ту частину програми, котру складав я сам, я й раніше міг ручатися головою, а тепер ладен був відповідати ще й добрим ім’ям на додачу. Зі стандартними полями справи просувалися гірше. Чимало з них знайомі мені були дуже погано, і якщо б я взявся кожне таке стандартне поле контролювати заново, то обов’язково зірвав би графік робіт. Тож я зважився на компроміс. Я тимчасово виключив із програми всі поля, які поки що не були потрібні, спростив програму до гранично можливої межі, ввів її в систему керування і вже поклав було палець на пускову клавішу, як раптом до мене дійшло, що вже протягом деякого часу я знову щось чую — щось страшенно дивне, украй недоладне і неймовірно знайоме.

Плакала дитина. Десь далеко, на іншому кінці корабля, за багатьма дверима відчайдушно плакало, надриваючись та захлинаючись, якесь дитинятко. Маленьке, зовсім маленьке. Рочок, напевно. Я повільно підняв руки і притис долоні до вух. Плач урвався. Не опускаючи рук, я підвівся. Точніше сказати, я виявив, що вже якийсь час стою на ногах, затискаючи вуха, що сорочка моя прилипла до спини і що щелепа моя відвисла. Я закрив рота й обережно відвів долоні від вух. Плачу не було. Стояла звичайна клята тиша, тільки дзижчала в невидимому кутку муха, заплутавшись у павутинні. Я витяг із кишені носовичок, неквапно розгорнув його і ретельно втер чоло, щоки та шию. Після цього, так само неквапно складаючи носовичок, я пройшовся перед пультом. Думок у мене не було ніяких. Я постукав кісточками пальців по кожуху обчислювача і кахикнув. Усе було в нормі, я чув. Я ступив крок назад до крісла, і тут дитиня заплакало знову.

Не знаю, скільки часу я стояв стовпом і слухав. Найстрашнішим було те, що я чув його дуже чітко. Я навіть усвідомлював, що це не беззмістовне нявчання новонародженого і не ображене ревіння чотири-п’ятирічного карапуза, — верещало та захлиналося немовля, яке ще не вміло ходити і розмовляти, але вже й не грудне. У мене племінник такий є — рік із хвостиком…

Оглушливо загримів дзвінок радіовиклику, і в мене від несподіванки мало серце не вистрибнуло. Притримуючись за пульт, я підібрався до рації і ввімкнув прийом. А дитя все плакало.

— Ну, як там у тебе справи? — поцікавився Вадик.

— Ніяк, — сказав я.

— Нічого не придумав?

— Нічого, — відповів я. Я спіймав себе на тому, що прикриваю мікрофон рукою.

— Щось тебе погано чути, — зауважив Вадик. — То що ти думаєш робити?

— Як-небудь, — пробурмотів я, погано тямлячи, що кажу. Дитя продовжувало плакати. Тепер воно плакало тихіше, але так само виразно.

— Що це ти, Стасю? — стурбовано промовив Вадик. — Я тебе розбудив, чи що?

Понад усе мені кортіло сказати: «Слухай-но, Вадько, в мене тут постійно плаче якесь дитя. Що мені робити?» Однак мені вистачило розуму збагнути, як це може бути сприйнято. Тож я відкашлявся і сказав:

— Ти знаєш, я зв’яжуся з тобою через годинку. Тут у мене дещо накльовується, але я ще не зовсім упевнений…

— Гара-а-а-азд, — спантеличено протягнув Вадик і від’єднався.

Я ще трохи постояв біля рації, а потім повернувся до свого пульта.

Дитя кілька разів схлипнуло і затихло. А Том знову стояв. Знову ця зіпсована скриня зупинилася. І Джек із Рексом також стояли. Я щосили тицьнув пальцем у клавішу контрольного виклику. Жодного ефекту. Мені захотілося самому заплакати, але тут я зміркував, що система вимкнена. Я ж сам її і вимкнув дві години тому, коли взявся за програму. Ну й працівник із мене зараз! Може, сповістити базу і попросити приготувати заміну? Але ж прикро як, чорт забирай… Я спіймав себе на тому, що у страшенному напруженні чекаю, коли все це почнеться знову. І я зрозумів, що коли залишуся тут, у рубці, то буду прислухатись і прислухатись, нічого не зможу робити, тільки прислухатися, і я, звичайно, почую, я тут таке почую!..

Я рішуче ввімкнув профілактику, витяг зі стелажа футляр з інструментами і майже бігцем кинувся геть із рубки. Я намагався тримати себе в руках і з дохою цього разу впорався досить швидко. Крижане повітря, обпаливши обличчя, підтягнуло мене ще більше. Хрускаючи підборами по піску, я, не озираючись, рушив до будівельного майданчика, прямісінько до Тома. Навсібіч я також не озирався. Айсберги, тумани, океани — все це мене віднині не цікавило. Я беріг квіти власної селезінки для виконання своїх безпосередніх обов’язків. Не так вже й багато в мене цих квітів зоставалося, а обов’язків було стільки ж, скільки раніше, а можливо, навіть більше.

Насамперед я перевірив Томові рефлекси. Виявилося, що вони в чудовому стані. «Відмінно!» — промовив я вголос, дістав із футляра скальпель і одним рухом, як на екзаменах, розітнув Томові задню черепну коробку.

Я працював захоплено, навіть якось несамовито, швидко, точно, обачно, немов машина. Можу сказати одне: ніколи в житті я так не працював. Мерзли пальці, мерзло обличчя, дихати доводилося не як вийде, а з розумом, щоб іній не осідав на операційному полі, але я й думати не хотів про те, щоби загнати кіберів у корабельну майстерню. Мені дедалі легшало і легшало, нічого зайвого я більше не чув, я вже забув про те, що можу почути щось неналежне, і двічі збігав у корабель по змінні вузли для Томової координаційної системи. «Ти в мене будеш як новенький, — примовляв я. — Ти в мене більше від роботи не тікатимеш. Я тебе, старенького мого, вилікую, на ноги поставлю, в люди виведу. Хочеш, певно, в люди вийти? Ще б пак! У людях добре, в людях тебе любитимуть, плекатимуть, пеститимуть. Та що ж я тобі скажу? Куди тобі в люди з таким блоком аксіоматики[8]? З таким блоком аксіоматики тебе не те що в люди — в цирк не візьмуть. Ти з таким блоком аксіоматики все піддаватимеш сумніву, замислюватися почнеш, навчишся багатозначно длубатися в носі. Чи варто, мовляв? Та навіщо все це потрібно? Для чого всі ці посадочні смуги, фундаменти? А зараз я тебе, голубчику…»

— Шуро… — простогнав зовсім поруч хрипкий жіночий голос. — Де ти, Шуро… Боляче…

Я завмер. Я лежав у череві Тома, стиснутий з усіх сторін колосальними горбками його робочих м’язів, лише мої ноги стирчали назовні, і мені раптом стало неймовірно страшно, як у найжахливішому сні. Я навіть не знаю, як стримався, щоби не зарепетувати і не затріпатись в істериці. Можливо, я на якийсь час знепритомнів, бо довго нічого не чув і нічого не тямив, а тільки витріщав очі на осяяну зеленуватим світлом поверхню оголеного нервового валу перед своїм обличчям.

— Що сталося? Де ти? Я нічого не бачу, Шуро… — хрипіла жінка, корчачись від нестерпного болю. — Тут хтось є… Та відгукнися ж, Шуро! Як боляче! Поможи мені, я нічого не бачу!..

Вона хрипіла і плакала, і повторювала знов і знов одне й те саме, і мені вже ввижалося, що я бачу її спотворене обличчя, залите смертним потом, і в її хрипі було вже не тільки благання, не тільки біль, у ньому були лють, вимога, наказ. Я майже фізично відчув, як крижані чіпкі пальці тягнуться до мого мозку, щоб учепитися, стиснути його і згасити. Вже наполовину знепритомнівши, до судоми стискаючи зуби, я намацав лівою рукою пневматичний клапан і щосили натиснув на нього. З диким виючим ревом вирвався назовні стиснутий аргон, а я все тиснув і тиснув на клапан, змітаючи, розбиваючи на порох, знищуючи хрипкий голос у своєму мозку, я відчував, що глухну, і це відчуття давало мені невимовну полегкість.

Потім виявилося, що я стою поруч із Томом, холод пропікає мене до кісток, а я хукаю на застиглі пальці і повторюю, блаженно усміхаючись: «Звукова завіса, зрозуміло? Звукова завіса…» Том стояв, сильно похилившись на правий бік, а світ навколо мене був захований величезною нерухомою хмарою інею і замерзлих піщинок. Мерзлякувато ховаючи долоні під пахвами, я обійшов Тома і побачив, що струмінь аргону вибив на краю майданчика чималу яму. Я трохи постояв над цією ямою, все ще повторюючи про звукову завісу, проте відчув, що годі вже повторювати, і здогадався, що стою на морозі без дохи, та згадав, що доху я пожбурив саме на те місце, де зараз яма, і почав пригадувати, чи не було в моїх кишенях чого-небудь істотного, важливого, нічого не згадав, легковажно махнув рукою і нетвердо, підтюпцем побіг до корабля.

У кесоні я передовсім узяв собі нову доху, потім пішов до своєї каюти, кашлянув біля входу, немов попереджаючи, що зараз зайду, зайшов і відразу ж ліг на ліжко лицем до стіни, з головою накрившись дохою. При цьому я чудово розумів, що всі ці мої дії позбавлені найменшого сенсу, що до себе в каюту я рушив із цілком певною метою, проте забув уже, з якою саме, натомість ліг і вкрився, ніби для того, щоби показати комусь: оце і є саме те, по що я сюди прийшов.

Усе-таки, мабуть, це було щось схоже на істерику, і, трохи спам’ятавшись, я тільки потішився, що істерика моя прибрала отаких, зовсім сумирних форм. Загалом мені було зрозуміло, що моя робота тут закінчилася. Та й узагалі в космосі працювати мені, мабуть, більше не доведеться. Це було, звісно, дуже прикро, і — що там казати! — соромно було, що от не витримав, уже на першій практичній справі зірвався, хоча, здавалось би, послали для початку у найспокійніше і найбезпечніше місце. І ще було прикро, що виявився я такою знервованою руїною, і соромно, що колись відчував самовпевнену жалість до Каспара Манукяна, коли той не пройшов за конкурсом проекту «Ковчег» через якесь там підвищене нервове збудження. Майбутнє малювалося мені у найчорніших барвах — тихі санаторії, медогляди, процедури, обережні запитання психологів і цілі моря співчуття та жалю, нищівні шквали співчуття та жалю, що звалюються на людину з усіх боків…

Я рвучко відкинув доху і сів. Гаразд, сказав я тиші та порожнечі, ви перемогли. Горбовського з мене не вийшло. Переживемо якось… Отже, так. Сьогодні розповім про все Вандерхузе, і завтра, напевно, мені пришлють заміну. Чорт забирай, а що ж у мене на майданчику коїться! Том демобілізований, графік зламався, ця ідіотська ямища поблизу смуги… Я раптом згадав, навіщо сюди прийшов, висунув шухляду зі столу, знайшов кристалофон із записом іруканських бойових маршів і акуратно підвісив його до мочки правого вуха. Звукова завіса, сказав я собі востаннє. Взявши доху під пахву, я знову вийшов у кесон, кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, щоб Уже цілком заспокоїтись, увімкнув кристал і зробив крок назовні.

Тепер мені було добре. Довкола мене та всередині мене ревіли варварські труби, брязкала бронза, калатали барабани; вкриті оранжевим пилом телемські легіони, важко карбуючи крок, ішли через давнє місто Сетем; палали башти, валилися дахи, і жахітливо, пригнічуючи свідомість ворога, свистіли бойові дракони-стінобитники. Оточений і огороджений цими шумами тисячолітньої давнини, я знову заліз у Томове нутро і тепер без найменших перешкод довів профілактику до кінця.

Джек і Рекс уже зарівнювали яму, а до Томового нутра накачувались останні літри аргону, коли я помітив над пляжем чорну цятку, що стрімко розросталася. Глайдер повертався. Я поглянув на годинник — було без двох хвилин вісімнадцята за місцевим часом. Я витримав. Тепер можна було вимкнути литаври та барабани і заново обдумати питання: чи варто турбувати Вандерхузе, турбувати базу, адже змінника знайти буде не так вже й просто, та й НП все-таки, через це на всій планеті може затриматися робота, набіжать різні там комісії, почнуться контрольні перевірки та переперевірки, діло зупиниться, Вадик ходитиме злий наче дідько, а якщо на додачу уявити собі, як гляне на мене доктор ксенопсихології, член КОМКОНу, спеціальний уповноважений у проекті «Ковчег» Геннадій Комов, нове світило науки, улюблений учень Мбоги, новий супротивник і соратник самого Горбовського… Ні, все це необхідно ретельно обмізкувати. Я дивився на глайдер, що наближався, і думав: усе це треба обмізкувати якнайретельніше. По-перше, в мене ще цілий вечір попереду, а по-друге, в мене є передчуття, що все це ми тимчасово відкладемо. Кінець кінцем, переживання мої стосуються тільки мене одного, а відставка моя стосується вже не тільки мене, а й, можна сказати, всіх. Та й звукова завіса себе чудово проявила. Тож, мабуть, усе-таки відкладемо. Так. Відкладемо…

Усі ці думки відразу вилетіли з моєї голови, щойно я помітив обличчя Майки та Вандерхузе. Комов — той виглядав як завжди і, як завжди, озирався з таким виглядом, ніби все навкруг належить йому персонально, належить давно і вже добряче набридло. А от Майка була бліда просто-таки до синяви, так ніби їй було погано. Вже Комов зістрибнув на пісок і коротко поцікавився в мене, чому я не озивався на радіовиклики (тут його очі ковзнули по кристалофону на моєму вусі, він зневажливо всміхнувся і, не чекаючи відповіді, пройшов у корабель). Вже Вандерхузе поволі виліз із глайдера і підходив до мене, чомусь сумно киваючи, більш ніж будь-коли схожий на хворого верблюда-перестарка. А Майка досі нерухомо сиділа на своєму місці, наїжачившись, сховавши підборіддя у хутряний комір, і очі в неї були якісь скляні, а руді веснянки видавалися чорними.

— Що сталося? — перелякано запитав я.

Вандерхузе зупинився переді мною. Голова його задерлася, нижня щелепа подалася вперед. Він узяв мене за плече і легенько потрусив. У мене всередині похололо, я не знав, що й думати. Він знову труснув мене за плече і сказав:

— Дуже сумна знахідка, Стасю. Ми знайшли загиблий корабель.

Я конвульсивно ковтнув і запитав:

— Наш?

— Так. Наш.

Майка виповзла з глайдера, мляво махнула мені рукою і попрямувала до корабля.

— Багато жертв? — поцікавився я.

— Двоє, — відповів Вандерхузе.

— Хто? — з важким серцем запитав я.

— Поки що не знаємо. Це старий корабель. Аварія сталася багато років тому.

Він узяв мене під руку, і ми разом пішли слідом за Майкою. Мені трохи відлягло від серця. Спочатку я, звичайно, вирішив, що розбився хтось із нашої експедиції. Але все одно…

— Ніколи мені ця планета не подобалася, — вирвалось у мене.

Ми зайшли в кесон, роздяглись, і Вандерхузе почав ретельно обчищати свою доху від присталих реп’яхів і колючок. Я не став його чекати і пішов до Майки. Майка лежала на ліжку, підібгавши ноги, повернувшись обличчям до стіни. Ця поза мені відразу дещо нагадала, і я сказав собі: ану ж бо, спокійніше, без усіляких там шмарклів і співчуттів. Я сів за стіл, побарабанив пальцями і поцікавився найділовішим тоном:

— Слухай, корабель дійсно старий? Вандер каже, що він розбився багато років тому. Це так?

— Так, — не відразу відповіла Майка у стіну.

Я покосився на неї. Гострі котячі кігті проборознили по моїй душі, але я продовжував усе так само діловито:

— Скільки це — багато років? Десять? Двадцять? Нісенітниця якась виходить. Планету ж було відкрито лише два роки тому…

Майка не відповіла. Я знову побарабанив пальцями і сказав уже нижчим тоном, але все ще по-діловому:

— Хоча, звичайно, це могли бути першопрохідники… Які-небудь приватні дослідники… Як я зрозумів, їх там було двоє?

Тут вона раптом підхопилася на ліжку і сіла обличчям до мене, впершись долонями у покривало.

— Двоє! — крикнула вона. — Так! Двоє! Коряжино ти бездушна! Дровиняко!

— Зачекай, — промимрив я спантеличено. — Чого ти…

— Ти чого сюди прийшов? — продовжувала вона майже пошепки. — Ти до роботів своїх іди, із ними й обговорюй, скільки там років минуло, яка нісенітниця виходить, чому їх там двоє, а не троє, не семеро…

— Та стривай, Майко! — сказав я розпачливо. — Я ж зовсім не те хотів…

Вона затулила обличчя руками і нерозбірливо проговорила:

— У них усі кістки переламані… Але вони ще жили… Намагалися щось робити… Слухай, — попросила вона, забравши руки з обличчя, — іди, будь ласка. Я скоро вийду. Скоро.

Я обережно підвівся і вийшов. Мені хотілось її обійняти, сказати що-небудь лагідне, втішне, проте втішати я не вмів. У коридорі мною раптом затрусило. Я зупинився і зачекав, коли це минеться. Оце так деньочок сьогодні! І не розкажеш нікому. Та й не варто, напевно. Я розплющив очі і побачив, що у дверях рубки стоїть Вандерхузе і дивиться на мене.

— Як там Майка? — поцікавився він тихо.

Мабуть, із виразу мого обличчя було помітно — як, бо він сумно кивнув і зник у рубці. А я поплентався на кухню. Просто так, за звичкою. Просто так уже повелося, що відразу після повернення глайдера всі ми сідали обідати. Та сьогодні, видно, все буде по-іншому. Який тут може бути обід… Я накричав на кухаря, бо мені здалося, ніби він перебрехав меню. Насправді він нічого не перебрехав, обід був готовий, смачний обід, як завжди, але сьогодні має бути не як завжди. Майка, напевно, взагалі нічого не їстиме, а треба, щоби поїла. І я замовив для неї кухарю фруктове желе зі збитими вершками — єдині любі їй ласощі, які я знав. Для Комова я вирішив нічого додатково не замовляти, для Вандерхузе, поміркувавши, — так само, але про всяк випадок додав до загальної частини меню кілька склянок вина — раптом комусь закортить підкріпити свої душевні сили… Потім я подався в рубку і всівся за свій пульт.

Хлоп’ята мої працювали як годинник, Майки у рубці не було, а Вандерхузе з Комовим складали нагальну радіограму на базу. Вони сперечалися.

— Це не інформація, Якове, — говорив Комов. — Ви ж краще за мене знаєте: існує певна форма — стан корабля, стан рештків, імовірні причини аварії, знахідки особливого значення… Ну і так далі.

— Так, звичайно, — відповідав Вандерхузе. — Але погодьтеся, ґеннадію, вся ця проформа доцільна тільки для біологічно активних планет. У даній конкретній ситуації…

— Тоді краще взагалі нічого не посилати. Тоді давайте сядем у глайдер, полетимо туди негайно і вже сьогодні складемо повний акт…

Вандерхузе похитав головою.

— Ні, Геннадію, я категорично проти. Такі комісії повинні складатися щонайменше з трьох чоловік. І, окрім того, зараз уже смеркло, тому ми не зможемо ретельно обстежити місцевість… Та й взагалі, такі речі треба робити на свіжу голову, а не після повного робочого дня. Як ви гадаєте, Геннадію?

Комов, стиснувши тонкі губи, легенько постукав кулаком по столі.

— Ох, як це невчасно, — промовив він із прикрістю.

— Такі речі завжди невчасно, — розрадив його Вандерхузе. — Нічого, завтра вранці ми вирушимо туди втрьох…

— Тоді, може, сьогодні взагалі не будемо нічого повідомляти? — перебив його Комов.

— А от на це я не маю права, — заперечив із жалем у голосі Вандерхузе. — Та й навіщо воно нам — не повідомляти?

Комов підвівся і, заклавши руки за спину, подивився на Вандерхузе згори вниз.

— Як ви не розумієте, Якове, — вже з відвертим роздратуванням промовив він. — Корабель старого типу, невідомий корабель, бортжурнал чомусь стертий… Якщо ми пошлемо повідомлення в такому вигляді, — він схопив зі столу аркуш і помахав ним перед обличчям Вандерхузе, — Сидоров вирішить, що ми не хочемо або не здатні самостійно провести експертизу. Для нього це зайвий клопіт — створювати комісію, шукати людей, відбиватися від зацікавлених ледацюг… Ми поставимо себе у смішне і дурне становище. І далі, на що перетвориться наша робота, Якове, якщо сюди заявиться юрба зацікавлених гультіпак?

— Гм, — сказав Вандерхузе. — Тобто, інакше кажучи, ви не хочете скупчення сторонніх на нашій дільниці. Так?

— Саме так, — промовив Комов твердо.

Вандерхузе знизав плечима.

— Ну що ж… — Він подумав трохи, забрав у Комова аркуш і дописав до тексту кілька слів. — А в такому ось вигляді піде? «ЕР-два базі, — скоромовкою прочитав він. — Нагальна. У квадраті сто два виявлено земний корабель типу «Пелікан», що зазнав аварії, реєстраційний номер такий-то, в кораблі останки двох людей, вірогідно чоловіка та жінки, бортжурнал стертий, детальну експертизу… — тут Вандерхузе підвищив голос і значуще підняв палець, — розпочинаємо завтра». Як ви вважаєте, Геннадію?

Кілька секунд Комов задумливо похитувався з носка на п’ятку.

— Ну що ж, — промовив він нарешті, — хай буде так. Що завгодно, аби тільки нам не заважали. Хай буде так.

Він раптом зірвався з місця і вийшов з рубки. Вандерхузе повернувся до мене.

— Передай, Стасю, будь ласка. Та й час уже обідати, як ти гадаєш? — Він піднявся і задумливо промовив одну зі своїх загадкових фраз: — Було б алібі, а трупи знайдуться.

Я зашифрував радіограму і надіслав її в нагальному імпульсі. Мені було якось не по собі. Щось зовсім недавно, буквально хвилину тому, вп’ялось у підсвідомість і заважало там, як скалка. Я посидів перед рацією, прислухаючись. Так, це зовсім інша річ — прислухатися, коли знаєш, що в кораблі повно люду. Он по кільцевому коридору швидко пройшов Комов. У нього завжди така хода, ніби він кудись поспішає, але водночас знає, що міг би й не поспішати, бо без нього нічого не почнеться. А от гуде щось нерозбірливе Вандерхузе. Майка відповідає йому, і голос у неї звичайний — високий і незалежний, вочевидь, вона вже заспокоїлась чи, принаймні, стримується. І нема ні тиші, ні порожнечі, ні мух у павутині… І я раптом зрозумів, що це за скалка: голос умираючої жінки в моїй маячні і померла жінка в розбитому зорельоті… Збіг, звичайно… Страшненький збіг, що й казати.