Мантра-омана

Життя як диво

Від наполегливого вереску будильника ти прокидаєшся.

Ти — безсердечна білявка-стерво з янгольськи відфарбованим волоссям в актуальний відтінок цього сезону, лякаюче-глибокими проваллями холодних сірих очей, що їх так любиш ховати за цинічними скельцями сонцезахисних окулярів (особливо в похмурі дні), і тілом, яке навряд чи коли випустиш з дому вбраним у щось інше, окрім священних дизайнерських лахів…

А він — ніхто. Бо ти, здається, ніколи в житті не бачила чоловіка, який у твоєму сні стрибнув із даху хмарочоса і зостався живим.

— Ну й амінь йому, — полегшено зітхаєш ти і закриваєш свій сон, наче відпрацьований комп’ютерний файл.

Із електронного табло будильника на тебе шкіриться 7:30. Не час, а твоє ранкове прокляття. Тож доводиться вибиратись із пухнастих обіймів ще зухвало присутнього, хіба що ледь непристойного сну. Ліжко, звісно ж, так і залишиться неприбраним. Важкі псевдооксамитові портьєри теж розсувати не будеш — так часто роблять у фільмах, коли треба показати, що в кадрі починається новий день.

Що, кажете, починається? З твого ліжка в судомі вранішньої лихоманки зіскакує пелехате чорне однооке створіння і, накульгуючи на дві з чотирьох лапи, женеться за тобою на кухню.

«Бабай», — певно, подумали вже читачі.

Нє. То твій кіт. Його ти тримаєш, аби відлякувати зграйки непрохано-запрошених гостей, які спершу дивувалися, нащо тобі цей старезний вуличний кіт-чудовисько (в той час як можна було завести престижного єгипетського «сфінкса» чи пещеного екзотично-пухнастого «перса»), потім раптом починали почуватись незатишно під оцінюючим поглядом його єдиного жовтаво-зеленкуватого Всевидящого Ока, і врешті, дякувати Богу, йшли, самі себе підганяючи до дверей і сторожко озираючись на кота. Вигідний такий кіт. Ти й імені йому не давала — у тебе він просто кіт. Всім котам кіт. А те, що непоказний такий, то не всім же бути красунчиками. А при нашийнику в нього поблискує золотий кулончик у вигляді напівсерця. Хто ж чіпляє таке котові? Уламок чийогось серця. Чи твого?

Отут можна було б принагідно розказати, як твій котяра дійшов до такої жизні, але… хай потім, зараз ти безсоромно спізнюєшся на роботу. Спросоння годуєш кота «Віскасом». Пробуєш той «Віскас» на смак. Лайно лайном, а котові — ні, бачте, подобається. Треба буде на тій самій роботі (і в робочий час, звичайно) залізти у всесвітню мережу і взнати, що вони (проізводітєлі) до того «Віскасу» кладуть, що котові аж памороки забиває, як бачить сам лише логотип на пакунку.

Доки кіт глитає своє супер’їдло (сніданок чемпіона), ти розповідаєш йому свій сон. Нуль уваги. Наче недостріляний зомбі, чимчикуєш до ванної. Зупиняєшся перед дзеркалом. О Боже. А казали, об’єм до двох днів…

Завмерши під гарячими струменями води, нарешті змиваєш з себе той багатостраждальний вчорашній об’єм, і жалюгідні клапті недодивлених снів летять вслід за ним у гостинні надра каналізації.

Далі — розчинно-коричневе пійло замість натуральної кави (ну, не навчилася ти варити натуральну), замислена сигаретка замість повноцінного сніданку (така в тебе медитація, а взагалі ти — за здоровий спосіб життя), поквапливе одягання, швидкий поцілунок котові (він тепер лишається за головного у твоїй хаті), — і черговий день впивається в тебе кігтями автомобільних заторів, телефонних дзвінків та непередбачених авралів.

Хоч починається все доволі мирно — з парковки, де ти, щоправда, заборгувала сторожеві платню аж за тиждень, збрехавши, що не маєш дрібних грошей. Може, знову вдасться непомітно прослизнути? По-шпигунськи озираєшся і крадешся волого дихаючим асфальтом до своєї автівки, аби щосили рвонути на ній геть…

Та не так сталося, як гадалося. Зі сторожової будки неспішно виповзає Володар Всія Парковки — кремезний дядько середніх літ у засмальцьованих камуфляжних штанях і такого ж походження камізельці. А ще — з незмінним горілчано-вчорашнім подихом та кривою цигаркою в зубах.

— Лєніна на вас нема! — ледь не матюкаючись, згадує великого вождя, маючи на увазі збірний образ таких, як ти. — Ото не догледиш — дременуть і за пирковку не заплатять! При Лєніні такого б не було… — і дивиться на тебе так, наче замість гарно скроєного костюма (від великих цабе світу дизайнерського) на тобі німецький мундир і пов’язка зі свастикою на рукаві. Та й новомодне слівце «парковка» він вивчив, вочевидь, нещодавно, хоч працює тут уже років п’ять, відколи з дому вигнала дружина (не через Лєніна, а що пив забагато). Бо вимовляє його щось на кшталт «пирковка».

Та сміятися з цього не варто. З історичного досвіду людства ти знаєш, що з послідовниками Великої Жовтневої Революції краще горщиків не бити. Підкреслено життєрадісно вітаєшся, простягаючи йому цукерку-банкноту (решти не треба). Небо світлішає, мундир та свастика зникають, і ти знову опиняєшся у своєму костюмчику за 500 баксів. Добре, хоч не гола. Так Бабло вкотре перемагає Зло. А взагалі нічо дядько. Хтозна, може, на таких і тримається світ? А знайомі бомжі, напевне, називають його не інакше, як Васьок…

Відхрестившись від вдячного сторожа, натискаєш кнопку сигналізації. Серед збіговиська сталевих коней до тебе невдоволено озивається замурзана небесно-блакитна «мікра».

Саме так, «мікра», хоч Чоловік Твоєї Мрії тоді, в автосалоні, пропонував обрати претензійний «джип». Звісно ж, чим іще долати нескінченні міські затори? І паркуватися ними краще, особливо в мікроскопічній щілині між двома «тойотами», скажімо, біля торговельного центру…

Ти тоді засміялася і сказала, що «джипи», на твою думку, більше пасують середнього зросту чоловікам з непомірно великими амбіціями і помірно маленькими членами. З твоїх уст це прозвучало легко й невимушено, як музика. А могла б хоч цього разу не виголошувати промову. Інші й не таке роблять заради палаців з тонованим склом. Твій коханий тоді образився, бо в нього «джип». І машину тобі не купив. На твій день народження, між іншим. Обмежився прим’ятим букетом троянд. Ти, звісно, помстилася, швиргонувши трояндами у найближчий бак для сміття, але довелось самій собі купляти «мікру». Та й ту в кредит. Не дивно, що ти її ненавидиш, і вона тебе — так само.

Опинившись за кермом, абияк заводиш двигун і виїжджаєш з «пирковки», довго милуючись своїм білявим відображенням у дзеркалі заднього виду (брюнетки теж так роблять, ти бачила). Нічний сторож проводжає тебе багатозначним поглядом.

«Хоче мене, падлюка», — думаєш ти.

Це ти так думаєш, а він, може, мріє, щоб у тебе за рогом продірявилося колесо (краще — всі чотири) або за кілька кварталів тебе зупинили робінгуди-даїшники. За непристебнутий ремінь безпеки, скажімо. І щоб при цьому в тебе не виявилось аптечки.

На роботу ти безнадійно спізнилася. Бо були даїшники, і непристебнутий ремінь безпеки, і неприкаяно відсутня аптечка. Добре, хоч зробили знижку на «білявку за кермом»…

Роздратовано грюкнувши дверцятами нещасливої «мікри», припаркованої біля величної адміністративної споруди в центрі міста, королівською ходою оминаєш заспаного охоронця (цей хоч не пив звечора) і, тицьнувши йому в пику протерміновану перепустку, зі швидкістю світла зникаєш у дзеркальному вимірі ліфта.

Нарешті потрібний поверх. Претензійна вивіска ВИДАВНИЦТВО. Приїхали. Змінюючи ходу «міс Всесвіт» на підступне скрадання, увіходиш до святая святих — приймальні. Розкішної, як голлівудська кінозірка, секретарки на місці, дякувати Богу, немає. Прямуєш далі. Новий копірайтер (Юрко, здається) зосереджено завис над комп’ютером. Судячи з поспішно-пристрасного клацання «мишею», щось глибоко особисте. Наближаєшся. Так і є. Екраном монітора гасають крихітні монстрики і безжально смачать інших монстриків червоним вогнепальним лайном.

— На якому рівні? — лагідно цікавишся ти.

— На четвертому, — не озираючись, видає військову таємницю білявий хлопчина щойно-після-універу. — А всього їх п’ять. — Потім щось змушує його злодійкувато озирнутись: — А взагалі я над анотаціями працюю, — монстрики ганебно випаровуються з екрана. — То я так, зазирнув…

Але проблема в тому, що у вас тут не корпорація з виробництва комп’ютерних монстрів. У вас тут ВИДАВНИЦТВО. Не звертаючи уваги на його по-дитячому безпорадний погляд, зникаєш за дверима свого кабінету. Все, він приречений. Бо ще до обідньої перерви про зелених монстриків знатиме Його Величність сам генеральний директор. Отак.

А взагалі ти звикла ловити на гарячому і принижувати людей, часом сама того не усвідомлюючи. І навіть не озиралася, коли їх роздерта до крові, пульсуюча самооцінка (вкупі з планами на майбутнє) стрімко летіла в нікуди догори дриґом.

От, приміром, якогось ранку секретарці:

— Та ні, в цій сукні ти зовсім не виглядаєш товстою. Хоча, якби вона була трохи довша, може б, ноги здавались рівнішими…

Чи комусь із комерційного відділу, ковзнувши поглядом по його затишній сімейній світлинці:

— Яка в тебе гарна донечка! А, то синочок?..

Чи ще краще, увійшовши до бухгалтерії:

— Фе, як смердить! Неначе як хто наклав?

Ні, то нові парфуми імпозантного головного бухгалтера…

…і так далі, і щодня, і скільки завгодно. Тож не дивно, що всі тебе тут тихо бояться й ненавидять. Ти ж їх лише зневажаєш. Усіх, крім одного.

Він сидить у найдальшому кутку дизайнерського відділу, ніколи ні на кого не звертає уваги і вважається генієм. Ти не знала, як його звати, тому за довгі чорні патли, бороду і неформальні лахи прозвала його Ісусом Христом. А він знову ж таки не звернув уваги. Його ти зненавиділа.

ТОМУ ЩО він — геній, а ти просто добре робиш свою роботу (та й то, коли відкрутитися від неї вже немає як).

ТОМУ ЩО вдягається він, як бомж, але це йому, чорт забирай, личить більше, аніж іншим — костюми-трійки.

ТОМУ ЩО він єдиний не виявляє до тебе жодних почуттів — ані тобі заздрощів, ані роздратування, ані неповаги — НІЧОГО. Наче це не ти тут міс Видавництво…

Хоча ні, якось ти піймала на собі його випадковий розгублений погляд. У ньому промайнуло щось віддалено-знайоме. Мабуть, зустрічалися в котромусь із минулих життів. Він був, як і належить, Ісусом Христом, а ти — натовпом, що жбурляв у нього каміння…

Але стій-но, ми тут перераховували причини, через які ти його ненавидиш. Три назвали, урочисто шукаємо в кишенях пам’яті четверту. А от і вона:

ТОМУ ЩО він — закрита книга. Не те, щоб тобі кортіло її прочитати, але хоча б анотацію переглянути не завадило б. Щоб переспати з ним, і мови бути не може — навряд чи він здогадується про існування таких речей.

Стривай, ти подумала про те, щоб з ним переспати?

Ти відчайдушно хапаєшся за серце. Трохи не так, серце зазвичай з лівого боку. Хоча яка вже різниця, коли ти побачила з вікна свого кабінету чорнявий тонований «джип», який велично запливає на призначене для нього ексклюзивне місце парковки. Зараз із цього дива технічної думки вибереться сповнене власної значущості зарозуміле ДЕЩО років тридцяти з гаком і невимушено, щоб усі бачили, клацне пультом сигналізації.

А вдвічі за нього вищий, годину тому заспаний охоронець не знатиме, з якого боку підскочити, аби прислужитися.

Це приїхали Андрій Олексійович Страхопуденко — генеральний директор (а заразом і власник) комерційного ВИДАВНИЦТВА, в якому ти працюєш горе-літредактором. Пригадуєш, як у перші дні після влаштування на цю роботу ти до вечора не могла стриматись од зрадливого сміху з приводу його… креативної «фамілії». А згодом на зміну смішливій радості прийшли інші відчуття — затаєний біль, злий спротив, злодійкувата відраза…

Оце вони й зараз попрокидалися і наввипередки повзуть до тебе, обступають юрбою знавіснілих розпатланих зомбі: мовляв, ми вже тут! Бо Страхопуденко тут. За кілька хвилин він підніметься ліфтом на четвертий поверх, почухає яйця (це ще хвилина), замовить секретарці свою звичайну чорну каву і… тобі кінець.

Адже ж на твоєму столі лежить нечитаний, схвалений особисто ним рукопис, який сьогодні здавати на верстку. Як таке сталося? Минулої п’ятниці ти зробила вигляд, що необачно його забула, на вихідних тим більше про нього не згадувала, і от настав понеділок — День Священної Помсти.

Тож незайманий тобою рукопис лежить і нахабно так поглядає:

— Ну й що ти робитимеш зі мною, ледащо?

— А ти як гадаєш, нещастя нечитане?

І твій погляд виразно простує туди, де над робочим столом (поряд із купленими дипломами про вищі освіти) пишається в рамці під склом гоблінське оголошення, що від нього ладен знепритомніти будь-який письменник-початківець:

Хоча ні, один так з посмішечкою спитав тебе, чи то правда, що редакторами найчастіше стають ті, хто не в змозі писати власних книжок.

Годі й казати, що ти розлючено виштовхала його за поріг і навіки зачинила для нього двері вашого ВИДАВНИЦТВА. Хоча його рукопис справді був непоганим. Але він, на своє нещастя, став Тим, Хто Нагадав Тобі Про Твою Власну Ненаписану Книжку.

З нею ти мала особливі стосунки, що чимось скидалися на банальну схему «любов-ненависть». І ти була переконана, що помреш, а вона так і не народиться. Тому й сидиш зараз із цим самим недолугим рукописом дурненького (і чужого) любовного роману…

Майже підписаний до друку рукопис ображено завмирає. Солодко-сентиментальна казка, витворена, мабуть, підпільним дідком-еротоманом під маскою милозвучного жіночого псевдоніма. А назва ж яка промовиста — «ОХОПЛЕНІ КОХАННЯМ»! Згодиться щонайменше для сотні подібних шедеврів.

Про себе ти ще минулого тижня прозвала його «ОХОПЛЕНІ ЛАЙНОМ». Художня вартість обох назв — однакова. Водночас про все і ні про що. І ще невідомо, під якою назвою книжку краще розкуповуватимуть старі панни — любительки пухнастих котів і чужих весіль.

Бо, як на твою (майже професійну) думку, усі сучасні дамські романи — то не надто вдалі спроби повторити запаморочливий успіх «Віднесених вітром», «Тих, що співають у терні» і ще, можливо, «Джен Ейр». Щоправда, з червоточинкою у вигляді детально прописаних статевих актів для ласих до інтимних подробиць «читачів». І може, якби ти трохи менше переймалася втратою цієї роботи, то видерла б оті шматки прози разом із м’ясом, а замість них життєрадісно вписала б:

Хвилини зо дві помріявши, неохоче розгортаєш рукопис — чергове літературне порно. Слова, абияк сповстані у речення, байдуже пропливають повз твої очі, анітрохи собою не зачіпаючи. Порожні кістяки іменників, подекуди недбало завішені дертим лахміттям прикметників, плутаються у скалічених лабіринтах дієприслівникових зворотів, пориваючись розказати тобі банальну історію всепожираючого кохання, замішану на картинній пристрасті та мертвих літературних штампах.

І звісно ж, російською мовою. Бо треба, щоб книжка продавалася, а не припадала пилом на нижніх полицях книжкових супермаркетів під невдоволені погляди продавчинь.

Тобі страшенно хочеться якось відкараскатись від цього проекту. А може, занести його таким, як є, і збрехати, що цілу ніч над ним не спала? Андрій Страхопуденко тоді з розумним виглядом прогляне сторінки і скаже:

— Зовсім інша справа! Тепер це можна випускати у світ.

А що? Ще й не таке випускали. Люди ж ЦЕ читають. Головне, що вони вкотре дізнаються, що Принц і Попелюшка (Кейт і Лео, Ричард Ґір і Джулія Робертс) знову ж таки житимуть довго і щасливо. Шкода тільки, що історію Ромео та Джульєтти переписати ще ніхто не додумався. Поки що. Бо ти переконана, не за горами той день, коли двері вашого ВИДАВНИЦТВА («Ласкаво просимо!») відчиняться перед таким собі літературним піратиком, що принесе вам оновлену версію «найсумнішої повісті на світі». Він вигадає нові імена героям (та й то не обов’язково), попереставляє місцями старі узвичаєні сюжетні ходи, замінить віршовані строфи дешевою претензійною прозою — і чергова історія побачить світ. Обкладинка буде такою, що всі незаміжниці ридатимуть. Чоловіки зневажливо посміхнуться, та якщо книжка потрапить у поле їхньої досяжності, навряд чи відмовлять собі у задоволенні погортати її…

Із глибокої творчої задуми тебе виводить істеричний лемент телефонного дзвінка:

— Єво!!!

Це — до тебе. Хоча насправді тебе звати Євпраксія (як Павло Загребельний і заповідав), але так уже склалося, що у повсякденному житті це дивне прадавнє ім’я швиденько трансформувалося у Єву. Зручно й ефектно. Хоча під час знайомства тобі часто закидали щось на кшталт: «А де ж твій Адам?»

Ти незмінно відповідала, що Адам та Єва — мила вигадка, в котру ти повіриш, коли рак на горі свисне, або принаймні якщо тобі покажуть (в лабораторних умовах), як із шматка чоловічого ребра можна ЗРОБИТИ ЖІНКУ. З іншого органа (за інших обставин) — можливо (і не тільки жінку, а й усе людство), а от із ребра…

Жартівники змовкали. А ти (вкотре) незлим тихим словом згадувала свою матусю, якій перед самими пологами трапився томик Павла Загребельного «Євпраксія». Дякувати Богу, хоч не Вільям Шекспір із його Джульєттою, Офелією та Дездемоною. Бо навряд чи ти знайшлася б що відповісти про місцезнаходження Ромео, Гамлета чи Отелло…

І хто ж таке читає в пологовому будинку? Загребельного! Замість культової серед молодих батьків брошурки «Как назвать рєбьонка?».

Але з глибокої творчої задуми тебе вже вивів істеричний лемент телефонного дзвінка. То на чому ми зупинилися? Так от:

— Єво!!!

Дзвонять шеф. Спитати, чи вичитала ти «ОХОПЛЕНИХ ЛАЙНОМ». Брехати смішно, зізнаєшся, що ні. Кажуть зайти. Приречено підводишся. Тут головне — зробити винуватий вигляд, може, менше перепаде.

І тієї миті, коли ти виходиш з дверей свого кабінету, нечитаний рукопис (ти цього не бачиш) зловтішно шкіриться тобі услід.

Андрій Олексійович Страхопуденко (для тебе вже давно просто Андрій) зустрічає тебе пронизливим поглядом розумних (це він так думає), отже, розумних витрішкувато-карих очей:

— Сподіваюся, ти маєш що сказати на свій захист?

Перш ніж нічого не сказати, ти невимушено облаштовуєшся в кріслі навпроти — звідси не так видно його ранню, однак багатообіцяючу лисину і приховане під х’юґобосівським костюмом, та від того ще більш невблаганно помітне черевце…

Ти ненавидиш усе це. І в очах твоїх замість рятівного почуття провини читається зухвалий виклик.

Андрій розлючено підскакує, обдаючи тебе їдкою аурою праведного гніву і безбожно дорогих парфумів:

— Ну, скільки можна тебе вчити? Так бізнес не робиться! Йдеться ж про гроші!..

Авжеж, ти добре пам’ятаєш, як робиться його «бізнес». Це ж ти застрибнула до нього в ліжко, наче у стрімко від’їжджаючий потяг до кращого життя, обійшовши при цьому млосну рудоволосу секретарку та ще двох, модельної зовнішності, із відділу реклами.

— Ти добре мене розумієш? — підозріливо мружиться Андрій, стомившись намотувати кола своїм величезним, наче стадіон, кабінетом. — Бо я не збираюсь втрачати через тебе прибутки!

А ти втратила. Не прибутки, а так, своє університетське кохання — хлопця-однолітка на ім’я Влад. Якимось дивом Влад дізнався, що (задля кар’єри?) ти спиш зі своїм (працедавцем?), і пішов з твого життя. Відтоді не минало й дня, щоб ти не почувалася так, наче віддала найдорожче в обмін на інтернаціональний жест. Але Андрія це не обходить. Не ти, то інша, він так тобі і сказав.

— Хоч би зробила вигляд, що мене чує! — продовжує лютувати твій (працедавець?). — Зовсім вилізла мені на голову! Якщо так триватиме й надалі, доведеться тебе звільнити…

Треба ж, а коли ти вилізла на іншу частину його тіла, про звільнення не йшлося. І гоцала на ній, аж доки, прости Господи, не отримала підвищення. А тут — звільнити?

— Ти не можеш мене звільнити, — нарешті ошелешуєш його безапеляційною заявою.

— Це ж чому? — невдячно питає Андрій.

Твоя відповідь геніальна і проста:

— Бо я ще не виплатила кредит за машину.

— А-а-а-а, — розуміюче киває він. Потім загрозливо підводиться зі свого шкіряного крісла-трону. — То пішла ти на хрєн зі своєю машиною, панімаєш?!

Зізнайся, чогось подібного ти й очікувала, бо саме так найчастіше закінчуються ваші сварки. Хоча ні, не так.

— Сам пішов. На хрін.

Отепер розмову і справді завершено. Гарною українською мовою.

З почуттям перевиконаного на сьогодні обов’язку ти прямуєш до дверей, знаючи, що за ними вишикувався мало не весь видавничий офіс для підслуховування вашої гризні. Бо немає в жодному офісному королівстві нічого захопливішого, аніж пристрасті Його Величності з черговою фавориткою.

— Ви все почули? — цікавишся, ніби між іншим. — Чи, може, вам що повторити?

Повторювати не треба. Стрункі рядочки розсипаються, в кожного з’являється власна невідкладна справа — хто хапається за кавоварку, хто підскакує до ксерокса…

Та краєм ока ти помічаєш, що патлатий геній лишився на своєму місці, не ходив, падлюка, підслуховувати. І це чомусь доводить тебе до сказу.

— Гей, Ісус Христос! — гукаєш через весь офіс. — Тебе що, моє особисте життя не цікавить?

Він шляхетно не відповідає. Певно, справді Ісус Христос.

— То й Бог з тобою, — додаєш ти і грюкаєш дверима свого (чи вже не свого) кабінету. Зиркаєш на годинник. Однак речі збирати не поспішаєш.

Тому що…

…двері знову відчиняються і на порозі постає жалюгідний у каятті Андрій. Отепер саме час дістати картонну коробку і почати демонстративно жбурляти в неї своє манаття.

— Ну, пробач мені, — він пробує тебе обійняти. — Ти ж знаєш, що тебе не звільнено.

— Бо кредит за машину? — робиш вигляд, що зупиняєшся.

— Бо ти ледащо, яких світ не бачив, але коли вже щось робиш, то рівних тобі немає, — слідує дещо переінакшений варіант твого уявлення про власне «я».

— Чудово! — до коробки летить, розчепірившись сторінками, твій нотатник. — Так і напишу в своєму резюме. І піду, плачучи, шукати нову роботу.

Андрій бачить, що справи кепські. Тоді його погляд зісковзує на нещасний рукопис.

— Ну, хочеш, отримаєш десять відсотків з продажу цієї книжки?

З «ОХОПЛЕНИХ ЛАЙНОМ»? Щось новеньке. Треба ж? А як «джипа» — то не купив. Тому тобі кортить повиламуватись:

— Десять? Чому не дев’ять, не одинадцять?

— Бо тоді б ти спитала, чому не десять.

— Не хочу, — але крижинки в твоїх очах тануть. Не тому, що ти раптом пробачаєш йому це показове псевдозвільнення, а тому, що тобі от уже з півгодини, як хочеться жерти. — Краще ходімо десь пообідаємо.

І ви йдете. Чергова серія офісно-мильної опери щасливо перервалась на рекламну паузу. А взагалі він одружений. І взагалі не з тобою.

Вона — готична брюнетка з претензією на «фаталь». Цілісінькими днями, за словами Андрія, вилежується в салонах (краси?), потім їде забирає зі школи перелякане засмикане дитинча, замовляє вечерю з найближчого ресторану, а далі — завзято пиляє чоловіка, що і весь дім на ній, і дитину вона сама виховує, і взагалі, він — сволота, як її мама й казала.

Тобі стає смішно. Бо ти робила б точнісінько так само, якби була йому дружиною. Саме це ти й бовкнула їй, коли одного разу, перебравши коктейлів на котрійсь із корпоративних вечірок, ригала і ридала в унітаз.

Вочевидь, тоді вона все й зрозуміла. Бо кулею вилетіла з туалету. Ти ще трохи поригала (її гарне перекошене личко стояло в тебе перед очима), натисла важіль зливу — і все те вивержене добро благополучно відійшло в безмежне унітазне нікуди (разом із личком, слід сподіватись).

З того часу Андрій перестав брати дружину на «корпоративи». Її місце з чистісіньким, як скельце, сумлінням зайняла ти. От і зараз з тобою він заходить до просторої єврозали новомодного італійського ресторану, добре натренованим королівським жестом замовляє все, чого ти хочеш і чого не хочеш (окрім спиртного, бо вам ще на роботу). Однак ти достеменно знаєш: варто хвилин десять замислено подивитися в стилізоване під Венецію ресторанне довкілля, вдаючи, що тебе неабияк турбує майбутнє ваших стосунків, а не італійський «хавчик», заради якого, власне, ти тут, — і цей пристойний знаковий обід плавно перетече у вечерю, безтурботно пересипану дорогими сортами віскі (хоча варто було б замовити червоне вино) та дешевими зізнаннями в коханні (в той час, як потрібен Андрієві лише секс), а з кутків спорожнілої зали, наче миші, визиратимуть офіціанти в очікуванні щедрих чайових.

Весь вечір твій коханець по-гамлетівськи захлинається монологами, намагається вчити тебе життя, щоразу пафосно виставляючи наперед власний приклад, бо ж він усього досяг сам. І навіть, якщо слухати, напівкуняючи і без упину заливаючись дармовим віскі, то з-поміж хвальковитих од та дифірамбів самому собі брутально і без прикрас вимальовується простакувата філософія його світобачення. Основна її теза приблизно така:

Наївшись від пуза, ти підступно вирішуєш зламати його стереотипи. Для початку терпляче вичікуєш, доки він демонстративно запихає м’яту готівку до скриньки, в котрій піднесли рахунок (ПЛАТИТЬ ГРОШІ). А в таксі, похапливо викликаному адміністратором («Приходьте ще!»), коли Андрій виявляє було бажання знову трахнути тебе, тактовно («Приходьте ще?») відмовляєш йому.

Твій лицар полегшено зітхає — йому й самому не надто хочеться робити ЦЕ у вітчизняних «жигулях», за спиною в похмуро мовчазного таксиста. А вірний «джип» довелось залишити на ресторанній парковці, бо нализався так, що й у двері не втрапив би, не те що за кермо…

Нарешті зелені «жигулі», недобре гаркнувши, завмирають біля темних обрисів твого під’їзду. Алілуя. На тому твій робочий понеділок закінчується.

Під настороженим поглядом водія-таксиста Андрій риється в кишенях (ЗНОВУ ПЛАТИТЬ ГРОШІ) і неоковирно вибирається з авто. Провівши тебе до дверей квартири, він знову натякає, що не проти б залишитися. Ти повторюєш свою відмовку. Мовляв, тобі сьогодні ще треба розібратися у своїх почуттях до нього.

Втративши дар мови, романтичний герой-коханець, мабуть, подумки підраховує, у скільки ти йому цього благословенного вечора обійшлася. В цю мить ти рішуче ЗАЧИНЯЄШ перед ним двері своєї квартири.

Коли під вікнами змовкають п’яні розпачливі крики Андрія (погрози й обіцянки переважно), ти з насолодою приймаєш ванну і, загорнувшись у довжелезний махровий халат (його подарунок, до речі), розчиняєшся у нетрях спальні.

Як добре, що ти лишила ліжко незастеленим. Стратег, що не кажіть. Опинившись під м’якою ковдрою, за звичкою вмикаєш телевізор. Бо ти до чортиків любиш кабельне телебачення. І твій одноокий кіт його любить. Більше, ніж телебачення, він любить хіба що тебе і, як уже було заакцентовано, «Віскас». Зі смаком курки.

Тож можна сказати, у вас із котом розвинулася справжня телезалежність. Особливо це помітно вечорами, як от зараз, коли ти вмикаєш телевізор і кіт, кидаючи недоїдену тарілку з «Віскасом», мчить до тебе і вмощується поряд.

Показують рекламу. Ви з котом ніколи не можете обрати, по якому ж саме каналу краще дивитися однаково-життєрадісну рекламу.

ПЕРЕМИКАЄШ КАНАЛ. Чи неоросійські трагічно-пристрасні серіали, що в’їдаються у свідомість, як таргани, навіть якщо переглядати їх краєм ока. Де «главний герой» (положитєльний, канєшно) роздає направо й наліво посадовим особам хабарі, а вони (посадові особи) вдячно й похапливо поглинають їх. А потім усі дивуються: звідки ж у нас корупція???

Чи той, де сіренька дівчинка в недоладних окулярах знову і знову НЕ народжується красивою…

А є ще оцей. Де осатаніла БРИГАДА з непробивними мордами мчить на чергову «стрєлку», а з-під коліс їхніх чорних «бумєрів» тишком-нишком визирає потворне личко 90-х: час, коли звитяжні, зразково-показові радянські люди перекинулися на звірів…

Та то вже класика вчорашнього дня, можна сказати. Хіт сезону — сага про цілковито незрозуміле котові створіння на ім’я МарГоша, що метушливо гасає телеекраном, обмінюється не дуже адекватними репліками з оточенням («Панятно». «Што тібє панятно?» — ці дві геніально поєднані фрази кочують із серії в серію, від персонажа до персонажа), а «створіння» вже третій сезон поспіль ніяк не може з’ясувати, хто ж воно: «М» чи «Ж»? Кіт невдоволено мружиться. Краще вже хай багаті плачуть над долею рабині Ізаури.

ПЕРЕМИКАЄШ КАНАЛ. Фото білявої янголоподібної істоти з величезними, просто неймовірно вимальованими очима, примушує кота спочатку злякатися.

— О, Сєргєй Звєрєв! — верещиш ти, і кіт вдоволено муркає від впізнавання. Авжеж, зараз йому почнуть ставити каверзні запитання, та ви з котом переконані: ваш улюбленець знайде чим віджартуватися…

А потім вам обом стає соромно. Бо в ході репортажу з’ясовується, що насправді то була світлина французької акторки Емануель Беар.

Тепер вам з котом зрозуміло, з кого Звєрєв списав своє не по-чоловічому екзотичне личко. А Беар сама винна. Треба було поставити копірайт на свою виняткову красу.

ВКОТРЕ ПЕРЕМИКАЄШ КАНАЛ. І натрапляєш на заблуканий «Твін Пікс» культового Девіда Лінча. Кіт здивовано підводиться. Пробуєш розказати котові (його тоді ще на світі не було), що таке той «Твін Пікс». Ага, робить вигляд, що розуміє, а сам, падлюка, йде доїдати «Віскас». Давно час. Ще під час «МарГоші» треба було йти. Ти б хоч «МарГошу» без котової цензури подивилася б. І взнала б, чи буває в таких, як вона, секс. Бо в тебе вже давненько не було (з Андрієм не рахується). Та дарма. Все одно світ, похитнувшись, пливе перед тобою у спогадах, відмотуючи роки назад, наче кадри старезної кіноплівки…

…коли всі (включно з дітьми молодшого шкільного віку) приліплювались до телеекранів, заворожені містичним саундтреком Анджело Бадаламенті, і з завмиранням серця слідкували за химерним життям мешканців невеличкого американського містечка на кордоні з Канадою, в якому оселилось справжнє язичницько-індіанське ЗЛО. І нарівні з риторичним питанням: «Чи є на світі пенсія, зарплата, стипендія (потрібне підкреслити), а якщо є, то коли її дадуть?», усіх турбувала дилема:

ХТО ВБИВ ЛОРУ ПАЛМЕР?

Дивовижні були часи. Бо якщо диск із «Твін Піксом» зараз можна придбати за більш-менш символічну ціну ледь не в будь-якій піратській халабудці, то ті часи вже не повернеш ні за які гроші. А шкода. У когось там залишились романтичні (чи не дуже) спогади про заробляння першого мільйона у твердій валюті, у когось — наївно профукане перше кохання (треба було з ним переспати), а в когось, як от у тебе, незабутня лялька Барбі з відірваною головою.

ХТО ВБИВ ЛЯЛЬКУ БАРБІ?

Лише років через десять ти випадково взнаєш, шо то зробив твій старший братик, але час для справедливої помсти, звісно ж, безнадійно мине.

А мати… хоча ні, ти не хочеш зараз згадувати про матір. Хіба окрім того, що полюбляла вона «Санта-Барбару». Героїчно переглянула всю кількатисячну армію отих липкувато-мильних серій і вважалась беззаперечним експертом стосовно Іден, Келлі, Мейсона, їхніх батьків, друзів та наречених-коханців.

— А скажи-но, дорогенька, — питає, зайшовши було, сусідка. — З ким ото Мейсон любов крутить? З дружиною чи з тією, як її, адвокаткою?..

— Ви все наплутали, тітко Таню! — з виглядом знавця відповідала мати. — Любить він обох…

Ну й далі йшло детальне обговорення амурних справ Мейсона, що непомітно перекидалося на інших персонажів і могло тривати аж до глибокої ночі. І це не смішно, бо деякі старі люди повмирали, так і не взнавши, чим закінчилося оте кіно. Писали на телебачення, вимагали оприлюднення фіналу, і кажуть, одному дідусеві таки пощастило. Щоправда, з нього здерли підписку про нерозголошення, але все одно він помер щасливим…

Доївши «Віскас» і розкаявшись, кіт повертається до тебе і телевізора. Помирившись, ви разом випливаєте зі спогадів-тенет про «Санта-Барбару», аби знову неспішно зануритися у «Твін Пікс». Однак привиди лінчівських персонажів невблаганно вислизають із твоїх рук і ти засинаєш під чарівливі звуки музики Анджело Бадаламенті. Та навіть зараз, на межі реальності та сновидінь, ти більше, ніж переконана, що сьогодні тобі насниться відважний агент ФБР Дейл Купер.