Мантра-омана

Хто такий Влад

Уперше ти побачила його в універі на лекції з філософії, де старий професор-маразматик зібрав мало не весь ваш юридичний факультет. Не дуже прислухаючись до нудних філософських гіпотез, ти малювала веселих чортиків у конспекті і думала, з яким збоченцем-художником зведе тебе сьогодні доля після занять, бо от уже рік, як ти підробляла натурницею, і часом траплялося всяке.

Вже тоді ти любила привертати до себе увагу — струнка, як свічка, дівчина-дитина з розсипаними станом довгими темно-русявими косами, що в них вряди-годи — ні, та й спалахувало золотою ниткою грайливе сонячне проміння і зазирало у твої велетенські затаєно-сірі очі ледь із домішком блакитного, котрі дивилися на світ наївно й усміхнено. Тоді.

А він — смаглявий брюнет із темрявими, глибокими (наче не від світу цього) очима — крадькома позирав на тебе і теж щось собі малював. Тобі стало цікаво. Ти затримала на ньому свій погляд. Він підвів голову і глянув у твої очі так відверто і несподівано, що враз вам обом стало зрозуміло, що, напевне, відчули Ромео та Джульєтта, заледве побачивши одне одного.

«Це — він», — вирішила ти, неспішно занурюючись у його темні такі, майже чорні очі.

«Це — вона», — читалося з отих його очей щоразу, як вони стрічалися з темно-блакитними твоїми.

Професор, посріблений сивиною дідок, піймавши отой замріяний погляд, різким окликом виганяє уподобаного тобою хлопця до дошки. Він встигає сховати свій папірець, виходить, але, звісно, жодного слова не може сказати про емпіричний діалектизм у ранніх працях Платона.

Аудиторія, на догоду професорові, заходиться реготом. Кожен радіє, що викликали не його. Ти й собі посміхаєшся і, користаючись нагодою, роздивляєшся його краще. Високий, стрункий, безумовно гарний і вдягається зі смаком. Та найбільше уваги приваблювали його очі…

…очі без дна, у яких можна було загубитися, просто отак пірнути і більше не повернутися, не знайтися — словом, загубитися навіть для самої себе. І ти чітко усвідомила, що більше не будеш такою, як була — до тієї миті, як побачила оті по-циганському палаючі очі навпроти. Вони змінили тебе, розбудили, переінакшили, в одну коротку мить розказали, що в світі довкола може бути ще щось, окрім відверто нудних і зарозумілих лекцій із філософії та… претензійних вередливих художників, що обмацували масними щупальцями-очицями твоє оголене тіло, як робили це з сотнями інших натурниць, в надії змалювати їх так, щоб отримати квиток-перепустку до сумнівного виміру вічності. Хай навіть посмертно.

Очі всміхалися. Професор із відвертою ненавистю розводився про те, куди котиться ваше пропаще покоління, от цей молодий чоловік, зокрема, а «молодий чоловік» тримався впевнено, байдуже й незалежно, хтозна, що він там собі думав у відповідь, та мовчання його здавалося красномовнішим, ніж тисячі слів. Для тебе. І було щось таке невловиме (від диявола?) у його погляді, жестах, ході, манері посміхатися і, як згодом з’ясується, манері розмовляти…

Пролунав дзвінок. Тортури завершено. Омана минулася. Швиденько зібравши книжки у наплічник, ти випурхнула з аудиторії, пообіцявши собі, що нізащо не пропустиш наступної лекції з філософії. І може, навіть дізнаєшся, що він там собі малював, отой «диявол». Та краєм ока ти помічаєш, як він загублено роззирається у пошуках тебе, мабуть, бо це ж тебе він пожирав очима, і це через тебе його викликали до ганебного стовпа, тобто до дошки…

Але тебе вже нема. Бо ти завжди останньою заходила в аудиторію (за 2–3 секунди після початку занять, як правило) і однією з найперших примудрялась виместися з неї (це коли взагалі приходила). Такий собі принагідний талант. Дуже любила вчитися.

…А потім, від сусідки за партою, ти дізналася, що він за один. Шляхетна, непристойно заможна родина, єдиний син. Словом, не для тебе. Ти одразу це усвідомила, а він — ні, бо навчався, як і ти, на юридичному, а постійно (на лекціях і на перервах) щось там собі малював, і взагалі, вірив, що людина може стати тим, ким сама захоче. Ти ж була переконана, що станеш тим, чий фах буде вказаний у твоєму дипломі, та й то, якщо сесію здаси. Хоча мріяла писати книжки.

До зустрічі зі «збоченцем» лишалося кілька годин. Ти присіла на лавці у парку і розгорнула якусь книжку, яка чомусь не читалася, бо думала ти про нього, а не про «збоченця» чи про книжку. Саме тоді він і підійшов до тебе. Вирішив нарешті познайомитись.

— Мене звати Влад, — до твоєї свідомості без запрошення увірвався його голос — низький і чарівливий — таким голосом розмовляв харизматичний Аль Пачіно в «Адвокаті диявола»…

Від несподіванки ти впустила ту книжку, а він підняв. Побачивши її, теж наче злякався, чи що там промайнуло його вродливим смаглявим личком… Чорт, ти навіть не звернула уваги, що читала, настільки твої думки були переповнені ним і шляхетною, непристойно заможною родиною, якої ти не варта…

БРЕМ СТОКЕР

ДРАКУЛА

Прототипом графа Дракули був містичний Влад Цепеш. Влад. Отака книжка. Ти вихопила в нього свою книжку і втекла. Тобто «з гідністю пішла» — так тобі більше подобалось думати.

…Минали дні. Тижні складалися у місяці, почалася і завершилася сесія, а Влад щоразу намагався знайти привід зав’язати з тобою знайомство. То приходив із квітами, то надсилав тобі запрошення у кіно, чи на якусь там художню виставку (в тебе вже назбиралась ціла колекція отих невикористаних запрошень), хіба що Шекспіра під вікнами не декламував.

Ти вперто відмовлялася («з гідністю йшла»), робила вигляд, що він тебе не цікавить, кілька разів навіть послала куди подалі. Дівчата-однокурсниці тобі відверто заздрили і вважали безпросвітно дурною. Бо це ж якою дурною треба бути, щоб відмовляти ТАКОМУ ХЛОПЦЕВІ, бо в тебе, бачте, гілок менше на родинному дереві! Їх ти теж посилала куди подалі. Разом з гілками. Як могла, відхрещувалась від того кохання, наче передчувала, що нічого доброго воно ані тобі, ані йому не принесе. Швидше, зруйнує все, що кожен з вас мав поодинці.

Все вирішив один день. На твоє оголошення в газеті (послуги натурниці) відгукнувся черговий горе-художник, і оскільки ти собі запланувала сумочку від Шанель, а грошей на неї фатально не вистачало, довелося йти.

Потрібна адреса знайшлася не одразу. Престижний район, елітний будинок-новобудова, просторий суцільно-дзеркальний ліфт — більший, падлюка, за твою кімнату в гуртожитку. Раніше тобі нечасто доводилося бувати в цій розкішній частині міста, де у власному окремому царстві неспішно існують багатії. Однак ти знала, що збоченцями бувають не лише голодні художники, але й ситі також. Особливо ситі.

— Коли немає натхнення, треба переспати з натурницею, — сказав якось один із них і почав розстібати штани.

Ти тоді зірвалася, схопила свій одяг і покинула його майстерню, попередньо вивернувши йому на голову баняк із фарбою. Більше ви не бачилися.

А тепер тобі знову треба здаватися на милість незнайомця. Клята сумочка від Шанель! Зібравши всю свою мужність, ти рішуче дзвониш у величні броньовані двері чергового збоченця. Звідси буде не так уже й легко вибратись, коли що…

Минає хвилина. На радощах ти майже віриш, що за дверима нікого нема, та раптом вони відчиняються і на порозі ти бачиш його — Влада.

— То он воно що… — ти відступаєш. Отже, він — твій сьогоднішній «збоченець». І батьків, звісно, немає вдома, доки синочок буде розважатися.

Забувши про ліфт, летиш східцями вниз. Влад — за тобою. За кілька прольотів він тебе наздоганяє:

— Не знаю, що ти подумала, та мені справді потрібна натурниця!

— І хто б оце сумнівався! — ти відштовхуєш його від себе. — То граф Дракула, виявляється, художник?

— Он, як ти мене називатимеш? — і його гарних, принадно окреслених губ торкається усмішка. Щира. Ти дещо танеш.

— Нема чого волочитися за мною і дивитися, які книжки я читаю!

— Пробач. Вийшло, ніби я стежив за тобою.

— То стежив би собі, а переслідувати ж навіщо?

— Бо мені потрібна натурниця. А ти, кажуть, найкраща.

Ти насторожуєшся:

— Хто таке каже? — ну, звісно, до нього вже дійшли чутки…

Замість відповіді хлопчик-мажор дістає з кишені джинсів м’ятий аркуш паперу, котрий ти запримітила в нього ще на тій лекції-філософії. З показною байдужістю (тільки б рука не здригнулася!) ти береш у нього той аркуш. На білому тлі — ескіз простим олівцем — твоє замислене обличчя, у виразних сірих очах от-от спалахне посмішка. Треба ж, а ти й не знала, що буваєш такою…

— Ти просто створена, аби з тебе писати картини, — раптом зізнається він. І вже з благанням: — Погоджуйся! Гроші — не проблема.

І то правда. Проблема — це він. Ти рішуче повертаєш йому ескіз. От і побачила…

— Натурницям не платять багато, — тобі треба йти.

— Тоді ти будеш першою, якій заплатять.

— Наперед, — іти вже, може, й не треба…

— Без питань. То скільки?

Ти зухвало називаєш йому вартість сумочки від Шанель, а він, не зморгнувши оком, платить тобі готівкою. Ви піднімаєтеся нагору. І ти бачиш, що Влад справді художник — у просторій, розкішно прибраній квартирі він веде тебе до майстерні з мольбертами, фарбами та іншим безладно розкиданим мистецьким причандаллям. І картинами. Ти оглядаєш готові полотна (портрети переважно) з неприхованим подивом та цікавістю: за час роботи натурницею ти бачила багато талановитих картин.

Та його роботи були інакші. Принаджували якоюсь відвертістю, глибиною, небаченою тобою досі, — так, наче писав він не живих людей, а їхні оголені душі, втрачені сподівання, їхні життя, врешті-решт, з усією їх правдою і брехнею…

Серед них ти впізнаєш старе, переоране зморшками обличчя безпритульного, що валандається неподалік вашого університету, збираючи порожні пляшки та недопалки. Подейкували, колись він був поважним викладачем вашого престижного вузу, але мав дурість закохатися у студентку-першокурсницю. А відтак втратив усе — роботу, дім, сім’ю, повагу родичів-друзів-колег. Згодом — і оту студенточку, яка була винна хіба у тому, що мала уста Анджеліни Джолі, груди Памели Андерсон, ноги Хайді Клум, і при всьому тому багатстві не хотіла неприємностей.

Ти так і не наважилася підійти до безпритульного і спитати, чи було воно того варте. А Влад наважився. І спитав. І написав з нього картину.

— Де ти навчився так малювати?

Тепер подив оселяється і в його по-циганському незбагненних очах:

— Ніде не вчився. Хіба ж цього треба вчитися?

Ти непевно здвигнула плечем. Вже тоді ти мала б насторожитися. Бо ти теж колись мріяла навчитися малювати, та, як показало життя, далі веселих чортиків справа не пішла.

— То що, почнемо? — кажеш, аби відволіктися від непотрібних думок, що наповзають мурахами.

Авжеж. І Влад просить тебе розташуватися, якщо тобі не важко, на канапі біля вікна (там гарне освітлення — саме таке, як йому треба). Не дочікуючись, коли він скаже тобі роздягатися (бо ж заплатив гроші), ти невимушеним рухом скидаєш із себе легку літню сукню. Під нею — нічого.

Він завмирає.

— То ти малюватимеш чи будеш витріщатися? — ніби між іншим, питаєш у закляклого, як соляний стовп, митця.

Нарешті до нього повертається здатність рухатись і розмовляти:

— Я портретист. Мені потрібне лише твоє обличчя. Точніше, половина обличчя. Профіль. У тебе надзвичайно гарний профіль…

Отакої. Ти ладна провалитися крізь землю (точніше, під натертий до блиску паркет цього коштовного помешкання) разом зі своїм надзвичайно гарним профілем вкупі. Але вигляду не показуєш. Ну, зробила дурницю. Не вдягатися ж тепер назад.

— Портретист? Обличчя? То й малюй собі обличчя, — і ходою Афродіти ти йдеш до канапи, де він попросив тебе розлягтися, і правильне сонячне освітлення відблисками грає на твоїй оголеній золотавій шкірі, спалахує іскрами-нитками у довжелезному, відкинутому назад волоссі. Він стає до мольберта. Намагається зосередитись, та боковим зором ти помічаєш, що в нього тремтять руки. Пробуєш розважити його дурними жартами, анекдотами, та замість того, щоб сміятися, він губиться у словах, шаріється і взагалі нагадує тобі першокласника. Ти посміхаєшся. Він так довго домагався твоєї уваги, а тепер не знає, що з тобою робити?

За кілька годин сеанс закінчується і ти вдягаєшся. Дитина. Навіть не спробував тебе трахнути. Він просить прийти знову. Отже, все ще попереду.

Але ти приходиш. І знову роздягаєшся. Він, схоже, вже трохи звик до такої твоєї поведінки, бо відповідає на твої жарти майже влучно і руки в нього тремтять уже набагато менше.

Врешті ви перестаєте боятися одне одного. Кожна наступна зустріч робить вас ближчими… чи що? Бо він уже наважується підійти до тебе, аби, скажімо, відгорнути довге неслухняне пасмо волосся, що впавши, закрило лінію шиї, яку він саме відтворював на полотні. А ти не лякаєшся, бо добре знаєш, що він не розстебне штани і не скаже: «Якщо немає натхнення, треба переспати з натурницею».

Він любить самотність. Телефон у його помешканні більшість часу мовчить, полиці не заставлені зворушливими світлинами із родичів-друзів-коханих, і він нікуди не поспішає. Ти бачиш, що Влад багато часу проводить наодинці з собою, і ще більше дивуєшся з того, що він впустив тебе у свій світ.

— Так і є. Ти — самітник, — кажеш, аби розрадити тишу, що рідкісної хвилини постала у твоїй присутності.

Влад уважно дивиться на тебе:

— Усі ми насправді самітники, — власне, він тільки те й робить, що дивиться на тебе. — Щоправда, комусь для цього достатньо порожньої квартири з наглухо зачиненими дверима й вікнами, а комусь необхідна актова зала, переповнена глядачами й оплесками на його честь…

— Не потрібні мені оплески й глядачі!

Він переможно всміхається:

— Але ж ти одразу подумала на себе?

Помалу ви робитеся друзями. Ти дізнаєшся, що його батьки — поважні юрисконсульти, і що зараз вони за кордоном — розбираються з якимсь позовом міжнародного масштабу (чит. рятують світ). Як і ти, він ледь здав сесію, залишивши кілька «хвостів» на осінь, тому його не взяли з собою за кордон (залишили пізнавати ази філософії). Смішно, але ти теж не здала філософію, бо дідуган-професор дістався й до тебе. Проголосив тебе Джульєттою перед усім курсом, поставив «незадовільно» і сказав, щоб ви обоє з Владом приходили на початку осені. Бажано неодруженими.

Робота над картиною тривала. Ви бачилися майже щодня, а коли зустрітися не було як, годинами теревенили по телефону. З’ясувалося, ви різні, як лід і полум’я. Полум’ям була ти. А він, на диво, не намагався тебе загасити. Ти, звісно, часом (за звичкою) поводилася, як егоїстичне стерво, він усе то приймав і взагалі намагався бути янголом. А такі речі, як сумочка від Шанель, зовсім не справляли на нього ніякого враження. Зрозумівши це, ти закинула куплену на його гроші сумку-шанель до найдальшої полиці у шафі, перестала фарбуватися й носити підбори. Почала вдягатися у дерті джинси-унісекс та широкі футболки. Його. Влад не мав анічогісінько проти. Він виконував усі твої забаганки: готував тобі вишукані екзотичні страви (хто не знає — художники, музиканти, і взагалі, усі творчі особистості фантастично готують, тож до них можна просто приходити жерти, якщо іншої причини немає), водив тебе на усі заходи-події, що відбувалися у вашому місті (в тому числі — на концерт Потапа і Насті Камєнскіх та чергові частини саг про «Сутінки» та «Людей Х»).

Щоправда, Настя, Потап та «Сутінки» тебе й саму не дуже надихали, ти просто хотіла перевірити, чи Влада, бува, не знудить просто посеред отого дійства. Не знудило.

— Шкода, що гурт «Рукі ввєрх» розпався, — розсміявся він, коли ти врешті зізналася. — Ото було б справжнє випробування!

Треба ж? А тобі подобалися «Рукі ввєрх»…

…Минали дні, тижні, зрештою — місяці. Він, як і раніше, не стомлювався виконувати твої побажання, окрім одного — не дозволяв тобі дивитися, що діється на полотні, для якого ти позувала. Ти, звісно, була переконана, що нічого екстравагантного там нема і бути не може, позаяк Влад — тільки портретист, однак цікавість що далі, то більше брала гору. І ще тобі було цікаво, чому він досі навіть не спробував тебе поцілувати. Будь-який інший «мачо» уже б і не до такого додумався, тим більше, що в твоїх очах великими літерами вже давно було написане слово ТАК.

А що… як жінки його не цікавлять? Або його не цікавиш винятково ти? А терпить він тебе лише тому, що «ти просто створена, аби з тебе писати картини»?..

Наступний день приніс відповіді на всі твої запитання. І якби ти знала, якими вони будуть, то, мабуть, зробила б усе, аби отой день не настав. Але ти не знала. Тож сталося те, що й від початку мало статися.

Ще звечора, коли ти хотіла було викликати таксі, аби запізніло поїхати додому, Влад якось дивно на тебе глянув:

— Ти не могла б сьогодні залишитись? — нерішуче спитав він. — Справа в тому, що цієї ночі я сподіваюся закінчити картину і мені дуже треба, щоб ти була поряд…

Ну, нарешті! Приїхали. Отже, сьогодні він переспить з тобою і дозволить подивитися на картину? Хоча ні, це інший переспав би після отаких слів, а від Влада (оскільки він безумовно не від світу цього) можна чекати чого завгодно, крім…

Ти даєш згоду. Зате хоч подивишся на картину.

Уся наскрізь ніч минає у малюванні. Ти — натурниця. Від напруженого витримування однієї пози (лише іноді він просив змінювати замислений профіль на рішучий оцінюючий погляд-анфас) у тебе ламає і судомить все тіло, але все ще стає сил на здивування: дівчина на картині повертатиметься так само?

Влад стомлено посміхається. Це потім, від Русалки, ти дізнаєшся, що — так, повертатиметься. На світанку він перериває роботу. Ти пориваєшся на неї глянути.

— Тільки після заходу сонця, — загадково відповідає він, витираючи пензлі. — Мені потрібен захід сонця. Отоді роботу буде справді завершено.

«Довбаний захід сонця. Тоді я хочу гарячий душ і в ліжко. З тобою», — знеструмлено думаєш ти.

— Як скажеш, — погоджується він, наче ти сказала отаке вголос.

Ти здригаєшся. Ти ж нічого не казала. Просто ПОДУМАЛА. Та іноді він просто моторошно-потойбічно міг читати твої думки.

— І тобі що, зовсім-зовсім не хочеться сексу? — нарешті питаєш ти, коли ви по-дружньому лягли в одне ліжко.

Він ледь підводиться, спершись на лікоть, аби краще бачити твоє обличчя:

— Ну… я ж пообіцяв тобі, що в цьому помешканні з тобою не станеться нічого поганого.

— А чому ти вирішив, що секс — це погано?

— Це не я так вирішив, а ти, пам’ятаєш?

Справді, перш ніж переступити поріг цієї непристойно усамітненої квартири, ти здерла з нього урочисту обіцянку, що він не спробує (далі йшов перелік усіх відомих тобі нецензурних слів — Влад не став їх повторювати, але значення, без сумніву, зрозумів), словом, що він не спробує зробити нічого «поганого». Тож тепер ти бачиш — він будь-що ладен стримати свою обіцянку.

— І тобі добраніч! — ти відвертаєшся до стіни. Спересердя бажаєш, аби йому всю до решти ніч снилися твої принадно розведені коліна. Ти, певно, забула, що він може читати твої думки?

З посмішкою, якої ти не бачиш, Влад цілує тебе у плече й обіймає так міцно, що ти й поворухнутися не можеш. Зате добре знаєш: з тобою не станеться нічого «поганого». Принаймні тут. Принаймні цієї ночі. Тобто дня, бо ви проспали цілісінький день, стомлений сон накинувся на вас, наче грабіжник із підворіття.

Влад прокинувся першим. Невідомо, що йому там наснилося, та цей сон швидше відібрав у нього сили, аніж додав нових. Довкола чорних як ніч очей залягли темні тіні, гарне, натреноване, таке жадане тобою тіло здригається і тремтить — наче щось поволі висотує з нього душу. Дівчина, що безжурно спить поряд, чи замислена ним картина, що народжувалася у христових муках, аби згодом розпочати жити власним життям?

Він поволі схиляється над тобою. Читає тебе, наче розгорнуту книжку, та в очах йому відсвічує не бажання, яким ти зводила його з розуму всі ці місяці, а якийсь дивний невимовлений біль, як нерозказана таємниця чи нескоєний гріх. Торкається твоїх губ у німому спалахові-цілунку. І може, якби ти прокинулася тієї миті, сталося б зрештою те, чого ви обоє палко бажали, і хтозна, чи не закинув би він по тому якнайдалі оту незвершену свою картину, і вона не змогла б розпочати згодом жити своїм власним моторошним життям?..

Але ти не прокинулась. І доки ти спиш, він підводиться з ліжка й зникає, голий до пояса, за дверима майстерні. За вікном, ніби червоне вітрило з казки про Ассоль, майорить захід сонця. Він бере до рук пензля, розмішує фарби (червоне з жовтогарячим переважно) і нерішуче торкається початого полотна…

Далі — час знявся і полетів, зоставивши його сам на сам із багряним сонячним диском, що невблаганно котився до небосхилу. Небом і полотном. Він не знав, скільки часу отак провів — намагаючись упіймати найгарніше явління, що його тільки спостерігало людство в усі часи з кожного куточка світу. Та коли врешті, стомлений, спустошений і забризканий фарбами, Влад відступає на крок від мольберта, у нього є свій, власний захід сонця. А згасаюче проміння поволі складається у напівоголений (портретист, аякже!), прикритий хіба довгим темно-русявим волоссям силует дівчини, що, дивлячись на мертві обриси колись метушливого міста, от-от збиралася озирнутись. І вдалині, так, для годиться, — постать чоловіка — високого, може, надто худорлявого для свого зросту, з коротким темним волоссям, тонкими, майже правильними рисами обличчя і палаючими, різко розкресленими карими очима, в яких могло б зачаїтися що завгодно…

Картина вирувала і ворушилася. Довершена, вона жила. Наче пісковий годинник, рахувала час. От тільки в її мальованому просторі він протікав інакше. То застигав, наче торішній мед у слоїку, то зривався на ноги і летів, як знуджені, зірвані з прив’язі пегаси. І це на твоїх очах. Годі й уявити, що вона робить, коли її ніхто не бачить!

«Колись ця картина коштуватиме мільйони», — подумала ти, бо ось уже чверть години стояла у нього за спиною.

Влад озирнувся — так, наче ти сказала це вголос. Бо іноді він справді моторошно-потойбічно читав твої думки.

— Ні, — відказав він. — Я не збираюся її продавати. Я хочу, щоб ця картина завжди належала тільки тобі. Якщо… мене не буде поряд, вона оберігатиме тебе і йтиме вслід за тобою, куди б ти не пішла.

Мимоволі ти здригаєшся й відступаєш. Не витримуєш під пильним поглядом ще гарячої новоствореної ТВОЄЇ картини, що колись коштуватиме мільйони. Мільйони хвилин смутку?

Влад робить швидкий крок тобі назустріч. У його погляді — той самий невимовлений біль, нерозказана таємниця, нескоєний гріх:

— Ти маєш дещо знати.

Зненацька тебе охоплює недобре передчуття. Ти дивишся на Влада і не впізнаєш його: замість колишньої спокійної самовпевненості в його темних очах оселилася провина і… якась розгубленість. І ти боїшся того, що маєш почути, бо якимсь неосяжним шостим чуттям відчуваєш: воно змінить усе.

— Я не хочу! — швидше наказ, аніж побажання. — Не кажи нічого, не треба нічого казати!

— Я кохаю тебе, Єво.

Ти полегшено переводиш подих: художники іноді закохуються в натурниць. Або думають, що закохуються…

— Ні, я по-справжньому кохаю тебе.

Він знову прочитав твої думки. І недобре передчуття шириться і зростає, знущально не бажає відступатися.

— Сподіваюся, це все, що ти хотів сказати?.. — застережливо питаєш, аби ні про що не подумати.

— Ні.

— То чому ти не кажеш усього?

Влад напружено мовчить. Збирається з думками, а може, шкодує, що народився на світ.

— Ти не відповів, — щось примушує тебе відступити ще на крок до дверей. — Чому ти не можеш відповісти?

— Бо ти теж кохаєш мене.

Ти пробуєш посміхнутися. Розумний хлопчик. Сам собі зізнався в коханні, сам собі відповів взаємністю, і все б нічого, якби не оте твоє недобре передчуття…

Він важко переводить подих:

— Я знаю, про що ти думаєш, — зраджує тобі одну зі своїх таємниць, сподіваєшся, найстрашнішу. — Іноді я просто чую твої думки. А ще… я боюся, що ти підеш. А я вже не уявляю, як без тебе обходитися. Тож я таки маю тобі це сказати, — він зачиняє двері, через які ти могла б покинути майстерню. Тобі бракне повітря — недобре передчуття вже просто-напросто починає тебе душити:

— Послухай, я стомилася. Ми можемо поговорити, скажімо, завтра?

Він заперечливо хитає головою:

— Або ти дозволиш мені про все розказати зараз, або ми більше ніколи не побачимося.

— Ти… гей?.. — пробуєш прочитати і його думки.

— А схожий? — крок назустріч.

— Ти… вбив своїх батьків, а мені набрехав, що вони поїхали за кордон?..

— Якби ж то, — ще один крок назустріч.

— Тоді… ти хочеш вбити мене?.. — калатаюче серце твоєї уяви малює тобі щось схоже на страх. Врешті-решт, Влад чимось схожий на диявола. І він зачинив двері, через які ти могла б стрімголов дременути з його життя назад у своє. Не виключено, що він хоче вбити тебе і домалювати картину твоєю кров’ю. Вийде шедевр.

Влад застережливо піднімає руки:

— Справа в тому, що я…

Але його час вийшов. Бо двері широко відчиняються і до майстерні, повернувшись із закордону, вриваються його батьки. Обурено дивляться на вас обох: він — голий до пояса, і ти — у його сорочці, накинутій на оголене (в самій лише спідній білизні), отже, безсоромно оголене тіло. Правду ти дізнаєшся вже від них. Їхній хлопчик невиліковно хворий. Синдром саванта. Вроджене захворювання аутичного спектра. Він і прізвища свого не міг би написати без помилок. Заледве вмів читати. Майстерно навчився усе то приховувати. Якимось дивом вступив до університету. Зате малював, як бог…

А філософію в універі він завалив не тому, що лінувався, як ти, а тому, що й не міг її здати — його напівзруйнований мозок не розумів і не усвідомлював нічого з того, що розказував старий дідуган-професор. А ще Влад тижнями, місяцями часом замикався в собі і міг жодного слова не сказати оточенню, занурюючись у свій власний, тільки для нього існуючий світ…

— Де Крістіна? — верескливо-знервовано запитує мати.

Влад опускає очі. Крістіні сорок п’ять років, вона — медсестра-доглядальниця, на яку вони зазвичай лишали сина. Вочевидь, він знову заплатив їй, аби вона зникла.

— То й що? — запізніло-шоковано дивуєшся ти. — Мій старший брат Вітасик теж майже не вміє читати і цього не приховує, але така прикрість нікому не видається нонсенсом…

— Ви медсестра? — підступає до тебе його батько.

— Ні.

— Все ясно! — він відступається. — Я мав би про це подумати, врешті-решт, наш син уже дорослий…

Так тебе ще не принижували. Влада, вочевидь, теж.

— Ми хочемо одружитися, — зухвало оголошує він.

Ти завмираєш. Матуся втрачає свідомість. Батько, звісно, негайно кидається до неї. Влад лишається стояти на місці. Зрозумівши, що випробуваний спосіб цього разу не заквітчався успіхом, мати підозріло швидко приходить до тями:

— Ти не можеш одружитися! Ти взагалі нічого не можеш! Ти невиліковно хворий, забув?! А вона…

— Я згодна, — як грім з ясного неба, лунає твій рішучий і дзвінкий від хвилювання голос.

Усі троє озираються на тебе. Батько — шоковано, мати — зневажливо, і тільки Влад — із надією. Він бере тебе за руку, і разом ви покидаєте це розкішне статусне помешкання, де він завжди приречений бути хворим. Ото й уся таємниця.

Наче стара ворожка в дертому лахмітті, до міста неквапом закралася ніч — раптовими спалахами, феєрверками, розмаїттям запахів та скриків-голосів. Ту ніч ви провели у готелі — осяйному п’ятизірковому велетні-хмарочосі — в апартаментах із виходом на дах — звідти, поважно сказав менеджер, коли ви похапцем знімали номер, відкривається «просто вже неймовірний краєвид на місто»…

— Ти знав про цей краєвид? — здивовано питаєш ти, щойно ви підіймаєтеся на дах — місто на картині Влада просто-таки списане із мегаполісного провалля, що поволі розгортається під твоїми ногами.

— Так, — він безхмарно всміхається. — Раніше я часто приходив сюди малювати. А ще тут — найяскравіші зірки…

Ти бездумно задираєш голову, аби помилуватися тими зірками. Звісно, це не перша оказія в тисячолітній історії людства, коли хлопець приводить дівчину в усамітнене місце, щоб… показати їй найяскравіші зірки. Хоча у випадку із Владом можна було не сумніватися, що зірки.

Кілька з них, іскристо спалахнувши, раптом зриваються з небосхилу і одна по одній згублено летять додолу. Ти зачаровано летиш за ними поглядом. І раптом, непрохано похитнувшись, втрачаєш рівновагу.

Надивилася? Зараз так само спалахнеш, зірвешся і загублено впадеш до ніг заклопотаному державними справами нігерійському дипломатові. Надивилася?..

Наступної миті ти опиняєшся в обіймах Влада. В його очах — несподівано злетілий страх — він ледь встиг перехопити тебе над прірвою, в котру ти ледь не вступила, замислившись про щось далеке й неважливе.

— Пробач, — навіщось вибачаєшся.

Він ще міцніше притискає тебе до себе і ледь набіглий серпанок страху тане, розвіюється на попіл у його темрявих, по-циганському палаючих очах, змінюється у щось інше, чого ти ще в них, зізнайся, не бачила.

— Я чую, як б’ється твоє серце, — а голос звучить хрипко і хвилююче, як в Аль Пачіно з «Адвоката диявола».

Тож ти більше не вагаєшся:

— Тут і зараз чи зачекаємо до весілля?

А отепер ти чуєш, як б’ється його серце. І як здригнулися сильні руки, що не відпускають тебе з обіймів:

— Ти маєш знати. Я ще ніколи не був із жінкою.

«Ще б пак. Ти ж два місяці від неї відмовлявся». Та замість узвичаєної посмішки дивишся на нього напрочуд серйозно і виважено. Дивишся очима закоханої жінки.

— Все, що ти зробиш цієї ночі, буде правильно, — і в розплавленій блакиті твоїх очей, що навіть у непевних відблисках ночі зараз лишається блакиттю, промайнула сполохана тінь таємниці, в котрій немає потреби зізнаватися. Йому. Бо він і так усе про тебе знає.

Те, що сталося далі, тобі ніколи не стане сили усвідомити чи як слід пригадати. Бо світ замерехтів і закрутився всіма своїми барвами й відтінками барвів, щойно, не знати як, ви опинилися в ліжку, до якого звивався слід із забуто скинутої одежі. І Влад перекинувся на зірваного з ланцюга диявола.

Кожен його поцілунок віддавався у тобі тисячами електричних імпульсів, нестерпно пекучими опіками, що пронизували наскрізь твою шкіру, і які, ти була певна, на ранок зможеш побачити й порахувати на своєму тілі. І десь у найглибшому задвірку твоєї підсвідомості сонно здригнулася одна думка. Ніколи не був із жінкою? Несхоже. Ти, звісно, добре знала, що Влад не мав звички брехати, але… він аж ніяк не був схожий на недосвідченого хлопчика, повалив тебе на ліжко так сильно і по-чоловічому нестримно, наче ти була йому винна за всіх жінок, яких він міг мати, та не схотів. Звідки це в нього? І якщо природа справді наділила його цим умінням та силою, обікравши при цьому інших чоловіків, то чому він обрав саме тебе?..

— Я кохаю тебе, — наче у відповідь, раптом чуєш жагучий, хрипкувато-низький шепіт Аль Пачіно із «Адвоката диявола».

І ти кохаєш його. І знаєш, що він це знає.

Піддавшись прадавньо-первісному заклику-інстинкту, що озвався із найдальших глибин твого єства, ти обхопила стрункими ногами дужі, натреновані м’язи його тіла. Відчула на собі його вагу. А потім твою запаморочену свідомість прострелило раптовою блискавкою болю. Різкого, справжнього і глибокого. На диво, ти виявляєшся незайманою. На диво — бо навіть Влад того не сподівався. Ти дражнила його з умінням і принадливістю досвідченої жінки, що знала силу своїх чар. А сама й на крок досі не підпустила до себе жодного чоловіка…

І гаряча нуртуюча кров, що, струменіючи, закипала у його жилах, завадила останньої миті прочитати оту таємницю, що мало не вихлюпнулась із блакиті твоїх очей просто до його ніг. Він завмирає у тобі. Його очі в напівтемряві стрічаються з твоїми. Але ти не хочеш, аби цей біль припинявся, і ваші бажання зливаються у велетенське і всепоглинаюче — одне. Гостре і відточене, як лезо ножа, бажання. Зрештою, щось від диявола оселяється й у твоєму шалено калатаючому серці, що от-от ладне зупинитися. Ти чуєш його у собі гарячими пульсуючими поштовхами, котрі переростають у несамовите прискорення і зриваються на крик, який своєю чергою сплітається-зливається з твоїми нічим не стримуваними зізнаннями у його ім’я.

Ти втрачаєш свідомість. А за кілька хвилин приходиш до тями від того, що Влад повільно вкриває поцілунками твоє обличчя, шию, потім опускається нижче, і коли на твоєму тілі не лишається жодного сантиметра, непозначеного доторком його губ, він неспішно входить у тебе. Ти жагуче піддаєшся йому назустріч. І якби тієї миті здригнувся і запався у провалля кам’яних віків увесь світ, ви, двійко знавіснілих од першої пристрасті коханців, навряд чи оте помітили б.

Спинилися лише на світанку, коли перший скрадений промінь сонця заграв у твоєму сплутаному волоссі і вже несила було дихати, не те що кохатися. Отак і заснули в обіймах одне одного. Більше між вами не лишилося жодної таємниці. Принаймні так вам обом хотілося думати.

За кілька днів, що без сліду згоріли у полум’ї невситимо-закоханої пристрасті, ви подали заяву до загсу, купили тобі весільну сукню та винайняли квартиру. Картини Влада добре продавалися, тож квартира виявилась просторою студією з панорамними вікнами та залитою сонячним промінням майстернею на горішньому поверсі — саме такою, про яку мріяв Влад, а сукня — з найтоншого шовку-мережива від Oskar De La Renta — саме такою, про яку мріяла ти. Шлюбну ніч вирішили провести в тому самому п’ятизірковому готелі-хмарочосі — в номері для молодят із виходом на дах — звідти, як ви вже мали нагоду переконатися, відкривається просто-таки неймовірний краєвид на місто і найяскравіше сяють зірки. На весільну подорож ви собі загадали жагуче незбагненну Африку — з’ясувалося, кожен із вас поодинці давно вже мріяв ступити на гарячий пісок тамтешнього узбережжя. Потім — довічно закоханий Париж і, може, прадавні маєтки-замки найславетніших володарів світу.

Владові батьки знетямилися від люті. Енн Марі Скотт перейшла на їхній бік. Та вам було байдуже. У ті дні ви були просто непристойно щасливі. І вам то й навіть на думку не спадало, що може бути інакше.

…Непрохано підкралася осінь — час повернення до університету. Над філософією ви з Владом сиділи разом. Цілісіньку ніч. Перед іспитом. Ти читала й переказувала йому кожен розділ, намагаючись спростити, наскільки можливо, дурні, суперечливі й заплутані тези. І коли ти вивчила їх вздовж і впоперек, Влад тільки-тільки починав розуміти ази. Однак іспит ви склали. Спочатку він («задовільно»), а потім і ти — навмисне приховала свої знання і теж отримала знакове «задовільно». Влад, звісно, розлютився, та вищий бал видавався тобі рівноцінним зраді.

А потім університетським містечком поповзли чутки. Щойно вони дісталися високого кабінету ректора, Влада відрахували з університету. Без попередження. Наступного дня й ти забрала свої документи. За рік до отримання диплома про вищу освіту. Дівчата-однокурсниці знову назвали тебе безпросвітно дурною. Бо це ж якою дурною треба бути, аби відмовитися від усього заради ТАКОГО ХЛОПЦЯ? Щоправда, у словосполучення ТАКИЙ ХЛОПЕЦЬ вкладалося тепер дещо інше значення, про гілки та родинне дерево, треба сказати, більше не йшлося. Ти так само відіслала їх куди подалі. Разом з усіма на світі словосполученнями, гілками й деревами.

Отоді Влад розлютився по-справжньому. Ви навіть два дні не розмовляли, аж доки випадково не помирилися в ліжку. Потім ти швиденько знайшла у якомусь видавництві роботу коректора на півдня, закінчила експрес-курси медсестер і зовсім не вважала, що йдеш на якусь там самопожертву. Коли Владові ставало недобре (зазвичай після телефонних суперечок з батьками), ти колола йому призначені лікарем препарати (нейролептики, антидепресанти та антиконвульсанти переважно) і довго-довго тримала його в обіймах, міцно притискаючи до себе, аж доки напад минався.

На розмови з тобою терпіння у його батьків бракувало. Бо щоразу (коли ти випадково брала слухавку) ваші словесні баталії зводилися приблизно до такої оказії (головну арію виконує мати; татко — бек-вокал):

ВОНИ: Якого біса ти з’явилася? Дівчата його не цікавлять!

ТИ: А хто ж, коли ваша ласка? Хлопці?

ВОНИ (пафосно і велично): Його цікавить живопис. І все. А тут — ти. Що, як з тобою він не зможе більше малювати?..

ТИ: Я — натурниця. Що інше можна зі мною робити, окрім як малювати? Принаймні ваш син тільки малював (розбещено-хтива пауза). До певного часу.

ВОНИ (обурено): Шльондра ти, а не натурниця! І як тільки він вирішив з тобою одружитися?! Та ви не зможете жити разом. Він — особливий, а ти — звичайна. Ти зруйнуєш його!

ТИ: Для цього він має батьків.

Все. Ні в чому не винна телефонна слухавка озивається короткими роздратованими гудками. Ти вдоволено посміхаєшся. Все.

І тобі не було страшно. Бо потім ви з Владом могли цілу ніч поспіль ганятися одне за одним майстернею, бризкатися фарбами і кохатися, а зі стіни навпроти на вас дивилася картина — твій персональний янгол-охоронець, і ти вірила, що вона нізащо в світі не дозволить, аби з вами обома сталося щось моторошно-невиправне.

Десь у ті дні в поле твого зору потрапив чорний одноокий вуличний кіт із перебитими лапами. Ти розказала про нього Владові. Наступного дня кіт оселився у вас вдома. Дивно. І як тільки Влад примудрився його спіймати?

Це вже згодом від сусідки ти дізналася, що Влад його й не ловив. Кіт сам прийшов до нього, варто було йому подивитися у котовий бік.

Ні, було в твоєму обранцеві все ж таки щось потойбічно-диявольське…

А потім (Три Місяці З Дня Вашого Знайомства) він подарував тобі браслет-обіцянку — золотий ланцюжок з кулоном у вигляді напівсерця. Інший уламок серця він причепив до нашийника котові — ніби розділяючи порівну між вами свою любов. Ти тоді спробувала приревнувати, але кіт (наче за мовчазним наказом Влада) почав лащитися й до тебе — і ти здалася — віддала йому частку й своєї любові.

Незабаром (після того, як Влад зникне з твого життя) котові дістанеться вся до решти твоя любов. Тоді ще ідеальна любов.

І десь у ті прощально-осінні дні ти написала перші розділи своєї книжки. А от вони ідеальними не були. Тож ти закинула їх до кращих часів і розчинилася в коханні до чоловіка, що сам був неначе книгою. Непрочитаною. Або ненаписаною.

Якось ти обрала день, щось набрехала Владові (чи він повірив?) і пішла до бібліотеки. Аби дізнатися все-все про синдром саванта. До бібліотеки — щоб уже напевне. Бо інтернетівські побрехеньки давно не справляли на тебе належного враження.

Бібліотечний напівморок зустрів тебе настояними на пожовклому папері та старій друкарській фарбі книжковими запахами, що гніздилися перекошеними полицями аж до самої вогко розтрісканої стелі. І тишею. Завсідники бібліотек знають, що порушення тиші тут зараховується до найстрашніших кримінальних діянь. І коли який заблуканий студентик спробує бодай засміятися, аби розважити дівчину, з котрою тільки-но починав знайомитись, старі засушені бабці-біблотекарки тієї ж хвилини розгніваними шуліками налетять на нього. І примусять замовкнути. Добре, хоч не назавжди. Бо тут належить мовчати. Говорити мають книжки. Дарма що їм (більшість з них лишилася у спадок із радянських часів) буває нічого сказати нам у наш час…

…Ти береш старезну медичну енциклопедію, підшивку якихось вижовтених, геть зачитаних газет і всідаєшся неподалік зграйки безтурботних студентів займатися самоосвітою. Кілька хлопчиків мажорного вигляду стріляють зацікавленими поглядами у твій бік. Тільки б не почали знайомитися, падлюки. І не спитали, «як пройти до бібліотеки». Саме так, ствердно, без жодного знаку питання.

З виглядом експерта розгортаєш газету.

— Посунься.

Скидаєш невдоволений погляд. До тебе, не питаючи дозволу, підсідає якийсь чоловічок років тридцяти п’яти зовні, в окулярах та пристойному темно-брунатному костюмі, котрий чомусь на ньому не сидить. Власне, все у ньому якось не ліпиться купи. Таке враження, що чоловічок сам собі не личить, а змінити в ньому й нема чого…

— Знаєш, який квадратний корінь із 3764928? — раптом запитує він.

— Не знаю. І знати не хочу.

— 1940,342! — урочисто проголошує він, здіймаючи догори вказівний палець, байдуже, береш ти його у співрозмовники чи ні.

Ти сполохано озираєшся на бабцю-бібліотекарку — оце зараз видасть за непрохану розмову! Та висушена на кшталт старого опенька бабуся навіть голови не підводить від свого рукописного журналу Прийому-Видачі Книжок. Повертаєшся до чоловічка.

— Науковці досі не з’ясували, що ж таке той синдром саванта, — говорить він, перш ніж ти спромагаєшся щось сказати.

Ти знову озираєшся на бабцю.

Бабця на тебе — ні.

…Синдром саванта, або ж савантизм (від французького слівця savant — «учений») — не що інше як невизнаний медичний діагноз, рідкісний cтан психіки, при якому люди з відхиленнями у розвитку (в тому числі й аутичного спектра) мають так званий «острів геніальності» — приголомшливі здібності в одній, «обраній» сфері знань, що разюче контрастує із загальною обмеженістю особистості. Савантизм може бути природженим або ж набутим. Часом стає одним із непередбачуваних ускладнень черепно-мозкової травми чи захворювань, що мають стосунок до головного мозку. От, приміром, один дядько в Каліфорнії, занедужавши прогресуючим слабоумством, раптом почав писати картини. Обстеження показало, що недуга зжерла добру частину його лівої півкулі мозку, а це вже стало поштовхом для активізації правої півкулі, і дядько, котрий все життя займався встановленням домофонів та сигналізацій, зненацька зробився неабияким художником…

Спільна для всіх савантів риса — феноменальна пам’ять. Ти й сама часом помічала за Владом цю особливість: інколи йому було достатньо одного швидкого погляду, аби намертво «сфотографувати» щось або когось, хоч як він те намагався приховувати. І малював тебе кілька місяців поспіль, очей не зводячи…

Трапляється феномен надзвичайно рідко. У наш час на планеті таких людей не більше п’яти десятків. А за останнє сторіччя наукові джерела взагалі назвали не більше сотні імен. І жоден не був схожий на іншого.

І пішло-поїхало. Тепер ти не просто чуєш, а БАЧИШ усе, що розповідає тобі цей дивакуватий чоловічок в окулярах.

…На борт літака у супроводі двох репортерів піднімається молодий темношкірий хлопець. Планується експеримент — огляд Лондона з висоти пташиного польоту. 29-річний савант Стівен Вільтшир ще ніколи не бачив столиці Туманного Альбіону зверху. Літак змиває над містом. Стівен зачаївся біля вікна. А три наступні години після приземлення він креслить — та ще й без зусиль! — детальну мапу Лондона, вигляд із висоти пташиного польоту. Хоча ні, не креслить, він її «роздруковує», наче принтер.

Ще у віці чотирьох років Стівен вразив батьків своїми картинами-замальовками зруйнованих міст після землетрусів. Зараз він — архітектор. Певно, ті міста відбудовує.

…Симпатична жіночка, якій на вигляд ледь виповнилося сорок, — це Сара Міллер — американський програміст, президент корпорації «Nova Systems». Проте на ділових зустрічах та бізнес-ланчах Сару завжди супроводжує особистий психолог. Оточення схиляється перед Сариним талантом — вона здатна виловити «глюк» у будь-якій програмі, ледь ковзнувши побіжним поглядом на програмний код. А психолог потрібен для «перекладу» слів бізнес-партнерів із людської мови на її власну — бінарну мову саванта-аутиста.

…26 липня 1979 року на світ з’явилася Людина-iPod — один із найвидатніших джазових музикантів світу — Дерек Паравічіні. Пологи були передчасними, тож майбутній геній народився із незворотними ушкодженнями мозку. А згодом втратив і зір.

Прізвисько «Людина-iPod» Дерек отримав, коли з’ясувалося, що він може зіграти будь-який музичний твір, ледве його прослухавши. У дев’ятирічному віці він уже грав свій перший великий концерт у Лондоні з Королівським філармонічним оркестром.

…Джеймс Генрі Пуллен, що відомий як Геній Ірлсвудського притулку, народився у Лондоні в 1835 році взагалі глухим, німим та геть розумово відсталим. Ще в дитинстві почав виготовляти дерев’яні кораблики й малювати. У притулку, де навчали ремесел, Джеймс і став видатним теслею. Якщо йому бував потрібен який інструмент, він легко виготовляв його сам. Цілими днями Пуллен працював з деревом, а вночі малював примарні у місячному освітленні коридори притулку. А одного разу за описом у газеті зобразив облогу Севастополя у Кримській війні. Та головний шедевр Пуллена — модель корабля «Трейт Істерн». Він працював над ним довгих сім років, старанно відточуючи кожну деталь. Особливо — мініатюрні крихітні меблики салонів.

…Однак найвідомішим савантом усіх часів вважається уродженець Солт-Лейк-Сіті — такий собі Кім Пік. Ще в ранньому дитинстві у нього було виявлено аномалії в розвитку головного мозку, як то нерозділеність правої та лівої півкуль, що у Кіма складали суцільний блок. Тож непересічний геній не в змозі самостійно себе обходити і навіть не знає, як увімкнути світло. Він не може без допомоги перетнути вулицю і страждає від дисфункції спілкування. Одного разу Кім спитав у батьків значення слова «конфіденційний». Ті жартома (знайшли з кого жартувати — з дитини!) порадили малому зазирнути у словник. З того часу Кім Пік прочитав понад вісім тисяч книжок і кожну з них він пам’ятає дослівно.

Таких, як він, називають «мега-савантами». Світ дізнався про нього завдяки славнозвісному фільму «Людина дощу» з Дастіном Гоффманом у головній ролі.

Готуючись грати саванта із фотографічною пам’яттю, переповідають, актор довго спілкувався зі своїм живим прототипом. Гоффман вивчав його жести, міміку, манеру рухатись, розмовляти… Згодом, принагідно отримавши «Оскара» за цю роль, він просльозився і сказав своєму «вчителеві»: «Може, я й зірка, але тільки на твоєму небосхилі»…

— Ото просто так взяв і сказав? — на твоїх очах теж виступають такі-сякі сльози.

— Так і сказав, — чоловічок підводиться. І вже інакше: — Прокидайся.

— Що?..

— Прокидайся, кажу!

Підводиш голову. Довкола — порожньо. І майже темно. Трохи віддалік невдоволено блимають посоловілим оком кілька насторожених ламп псевдоденного світла…

Прокидаєшся. Над тобою стоїть, по-хазяйськи спершись на швабру, огрядна тітонька-прибиральниця:

— От молодьож пішла! Ні стида вже ото, ані совісті! Бере отако і спить! І де ж ви, людоньки, думали? У бібліотеці!..

Ти очманіло зриваєшся з місця. Дивакуватого чоловічка — наче корова язиком злизала. А ти заснула. Писком у газету. А на розгорнутій сторінці тієї газети — чорно-білий портрет того дивакуватого чоловічка, підпис КІМ ПІК, дата народження, смерті і — простора, по-науковому розлога стаття…

— То я заснула?..

Огрядна прибиральниця вже ладна вбити тебе своєю шваброю:

— Господи Боже і всі святі Його, воно ще й огризається! А вночі ти що, курво малолітнє, робиш? Додому йди!

Ти йдеш. Хоча, ні, принижено й жалюгідно тікаєш. Кім Пік мертвий. І Кім Пік розмовляв з тобою. Який там квадратний корінь із 3764928?..

У тебе голова пішла обертом. Але заміж виходити ти не передумала.

Наближався день весілля. І отоді до справи вирішила взятися Енн Марі Скотт. Вона подзвонила тобі десь опівдні — ти саме була на роботі — і сказала, що «вам треба тактовно поговорити». Зрештою, вона твоя мати. І в кого, як не в неї, має боліти за тебе серце?..

Тож тобі не лишилося нічого іншого, як відпроситися з роботи раніше (Енн Марі Скотт та її зболене серце не звикли чекати) і під дивним, якимсь оцінююче-липким поглядом генерального директора, а заразом і власника видавництва (Андрій Олексійович, здається) вирушити до кав’ярні за рогом, де за столиком на двох за чашкою кави-американо сиділа Енн Марі Скотт. І вона одразу (тактовно) дає тобі зрозуміти, що мова піде про Влада, позаяк… з’ясувалися нові обставини стосовно… цього молодого чоловіка. Вочевидь, довго підбирала слова.

— Зрештою, він тобі… нікого не нагадує? — обережно (тактовно) цікавиться вона.

— А повинен? — ти зустрічаєш її у всеозброєнні.

— Він схожий на диявола! — трагічно вигукує Енн Марі Скотт. Тактовність як рукою знімає. На вас уже починають озиратися.

— Ні, це диявол трохи схожий на нього, — кажеш ти так само голосно, щоб озиратися перестали. — А Влад — це чоловік, якого я кохаю і, як би банально те не звучало, збираюся провести з ним решту свого життя.

Енн Марі Скотт нахиляється до тебе, судомно хапає тебе за руку:

— Послухай, в житті кожної жінки трапляється чоловік-диявол, — каже вона швидко-швидко, наче боїться не встигнути. — Такі чоловіки не схожі на інших, з ними ніколи не буває нудно, та й у ліжку з таким ніхто не зрівняється… — театральна пауза. — Але жоден чоловік-диявол ще не зробив жодну жінку щасливою!

— Тому що батьки не дозволили? — наївно перепитуєш ти.

Енн Марі Скотт розлючено губить рештки свого янгольського терпіння. Ти маєш два дні. Якщо за цей час не позбудешся свого «диявола», вона тобі більше не мати.

— А ти певна, що коли-небудь нею була? — спокійне, просте і відверте запитання.

Два дні. І вона навіть забуде те, що ти тільки-но сказала. Натомість ти отримаєш п’ятнадцять тисяч доларів у своє необмежене володіння, розпорядження й користування.

— Хочу тридцять, — і ти без докорів сумління кажеш їй те, що сказала батькам Влада, коли мова зайшла про гроші.

Енн Марі Скотт роздратовано підводиться. Риється у своїй брендовій сумочці без дна:

— Твій батько був такий самий! — на столик разом із м’ятою готівкою за каву падає якась картка з ім’ям та адресою. — Заради нього я навіть кинула батька Вітасика! Я кохала його. Та жити з ним не змогла. І ти не зможеш! Зараз він тут. Сходи подивися, на що згодом перетвориться твій Влад! Два дні.

Ти хапаєш її за руку:

— Мій батько — савант?..

— Пробач, — якась сила знову садить її на стілець. — Я мала б раніше тобі сказати. Але ж ні — і сталося так, як в одній з моїх дурнуватих книжок!..

Так, твій батько — савант. А отже, й у тобі десь дрімає ця клята невиліковна недуга. Додай сюди диявольські гени Влада і — прокинеться вона у ваших спільних дітях. І отоді ви пожалкуєте, що народились на світ! Грає трагічна музика.

Ти замислюєшся. Понад усе ти жадала від Влада дітей. Бо коли кохаєш, хочеться взяти від коханої людини все, без решти поглинути і її саму, не лишивши кому іншому від неї навіть крихти. Принаймні так у тебе чомусь виходило. А тепер у вас не буде дітей?..

— Хай так. Тебе це не обходить.

Енн Марі Скотт пафосно йде. Адреса — психлікарня у передмісті. Але ти мусиш побачити свого батька — вже не заради Влада, а просто заради себе — аби переконатися, що твій батько існував у природі й при цьому не був Стіві Вандером чи Юрієм Гагаріним…

…Лікарня виявляється старим півзруйнованим палацом якоїсь давно вмерлої графині. Запущеними алейками столітнього саду тиняються привиди-пацієнти, зграйками ельфів туляться в мармурових альтанках, щоб пограти у шахи, а може, влаштувати «політ над гніздом зозулі». Бароко, божевілля і смерть. Ти не здивована. В радянські часи всі палаци й церкви, з котрих віяло старовиною, пристосовували до нагальних потреб молодої соціалістичної держави, дарма, що там можна було облаштувати музей.

У стерильному передпокої з рудиментарним холодним каміном та застиглим мовчазним роялем (теж у стилі бароко) тебе зустрічає старенький лікар-професор — він так само чимсь схожий на примару-дворецького з аристократичних часів графині. І тільки вицвіла блакить його швидких розумно-насмішкуватих очей свідчить, що він ще живий. Не привид. Поки що.

Коли тобі врешті (затинаючись і вриваючись на півслові) вдається пояснити йому, чого ти, власне, тут, він веде тебе на горішній поверх під самим дахом, відмикає важезним різьбленим ключем величні дубові двері графських часів і — ти бачиш перед собою не стільки старого, як зовсім вже сивого кремезного дядька, ременями прикутого до лікарняного ліжка.

Синдром саванта. Його очі заплющені. Він — не тут.

— То він… небезпечний?

— Що ви! В минулому — видатний піаніст. Та що там видатний — геніальний! Він і зараз трохи грає, коли судоми й конвульсії не дошкуляють.

— І часто таке буває?

— Що п’ять хвилин.

— Грає?

— Конвульсії.

Ну ти й дурна! Гадаєш, його прив’язали, щоб він усіх тут не повбивав роялем? Із синдромом саванта нашкодити можна тільки собі.

— Йому недовго лишилося, — наче гід-екскурсовод, каже лікар. — Восьмисантиметрове утворення в середньому мозку. Неоперабельне. З дня на день чекаємо крововиливу.

— Можна, я трохи посиджу біля нього? — раптом питаєш ти.

Лікар здивовано позирає на тебе:

— Будь ласка. Давненько до нього ніхто не приходив. Хтозна, може, він ще прокинеться і зіграє нам Рахманінова перед вечерею? — І, насвистуючи якусь мелодію, старезний психіатр-примара покидає палату.

Ти залишаєшся. Ніхто тут так і не дізнався, що вмираючий піаніст — твій батько. І що його колись кохала Енн Марі Скотт. Ти стільки років чекала цього дня, безліч разів уявляла, що скажеш і що почуєш у відповідь, а він просто лежав із заплющеними очима у цьому зачаклованому тишею маєтку і не збирався нікого впускати у свій світ, де, напевне, тільки й було місце, що фугам Баха та симфоніям Моцарта.

…До вечері він так і не прокинувся. Ти мовчки підводишся й нечутно зачиняєш за собою двері. От і поговорили.

Старенький лікар проводжає тебе крізь сутінки до воріт. Пропонує приїхати ще. Бо родичі піаніста вже давно махнули на нього рукою.

Ти сідаєш в автівку таксі. За вікном пролітають стомлені картинки-пейзажі вечірнього передмістя. Смішний лікар. Йому все ще не байдуже. Певно, готує якусь революційну теорію-відкриття. А тебе, швидше за все, прийняв за волонтерку. Та ти не знаєш, чи приїдеш сюди ще хоча б раз. Бо вдома на тебе чекає Влад, і ти зробиш усе, аби він не перетворився на овоч, як отой старий піаніст. Як твій батько.

Відімкнувши двері власним ключем, запізніло переступаєш поріг вітальні. Тебе зустрічає темрява.

— Влад?..

У квартирі — тихо і порожньо. Кинувши плащ, сумку та парасольку на підлогу біля дверей, ти біжиш, вмикаєш світло у всіх кімнатах. З шафи зістрибує кіт. А так — тихо і порожньо. Влада наче хто вигадав. І тільки залишені картини в майстерні свідчили, що всі ці місяці він тобі не примарювався.

— Де Влад?..

Кіт не відповідає. Ти панічно починаєш обдзвонювати всіх ваших нечисленних спільних знайомих: чи, бува, хто не бачив, куди пішов Влад? Ніхто нічого не бачив і не знав. Лише Крістіна, врешті зглянувшись над тобою, неохоче зважилась розповісти правду. Це, звісно, неточно, бо вона лише чула уривок розмови, та, здається, батьки Влада і твоя мати — змовилися. І доки Енн Марі Скотт відволікала тебе «тактовною розмовою», вони покликали й свого сина на перемовини. Під приводом, що врешті готові прийняти тебе до своєї прекрасної родини. А в них удома на Влада вже чекала бригада «швидкої». Вкололи йому щось (заспокійливе?) і відвезли до спеціалізованої клініки. Лікуватимуть. Вони радше віддадуть свого сина лікарям на експерименти, аніж дозволять бути з тобою. Ти ще там? Записуй адресу.

Записувати потреби нема — це та сама «дурка», де ти бачила свого батька. В чому була, вибігаєш на вулицю. Пів на другу ночі. Навперейми ловиш таксі. Водій матюкається і везе тебе в «дурку», де, власне, він переконаний, тобі й місце. Вискакуєш із авто. Решти не треба. І вам хай щастить. Тарабаниш у шибки лікарняного передпокою. Заспана чергова медсестра теж матюкається. Ні, до ранку ти почекати не можеш. Дратуючись, вона кличе чергового лікаря і, про всяк випадок, охорону. Лікар виявляється твоїм сьогоднішнім знайомим (дворецьким), охорона — ні. Однак він велить тебе пропустити, бо, зрештою, в будь-якому разі ти знайдеш нагоду сюди пробратися. Тобі до піаніста? Ні? І він веде тебе до палати, де знаходиться молодий хлопець, якого тільки-но привезли.

— Влад?..

Влад не відповідає. Просто сидить і незворушно дивиться кудись перед собою. Ти озираєшся на лікаря. Той безпорадно розводить руками: таким його привезли. Він і досі не прийшов до тями. Чому? А хто ж їх, савантів, знає? Ця недуга досі нерозгадана медициною.

Твоє рішення блискавичне і швидке:

— Я хочу його забрати.

Лікар знову розводить руками:

— Ти ж бачиш, що це неможливо, сонечко.

— Я вам не сонечко. А це — мій хлопець. Ви ж не збираєтеся тримати його тут силоміць?

— Силоміць? — позаяк ти відмовилася бути сонечком, лікарю кортить позбиткуватися. — Ми тут силоміць нікого не тримаємо. Все просто. Він зможе піти, якщо… підведеться і піде.

Ти ще раз озираєшся на Влада, свідомість якого блукає десь недосяжно далеко, і швидко переводиш погляд на лікаря:

— Ви… знущаєтесь із мене?

— Я? — він сміється. — В жодному разі! З тебе знущається сама природа, дитинко, бо наука досі не з’ясувала природи таких недуг. Але моя думка, якщо бажаєш, — вони просто роблять те, що хочуть. І тільки! Саванти, так само як аутисти та люди з синдромом Аспергера, інші, ніж ми, їм начхати на правила пристойності й етикету. Вони будь-якої миті можуть встати з-за столу і зачинити двері перед такими, як ми. Відчини двері, люба моя. Він піде з тобою, тільки якщо сам захоче.

Повільно ти закипаєш від люті: божевільні теорії цього старого лікаря розходяться з усім, що ти встигла дізнатися про савантизм:

— По-вашому, він не хоче навчитися читати чи хоч раз написати власне ім’я без помилок?..

— Підсвідомо — не хоче, — його логіка залізна і проста. — Нащо твоєму другові читання й письмо, якщо він має живопис? І тебе. Бо ти й без того кохаєш його, чи не так?

— Його мозок помирає!..

— Звичайно. Ті частини мозку, якими він вперто не користується, просто приречені відмирати. З часом. Тож відчиняй двері або вимітайся, — зиркає на годинник. — Друга ночі, як-не-як!

Тобі стає моторошно. Цей лікар — вночі він зовсім інакший. А що, як щоночі (рівно о дванадцятій?) у нього вселяються душі усіх померлих тут від нудьги (нерозгаданих медичних таємниць) психіатрів? Тільки очі лишаються тими самими — вицвіло-блакитними, живими, насмішкуватими. Аби хоч якось приховати непрохано наповзаючий страх, ти присідаєш біля свого нареченого. Намагаєшся упіймати його погляд:

— Владе? Ти чув, що сказав цей лікар? Зараз друга ночі. Ходімо додому…

Даремно. Він не чує тебе або ж просто, якщо вірити цинічнім теоріям психіатра, не хоче чути. Двері зачинені. Ти крапля за краплею починаєш втрачати так довго стримуване терпіння:

— Ходімо додому! Якщо ти зараз не підведешся і не підеш, тобі доведеться ночувати тут, а мені — під лікарнею, бо я теж нікуди без тебе не піду!..

Лікар з цікавістю спостерігає за вами. Зараз ще дістане блокнотик і почне щось записувати. Жоден м’яз не здригається на Владовому обличчі. Ти підводишся:

— Добре. Ми залишаємось. Але… скажи хоч слово!

Слів нема. Ти повертаєшся до нього спиною і у відчаї дивишся на примару-лікаря. Саме час визнати свою поразку.

— Де ти так довго була, Єво?

Ти озираєшся. Влад спитав це, наче й нічого не сталося. І підвівся. Отепер лікар і справді дістає блокнотик. Згодом — викликає для вас таксі.

Тієї ночі ви кохалися наче востаннє — пристрасно, довго і відчайдушно. Ти нізащо не хотіла випускати його зі своїх обіймів — боялася, що він знову зникне і більше ти не зможеш його відшукати. Швидше б уже весілля. Тоді ти ще вірила — люди не зможуть роз’єднати того, що поєднав Бог.

Наступний день тягнувся нестерпно довго і тоскно. Робота валилася у тебе з рук, рукописи не читалися, помилки вперто не бажали шукатися і виправлятися. А тут ще й головна літредакторка, в якої завжди знаходилося для тебе добре слово, мовчки зібрала свої речі і пішла. Вся робота лишилася на тобі. А ти весь час зиркала на годинник, ніяк не могла дочекатися, коли ж скінчиться цей клятий робочий час, — і ти знову зможеш опинитися поряд із Владом…

…Нарешті годинникова стрілка ліниво доповзає до шостої вечора. Зриваєшся з робочого місця. І коли ти вже готова вислизнути з тенет осоружного видавництва (треба буде ще заскочити до флористки — замовити квіти для весілля), тебе наздоганяє невдоволений оклик рудої, манірної й зарозумілої секретарки:

— Андрій Олексійович хоче тебе бачити!

За крок до рятівного порога ти зупиняєшся. Приїхали. Тільки Андрія Олексійовича тобі зараз бракує — з його царським гонором, смішними витребеньками та якимись дивними поглядами, котрі дедалі частіше летіли у твій бік. І тобі вкрай не подобалися оті липкуваті погляди його неприємних очиць — маленьких, колючих, світло-карого кольору свіжого лайна. Так, лайна. Але робити нічого. Ти повертаєшся. Нерішуче стукаєш у величні, ледь не броньовані двері з претензійним написом ДИРЕКТОР:

— Андрій Олексійович?

Він розпливається у масній посмішці:

— Заходьте, Єво. Називайте мене просто Андрій.

Андрій, то й Андрій. Та тобі чомусь одразу не сподобалося, що він назвав тебе на ім’я — з його вуст воно прозвучало якось… ницо, розбещено й непристойно. Але ти зупиняєшся навпроти його велетенського письмового столу.

Він діловито порпається в паперах:

— Скільки ти заробляєш у цьому видавництві? — миттєво переходить на «ти».

Ти називаєш свою мізерну платню. Він урочисто оголошує суму, вдесятеро більшу твоєї:

— Оце стільки ти матимеш на посаді головного літературного редактора. Якщо погодишся на цю посаду, звичайно. Бо твоя попередниця, на жаль, виявила бажання піти від нас. Я довго думав, ким її замінити. І вітаю — вирішив зупинитися на тобі!

Тобі голова пішла обертом. Та що там — трьома обертами. В цю мить тобі чомусь не пригадалися розширені у відчаї, вражені очі старенької тітки-літредакторки, що зовсім не були схожі на очі людини, яка добровільно «виявила бажання піти» з добре оплачуваної роботи. Мить вагання і…

— …напевне, я згодна.

— От і добре. — Андрій статечно підводиться. — Я більше, ніж переконаний, ми чудово спрацюємось! — якось аж надто спритно опиняється біля тебе. І його рука владно лягає тобі трохи нижче талії.

— Що… що ви робите?..

Замість відповіді він рвучко розвертає тебе до себе, одним рухом рве за розпіркою на тобі спідницю і штовхає на свій раритетно-письмовий стіл. Зметені папери метеликами розлітаються кабінетом.

Скажи, що досить. Припини це. Поясни йому, що за тиждень ти маєш стати дружиною чоловіка, якого кохаєш більше за життя. Та ти не можеш. Щось у тобі наче заклякло. Він похапливо розстебнув штани. Різкий біль. Шок. Ти й уявлення не мала (тоді), що з тобою це зробить хтось інший, окрім Влада. Та ще й ОТАК — по-буденному байдуже і брутально, не питаючи, хочеш ти того чи ні.

Хоча твоє НАПЕВНЕ, Я ЗГОДНА стосовно роботи було для нього, вочевидь, згодою й на секс. Або на те, що він розуміє під словом «секс».

Важко дихаючи, Андрій врешті сповзає з тебе. Він непогано провів час. А для тебе все сталося так швидко, відразливо й несподівано, що ти й подумати не встигла про те, аби щось відчути. Пробуєш підвестися. Щось слизьке і гаряче розтікається по твоїх стегнах. І раптовий поклик нудоти, судомно здійнявшись зсередини, згинає тебе мало не навпіл. Тебе рве й вивертає просто на пухнасто-білосніжний килим, що ним встелено паркет цього високого кабінету.

Андрій, як був, так і лишився стояти й дивитися на тебе із роззявленим від подиву ротом. Звісно, він здогадувався, що жінки від нього не в захваті, але жодну після того (мався на увазі «секс») досі не вивернуло йому просто попід ноги так відверто й безпосередньо, як оце тебе…

Щойно нудота відступає, ти мовчки підводишся, витираєш рукою губи і (доки він не сказав тобі прибрати) грюкаєш дверима його кабінету. Кулею залітаєш в туалет. Там все починається спочатку. І коли тобі вже здається, що ти виблювала до унітаза й свій шлунок, безсило натискаєш на важіль зливу. Потім довго вмиваєшся, знавісніло відтираєш зі своєї спідниці та стегон в’язкі сліди сперми генерального директора (а заразом і власника) видавництва. До дзеркала зазирати теж бажання нема. Нащо тобі дивитися на дурну дівчину, яку щойно зґвалтували? Так це, здається, називається?

Заточуючись, виходиш із туалету. Секретарки на місці уже немає. Хтозна, чи й була вона, коли ти вибігала з кабінету ДИРЕКТОРа, чи пішла, плачучи, додому, бо Андрій Олексійович сьогодні трахнули НЕ її…

Ти машинально хапаєш свою сумочку, прикриваєш розірвану до половини спідницю плащем, спускаєшся ліфтом і прямуєш вулицею. В нікуди. Додому тобі не можна — Влад миттю прочитає твої думки, а в тому, що сталося, є й частка твоєї провини. Ти не сказала, що досить. Не припинила цього. Не пояснила, що за тиждень маєш стати дружиною чоловіка, якого кохаєш більше за життя. І, авжеж, ти не зможеш зізнатися цьому чоловікові перед весіллям, що тебе зґвалтували. Бо це так називається. Але ти не сказала, що досить. Не припинила цього. А раніше ти вміла себе відстоювати. Отже, додому тобі не можна. Можна лише в нікуди. І ти йдеш. Тебе ледь не знесло раритетним автом, коли ти раптом необережно вирішуєш перетнути дорогу.

— Ідіотка! — донеслося з-за тонованого скла. — На той світ захотіла?! Я через тебе в тюрму сідати не збираюся!

Ти навіть не озираєшся. Летиш далі. Зупиняєшся вже посеред якоїсь цілковито незнайомої тобі порожньої вулиці і судомно переводиш подих.

Зненацька тобі хочеться загубитися в цьому місті-пустелі й більше ніколи не знайтися. Пірнути у невідомість. Цього разу під пронизуюче сріблястими струменями дощу. Ти навіть не намагаєшся від нього сховатися. І дощ, якого сьогодні ніщо не віщувало, холодними колючими намистинами вривається у твій день, наче який невидимий режисер вирішив додати сюди довбаних драматичних ефектів.

Разом з по-осінньому непривітною зливою на місто примарою спадають перші сутінки — такі самі колючі й непривітні — німі докори сумління. Зненацька у твоїй сумочці озивається мобільний телефон. Змокла до нитки, ти зачудовано зупиняєшся.

Телефон не змовкає, його розпачливі дзвони-ридання, без сумніву, хочуть розбудити весь світ…

Хто це?

Стурбований Влад?

Спантеличена Енн Марі Скотт?

Чи жалюгідний у запізнілому каятті Андрій?

Ти так ніколи й не дізналася, хто то дзвонив. Потім ти часто чутимеш той дзвін уві сні, але тоді — не дізналася. Бо з-за рогу, наче з нікуди, раптом виринув розхристаний хлопчисько-тінейджер на мотоциклі і просто на ходу вирвав у тебе сумочку із закляклих рук. Волаючий телефон полетів разом із нею.

Ти важко опустилася на мокру бруківку. Дарма. Нічого б не змінилося. Додому тобі не можна. Можна лише в нікуди.

Ту ніч ти провела просто неба. Біля розлогого дерева, з якого до самого світанку скапували тремтливі краплі дощу. Місто вже показало тобі своє неприємне вишкірене обличчя, тож ти здригалася від кожного шереху, боялася заплющити очі, хоча добре знала, що не заснеш, просто не зможеш заснути, інакше неодмінно трапиться щось страшне. Хоча нічого страшнішого за те, що вже сталося, ти більше не чекала.

Так минула твоя перша ніч на вулиці. Це вже потім ти навчилася знаходити на нічліг затишні порожні підвали, про які ще не знали інші безхатченки, усамітнені кутки парків зі старими перекошеними лавками чи під’їзди, що не зачинялися на кодовий замок. Згодом — ті, які зачинялися (там зазвичай чистіше й тепліше). Виявилось, їх легко відімкнути, якщо придивитися, котрі цифри затерті найбільше. То й бував заповітний код.

Їла те, що знаходила в урнах та на смітниках. Бо люди (подумати лишень!) викидають в сміття ще досить пристойне їдло. Плавлений сирок, у якому ледь-ледь збіг термін придатності, почерствілі, майже ненадгризені окрайці хліба, ковбаса, від котрої тільки-тільки починало віяти неприємним душком… З’ясувалося, усе те цілком можна їсти і смакує воно, до речі, набагато краще, аніж найвишуканіші страви найелітніших ресторанів. Головне — встигнути розшукати оті скарби, перш ніж на смітник татаро-монгольською ордою налетить зграйка облізлих, худющих і злих безпритульних псів. Бо голод — не тітка. Безпритульні пси можуть розшматувати будь-кого, якщо побачать у ньому загрозу…

І час полетів. У свої остаточні права вступила непрохано-запізніла осінь. Дні ставали дедалі коротшими, ночі — холоднішими. Ти досі не прийшла до тями. Ні про що не думала і не заморочувалась ані туманними спогадами з минулого, ані ще більш туманними перспективами майбутнього. Цілими днями тинялася містом, вряди-годи знаходила якийсь заробіток на брудному крикливому базарі у двох-трьох жалісливих тіток-продавчинь. Вони навіть годували тебе, називали бідолашною дитиною. Решта ж вважала тебе дивакуватою, не виключено, що розумово відсталою істотою (вештаються тут всякі!) і знавісніло гнала від себе, ніби чумну, аби не вкрала у них чого і покупців їм не порозлякувала…

І ти розуміла чому. Бо, зупинившись одного разу перед дзеркальною вітриною якогось коштовного «бутика», ти побачила себе — замурзану обірванку із розпатланим, кублами заповстаним волоссям (напевне, його вже ніколи не вдасться розплутати-розчесати) та якимсь дивним застиглим поглядом. Ну й нехай. Тобі не було до неї жодного діла. Все обернулося до тебе разюче невідомим раніше, інакшим боком, ім’я котрому — ВУЛИЦЯ.

Вулиця. Вона швидко розставляє все по місцях. Дисциплінує. Приборкує непокірних. Робить усіх рівними. Бо, коли тобі нікуди піти, вулиця розгортає свої крила-обійми і — враз вирішує все за тебе. Де ночуватимеш, що їстимеш, кого оминатимеш десятими дорогами…

І нічим не переказати те почуття, яке вселяє вулиця, коли тобі нікуди піти…

…Гноми-будинки, що покірно повклякали довкола порепаного шляху в нікуди. Миші-крамнички, що порозбігалися між тими гномами і чиї роззявлені двері-очі підстерігають байдужих до всього перехожих, хапають за руки, затягують досередини, пропонують роздивитися старанно розкладені поличками лискучі нутрощі (може, щось купите?) …

Тебе не запрошено. Бо ти не з пристойних городян. І ти не маєш грошей навіть на довбану дрібничку.

…А за світляками металопластикових вікон протікає затишне, розмірене життя інших, які перезуваються з вулиці у принесені псом домашні капці і йдуть дивитися СЕРІАЛ. А тобі лишається порожня, всипана папірцями й недопалками бруківка рідного міста, що нею ті інші поспішали на-роботу-з-роботи, зачинені крамнички, що в них забігали вони мимохідь, — так, купити якусь дрібничку. Тобі — у твоє необмежене володіння, користування і розпорядження — лишається нічна вулиця.

Вулиця без назви і без адреси, усі вулиці світу — знайомі і вперше бачені — враз набувають інших, хижо вищирених значень, бо тобі нікуди піти. Архетип вулиці заповзає у твоє налякане серце, згортається там клубочком і робить тебе частинкою себе. Робить вулицею. І вулиця деформує рештки будь-яких людських твоїх бажань, зливаючи їх у всепоглинаюче одне — ВИЖИТИ. Навіщось. За будь-яку ціну.

Так ти й робила. Старанно обминала інших безпритульних волоцюг, особливо тих, біля церкви. Бо це наївним перехожим здається, що вони просять і витрачають гроші іменем Господа. А ти якось побачила, як пізнього вечора біля старенького сліпого дідуся-прохача пригальмував наворочений «мерс», і той дідусь, скинувши брудне дрантя, вмить перетворився на здорового (і зрячого) молодика з недобрими очима і звично заповз у «мерс»:

— Паєхалі! В начьной клуб! На паті!..

«Мерс» вибухнув котримсь із шедеврів пєвца Тіматі (теж щось про «паті»), запальним дівочим сміхом (три грудасті кралі, що повисовувались із вікон, наче посходили з кліпів того Тіматі) і — нетерпляче рвонув із місця. Ти відступила у темряву. Якщо «сліпий дідусь» дізнається, що ти його бачила, тобі — не жити.

Часом доводилось ховатися і від дільничних міліціонерів. Бо хоч ти й відлякувала людей своїм зовнішнім виглядом, один з них не погребував підійти до тебе і спитати про документи. Паспорт чи що. Жодних документів у тебе з собою не було. Вони залишилися десь там, у минулому житті. Потім дядько-дільничний діловито поцікавився, скільки тобі років. На той час тобі виповнився двадцять один. Та він не повірив — виглядала ти на сімнадцять. І нагадувала йому, певно, дурну вередливу дитину, що втекла з дому, аби не ходити до школи, або легковажну дівулю, котра, начебто не вступивши до університету, приторговувала власним тілом на вулиці. Спитав про родичів чи батьків. Ти здригнулась, але промовчала. Тож він зупинився, мабуть, на легковажній дівулі. Сказав, що мусить забрати тебе до відділку. А там — розберуться. Однак повіз чомусь до непримітного обійстя за містом, яке всю дорогу називав сауною. А що? Якщо тебе відмити як слід і перевдягти у нармальні лахи, може, згодишся на щось. Може, ти ще й незаймана? Га? Зізнавайся. Хоча вуличні дівки й у дванадцять навряд чи бувають незайманими…

Не надто замислюючись, що робиш, ти на ходу розчахнула дверцята його службового авто і викинулась із салону. Глухий удар із деркучим болем — і світ (під акомпонемент дядькових матюків) замерехтів, закрутився і погас.

Прокинулася ти аж надвечір. Неподалік дороги. У якомусь болотяному ярку, густо порослому здерев’янілою кропивою й будяками. Оце, певно, й врятувало тебе від заповзятливого дядька-міліціонера. Не схотів, видно, чоботи бруднити, спускаючись за неповнолітньою шльондрою у бур’янисту каламутну калюжу. А може, вона там здохла? Тоді тим більше не схотів. Поїхав собі далі у своє міліціонерське життя, на околиці якого, певно, чекала його огрядна добросердна дружина та кілька люблячих діток.

Ти спробувала поворухнутися. Ноги й руки заклякли і нізащо не бажали тебе слухатися. Дерта рана на стегні горіла й пекла, хоч ти й лежала у крижаній воді неглибокої ярової калюжі. Ти заплющила очі. Заснути і не прокинутися.

Але прокинулася. Над яром спливав холодний затуманений світанок, все довкола було вкрите чудесними візерунками килимкового інею. Ти зробила над собою зусилля і звелася на ноги. Іній був і на тобі. Але ти прокинулася.

Кілька днів, здається, пішло на те, аби лісками й долинами дістатися міста. Не виключено, що іншого, сусіднього. Бо, знесилившись од голоду та надривного кашлю, що мучив тебе з тієї ночі в калюжі, ти вже нічого не розбирала. Рана на стегні вперто не бажала загоюватися. І хоч ти й замотала її якимсь брудним ганчір’ям, вона однаково кровила, пекла і гноїлася. Морозне повітря не прохолоджувало. Гарячковий липкий жар міцно й невидимо обхопив тобі голову, двоїв усе перед твоїми запаленими очима, аж доки ти не осіла в кучугуру снігу поряд з якимсь оббитим вагонкою мінімаркетом і — все довкола вимкнулося, наче за електричним імпульсом.

…Прокинулася у стерильно-білій тиші лікарні. Крізь заволоку непритомності спливли такі-сякі спогади. Скрегіт гальм велетенського чорного авто («джип»?), сильні руки, що схопили тебе і підняли, віддалено знайоме обличчя…

Приватна клініка. Над тобою турботливо схилилася красива і лагідна дівчина-медсестра. Русалка. Отак ви й зустрілися. Це вона вимила і розчесала твоє довге темно-русяве волосся. Спитала, як ти почуваєшся. Ти не почувалася ніяк.

— Це минеться, — сказала Русалка. Аби хоч якось тебе розворушити й розважити, почала розповідати смішні історії зі свого життя, розказала про хлопця, у якого до безтями закохалася. Ромео. Так вона його називала. Та що вона все про себе й про себе? Напевне, ти хочеш побачити чоловіка, що тебе врятував?

Ти спробувала підвестися на ліктях. За мить до твоєї палати увійшов Андрій. І все стало на свої місця — чорний «джип», сильні руки і віддалено-знайоме обличчя. Це він тебе знайшов. Привіз до лікарні. За кілька днів тебе випишуть. І ні про що не хвилюйся — він тебе не покине. Він уже винайняв для тебе квартиру, накупив тобі брендових лахів-речей, а в його видавництві на тебе чекає та сама посада головного літературного редактора.

Ти не сказала жодного слова. Стомлено заплющила очі. Він усе то списав на шок від несподівано налетілого щастя. Почуваючись Бетменом, вийшов з твоєї палати. Сів у чорний тонований «джип». Неохоче поїхав додому, де на нього чекала істерична відьма-дружина та щойно народжене дитинча.

За кілька днів Андрій, як і обіцяв, забрав тебе з лікарні і привіз до просторої квартири-студії у центрі міста. Ти нерішуче (зачаровано?) зупинилася посеред велетенської вітальні. Андрій радісно побіг по шампанське. За кілька хвилин у двері настирливо подзвонили. Ти байдуже пішла відчиняти. Певно, повернувся Андрій. Але перед тобою стояли двійко чоловіків в уніформі кур’єрської служби і тримали перед собою кілька акуратно запакованих коробок. Спитали тебе про ім’я. Ти назвалася. Отже, ці речі — для тебе.

Зачинивши за ними двері, ти взялася розбирати коробки. Одна з них виявилась кошиком із котом. Ти завмерла. А чорний, по-відьмацькому вовкуватий кіт, котрому бракувало одного ока, тієї ж миті вибрався з полону і, накульгуючи на дві з чотирьох лапи, втік і сховався під ліжком. Твоя рука потяглася до наступної коробки.

І — враз тобі забракло повітря — щойно ти почала здирати з неї цупкий пакувальний папір. Там були картини Влада — усі до останньої, які він написав при тобі. Машинально ти дісталася й до третьої коробки. Як і слід було сподіватися, знайшла там свої особисті речі — одяг, косметику, взуття, документи, рукопис книжки і… весільну сукню від Oskar De La Renta. Зі складок найтоншого шовку-мережива випала записка, старанно виписана каліграфічним жіночим почерком. Ти впізнала почерк матері Влада. Прочитала записку. Похитуючись, підвелася з підлоги.

Ні про що не думаючи, склала усе те добро купою посеред вітальні. Пішла на кухню. Повернулася із сірниками. Підпалила. І присіла неподалік — дивитися на вогнище-багаття, котре все сміліло й розросталося. Відблиски полум’я танцювали у твоїх розширених зіницях. Ти навіть не озирнулася на дзвін битого скла у себе поза спиною.

То повернувся Андрій і (від несподіванки?) пляшка шампанського вислизнула у нього із рук. Отямившись, він кинувся до тебе. Схопивши за плечі, силоміць відтягнув від вогнища, що зманювало тебе й гіпнотизувало. Хтось із сусідів викликав пожежників. Помешкання було врятоване. Паркет теж майже не постраждав. І картини. І твої документи. Згоріла тільки весільна сукня. Ну й дещо підсмалився рукопис. Скраєчку. Бо рукописи НЕ ГОРЯТЬ.

Зате в просторій квартирі-студії надовго встановився запах паленого, який нічим не вдавалося вивести. А ще… записка від матері Влада безслідно зникла. Напевно, загубилася десь у складках весільної сукні від Oskar De La Renta і згоріла разом із нею. Як і зміст написаного. Бо скільки не намагалася, ти не могла пригадати, що ж там писалося. Ті слова випарувалися з твоєї свідомості так само безслідно, як слова, що їх згодом тобі скаже Ловець Снів на даху — і ними змусить тебе стрибнути…

Більше ти про записку не згадувала. Андрій (слід віддати йому належне) не згадував тобі про пожежу й ні про що не розпитував. Просто взяв з тебе обіцянку, що більше не спробуєш собі нашкодити. Бо в усьому, що з тобою сталося, інтуїтивно відчував і частку своєї провини.

Ти не заперечувала. А коли він нарешті пішов, витягнула кота з-під ліжка і всілася разом із ним роздивлятися ту картину, де була зображена напівоголена дівчина-місто. Картина. Ти бездумно втупилась у неї. Твій персональний янгол-охоронець, моторошний у своїй любові і своїй красі. Влад сказав, вона супроводжуватиме тебе всюди й оберігатиме, коли… він не зможе. Більше ти ніколи його не побачиш. Прощавай, Владе. Отак він і зник із твого життя. А сьогодні ж мав бути день вашого весілля. І шлюбна ніч у п’ятизірковому готелі-хмарочосі — в номері з виходом на дах. Вколовши собі кінську дозу заспокійливого, лягаєш спати. Тепер ти завжди засинатимеш тільки так.

…Прокинувшись на світанку, ти знічев’я зупинилася перед дзеркалом. Відгорнула неслухняні хвилі довгого темно-русявого волосся, розчесаного Русалкою. Тобі виповнився двадцять один, а виглядала ти, як і раніше, на сімнадцять. Діставши ножиці, безжально взялася обстригати волосся. Вкоротивши його десь вполовину, того ж таки ранку перефарбувалася у білявку. Платинову. Андрію сподобалося. А ти почала виглядати на двадцять п’ять.

А ще того дня з твоїх сірих очей назавжди зник відтінок блакитного, який зазвичай являвся, коли в твоєму погляді збиралася спалахнути усмішка. І сонячні промені навідріз відмовилися блукати у твоєму рівненько відфарбованому, стерильно білому волоссі, шукати в ньому для поблисків яскристі ниточки-пасма, як то було раніше. Ти стала схожою на Енн Марі Скотт.

«Ну, нічо, падлєцу всьо к ліцу», — сміховинно-ламаною російською подумала ти. Цей вислів ти якось почула на базарі, коли причинною блукала містом. Зараз то все позаду. Андрій сказав. І то правда. Бо надривний задушливий кашель потроху минався, рвана рана на стегні теж неспішно почала затягуватися. Згодом від неї лишиться тільки розмитий шрам чомусь у вигляді півмісяця, від якого шаленітимуть усі чоловіки, що тільки його побачать.

Наче й нічого не сталося, ти пішла на роботу — приймати нову посаду. І спати з чоловіком, до якого не відчувала нічого. Щойно ти пустила його у своє ліжко, Андрій презентував тобі розкішне норкове манто із діамантовою застібкою. Ти зневажливо фиркнула. Але подарунок взяла. Бо платиновим білявкам, до яких ти тепер належала, надзвичайно личить коштовне хутро і діаманти.

А на Різдво він сказав, що подарує тобі «джип». Щоб уже зовсім, як у людей. Ти тільки вдумайся у це слово — «ДЖИП»! Якого кольору ти б хотіла, аби він був?

— Рожевого, — розглядаючи свій манікюр, називаєш колір, який перед очима.

Андрій замислюється. Він ще ніколи не бачив рожевих «джипів». А потім ти розсміялася і сказала про непомірно великі амбіції і помірно маленькі члени середнього зросту чоловіків, що зазвичай їздять на «джипах». Хай навіть і не на рожевих. Він образився. І «джипа» тобі не купив. На твій день народження, котрий, між іншим, припадав на Різдво. Христове.

Життя тривало. А десь за місяць тебе просто з роботи із кровотечею забрала «швидка». Ти була вагітна. Зберегти плід можливості не було. Тож тобі влаштували передчасні пологи. І закривавлені біовідходи вирушили туди, куди вирушає все мертве. Через кілька днів ти повернулася додому. За дитиною ти, в принципі, не шкодувала. Бо не знала, чия вона. Якщо ти завагітніла від Влада, то, швидше за все, вона народилася б невиліковно хворою. А якщо від Андрія… то тим більше, така дитина тебе не цікавила.

…І викинувши у небуття обважнілу від густої, аж чорної післяпологової крові прокладку з крильцями, що зараз нездатні зарадити (а «тампаксами» в такій оказії користуватися не можна), ти знову колеш собі звично кінську дозу заспокійливого.

А потім до тебе просто на роботу заявилася Енн Марі Скотт. Осяйна і розкішна (так тепер буде завжди), вона зачарувала весь офіс, включно з Андрієм, — він уже й не знав, з якого боку підступитися, аби шанобливо поцілувати їй руку. Чи сраку. Модна письменниця — то вам не жарти! Це якщо стратегічно правильно до неї підкотитися, то, може, навіть вдасться отримати ексклюзивні права на друк російською мовою її таких геніальних книжок? І хай потім інші видавництва всцикаються од заздрощів!

Он як? Вона потішена. І Енн Марі дала обіцянку подумати, позаяк зараз мала терміново-особисту розмову до тебе.

— Я ж казала, що ти не зможеш, — переможно нагадала вона, поклавши перед тобою на стіл чек на п’ятнадцять тисяч доларів.

Ти тупо-незворушно сидиш (побічний ефект кінської дози заспокійливого) і вдивляєшся у стрибаючі цифри на клаптику папірця, що лежить просто перед тобою. Енн Марі стає тебе шкода. Так, вона розуміє, що зараз ти дещо засмучена, але все ж уже позаду, чи не так? І отой Андрій Олексійович… Ти спиш з ним?

Ти тупо-незворушно мовчиш. Мовчання вона розцінює як знак згоди. Правильно робиш, що спиш. А що? По-іншому в цьому житті не можна. От навіть вона, Енн Марі Скотт, де б вона зараз була, якби свого часу не заскочила у ліжко до підстаркуватого головного редактора, наче у стрімко від’їжджаючий потяг на краще життя?..

І ні про що тепер не хвилюйся, бо навіть той недоумкуватий дядько з лікарні — він насправді тобі НЕ БАТЬКО. Так, відволікаючий маневр, довелося. Насправді Енн Марі Скотт не знає, хто твій батько (не встигла його роздивитися), вона навіть імені його не знає (так близько вони не були знайомі), їй просто треба було тебе налякати. І скерувати на шлях істинний. От і все.

Ти повільно встаєш. Так само не кажучи жодного слова, відчиняєш перед нею двері. І коли вона безтурботно вимітається, щосили грюкаєш ними їй услід. Гроші (п’ятнадцять тисяч) ти береш. Ти їх заробила, позаяк відмовилася від Влада.

Того ж таки дня, подарувавши такий самий чек очманілому Вітасику (в обмін на те, що хоча б у найближчі роки він не зробить нічого такого, аби потрапити за ґрати), Енн Марі Скотт з вільним серцем вшилася за кордон.

Ти купила квартиру (в ті роки ще можна було), взяла «мікру» в кредит (після того, як Андрій не подарував тобі «джипа») і все в тебе стало, як у людей — квартира, машина, робота і… нестерпна порожнеча всередині. Аби хоч якось її заповнити, ти поїхала до лікарні — ще раз подивитися на того дядька.

Кремезний дядько, наче дитина, зрадів твоєму непрохано-несподіваному візиту. Ще б пак — до нього прийшли. Йому справді недовго лишалося — хвороба уже майже проковтнула його й без того благенький мозок. Ти приходила до нього знову і знову. Лікар-дворецький та санітари не мали нічого проти. Його родичі (яким тепер не вистачало на нього часу) — також. Дядько навіть почав тебе впізнавати, грав тобі Моцарта, Гайдна, Рахманінова, іноді називав дочкою. В такі дні у тебе на очах щоразу виступали сльози. За кілька тижнів він помер. Ти взяла на себе витрати за його похорон. Родичі були вдячні. Але на кладовище в день похорону ти не пішла — не хотіла бачити, як його ховають, забирають від тебе, навіщось засипають землею і обкладають купою квітів, яких він ніколи не любив…

Десь тоді ти й почала палити. Згодом — напиватися до чортиків вряди-годи. І все частіше — опинятися у ліжку з незнайомцями. Ти просто-таки безбожно зраджувала свого одруженого коханця. Він робив вигляд, що нічого не помічає, бо якось сп’яну пообіцяв тобі розлучитися з дружиною, а дотримуватись обіцянки не збирався, позаяк знав, що ображена Рита миттю обчистить його до нитки.

Та тобі було байдуже. Єдине, що тобі зараз боліло, — це ота Владова картина, яка висіла в тебе над ліжком, зустрічаючи й проводжаючи до сну. Іноді ти пристрасно бажала, аби вона впала. І щоб ти тоді була в ліжку. І щоб смерть твоя була миттєвою. Але картина (твій персональний янгол-охоронець — моторошний у своїй любові і своїй красі) усе не падала. Це потім твоє бажання здійсниться — і вона впаде на дівчину-русалку, винну хіба в тому, що закохалася в гулящу скотину і необачно зажадала собі смерті…

А потім картина, оживаючи, почала й тебе лякати. Вона наче мінялася. Нечутно, непомітно, але невблаганно. Мальована дівчина посеред мальованого міста рухалася. Нечутно, непомітно, але невблаганно. Сонце теж не стояло на місці. Наче рахувало чийсь час. Інколи тобі здавалося, що твій. І коли воно закотиться за обрій, ти, мабуть, зникнеш…

Мінялися також кольори на картині. Чи то Влад погано закріпив їх емаллю, чи то й справді на полотні діялося щось моторошне й незрозуміле, але вона вже не видавалась тобі кольору пристрасті, де змішалися усі відтінки багряно-гарячого. Вона була кольору крові. Кольору болю. Кольору-знаку того, що усе минає, як минув той далекий захід сонця, самим тільки краєчком торкнувшись полотна…

Влад вважав, ти нічого на світі не боїшся. Це не так. Ти до чортиків почала боятися тієї його картини. Коли вперше її побачила — тоді, у майстерні, — ти враз зрозуміла, що вся багаторічна мазня найвеличніших художників світу нічого не варта в порівнянні з цією дивною, похапцем написаною картиною хворого на савантизм аматора, коли він ще й до пуття не знав, як фарби розмішувати. Картиною, від котрої тобі не стало снаги відмовитися, бо дарована вона була так, наче нічого кращого він уже ніколи не створить. І звідки у нього раптом взялася така сила, потужність, експресія?..

Тож, коли тобі подзвонила ваша спільна знайома і спитала, чи не лишилося, бува, після Влада кількох полотен, ти без вагань віддала ті, що лишилися, і цю картину — також. Для виставки-продажу, що її влаштовувала ота знайома в якійсь із арт-галерей. Жодна з решти картин тоді не продалася (так, наче зі зникненням митця вони теж позбулися своїх чар), а цей витвір мистецтва вже за кілька місяців — купили. За триста баксів. А потім (на котрійсь із Андрієвих корпоративних вечірок) ти випадково зустрілася з тим покупцем-поціновувачем Владового таланту. Він був нічого. Сказав, що картину купив для своєї дівчини. Так і було. Та вас це не зупинило. Запаморочені, крадені хвилини пристрасті після кількох келихів шампанського. У нього вдома. Ну, то й що, що дівчина? У неї буде картина.

А ще тієї ночі тобі вперше наснився високий, може, надто худорлявий для свого зросту чоловік із карими, чорно розіскреними очима. Ловець Снів.

— Привіт. То що, почнемо? — І наче з ланцюга зірвався: почав снитися тобі мало не щоночі. Протягом довгих, загублених шести років.

Влада ти більше ніколи не бачила і нічого про нього не чула. Він назавжди пішов із твого життя.

Сашко приголомшено підводиться. За весь час твоєї розповіді він не сказав жодного слова, навіть не поворухнувся.

— Ти сподіваєшся, Влад прийде на твій похорон? — питає тихо-тихо, наче боїться когось розбудити.

— Хіба можу я на таке сподіватися? — ти зиркаєш на годинник. — Час настав. Зараз мене ховатимуть. А такої вистави я не пропущу.

Сашко опускає погляд. Темні кола під очима (бо ж повішений) стають ще темнішими у невірній передсвітанковій імлі:

— Я не хочу, щоб ти йшла. Розумієш… ти можеш там залишитися.

Отепер ти смієшся. Навигадував! Кому ж цікаво вікувати на кладовищі? Там же навіть телевізора нема. Відчиняєш дзеркальні дверцята шафи.

— Краще порадь, що мені одягти на таку урочисту подію. Може, вбратися трагічно, в чорне? Все-таки в мене горе — я померла…

— Вбирайся, як хочеш. Хто тебе там побачить?

— Ну, не кажи! А раптом який дідок вилізе зі склепу на ранкову прогулянку? Йому ж треба буде про когось сказати: куди котиться сучасна молодь?

Сашко абияк пробує посміхнутись:

— Ну, добре, вдягай оту коротку спідничку і шкарбани на підборах. Усіх дідків порозлякуєш…

— А до спіднички? — обурено перепитуєш ти.

— Оту драну майку з вирізом до пупа.

Щойно ти постаєш перед ним вбраною у ці лахи, малий сумно дивиться на тебе. І вже не жартує.

«Ти не повернешся», — кажуть тобі його очі на прощання.

…Кладовище зустрічає тебе холодним закляклим світанком, що поволі спливає над перекошеними хрестами й надгробками. Зяють роззявленими пащеками кілька щойно викопаних могил. Одна з них — твоя. Та, де найменше людей та жалобних вінків і яку спритники-гробарі сподіваються засипати першою. Бо тут не буде священика із промовою — ховають дівчину-самогубцю. Ти тримаєшся дещо віддалік. Не знаєш, хто з присутніх живий, а хто — вже упокоєно мертвий. Декілька згорблених постатей сторожко озираються на тебе. Мертві.

— І куди котиться сучасна молодь?! — чуєш просто у себе за спиною. — Ну хто, скажіть мені, коли ваша ласка, так на похорон вбирається? Власний!

Озираєшся. Перед тобою лютує і бризкається слиною якийсь старезний напівзотлілий дідок, вполовину з’їдений червами. Щойно зі склепу, як Сашко й попереджав.

— Ну, а себе ви бачили?

— Я тут уже дві сотні літ лежу! І щоб ви знали, панянко, для свого віку я непогано зберігся! Так-так, як на дві сотні літ — досить непогано…

І, уздрівши в тобі покірного співрозмовника, дідусь (у минулому вчений-біолог) починає довгу розповідь про те, що на кладовищі тлінні людські тіла розкладаються дуже швидко. Першими гниють шлунок, кишківник, печінка, селезінка. Дещо пізніше черга дістається й до серця, нирок та легень. Труп постійно втрачає рідину, котра безбожно просочується крізь шкіру і (не треба мені тут сміятися!) природні отвори організму. Рідина розтікається домовиною та врешті (якою б коштовною та водонепроникною домовинка б не була) потрапляє в землю. За кілька років труп висихає й перетворюється на скелет. Наступні 10–30 років (залежно від ґрунтово-кліматичних умов, а вони зараз, ти ж знаєш, постійно змінюються) триває мінералізація — розпад тіла на окремі хімічні сполуки. А от в такому вигляді кожен із нас може існувати в землі сотні й тисячі років. І тебе це також стосується.

— Ішли б ви, діду, на… східну частину кладовища, — знічев’я радиш йому. — Там, здається, вашого прапраправнука ховають.

Дідок поспіхом шкарбає туди. Він уже поховав не одне покоління своїх нащадків. Похорони він любить і поважає, розуміється на них, як бундючний сомельє на добре вистояних французьких винах, що коштують цілих статків.

Ти полегшено переводиш подих. Тепер можна роззирнутися. У пошуках Влада? Чи Енн Марі Скотт? Ніхто з них не з’явився. Кілька шизоїдних особистостей з роботи (на чолі із незвично засмученим Андрієм), заблуканий Ісус Христос (оце чувака робота дістала — аж на кладовище припхався, аби тільки за «компом» не стирчати), Вітасик з родиною (люди в чорному) та двійко замурзаних гробарів, що, спершись на лопати, чекають, коли вже нарешті можна буде засипати землею дурну і, певно, страшну дівчину, бо ховають бідолашну в закритій труні.

Нарешті можна. На твою домовину падають кілька блідих багатостраждальних троянд і — гробарі починають завзято махати лопатами.

Усі помалу розходяться. Усі, крім генія Ісуса Христа. Він ледве тримається на ногах, під очима залягли темні кола, руки здригаються і тремтять. Тепер здається, що він не спав цілу вічність. І він чекає, доки гробарі скінчать свою справу. Потім нахиляється до твоєї могили. Кладе на ще свіжу паруючу землю напіврозквітлу чайну троянду. Дивно. А при житті він тобі квітів не дарував. Певно, зараз отямиться і скаже щось на зразок ГОРІТИ ТОБІ В ПЕКЛІ! Але він каже:

— Мені дуже шкода. Я не хотів, щоб ти сюди потрапила. Я зовсім іншого хотів, коли послав його у твої сни.

Слід відзначити, Ісус Христос нікуди не поспішав. Спочатку зайшов до якоїсь кав’ярні, з годинку посидів там над філіжанкою кави, потім неквапом прогулявся містом, милуючись лякливими зграйками голубів. Твій привид скрізь супроводжував його однаково-запитальним поглядом, не відступаючись ані на крок, навіть коли нахабна людська юрба намагалася вас розділити.

Нарешті геній Ісус Христос повернувся додому — у свою завалену комп’ютерним залізяччям квартирку на краю світу. Ти переступаєш поріг вслід за ним:

— Може, досить врешті знущатися?!

Може, й так. Він заходить до ванної, зупиняється перед уламком дзеркала. Ти застигаєш позаду за ним. Він зістригає волосся, зголює бороду і стає… чоловіком, якого сьогодні не було на твоєму похороні. Ти щосили намагаєшся втримати його погляд у дзеркалі. Зізнайся собі, ти ж знаєш, хто він такий…

Він озирається:

— Мене звати Влад.

Ти відступаєш. Перечепившись через поріг, ледь не падаєш. А в кутку його квартири, заваленої комп’ютерним залізяччям, корчиться від болю, спливає кров’ю Ловець Снів — хворий на бубонну чуму Диявол — і щосили кричить:

— Мене звати Влад! Мене звати Влад!..

Мене звати Влад. Ти повільно сповзаєш стіною на підлогу. Мене звати Влад. Він (Ловець Снів) сказав: МЕНЕ ЗВАТИ ВЛАД й отоді, у твоєму сні, коли змусив тебе стрибнути. От що то були за слова. А щойно їх сказав і геній Ісус Христос — чоловік, якого ти, знущаючись, намагалася не помічати. Зізнайся собі, ти ж знаєш, хто він такий. Хай він і змінився, та колишніми лишилися його очі…

…очі без дна, в яких можна було загубитися, просто отак пірнути і більше не повернутися, не знайтися — словом, загубитися навіть для самої себе. Колись ти любила дивитися в ті його очі. Ще мить — і ти назвеш його на ім’я…

— Влад?

Він так само зваблює тебе посмішкою, в яку ти колись закохалася. Але щось у ній невловимо не так. Очі не посміхаються. Вони дивляться тверезо й оцінююче. Вони вичікують.

Однак тобі байдуже, ти надто довго бажала, щоб він отак усміхнено повернувся, тож, мабуть, можеш дозволити своїй пам’яті нарешті поєднати минуле з майбутнім.

І ти підводишся. Поділ білосніжної весільної сукні від Oskar De La Renta шовковою хвилею скочується довкола твоїх ніг і завмирає, ледь торкнувшись краєм підлоги. Дивина. Стільки років минуло з того дня, як ти спалила цю сукню разом із купою інших речей, які хоч трохи могли нагадати про нього! Залишила тільки себе. А згодом і себе обміняла на редагування чужих книжок, спання із чужим чоловіком, сидіння у кав’ярнях у колі заздрісних і від того так само чужих лже-подруг.

Аби лише не згадувати, що зробив Влад. Бо він не так собі «пішов із твого життя», а вибрався на край даху готелю-хмарочоса і… дива не сталося. Про це ти дізналася із записки, яку тобі прислала його мати разом із сукнею, котом та картинами.

Вмістилося у п’ять слів. Отака записка. Та щось у тобі просто відмовилося це пам’ятати. Розумні психіатри (якби ти до них пішла) зіпхнули б усе на твій багатостраждальний мозок, який, бачте, не схотів переробляти цю інформацію, сховавши її у підсвідомість до кращих часів.

— Захисна реакція, — зі знанням справи додали б вони. І здерли б із тебе чималу купу грошей.

А взагалі, підсвідомість — незбагненна річ. Бо якось (опісля) тобі примарилося, що він, як раніше, до пізньої ночі сидить у своїй майстерні. Його руки перемащені фарбою (червоне із жовтогарячим переважно), очі не відриваються від полотна. Ти нечутно підходиш до нього ззаду, невагомо кладеш руку на його плече. Але він так звик до того, що ти — невід’ємна частина його життя, що зараз навіть не підводить до тебе погляду.

На полотні народжується, здається, захід сонця. Та коли ти напружуєш зір, то бачиш там лише один-єдиний велетенський напис навскіс:

Вона — це ти. Тебе — це його. А далі омана минається. Запізно, звісно, бо все вже сталося. Згодом ти часто уявляла, як одного разу, посеред буденних справ, до тебе прийде Розплата. Візьме за руку і скаже:

— Ходімо.

А потім поцікавиться майже зі співчуттям:

— Кричатимеш чи як?

— А допоможе?.. — ти не впізнаєш власного голосу.

Розплата непевне здвигне плечем. І на ранок ти зникнеш зі свого зручно облаштованого життя.

Це якби хто прийшов. Але ж ніхто не приходив. І помалу ти звиклася зі своїм маленьким, власноруч умебльованим пеклом. Ту історію ти заштовхала до найдальших закутків своєї пам’яті, як люди складають старий, вийшлий з ужитку мотлох на припалому багаторічним пилом горищі. А далі — відійшла і подумки підпалила всю будівлю. Як білий шовк, вона агонією зайшлася у пелюстках вогню. За кілька довгих загублених років від неї лишилися самі холонучі вуглинки. Навіть якби захотіла, ти не змогла б її воскресити. Більше того, ти й сама стала впевнена, що її НЕ БУЛО.

Отепер можна починати нове життя, підійматись сходинками кар’єри, занурюватись у список справ на сьогодні. І раптом — оті сни. Та навіть їм не до снаги було примусити тебе ЗГАДАТИ. Ти зустріла їх, як чужинців, і ввічливо провела до дверей. От чому вони поверталися й поверталися. Таке іноді трапляється: сни-серіали, що заманюють у себе підступним, споконвіку людським бажанням знати:

А ЩО Ж БУДЕ ДАЛІ?

…— Мене звати Влад. Вперше я налякав тебе цією фразою, коли спробував познайомитися. Ти сиділа в парку і читала якусь книжку. Та книжка тоді випала із твоїх рук, наче ти почула ім’я Диявола. Я нахилився, щоб підняти її і… нічого не прочитав на обкладинці. Ти ж знаєш, я майже не вмів читати. Це вже потім я дізнався, що на обкладинці було написано:

А прототипа графа Дракули звали, здається, Влад Цепеш. Вихопивши свою книжку, ти йдеш. Мене звати Влад. Додумався.

Потім я почув, що ти підробляєш натурницею. Дав оголошення в газету, де ти зазвичай шукала вакансії. Ти відгукнулася. Однак, щойно побачивши мене, ти знову йдеш. Але я зміг тебе вмовити. Вже тоді я шалено був закоханий у тебе, а як наблизитися — не знав. Картина була лише приводом. Я вклав у неї стільки кохання!

А потім… світ перевернувся. Ти зникла з мого життя. Не знаю, чи ти відчувала, але я вже тоді знав — ти вагітна. У нас мала народитися дитина. Хлопчик. Усі дні для мене минали у німому заціпенінні-чеканні. «Вона не повернеться», — щодня казали мені батьки. Я робив вигляд, що нічого не чую.

До тями я приходжу вже на даху — за один-єдиний крок від прірви. Останньої миті опам’ятовуюсь. Я не хочу робити того, що роблю. Однак вже запізно. Я лише встиг побажати, щоб ти цього ніколи не дізналася. Все одно я не зміг би зробити тебе щасливою. Та я не знав, що ти забудеш мене…

Отоді я й покликав його — Ловця Снів. Насправді в нього багато імен. Дехто називає його Дияволом. Я лише хотів, аби він нагадав тобі про мене, а він…

…Ні, у певному сенсі його бажання здійснилося. Мимоволі ти згадуєш напівзабуту легенду про Летючого Голландця, який так хотів обігнути мис Доброї Надії, що теж покликав Диявола, а він…

Ти, звісно, дізналася про смерть Влада, бо його мати написала ту записку, а батько, випадково зустрівши на вулиці, так тобі й сказав: ЦЕ ТИ ЙОГО ВБИЛА, але ти цього не пам’ятала і воно тебе не мучило. Ти забула. До певного часу. А потім час, сполохано завмерши, зупинився навіки. І прийшов Ловець Снів.

— Чому ти не була на моєму похороні? — з болем питає Влад.

Так. На похороні ти не була. Не хотіла бачити, як і його ховають, забирають від тебе, навіщось засипають землею, обкладають купою квітів, яких він ніколи не любив…

— Я зрадила тебе, Владе, — ці слова звучать рівно і зважено, бо в тобі, як рефлекс, прокидаються всеїдні докори сумління. — Зрадила. У всіх значеннях цього слова.

— Тут подібні речі втрачають значення, — проникливо каже він.

— Я зрадила тебе з тим, хто ніколи не заговорить зі мною про кохання, лише про прибутки, які він не бажає через мене втрачати. Одружені чоловіки — вони або сіють любовними зізнаннями на всі боки, або торочать про гроші, вважаючи, що то — найсолодша музика. І треба сказати, рідко помиляються. Я зрадила тебе, Владе.

— Тут подібні речі втрачають значення, — повторює він. — Просто пам’ятай мене, гаразд? НЕ СМІЙ МЕНЕ ЗАБУВАТИ.

Тепер вас розділяє тільки поріг. Влад сумно посміхається. І зачиняє перед тобою двері. А далі — нічого. Цілковите затемнення.