Мантра-омана

Спокута

Крізь мерехтливу темряву до тебе продираються чиїсь крики, наче той примарний хтось намагається тебе розбудити.

— Скажи щось! Скажи, чорт тебе забирай!..

Довкола сновигають якісь постаті. Лікарі? Тебе наче б’є електричним струмом. Запах лікарні. І паризьких парфумів. Енн Марі Скотт. Вона теж тут. Кричить — це вона. Тобі вдається як-небудь розліпити запалені чимось пекучим очі. Ти силкуєшся хоч щось сказати. Ти хочеш покликати її («Мамо?»), та боїшся, що вона роззирнеться, засміється і скаже:

— Не смій так називати мене на людях. Всі ж бачать, я швидше схожа тобі на сестру, ніж на матір!

Тож з твоїх губ зриваються зовсім інші слова:

— Чому ти не була на моєму похороні?..

— Якому похороні? — Енн Марі падає на принагідно підставлений кимось стілець. — Боже! Ця дитина мене в домовину зведе!..

Отже, ти в лікарні. Не на кладовищі. Однак про всяк випадок кіношно перепитуєш:

— Де я?..

— Боже! В реанімації! — не менш трагічно сплескує руками Енн Марі Скотт, щоб ти часом не подумала, що в казку потрапила. — От уже майже тиждень. Глибока кома. Ніхто вже й не сподівався, що ти отямишся…

Довкола метушаться лікарі та медсестри. Хтось намагається вивести Енн Марі, та вона не дається.

— Де Влад?.. — встигаєш спитати, доки двоє дужих санітарів тягнуть її до дверей.

— Та що це з тобою?! — обурено кричить, хапаючись за варцабу. — Він — мертвий! Коли ти нарешті до цього звикнеш?!.

За дверима з нею стається істерика. Ти відпливаєш. Постаті лікарів тануть і випаровуються. Влад мертвий. Мертвий. А ти — жива. По складах, по літерах, по крапочках ця істина починає доходити до тебе, як тупий іржавий ніж із зазубринами вгризається у шкіру, прориває м’язи і починає неспішно пиляти кістку. Влад мертвий. Холодні злі сльози усвідомлення, наче самі по собі, пускаються з твоїх очей, щойно тебе знову непрохано приводять до тями. Влад мертвий. Досі тобі не було відоме те відчуття, коли всередині щось начебто рветься, і ти вже хочеш відпустити це, заспокоїтись, аби хоч не дратувати оточення, та нічим не можеш його зупинити. Влад мертвий. Влад. Оті самовільні безпорадні сльози стікали з твоїх очей ще кілька днів поспіль. Приходили практиканти, дивувалися, записували щось у конспекти. Та сльози не спинялися, заступали тобі практикантів, навіть коли ти пробувала думати, що отой-от індусик зліва — нічого, або намагалась концентруватися на спалахах гарячого болю, що рвав, шматував, гриз твоє тіло, вирвавшись нарешті на свободу, бо ти прийшла до тями. Влад мертвий. Тобі кололи заспокійливе, знеболювальне, а сльози все текли, хтозна, де вони й бралися, бо в людському організмі (професор сказав практикантам) не може бути такої кількості сліз. Влад мертвий. А вони все текли. Зібралися, мабуть, за оті кілька довгих років, на які ти викреслила зі своєї пам’яті його смерть. Але Влад мертвий.

Енн Марі Скотт у ці кілька страхітливих днів до тебе не заходила. Чи то її не пускали, чи то вона таки впевнилась, що «ця дитина її в домовину зведе», а взагалі, їй треба було відпочити, бо майже тиждень вона жила біля палати реанімації, як бомж на вокзалі в очікуванні потяга, який ніколи не надійде.

На п’яту добу, здається, сльози почали підсихати. Очі неймовірно пекло, наче хто налив туди перестояного розсолу. Більше в своєму житті ти не зрониш ані сльозинки: усі вони витекли у ті лікарняні дні.

Щойно припинилася оказія зі сльозами, прийшов біль. Неспішно так, боком, наче вибачаючись, прослизнув до твоєї палати і нахилився над твоїм ліжком. Період реабілітації. Лікарі сказали, що, в принципі, твоєму життю вже майже ніщо не загрожує, але больовий шок ніхто не відміняв.

І біль — то розгорався поодинокими іскорками, то спалахував цільним полотнищем вогнища, пронизуючи наскрізь твоє переламане знівечене тіло, що впало з висоти отакенного готелю-хмарочоса, розтрощило нігерійському дипломатові представницьке авто, скотилося з уламками куленепробивного скла просто до його ніг і (за якимсь Господнім недоглядом) лишилося живим.

Тож це розшматоване тіло, складене по кісточках і зашите, наче саморобна ганчір’яна лялька, пекло, горіло і гуло, немов у нього було увіткнуто тисячі гострезних голок з отрутою. І нічого не можна було зробити. Часом тобі здавалося, що ти лежиш не на ортопедичному матраці лікарняного ліжка, а на розпеченому вугіллі чи на тому самому битому склі. У такі ночі ти кричала так, що аж шибки здригалися по всьому відділенню. Тебе накачували знеболювальним, як опудало набивають тирсою, та біль все одно проривався, наче авто на тест-драйві крізь бутафорську стіну.

Ти ненавиділа ліки, пігулки, крапельниці, ін’єкції, а ще більше ненавиділа, коли їхня дія надходила до кінця, а це траплялося щоразу швидше й частіше. Доводилося збільшувати дози, призначати сильніші препарати.

А одного разу, провалившись у черговий коловорот болю, краєм вуха ти почула, як лікар сказав Енн Марі Скотт, що ти вже ніколи не зможеш без них обійтися. А ще тобі наново доведеться вчитися ходити, тримати ніж та виделку, одягатися… і в тебе назавжди по всьому тілу залишаться шрами.

Десь хвилину Енн Марі нічого не відповідала. Потім спитала, чи можна зробити щось хоча б із обличчям. Далі ти вже нічого не чула, бо тебе знову затягло у провалля непритомності.

Прийшовши до тями наступного дня, ти спробувала підвестись. Однак кінцівки, закуті у кайдани гіпсів та бинтів, тебе не послухалися. Ти почала вимагати дзеркало. Енн Марі розплакалася і вибігла з палати.

А потім (за кілька днів) до тебе чомусь пустили Ксєнію та Вітасика.

— Родина все-таки! — демонстративно бовкнули вони в реєстратурі і, накинувши білі халати, явилися до тебе виконувати родинний зобов’язок. Принесли тобі мандаринок. Хоча Вітасик, собака, ще з дитинства мав пам’ятати, що ти НЕНАВИДИШ МАНДАРИНИ. Сам же їх потім і жертиме, як завжди…

Моджахєдок з собою вони завбачливо не взяли, хоч ті й знемагали від бажання побачити живий труп. Бо тепер, певно, йому вже не треба гарно вдягатися і, може, він віддасть їм усі свої лахи, доки вони ще не вийшли із моди?

Отже, Вітасик та Ксєнія. Говорити не було про що, хіба спитати, чи вони ще не спродали твоєї квартири. Але ти не питаєш.

А вони (за наказом лікаря та Енн Марі Скотт) щосили роблять вигляд, що не бачать перед собою скаліченої подоби живого трупа. Та потім Ксєнія все одно не стрималась од спокуси і, діставши із сумочки-клатчу люстерко, тицьнула його просто тобі у писок. Ти втратила свідомість. Та рвані краї глибоких ям і рівчаків, котрі ти тепер мала замість обличчя, переслідували тебе і по той бік притомності.

А ще якогось дива приходив Андрій. Але ти навідріз відмовилася його бачити, хоча спочатку (а що?) таки промайнула думка постати перед його ясні очі зі своїм новим личком, та так, щоб він з переляку аж у штани напудив і з ганьбою та повною матнею лайна вилетів із лікарні, а відтак — і з твого життя.

Але ти не постала. Тож Андрій пафосно (щоб усі бачили) передав тобі через стражденну Енн Марі Скотт велетенсько-потворного букета троянд у шелепучій целофановій обгортці та зворушливу звістку, що твоя посада у видавництві завжди на тебе чекатиме. Скільки треба. Вічно. Як і він.

Усі медсестри плакали. Енн Марі презентувала йому ексклюзивні права на друк російською мовою її таких геніальних книжок. А ти подумала про ту безгрішну дівчинку з німбом святої, якій тепер доведеться шукати нову роботу.

А потім дістала маленьке люстерко, турботливо залишене Ксєнією у твоїй палаті, і без почуттів взялася себе розглядати. Дівчини з картини більше не існувало. Вона померла, коли викинулась із даху п’ятизіркового готелю. Замість неї з’явилася змучена постійними нападами пекучого болю, пошрамована істота в бинтах, безнадійно залежна від медикаментів, що відпускалися лише за рецептом лікаря. Істота, яка ходила під себе (санітарка, що виносила судно, матюкалася і ненавиділа свою роботу). Істота, що відчайдушно заздрила мертвим.

Наступного дня прибув пластичний хірург, виписаний Енн Марі Скотт зі всемогутніх Штатів.

— Він був у команді лікарів, які свого часу кроїли Майкла Джексона, Бейонсе Ноулз та МЕНЕ, — з гордістю повідомила тобі на вушко Енн Марі.

— Зробите з мене Майкла Джексона? — чомусь запитуєш ти.

Лікар ніяковіє. Певно, Джексон навіть після смерті був гарніший за тебе.

— Вона жартує, — поспішає втрутитись Енн Марі. — Гадаю, щось схоже на Демі Мур нам підійде.

— Ні! Хочу бути, як Мерилін Монро, — скомандувала ти, зрозумівши, що можна обирати.

Звісно, Мерилін Монро із тебе не вийшло. Але й на себе схожою ти вже не була. Глибокі ями та рівчаки із рваними краями поступово затягувалися, танули, однак сліди від шрамів лишилися. Щоправда, тепер вони нагадували тоненькі розмиті рубці-лінії, наче затерті грубим наждачним папером. Шліфування. Наразі це все, чим можна було зарадити.

— За рік, — сказав Пігмаліон Зі Скальпелем, — процедуру можна буде повторити, і тоді від шрамів лишаться хіба… примарні візерунки, які можна буде помітити лише неабияк приглядаючись, та й то в бездоганному освітленні. А зараз вам треба вчитися накладати професійний грим. Так-так, професійний грим! Навчитеся — і зможете брати участь хоч у конкурсах краси…

Невинний жарт. Однак тобі пристрасно хочеться вбити жартівника, дарма що він реставрує тобі твій писок. І ти вирішуєш більше не повторювати жодних процедур, і авжеж — не накладати ніякого гриму. Хай оточуючі милуються тим, що є, бо конкурси краси тобі до самої сраки, та й зваблювати нікого ти не бажаєш.

Енн Марі Скотт від обурення ледь не втрачає свідомість. До самої сраки?! Не бажаєш?! Їй ще бажається, а тобі, бачте, вже ні!..

Хирлява постать пластичного хірурга, відчувши чергову сутичку, в котрій, не доведи Господи, і його персона може постраждати, тихенько вислизає з палати. Разом з хірургом випаровується і твоє роздратування.

— Добре, — безсило відкидаєшся на подушку. — Поговорімо про це десь за рік. А зараз, сподіваюся, я вільна?

Однак Енн Марі непросто було зупинити, дарма, що вона бачила, як ти стомилася. Бо ти дуже швидко стомлювалася.

— Вільна? Е ні, моя люба, це фізично ти… гм… майже видужала, наскільки воно для тебе можливо. А психологічно — ще й не починала! Гадаєш, я не бачила? Якби ти вже могла ходити, то зірвалася б на ноги і мокрого місця не залишила б від цього достойного чоловіка — пластичного хірурга, який, між іншим, прагне повернути тобі красу!..

— Не треба мені краса! — зриваєшся по самій лише згадці про Пігмаліона. — Хай лишається там, куди вона поділася!..

Енн Марі дістає із сумочки картку-візитівку:

— Ось гарний спеціаліст. Щойно підведешся з ліжка — ходитимеш до нього двічі на тиждень.

— Психоаналітик?! — вереснула ти. Нащо тобі психоаналітик? Твій менталітет, котрого ти (на відміну від неї) не мала де, як і коли позбутися, нізащо не дозволить тобі ХОДИТИ ДО ПСИХОАНАЛІТИКА.

Однак нічого не здригається у витончено-спокійному обличчі Енн Марі:

— Не хочу, щоб ти знову думала про дахи.

— Чорт, я цього й не робила!

— Сумніваюся. Ти намагалася скоїти самогубство, дитинко, а це вже серйозно.

— Повторюю, я цього не робила, — вкотре згадуєш Ловця Снів і слова, якими він змусив тебе стрибнути. — Та я ніколи по смерті Влада й не була у тому готелі…

Енн Марі Скотт тільки трохи що зблідла. Далі витягла із тієї ж сумочки копії готельних квитанцій і жбурнула їх тобі:

— А це вже неправда! Ось доказ! Безліч разів поспіль ти знімала там номер на ніч, спала в ньому сама, а на ранок щоразу їхала додому і лягала у власне ліжко. Крім того, останнього разу, коли…

І нащо ти оце брешеш? Бо вона знає, так, вона знає, що ти брешеш! А вона ж завжди вчила тебе казати правду, тільки правду і нічого, крім правди! За винятком хіба того випадку, коли сама набрехала тобі про твого батька…

Але то була «ложь во спасєніє», і ти, коли матимеш своїх дітей, звісно ж, це зрозумієш. А поки що — не смій їй більше брехати! Не смій, бо в неї знову розболиться серце (хіба мало вона від тебе натерпілася?), і коли вона помре (від серцевої недостатності, звісно), це ти будеш винна!

Ти завмираєш:

— Нащо мені дурити саму себе? — питаєш вже зовсім тихо.

— Це ти мені скажи! Хоча ні, мені не треба, я вже по горло сита твоїми витівками! Скажеш психоаналітикові! — і вона демонстративно рушає до дверей.

Тобі хочеться крикнути їй услід ще якусь гидоту, бо дістала вже:

— Сама ходи до свого психоаналітика! От кому він не завадить!

Зупинившись за крок від дверей, Енн Марі Скотт велично озирається:

— Ти щось сказала, люба?

— Тобі причулося! — біль знову починає неквапом підбиратися до тебе, тож ти не маєш бажання розпочинати чергову народно-визвольну війну.

— Я теж так думаю. Бо навряд чи тобі є що сказати, — і за нею з гідністю зачиняються двері.

Ти будь-що вирішуєш навчитися ходити. І не до психоаналітика.

Минуло півроку. Настав день урочистої виписки з лікарні. Ти стоїш (насиділася за півроку) навпроти старенького головного лікаря у його кабінеті, де так само пахне ліками, і покірно чекаєш, доки він заповнить необхідні папери і розкаже, як тобі відтепер треба жити.

Так і є. Протофол, лідокаїн, ксанакс, золофт, паксил, демерол, деприван — це лише неповний список знеболювальних, заспокійливих, антидепресантів та міорелаксантів. З часом дози і спектр медикаментів доведеться збільшувати…

Ні-ні, кілька років ти ще проживеш. Доки рятівні препарати тебе не вб’ють. Печінка ж не вічна. Та й нервова система також. Але років два-три він гарантує точно. Якщо припиняться напади люті, можна буде навіть влаштуватися на якусь простеньку роботу. Та вона не повинна бути пов’язана з людьми, звісно. І твоя мати має рацію — без психоаналітика тобі не обійтися. Ну й нарешті, ти ніколи не зможеш мати дітей.

А так усе добре.

— А це… як його… — хоч перед тобою лікар, та ти чомусь не наважуєшся називати речі своїми іменами. Однак він розуміє тебе — певно, чує такі недолугі плутані питання по двісті разів на день.

— Звичайно. Але не зараз.

Ти нервово посміхаєшся. Ти й не збиралася зараз. Та про всяк випадок пробуєш пожартувати, спитавши, чи немає в нього бува у чоловічому відділенні травматології когось настільки ж спотвореного, як ти… позаяк Джонні Деппа тепер тобі буде звабити дещо складніше. Разом ви непристойно довго гиржете над твоїм злим жартом. Він каже, що пошукає.

— Все буде добре, — ховаючи посмішку, знову повторює лікар. І відводить очі.

Прощаєтеся. Ти йдеш. Тобі зрозуміло все, крім одного: чому лікарі кажуть пацієнтам, що все буде добре, а самі — відводять очі?

У спорожнілому передпокої тобі зустрічається Енн Марі Скотт. Вона нетерпляче зиркає на годинник — біля входу на неї вже чекає автівка таксі, яка відвезе її до міжнародного летовища, звідки вона першим же рейсом має намір повернутися у своє зручне і виважене французьке життя. Але перед тим вона, вочевидь, має намір сказати тобі щось розумне:

— Чому ти не звернулась до мене по допомогу одразу, як усе пішло не так?

Розумно.

— Я зверталась. Але ти сказала: «Прес-конференції, промо-тури, автограф-сесії, коханець»… Пам’ятаєш?

— Господи! — вона театрально сплескує руками. — Ти ж просила про кота!

— Я просила допомоги. Це не одне й те саме?

— Ну, добре. Я була трохи не при собі. «Прес-конференції, промо-тури, автограф-сесії, коханець» — нічого цього я тоді вже не мала. Антоніо покинув мене, а письменницьке натхнення от уже два роки, як і близько не підходило. Не було чого піарити. Деякий час я навіть пиячила, це так, не для преси, звісно. А тут ще й ти зі своїм котом…

— Співчуваю.

— Та зараз усе змінилося, — вона знову нетерпляче зиркає на годинник. — Дзвонив Антоніо, він скучив за мною. І в мене з’явилася ідея для нової книжки!

— Про Антоніо? — чомусь перепитуєш ти, хоча думала спитати «а чи не про велике і світле кохання?»

— Про тебе, — пошепки сповіщає Енн Марі, пожираючи очима автівку таксі.

— Не смій.

Однак їй завжди вдавалося чути лише те, що вона хотіла, тож вона навіть не криється зі своїми сподіваннями:

— Я знайшла у тебе деякі нотатки. Ти пробувала писати сама? — в її осяйних очах спалахує щось на кшталт поблажливої усмішки. — Не ображайся, та в тебе навряд чи стане сили волі довести цю справу до кінця — це ж колосальна праця, а ти така непосидюча завжди була… — вона елегантно вмощується в таксі, на прощання махає тобі рукою. — Я згадаю тебе в дедикації! Бувай.

Авто розгонисто зривається з місця. Ти лишаєшся сама. Отже, вона була в тебе вдома. Те, що розпочав Вітасик з дружиною, довершила Енн Марі Скотт. Бувай.

Береш таксі і їдеш додому. Так, у тебе все ще є дім. Власне, це єдине, що в тебе залишилось. Бо Ксєнія та Вітасик, злякавшись, вочевидь, твого недоречного воскресіння, а може, нищівного гніву Енн Марі Скотт, так і не спродали твоєї квартири. І моджахєдки «вчитися» нікуди не чкурнули. Мабуть, їх посадять. У колонію для неповнолітніх. Так їм і треба. А взагалі, тобі байдуже. Піднімаєшся сходами. Швидше б уже, бо час колоти препарати, позаяк над тобою настирливо-примарно починають кружляти перші ластівки старого знайомця — Болю…

Відчиняєш забуті двері. Твоя квартира. Тут тихо і порожньо. Тільки посеред вітальні чомусь розсипано кришталеві уламки люстри і світло тут не вмикається.

— Сашко?.. — ти пригадуєш.

У відповідь — сама тиша. Жодних покалічених привидів, хіба що окрім тебе…

Де Сашко? У даремній надії ти обходиш усю квартиру, наперед знаючи: його нема. Більше ти його не побачиш. Бо він — мертвий, а ти — жива. Тож ти, мабуть, втратила здатність бачити привидів. Цікаво, як ти збираєшся жити в помешканні, де кожна дрібниця нагадує тепер про нього? Малого бешкетника, якого ти спершу намагалась позбутися, а потім він став твоїм ліпшим другом.

Ти сумуєш за ним. Іноді, як десь рипнуть двері чи вітер прочинить кватирку, тобі здається, що то він дає тобі знати про себе. Бо Сашко (ти в цьому переконана) теж сумує за неврівноваженою, егоїстичною, часом істерично-нестерпною, але такою знайомою дівчиною, котру він не хотів відпускати на кладовище. А ще він мріяв про велосипед. «Спутнік», здається. Через оту купу брухту, власне, і вкоротив собі віку…

Ти сідаєш за комп’ютер. Вмикаєшся. Увіходиш до всесвітньої мережі. Серед міріад оголошень швидко знаходиш те, що треба саме тобі. І вже наступного дня в твоїй квартирі оселяється двоколісне шосейне диво. Не новеньке, звісно, бо таких вже давно не випускають, але в досить-таки пристойному стані.

— Їздити можна, — сказав щасливий дядько-продавець (колишній спортсмен) і підозріливо скосився на тебе.

«Куди їй ще їздити?» — без слів промовляли його очі, споглядаючи численні сліди від шрамів та рубців. Мало, певно, з асфальтом познайомилася? А ти й не збиралася їздити. Цей вєлік — для Сашка. Дядько перерахував гроші. Певно, подумав, що Сашко — твій молодший брат чи племінник. А взагалі, йому було по фіг. Тобі — так само. Раді, що знайшли спільну мову, ви розійшлися. Кожен своєю дорогою.

Отож десь у пообіддя вєлік вже був у твоїй хаті. Ти так і залишила його в коридорі (ото зрадіє Сашко, як побачить!) і пішла до вітальні — приймати ліки, бо до тебе знову почав підкрадатися що далі, то хитріше-підступніший біль.

Але ліки ти забула в спальні. Прямуєш туди. І зачудовано зупиняєшся. На столику біля ліжка (поряд з пігулками, ампулами та шприцами) лежить воно — вкрадене тобою із примарного паризького готелю — срібне люстерко Мерилін Монро (пластмасове люстерко Ксєнії ти мстиво віддарувала одній із медсестер).

І раптом — оце. А ще вранці його тут не було. Взагалі ніде не було…

Нерішуче простягаєш до нього руку. Торкаєшся. Справжнє. Тобі чомусь починає здаватися, що варто зазирнути у нього — і ти побачиш томно примружені очі розкішної кінодіви далеких 50-х років, а не власне, спотворене різко розкресленими шрамами обличчя…

Та зазирнути не встигаєш.

Хтось наполегливо шкребеться у двері твоєї квартири.

— Сашко?.. — відклавши люстерко, ти з дивним передчуттям летиш до дверей.

Відчиняєш. Просто перед тобою стоїть він — твій кіт — худющий, бруднющий, весь у реп’яхах, з голодним (єдиним) велетенським очиськом, що в ньому застигла нереалізована мрія про…

— Котику! — хапаєш цей брудний линялий клубочок, притискаєш до себе і щодуху летиш з ним на кухню, де насипаєш йому повну миску омріяного «Віскасу». Це файне їдло ти купила просто так, по інерції, за звичкою, хоч котом у твоїй хаті уже давно, як не пахло. Власне, як і тобою.

— Ну як тобі велося без мене? — риторично запитуєш, доки він жадібно глитає розрекламований котячий наїдок.

— То так, то сяк… — непевно відповідає котяра із повним писком «Віскасу». — Останні кілька тижнів помагав одному дядькові стерегти пирковку. Васьок його звати. Непогано заробляв. Годували.

Ти падаєш зі стільця. Кіт продовжує несамовито жерти.

— Ти… розмовляєш?.. — ледь чутно перепитуєш у кота, знову незграбно вибираючись на стілець.

Кіт обдаровує тебе здивованим поглядом перемащеної у «Віскасі» одноокої пики:

— Я завжди розмовляв з тобою. А чому ти тільки зараз про це питаєш?

Отакої! А які ще дурнуваті таланти з’явилися у тебе після порятунку з коми?

Нє, ти з привітом. Ти остаточно з привітом.

З цим переконанням лягаєш спати. Кіт, відмитий і напахчений, влігся й замуркотів поруч. Як же ти за ним скучила! За ним і…

А от про Влада ти більше намагалась не думати.

Хоча досі не могла зрозуміти, нащо він витяг тебе з того світу, аби ти лякала зараз оточуючих і жила на знеболювальних та антидепресантах.

Спокута? То хай скаже, що саме ти маєш зробити за ці кілька подарованих ним та лікарями жалюгідних років! Дописати книжку? Її забрала Енн Марі Скотт. І це вона її допише. Подарувати моджахєдкам квартиру? Вони й так її візьмуть. Щойно вийдуть із колонії для неповнолітніх. А тебе на той час, певно, уже й не буде серед живих…

То чого хотів Влад?

…Заледве дочекавшись наступного ранку, ти швиденько вибираєшся з дому і їдеш у видавництво. Відповідь на твоє питання має бути десь там. Вона сидить зазвичай у найдальшому кутку дизайнерського відділу, ніколи ні на кого не звертає уваги і вважається генієм. Колись ти не знала, як її звати, тому за довгі чорні патли, бороду і неформальні лахи прозвала її Ісусом Христом. А відповідь знову ж таки не звернула на тебе уваги. Тоді ти зненавиділа її. А зараз ладна на все, аби тільки побачити її знову. Точніше, того, хто за нею весь час ховався. Як шлях до відступу. Порятунок.

Нарешті ліфт завмирає на потрібному поверсі. Твоє серце калатає так, що, здається, вискочить зараз із грудей і впоперед тебе помчить до найдальшого кутка дизайнерського відділу. Але ти виявляєшся прудкішою. Ні з ким не вітаючись, на одному подиху долаєш просторий хол, кілька перекручених коридорів і… вражено зупиняєшся.

Довкола сновигає заклопотаний персонал, гудуть принтери, безперестанку дзвонять телефони і сплітається в унісонний «ля-бемоль» розмаїття людських голосів. А його крісло — порожнє. Комп’ютер вимкнутий. Відповіді нема.

Не роздивляючись облич, хапаєш перших стрічних за руки і засипаєш плутаними рваними запитаннями. Правда виявляється вищою твого розуміння.

Який Ісус Христос? Той, що в церкві? Ні? А патлатий геній — це хто? Та ні, його тут немає. І ніхто такого ніколи не бачив. У їхньому відділі принаймні. Більше того, з дня заснування тут працюють самі лише жінки…

Так і є. До дизайнерського відділу заходить з кавою красива витончена шатенка у темно-сірому брючному костюмі. Сідає у крісло Ісуса Христа. Це — її робоче місце. От уже шість років, як її.

Ти розгублено зазираєш то в одні очі, то в інші. Отже, ніхто, крім тебе, його не бачив. Він існував тільки в твоїй уяві. Тільки для тебе. А тепер зник, як і Сашко. І ніколи не повернеться. Бо він — мертвий. А ти — жива. Ти знічено відступаєшся. Наче уві сні, виходиш з дизайнерського відділу. Роззираєшся.

Заляканого дівчати у довгій балахонистій спідниці та німбом над головою теж у видавництві більше немає.

«Звільнилося, певно, не витримавши лихої долі», — принагідно думаєш ти.

Аж ні. Це ти так думаєш, а дівча за час твоєї відсутності перефарбувалося в ефектну білявку (зовсім як ти колись), взуло брендові шкарбани на височенних підборах (з коротенькою спідничиною вкупі), розлучилося зі своїм чоловіком (чи то святенником, чи то гастарбайтером) і голодними, густо намальованими очима дивилося тепер на Андрія. На тебе ж воно позирало скоса, зверхньо і непривітливо. Так і є. Ти їй не суперниця. Але слова мовити не наважилось: усі тут знали (і дівча разом з усіма), що Андрій притримує омріяну нею посаду для тебе. Дівча — тільки тимчасове в. о.

«Боженька, зроби так, щоб ця дурна спотворена сука написала заяву на звільнення і Прекрасний Андрій впустив у своє ліжко-видавництво нову фаворитку!..»

Ти подумки бажаєш їй щастя-здоровля і йдеш у відділ кадрів писати заяву. На звільнення. За власним бажанням. І Боженька тут ні до чого. Просто іноді Його бажання збігаються з твоїми.

Осміліле дівча зневажливо (краєм брендового підбора) штовхає до твоїх ніг коробку з такими-сякими речами (старий нотатник, зламаний степлер, кілька неважливих уже світлин у дизайнерських рамках):

— Твоє. Я сама зібрала для тебе. Можеш не дякувати.

— Можу, — і підхопивши легеньку коробку, ти виходиш зі свого (тобто уже з її) кабінету. Під градом здивованих поглядів офісного люду прямуєш до дверей. А навперейми тобі вилітає зі своїх хоромів захекано-розхвильований Андрій:

— Що це таке?! — махає перед твоїм незворушним обличчям заявою на звільнення.

— Там написано, — про всяк випадок, якщо він не зрозумів.

Його обуренню, як завжди, немає меж:

— Але я не казав тобі звільнятися!

— А я й не питала, — йдеш.

Андрій затуляє собою двері:

— Ну, добре, я згоден, певно, тобі важко буде… гм… тепер працювати…

А оце вже дістає тебе по-справжньому. Ти ладна вивернути йому оту коробку просто на голову:

— Щезни з дверей. В мене немає бажання розмовляти.

— То ні хрєна не кажи, але вислухай!..

Вислуховувати його налаштовується також увесь офіс. Обступили вас мало не впритул, ще й шиї від цікавості повитягували. Але Андрій на те не зважає, він почувається театром одного актора і спрагло починає виголошувати монолог:

— Розумієш, після смерті Рити…

— То Рита мертва? — невіруюче перепитуєш ти. Монолог обірвано. Бо померла вона, як ти пригадуєш, лише у твоєму фіктивному ірреальному вимірі, де справжнім був хіба що кредит за «мікру»…

— Потрапила до автокатастрофи, як поверталася з довбаного салону, — охоче повідомляє Андрій. — Вона і мій «джип». Машину шкода… — Андрієві думки вголос. Потім він спам’ятовується. — Словом, царство їм обом небесне. Але тепер я вільний. Коли що, то й… женитися можу, — і перед тобою відчиняється мініатюрна скринька з діамантовою обручкою, знятою, вочевидь, із закривавленої Рити після автокатастрофи.

Весь офіс завмирає. Ще б пак — просто в них на очах твориться романтична казка, як в одному з тих романів, що на їх випуску спеціалізується ваше видавництво! Тільки дівча, яке зайняло твоє місце, чомусь не тішиться: вочевидь, цього разу Боженька не виправдав її сподівань.

А тобі все не виходить з думок нагла смерть Рити, що якимсь дивом перебралася з твоїх коматозних марень у реальне життя. Якщо Рита загинула, то Андрій…

— А в «дурці» ти теж, виходить, був?

— Вже розказали! — Андрій розлючено глипає на зацікавлений довкола персонал.

Той сахається, заперечливо хитає десятком голів. Вони й самі не в курсі дєла, як «тщатєльно скриваємий факт про „дурку“ став достоянієм гласності»…

— Та ти не думай, я нармальний! — до тебе. — Ну, кому, як не тобі, знати? — глитаючи слова, поспішає з аргументами Андрій. — Весілля справимо на Балі. Зараз модно…

— Як добре, що ти вирішив оженитися, — кажеш, милуючись відблисками камінчика. — Але зроби це з кимось іншим, гаразд?

Андрій зеленіє. Весь офіс випадає в осад. Крім новоствореної дівчинки-білявки, звісно. Ти йдеш.

«Краще б він був ненормальний», — з сумом думаєш, опинившись на свіжому повітрі. І викидаєш коробку зі своїм минулим у роззявлену пащу урни для сміття.

А дорогою додому, на хвилинку забігши до супермаркету (треба щось жерти купити — котові і собі), завмираєш перед турнікетом. Просто біля однієї із кас стоїть у черзі той самий патологоанатом, що розбирав тебе на запчастини перед натовпом розгублених абітурієнтів у стерильних пенатах моргу. Поруч з ним — дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти — дочка, напевне. А на витонченому зап’ястку тієї дочки (поряд із різнокольоровими «фєнічками») — твій браслет-обіцянка з кулоном у вигляді напівсерця.

Знічев’я татко-патологоанатом скидає поглядом по супермаркетному довкола і… бачить тебе. Гладенько виголеним обличчям миготнуло щось схоже на примарну тінь впізнавання. І остраху. Бо це в моргу він — цар і бог, а тут — звичайний покупець…

Хто ж така ота скалічена застигла дівчина біля турнікетів, навіть подумати моторошно. Смикнувшись, він інтуїтивно пробує затулити собою дочку. Ти просто стоїш. І дивишся. І він не витримує. Кидає на підлогу ретельно зібраний кошик з покупками, хапає нічого не розуміючу верескливу малу за руку і стрімголов женеться з нею на вихід. Очі довкола проводжають їх здивованим нерозумінням. Ти ж тільки стенаєш плечима і йдеш вибирати плавлений сирок.

А вже згодом, виринувши із супермаркетного раю з повними пакетами фасованого їдла, просто на під’їзній доріжці натикаєшся на щось блискуче. Твій браслет-обіцянка. Викинутий чи загублений. А «фєнічки» не викинули. І не загубили. Піднімаєш. І скажіть отепер, що немає життя після смерті…

Ти нізащо не хочеш відвідувати психоаналітика. Але позаяк Енн Марі взяла на себе всі витрати за страхітливо дорожезні медикаменти, без яких ти тепер не можеш обходитися, то треба йти. Бо вона дізнається, якщо не підеш, а випробовувати її терплячість тобі (у твоєму становищі) ні до чого. Знаходиш потрібну адресу. Стукаєш у двері. Хтось нерішуче дозволяє тобі зайти. І хто ж за тими дверима?

Претензійний, гарно вбраний мажор (чимось схожий на молодого Джона Траволту), який, певно, тільки вчора на таткові гроші закінчив курси, де стають розумними психоаналітиками, як в американських кінах. Та й кабінетик нічо такий, навіть з кушеткою, позиченою з того ж таки американського кіна на таткові гроші…

Ти без вагань простуєш кабінетом прямісінько до тієї кушетки, розвалюєшся на ній, як новоявлена Мерилін Монро (кіно, то й кіно), і посміхаєшся своїм асоціаціям.

З якихось фешн-новин ти дізналася, що у всюдисущих Штатах відбувся аукціон, де спродали такі-сякі речі Мерилін Монро — ну, там кофтинку, поїдену міллю, рентгенівський знімок її легень з ледве окресленими лініями грудей (решту твоя збоченицька уява сама тобі домалювала) і серед них, завваж, майже таку саму кушетку, що, розлігшись на ній, осяйна кінодіва мала звичку сповідатися своєму психоаналітикові…

Для повного комплекту не вистачило хіба що такого лота, як Душа Мерилін Монро, дбайливо закоркована у флакончик знакових парфумів «Шанель № 5». Хоча більшість чоловіків, звісно, надала б перевагу її тілу. А спритні аукціонники тоді осквернили б могилу блонд-легенди і всучили б їм те, що від нього лишилося. А на додачу навіть срібного люстерка не дали б, позаяк якась холєра його вкрала.

Ти ледь стримуєшся, щоб не розреготатися. А потім твій погляд зауважує присутність психоаналітика. Цікаво, він з таких? Теж купує душі чи звик їх отримувати надурняк? Ти невимушено облапуєш поглядом мажора-початківця-психоаналітика:

— То що, докторе, почнемо?

Він спочатку лякається.

— Звіть мене Денис.

Отакої! Тільки імені його тобі не вистачало. Хіба не досить того, що ти вже охрестила його Джоном Траволтою?

— А вас як звати? — продовжує Джон Траволта ліпити ліпаки.

Якщо чесно, ти завжди ненавиділа цей обмін іменами, ненавиділа і чути, і промовляти власне незвичне ім’я, нагло вкрадене Енн Марі Скотт із твору безсмертного українського класика (Карнеґі нервово курить в коридорі), тож із лагідною посмішкою радиш психоаналітикові:

— Там у картці написано.

Джон Траволта похапливо розгортає твою картку: він вивчив в універі, що власне ім’я для індивіда солодше будь-якої музики, хай то симфонії Моцарта чи потуги Діми Білана (хто кому ікона), тож від страху здатися некомпетентним забуває поставити найперший діагноз: ти справді ненавидиш власне ім’я. І промовляє його:

— Євпраксія? Це ж як Єва?

— Сеанс закінчено, — ти підводишся.

— Але ж…

— Знаю, ми маємо задовбувати одне одного близько години, і так півроку поспіль. Мати заплатила. Та чого вона обрала саме тебе?

Він схвильовано підводиться:

— Приходь, коли завгодно. Хочеш — дзвони.

— Бачу, пацієнти тобі не набридають.

— Тільки не вибирайся на дахи.

— Пішов ти.

— Не я, то буде інший.

— Нє. До сраки, — глибокодумно промовляєш ти і покидаєш ошатний кабінетик з американською кушеткою.

Не дзвонити. Але дзвониш йому вже надвечір:

— Слухай, у мене тут каналізацію прорвало. Купа лайна… Не допоможеш?

Він допомагає. Твоя теорія підтверджується: всі чоловіки — природжені сантехніки. Навіть якщо вони психоаналітики. А ти й психоаналітика додумуєшся використати не за призначенням. З того й починаються ваші розмови. Спершу відсторонені — ну, там про лайно, кіно та доміно, з того, це не дивно, ви помалу підбираєтеся власне до твоїх проблем. І одразу домовляєтесь називати те, що з тобою сталося, нещасним випадком. Професійно. Тож ти відкриваєшся йому — врешті, він майстер вправлятися з лайном. Дещо він розказує й про себе, наприклад, що його дівчина не вийде за нього, доки він не зробиться видатним світилом у психотерапії. Ти подумки вітаєш себе з тим, що ти не його дівчина. А стосовно «світила» — так тримати.

Однак саме цей хлопчик-мажор-психоаналітик допомагає тобі розібратись з усім, що з тобою сталося.

Згадати про Влада.

Розшукати його могилу (щоправда, поки що лише на карті кладовища — підеш туди, коли будеш готова).

Стерти нарешті у відновленій телефонній книжці номер його мобільного.

Перестати писати сповідальні листи на його електронну пошту, а потім самій же відкривати її і читати…

Словом, усвідомити і відпустити. З часом. І при цьому навіть не намагається до тебе чіплятись. Профі, що не кажіть. Це тільки потім ти дізнаєшся, що ніякої дівчини в нього не було. Це в тебе він закохався, коли у твоїй хаті прорвало трубу каналізації і ви обоє стояли посеред ванної ледь не по вуха в лайні. Можна сказати, з першого погляду закохався. А ще він на п’ять років молодший від тебе. І багатого татка в нього нема — в універі він жив зі стипендії та власних непомірних амбіцій. Ліцензія і кабінетик — банківський кредит. Та й твоя мати нічого йому не платила: він сам напросився, надто вже твій випадок був цікавезним.

Ти почуваєшся тренувальним майданчиком. Відмовляєш йому в коханні. Та від його безоплатно-психоаналітичних послуг не відмовляєшся — по тобі він пише дисертацію, а тобі раптом захотілося лишити хоч якийсь слід у житті, навіть якщо це слід від екскрементів піддослідного кролика.

Одного дня ти сказала Джону Траволті, що хочеш піти на кладовище. Стояв порожній осінній день. Ти не надто любила осінь — в цей час завжди видається, що має статися щось… моторошно-невиправне, наприклад.

Джон Траволта про те не знав. Тому й не став тебе відмовляти. Навіть на кладовище з тобою піти зголосився. Щоб ти не передумала останньої миті, не розвернулася і не втекла, — так він, здається, сказав.

…Міський цвинтар зустрів вас знудженими хрестами й надгробками, загорнутими в обважнілий вологий туман пізньої осінньої днини. Ви йдете центральною алейкою, вздовж якої вишикувались ще майже свіжі, позакидувані напівзов’ялим квіттям домівки-могили.

«Усі там будемо», — сказав колись Сашко. А потім дідок зі склепу просвітив тебе стосовно стадій розкладу тлінного людського тіла. Усе це ти пам’ятаєш. А найголовніше — забула.

…Нарешті от вона — могила Влада. Там, де мала бути твоя. Оце такий краєвид і примарився тобі отоді, «на твоєму похороні».

Ти кладеш на дихаючу, наче живу землю напіврозквітлу чайну троянду. А потім довго мовчки сидиш і просто дивишся на німий надгробок, де тільки й було, що ім’я його, прізвище та кілька слів од «вічно сумуючих батьків». А ти й отих слів не спромоглася сказати. Бо ви (з батьками) так і не з’ясували достеменно, хто ж із вас йому більше винен. Зрозумілим стало одне: кожна дійова особа драми-феєрії на ім’я ВЛАД почувалася наразі паскудно.

Рятувався кожен, як умів. Вони — судовою тяганиною безпрецедентного масштабу, науковою роботою та ритуальними відвідинами щовихідних його мовчазної могили:

— Ну, як тобі тут ведеться, синку?.. Ми виграли ще один позов. Наступного місяця татка запрошено на міжнародний симпозіум до Женеви. Доповідь виголошуватиме…

А ти обрала ампутацію. Відсікла від свого серця любов, як інфекційну недугу, що отруйною ґанґреною розповзається усім тілом, ще й припрошує до спільництва скривавлені виразки споминів (синдром пам’яті?) — про всяк випадок, аби замало не здалося. Пам’яті у доступі ти відмовила. Навмання — ану ж пощастить? І на довгих шість років викреслила його зі свого життя, зробила вигляд, що його не було. До могили йому не приходила. Бо так легше. Так не болить.

Та колишня любов однаково знайшла спосіб дістатися до тебе. Страшний, відчайдушний спосіб. Який ледь не коштував тобі життя. І воно нестерпно, невимовно, невситимо болить.

…Джон Траволта терпляче вичікує. Не тягне із тебе слова, не вимагає чогось визнавати, розказувати і сам теж не поривається. Дійсно, найбільша чеснота психоаналітиків — вміння красиво, з гідністю і падлюче мовчати. І «клієнт» нехай теж мовчить. Все одно прийде час — заговорить. Врешті ти озиваєшся:

— Влад не просив багато. Хотів лише, аби я пам’ятала його. А я забула. Як мені це змінити?

— Напиши книжку, — несподівано радить Джон Траволта. — Про нього. Ти ж хотіла? Оце й буде пам’ять — у всіх значеннях цього слова.

Ти й далі напружено мовчиш. І коли зненацька того негожого вересневого дня із дертого, густо завішеного переддощового хмар’я-лахміття визирнуло несміливо сонце і, граючись, озолотило твою тоненьку струнку постать у короткому пальті, Джон Траволта раптом посміхнувся і сказав:

— А в тебе, виявляється, очі блакитні.

Як стояла, так ти й завмерла. А потім рвучко глянула на нього.

Мав усього двадцять три роки (проти твоїх двадцяти восьми), та при цьому спромагався здаватись таким виваженим, дорослим, що ти супроти нього була — дитина, не більше. Говорив гарною українською мовою, хоча, як згодом з’ясувалося, родом був звідкілясь зі Східної України, а ще — вільно володів польською, французькою, італійською. І завжди опинявся поряд. Мабуть, такими й мають бути чоловіки, у яких слід закохуватись на все життя?

Ти швидко схопила його за руку і несподівано поцілувала. Довго і пристрасно. Просто біля могили Влада. Він відповів на поцілунок. І на кілька загублених митей пейзаж кладовища вимкнувся і погас, наче зображення на екрані діапроектора. А вже наступної хвилини ти раптом відштовхнула його від себе і першою пішла до воріт. Довкола знову було кладовище. І могила Влада була.

Сонце вже загубилося посеред хмар, але твої очі так само відсвічували блакитним. Того ж таки вечора ти сіла писати книжку. І тобі було начхати на ту, котру пише Енн Марі Скотт. Бо якщо вона ліпить її з твого обгорілого рукопису, то книжка ота вийде про СМЕРТЬ. А твоя буде про ЖИТТЯ.

Твоє життя змінилося. Книжка завзято писалася (переважно після прийому наркотично-знеструмлюючих препаратів, коли панотець Біль забувався про тебе і йшов кудись там у справах, поступаючись місцем спалахам хворобливо-покорчених натхненних видінь). А потім — завзято читалася принагідно висадженому на стілець котові, радіючи, що вроджене почуття такту не дозволяє йому піти і зайнятися чимсь цікавішим. Кіт робив розумний вигляд, вряди-годи вставляв якісь запитання, поради, зауваження.

Як от:

— Хочу нагадати тобі про теорію трьох стилів, сформульовану ще в працях античних філологів, авторів поетик та риторик. Особисто мені імпонує вчення прихильника класицизму Феофана Прокоповича про риторичне мистецтво. Що скажеш?

Або:

— Що в тебе з композицією? Виправ мене, якщо я помиляюся, та, здається, інтегральна якість довершеного літературно-художнього твору визначається органічною взаємодією його елементів, котрі набувають естетично валентного сенсу виключно в контексті цілого. То що у тебе з композицією???

Чи навіть:

— Авторський задум, в принципі, мені зрозумілий. Та, може, задля увиразнення концептуальної ідеї додати більше художніх засобів, деталей, стилістичних фігур? Метафор, епітетів, алегорій…

— Матюків?..

Стоп! Ти — в пристойній книжці. І хто тобі вклав у голову отаких думок? Припини негайно, бо книжку оцю не напєчатають і будеш сидіти з нею, рукописною, до скону темних віків. Додай якихось метафор, вигадливих порівнянь, хвилююче-терпких епітетів, як ото в людей у книжках водиться. А ще, переконливо радить кіт, треба вибачитись за «інтимні подробиці». Ну, срака там, ригаки і все інше…

Бо в пристойній книжці такого бути не може. Може бути хіба в житті. Лише там кохання й унітаз — сумісні. Так вважає один ваш спільний з котом знайомий, що торгує унітазами і читає Шекспіра. На унітазі переважно. І архаїчний Шекспір, перевіршований на понятну мову титанічними зусиллями перекладачів, покірно потрапляє і до його столу (пардон, до його сортиру) як пересмачений гарнір до, слід сподіватися, основної страви (котрою незмінно являються детективи Мариніної) …

Ти все то наче брала до уваги, щось викреслювала, дописувала, редагувала, аж доки кіт лишався вдоволеним і з почуттям виконаного стосовно тебе обов’язку йшов на кухню — жерти законний «Віскас». А насправді (таємно від кота) лишала усе, як є.

Думки про Джона Траволту (як про чоловіка, не психоаналітика) ти відклала кудись убік. Про той поцілунок на кладовищі сказала собі: ЦЬОГО НІКОЛИ НЕ БУЛО. Дарма, що він вважав би інакше. Далі узвичаєних терапевтичних сеансів у вас справа не йшла. Про те, що ти розмовляєш зі своїм котом і він тобі відповідає, теж наразі вирішуєш психоаналітикові не казати. Про всяк випадок.

Однаково твоє життя змінилося. Завдяки кільком поспіхом написаним у моменти натхненного просвітлення (чи затемнення) епатажним есе, дивом опублікованим у двох-трьох просунутих журналах, тебе проголосили «перспективним молодим талантом із власним революційним стилем» і ти отримала доступ у неформальні мистецькі кола. Гонорар витратила на бухло та сигарети. Це додало тобі неабиякої ваги у мистецьких колах. Часом в тебе навіть просили автограф, пораду, а то й рецензію на якесь лайно. Найчастіше ти відсилала всіх далеченько на фіг, чим ще більше збурювала увагу до своєї персони. Бо творчим особистостям належить бути неадекватними. Інакше яка з них тоді творча особистість?

А ще ти перестала фарбуватися у білявку. В перші місяці добряче нагадувала світлофор — половина білого волосся (платиновий блонд), половина рідного темно-русявого, аж люди на вулицях озиралися, знайомі не впізнавали. А потім відстригла біле і наче стала схожою на людину. Іншу людину. Бо роздала безпритульним усі свої дизайнерські лахи (включно з тими, які вдягала лише раз, і тими, яких взагалі не вдягала), натомість накупила собі на розпродажах та в секонд-хендах мішкуватих розтягнутих светрів і носила їх з широкими поясами та високими замшевими ботфортами. Зверху — коротеньке провокаційне пальто. На вулицях знову ж таки почали озиратися, та ти не надала цьому значення. Просто вирішила, що так тепер буде модно. На косметику вже грошей не вистачило, тож ти перестала фарбувати й пику. Справжня (а не намальована помадою від Шанель) посмішка, на тлі котрої ніхто вже не помічав шрамів, розпелехане, по-мистецьки нерівно підстрижене каре, стрункі ноги у високих чобітках на підборах — з тобою навіть почали пробувати знайомитися на вулицях, чого раніше, зізнайся чесно, майже не бувало. Ти обирала лише тих, які ніким не прикидалися (безробітний художник — то й безробітний художник, бездарний поет — то й бездарний поет), не трясли перед тобою атрибутами статусного становища (швейцарські годинники, взуття зі шкіри нещасних крокодилів та інших несправедливо убієнних рептилій) і займалася з ними чесним незахищеним сексом.

Про Джона Траволту ти знову ж таки воліла не думати. Як і, власне, про тих, кого, на відміну від нього, пускала у своє ліжко. Не слухала і не давала обіцянок, не передзвонювала наступного дня і не брала слухавку, якщо дзвонили вони.

За потяг до всього натурального й екологічно чистого Джон Траволта стримано тебе похвалив. Знову сказав, що ти робиш успіхи. Дописав дисертацію. Захистився. Мабуть, ви таки станете друзями. Бо це єдиний спосіб його позбутися.

Хоча ні, був ще такий. Якось ти запримітила, що він дивиться на тебе аж надто закоханим поглядом, підвелася з американської кушетки і одним рухом скинула з себе сукню. Пам’ятаєш, десь ти вже таке робила? Щоправда, тоді від тебе не могли очей відірвати, а зараз оцей хлопчик навпроти, ледь здригнувшись, поквапливо відвів свій невинний погляд кудись убік, до панорами вікна.

І це довело тебе до повільного, кипляче-розплавленого сказу: куди краще, коли тебе безсоромно роздивляються, аніже ніяково ховають очі. Як була, в самій лише чорній мереживній білизні (так, тепер ти носиш білизну, особливо полюбляєш чорну — готично відтіняє сліди від шрамів), так от, ти підскочила до його столу, схопила за підібрану під колір очей краватку і злісно просичала:

— Ну то як? Хочеш мене такою?..

Він спочатку був розгубився, а потім взяв твої руки своїми (краватка при цьому вислизнула із твоїх пальців) і проникливо так, падлюка, сказав:

— Я хочу тебе, а не просто твоє тіло. Час би вже це зрозуміти.

Ти відскочила від нього, як ошпарена кішка:

— Ти робиш це з довбаного співчуття?

— З довбаного співчуття я запропонував би тобі склянку води та пігулку аспірину. Але я пропоную тобі себе.

— Красно дякую за такий великий скарб! — ти розреготалася. — От тільки як мені це пережити без пігулки аспірину? — і схопивши свої речі, ти вилітаєш з його кабінету. Вдягаєшся вже у коридорі. Байдуже, чи хтось побачить. Зараз ти хочеш лише одного: бути подалі від Джона Траволти. Треба ж, а якусь хвилину тому на тобі було як написано ЗДАТНА НА ВСЕ. Може, так воно й було?..

Бо він справді закохався. Тоді, коли у твоїй квартирі прорвало трубу каналізації і ти чомусь покликала його, а не діловитого дядька-сантехніка, що мешкав по сусідству? Чи тоді, на кладовищі, коли побачив блакить у твоєму погляді кольору грозового неба? Він точно не пам’ятає. Знав тільки, що закохався. І навіть той, хто от уже шість років лежав під надгробком з сумним ім’ям і сумними словами, не міг йому зараз цього заборонити.

Р. S. Ти — в його квартирі. З одягу на тобі тільки ота чорна мереживна білизна, в руці — келих охолодженого шампанського. Тут і зараз. Він — ідеальний. І в нього немає родини, якої ти не варта. І секретів, що тобі не до снаги розгадати. Та скільки не намагаєшся, ти не можеш закохатися у чоловіка навпроти, хоча, бачить Бог, він того вартий. Він — твій другий шанс. Але ти не можеш. Усе, що мала, ти віддала Владові. Одягайся і їдь додому.

Відтак ви перестали бачитися. Ти з головою пірнула у свою книжку, а він, мабуть, у вирішення проблем інших людей. Бо це дозволяє не думати про свої власні. Лише інколи (для книжки) ти прослуховувала аудіозаписи ваших розмов. Намагалася піймати те, що, можливо, пропустила у живій розмові. Зрозуміти, чому сталося саме так.

ТИ: Як гадаєш, нащо він це зробив?

ДЖОН ТРАВОЛТА: Прислав тобі Ловця Снів? Нічого він не робив. Хіба окрім того, що помер. І Ловця Снів також немає. Його ти вигадала сама. Точніше, твій мозок. Точніше, твоє сумління.

ТИ (знущально-роздратовано): А якщо сказати все то людською мовою?

ДЖОН ТРАВОЛТА: Добре (тут, вочевидь, викапана копія Джона Траволти важко переводить подих). Нічого твій Влад не робив. Не надсилав тобі Ловця Снів, не вмовляв тебе скоїти самогубство, не намагався затягти у свій світ… Це твоя підсвідомість, поїдена докорами сумління, утнула з тобою таку штуку.

…Справді, Ловця Снів ти більше не бачила: наче його хто силоміць утримував подалі від тебе. Не явився він і тоді, після майже закоханого поцілунку з Джоном Траволтою, хоч ти була більше, ніж переконана, що наступної ночі (байдуже, в чиєму ліжку ти її проведеш) Ловець постане перед твоїми ясними очима, аби покарати тебе вогняним мечем. Не сталося.

Не дуже засмутившись, ти й далі вешталася мистецькими тусовками, відсиджувала зад в «арт-кав’ярнях», а ночами (в наркотичних спалахах, дарованих знеболювальними препаратами) писала книжку. І чекала відповідей.

Відповідей не було. Так, наче загубилися вони у котромусь із поштових відділень всесвітньої небесної канцелярії…

ТИ (якось вже зовсім розгублено): Тобто я все вигадала?..

ДЖОН ТРАВОЛТА: Ненавмисне. Підсвідомо, я б сказав. Таке трапляється з багатьма людьми. Зазвичай після величезного стресу, смерті близької людини, приміром, яку легше заперечити, аніж визнати і прийняти. Тож твоя підсвідомість зробила це без твого відома, з метою самозбереження, як комп’ютер. А якщо конкретно, то так, ти це вигадала.

ТИ (все ще розгублено): То це я його зробила монстром?..

ДЖОН ТРАВОЛТА: Повторюю, та частина тебе, якої ти не контролюєш і не усвідомлюєш. Щоб позбутися почуття провини за його смерть. Не помирав він. Просто зник. Мантра-омана. Ти так хотіла в це повірити, що воно стало тобі за правду.

…Мантра-омана? Ти замислюєшся. А ще ти часто замислювалася про те, що, може, Влад і був Ловцем Снів. Точніше, темний бік Влада. Бо мав він у собі щось невловимо-диявольське, аж оточення лякалося. Включно з тобою. Тож легко було подумати, що й по своїй смерті він утне щось таке, що всі довкола здригнуться.

ТИ: А Ісус Христос навіщо?.. Його я теж вигадала?.. Ніхто ж не бачив його, окрім мене…

ДЖОН ТРАВОЛТА: Так. Це образ твоєї провини. Його твій мозок витворив, аби ти не забувала, що винна. Або як шлях до відступу. Порятунок.

…Власне, так воно й сталося. Прийшов Ісус Христос, перемішаний твоєю хворобливою уявою із Владом, і сказав: «Привіт. Маєш свій другий шанс». Щоправда, забув попередити, що бути тобі калікою (над розмаїттям змістів та значень цього слова ви з Джоном Траволтою теж працювали, йому навіть майже вдалося переконати тебе, що ти така сама, як інші).

Зотримавши таке полегшення, ти й далі відмовляєш собі у десерті на ім’я Джон Траволта. Бо він не Влад. А ти не сімнадцятирічна (на вигляд) дівчинка Єва, якій немає чого втрачати і немає чого приховувати. Вдруге ти не зрадиш пам’яті Влада. Бо хтозна, що твоя збочена підсвідомість витворить вам обом у відповідь?

Та ти й не зрадиш. Інакше…

ДЖОН ТРАВОЛТА: А отут і починається найцікавіше. Твій мозок застосував потужний захисний механізм, витерши з пам’яті його самогубство, скоєне через тебе. Анна Фройд назвала цю захисну реакцію ВИТІСНЕННЯМ (він так і говорить — великими літерами, шанобливо). Так от, ти витіснила з архівів своєї пам’яті майже все, що було пов’язано з Владом. Це дало тобі жити далі, бо якби ти це усвідомила, воно з легкістю й без питань зруйнувало б тебе.

ТИ: Але ж воно знайшло спосіб повернутися до мене!

ДЖОН ТРАВОЛТА: Та авжеж. Проблема в тому, що мозок не в змозі цілковито знищити інформацію. Натомість він ховає її до найдальших архівів підсвідомого, де ми… навряд чи її знаходимо. Та, на жаль, підсвідоме — не мертвий вантаж, там теж відбуваються певні процеси, переважно уві сні…

ТИ: То он чого він почав з того, що мені снився…

ДЖОН ТРАВОЛТА: Мало бути щось, що дало поштовх воскресінню спогадів. Він чимось нагадав тобі про себе?

На цьому запис уривається. Прослухавши його вдесяте, ти знову (вкотре!) панічно перебираєш події хрінзна-якої давності, аби зрозуміти, від чого почалися ті сни. Пробираєшся поміж лабіринтів минулих подій. І скрізь на тебе дивляться сталактити та сталагміти застиглих, наче скам’янілих спогадів. Істина вимальовується несподівано, як айсберг на шляху «Титаніка»:

— Картина. Я продала картину.

Ти мусиш знайти і повернути картину. Влад хоче, щоб ти повернула картину. Бо це він її створив, а разом і з нею того чоловіка — високого, може, надто худорлявого для свого зросту, з коротким темним волоссям, тонкими, майже правильними рисами обличчя і палаючими, різко розкресленими карими очима, в яких могло б зачаїтися що завгодно… Влад випустив його на світ Божий. А тепер він хоче, щоб ти її повернула. Картину. Без неї твоя книжка не може бути завершена.

І твоє життя також. Особливо твоє життя.

Наче міліцейський пес, що напав на слід крадія, ти старанно взялася відстежувати історію поневірянь своєї картини. Отже, Ромео (який купив її за триста баксів для Русалки) зрозумів, що йому, мерзенному, пробачено, і на радощах забув її під старою перекошеною лавкою у парку, з якої безнадійно облупилася фарба.

На цьому історія уривалася, бо, якщо вірити всесвітній мережі, Ромео той бомжувати перестав. Пиячити також. Згодом він повернувся до книжкового бізнесу, одружився і завів двійко чарівних діток. Живописом більше не цікавиться. Категорично. Мабуть, цього й хотіла б для нього Русалка?

Минали дні. Від знайомого мистецтвознавця (чесний незахищений секс) ти випадково дізналася, що знайшов ту картину якийсь вуличний художник, що саме швендяв парком і збирав пляшки (біля картини теж валялася порожня пляшка, якщо ти не забула). Художник був без грошей і опрєдєльонного мєста житєльства. Крім того, перебував у стані творчої кризи (не малювалося йому), тож, недовго думаючи, він підібрав картину, видав її за свою (з тих часів, коли йому ще малювалося) і продав уже за тисячу баксів.

Потім, звісно, правда видерлася нагору (з’ясувалося, що картина не належала пензлю вуличного художника), але було вже запізно — він пропив усю тисячу баксів і вмер від цирозу печінки…

Тепер, коли в історії картини була брехня, мистецтвознавці одностайно зійшлися на думці, що її вартість має неабияк підскочити догори. Так і сталося.

З газетки, забутої кимсь у кав’ярні, ти взнала, що кілька тижнів тому твою розшукувану картину придбало шановане подружжя колекціонерів — уже за дві з половиною тисячі. Баксів, звісно, не тугриків. Придбало, аби прикрасити свій літній будиночок у селі. Та насолодитися тією красою старенькі люди не встигли. Першої ж ночі, проведеної разом з картиною у літньому будиночку, хтось увірвався до них, підступно зарізав їх уві сні і, перекинувши догори дриґом усю хату, без сліду зник…

Так до історії картини додалося ще й убивство. У газетці навіть писалося, що «…може, то ота дівчина вночі зійшла із картини, холоднокровно порішила своїх нових хазяїв і повернулась назад у свій мальований простір»…

А що? Теж варіант. Адже справжніх убивць так досі і не знайшли, хоча в репортажику мимохідь і згадувалося, що оті колекціонери заборгували комусь там грошей. «Тож сумніву нема, — кричала газетка, — що вартість картини, за котрою вже міцно, наче кліщами, закріпилася недобра слава, в геометричній прогресії знову поповзе догори…»

Колись вона коштуватиме мільйони. Таке, здається, ти пророкувала Владові?

Відправивши газетку в урну для сміття, ти покидаєш кав’ярню.

А за два дні (через того самого мистецтвознавця) ти дізналася, що наступного тижня картина має піти з молотка. На благодійному аукціоні «Діти — наше майбутнє». Стартова ціна — десять тисяч доларів. Це, звісно, не мільйон, але й таких грошей ти наразі не мала. Попросити в Енн Марі Скотт? Не зрозуміє. У Вітасика? Тим більше, не зрозуміє і не дасть… А десять тисяч — це ж тільки стартова ціна. Хтозна, яких висот вона може сягнути, коли якійсь мистецтвознавчій мавпі-колекціонеру припече трохи поторгуватися?

Ти вирішуєш продати квартиру. Агенція нерухомості швиденько знайшла тобі покупця, який дав тобі за неї сорок п’ять тисяч (баксів, не тугриків) і тиждень часу, аби ти разом з усіма бебехами і котом встигла з неї забратися. Це тебе більше ніж влаштовувало. Наступного дня мав відбутися аукціон.

Ти прийшла на годину раніше. Зайняла місце в останньому ряду, аби не привертати уваги. Та, власне, твою увагу привернув кремезний тип у дорогому темно-синьому костюмі, з бездоганною зачіскою та в окулярах. Його ненормальність виказувала лише краватка — такого ядуче-божевільного кольору й візерунка, що ставало вже зовсім незрозуміло, нащо він доліпив її до свого аж надто пристойного костюму. Ти відчула присмак тривоги. Щось підказало, що він теж припхався сюди за картиною.

Почалися торги. З молотка йшли статуетки, книжки, ескізи, кришталь, навіть кілька досить непоганих полотен олією. Пейзажів та натюрмортів переважно. Задля годиться ти назвала свою ціну за тендітну постать балерини у бронзі — та, дякувати Богу, якась краля в червоному капелюшку її перебила. Тип у синьому костюмі мовчав, час від часу нетерпляче зиркав на годинник, наче чекав чогось…

Нарешті. Лот під номером чотирнадцять. Твоя картина. Стартова ціна — десять тисяч. Ти завмираєш. Він одразу пропонує дванадцять.

Дванадцять з половиною — твоя ціна. Ваші погляди зустрічаються. Тринадцять. Певно, його щасливе число. Чотирнадцять. У його холодних безбарвних очицях спочатку нерозуміння, згодом — нічим не приховувана погроза. Певно, він розраховував узяти картину із голою дівчиною значно дешевше. П’ятнадцять, шістнадцять, вісімнадцять. А може, впізнав у тобі ту дівчину? Двадцять. Та ти не маєш куди відступатися. Двадцять п’ять. У приміщенні стає спекотно. Тридцять. На вас уже почали озиратися. Тридцять чотири. Ще трохи — і тобі вже не буде чого запропонувати, бо ти маєш лише сорок п’ять. У той час, як у нього, напевне, ліміт необмежений…

Тридцять шість. Тридцять сім. Тридцять вісім. І коли він уже готовий називати наступну ціну, ти кидаєш у нього відчайдушний і, певно, страшний погляд, бо раптом йому наче відбирає мову, він хоче, силкується щось сказати, та замість слів з горлянки виривається лише безпорадний кашель та хрипи.

Ти перемогла.

Картина обійшлася тобі в сорок тисяч. І це навіть без рами, просто згорнута у рулон і запакована цупким темно-сірим папером. Колись вона має коштувати мільйони. Та ти не маєш наміру цього допускати. Ти — перша й остання її власниця. Ти — дівчина на картині. Йдеш. Швидко і не озираючись.

Та за рогом старої пощербленої споруди, що в ній відбувався «благодійний аукціон», тебе наздоганяє той самий тип. Сутеніє. Довкола — жодної живої душі.

— В мене астма, — чуєш його сухий, неприємний голос. — Пощастило тобі.

Ти сильніше притискаєш до себе рулон з картиною. Тип відзначає це очима:

— Скільки за неї хочеш?

— Ніскільки. Це моя картина, — ти намагаєшся пришвидшити крок.

— Навіщо вона тобі? — він теж починає йти швидше.

— А вам навіщо?.. — тільки б дістатися людного перехрестя.

Тип заступає тобі дорогу. Довкола, як і раніше, жодної живої душі. Невблаганно сутеніє. Тож його пробиває на непотрібну відвертість:

— Кажуть, недобра якась картина. Убиває. Віддай по-хорошому, чуєш? Не для себе прошу, шеф наказав. Хоче подарувати партнеру по бізнесу…

Отже, він знає. Всі вони знають. Картина знову почне убивати. Для цього ти ризикувала всім?

— А я хочу, щоб ніхто її більше нікому не дарував, — ти сказала це і не впізнала власного голосу — так, наче в тобі раптом оселився хтось інший.

Однак тип із божевільною краваткою, як і раніше, бачить перед собою тоненьку беззахисну дівчину, котра чомусь досі приречено тримається за картину, — і одним різким порухом притискає її до цегляної стіни.

— Будеш сперечатися — шрамів на твоєму личку побільшає. Певно, гарною колись була? Ну, просто як на картині! — впізнав.

— Ви її не отримаєте, — хтось у тобі в цьому більше, ніж переконаний.

Роздратований і наляканий тип більше не жартує. Його ліва рука, злетівши, сталевими лещатами стискається довкола твоєї горлянки, правою він щосили смикає за картину:

— Годі ламатися, дурна суко! Давай сюди довбану картину, і може, ще спасешся!..

— Від тебе чи що? — ти перетворюєшся на металевий нерв, заведений механізм, спрограмований будь-що уберегти картину. Встигаєш перехопити руку, що впивається в твоє горло, і раптом під твоїми тендітними пальцями могутня зап’ясткова кістка кришиться і тріщить, наче благенька пташина лапка.

Він кричить. Схопившись за розтрощену кисть, волає, качається по асфальту, плаче, ніби дитина. Ти прокидаєшся. Переступаєш через його зсудомлене больовим шоком тіло і йдеш додому. А вже вдома, збираючи речі на переїзд, вкотре запитуєш у німих стін: які ще дурнуваті таланти з’явилися у тебе після виходу з коми?

Про це краще поговорити з котом, а не з німими, спроданими через агенцію нерухомості стінами. Кличеш кота. Не йде. Дістаєш пакунок із «Віскасом». А він усе не йде. Невже знову втік?..

Кидаючи усі справи, починаєш шукати кота. Знаходиш. На балконі. Здавалося, він просто спить. Відкритий пакунок з «Віскасом» падає із твоїх рук. Ти присідаєш навпочіпки і дивишся на кота. Так минає кілька годин.

Твій кіт. Це вже була третя істота, в смерті якої ти себе винуватила. І ти не знала, скільки отак просиділа, бездумно вдивляючись у його нерухоме, заспокоєне в смерті тіло. Зненацька ти майже фізично відчула, як із сухим хрускотом-тріском розірвалась остання ниточка, що пов’язувала тебе із Владом. Адже цей химерний одноокий кіт був його подарунком, знайденим випадково, щоправда, десь на задвірках найближчого смітника. А тепер і кота немає. Ти лишилась сама. Затиснута, наче у лещата, в застінках власної душі, де тільки й було місце, що привидам. Милим привидам, що колись складали тобі такий-сякий сенс життя. А по їх відходу тобі й самій захотілось перетворитися на привид, на знак, на спогад і оселитися на краєчку чийогось серця.

Цікаво, хто б то був? Кого б ти обрала? Джона Траволту? Енн Марі Скотт? Чи дядька у засмальцьованих штанях (Васьок) та його славетну «охраняєму пирковку»? А де б ти частіше з’являлася? На тій «пирковці»? У видавництві? В готелі? Чи в паризькій резиденції Енн Марі Скотт?

Ти знімаєш зі своєї руки браслет-обіцянку і на антрацитово-чорному хутрі кота поєднуються дві половинки одного серця.

Так ти його й поховала, пробравшись поночі до зарошених бузкових кущів неподалік дитячого майданчика, вистроєного якимсь депутатом напередодні виборів. Тільки-но що — одразу дитячі майданчики строїти починають. Скоро вся країна перетвориться на суцільний дитячий майданчик, де в одній спільній пісочниці гратимуться дорослі дядьки-депутати усіх на світі блоків та фракцій, — думаєш ти, аби відволіктися від того, що робиш.

Бо ти не просто кота поховала. Ти закопала у вологу глевку землю під бузковим кущем усю до решти любов, що трапилася тобі у твоєму житті.

Місце не позначила ніяк. Навряд чи ти сюди повернешся…

…Бо любов не питає нашого дозволу, перш ніж непрохано увійти до нашої домівки. Просто приходить — і край. Так само вона не переймається нашою згодою (піти їй чи залишитись?), коли ми щосили намагаємося її прогнати. Вона зазвичай іде й відходить сама. Не озираючись. Тоді, коли ми найменше того дочікуємо. А ми лише вряди-годи можемо спробувати її надурити. А відтак — і самих себе.

Невсвідомлено, наче то зробив хто інший.

…Десь о третій годині ночі (щойно ти вимила руки від землі) подзвонила Енн Марі Скотт. Вона знову полаялася з Антоніо, бо з’ясувалося, що виродка цікавлять лише гроші, а вона, ти ж знаєш, ще надто молода і гарна, аби користуватися послугами таких чоловіків. Тож Енн Марі, як ти, певно, здогадуєшся, засіла за твою, тобто за свою нову книжку.

Книжка не ліпилася купи. Нічого не виходило. Ти можеш це уявити? І хто б міг подумати, що в неї не стане хисту розвинути таку простеньку ідею?!

Ну, про напівбожевільну дівчину (ні, вона пам’ятає, з ким розмовляє), отже, про напівбожевільну дівчину, яка спробувала скоїти самогубство через трагічну загибель коханого (ти ще там?), аж тут з’являється її мати, як «бог із машини» (так, Енн Марі без докорів сумління вирішила скористатися цим прадавнім прийомом, все одно про нього мало хто пам’ятає), так от, з’являється її мати і — рятує нещасну. Все. Хепі-енд. Усім хепі-ендам хепі-енд. Але де взяти потрібних слів, щоб усе то намалювати?..

Ти мовчиш. Жмут роздрукованих аркушів знову летить у кошик для сміття. Похитуючись, Енн Марі прямує до бару і вкотре наливає собі склянку віскі. Нерозведеного. Ти кладеш слухавку.

Ні, вона любила тебе — безумовно — але якось дуже по-своєму.

Тож тобі дуже якось по-своєму стає її шкода.

Наступного дня, щойно, як домовилися, з’явився ріелтор з агенції нерухомості, ти виїхала з квартири. З речей при собі мала тільки невеличку валізку та щось схоже на рулон із картиною. Треба буде замовити для неї важезну бронзову раму, як і личить витворові мистецтва, що поважає себе…

Сідаєш у принагідно викликане таксі. Їдеш. Кілька всезнаючих бабусь, що зранку до ночі висиджуються на лавчині коло під’їзду, як Вічні Стражі Добра, схвально хитають головами в хустках: нарешті збулися божевільної. Може, тепер у її квартирі житиме якась пристойна родина з дітьми? Бо діти — то найголовніше в житті. Он у їхньому дворі навіть дитячий майданчик є…

Ти невесело посміхаєшся. Хоч щось добре зробила. Відтак у твоїй квартирі житиме якась пристойна родина з дітьми.

На решту грошей ти оселяєшся у п’ятизірковому готелі-хмарочосі (під вигаданим ім’ям) у номері з виходом на дах і, як білка горіхами, донесхочу запасаєшся знеболювальним. Щоправда, решти грошей стає лише на кілька тижнів п’ятизіркового життя. Саме стільки ти відвела собі на те, аби дописати книжку.

А далі… час покаже?

Щойно ти починаєш жити під одним дахом із обрамленою у важку бронзу картиною, твої шрами затягуються і зникають. Спочатку ти подумала: здалося. Після тих препаратів, котрі ти жменями приймаєш, як цукерки, ще й не таке примариться… Але дзеркало у ванній, метрдотель у вестибюлі та зграйка покоївок на коридорі (кожен по-своєму) довели тобі протилежне. Більше того…

— Даси адресу свого пластичного хірурга? — зачудовано просить тебе якась випадково зустрінута знайома із неформальних мистецьких кіл.

— Так. Пекло. соm.

Вона лякається. Бо навіть у неформальних мистецьких колах не прийнято так відшивати людей. Ти ж допиваєш свою каву в ресторанній кав’ярні і піднімаєшся нагору. У свій номер. Дорогою до ванної губиш сукню, підбори, і в самій лише спідній білизні спиняєшся перед дзеркалом.

Так і є. Шкіра ніжна, як шовк, обличчя гладеньке, безхмарне, аж наче молодше. Ну й навіщо? Ти саме почала до отих своїх шрамів звикати…

Та й нашестя всемогутнього болю, розбившись об невідому скелю, відступило, розчинилося, щезло. Піднявшись навшпиньки, за звичкою дістаєш з верхньої полиці пляшечку демеролу і заковтуєш жменю пігулок.

Авжеж. Єдине, що лишилося, це залежність. Від препаратів. На таке диво чарів картини уже не вистачило. А самій тобі навряд чи стане сил та бажання позбутися цієї пристрасті…

І до тебе приходить якесь невідворотне розуміння, усвідомлення, знання майбутнього. Точніше, його відсутності. У твоєму житті. Бо в житті інших на якусь мить ти побачила його аж надто чітко — наче справно налаштований картинний відеоряд. Кожен отримає те, чого бажає найбільше.

Видіння. І демерол тут ні до чого. Ти вже знаєш, що маєш робити. Наче так мало бути від початку. А далі — нічого. Цілковите затемнення. Тож ти вкотре завмираєш над запитанням:

ЯКІ ЩЕ ДУРНУВАТІ ТАЛАНТИ З’ЯВИЛИСЯ У ТЕБЕ

ПІСЛЯ ВИХОДУ З КОМИ?

І курсор у текстовому редакторі завмирає над ним разом з тобою.

А надвечір до тебе в готель завітали батьки Влада. Відчиняєш. Ти не здивована. Ти знала. Бо вони прийшли по картину. Аби вона їх убила. Чули, вона може. Навіть гроші тобі за неї пропонували — купити, бачте, хотіли.

Ти хочеш уїдливо спитати: а нічого, що я там гола? Та не питаєш. Бо й так бачиш: нічого. Але спочатку вони хочуть тобі дещо розказати…

— Ти розказуй! — гримає Владова мати на чоловіка, що здригається тепер від звуку її голосу, наче прадавній ідолопоклонник від Перунових громів та блискавок.

Він для початку відкашлюється. Тягне час, паскуда, — читається з колючих материних очей. Нарешті (після добрячого стусана у бік) батько сімейства спромагається на слово:

— Ми гадали, Влад не зможе жити з тобою, а виявилося, що він не може жити без тебе. В прямому сенсі цього слова. По тому, як ти… зникла з його життя, він не написав більше жодної картини. Коли ми забрали його додому, він так і сидів увесь час і бездумно дивився перед собою. До тями прийшов лише раз. Того вечора він купив собі пляшку віскі і вперше в житті напився. Поїхав у той готель, вибрався на дах і… посковзнувся чи що? Бо ми досі не віримо, що він зробив оте сам!

— Не це розказуй!.. — знову гримить дружина. — Це вона й без тебе знає! Всі газети писали. Та вона й сама таке робила, не чув чи що? Про Андрія кажи!

Цього у видіннях не було. Ти насторожуєшся:

— Що ви знаєте про Андрія?..

— Власне, це ми його й намовили. Стосовно тебе. В обмін на безоплатні юридичні послуги. Крадіжка авторських прав на якусь там книжку… Були в нього такі проблеми. Ми ж виграли йому позов. А він…

…а він погодився без вагань. Звабити чужу наречену. Так би мовити. Бо він уже давно хотів цю дивну дівчину з ім’ям, що вже саме по собі обіцяло рай на землі. А ще (Андрій це помітив тиждень тому) вона не носила спідньої білизни. І це остаточно звело його з розуму. Тож коли йому забаглося звільнити підстаркувату літредакторку, що вірою і правдою служила йому всі роки, він уже знав, ким має її замінити. І що має за це отримати. То й що з того, що дівчина незабаром має вийти заміж? Андрієві часу вистачить. А на більше він і не претендує…

Ти рвучко підводишся. Відчиняєш перед ними двері:

— До побачення.

Вони нерішуче мнуться коло порога:

— Картина…

— Забирайте. Грошей не треба. І — до побачення.

Забравши картину, вони вдячно йдуть.

Відлік їхнього часу почався.

Ти сідаєш завершувати книжку. До тебе знову злітаються, наче на відьомський шабаш, розполохані непроханими звістками видіння. Не було ніякої пляшки віскі. Бо Влад ніколи не пив. Йому воно було не треба. Він і так умів радіти життю. Не пив навіть шампанського, коли ви надумали відсвяткувати ним свої несподівані заручини. Просто любив дивитися, як п’ють інші, — ти, зокрема, і як у твоїх темно-блакитних очах спалахують від того принадливі іскорки бажання, котрі згаснуть хіба що, коли до вас зненацька підкрадеться світанок…

Видіння. Не було ніякої пляшки віскі. Насправді на тому даху до нього нечутно підкрався Ловець Снів і легенько підштовхнув у плече. Ото й усього. Ловець Снів. Бо він його створив для себе. Про всяк випадок. Уявний друг, чи як там воно зветься у психіатрів? Не було ніякої пляшки віскі.

Видіння. Один-єдиний розділ. Останній. Щойно відбувшись у твоїй розплетеній демеролом уяві, він перетворюється у нерівно-мереживні рядки тексту. Кінець. Не вистачає хіба хепі-енду. Але ж то таке?

…Домалювавши знакове The End, ти електронною поштою відсилаєш рукопис Енн Марі Скотт. Насправді тобі байдуже, що з ним буде далі. Книжка написана. Місію виконано. Потім чекаєш, коли весь готель посне (це складно, бо величні готельні комплекси ніколи не сплять), але ти дочікуєш і вибираєшся на дах.

Знову. Певно, в кожного з нас є отакі власні острівці-дахи, де нас терпляче очікує законсервоване у гіркій настоянці часу почуття провини. І кожен з нас приречений вибиратися на свої дахи знову і знову, байдуже, хоче він того чи ні. Вирішують наразі дахи. І якщо раніше ти могла в чомусь невіруюче сумніватися, то тепер (видіння?) ти була несподівано чітко переконана: вони чинять правильно.

Пам’ятаєш, як у «Титаніку»? Якщо ти стрибнеш, то і я стрибну…

Згадай, як ви разом дивились «Титанік». Ти і він. Не Влад. Бо ти зрадила Влада у всіх значеннях цього слова. І коли Джек сказав Роуз оті слова, хлопець, схожий на Джона Траволту, вперше зізнався, що кохає тебе.

Ну й навіщо він те зробив? Жила б собі та й не знала. Тож ти на сто дев’яносто сім хвилин закохалася в Лєо Ді Капріо (саме стільки тривав фільм). І тільки згодом — у чоловіка, який завжди опинявся поруч. Та йому про те знати не треба. В нього, може, ще все життя попереду, і колись він дякуватиме Богу, що не витратив його на скалічену фізично, а ще більше — скалічену душевно дівчину-наркоманку, котра дивовижно вміла нищити все довкола, включно, до речі, з собою. Видіння. І вирішують наразі дахи.

…На твоєму даху порожньо і самотньо. Немає Ловця Снів, тобто Азіата, тобто Ісуса Христа, тобто Влада, який би по-дружньому підштовхнув тебе до краєчку даху. Та зараз тобі це й не треба. Ти підходиш до нього сама. І з полегкістю ступаєш у глибоку, аж чорно-колодязну темряву, густо позасвічувану неоновим плетивом вечірніх вогнів.

Час, сполохано здригнувшись, зупинився навіки.