Мантра-омана

Затемнення

На ранок ти знов прокидаєшся у своєму ліжку. У калюжі крові. Ти обережно переводиш подих. Жива. І стіни не зсунулись. А кров — це, звісно (як завжди, несподівано), почалися місячні. Та замість клятого ПМС — якась дивна полегкість у всьому тілі, наче вночі ти перетворилася на пушинку. Знала б — щоночі стрибала б із тих хмарочосів. А потім запатентувала б оті польоти, як цілющі ліки від ПМС. Мільйонів би назаробляла…

Та для початку ти абияк вибираєшся з тієї липкої й гарячої ще калюжі і йдеш до ванної усю ту катастрофу ліквідовувати. Краєм свідомості зауважуєш, що крові начебто забагато навіть як для найрясніших (чотири краплини на упаковці «тампаксів») місячних.

Уздрівши таку тебе, кіт чомусь сичить, відскакує і прожогом вилітає у напівпрочинену кватирку. Плющем, повитим балконами, він, наче ошпарена білка, хвилясто струменить униз. Злякався, паскуда? А сам що, красунчик, так? Однак його слід уже звився і застиг. Паскуда.

Ти втішаєш себе тим, що й Софі Лорен, певно, зранку не виглядає, як Софі Лорен. Особливо у ТАКІ дні. Та до дзеркала зазирати поки не наважуєшся. А кіт повернеться. Бо це вже не вперше. Йому й раніше щось робилося і він тікав. Виконувати святу місію продовження роду котячого.

А зупинившись під пружними струменями душу, раптом підстерігаєш себе на думці, що не пам’ятаєш, які слова сказав тобі Ловець Снів. Вони знищили тебе й спустошили минулої ночі, це відчуття так до решти тебе й не покинуло, лишивши присмак чогось… страхітливо невиправного, — мабуть, отак тільки й можна змалювати ту мить, коли ти їх почула. А потім випарувались.

То що ж він сказав? Ти жодного слова не можеш пригадати, проте усвідомлюєш, що тебе налякала якась до смішного буденна фраза, що нею люди обмінюються по мільйону разів на день. Що то було?

Іди на фіг?

Ти — безсоромна шльондра?

Як дійти до бібліотеки?

Іди на фіг. Загорнувшись у пухнастий рушник, вертаєшся до спальні, аби стягти з ліжка закривавлену після сну постіль і закинути її до старенької (треба купити нову) пралки. В пам’яті лементом зразкової домогосподарки зринає рекламний ролик:

Не бійся. Зараз до тебе у вікно заскочить Пральний Супермен і скаже:

Або ні. Не так. То був інший Супермен, не з нашої чарівної казки. Бо наш заходить через двері:

Але цей теж від погроз до дії переходити не поспішає. Тож ти вирішуєш засипати в шухлядку пральної машини тайду, арієлю і приправити усе те галою з бонуксом та сіланом (морозна свіжість) вкупі. Такий собі гримуче-побутовий коктейль. Щоб уже напевне. І отоді на твоїй новенькій шовково-атласній постілі (знахідка для гейші) не залишиться жодної плями крові!

Стривай. А ти певна, що вона там є? Зупиняєшся. Розорене ліжко нечесно сяє порожньою чистотою. Відгорнувши ковдру, ти до болю, до ріжучих спалахів в очах роздивляєшся простирадло. Крові немає.

І ти розгублено завмираєш, не в змозі відірвати намагніченого погляду од незаймано-чистої постілі (знахідка для гейші). Куди, в біса, поділися місячні? А може, їх взагалі там не було? Бо після того, як ти вибралася із ванної, з тебе не впало жодної краплі крові…

Здалося. Калюжа крові — ото вигадала! А що ж тоді бачив кіт? Ні, тобі просто здалося. І йому, зрадникові, також. Зрештою, не поспи ще тиждень — і не таке примариться.

— Привіт, — на твоїй кухні п’є каву біляве (на вигляд шістнадцятирічне) хлопченя у розтягнутому светрі, мішкуватих штанях та глибокими, просто неймовірно глибокими темно-синіми колами довкруг живих карих очей. — Як справи?

— Та нічо, — ти прямуєш до кавника, аби й собі налити кимось дбайливо звареної кави. — Хіба що місячні хрінзна, чи почалися, та кіт утік…

СТОП! ХТО ВІН ТАКИЙ І ВІДКІЛЯ ТУТ УЗЯВСЯ?

Горнятко кави падає з твоїх рук. Хлопченя зривається з місця і його необачно перекинута кава теж потворно-коричнево розповзається підлогою.

— Ти мене бачиш? — підскакує і хапає тебе за руки. — І ти відповіла на моє запитання?..

— Не смішно! — відштовхнувши його, ти тісніше замотуєшся в рушник і втрачаєш почуття гумору.

— Ні-ні, скажи, ти мене бачиш? — і підстрибує довкола тебе, як затятий коник-стрибунець із повчальної байки дідуся Крилова.

— Може, тому, що ти стовбичиш посеред моєї хати? — зачудовано відповідаєш на його дурнувате питання. — Оце набралася звечора! Послухай, ми часом не переспали?

— Та ні.

— Це добре, — полегшено переводиш подих. І насторожено. — Але тоді ти, вочевидь, грабіжник?

— Так, — а тепер його черга познущатися. — Прийшов красти твою огидну каву і порожній холодильник.

— Ну, все, з мене досить! Не знаю, як ти тут опинився, але вимітайся!

— ЯК ОПИНИВСЯ? — схоже, він справді здивований — сині кола довкруг його очей стають ще помітнішими. — Я тобі що, кіт чи акробат, аби видертись на четвертий поверх?..

— А хто вас, тих збоченців, знає? — ти рішуче прямуєш до спальні — збиратися на роботу, де на тебе з нетерпінням чекають «ОХОПЛЕНІ ЛАЙНОМ» та розлючений, як чорт, Андрій. Грюкаєш за собою дверима. Починаєш вдягатися: — Коли повернусь, щоб і сліду твого тут не залишилось!

Малий шкребеться у двері. Зрештою відчиняєш — вже вбрана у пристойну ділову сукню, із зачіскою та на підборах:

— Ну чого тобі? Грошей на таксі?

— Не треба грошей. Я — привид. І оскільки від сьогодні ти мене бачиш, то дозволь тебе привітати. Ти померла.

Ти померла. Тебе знайшли біля підніжжя п’ятизіркового велетня готелю. Це було неважко — ти впала просто до ніг нігерійському дипломатові, що саме виходив у супроводі почту із парадних дверей. Мабуть, він більше ніколи не схоче навідуватись до твоєї країни…

Під вереск і зойк сирен з’являється карета «швидкої». Лише для того, аби констатувати твою смерть і зішкребти твоє тіло з майже до блиску відполірованої бруківки (центр міста, що не кажіть). Хтось із перехожих азартно знімає все те дійство на камеру мобільного телефону — щоб тішитись самому, показувати друзям, а при нагоді — вихлюпнути у всесвітню мережу. А наляканий охоронець (той самий, що застукав вас із Ловцем на даху, як школярів) так само налякано розповідає про твою смерть:

— Та вона точно була божевільна! Розмовляла з кимось, хоча на даху була сама, я вам точно кажу! А потім шугонула собі вниз…

Руки йому тремтять, голова смикається, в нього вдома троє дітей. А йому ще треба відхреститися, що це не він тебе… з того даху.

На цьому сюжет багатозначно уривається. Кілька повчальних слів-реноме з вуст спокійної, наче гламурний удав, дикторки і — пішли спортивні новини від Євгена Зінченка. Потім — прогноз погоди з Інною Цимбалюк.

— …! — матюкаєшся. — …! …! …! — ще матюкаєшся. Аж доки твій словниковий запас інвективів помалу не сходить нанівець. Тоді відпускаєшся. Нецензурні слова, наче магія, відходять, відлітають на болота-яри-пустелі, забираючи з собою усе те, чого не висловити гарною літературною мовою. Зміст твоєї промови (якщо адаптувати його до сторінок цієї пристойної книжки) приблизно такий: «Це не так. Це неправда. Хтось змонтував мою смерть. Ось зараз я приїду у видавництво, Андрій почне верещати — і все одразу з’ясується, стане на свої довбані місця…» Далі йшло детальне пригадування родоводу Андрія (переважно по материнській лінії), а також усіх, хто так чи інакше міг мати стосунок до того, що з тобою сталося.

— Та не переймайся ти так, — пробує непевно розрадити тебе малий (він ще тут, хто б сумнівався). — Усі там будемо. Тобто ми з тобою вже «там»…

Ти кидаєш на нього потужний, весь такий нищівний погляд:

— Може, нарешті скажеш, хто ти в біса такий?

— Мене звуть Сашко. Я — колишній мешканець цієї квартири. Повісився у ванній на перекладині.

Ого! Однак ти з розумінням киваєш і посміхаєшся — так, наче він сказав: «Я щойно переїхав».

— Мені дуже шкода… ну, що ти померла, — зі співчуттям у голосі (вже не дитячому, але ще й не чоловічому) продовжує Сашко.

— А мені як шкода! — додаєш ти і мимоволі озираєшся. Погляд натикається на ваше спільне фото з Андрієм, лишене на згадку після жлобської поїздки до Туреччини. Та й то тільки тому, що ти на ньому гарно вийшла. А зараз це фото видається тобі єдиним зв’язком із жлобською, а все ж реальністю…

— Він — придурок, — ловить твій необережний погляд новий знайомий. — Мені він ніколи не подобався.

— Стривай-но! То ти давненько тут ошиваєшся?

— Відколи помер.

— О Боже! Отже, мені не примарювалось, що двері тут самі відчиняються?..

— Так, — Сашко невинно посміхається. — А ще б’ються чашки та протікає унітаз.

Отже, він тебе бачив. Можливо, голою. Звичайно, голою.

«Сподіваюсь, я хоч була гарна?» — наче блискавка, пролітає думка. Як доказ, Сашко сором’язливо опускає очі. І це доводить тебе до нестями.

— Ти собі нічого не думай! Хата — моя. Я цю хату купила. І щоб ти знав, без посередників! — виголошуєш йому про безліч разів розказуваний предмет своєї погорди. — У хазяйки. Приємної такої жіночки років п’ятдесяти з гаком на вигляд…

— Так то ж Наталка — моя молодша сестра.

— Молодша? — з недовірою перепитуєш ти. — Та зовні вона на добрих років сорок старша від тебе!

— Так і я ж помер не сьогодні. Сорок два роки тому, здається. От і не старію. А тих, хто лишається жити, час, знаєш, не милує.

— Ти мені оце не розказуй. В угоді купівлі-продажу про тебе не йшлося!

— І що, вона навіть не натякнула, не обмовилась… ну, що я досі десь тут?

— Ти? Десь тут? Та ні. Тільки про гарний краєвид за вікном, добротну сантехніку та косметичний ремонт. Тут ще жити і жити — так вона і сказала — зворушено пригадуєш ти. — А тепер… — На тебе котиться холодна хвиля відчаю. — Це що ж таке робиться? А на роботі що подумають?.. — Хвиля стає просто крижаною. — Покінчила із життям сама замість того, щоб виважено і планомірно доводити до акту масового самогубства все видавництво?..

Сашко вислуховує все то з істинною цікавістю:

— Тобі вже не треба ходити на роботу, — врешті нагадує він. — Інша б раділа…

— Я не інша! — верещиш ти. — В мене там купа нероблених справ і розлючений коханець!

— Люди й не таке по собі лишають.

— Я не збиралася вмирати! — ще більше крику.

— Було б не стрибати з того даху.

— То не я! Це такий жарт? — судорожно роззираєшся. — Де прихована камера? Куди мені всміхатися?

Сашко стає перед тобою, як пророк. Торкається твоїх рук своїми. Як уміє, намагається заспокоїти:

— Ти — тепер прихована камера. Можеш бачити все і всіх, і тобі нічого за те не буде. Круто, скажи?

— Все життя мріяла заробляти підгляданням!

— За це не платять.

— На що ж я маю жити?

— Ти сказала «жити»?

— Заради Бога, я стільки всього мріяла зробити! — твої крики зриваються до приниженого скавуління. — Побувати в Парижі, побачити Голлівуд, Африку врешті-решт!..

— Аби хоч зараз, — наче добра фея, пропонує він. — Будь-який куточок світу. І візи не треба.

— Бізнес-класом на мітлі? — така вже ти є, не віриш.

— Ні, це при житті ти була відьмою. А зараз варто лише подумати… і ти там. — Сашко раптово зникає, наче випаровується з-перед твоїх очей. Потім так само несподівано з’являється, щоправда, в іншій частині кімнати і — з велетенською квіткою орхідеї в руці. — Африка. Тобі — привіт.

Ти зачудовано приймаєш від нього ту квітку. Вона велетенська і жива — не те, що продається у квіткових крамницях міста…

Тож високі нотки на деякий час зникають із твого голосу:

— А ще я хотіла написати книжку. Та все чекала, коли матиму час…

— Час? — він сміється, наче ти розказала йому який сороміцький анекдот. — То було б писати, а не читати чужі книжки і плакати над сумнівними мелодрамами. Ти ж почала. І виходило наче непогано…

— Ти читав?!

— А що було робити довгими самотніми вечорами, доки дехто вештався нічними клубами?

— То ти не просто падлюка! — невинна орхідея летить у куток. — Ти порпався у моїх речах!

— Так, бо я втілення зла, — знизує плечима шістнадцятирічне хлопченя. — Але питання в іншому. Ти мертва. Як ми тепер будемо співіснувати?

— Ми?.. — вдарена не так словом «мертва», як словом «ми», ти загрозливо наближаєшся до нього, так що Сашко відступається й перечіплюється, бідолаха, за поріг. — Ніколи не вживай цього слова! Бо ми з тобою — не ми!

— Гаразд, — абияк він підводиться. — Та нам однаково треба домовитись. Я взагалі розраховував на вічний спокій. А з тобою я його не знатиму.

— Досі ніхто не скаржився.

— О Господи! Гадаєш, з тобою так добре жити? Не давала мені дивитись футбольні матчі, бо витріщалася у свої серіали! Кавалєрів водила нємєряно, що я вже й не знав, куди очі подіти! Діму Білана слухала на повну гучність!..

— Воно ще й жаліється! То вимітався б звідси на всі чотири вітри!

— Не можу. Тут я повісився, тут мені й вікувати.

— Та невже? А якщо цю будівлю знесуть?

— На її місці зведуть щось інше, і тоді я блукатиму там, — безапеляційно відповідає Сашко.

— Я не знаю, де ти блукатимеш, та коли повернусь, щоб тобою тут і не пахло! А про Діму Білана нема чого… І на кухні прибери! — повторюєш йому домашнє завдання і фурією вилітаєш з квартири.

Прибрати на кухні? Мабуть, він, солідний привид із більш ніж сорокалітнім стажем, почувається зараз приниженою Попелюшкою. Втім, тобі байдуже. Бо, як уже було зазначено, ти фурією вилітаєш з квартири.

Кажуть, коли людина помирає, перед нею має постати все її життя. Навряд чи. Їй явиться те, чого вона хотіла, але так і не досягла. Редакторам чужих книг — власні, увінчані славою романи (так і не написані, до речі), двірникам — вулиці, названі на їхню честь (які підмітає хтось дурніший), менеджерам середньої ланки та рекламним агентам — вірші про любов, політикам — невкрадені мільйони (які вкрав хтось інший — опозиція, хто б сумнівався).

А ще, кажуть, людина не може піти з життя, доки не виконає свого призначення на землі (чи Землі). А ти навіть пригадати не можеш, що ж ти такого «зробила», щоб твоє призначення урочисто визнали виконаним? Книжка так і лишилася ненаписаною. Ти померла, а вона так і не народилася. На роботі теж зірок з неба не хапала. Про дітей навіть не встигла замислитись. Хіба «мікру» собі купила. Та й ту в кредит.

Дорогою вирішуєш зазирнути до дядька в засмальцьованих штанях (Васьок). Твоя небесно-блакитна «мікра», швидше за все, на штрафмайданчику, та… раптом трапилось диво?

Дядько у своїй халабудці теж дивиться репортаж про тебе. Дива не трапилося. Переконавшись, що ти точно перебралася у кращий світ, він філософськи запалює цигарчину, випускає клубок смердючого диму і замислено хитає головою:

— А я знав, я знав, що вона закінчить погано. Ніколи за пирковку вчасно не платила… От при комунізмі, при Лєніні такого б не було! Лєнін бистро з такими розібрався б!..

Та ти на нього зла не тримаєш. Просто навіщо платити за «пирковку», коли на ті самі гроші можна піти десь випити кави? Хоча ні, зараз ти віддала б усі до копійки заощадження за кляту «пирковку», ще й винна б лишилася, аби тільки скасувати цей безглуздий жарт.

Шкода, що дядько в засмальцьованих штанях і його безсмертний Лєнін зі Сталіним вкупі не мають такої влади, інакше дядько враз лишив би на хрін цю дурну «пирковку» на проізвол судьби і поїхав би мандрувати світом з фотоапаратом на пузі, як життєрадісні американські пенсіонери, для котрих життя тільки починається…

І комунізм строїти не треба.

Але кожному — своє. Йому брудні штани, спогади про Лєніна і перекособочена «пирковка», а тобі — Ловець Снів і примарна, по-дурному безглузда смерть.

Вже було прямуючи геть, ти раптом зупиняєшся. Ви з ним ніколи навіть не поцікавились, як одне одного звати. Звісно, подумки ти охрестила його Васьок, а вже як він тебе охрестив, мабуть, краще й після смерті не знати. Та справа в іншому. Він для тебе завжди був дурним дядьком, що пропив, прогайнував та програв у карти все своє життя. Ти для нього — легковажна фіфа, яка й уявлення не мала, нащо їй те життя взагалі здалося. І що найгірше — ви обоє були недалекі від правди.

Залишивши дядька й далі розмовляти з чорно-білим телевізором, прямуєш собі далі. Має ж бути хтось, хто виправить це непорозуміння. Бо ти ніколи не боялася смерті. Переходила дорогу в недозволеному місці, застуду переносила на ногах, напивалась, бувало, до чортиків (потім з ними, потім вже без них), спала, що гріха таїти, з незнайомцями (кавалєрів водила нємєряно)…

Смерть була наче не про тебе. Якесь дивакувате шосте чуття підказувало, що поки їй до тебе — зась. Хотіла жити вічно. Досі виходило. Аж доки не опинилася на тому даху.

Ти пробуєш уявити, що зараз діється з Енн Марі Скотт. Певно, місця собі не знаходить. А в пресі, без сумніву, вже з’явилась невеличка замітка:

Енн Марі Скотт оскаженіє. З часом вона, можливо, покине писати любовно-детективно-пригодницькі книжечки і видасть бестселер про твою смерть. Так, як вона собі її уявляла, бо про твоє життя їй навряд чи багато відомо.

Книжка розійдеться, як гарячі пиріжки, ще б пак — дочка відомої письменниці. А в Енн Марі з’явиться черговий маєток-особняк чи нова раритетна машина. Та ця історія буде несправжня — лише витвір письменницької уяви Енн Марі Скотт. От тобі й твоє призначення у житті. Виконано.

Не дочікуючись дозволено-зеленого світла, ти щодуху мчиш через дорогу. Ще й у забороненому місці. Губиш цвяхи-підбори. Крізь тебе одразу пролітає кілька автівок, але ти нічого не відчуваєш, хіба що легенький подих вітру, просякнутого бензиновим смородом, на мить зупиняєшся і женешся далі[1]. І ніхто із перехожих навіть не озирається на дивну босоногу дівчину в сукні від Prada, що стрімголов біжить павучими лабіринтами вулиць, чи то втікаючи від когось, чи наздоганяючи.

До видавництва ти дісталася десь у пообіддя — розпелехана, розхристана, як відьма-аматорка, не вистачало хіба летючої мітли, яка, виявляється, і до суконь від Рrada пасує.

Прийомний передпокій. Тут тихо і прохолодно, лиш подекуди з кутків чутно перешіптування та стримуваний, неслухняний, часом нервовий сміх офісного контингенту. Говорять про тебе.

Дихати стало легше. Бо та дурна божевільна сука покінчила життя самогубством, замість, дякувати Богу, того, щоб виважено і планомірно доводити до акту масового самогубства все видавництво…

Падлюки. Радіють. Зараз ще почнуть гуртом танцювати самбу, чи що там танцюється на щорічних карнавалах у бразильському Ріо-де-Жанейро.

Падлюки.

— Я — тут! — влітаєш просто до осередку офісного театру тіней. — І я все чую!..

Та жодне око не зауважує твоєї присутності, жодне вухо не чує твого надривного крику. Тебе не існує. Усім на тебе начхати. І не кажи, що не знала.

Зціпивши зуби, зазираєш до дизайнерського відділу. Генія Ісуса Христа на робочому місці немає. У кутках теж не ховається. Певно, захворів. Або прикидається мертвим, як ти. Та якби ти завітала до нього додому — у захаращену комп’ютерним залізяччям квартирку на краю міста, то побачила б, що він лежить на холодній кафельній підлозі у ванній і корчиться від спалахів болю — наче який невидимий екзорцист хрестами й прокляттями намагається вигнати з нього душу — хворого на бубонну чуму Диявола. Здається, він кілька днів не спав. Чи не спатиме.

Але ти не завітала. Бо із величних дверей з написом ДИРЕКТОР виповзає сповнене власної значущості, зарозуміле ДЕЩО — Андрій Страхопуденко. За ним, плутаючись у довгій балахонистій спідниці а-ля «я — пристойна дівчина, що ходить до церкви», дріботить налякане нерішуче дівча з очима кольору невизначеності і ріденьким хвостиком зі старанно зібраного волосся. Теж кольору невизначеності.

Під акомпонемент липких офісних поглядів вони заходять до ТВОГО кабінету. Заміна. А ти як думала? Святе місце порожнім не буває. Ти влітаєш туди слідом за ними. Офісний соціум приліплюється до дверей — невже й таку трахатиме? Робляться ставки, шелестять банкноти.

Та Андрій статечно пояснює дівчиську його посадові обов’язки, показує товстим пальцем на купу нечитаного — колишня літредакторка була безвідповідальна блядь. Дівчисько здригається. Як же воно сприйматиме численні сцени коїтусів, якими кишить оте нечитане, як вуличний собацюра — блохами?

Нормально сприйматиме. Бо тоненька золота обручка на її пальці, завважує Андрій, свідчить про те, що вона вже знайшла своє «щастя» і іншим «щастям» до неї — зась. Хоча, бачить Бог, вони не дуже-то й поривалися. З чоловіком познайомилася, напевне, у церкві, куди бігає, як на срачку, бо патлатий батюшка не впускає нагоди подокоряти вірянам, що приходять, грішники, тільки на свята — яйця святити, а буднього дня що, в Господа вірити не треба?..

Отже, з чоловіком вона познайомилася у церкві. І він, швидше за все, теж старанно відвідував меси, запекло вірив у Господа, бо більше у його житті вірити не було у що. А може, то був просто молдавський гастарбайтер, що випадково прибився до храму, переплутавши його із нічліжкою? Та й там і лишився, збагнувши усю намарність свого минулого гастарбайтерського життя…

Навигадувавши такого, Андрій уже й сам почувається незручно. І звідки в нього отакі непристойні думки, адже він з родиною також (раз на рік) ходить святити яйця і сповідатися?

Дівчисько взялося розбирати завали на твоєму столі. Не встоявши перед лукавим, Андрій (проти власної волі) пробує намацати поглядом щось хоча б віддалено схоже на круглий жіночий задок під її спідницею-балахоном.

Не намацує. А хрін із ним, із тим «трахом», — це дівча настільки худе, праведне та залякане, що, певно, дивитиметься на нього знизу догори, як на Бога, а це часто (іноді) краще, ніж секс. А за млосними, пристрасними поглядами він ходитиме у рекламний відділ… чи до секретарки.

Але йти не поспішає. А все ж цікаво, яка ця дівчинка в ліжку? Мабуть, старанна, пунктуальна й відповідальна. Як і в роботі. В той час, як Єва (тебе згадує, царство тобі небесне) була егоїстичним ледачим стервом, що тільки про себе й дбало. У ліжку, в житті, в роботі.

Он воно що? До кабінету (крізь прочинену кватирку, звісно) зненацька вривається роздратований порив вітру і вщент розмітає підлогою купу нечитаного, що пізанською вежею височіло на літредакторському столі. Андрій з дівчиськом незграбно кидаються усе те добро збирати. При цьому інтуїтивно намагаються триматися подалі одне від одного.

Андрієві стає страшно. Бозя всьо бачить, аякже! І коли що, то й покарати не полінується…

Зненацька до рук святої потрапляє рукопис «ОХОПЛЕНИХ ЛАЙНОМ». Певно, про велике і світле кохання, думає вона, бо замість всюдисущого слова «лайно» чисті душі зазвичай бачать слово «кохання».

— Я, мабуть, розпочну із цього, якщо ви не проти? — тихим янгольським голосом пропонує вона.

— Ні-ні! — Андрій чомусь вихоплює у янгола нещасний рукопис. — Він… гм… ще не готовий. Я дам вказівку автору… гмм… доробити його! — і вилітає з твого (тобто уже з її) кабінету.

Офісний планктон, так і не дочекавшись нічого пікантно-екстравагантного, поспішно розчиняється в акваріумі своїх робочих голгоф. Ти — за Андрієм. Він же, зачинившись у своєму царському кабінеті-палатах, вмикає комп’ютер (хоч ти завжди думала, він у нього для краси тут стоїть) і залазить до своїх особистих файлів. Зацікавлено схиляєшся поруч нього. Пароль (який ти кілька разів без успіху намагалася зламати) простий і претензійний:

Я_КОРОЛЬ_СВІТУ

А далі… правда, як тіло утопленика, потворно спливає на поверхню. Не було ніякого дідка-еротомана. «ОХОПЛЕНИХ ЛАЙНОМ» написав Андрій і цнотливо сховався за милозвучним жіночим псевдонімом. Бо хіба личить сурйозному пацанові, що живе винятково «па панятіям», захоплюватись ницо-сентиментальними дамськими романами?

І доки ти качаєшся підлогою од сміху, Андрій поспіхом переробляє свій шедевр на благочестивий лад. Бозя всьо бачить, аякже! І коли що, то й покарати не полінується…

— Як пишеться слово «прєлєстно»? — раптом завмирає він у творчій задумі. — З літерою «т» чи без неї?..

— Через «т», — знічев’я підказуєш йому (напад сміху вже трохи минув).

— Через «т»! — блискавично ловить літаючу в повітрі підказку Андрій.

Ти насторожуєшся. Досі нікому не було до тебе діла — ти проходила крізь людей, через тебе пролітали автівки, пташки та інша блаженна срань світу. А на Андрія ти можеш впливати?

Аби підтвердити цю гіпотезу, підкидаєш йому ще жменю літер, підказуєш цілі слова, навіть будуєш кілька зворушливо-вигадливих речень. І Андрій усе то ловить. Якоїсь миті йому навіть мариться, що за його плечима стоїть Бозя — весь такий осяяний світлом, пафосний і величний. Здається, варто йому озирнутися — і він побачить Його…

Андрій рвучко озирається, ледь не перекинувшись разом зі своїм кріслом-троном на коліщатах. І вихоплює із полірованої поверхні шафи навпроти своє напівобернуте відображення з розгубленим писком та відвислою на ньому щелепою. Розлогим кабінетом знову котиться твій сміх. Андрій наїжачено втягує голову у плечі. Тут щось є. Не виключено, що Бозя. А як нє?..

Зненацька він перестає почуватися Божим обранцем. Хапає нещасний рукопис, пакує його разом із нетбуком у статусний шкіряний порфель, туди ж летять мобілка і портсигар…

— Мене ні для кого немає! — кидає на ходу здивованій секретарці й тікає.

За хвилину його чорнявий тонований «джип» зривається із насидженого місця на парковці і летить, оминаючи міські пробки, в широке мегаполісне нікуди. Та навіть в обіймах коханого джипа Андрій не почувається захищеним. Бо поряд, пристебнувшись ременем безпеки, сидиш ти.

Додому повертається вже надвечір. Наче шматок в’яленого м’яса, вивалюється із осточортілого авто, в якому, бачить Бог, теж оселилося щось нечисте. Лізе сходами нагору. Дзвонить у броньовану фортецю дверей.

За дверима його зустрічає розлючена дружина:

— Де вештався?! — грюкає багатофункціональною праскою об прасувальну дошку. — Гадаєш, я не знаю про ту… ту твою… — далі їй бракує слів.

— Всі ви, баби, однакові, — він бере цигарки і йде палити на балкон.

Однакові?! Вона оскаженіло збирає речі, хапає за руку нічого не розуміюче напівсонне дитинча (без дитинчати ефект був би й близько не той) і їде до матері.

Ти ж залишаєшся. Однакові?!

…Свобода! Якийсь час Андрій просто танцює на радощах, потім на ліжку, потім на столі, цмулить пиво, дивиться футбол. Після трьох пляшок пива і нищівної поразки «наших» (5:0) дещо засмученим сідає за комп’ютер. Дописувати любовно-сентиментальний роман. Порожні пляшки тихенько подзенькують і перекочуються підлогою, наче їх там що хитає палубою примарного корабля. Ти мовчиш. І писати йому не виходить.

…Свобода? Андрій почувається всіма покинутим і забутим. Чухає сраку. Самотньо прямує до унітаза і дзюрить у нього також самотньо.

Перш ніж лягти спати, він ностальгічно вимикає забуту дружиною праску і залишає її на прасувальній дошці у вітальні. А вночі прокидається від того, що хтось тримає її розпеченою біля його обличчя. Ще мить — і…

…він прокидається. Йде на балкон, випалює кілька цигарок, не помічаючи, одна за одною. Повертається. Міцно замикає за собою двері балкона. Здається, міцно.

Нарешті засинає, щоб знову прокинутися від того, як двері повільно, з рипінням відчиняються…

Хоч стій, хоч падай. Більше він не засне. Нехай не сміє засинати, бо ХТОСЬ прийде знову. Він жбурляє праску у відро для сміття. Аж смішно, наче вона звідти не вибереться (не зараз, а коли він забуде про неї).

Балкон. Він навіть не наважується висунутись туди по кляті цигарки. А вони ж там залишились! Чорт з ними, кидає палити…

Немов у лихоманці, набирає номер дружиноньки:

— Ти маєш повернутися, Рито! Зі мною щось не так!..

— Не можеш розшукати вечерю? Вона в мікрохвильовці.

— Ні, ти не розумієш!.. Тут… з цією квартирою щось не так!

Рита поблажливо переводить подих:

— Справді, вже три дні ніхто не прибирав. Виклич хатню робітницю, її номер наліплено на холодильнику… — замислюється. — Хоча ні, навряд чи Лідочка приїде в такий час. Краще виклич собі повію. Одну з тих, чий номер записаний у твоїй телефонній книжці під грифом «Бізнес-партнери»! Думав, я не бачила?!

— Годі мене діставати! — Андрій налякано втрачає рештки здорового глузду і самоповаги. — То ти приїдеш?..

— Нічого не вийде, Андрію. Ти розбив мені серце!.. — пафосно відповідає Рита, не випускаючи з рук калькулятора, на якому її розбите серце саме вираховувало, що і скільки дістанеться їй після розлучення. І отоді можна починати відкрито зустрічатись із симпатичним офіціантиком із ресторану навпроти, що на добрих вісім років молодший від неї… Але ж у коханні вік не має значення?

— Сука! Сука! Блядь! Дурна блядь! — верещить Андрій у кинуту слухавку, наче прочитавши думки дружини. — Та щоб тебе… Та я тебе… — і так далі.

«Далі» триває ще хвилин зо двадцять, і ти вже не знаєш, їй воно адресоване чи тобі. Та про всяк випадок зіштовхуєш із декоративної полиці діжку з розлогою штучно-зеленою пальмою. Андрій відскакує від неї, як ошпарений.

…До ранку його квартира нагадує йому палату для божевільних. Коли надійде холодний, байдужий до всього світанок, тебе вже тут, звісно, не буде. Та його це навряд чи хвилюватиме. Єдине, чого йому по-справжньому захочеться — це здатись в обійми найближчого «дурдому» і пробути там якомога довше.

Біля входу до елітного салону краси велично вимальовується сяючий тонований «джип». З салону вибирається вже знайома нам готична брюнетка з претензією на «фаталь». Рита. Скільки їй років, визначити неможливо, позаяк перед візитом до салону вона виглядає старшою свого віку, а опісля — значно молодшою.

Рита — домогосподарка. У гламурному значенні цього слова. Але в душі вона — дизайнер модних лахів. Таке осяяння зійшло на неї в день весілля найкращої подруги, коли вона вдало причепила до сукні нареченої бутафорську квітку, аби приховати дірку, пропалену сигареткою. На цьому, на жаль, потік творчих ідей несподівано урвався. От і доводилося в очікуванні нових «осяянь» цілими днями вилежуватись у салонах краси. Потім — їхати до свого заледве повнолітнього коханця. І витрачати разом з ним Андрієві гроші. Тепер, коли Андрія забрала «швидка» (здурів він без Рити), це можна буде робити частіше і довше. І навіть на шкіряних прохолодних сидіннях його законного «джипа»…

— Нє, ну я, канєшна, знала, шо я — ракавая женщіна, — розказує Рита якійсь зі своїх російськомовних подруг, притискаючи до вуха з діамантовою сережкою сенсорний телефон. — І страдалі за мной, і ридалі, і умалялі вєрнуцца, но так шоб сайті с ума…

Взагалі, з Андрієм Страхопуденком їй не те щоб, але пощастило. А що прізвище в нього таке… ну, то не всім же бути Шевченками і Цвєтаєвими?..

Вони познайомилися сім років тому, коли Рита, запізнюючись на вступні іспити до престижного вузу, намагалась упіймати машину. Тоді їй згодилося б що-небудь принизливо-середнього класу, але вона не встигла відсмикнути руку і вийшло, що зупинила «джип».

До університету вона так і не вступила. Вийшла заміж, про всяк випадок народила дитину. А вся освіта звелась до гортання модних ґлянцевих журналів і читання рекламних проспектів фітнес-клубів та клінік пластичних хірургій. Згодом — до коханця. Певно, Андрій якось дізнався про її маленьку зраду і його серце не витримало… Хоча Рита добре знала, що от уже п’ять років він спить з якоюсь крашеною блондою з роботи, і одружився би з нею, якби вона дала згоду на шлюб, а Рита — на розлучення. А потім ота блонда з якогось дива вкоротила собі віку. Тож питання про кадрові перестановки було скасоване.

— Так ти тіпєрь будішь ждать єво с «дурдома»? — співчутливо цікавиться подруга.

— Нє, ну так шоб ждать, то нє… — непевно відповідає Рита. — На хрєн он мнє, сумашедший? У міня, как ти знаєшь, Ванєчька єсть, — і обидві несамовито регочуть (кожна у свій сенсорний телефон) — мова знову пішла про Риткиного малолєтнього коханця-офіціантика.

Рита запливає до салону краси. Але від сенсорної іграшки не відліплюється. І з її милих телефонних перемовин увесь персонал дізнається, що:

1) Ванєчька схожий на юного Лєо Ді Капріо, в той час як Андрій нагадує, в кращому випадку, занедбаного австралопітека.

2) У Ванєчькі, нєсомнєнно, талант. Він мріє співати на великій сцені (досі доводилось лише в сауні в поламане караоке), і танцює, треба сказати, досить «по-соврємєнному в нього получаєцца».

3) На знак визнання Ванєчькіного таланту Рита планує вкласти у його «розкрутку» сто тисяч баксів Андрієвим коштом (зачувши про такі грошиська, ножиці в руках манікюрниці мимоволі здригнулися і — о Боже!.. — ледь не відтяли Риті півпальця).

4) Матюки на адресу манікюрниці. Знижка на манікюр та солярій.

5) Відвівши душу, Ритка тут-таки урочисто вирішується стати «прадюсєром» Ванєчькі, бо Україна має таланти, а таланти треба підтримувати, то й шо з того, шо непосвяченим Ванєчька нагадує гєя?

Весь салон заходиться в оплесках. Гєїв тут люблять. Риту — не дуже. Та вона все одно почувається матінкою Терезою. Добре натренованим королівським жестом (впізнаємо школу Андрія) роздає всім чайові, включно із манікюрницею — щоб надовго запам’ятали, хто до них приходив. Згодом, у супроводі захоплених поглядів персоналу, урочисто випливає з салону. Невимушено, щоб усі бачили, клацає кнопкою сигналізації (знову ж таки — Андрій). Залазить до царського «джипа», конфіскованого у нещасного Страхопуденка (теж, до речі, заскоченого на зраді і, є Бог на світі, благополучно відправленого у «дурку»). Не вмикає сигнал повороту. Пафосно виїжджає з парковки, розбивши при цьому ліву фару сусіднього «шевроле» і ледь не поцілувавши трамвай, що пропливав неподалік. Замислюється «о хрупкості битія».

І, задивившись у дзеркало на свою нову зачіску, не помічає велетенської вантажівки, що мчить зустрічною, на котру наскакує все ще замисленою «о хрупкості битія»…

— Розважилась? — зустрічає тебе іронічно-насмішкуватим запитанням Сашко, варто тобі матеріалізуватись посеред власної квартири.

— Наче ти так не робив! — буркаєш, проходячи повз нього крізь стіну. — Певно, роками влаштовував капості однокласниці, яка відмовила тобі ще в дитсадку?

— Так. Облив її бензином і дивився, як вона кричить і палає, кричить і палає…

— …?

— Жартую. Не закохувався я в однокласниць.

— Воно й видно, — ти йдеш перевдягатися.

Кухня прибрана. Вся квартира, між іншим, теж. Сашко нікуди не дівся. Та тебе це не дивує: ти не можеш позбутися відчуття, ніби знаєш його вже багато-багато років.

— То що з Андрієм? — долинає до тебе з кухні голос Сашка.

— Викликав сам собі «швидку» і здався у «дурку» на милість психіатрів. Там його не чіпатиму. Хай думає, що то єдине безпечне місце.

— Фатальна жінка, — виголошує тобі комплімент Сашко і їсть собі далі пластівці. — А з Ритою? — допитується, наче не знає.

Ти завмираєш. Повільно заходиш до нього на кухню. Пригадуєш, як тримала її за руку, доки вона конала серед розкуроченого залізяччя Андрієвого «джипа», і останньої миті вона тебе побачила — твоє розмите холонуче відображення здригнулося в її очах, а потім вони стали скляними.

— Вона не вміла водити авто. Навіть прав не мала. Що я могла вдіяти?

— І то правда, — ласкаво погоджується Сашко.

І зраджує тобі секрет:

— Привиди-початківці, на зразок нас, можуть лише коїти дрібні капості. Забрати чи врятувати життя — не в нашій юрисдикції.

— Амінь, — важезний камінь провини лунко й урочисто падає з твоєї душі. — А про початківців — цікаво… Тобі ж хрінзна-скільки років! І — початківець?

— Щоб стати справжнім примарним маестро, треба мати за плечима сотні, бажано тисячі років…

— Приміром?

— Данте Аліг’єрі, граф Дракула, Фрідріх Ніцше, Марія Магдалена… продовжувати?

— А… Ловець Снів?

Сашко ледь помітно міняється в обличчі. Десь хвилина минає в чеканні. Врешті він зважується на слово:

— У нього багато імен. Найчастіше його називають Дияволом. А він — вічний.

Тепер в обличчі міняєшся ти:

— А якщо я не вірю у його існування?

— Віриш у день, отже, віриш у ніч. Віриш у Бога, отже, віриш і в Диявола.

Небо в твоїх очах яснішає:

— Іди на хрін.

— «Джипа» шкода, — чомусь нагадується Сашко. — Такий монстр був. Я з вікна бачив.

— «Мікру» — більше. Бо вона не на штрафмайданчику. Її банк забрав. За кредит.

— Амінь.

— Бе, — відповідаєш ти і зникаєш за дверима ванної.

Дивна річ. Варто звичайній темно-русявій дівчині перетворитися на білявку а-ля Мерилін Монро, як часточки «бе», «фе», чи то «хи-хи» безжально поглинають добру половину її словникового запасу, подекуди допомагаючи собі мовою жестів. І що найгірше, оточення її розуміє. Навіть після смерті. Бо після смерті життя для вас обох тільки починалося.

— То що ти там казав про подорожі?

За кілька стрімко летючих, наче одна мить, днів завдяки своїм примарним здібностям ви побували у найцікавіших (омріяних тобою) куточках світу. Почали, звісно, із Франції. З Парижа. Як і всі привиди, що поважають себе, спочатку забрели до Паризьких катакомб — велетенського підземного кладовища, де знайшло вічний спокій більше людей, аніж нараховується живих у сучасному Парижі. Завітали ненадовго. Навіть до написів, що ганьблять короля, не дісталися. Бо, як виявилось, тут і своїх примар вистачає, і далеко не всім їм до смаку приймати гостей. А ще ота химерна підземна поліція…

Ледь вислизнувши із катакомб, ви заблукали в одному з найдивніших готелів Парижа — такому собі Hotel du 7e Art.

Це виявився справжній храм сьомого мистецтва — кінематографу, де тон задавали дві речі — бароко і божевілля, загорнуті у блиск та велич старого Голлівуду, коли з екранів сяяли справжні зірки, а кіно було навіть чимсь більшим за саме життя. Вечіркою у стилі «ретро» на вас накотилися чужі спогади: навіть бар та фойє тут були завішені плакатами знаменитостей тих часів, а в просторих номерах ніби ненавмисне залишені дрібнички з їх особистих речей. Недовго думаючи, ти прихопила собі маленьке люстерко, що, за легендою, належало Мерилін Монро…

А потім, за порадою примарного портьє, що служив тут із самого заснування готелю, ви піднялися на останній поверх і відшукали номер 42. І отут вам відкрився такий вражаючий краєвид міста Ейфелевої вежі, якого, певно, жоден турист не бачив. Ані в житті, ані після смерті.

Під акомпонемент заходу сонця Сашко розказав тобі історію чоловіка, який продав Ейфелеву вежу. Справді продав. Такий собі Віктор Люстіг, що мав понад сорок п’ять псевдонімів і тікав від правосуддя п’ятдесят разів, збув це величне творіння рук людських групі французьких бізнесменів на утилізацію і — зник із валізою готівки. Люстіг помер від пневмонії в 1947 році у знаменитій в’язниці Алькатрас (зараз там музей), а ту валізку шукають і досі…

На мить тобі стає соромно за крадіжку люстерка Мерилін Монро. Але — тільки на мить, бо, як усі вже, певно, здогадалися, люстерка ти не повернула.

Наступного дня ви перенеслися у Whinchester Mistery House[2] — той самий чудернацький маєток, зведений Сарою Вінчестер під впливом родинного прокляття.

…А було то так. У двадцять п’ять років Сара, нічогенька дівчина на виданні, вискочила заміж за багатія Олівера Вінчестера (багатієм його зробили знамениті багатозарядні гвинтівки марки «Вінчестер», котрі, до речі, забрали чималенько життів під час Громадянської війни у США). І все б ото нічого, якби незабаром після народження не померла маленька дочка Сари — Енні, а згодом від туберкульозу не сконав і її чоловік. Спадкоємиця мільйонів, збитих на гвинтівках «Вінчестер», помалу почала божеволіти. Аж раптом якийсь бостонський медіум (поспілкувавшись із духом її покійного чоловіка, звісно) сказав жіночці, що прокляття на її родину накликали привиди загиблих від отої славнозвісної зброї, і вона, Сара, також загине, якщо негайно не поїде на захід і не почне десь там зводити маєток. Доки триватиме будівництво, доти вона й житиме.

Від такого пророцтва Сара остаточно втратила рештки здорового глузду, і протягом тридцяти восьми років (з 1884 до 1922) вона, без допомоги професійних архітекторів, зводила велетенський будівельний парадокс (стукіт молотків та рубанків не припинявся ані вдень, ані вночі), де двері відчиняються у стіни, вікна вмуровані в підлогу, а кручені, химерні східці ведуть і впираються прямісінько у стелю…

Ви з Сашком нарахували тут понад 160 кімнат, 47 камінів, 950 дверей та 40 рипучих, хворобливо покорчених східців-драбин, що дійсно заводили в нікуди. Сари якраз не було вдома, тож ви трохи розважились, хапаючи наївно переляканих туристів за ноги, грюкаючи дверима та натужно зітхаючи двома сумними голосами. Ніч минула безумовно весело.

А на ранок, аби ще трохи розважитись, ти вирішуєш «зайнятися шопінґом», і ви з Сашком опиняєтеся на чаклунському базарі Сонора, що у Мехіко. Ця мальовнича місцинка аж кишить екзотичними ігуанами, гримучими зміями та дикими колібрі у саморобних плетених клітках. І, звісно, колоритними мексиканськими відьмами, які всім тим добром торгують, а ще за якихось десять баксів можуть передбачити вам майбутнє, а якщо воно не дуже радісне (що, як правило, і трапляється), то негайно запропонують вам чарівне зілля (це ще десять баксів), яке миттєво позбавляє від подружньої зради, усіх можливих недуг, злиденності та нудьги.

Отак ви з Сашком ще довго тинялися б серед тих чудес, якби зненацька вас не запримітила одна потворна старезна відьма. Здійнявши покорчені артритом руки до неозорого мексиканського неба, вона на весь базар почала вигукувати якісь прадавні матюки-закляття (іспанською, португальською чи мовою древніх ацтеків), словом, молитися.

Молитви дивовижно подіяли, тож вас, непроханих привидів з далекої України, знесло десь аж на узбережжя Африки.

…Африка прекрасна. Земля сонних ледачих левів, чудернацьких квітів, що нагадують диких тварин, та двох океанів, які розчинилися одне в одному, наче двійко закоханих, біля мису Доброї Надії. І цими двома океанами досі блукає славетна легенда про Летючого Голландця.

— Як, ти не чула? — дивується Сашко.

І він розповідає про опального капітана на ім’я Ван Страатен, що взявся обігнути Добру Надію проти вітру та течії. Але стихія виявилась могутнішою — вона відкинула корабель назад. Засліплений люттю капітан прикликав на допомогу самого Диявола — і вітер одразу ж ущух, хвилі вляглися, а зухвале судно легко обійшло мис. Але з того дня Ван Страатен мусить довіку блукати морем на своєму кораблі, лякаючи старих морських вовків та випадкових мандрівників…

А ще ви зустріли тут привида-співвітчизника — поважного одесита Соломона Керзнера, котрий звів серед просторів Африки власне Загублене Місто — готель «Раlасе» (Сан-Сіті) — втілення розкоші та справжній виклик Творцю. Подейкували, він збив свої статки на алмазних та уранових махінаціях.

— У ділових колах більше полюбляють слово «операції», — статечно всміхається Соломон.

Ще б пак. Усе в його готелі дуже дорого і дуже серйозно. Срібні столові прибори, вишуканий посуд, килими, меблі із рідкісних порід дерева… А височенні (до двадцяти п’яти метрів) стіни увінчані прозорим куполом, з якого вечорами на вас дивиться глибока африканська ніч.

А ніч в Африці настає миттєво — ніби падає завіса. Мить — і суцільна темрява. І підсвічений вогниками бронзовий слон у дворі Соломонового готелю лякає навіть вас, двох бувалих привидів, своєю потойбічною нереальністю. Мимоволі здається, що от-от він зійде зі свого постаменту і важезною ходою Командора рушить просто на вас…

Від слона рятує неспішний займистий світанок. Африка. Навіть сонце тут сходить інакше — по-царськи велично та всевладно-підкорююче. Коли бачиш таку красу, якось зовсім уже не хочеться вірити, що десь неподалік вмирають від голоду діти, а дорослі дядьки з інших континентів їздять сюди на «сафарі». А ще — на замовно сплановані PR-акції-революції, роблені заради того, аби принагідно вкрасти алмазно-нафтові багатства якоїсь «країнки третього світу». І багато-багато життів. Але ж про них не йдеться, коли якийсь дріб’язковий царенко вирішує додати ще один діамант до своєї корони?

Бо навіть острів, що на ньому відбував ув’язнення Нельсон Мандела, здається тут райським куточком — сонце, океан, вічнозелені тропіки. Словом, місце, де немає потреби думати. Африка, зі своєю містичною енергетикою, робить це замість вас…

…На світанку ви з Сашком неквапно простуєте сліпуче-білим узбережжям одного із найгарніших африканських пляжів (Нунгві, здається).

— І в мене було майбутнє, — раптом озиваєшся ти. — Я не хотіла помирати. Як гадаєш, чому так сталося?

Відповідає він не одразу. Якийсь час дивиться кудись перед собою — шістнадцятирічне хлопченя з душею старезного діда, потім переводить погляд на тебе:

— Ти мала дивовижний дар робити саму себе нещасною. Чому ти відкладала життя на потім? Гадала, настане той день, коли ти прокинешся і почнеш жити власним життям? Звісно, ні. Бо починати жити треба було вже там і тоді, негайно. Хіба ти про це не думала?

Тобі стає лячно:

— Не смій залазити до мене в думки! Тебе туди хто запрошував?

— Це неважко — вони ж усі на тобі написані.

— Написані?..

Зазираєш до люстерка Мерилін Монро.

Не віддзеркалюєшся.

— Оце тепер так і буде? Я що, вже така страшна, що й у дзеркалі мене не показують?..

— Та ні, наче нічого. Як завжди.

Ніколи, ніколи не кажіть такого жінці. Краще бовкніть, що вона безумовно вродлива, але сьогодні виглядає трошки… стомленою. Бо буде, як Сашкові.

— Вбити мене надумала? — він ухиляється од люстерка. — Май на увазі, я давно мертвий! — І вже серйозніше: — Привиди не віддзеркалюються. Зазвичай. Бо тоді нас легко помітити. А ти… послухай, ти молода і гарна. Знайшла б собі якого пристойного привида…

Ти заливаєшся сміхом. Пристойного привида, аякже! Якось, посеред пустельної нічної вулиці, освітленої єдиним ліхтарем (всі інші якась мара побила) тобі зустрівся привид Гєника — твого колишнього однокласника, що загинув кілька років тому від «бандитської кулі».

Отже, Гєник. Значно нижчий за середній зріст, у короткій куртці-шкірянці і з по-вовчому загрозливим поглядом, який, певно, відлякав від нього не один десяток потенційних «нєвєст». Днєпропєтровський маньяк, одним словом. Коли бачиш таких, чомусь охоче віриться, що минулого вечора він зарубав усіх своїх родичів, частково з’їв, частково закинув у холодильник, і взагалі, нічо так провів час.

У школі він не був у тебе закоханий. Ні в кого, здається, не був. Та йому багато розуму не треба, аби, плутаючись у словах, запропонувати зараз:

— Я тут подумав… не знаю, як сказати… може, тепер, коли ти теж померла, ми могли б…

Цікаво, що? Повечеряти у примарному ресторані? Чи сходити в неіснуюче кіно? Ні, краще зайнятися невагомим сексом. А потім він тобі освідчиться, як леді з роману…

Проте у відповідь лише чемно всміхаєшся:

— Навряд чи. Оскільки я щойно відійшла у кращий світ, то, як ти розумієш, в мене повно справ…

І хоч ти ще не знаєш, яких саме, проте з полегкістю пірнаєш у темряву і повертаєшся додому до Сашка…

…і ловиш себе на думці, що досі ні з ким тобі й приблизно не було так весело. Отже, земне життя прожите даремно? І враз тобі перестає бути смішно.

— І довго нам отак сидіти? — приречено питаєш у Сашка (ви сидите на килимі біля канапи і граєте в нарди).

— Чому ж? — він дивується. — Можемо перелізти на канапу і розлягтися там, якщо в сраку муляє…

Ви перелазите. Але ти не заспокоюєшся:

— Ні, я маю на увазі — взагалі. Чи довго?

Сашко знизує плечима:

— Мабуть, до самого Страшного Суду.

— А коли буде той Страшний Суд? — з надією перепитуєш ти.

— Хтозна. Певно, Господь Бог ще не вирішив.

І ваша неспішна розмова плавно перекочується на тему Господа Бога. Звісно, нічого про Нього вам невідомо, бо до таких високих інстанцій вас, грішників, не допущено. Принаймні доки не настане Страшний Суд. Самі того не помітивши, ви засинаєте біля підніжжя канапи — ти і твій новий примарний друг.

А на ранок до вас явилися такі гості, що ти відверто пошкодувала про те, що привиди-початківці не можуть убивати.

Вітасик з родиною статечно заходять до твоєї хати, при вході лякливо роззуваються, а переконавшись, що вдома нікого нема, по-хазяйськи озирають твоє просторе помешкання.

— Чого припхалися? Грошей нема! — невдоволено озиваєшся ти буденною фразою, що вже стала у вас за привітання.

Та вони тебе не чують — хоч стій і кричи у них понад вухами.

— Скільки, ти казав, квадратів? — хижо перепитує дружина Вітасика, оглянувши спальню, вітальню (двокімнатна квартира з прохідними кімнатами) та ванну, гармонійно поєднану з туалєтом.

— А я почім знаю? Вона що, дуже мене до себе пускала? — і прямує цмулити цигарку на балкон.

— А ще сестра! — Ксєнія врешті дістається кухні. — Хоча, була б моя воля, я б тебе теж на хрін на поріг не пустила! — переконавшись, що двері за ним зачинилися міцно. Далі, все ще поглядаючи на двері, вона різко розчахує холодильник, вихапує звідти почату пляшку мартіні і одним подихом поглинає те, що в ній лишилося після твоєї наглої смерті.

Ти тріумфуєш:

— А я знала, знала, що вона п’є!

Однак «вона» тебе не завважує. Жбурнувши порожню пляшку на підлогу, для годиться копає її ногою. І щоб усі чули:

— Пляшки з-під бухла валяються! Срач тут розвела, красавіца! А я знала, я знала, що вона п’є! Певно, і кавалєрів водила нємєряно…

Моджахєдки риються у твоїй шафі. Вже щось починають міряти, щось ділити, а згодом — і чубитись за якусь сукенку. Ти зловтішно всміхаєшся: жодній з них вона насправді не личить.

— Нічого там не беріть! — гримає на них мати. — Ми то все продамо. Дарагі вєщі і не ношені майже…

Моджахєдки починають вити. У цю мить вони майже ненавидять Ксєнію. Та крадькома їм таки вдається запхати кілька «вєщєй» під свої светрики в облипку. Мишко як побачить їх у тих «вєщах» — просто впаде ж!

З балкона виповзає Вітасик. Його трохи похитує, бо на балконі теж була почата пляшка. Горілки.

— Нє, ви тільки-но подивіться на свого батька! — театрально сплескує руками Ксєнія. — Де ти, скотино, уже напився?..

— Там, де й ти, — він копає ногою безпритульну пляшку, де колись спочивало мартіні, і йде заміряти твою квартиру. Вони ж бо вирішили і її продати. А на виручені гроші відіслати моджахєдок кудись учитися. Бо задрали, тварі. Щойно Маринка повернулася із лікарні, вони її знову «відпиздили», і бідолашна лежить тепер в реанімації, а їхній поважній родині загрожує судєбне разбіратєльство.

Документів на твою квартиру (під третьою дошкою зліва в підлозі на кухні) вони, щоправда, так і не знайшли. Та надію не втратили. Знайдуть, коли робитимуть… косметичний ремонт.

— А може, краще оставити її собі і здавати? — питає одна із моджахєдок: обидві уже мають власні, особливі плани стосовно майбутнього твоєї квартири.

— А може, краще було б не чіпати тої конченої Маринки, га? — підскакує до них Ксєнія. — Бо тіпєрь у нас проблєми, шоб ви знали, да! Нада шось рішати, — і рішає. — Зробим рємонтік, найдьом докумєнти, оформим дарствєнну — і хай хто докаже на продажі, шо квартіра не наша…

Тепер уже моджахєдки ненавидять її остаточно. І наче від флюїдів розбризканої довкола ненависті, ледь здригнувшись, зі стелі зривається велетенська кришталева люстра і засипає вітальню градом дзвінких уламків.

Усе щасливе сімейство кидається врозтіч.

— Нєхарошая квартіра, — дещо заспокоївшись, проголошує Ксєнія. І до моджахєдок: — А ви ше хтіли її собі оставити… — Уже Вітасику: — Ну, нічо, продамо, доки матуся твоя до неї не дісталася. Добре, хоч кота того клятого немає! — Врешті знову до моджахєдок: — Анжело! Каріно! Ми йдемо.

Моджахєдки апатично вибираються з кутків, куди поховалися від люстри, і плетуться слідом за матір’ю до дверей. Вітасик, поспішаючи за ними, на мить озирається. В погляді — ані тобі жалю, ані співчуття, тільки вихлебтана горілка.

А Енн Марі Скотт так і не з’явилася. Хоча навряд чи їй треба ця квартира — в неї свого добра вистачає. Вона просто не з’явилася.

Р. S. Кіт того дня теж не повернувся. Не повернувся й наступного. Як і Влад, він вирішив зникнути із твого життя. Принаймні тепер ти знаєш (здогадуєшся), чого він утік. Привида побачив. Тебе. Бо до Сашка, певно, вже звик.

Ти змітаєш з підлоги нікчемні останки люстри. Сашко присідає біля тебе.

— Нічого собі родина…

— Яка є. А за люстру… дякую.

Він знизує худими плечима:

— Ти б теж для мене таке зробила.

Тобі з очей бризкають сльози:

— Чорт, вони жодним словом про мене не згадали! Може, мене ніколи й не існувало?.. Був лише Вітасик, його Ксєнія, моджахєдки та Маринка, через яку вони тепер мусять тікати світ за очі… — Підводишся. — Я мушу себе побачити.

— Куди ти? — підхоплюється й Сашко.

— До моргу, — примарні непрохані сльози враз висихають з твоїх сірих очей. — Кажу ж — мушу себе побачити.

— Може… е-е-е… не варто? Бо я собі не сподобався, як уздрів те, що лишилося по мені після смерті…

— А чого ти, будь такий ласкавий сказати, повісився?

— Мені не купили велосипеда. Були такі совєцькі велосипеди — «Спутнік». Так от, мені його не купили. Могли, але не купили. У всіх такі були, а в мене — ні.

Ти замислюєшся. Шістнадцять років. Велосипед. Повіситися.

— Шкодуєш?

— Зараз — так, — неохоче зізнається він. — А тоді… словом, у шістнадцять років все видається дещо інакшим, ніж є насправді.

— Ясно. Та я однаково мушу себе побачити. Байдуже якою.

— Може, краще їм подзвонити?

— І спитати: я що, померла? Ні, не так. А-а-а!.. Я що, справді померла?!!

Сашко опускає очі. Час настав? Бо за всю розмову ти жодного разу не подарувала йому усмішки. І він розумів чому: світ живих знову намагався вдертися до вашого світу мертвих зі своїми негараздами — дрібними пристрастями, майновими проблемами, сліпим сподіванням жити вічно, а померти так, наче ніколи й не жили. Зовсім, як ти оце зараз.

Тож насправді він майже не дивується з того, що тобі раптом вкрай знадобилося відвідати обійстя смерті. Морг. Місце, де ніхто вже не сподівається і ні на що не чекає. Місце, де час зупиняється і підстерігає. Місце, де інтерни тренуються розтинати мертвих, щоб колись, може, рятувати живих. І нарешті — єдине місце, де ти сподівалася віднайти рештки себе, точніше, рештки того, що колись було тобою.

Однак морг (Мєсто Окончатєльной Рєгістрації Граждан), куди ти перенеслася самою силою думки, теж виявився дещо іншим, аніж ти його собі науявляла (див. пафосний попередній абзац). Це у фільмах його показують чимось схожим на святилище, де на стерильних металевих полицях в гарних позах позавмирали прекрасні у вічному спокої небіжчики — хіба що трохи блідіші, аніж були при житті, деякі естетично загримовані у сліди насильницької смерті. Фабрика мрій. Насправді нічого величного в помиранні немає. Принаймні ти цього тут не побачила.

Морозильна камера, куди ти прослизнула вслід за заклопотаним патологоанатомом, зустріла тебе звалищем випатраних трупів-опудал, котрим не знайшлося місця в персональних сейфах-полицях. Наче персонажі якогось моторошного лялькового театру після вистави-геноциду, вони валялися розпластані на металевих марах попід стінами в очікуванні наступних аншлагів. Утопленики, повішені, кілька химерно скалічених жертв автокатастрофи і — ще зовсім молода жінка, висушена на кшталт єгипетської мумії, вочевидь, котроюсь із численних невиліковно-ракових недуг…

Зараз навіть не вірилося, що всі вони колись були живими, щоранку прокидалися, кудись поспішали, закохувалися, отримували підвищення або нетямилися від люті, якщо кохання й підвищення діставалися кому іншому…

Бо тепер вони перетворилися на щось парадоксально інакше, антилюдське, що не мало жодної спільної риси з живими істотами, не мало найголовнішого.

Життя?

Душі?

Усвідомленості?

А що, як зараз вони підведуться і примарними колами почнуть обступати патологоанатома?

Десь тут маєш бути й ти. Тож, мабуть, ти теж підведешся разом з усіма. Але тебе немає. Тут. Поки що. Вслід за відважно-незворушним патологоанатомом твій привид прямує до відділення препарації, а там, якщо треба, дістанеться й до вищих інстанцій — судмедекспертизи та крематорію.

У приміщенні, де має проводитись розтин, стоїть настирливо-нудотливий сморід, гарна акустика і натовп майбутніх медиків-абітурієнтів, кілька з яких от-от уже готові зомліти.

Подали основну страву. Тебе. Бо на добротному мармуровому столі лежиш ти або дівчина, підозріло схожа на тебе — уся в якихось страхітливих синцях, подряпинах, з неприродно вивернутими суглобами. Голова відкинута назад — і теж під якимсь чудернацьким кутом. У світлому волоссі подекуди запеклася кров — навіть вимити не спробували, падлюки. Замість обличчя — суцільна рана…

Краще б то була дівчина, підозріло схожа на тебе, бо ти б нізащо себе не впізнала, якби на твоїй лівій руці тьмяно не зблиснув тоненький браслет-обіцянка — золотий ланцюжок із кулоном у вигляді напівсерця. Його тобі подарував Влад. Час обіцянок минув, а ти так і не наважилася зняти непотрібну прикрасу зі своєї руки.

— А це що таке?.. — насторожується патологоанатом. — Казав же, всі цяцьки познімати! — І браслетик, зірваний з неживої руки, вирушає до однієї із його бездонних кишень. Увечері, певно, подарує дочці-тінейджеру, вкупі з побажаннями доброї ночі.

— Отож, почнемо, — нарешті господь-патологоанатом у гумових рукавичках схиляється над тобою і з недобрим жартом («Людей створив Бог, а морг поробив їх рівними») починає різати-пиляти грудину. Хрясь, хрясь, хрясь. Якась дівчинка непритомніє. Бідолашну виносять. Ти лежиш розпанахана від шиї до самого низу живота. Патологоанатом (наче натхненний диригент перед оркестрантами-початківцями) виймає з надр черевної порожнини стравохід із гірляндою кишок та інших внутрішніх органів. Приміщення заповнює новий, різкувато-неприйнятний букет ароматів. Ще кілька абітурієнтиків втрачають свідомість.

Ти тримаєшся. Маестро в цей час черпачком звільняє грудину від густої мокротно-слизької крові і показує вцілілим аорту, хребет. Далі знімає з твого покірного трупика скальп, бере спеціальну пилку і з характерним дзижчанням відкриває череп. За мить витягнуті мізки розтікаються металевою тацею поряд з іншими нутрощами. Все це ретельно препарується для встановлення причини смерті, зокрема, гарненько ріжеться мозок, серце, шлунок, дістаються камені з нирок, якщо є…

І падають непритомними ще кілька дівчаток, двох-трьох хлопчиків банально нудить. Дивно, а при житті ти такого враження на людей не справляла…

Невтішно хитаючи головою, патологоанатом ставить діагноз: ти померла від численних травм та забоїв під час падіння. Браво. І хто б ото міг подумати?

Доки засмучених абітурієнтів приводять до тями і до ладу (не всі з них тепер мріють вступити до медуніверситету), він похапцем натягує шкіру на твоєму перекошеному обличчі і залатує черепну коробку, замість мізків запхавши туди якусь ганчірку, бо мізки розтеклися так, що й не збереш. Розшматовані нутрощі (разом із мізками) згрібаються у черевну порожнину, туди летять й використані гумові рукавички патологоанатома. Тебе зашивають. Потім вимиють, одягнуть у гарну сукню, на обличчя накладуть грим, нігті нафарбують рожевим і… на власному похороні будеш ще кращою, аніж при житті.

Шок? Шоку не було. Втім, як і болю. Фізичного. Просто — спустошення. Цілковите, тотальне і безапеляційне спустошення. Тобі не боліло твоє понівечене тіло, як не боліли б старі, запрані і подерті джинси-унісекс, котрі можна і треба відправити на смітник…

…Ти очманіло повертаєшся, щоб піти, і просто перед собою бачиш темноволосу русалку з розкроєним черепом.

— Картина, — каже вона.

І дивним чином ти переносишся в інший час і простір, а відтак — отримуєш ще один чіткий, страхітливо-незаперечний доказ того, що існувала.

Треба сказати, картина була як картина. Розгонисті мазки-лінії, роблені, певно, в стані наркотично-маніакально-депресивного психозу, поволі складалися у химерну подобу напівоголеної дівчини. Напівоголеної, забуто-знайомої дівчини, що цілком могла нагадувати урбаністичний пейзаж, щоправда, чомусь криваво-бордового кольору (вочевидь, у свідомості автора трапився захід сонця, але самого сонця на картині не спостерігалося — наче його хто вирізав). А вдалині, перехоплена поглядом дівчини, губилася постать чоловіка — високого, може, надто худорлявого для свого зросту, з коротким темним волоссям, тонкими, майже правильними рисами обличчя і палаючими, різко розкресленими карими очима, в яких могло б зачаїтися що завгодно…

Такі речі або проголошуються збіса геніальними, або ж занурюються у небуття, залежно, з якої ноги встане вранці маститий арт-критик. Поки що, судячи зі скромної відсутності нулів на ціннику, картина перебувала у небутті, ризикуючи лишитися там довіку. Певно, й малював її (пардон, писав) один з тих невизнаних геніїв, що полюбляють дармову випивку, порожні філософські розмови і спати з усіма підряд, бо життя таке несправедливе…

Але повернімося до картини. Вперше Ромчик побачив це творіння рук людських у місцевій галереї мистецтв, куди забрів зі своїм коханням — юною й наївною дівчинкою, що нагадувала йому русалку. Власне, саме так він подумки й називав її — Русалка. А вона звала його піднесено і фатально — Ромео. Вона взагалі була наче не від світу цього: зупинилась перед тією картиною, як зачарована, раптом сказала, що десь вже зустрічала ту дівчину, в той час коли Ромео (краєм ока) просто і по-чоловічому азартно зацінив оголені форми мальованої дівчини і теж не мав нічого проти, аби її зустріти. І щоб вона так само була без одягу. І щоб поряд не було Русалки. Вже тоді він знав, що одружиться з Русалкою, а таких, як ота, мальована, їстиме на десерт…

І так уже склалося, що Ромчика в цей непідходящий момент прихопив живіт, він мимоволі зойкнув, а щоб не зізнаватися (бо ж романтика!), спер усе на картину. Мовляв, така на диво гарна, що йому, Ромчику (тобто Ромео), аж несила спокійно на неї дивитися. А треба сказати, рівно перед тим вони пообідали в одному непристойно елітному ресторані, де Ромчик-Ромео мав дурість замовити якесь екзотичне, цілковито незнайоме йому їдло.

Галерею вони поквапно залишили. Однак Русалка, вочевидь, не забула тієї картини, а Ромчик, просравшись, вніс її до списку Обов’язкових Подарунків (дні закоханих, восьмі березня та інші непередбачені форс-мажори), і ось тепер, коли минуло зо три місяці, вона опинилася перед Русалкою. Щойно розпакована із брунатного фірмового паперу, у важезній рамі (зробленій на замовлення, хто б сумнівався), і — двійко робітників-кур’єрів у комплекті, що вже добрих півгодини допитуються, куди б Русалка хотіла її почепити.

Куди почепити? Вона розгублено відступає. Ця дивна картина віднедавна стала їй мрією, жаданою забаганкою, але чому Ромео не зміг подарувати її особисто?

Тому що він багато працює і сьогодні знову мусить лишатися після роботи, бо хто ж, як не він?.. Це Русалці він так сказав. А сам намилився на якусь вечірку, де старий перевірений друг обіцяв познайомити його із розкішною БІЛЯВКОЮ — такою доступною, аж подих перехоплює. Накупивши презервативів (друг казав брати якомога більше), Ромео пішов на вечірку.

А Русалка нехай чіпляє картину, де хоче. Звісно, йому той шедевр нагадуватиме, як він втруївся і заледве добіг до туалету, але чого не зробиш заради кохання, що переросте у міцний і щасливий шлюб? Згодом Русалка, може, забуде про цей подарунок і Ромео матиме нагоду зняти його і закинути на горище. А ще можна дочекатися, коли митець помре, — і тоді вже точно його творіння буде коштувати мільйони. Художники ж — творчі люди, ведуть нездоровий спосіб життя, іноді відрізають собі вуха, коять самогубства…

Чіпляйте картину у спальні, понад ліжком. Щоранку Русалка буде прокидатися і закочувати очі, щоб уздріти ту неземну красу. Романтика? Ніби прочитавши на відстані його думки, Русалка непевне показує рукою кудись у бік спальні.

…Ромео тим часом вже знайомиться з БІЛЯВКОЮ. Друг не збрехав.

А робітники слухняно тягнуть витвір мистецтва до Русалчиної опочивальні, шпандьорять його над узголів’ям широкого ліжка і зачудовано відступають, аби помилуватися своєю роботою. Тобто роботою художника, почепленою їхніми трудами на стіну, але в цьому випадку хтозна, чия робота коштує дорожче?

…БІЛЯВКА згодна на все.

— Гарно почепили? — для годиться питає Русалка, не в змозі відвести намагніченого погляду від картини. — Сподіваюсь, не впаде мені звідти?

— Що ви, що ви! — зойкають і махають руками вони. — З якого дива їй падати? Ми свою роботу знаємо!

Зрештою вони йдуть. Справді, з якого дива їй падати? Русалка знову зиркає на картину. Дивно. Вона, звісно, не могла би присягнутися, але картина наче… змінилася. Точніше, дівчина на картині. Вона, здається, злегка повернула голову — і погляд, що профілем губився десь вдалині, тепер чітко й оцінююче роздивлявся Русалку. Такий насторожений погляд розчахнутих холодно-сірих очей… І знову Русалчиними думками майнула примарна тінь впізнавання: десь вона таки зустрічала цю дівчину. А ще на картині знову було сонце. І воно котилося, наче почало відлік… чийогось часу. Чи може, їй просто здалося?

…Роздягатися вони починають вже в таксі, за спиною у похмуро-мовчазного таксиста, що на всю гучність вмикає рятівний «шансон». І розпалена пристрастю БІЛЯВКА чомусь дедалі більше нагадує Ромео… оту дівчину з картини. Та його це не зупиняє. Як і те, що іноді Русалка просто моторошно-потойбічно могла читати його думки…

До квартири увірвався протяг, десь рипнули двері. Русалці стало незатишно. Вона зачинила двері, глянула на годинник. Ромео. Він так і не подзвонив. І слухавку не взяв, коли дзвонила вона. Тож Русалка вирішила поїхати до нього додому (от уже два тижні, як вона мала ключі), аби зробити сюрприз, сховатися від очей з картини, а заразом і дізнатися, о котрій годині він насправді повертається з роботи.

…У помешканні Ромео тихо і порожньо. Ніщо не віщувало лиха. За вхідними дверима приїхав і зупинився ліфт. Дзенькнув і повернувся ключ у замку. Ну, нарешті! Голос Ромео. І… незнайомий жіночий сміх. Не дуже усвідомлюючи, що робить, Русалка сховалася в гардеробній. Вона ж хотіла знати правду?

Правда виявилась тут як тут. У неї було фарбоване біляве волосся, модельна зовнішність і вишукано-мереживна спідня білизна. Зараз ота білизна валялася на підлозі, а її власниця в одну мить заскочила до ліжка із Русалчиним коханим. У нього вдома. А тут ще й Русалка. Може, якби Русалка вибралася з гардеробної, вони б полякалися і розпочався б скандал, а так — вони собі займалися своїми справами, а Русалка була невидимою неспокійною душею, що припхалася отак невчасно.

…Зачекавши, доки вони, нарозважавшись, поснуть, вона тихенько покидає квартиру. Нечутно зачиняє двері, їде додому і лягає спати. Сама. Їй не хочеться жити, і вона не бачить, що розпечене сонце на картині вже майже закотилося за небокрай, а дівчина знову повернулась у профіль і погляд її так само загубився десь вдалині. Тієї ночі картина закінчує рахувати її час. Картина, де сонце довіку приречене заходити, а дівчина — відвертатися.

Бо вночі полотно у важезній бронзовій рамі таки падає. І що найгірше — Русалка тоді спить у ліжку. Сама. Її смерть була миттєвою.

…Ти приголомшено відступаєш. Це сталося десь рік тому, вже й не пригадати, коли точно. Ти й була тією БІЛЯВКОЮ. А він — Ромео. Ви з ним познайомилися на котрійсь із Андрієвих корпоративних вечірок, бо він теж був з такої собі корпорації (мережа книжкових магазинів, здається). Розвага на одну ніч. Ти не надала цьому значення і про все забула, так само, до речі, як він. А дехто не зміг забути. Ти й уявлення не мала, що зруйнувала чуже життя.

— Завтра твій похорон, — рівно, без емоцій каже Русалка. — Медекспертизу завершено, тож назавтра тебе ховатимуть. Хочеш — приходь. На похороні люди зазвичай багато про себе дізнаються.

Ти знову глянула на цю чудернацьку мертву дівчину, яка, на диво, не мала до тебе ненависті. Вона й справді була схожа на русалку — довге темне волосся ручаями стікало по плечах, сягаючи нижче талії, великі зелені очі — не такі, як часто буває, — сіре із жовтим, — а по-справжньому очеретно-зелені. Хіба що риб’ячого хвоста не вистачало.

А ти — безсердечна білявка-стерво з янгольськи відфарбованим волоссям в актуальний відтінок цього сезону (хоча після смерті цей відтінок дещо змарнів і потьмянів, а ще, напевне, безнадійно вийшов із моди), лякаючи-глибокими проваллями холодних сірих очей, що їх так любила ховати за цинічними скельцями сонцезахисних окулярів (особливо в похмурі дні?), і тілом, яке навряд чи коли випустила б із дому вбраним у що інше, окрім священних дизайнерських лахів… Колись при житті.

І що він у тобі знайшов, той Ромео? А може, він і не шукав, все сталося саме собою, як зазвичай стається у чоловіків, що мають незабаром одружитися і раптом починають панікувати? А чому ти зробила крок йому назустріч?

Бо ти не інша, ніж світ, в якому ти жила. Світ, що виплюнув тебе із себе, наче пережитий день, від котрого лишаються самі туманні спогади та м’ятий проїзний квиток із пекла громадського транспорту. Світ, що здурів на зароблянні грошей, ставанні обраними та перекручуванні правди на свій комфортний лад. Світ, де видаватися кимось важливіше, аніж бути ним. Світ, де речі показуються такими, як є, і де тобі однаково буде боляче, бо навряд чи ти такого сподівалася. Світ, в якому вже не було кому зберігати вірність, адже Влад зник із твого життя. Отакий він, твій світ, твоє особисте пекло у всій своїй красі, отака ти.

Ти мала б радіти, що пішла. Однаково в тебе не стало б сил так довго посміхатися, обирати і прокидатися в ліжку, з якого пішов Влад. Ну й дізнаватися, що вбила незнайому дівчину. І, мабуть, через те тобі зараз не можна до Влада, адже скільки не намагалася, ти так і не спромоглася ані побачити його, ані відчути. Так, наче для тебе він зник, розчинився. Де? Звісно, у добропорядному житті, облаштованому для нього батьками. І Крістіною.

Місто заволікає мітлою темряви. Русалка тане в сутінках. А ти чомусь вирішуєш розшукати Ромео. І невідома, незрозуміла сила несе тебе до старого парку. Якимсь дикуватим вовчим чуттям ти знаєш: він там. Не в престижному офісному царстві, де йому належить бути (за правом народження чи коефіцієнтом ІQ), не в сріблясто-металевій клітці статусного європомешкання (де, власне, все і сталося), а чомусь там — посеред занедбаного старого парку.

…Ти коли-небудь наважувалась опинитися в парку не найкращого району міста о нічній годині? Правду кажи. Ні? І не треба. Це вдень тут безтурботно граються дітлахи, гуляють закохані пари, тримаючись за ручки, й подекуди визирають з кущів сполохані збоченці, виряджені у довжелезні плащі, наче довбані Zоrrо.

Вночі публіка міняється і страшнішає. Переляканий людський зойк і постріл-тріск розбитої пляшки — нічого, то побилися підлітки.

Нецензурна лайка — знову когось пограбували. У кращому випадку. Вранці там можна буде побачити кілька вибитих зубів та підсохлу кров, що по-кіношному ефектно зяятиме на пощербленому асфальті…

А розваги, вважай, ще й не починалися. Часом трапляється таке, що й самі гопники та злодюжки ходити тут остерігаються (детальніше — у кримінальній хроніці газет твого міста).

Та хіба це про тебе? Тобі тепер усе можна, бо кому ж до снаги пограбувати привида? З цими думками сідаєш на перекошену лавку поряд із безпритульним, що спить, накрившись газетою, і безнадійно всміхаєшся.

Цікаво, всі померлі отак вештаються без діла? Мабуть, ні, бо, якби вештались, цей простір був би переповнений. А ти, ще як була жива, навіть не здогадувалась, що ділиш квартиру із неприкаяною душею самогубця, трошки схильного до вуайєризму. Ходила собі напівгола по хаті… паскудила, де прийдеться… слухала Діму Білана на повну гучність… водила коханців…

А той гиржав з них от уже шість років поспіль. Гиржав і з тебе, коли ти ще була жива і в самій лише спідній білизні готувала сніданки тим, хто й розчинної кави не заслуговував. Навіть якщо взяти до уваги, що готувала препаскудно.

…Почало світати. Безпритульний прокинувся. А ти навіть не пробуєш відсунутись чи підвестися — все одно він тебе не побачить і не відчує.

«Може, й тобі приготувати сніданок, любчику?»

Замість відповіді чолов’яга дістає з-під лавки півпляшки пива і ковтає його одним подихом. Новий день урочисто розпочато. Але ти однаково йому заздриш. Бо це в нього була Русалка. І це він колись був Ромео. А поряд із ним — замотана в брудний пакувальний папір — ота картина-убивця, навіть не вирізана, а видерта з рамки, як свідчення того, що одна мить, одна річ, один-єдиний вчинок можуть знищити все. І та дівчина на картині. Впізнаєш?

— Забирайся, — кажеш йому так, наче він може тебе почути. — Іди, звідки прийшов.

Ромео здригається. Твої слова раптом увірвались і заповнили по вінця його каламутну, розхитану алкогольно-безпритульним життям свідомість. Не вірить. Роззирається. Знову і знову дослухається наелектризованої спустошеної тиші, що спливає вранішнім парковим довкіллям. Потім зривається з місця і біжить геть. Картина і порожня пляшка лишаються забутими на кривій лавці. І та дівчина на картині. То ти впізнала її?

Абияк підводишся і швендяєш доріжкою на вихід із парку. Ані тобі відчуття втоми, ані болю, ані голоду, ані спраги — нічого. Наприкінці алеї таки натрапляєш на кілька вибитих з кров’ю зубів. Ти ж казала — кіно.

І, наче титри в кінці примарного кінофільму, тобі просто на тлі передсвітанкового неба починають мережитись віршовані строфи:

Вона вам обом пробачила. І картині — теж. Ромео, мабуть, проживе довге щасливе життя, а для тебе… почуття провини тільки розпочиналося.

Бо ти мала власну історію зради, про яку намагалась не згадувати.

Цю історію звали Влад.

А ще з цієї історії прийшла картина, яка вбила Русалку.

І дівчина на картині.

Ну, то це була ти. Така, якою тебе побачив Влад.

— Хто такий Влад? — зненацька питає Сашко, щойно ти повертаєшся з парку.

Ти завмираєш. Малий пояснює:

— На тобі наче викарбувано це ім’я. Власне, все у цій хаті немов би кричить про нього, хоча я ніколи його тут не бачив.

Справді, ти ж купила цю квартиру, коли Влад пішов із твого життя. І ти розповідаєш.