Мантра-омана

Хепi-енд

Твоя квартира дісталася дядькові у засмальцьованих штанях, що стеріг «пирковку». Він, мабуть, і жив у тій халабудці тільки тому, що нещадно економив і збирав гроші на Її Величність Квартиру.

Вічні Стражі Добра (чит. кілька всезнаючих бабусь, що зранку до ночі оберігають честь і гідність під’їзду) скрушно хилитають головами в хустках, про всяк випадок хрестяться: свят, свят, свят. І чим їхній будинок так завинив перед Господом? Замість божевільної дав їм Господь алкаша!..

— Ану постуляйте писки, курви старі! — гримає на них дядько у засмальцьованих штанях. Вічні Стражі Добра схарапуджуються і вслід дядькові летить низка ще добірнішої лайки, мішаної з прокльонами. Подекуди у ній згадується дитячий майданчик… депутати… а також всевидющий Господь Бог.

З такими аргументами не посперечаєшся. Тож новий господар твоєї хати важко підіймається сходами, дістає з кишені заповітні ключі і відчиняє двері.

— А місцинка нічого собі! — вдоволено роззирається, переступивши поріг.

— Здоров, старий пердуне! — про всяк випадок гукає йому з кухні Сашко. Як добре вихований привид, він завжди з усіма вітається, незалежно, бачать його оточуючі чи ні.

— А ти що тут робиш?! — обурено перепитує дядько, по-хазяйськи зайшовши до кухні і озираючи того з ніг до голови.

Сашко саме, донесхочу накатавшись на велосипеді кімнатами, жере пластівці з емальованої миски та запиває усе те відкілясь спиждженою «Фантою» (живе апельсиново). А вздрівши старого, давиться пластівцями, захлинається «Фантою» і падає з велосипеда. Ще один привид-співмешканець?!.

Тієї ж ночі на порожній трамвайній зупинці неподалік центру міста з’явився високий молодий чоловік у чорному вовняному пальті з піднятим коміром. Сипав дрібненький колюче-непривітливий сніг — того року наобіцяли ранню зиму.

Чоловік глянув на годинник. Роззирнувся. Такими зазвичай в американських трилерах бувають наймані убивці чи маніяки. А в нас — інтелектуальна еліта. З повними кишенями таємниць.

До зледенілої трамвайної зупинки неквапливо підповз запізнілий трамвай. Треба ж, а чоловік думав, він ніколи не надійде. Легко скочив на трамвайну підніжку. Зупинився в кінці вагона. З пасажирів — тільки один алкаш, якась тітка та зграйка смішливих школярок, підігрітих, вочевидь, чимось зі слабкоалкогольних напоїв, що не продаються неповнолітнім.

Дрімаючи, алкаш втратив ефемерне відчуття рівноваги, впав і заснув попід сидіннями. Тітка перехрестилася. Серед школярок пробіг ледь схвильований шепіт: той чоловік в кінці салону був дивовижно схожий на молодого Джона Траволту. Він тільки посміхнувся. Певно, йому часто таке казали?

Нарешті старенький трамвай, дзенькнувши, зупинився. Кінцева. З невдоволеним скавулінням двері розповзлися в боки, пускаючи всередину скрижанілі розсіяні табунці снігу. Незабаром Різдво. І чоловік, схожий на молодого Джона Траволту, першим вийшов із вагона. Ступив у спливаюче темрявою нікуди і… наче розчинився в ньому. Виринув вже у непевному світлі ліхтаря біля одного із пошарпаних часом та негодою під’їздів. Піднявся на третій поверх. Подзвонив у двері ліворуч.

Відчиняє Ісус Христос. Якусь хвилину обидва просто дивляться один на одного, ніби вичікують. А потім той, що схожий на Джона Траволту, ледь чутно каже:

— Мене звати Влад.

Ісус Христос пускає його до себе — у свою завалену комп’ютерним залізяччям квартирку на краю світу. І разом вони всідаються дивитись, як у напівтемрявому кутку корчиться від болю, спливає кров’ю Ловець Снів — хворий на бубонну чуму Диявол.

А з іншого кутка блимає єдиним жовтаво-зеленкуватим оком чорний як ніч котяра. Без імені. Він просто кіт. Всім котам кіт. Хоча не виключено, що насправді його звати Влад.

У маленькому будиночку в передмісті з гарно пофарбованим парканом теж дещо сталося. Ксєнії таки вдалося умовити своїх неадекватних донечок (щойно ті вибралися з колонії для неповнолітніх) відпиздити дружину «дєди». Вони, звісно, спочатку неабияк сумнівалися, чи воно їм треба, та коли новоявлена принцеса не дала їм поміряти свою діамантову обручку, без вагань на неї накинулися. Та дещо перестарались. Коли вони зупинилися, принцеса вже не дихала.

Але Вітасик (треба віддати йому належне) взяв усю провину на себе, отримав п’ятнадцять років і потрапив нарешті у свою стихію. А на додаток (і на превелику радість дядьків-міліціонерів) він великодушно приписав собі ще й кілька безнадійно глухих «висяків» та серійних убивств якогось маніяка. Особливо тішились, як уже було зазначено, дядьки-міліціонери: дарунок прийшовся їм якраз під Новий рік — час здавання звітів та відомостей щодо розкриваємості злочинів і отримання премій за героїчну службу країні.

А от маніяк тоді образився і сам здався в міліцію, однак у новорічну ніч ніхто не став з ним розбиратися — назвали «вєліковозрастним дібілом» та «довбаним фантазьором» і дали п’ятнадцять діб за хуліганство. Вітасику ж (з огляду на спектр визнаних маніячних діянь) тепер світило довічне, з чого він був неймовірно щасливий — це ж бо й «авторітєт» на зоні, і до Ксєнії з моджахєдками вертатися не треба.

«Дєда» вмер від серцевого нападу. Так Ксєнія нарешті дісталася до своєї спадщини. Згодом вона швиденько оформила розлучення з Вітасиком і вийшла за пристойного удівця, з яким познайомилась, замріяно читаючи в якійсь кав’ярні любовний роман під назвою «ОХОПЛЕНІ ЛАЙНОМ» (хоча на обкладинці було написано «ОХОПЛЕНІ КОХАННЯМ»). Удівця звали Андрій Олексійович Страхопуденко, і він був генеральним директором (а заразом і власником) комерційного видавництва, котре знаходилося навпроти тієї кав’ярні і отой любовний роман випустило у світ.

А те, що він — Страхопуденко…

«Ну, то й що? — подумала Ксєнія, беручи з ним шлюб. — Не всім же бути Шевченками і Цвєтаєвими…»

Але прізвище собі про всяк випадок лишила Вітасикове.

А ще її обранець мав єдину (скромну, янголоподібну і перелякану) донечку. Монстровиті нащадки Ксєнії негайно її зненавиділи. Назрівала казка про Попелюшку. Та й Принц на горизонті намалювався — білявий фронтмен солоденького хлопчачого поп-гурту. Гарний такий, схожий на молоденького Лєо Ді Капріо. А колись (треба ж таке!) він навіть підробляв офіціантом. Нє, ну настояща звьоздна історія!..

Мишко був благополучно забутий. Маринка отримала інвалідність.

Батькам Влада не вдалося пафосно і в один день померти, отруївшись картиною. Нічого з ними не сталося. Бо вони прожили ще кілька десятків довгих і нудних років, щодня усвідомлюючи, що зробили. Картина їх не чіпала. Висіла собі на стіні у вітальні, припадала пилом, як решта нормальних речей у цьому старому вже, нікому не потрібному помешканні і — нічого не робила.

Вони дратувалися. Чекали смерті, збирали якесь там манаття «на смерть», як усі старі люди збирають, аж доки одного разу не зрозуміли, що то і є їхнє покарання, прикликане картиною, — жити. Наступного дня вони продали картину за безцінь якомусь аферистові-мистецтвознавцю. А коли поверталися додому, їх збила вантажівка. Нещасний випадок. Фатальний збіг обставин. А водій вантажівки навіть п’яним не був. Та все одно його посадили.

Картина знову загубилася. Надовго. Хтозна, чого вона встигла накоїти за відведений їй час? Бо потім знову знайшлася — її придбав підстаркуватий генеральний директор (а заразом і власник) якогось комерційного видавництва. Уже за двісті тисяч доларів. Ніхто не знав, нащо вона йому знадобилася за такі грошиська… Просто дівчина на картині (так йому здалося) чимось нагадувала жінку, яку він колись кохав.

Відлік його часу почався.

Отримавши твій мейл, Енн Марі Скотт аж протверезіла. А відтак — відмінила всі зустрічі, призначені на сьогодні, послала на хрін свого літагента, що от уже півроку правив з неї нову книжку, і засіла за читання твого рукопису.

Треба сказати, спершу він її не вразив. Подумки вона навіть раділа, що й сама щось таке написала б, якби знайшла час, натхнення, ідею та інший письменницький мотлох, а отже, дочка не перевершила матір. А потім був той телефонний дзвінок. Міжнародний. Спершу її спитали, чи готова вона заплатити за дзвінок, вона відповіла, що вона — Енн Марі Скотт, і як їм так треба, то хай платять самі, або вирушають далеко на фіг. І їй сказали, що ти мертва. За дзвінок вона заплатила. Знову взяла до рук роздрукований рукопис. Тільки тепер це була прощальна записка на шість розділів — з прологом, епілогом, що химерно віддзеркалювались одне в одному, та коротким епіграфом, вихопленим з пісні гурту «С.К.А.Й».

Під назвою «Мантра-омана».

Назву вона залишила. У тексті теж не зачепила майже жодного слова. Після довгих роздумів і вагань змінилося лише ім’я автора. Енн Марі Скотт.

Ще раз перечитала тепер уже свій рукопис. Гарна казочка. Там були Русалка і Ромео. Навіки шістнадцятирічний Сашко. Мертвий хлопець на ім’я Влад. Психоаналітик, схожий на молодого Джона Траволту. Одноокий, наче пірат, котяра. Відлюдник Ісус Христос та… якась темна загадкова сутність на ім’я Ловець Снів. Навіть Андрій та Вітасик з сімействами туди помістилися.

А ще там була Енн Марі Скотт.

Чорт, вона й сама могла таке вигадати! За кілька днів вона перечитала рукопис ще п’ять разів і остаточно повірила, що це вона сама написала. Завтра подзвонить своєму літагентові і скаже, щоб починав домовлятися з видавництвами, бо його довбане бажання здійснилося — Енн Марі Скотт нарешті написала книжку, яка перевершить усе писане нею досі.

А тебе не було. І ти не помирала.