Мантра-омана

Ловець Снiв

Але з полону улюбленої телесаги тебе безцеремонно вириває той самий сон. Усміхнений незнайомець (майстер по стрибках із хмарочосів) зухвало оселяється в кадрі й, відштовхнувши красунчика Дейла Купера, запрошує й тебе увійти.

Цього разу ти роздивляєшся його краще. Високий, може, надто худорлявий для свого зросту, він має коротке темне волосся, тонкі, майже правильні риси обличчя і палаючі, різко розкреслені карі очі, в яких могло б зачаїтися що завгодно. Кольору безмісячної і беззоряної ночі, ці очі поглинали. Кожен убивця, мабуть, охоче б зголосився мати такі, аби зазирати ними у підперезані страхом серця своїх жертв…

Тож навіть тобі не до снаги з ними сперечатися. І ти робиш крок уперед. Панорама Твін Пікса спустошено відступає, посуваючись місцем іншому краєвиду — вечірнім мерехтливо-барвистим вогням твого міста, побаченим з вершечка того самого хмарочоса.

— Якого біса я знову тут? — тобі стає лячно і холодно.

Він м’яко торкається твоєї руки:

— Ти знаєш.

І наче доказ, у твоїй пам’яті пробує ворухнутись приспаний черв’ячок спогадів. А що, як цей божевільний справді проїздом побував у твоєму житті? Та ти рішуче проганяєш ці глючні спогади:

— Ні фіга я не знаю! Я «Твін Пікс» дивилася. А потім спати лягла. Чого тобі треба?..

Замість відповіді він багатозначно нагадує:

— Вчора ми перервались на найцікавішому.

…і, як спалах блискавки, той стрибок…

— Я благаю тебе, не роби більш такого! — твій шепіт зривається на крик. — Припини це робити у мене на очах!..

— Це лише гра, — він всезнаюче посміхається. — А хочеш, я завжди буду приходити у твої сни?

Та що він питає? Чи хоче грішник горіти в пеклі?

— Я хочу прокинутись, — як закляття, нашіптуєш ти. — Я негайно хочу прокинутись!

— Ще рано, — заперечує викрадач снів. — Будильник заведено на пів на восьму. — І так лагідно: — Побудь ще зі мною. Це ж тільки сон. Нелегко було тобі наснитися…

З болем вдивляєшся у його очі. Пірнаєш у них, наче в пастку, з якої не хочеться рятуватися. Але…

— Та що ти, в біса, таке? — це в тобі, як рефлекс, прокидається погано приспане стерво.

Відповідає він не одразу. Дивиться на тебе так, наче ти ж його і призначила волочитися по твоїх снах і коїти в них зразково-показове самогубство.

— Дивно, що ти питаєш. Я ж той, хто довіку приречений падати з цього даху, — він каже це так, що аж мурашки біжать за шкірою. Як у поганенькому трилері, що їх оберемками надивляєшся на ніч. Ти сторожко роззираєшся: а раптом якесь одоробло в бейсболці зараз заверещить: «ЗНЯТО!!!» — і тебе відпустять із примарного знімального майданчика пити каву. Та ніхто не верещить.

А незнайомець приречений падати з даху.

«То й падав би собі, — винувато-насторожено думаєш ти. — А я тут до чого?..»

— Бо мені було б приємно, — скрадливо продовжує він, — якби ти стрибнула разом зі мною…

Так от чого йому треба! А ще — кубинську сигару та келих «Дом Періньйон»…

«Проси, чого хочеш, любий, я ж так перед тобою винна, бо не знаю, хто ти такий, і не хочу падати для тебе з даху довбаного безмежно багатоповерхового готелю!» — думаєш ти.

Але відповідаєш йому інакше:

— Я не можу. Краще знайди когось, хто хоч раз пробував… з парашутом. Чи що.

Він починає сміятися. Щиро так сміється, по-дружньому, потім хапає тебе за руку і підводить ледь не до самого краєчку даху:

— Нічого не станеться. Я робив це сотні разів. — А зараз він схожий на святенників, що продають Біблії в комплекті з вічним спасінням. От тільки чи спасіння він пропонує, коли рекламує-розказує про свій райський продукт-експеримент?

Ти вдивляєшся у глибоке провалля перед собою. На те він і сон, щоб робити всілякі акробатські, несумісні з життям штуки? А потім прокидатися і розказувати друзям-знайомим-коханим: «Мені сьогодні таке наснилося!..»

Виняток — еротичні сни. Не розказувати коханим, якщо наснилися не вони. Бо кохання — то вам не мати Тереза, коли що, то й дверима грюкнути може. І дивіться потім самі свої сни з джонні деппами та анджелінами джолі…

А цей сон інакший. Сон, де тебе вмовляють скоїти самогубство, а до такого, навіть уві сні, ти, вибачайте, не готова. Тож ти ще раз підводиш очі на обличчя незнайомця (в ньому знову бачиш щось до біса знайоме, наче воно тобі найнялося, те дежавю) і щосили штовхаєш його вниз.

Його рука зісковзує з твоєї, він якось уже зовсім не по-супергеройськи втрачає рівновагу і… супроти всіх укупі взятих законів земного тяжіння (хоча збоченським снам закони хіба писані?) на мить наче завмирає у згущеному нічному повітрі. Та його обличчя міняється. Він наляканий. Він, що «робив це сотні разів», цього разу лякається по-справжньому.

Страх торкається і тебе. Страх підкрадається на пухнастих лапках і раптово занурює в твоє калатаюче серце гострезні жовтуваті кігті (жовтуваті, бо такими ти їх побачила). Страх потворний. Він примушує почуватись нікчемністю, диктує приблизно такі думки: «Господи, якщо зараз станеться щось страшне, то благаю, нехай це станеться не зі мною!» Або без Господа. Але думки ті самі.

Страх заважає думати про інших. Тільки про себе і про страх. Щоб перестати боятися, треба зненавидіти. Того, кого боїшся. А потім і сам страх. В теорії.

Врешті він падає. А ти прокидаєшся.

— Коли-небудь ти знову заснеш! — останнє, що ти чуєш перед різким, як постріл, пробудженням.

Коли-небудь ти знову заснеш? Непрохано прокинувшись, ти тупо-незворушно лежиш у ліжку поряд із мирно сплячим котом і розглядаєш стелю. Дурний сон.

Та ще трохи — і він доведе тебе до божевілля. Чи вже довів? Бо ти бачиш доказ — СИНЕЦЬ НА ЗАП’ЯСТКУ — чіткий відбиток пальців там, де він тебе схопив.

— Іди на хрін! — розлючено верещиш у телефонну слухавку Андрієві, що мав необережність зателефонувати тобі зранку. Андрій вирішує, що помилився номером. Але, про всяк випадок, не передзвонює.

Ти впадаєш у ступор. І роздивляєшся, як зачарована, роздивляєшся той ледь помітний синець, якого ще вчора, навіть після горе-побачення із Андрієм, у тебе, чорт забирай, не було. І спала ти, якщо не рахувати кота, знову сама. Ну чому ти спала сама? Так хоч було б на кого подумати…

На роботу вирішуєш сьогодні не йти. Яка в біса робота, коли жити лишилося — до найближчої колискової? Бо наступного разу (ти це знаєш) Ловцеві таки вдасться переконати тебе, що ти вмієш літати. А це вже не смішно. Якщо він спромігся лишити тобі слід-синець, легенько схопивши за руку, то хіба йому важко в тому ж таки сні… Отже, явитися він може тільки уві сні. Отже, ти не спатимеш?

Згрібаєш в оберемок усе ще сплячого кота і загублено прямуєш на кухню. «Прокидайся, любий. Нам треба вирішувати, як жити далі. Ну, добре, не нам, а мені. Але хто ж куплятиме тобі твоє фірмове їдло, якщо…»

А от про це ти волієш не думати. Не думати не виходить. Цікаво, скільки людина може не спати? Скільки особисто ти зможеш протриматися без сну, в якому тебе обіцяли скинути з даху найвищого у твоєму місті хмарочоса?

Закипів чайник. Наколотивши собі розчинної кави, ти запалюєш цигарчину і замислено всідаєшся милуватись, як самовіддано кіт пожирає «Віскас». Хоч якась розвага. А потім раптово пригадуєш оповідки про Леонардо да Вінчі (не Ді Капріо), який спав усього чотири години на добу, аби встигнути наклепати якомога більше культурної спадщини для невдячного людства. Хоч Ді Капріо, певно, мріє про те саме. А в тебе навіть тих чотирьох годин нема. І людству на тебе начхати. Тож Ловцеві Снів вистачить і хвилини, аби порозводити з тобою трохи філософських розмов на тему «Ану вгадай-но, хто я такий?» і копняком під сраку відправити вниз.

Як не крути, а ти приречена. Можна лише відкласти щасливу мить на кілька мученицьких діб і встигнути залагодити такі-сякі справи…

Наївшись від пуза, котяра починає лащитись до твоїх колін. У тебе на очі навертаються сльози. Навряд чи хто любитиме його так, як ти. Бо він не такий, як усі. Не зворушливо-пухнасто-руде або ще краще — біле кошеня з велетенськими, як у гуманоїда, блакитними очиськами, а чорний, по-відьмацькому вовкуватий кіт. Не бігає, граючись і стрибаючи, а накульгує, незграбно тягаючи за собою дві безсило повислі лапи. І око в нього лише одне — ліве. Праве він втратив у нерівній боротьбі із велетенським злючим собакою, якого сам же й викликав на «дуель» за недогризену кістку, знайдену неподалік смітника. А лапки йому поперебивали сусідські дітиська, коли намагались закидати його камінцями — тоді ще вуличного котяру-безхатченка. Власне, таким ти його й побачила вперше. І щось підказало тобі, що ти мусиш мати такого кота.

«Добре, — неохоче погодилась ти. — Заберу його, як вертатимусь з роботи».

І звісно, забула. Минуло декілька днів. Та щось не збиралося здаватись і незабаром наполягло знову. Стомившись од нестерпного лементу внутрішнього голосу, ти врешті пробуєш зловити того кота. Та він тікає: життя навчило його від незнайомців добра не чекати. А потім його приніс Влад. Перед тим як зникнути із твого життя. А кіт лишився. Ти за всяку ціну вирішуєш прилаштувати кота.

Треба подзвонити матері. Це буде нелегко, бо закордонний роумінґ (як ти вже якось мала нагоду переконатися) — штука недешева і непроста. Та воно того варте.

Твоя мати — модна письменниця. Не як розумниця-бельгійка Амелі Нотомб, але майже як англійський феномен комерційного успіху Барбара Картленд.

Спеціалізація — тягучі сімейні саги, що згодом перетворюються на вправно скроєні американські телесеріали, зручні і затишні, як старі домашні капці.

Кілька разів виходила заміж. Скромно, зі смаком, без дітей. Бо діти — то невдячна морока. Не в телесеріалах, звісно. В телесеріалах на них тримається світ.

Вона пише під псевдонімом ЕНН МАРІ СКОТТ.

Скотт — то прізвище котрогось із її колишніх чоловіків, другого, здається.

Енн — новомодний варіант її інтернаціонального імені Анна (хоча в українському паспорті написано ГАННА).

А Марі вона собі доліпила, коли переїхала жити до Франції, у мальовниче передмістя Парижа. Там тихо і затишно, якраз те, що треба для вдумливої і непристойно модної письменниці сьогодення.

Але так було не завжди. У ті часи, коли ви з братом ще пішки під стіл мандрували, а Парижем у вашому житті навіть не пахло, Енн Марі Скотт працювала продавчинею у кіоску через дорогу (доба через дві), ледве зводила кінці з кінцями і ненавиділа увесь світ.

Законним чоловіком, як і Парижем, у її житті теж тоді (вже або ще) не пахло, зате було двійко завжди голодних і неслухняних діток, якими Бозя покарав її за бурхливу молодість. Один з них (на янгольське ім’я Вітасик) вже побував у дитячій кімнаті міліції, бо вкрав із друзями антену з якоїсь там адміністративної споруди, а друга (себто ти) весь час хворіла і вередувала так, що було б полегшенням, якби той самий Бозя, який свого часу її благословенно дав, забрав би вже її до себе назад. А ще вона (себто ти) весь час питала про татка. Бо у всіх сусідських діток татусі були, а про вашого — навіть плітки не ходили. Той факт, що татків могло бути двоє різних (з огляду на моторошну, часом аж лякаючу несхожість між тобою та братом, а також патологічну неспроможність матері довго терпіти одного й того самого чоловіка), тобою чомусь не розглядався.

Вітасик, навпаки, як старший і розумніший, був переконаний, що татусів двоє, а те, що зараз жодного тут нема, пояснював легко: його татко, як «нармальний пацан», сидить (хто б сумнівався) в тюрмі, а твій (тут уже сумнівів не лишалося зовсім) у «психушці».

Ти, звісно, була категорично проти «психушки», що й ставало причиною ваших з Вітасиком постійних бійок та гризні. Як і більшість дітей-безбатченків, ти довгий час чесно вірила, що твій тато — Юрій Гагарін. Трохи згодом, що Стіві Вандер. Чи психопат Джек Ніколсон. Чи жаданий вигнанець Роман Поланські. Єдиний, на кого ти ніколи не думала, був Майкл Джексон. Бо в нього, як ти чула, був величезно-розкішний палац, де він був радий усім на світі діткам, в той час як ви жили у крихітній найманій квартирці, чого гріха таїти, з тарганами. У вас із Вітасиком навіть гра така була: хто більше тарганів спіймає. Вигравав завжди Вітасик. А ти, як аутсайдер, змушена була віддавати йому й усіх своїх пійманих тарганів. Коли в нього їх назбирувалося близько сотні, він їх страчував. З особливою фантазією. І казав, що мріє бути лікарем (а це він проводить лабораторні роботи), хоча насправді йому просто хотілося страчувати тарганів.

І все б ото нічого, якби тієї погожої днини мати не вирішила раніше повернутися з роботи (якщо кіоск через дорогу можна було назвати роботою). Уздрівши, як проводять дозвілля двійко її дорогоцінних діток, вона для початку видала їм обом під зав’язку, потім прочитала педагогічно-виховну лекцію на тему «Хто ж це грається з тарганами?», і доки ви обоє ревли од, слід сподіватися, докорів сумління, безсило опустилася на перекособочену подобу стільця і замислилась.

Так далі тривати не могло. Їй уже давно не вісімнадцять. А наймана квартира, кіоск через дорогу і двоє діточок-кровопивць і досі було всім, що мала майбутня Енн Марі Скотт у свої (вік вона просила не вказувати) роки. Хіба про таке «щастя» вона мріяла, коли (стільки-то років тому) припхалася до цього міста-мегаполіса з якоїсь Богом забутої провінції?..

Замислившись про власне життя, вона (о Боже!..) ледь не пропустила чергову серію «Санта-Барбари». А проковтнувши її, вперше відчула щось схоже на відразу до улюблених кіногероїв. Уперше численні діалоги здалися їй пустопорожніми, персонажі — чужими, а сюжет — банальним і безглуздо-нудним. Живуть там собі у своїй Санта-Барбарі і горя не знають. І знову перервалися на найцікавішому. Це щоб взнати, чи померла Іден, треба чекати аж наступного понеділка! Та якого там понеділка, кілька років треба чекати! Падлюки. Заробляють на своєму оперному «милі» шалені гроші, безбожно халтурять, і їм це все пробачається! А вона чим гірша?..

Справді, чим? Відхрестившись від кілометрів осоружної «Санта-Барбари», як опальний єретик відрікається від свого Господа Бога, Енн Марі полізла на антресоль і дістала з купи непотребу (дякувати Богу, все ніяк руки не доходили викинути) стару запилюжену друкарську машинку, що лишилася тут ще від попередніх винаймачів. Краєм подолу витерла з неї пилюку. А відтак — спробувала уявити власну, інакшу «санта-барбару», котра має принести їй силу-силенну грошей. І панування над світом, тобто над смаками найвибагливіших домогосподарок, а згодом — їхніх батьків, друзів та чоловіків-коханців, коли вже на те пішло. Так, Енн Марі знає, що їм треба! І розпалений безвихіддю розум невпинно запрацював.

…У центр оповіді вона вирішила поставити якусь соціально важливу і бажано нездоланну проблему. Про рівність усіх рас, наприклад (хоч сама не стомлювалась складати подяки якійсь вищій сутності за те, що народилася «білою»).

Далі — дилема «батьки і діти»: дякуючи тій самій сутності, а також Івану Сергійовичу Тургенєву, кінця-краю їй не передбачається. Тож це має розтопити найхолодніші серця.

Ну й нарешті — велике і світле кохання, яке з кожним наступним розділом має лише зростати і світлішати. Дарма, що трапиться воно, звісно ж, між представниками різних рас. Подробицями інтимних сцен вона вирішила його не перевантажувати, більше брала «почуттями», щоб потім можна було глянути в очі сусідам — тітці Тані, зокрема; зате додала чималенько убивств, крадіжок та інших кримінальних злочинів (про жалісливу тітку Таню чомусь більше не йшлося). Бо Енн Марі не хотілося творити слабких характерів (надивилася на них в кіоску через дорогу, щовечора наливаючи тим «характерам» чарки оковитої по два п’ятдесят). Кожен витворений нею персонаж коштував цілої армії. Як напише згодом один із поважних оглядачів-критиків: «…на сторінках її романів завжди вирувала війна». Війна, до якої в реальному житті небагато хто здатний, — могла б додати Енн Марі Скотт.

Про назву, як зараз пам’ятає, довго не думала: що може бути ефектніше, аніж прикрасити обкладинку красивим (вигаданим) ім’ям головного героя! Приміром, Арісто. Чим ото не граф Монте-Крісто?

Лишалася дрібниця — перенести все то на папір. Інакше — довіку кіоск через дорогу та всюдисущі таргани.

Тієї ночі спати вона так і не лягла. Не лягла і наступної. І післянаступної. Стукіт друкарської машинки не припинявся у вашій хаті ані вдень, ані вночі. Відкілясь бралися слова, спліталися, наче в гарячці, у виструнчені рядки речень, що творили собою відверті, пронизливі і часом лякаючі історії «з життя»…

Вряди-годи скидалася до дітисьок, готувала їм таке-сяке їдло, проводжала й зустрічала зі школи (якщо не забувала), прала осточортілі речі, котрі вони, й оком не змигнеш, встигали замастити… А десь за місяць, заточуючись од хронічного недосипання та перевтоми, Енн Марі примарою постала на порозі найближчого видавництва. З рукописом першого тому власної книжки («Арісто») в целофановому пакєті із затертим зображенням Сінді Кроуфорд (були такі пакєти, хто пам’ятає).

Прийняли майбутню зірку не дуже гостинно, з огляду на її простакуватий вигляд, манери і, звісно, пакєт. Проте рукопис забрали («Ми вам подзвонимо»).

Не подзвонили. Тож вона навідалася до видавництва ще раз, цього разу в коротшій спідниці, з намальованими червоним губами і без пакєта. Прорвалась до головного редактора. І зробила те, на що була здатна хіба що одна з найнегативніших героїнь її роману, та й то за кадром. Спрацювало. За кілька місяців світ вашого міста побачила новомодна книжка молодої авторки з чудернацьким ім’ям. Рекламні щити в центрі та на виїзді з міста волали про відкриття нового таланту. Книжка почала розкуповуватись.

Так народилася Анна Кінг (в Енн Марі Скотт вона перекинеться пізніше, коли користуватись прізвищем знаменитого (Стівена?) Кінга стане дещо не комільфо). Тим часом Анна Кінг вийшла заміж за того редактора (кохання спалахнуло), і нові томи «Арісто» регулярно, як місячні у незайманки, почали окуповувати книжкові полиці вже навіть не міста, а країни. А потім модною письменницею зацікавилися закордонні видавці та власники кіностудій.

Щойно зрозумівши, що схопила Бога за бороду, майже Енн Марі Скотт розлучилася зі своїм редактором та вигаданим ним плагіатом-ім’ям (відсудив, падлюка) і почала пакувати валізи. Усі таргани у її житті на той час були благополучно потруєні і забуті, а діточки-кровопивці, дякувати Богу, вже досягли повноліття.

Відписавши кожному з вас по п’ятнадцять тисяч баксів, на тому вона вважала свій материнський обов’язок виконаним і з вільним серцем вшилася за кордон. Звісно, ви теж могли поїхати з нею, якби дуже захотіли. Але Вітасика не випустили через легку судимість, а ти не поїхала, бо в тебе був Влад. А потім він зник із твого життя.

Твої спогади перериває насторожено-запитальний голос Енн Марі Скотт, коли нарешті Господь Бог вирішує з’єднати вас у всемогутньому телефонному роумінґу, і вона з третього дзвінка спромагається взяти слухавку.

— Привіт, мамо! — радісно-перелякано випалюєш ти. — Як справи?

— Єва? — спочатку вона дивується. А потім опам’ятовується, і її обуренню немає меж. — Не смій так називати мене на людях. Всі ж бачать, я швидше схожа тобі на сестру, ніж на матір!

Ти не зовсім уявляєш, хто саме бачить і порівнює вас по телефону, але віриш у дива пластичної хірургії і про всяк випадок погоджуєшся:

— Добре. То… як справи?

— Як справи?! — розмовляє вона, треба сказати, з ледь вловимим акцентом тієї мови (французької чи англійської), котру ти досі ніяк не відважилась (бо не бажалося) вивчити. — Краще скажи, що ти вже там накоїла? Ти ж дзвониш не просто так? — і вже тихіше. — Певно, гроші закінчились?

— Так! — спересердя відповідаєш ти. — Власне, ні. Мені просто треба, аби хто прихистив мого кота. Не те, щоб назавжди, ти не подумай, а так… на деякий час, — вже зовсім безсоромно брешеш.

— Отого твого… — непевно пробує пригадати матуся (пардон, Енн Марі Скотт) котяру-монстра, що був налетів на неї, як кажан, під час першої і останньої їхньої зустрічі.

— Ти не думай, він виправився! — (І де ти так навчилася брехати?) — Тепер він двічі думає, перш ніж на кого накинутись!

— Навряд чи. Коти, як і чоловіки, невиправні, — виносить безапеляційний вердикт із високої дзвіниці власного життєвого досвіду Енн Марі Скотт.

— Ну то як, береш чи ні? — а ти ще маєш нахабство наполягати.

— Май совість, дитинко! Де я, а де твій кіт! — вона рішуче відхрещується від чотирилапого щастя. — В мене прес-конференції, промо-тури, автограф-сесії, коханець…

— Так. Вибач, що потурбувала.

— Нічого. Ліпше подзвони Вітасику, — і телефонна слухавка з того боку, вочевидь, падає на важіль, бо замість голосу матері ти чуєш короткі монотонні гудки.

— І в мене все гаразд, мамо, — роздратовано прощаєшся з гудками. — Дякую, що спитала.

…Вітасик. Лікарем він так і не став, тож усі таргани були страчені намарно. Але повернімось до тих харизматичних п’ятнадцяти тисяч кожному, що їх ви отримали на прощання від матері. Ти придбала на свою частку квартиру (в ті роки ще можна було), а Вітасик (який навіть не намагався вивчитись на лікаря) — мотоцикл, чорну шкіряну куртку та жлобський золотий ланцюжок вагою ледь не в кілограм, — і пішов, припакований, гуляти всіма генделиками, які тільки траплялися йому на шляху, пригощаючи всіх і кожного. В ті кілька днів він навіть подобався дівчатам, треба сказати. От тільки тривало таке недовго. Бо чи то він усе просрав, чи то його обікрали (адже куртка, мотоцикл та ланцюжара також здиміли), але за кілька веселих днів та ночей він з’явився на твоєму порозі із заявою, що йому ніде жити.

Якби ти була, як і раніше, його доброю і дурною молодшою сестрою, то, звісно, прийняла б його до себе. І може, навіть ви одне одного й не повбивали б. Але ти надто добре знала, що варто вам оселитися разом, як за тиждень він знайде ретельно сховані (під третьою дошкою зліва у підлозі на кухні) документи на твою квартиру і, не зморгнувши оком, продасть її за безцінь. Гроші він прогуляє, і ви залишитеся на вулиці…

Тож ти дала йому кілька сотень баксів і сказала, щоб винайняв для себе квартиру. Бажано, у найбруднішому районі міста. Натомість він повернувся до дружини. Бо на той час він уже був одружений. Теж вихід. А тепер тобі треба їхати до нього просити, щоб прихистив твого кота. Але ти пам’ятала, що в нього є двоє діток (таких милих, коли ти бачила їх востаннє), то, може, вони з ним гратимуться?

Коли ти під’їхала на своїй «мікрі» до його маленького затишного будиночка у передмісті, Вітасик саме фарбував паркан. Учора хтось написав на ньому, що його дочки — шльондри. Обидві.

— Привіт, мала! — поважно відволікаючись від роботи, гукає він — середніх літ чолов’яга зі статечним пивним черевцем, рудою чуприною та безмежним почуттям самоповаги. — Грошей нема. Чого припхалася?

— Мала? — ти обурено вибираєшся з автівки, тягнучи за собою кошик з котом та пакунки з гостинцями-подарунками (хабар за кота). — Мені двадцять сім років, якщо хочеш знати. І коли це я в тебе грошей просила?

Вітасик невдоволено мружиться. Те, що тобі двадцять сім, автоматично означає, що йому тридцять чотири. А розуму в нього десь на чотирнадцять, як вважає його дружина. Єдине, в чому ви з нею завжди були одностайно солідарні.

— Привіт, Оксанко! — гукаєш ти. Це до вас модельно-загрозливо наближається дружина Вітасика — «натуральна» білявка, яка чомусь фарбує корені волосся в темний колір. І вона панічно терпіти не може інших білявок у радіусі своєї привабливості.

— Я — Ксєнія, — з притиском виправляє вона тебе. — Чого припхалася? Грошей нема.

— І коли це я…

Ти озираєшся на Вітасика. Семирічна різниця у віці утворила між вами справжню нездоланну прірву уподобань, інтересів та словникового запасу ненормативної лексики. Як і Андрій, він слухає «шансон» і думає, що живе «па панятіям». А в дитинстві (ще раз нагадуємо — семирічна різниця), як і належить, був звичайним придурком, нівечив твої іграшки, страчував тарганів, курив за рогом дешеві цигарки, пив палену самогонку та заглядав старшим дівкам під і без того короткі спідниці. І то все — «па панятіям».

Одружився до смішного тупо. Одна з тих старших дівок завагітніла, і в дев’ятнадцять років Вітасика потягли до шлюбу. Він, звісно, швиденько здійснив якусь дрібну крадіжку з надією втрапити на кілька років за ґрати, щоб уже зовсім «па панятіям». І щоб не одружуватись. Та життя розставило все по місцях, і «панятія» довелось запхати далеко в дупу, бо дівка виявилась непростою — дочка нашвидкуруч розбагатілого на будівництві котеджів «магната», вона вмовила татка врятувати їй коханого із «мєст нє столь отдальонних», і Вітасика силоміць виштовхали з-за омріяних ґрат, де він навіть почав було заводити друзів і планувати наступні «теракти». З горя Вітасик тоді напився і побився з кимось у найближчому генделику (хоча «побився» — гучно сказано, били переважно його). Однак навіть це не врятувало майбутнього українського мафіозі від осяйної перспективи одруження і вже наступного дня Вітасик, як був, із синцями, подряпинами та похміллям, постав перед ясними очима огрядної тітоньки в загсі, що зловтішно проголосила його та якусь вагітну мегеру чоловіком і дружиною.

На власному весіллі Вітасик про всяк випадок ще раз напився, далі він не пам’ятає, але очевидці (в тому числі й ти) ще довго оповідали, як він тоді плакав на очах у півтори сотні гостей і співав «взрослиє пєсні», себто «шансон», аж доки не побився із розлюченим тестем (хоча «побився» — гучно сказано, переважно тесть бив його).

Потім розпочалося сімейне життя. Дружина висотувала з нього всі печінки, примушуючи заробляти гроші (працювати на її татка). А Вітасику хотілося красти (у випадку з татком це було досить проблематично). Однак дівуля явно не мала наміру чекати зі «стрєлок» і «разборок» свого кримінального авторитета, та й «передачки» на зону сказала, що понесе, тільки як рак на горі свисне.

Дружини він боявся. Тому врешті й потрапив на роботу до будівельної фірми її татуся. Спочатку різноробочим, як пересічний молдаванин, а згодом — прорабом над пересічними. Так і звівся його заміський будиночок — натрудженими руками пересічних, із наполовину подарованих тестем, наполовину вкрадених на роботі будматеріалів (все ще пристрасно хотілося красти). Після однієї незапланованої дитини з’явилася ще одна — теж незапланована, і Вітасик остаточно втратив надію на свободу. Тільки вечорами іноді слухав «шансон» (коли дружина не чула), підспівував і уявляв, що він — в «бригаді» Саші Бєлого.

А донечки (двійко дівчаток-дегенераток) тим часом невблаганно наближалися до підліткового віку, з усіма його подробицями і наслідками. Старша (монстровито-веснянкувата копія дружини) мріяла про пірсинґ та Мишка з одинадцятого класу. Молодша (ще монстровитіша копія Вітасика) — тільки про Мишка. У зв’язку з цим коханням у їхній хаті повсякчас зчинялися верески та бійки, і Вітасику що далі, то важче було розбороняти своїх дочок-акселераток, які завзято гризлися через хлопця. Тож урешті він (люб’язно посланий донечками на хрін) покинув цю невдячну справу. Війна тривала. Об’єдналися вони лише раз — коли треба було віддухопелити Маринку з паралельного класу, що її Мишко якось цнотливо провів додому.

Після цього Вітасик остаточно зарікся ставати на шляху в дочок, побоюючись одного нещасливого разу опинитися на місці тієї Маринки, на чиє лікування вони й досі переказували гроші.

Тож, мабуть, нічого дивного, що ти рідко бувала в гостях у химерної братової родини. Ні, ти не мала ані найменшого сумніву, що діти — це квіти життя, але… хай ліпше вони квітнуть у Вітасиковому квітнику. Бо щоразу, як дівчата тебе бачили, їхні очиська перетворювались на звужені рентгени, що доскіпливо обмацували твої брендові лахи. А треба сказати, стосовно брендів ідолом для них була ти, а не матуся, якій фатально бракувало смаку. Тож ти не сумнівалась, що одного разу Вітасикові монстри просто-таки роздеруть тебе на шматки, аби відібрати омріяні лахи. А потім вб’ють власну матір, щоб не заважала їм тішитися трофеєм.

Бо мати для них теж не була авторитетом. Займалась переважно собою, жодного дня в житті не працювала, натомість — захлиналась-зачитувалась сентиментальними дамськими романами (здебільшого про бундючних «горців» та пристрасних «тигриць») і була категорично як проти пірсинґу, так і Мишка, хоча ані про перше, ані про друге вони її думки не питали. Побоювались вони хіба що «дєди».

«Дєда» (вже відомий нам Ксєнін татко, він же — розлючений тесть) і досі був фінансовим центром родини, а отже, йому належала вся честь і хвала, на яку лишень були здатні малолітні інтриганки. Подейкували, що «дєда» безсмертний, бо у свої шістдесят п’ять він часом виглядав жвавіше, аніж забитий податками і сімейним щастям Вітасик. А нещодавно знову одружився. Звісно, з фарбованою білявкою. Звісно, 90-60-90. І авжеж, що звісно, їй тільки позавчора ледь виповнилося вісімнадцять.

Ксєнія розлютилася. На тлі такої близької і любої серцю спадщини замайоріла перешкода з нещадно перепаленим пергідролем волоссям і силіконом у грудях замість, слід сподіватися, серця. Пригадавши, як їх з Вітасиком викликали до школи за відпижджену дочками якусь Маринку, Ксєнія спробувала намовити малих моджахєдок відпиздити ще й «дєдину» нову дружину. Але моджахєдки були не дурні. Вони ж бо знали, що варто їм бодай перднути у бік силіконової ляльки, як «дєда», позбавлений престижно-статусної іграшки, вживе екстрених заходів. Яких саме — вони боялися уявити навіть у найстрашнішому сні, тому зі швидкістю світла подружилися із новоявленою родичкою (дякувати Богу, вік та сфера інтересів цьому посприяли).

А Ксєнії, уніженній та оскорбльонній, нічого не лишалося, як зненавидіти 18-літню мачуху-принцесу (а разом з нею й усіх фарбованих білявок світу цього, окрім святої себе) і чекати, доки та сама не утне якусь дурницю, несумісну з подальшим проживанням у «дєдиному» маєтку…

Але до справи:

— То чого, кажеш, припхалася?

— Знаєш що, Єво? Треба бути дитиною Франкенштейна, щоб гратися з твоїм котом! — вдоволено регоче Вітасик, дізнавшись нарешті, чого ти припхалася (і переконавшись, що дружина вважає так само). А ще він, певно, згадав, сволота, як кіт свого часу і на нього підняв лапу, коли він (Вітасик) мав дурість зайти до тебе в гості із триденним перегаром…

— Та ти не думай, він виправився! — очманіло повторюєш свою завчену легенду про кота. — Тепер двічі думає, перш ніж на кого накинутися…

— Все одно треба бути дитиною Франкенштейна!.. — продовжує корчитись у мстивому реготі-припадку твій падлючий брат.

— Справді? Тоді, гадаю, я прийшла за адресою, — різко відповідаєш ти, зиркнувши на його дочок, що, розбираючи пакунки з подарунками, вже встигли побитися через якийсь шалик. — Але мій кіт надто хороший, щоб твої діти з ним гралися. Хоча… де це я тут побачила дітей? — а таке ти кажеш, коли молодша почала душити старшу відвойованим шаликом.

Схопивши кошика з котом, розлючено прямуєш до своєї машини. Ти, може, вмирати зібралася, а вони — «чого припхалася?» А потім отак про кота…

Не бачити їм твого кота!

Додому дістаєшся вже понад вечір. Твоя квартира насторожено зустрічає тебе, закутавшись у кошлаття сутінків, як стара радикулітна бабуся в оренбурзький платок. Вмикаєш світло. Скрізь, окрім спальні. Туди ти не зайдеш. Бо там ліжко, а в ньому на тебе чекає солодко-заборонений сон.

Кіт роздратовано вибирається з кошика, в якому його планувалося відправити в страшне й несправедливе рабство, і невдоволено фиркнувши, з почуттям власної гідності прямує на кухню — жерти заслужений «Віскас».

— Добре. Ти залишаєшся, — стомлено-винувато повідомляєш йому. — Але… потім нарікай на себе.

І спустошено всідаєшся на канапу. До твоїх вікон нахабно зазирає вечір. Безбожно, просто неймовірно хочеться спати. Обриси спальні поволі тонуть і розчиняються в сутінках, запрошуючи тебе у ліжко, наче пристрасний нетерплячий коханець. Але ти не заснеш. І нарешті маєш зробити те, для чого шукала відваги цілий день.

Подзвони Владові. Врешті-решт, він так само любив цього кота. І до кого ще кіт піде з такою радістю, коли ти більше не зможеш про нього дбати? Знаходиш у телефонній книжці номер із підписом ВЛАД. Якийсь час бездумно роздивляєшся оті заповітні сім цифр, що колись (зізнайся вже) були для тебе чимось на кшталт мантри, молитви, найвищої істини й запоруки абсолютного щастя. Натискаєш кнопку виклику.

— Абонент більше не обслуговується, — жіночим, гарно поставленим голосом каже тобі автовідповідач твого мобільного оператора.

Звісно. Чого б йому обслуговуватись, якщо він, напевне, вже давно одружився з однією із тих фотомодельно і незаймано прекрасних дівчат із пристойних родин, яку, без сумніву, селекційним шляхом обрали для нього батьки?

Бо тебе вони не обирали. Більше того, були категорично проти ваших стосунків. Навіть гроші тобі пропонували. Двадцять тисяч доларів. Саме так вони й сказали — доларів, а не баксів. Інтелектуальна еліта, блядь.

— Хочу тридцять, — без реверансів повідомила ти, оскільки не належала до інтелектуальної еліти.

Здивований погляд двох колюче-зневажливих пар очей:

— То чому одразу не мільйон?

— Бо навіть Іуда заробив тридцять срібняків за зраду Христові, не двадцять. Хочу так само. Але вам, певно, видніше, скільки коштує ваш син?

Вони ображено і з гідністю йдуть.

— Щоб ти знала, він не отримає нічого, якщо одружиться з тобою, — кидає через плече його позначений благородною сивиною та почесними лаврами наукових досягнень татко.

Ти всезнаюче посміхаєшся:

— Він і так має забагато.

— Дурна шльондра! — озивається мати, живий доказ того, як може зіпсувати вродливу жінку баранячо-хімічна завивка та недобра вдача.

Правила етикету вийшли з берегів.

А взагалі їм подобалося думати, що ти — шльондра. Дурна, брехлива, часом підступна і завжди — безсоромна. Навіть присутність Енн Марі Скотт у твоєму житті як матері не була для них престижем. Бо вони й до неї приходили.

Енн Марі (тоді: струнка фарбована білявка на вигляд не більше тридцяти і поглядом «візьми мене, я доступна») зустріла їх в самому лише коротенькому халатику, замість чаю запропонувала пива і пішла (коли вони відмовились) збирати речі на закордон (вона саме розлучилась зі своїм редактором і намилилася до Франції, де на її амурному горизонті майоріло нове заміжжя), щоразу нахиляючись так, що Владів батько не знав, куди очі подіти, а мати спалахувала, як найбагряніша троянда в садку запеклого квітникаря.

Коли батька трохи відпустило, а мати повернула собі звичайний колір обличчя, Енн Марі було пафосно повідомлено, що ти накоїла. Вона полегшено перевела подих і, не відволікаючись від пакування речей, сказала, що її доця уже доросла, а відтак може трахатися хоч зі зграєю диких вурдалаків-песиголовців, не те що з їхнім ідеальним синочком. Бо доросла.

Владові батьки заклякли. Де ж це бачено дозволяти дитині самостійно розпоряджатися своїм життям? Самій обирати друзів? Коханців? Та ще й кохатися з ними? Жах.

Енн Марі Скотт знову нагнулася до речей. І вже коли вони йшли, порадила їм, ніби між іншим, завести собі гарнюнього маленького песика, позаяк, якщо вона правильно зрозуміла, їхній син також уже дорослий. Песика слід залюбити до смерті і в жодному разі не випускати на вулицю, бо там (в цьому вони можуть не сумніватися!) бігає повно хтивих розбещених сук. Чи, може, вони вважають інакше?

Вони відмовилися надавати їй таку інформацію. Зате отримали достеменне уявлення, в кого ти отака вдалася. Шльондра, дочка шльондри. Бо в пристойній родині треба народитися, а коли ти досягаєш успіху сама і при цьому ти, не доведи Господи, жінка, то ти — шльондра.

Телефон містично передзвонює.

Хапаєш слухавку:

— Влад?..

— Куди ти, на біса, поділася? Ти знаєш, що в нас тут робиться, на роботі?! — Андрій.

— Іди на хрін, — стомлено повторюєш йому ранкове привітання. — І роботу туди забери.

Андрій розуміє, що НЕ помилився номером. І передзвонює. Знову і знову. Знову і знову. Знову і знову. Оскаженіло кидаєш своїм телефоном об стіну. Він розсипається на безнадійні скельця уламків. Ну й байдуже, однаково там майже не лишилося грошей після закордонного дзвінка до Енн Марі Скотт.

І що ото Андрій собі думає? Що ти кохаєш його? Чи до скону сліпнутимеш над його рукописами? І спатимеш з ним, як безнадійно списана зі шлюбних рахунків вічна коханка, якій не залишається нічого іншого в житті?

Ти зневажливо посміхаєшся, пригадуючи оте спання з Андрієм. Вперше — на раритетно-коштовному столі його кабінету. Далі — в готелях, найманих квартирах, іноді у тебе вдома, іноді — у нього (коли дружина диміла кудись надовго). Словом, де завгодно. І як завгодно. З часом ти таки відучила його від грубого поспіху та постійного озирання через плече (так, наче зараз має зайти дружина і спитати, чим це він отут займається без неї), та гарним коханцем він все одно не став.

У той час як Владові це наче було дано природою. А може, ти просто була до нестями в нього закохана? Бо одяг злітав з тебе щоразу невідомо як, варто було тобі опинитися із Владом наодинці.

З Андрієм все відбувалося інакше. Неспішне, неохоче роздягання (кожен сам собі роздягається), ще й складання того одягу акурат на спинку стільця. Щоб не зім’явся, блядь.

Довгі години у ліжку із Владом летіли, наче одна неймовірна, випалена із життя мить, кілька хвилин зрадницького «перепихону» з Андрієм тривали, як довбана вічність, як покарання, що, здавалось, не скінчиться ніколи…

Ти рвучко підводишся з канапи, струшуючи з очей напівсонну примарливу оману спогадів. Забула? Тепер тобі — нове покарання, бо «коли-небудь ти знову заснеш». Але ти не заснеш. Ти мусиш скласти розклад, який гарантовано не дасть тобі нагло заснути:

1. Щогодини — крижаний душ (дякувати Богу, гарячу воду знову відключили, тож ніщо не введе тебе у спокусу).

2. Щопівгодини — міцна, аж тягуча розчинна кава (куплена втридорога у найближчому кіоску через дорогу — і від того ще більш розчинна).

3. І нарешті щохвилини — тваринний страх смерті (це єдине, що виходило без жодних зусиль та фінансових витрат).

Аби хоч якось розважитись, пробуєш пригадати, коли останній раз їла. Пригадати не можеш. Замовляєш піцу. З сиром, грибами та ще якимсь лайном. Минає ціла вічність, перш ніж (дякуючи неспішному кур’єру-тінейджеру, який теж хоче спатки) вона постає перед твої ясні очі. З сиром, грибами та ще якимсь лайном. Урочисто всідаєшся разом з котом усе те жерти. Котові подобається, а тебе перший же шматочок жене до унітаза. Блювати в принципі нічим, але тут головне — почати, а далі тебе вже нудитиме лише від самої думки, що тебе нудить. Ще і ще. Ще і ще. Все ясно. Якщо ти не помреш від нестачі сну, то до-о-о-овго і пові-і-і-ільно конатимеш від голоду. Бо твій шлунок настільки зсудомлений страхом, що вже нічого не тримає.

Підводишся. Схиляєшся над умивальником. Зазираєш до дзеркала. Проте замість власного відображення бачиш там слово…

СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ

…повторене неймовірну кількість разів, воно велетенськими друкованими літерами без будь-яких розділових знаків зазирає тобі просто в очі…

Тебе знову нудить. Тож третій пункт доводиться тимчасово скасувати. Боятися смерті тепер ти вирішуєш орієнтовно кожні п’ятнадцять хвилин, а не щохвилини, як раніше. Дивним чином це допомагає, тож нарешті ти можеш повернутися на кухню і доїсти те, що лишилося від піци після кота. І тебе не нудить.

Абияк минає ніч. Кава. Холодний душ. Кава. Ти так і не заснула. Кілька разів, щоправда, втрачала свідомість, та кіт щоразу тебе будив, тож Ловець Снів не встигав навіть путньо намалюватися у твоїй уяві. Віддати котові належне — він теж не спав, хоч як ти його не заколисувала, бо не мала наміру брати з собою на дах ще й невинну котячу душу. Але в кота, вочевидь, були з того приводу власні міркування і він уперто не засинав.

Так проминув, здається, ще один день і ще одна ніч. Нестерпно, аж боляче хочеться спати. Кава. Холодний душ. Кава.

А далі — все переплуталося. Час то звивався і летів, то всідався на краєчку канапи поряд з тобою, аби начебто перепочити (стомився, блядь). Ти ж більше не рахувала хвилин, не відзначувала годин (бо повикидала у сміття все, що нагадувало годинники) і наглухо зачинила двері та вікна, аби не бачити, як підступає і відходить темрява. Порожні дні, безладно пересипані з ночами і настояні на споминах, пливли тепер наче самі собою, залишивши тебе поза простором своєї влади.

…Так минає ще хрінзна-скільки часу. Ти лежиш на холодній кафельній підлозі ванної і відчайдушно чіпляєшся рештками здорового глузду за рисочки-тріщинки на стелі. Тебе лихоманить. Б’є, шматує твоє тіло дрібним дрожем, судорожним частим здриганням, наче який невидимий екзорцист хрестами й прокляттями намагається вигнати з нього душу — хворого на бубонну чуму Диявола. Десь у передпокої свідомості плаче The Cranberries, надривно виливаючись у войовниче-химерну Zombie.

Рисочки. Концентруйся на рисочках. Якщо довго вдивлятися, вони можуть скластися в усвідомлений малюнок — як на фройдівських перевертнях-зображеннях: кого ви бачите — стару чи молоду жінку? Ти бачиш стару. І молоду також.

А ще — зграйки бундючних індіанців у величних коронах із пір’я, які на своїх мустангах переслідують твоєю стелею різко окреслених велетнів-бізонів.

А ще — безнадійно вродливу і сумну принцесу-золотоволоску, що на вершечку кривої вежі марно дочікує Прекрасного Принца. Марно — бо його тут не намальовано, клята стеля не розтріскалася так, аби з’явився Прекрасний Принц. Хіба що бізони.

А ще… та то вже «Камасутра» якась. Рисочки скачуть і танцюють, то зливаються у рій якоїсь невідомої, недослідженої наукою сарани, то розсипаються, розлітаються, червами заповзають у тебе і — ти сама перетворюєшся на рисочку. Та змінений, спотворений стан твоєї свідомості уже нічого не фіксує, крім хіба що поодиноких острівців спогадів. Рисочок. Чи марень, ти вже не здатна їх розрізнити.

А ще того дня заснув кіт. Їв собі «Віскас» — та й так і завмер мордочкою в тарілці. Отже, й тобі скоро кінець. Без кота ти не протримаєшся, заснеш. Може, вже спиш, бо з-за дверей, поблажливо усміхаючись, визирає Ловець Снів…

Ти різко зриваєшся на ноги. Падаєш. Абияк підводишся і повзеш (іти уже не виходило), отже, повзеш чомусь до відра зі сміттям. Порпаєшся у ньому. Дістаєш годинник. Загублена серед днів тижня, бездумно вдивляєшся у циферблат того (перемащеного рештками піци з сиром, грибами та ще якимсь лайном) годинника. Велика стрілка десь на дванадцятій, та, котра менша, вказує наче на сьому.

Дванадцята чи сьома година? Ранку чи вечора? Вівторка чи четверга? Дня чи ночі? Ти остаточно губишся у здогадах. Пробуєш визирнути на вулицю. Може, спитати когось із перехожих?

— Вибачте, який сьогодні день?

— …! … …! … … …!

— Куди, кажете, йти?..

Самі туди прямуйте. І чому про час питати пристойно, навіть познайомитись можна, а про день тижня — відсилають до родичів, переважно по материнській лінії?

А ну його, той час! Головне, що ти — жива. Чи ні? Зупинившись посеред спальні, очманіло роззираєшся. Дивно. Ти присягнутися можеш, що годину тому, чи десь біля того, вона була більшою. Ширшою, чи що. А стеля однозначно була вищою…

Стіни зсуваються. Жодного сумніву, стіни зсуваються. По сантиметру, по міліметру, але вони, чорт забирай, повзуть назустріч одна одній, аби розчавити врешті тебе у своїх обіймах.

Треба тікати. Але не так, щоб стіни зрозуміли, що ти наклала у штани і тікаєш, а так, наче тобі у справах кудись треба…

А більше ти не повернешся.

Сили беруться наче нізвідки. Ти робиш зачіску, педикюр, вбираєшся у найвідвертіші зі своїх лахів (декольтовану ЛІТТЛ БЛЕК ДРЕС, чорні мереживні ботфорти) і — їдеш до нічного клубу з найгіршою репутацією у місті.

Наче на замовлення, місто знову огортає вечір. Однак небо у твоїй голові яснішає, і ти навіть майже усвідомлюєш, що робиш. Треба було давно тікати з тієї квартири. Життя триває. Обираєш столик просто посередині залу, аби бути в центрі уваги всіх гламурних покидьків (чит. шановних гостей) клубного збіговиська. Замовляєш екзотичний коктейль («Щось на пляжі?»), за ним другий, третій — і так, аж доки тобі не починає ввижатися у кожному кутку математичний знак нескінченності. Манірно запалюєш цигарку. Сподіваєшся, це робить тебе схожою на Марлен Дітрих. Добре, що поряд немає дзеркала. Пригадуєш Ловця Снів.

Зненацька тобі хочеться скоїти щось… погане. Щось настільки відразливо паскудне, щоб він шкереберть полетів із твоїх снів, не озираючись і назавжди, аби не мати справ з такою… словом, з такою, як ти.

Каламутним поглядом озираєш залу, стилізовану під Колізей. Обираєш жертву. Жестом підзиваєш найближчу постать офіціанта, що дрімає в напівтемряві. За мить постать слухняно являється перед тобою у всій своїй вишколеній красі, і ти вручаєш їй (пообіцявши неземні чайові) складену навпіл записку і киваєш на красунчика за столиком ліворуч, що от уже з півгодини безсоромно витріщається на тебе.

Офіціант — то не джин із пляшки, але бажання здійснюється. За мить твій красунчик (стильно вбраний азіат із непристойно гарними очима) кидається на тебе у дзеркальному вимірі ресторанного туалету, де принадно пахне лавандою (туалєтний утьонок постарався). Ти не проти. Бо він таки гарний, і розмір у нього — те, що треба, дарма, що азіат. А розмір все ж має значення, хоч би скільки ти свого часу брехала Андрієві, що не має. Тебе зводить з розуму лаванда. А далі…

…вас накриває гарячою хвилею швидкого пристрасного сексу, який буває лише між двома незнайомцями, що потім не спитають одне одного навіть про ім’я. Випадковий секс, взагалі, тим і добрий, що можна заплющити очі і побачити на місці доступної незнайомки, кого забажаєте. Тож азіатик, скориставшись нагодою, певно, науявляв собі в тому туалєті Скарлетт Йоханссон, чи ще краще — Свєту Лободу з Анною Сємєновіч. По черзі. Хоч ти, дякувати Богу (і відсутності в твоєму неприкаяному житті стилістів) анітрохи на них не скидалася.

А ти знічев’я спробувала уявити собі тих вурдалаків-песиголовців, яких проти ночі згадувала Енн Марі Скотт у розмові з батьками Влада. Вийшло досить феєрично. Краєм ока ти помічаєш, що двоє у дзеркалі роблять те ж саме, що й песиголовці зі Скарлетт Йоханссон. Він теж це бачить. Бачить, аж доки швидкий секс не стає ще швидшим, і не завершується…

…ну, гаразд, всі пречудово здогадуються чим. Використаний презерватив летить у кошик для сміття. І потім…

…незлим тихим нецензурним словом ти виставляєш його за двері. А що? Іншого він і не чекав. Це зветься «брати від життя усе». Тож він отримує свій випадковий-незаплановий, і від того, мабуть, ще кращий «трах», про який згодом розповідатиме друзям (і дівчатам — у надії, що з ними повториться те саме), а ти — цілковите спустошене (розчарування?), котрого й слід було сподіватися.

Брати від життя усе. І ніде не вказується, що ж потім з отим «всім» робити. Комусь, може, подобається, а ти — сама собі маркіз де Сад. Повільно підводишся, абияк приводиш себе до ладу. Випадково кидаєш погляд у дзеркало і завмираєш. Ти завмерла, і вона завмерла. Вона — те примарне видиво, що глянуло на тебе із дзеркала. Вона мала біляві сплутані коси, що сягали їй десь до плечей, неприродно бліду шкіру і велетенські запалені очі того непривітного відтінку, що як люди бачать небо такого кольору, то одразу ж дістають парасольки.

Ні, вона була наче гарна, та чоловіки, вочевидь, не завжди відважувались до неї чіплятися. Зненацька ти зрозуміла чому — в її очах не було обіцянки, а якщо й траплялася, то не віщувала нічого доброго.

Вона спробувала посміхнутися. Доброзичливо це зробити в неї не вийшло — такою посмішкою вона, певно, примушувала інших лише напружено шукати шляхів до втечі. Ти позадкувала до дверей. Вона теж зробила щось схоже у своєму дзеркальному просторі. Зненацька тобі захотілося втекти десь світ за очі, залишивши її саму в цьому громадському туалеті чортзна-де. Та, на диво, ти не можеш зрушити з місця. Наче зачаклована якимсь прадавньо-старезним закляттям, ти просто стоїш і дивишся перед собою. Дивишся. Перед собою.

У двері вбиральні (жіночої, здається) вже починають настирливо-відчайдушно грюкати. Відчиняй давай, людям хочеться сцяти. Не всі ж, як ти, трахатись сюди ходять. Почувши на свою адресу низку оглушливо відбірної лайки-мантри, поволі вивільняєшся від чар дзеркала. Крок. Ще один. Двері.

А далі — стрімголов вилітаєш із дзеркально-кафельної пастки, де досі пристойно пахне лавандою (туалєтний утьонок постарався). Ледь не змітаєш на своєму шляху перелякану зеленооку шатенку, якій, бачить Бог, до чортиків хочеться сцяти, хоча своєму хлопцеві вона сказала, що йде пудрити носик.

І в той час, коли вона блаженно випорожнює сечовий міхур від коктейлів, ти хапаєшся за свою сумочку. Кидаєш на барну стійку офіціантику винагороду м’ятою готівкою і, не удостоївши азіата прощальним поглядом, вивітрюєшся із нічного клубу.

Р. S. Що було в тій записці? Лише повідомлення про те, що на тобі немає спідньої білизни. Вмістилося у кілька слів. Зрозумій тепер отих чоловіків…

Ти навряд чи змогла б сказати (якби хто спитав), де і скільки ти їздила тієї ночі на своїй «мікрі». Час і простір змішалися в одне ціле, самотні вулиці перетворилися на суцільну одну, та тобі, якщо чесно, було вже добренько байдуже. До тями ти прийшла лише на коротку мить, за інерцією пригальмувавши на світлофорі безлюдного перехрестя.

— Ти часом не заблукала? — Дверцята «мікри» відчиняються, і на пасажирське сидіння поряд з тобою всідається той самий…

— А ти чого тут узявся? — впізнаєш у прийшлому стильно вбраного азіата із непристойно гарними очима.

Він озирає тебе насмішкувато-співчутливо-зацікавленим поглядом, в котрому намішано всього потроху.

— Ти під кайфом, — нарешті констатує. — Я відвезу тебе додому.

— Не хочу додому. Там стіни зсуваються.

— Буває, — розуміюче киває він. — То відвезу до готелю.

До готелю, то й до готелю. Неохоче пускаєш його за кермо, а сама, для безпеки, перебираєшся на заднє сидіння. До готелю, то й до готелю. Щоправда, ти сподівалася побачити якесь дешеве лігво (для неприкаяно гулящих волоцюг) із погодинною оплатою, а бачиш… п’ятизіркове диво, що має дах розміром з вертолітний майданчик.

Приїхали. Ти наче прокидаєшся:

— Ми так не домовлялися!..

Азіат озирається. Та азіата більше нема, замість нього на тебе зверхньо-насмішливо дивиться Ловець Снів.

— А як ми домовлялися?

Невідомо яким чином ви знову опиняєтеся на тому даху. Тільки тепер ти стоїш за один-єдиний крихітний крок від прірви. І до голови тобі лізуть чомусь зовсім інші, не гідні пафосної смерті думки:

— Тоді, в довбаному туалеті… це був ти?..

Він непевно знизує плечима:

— Залежно, кого ти собі уявила.

Ти пригадуєш, що треба розлютитися. Дуже розлютитися. Тоді страх зобов’язаний відступити:

— По-твоєму, я вже не бачу, кого трахаю?!

Однак він, видко, не з тих, кого можна розлютити, коли забажаєш:

— Ти майже тиждень не спала, — чітко окреслює для тебе часовий простір твоїх примарних днів і ночей. — По тому, як швиргонула мною з цього даху. Думала, мені щось зробиться? — сміється. — Для тебе я навіть зробив вигляд, що злякався. І я вмію чекати. Я ж казав, що коли-небудь ти знову заснеш.

— Отже, це сон? — ти не знаєш, радіти тобі чи вкриватися інеєм від жаху. — Я просто сплю на задньому сидінні «мікри»?

— Ти сіла п’яною за кермо. Перевищила швидкість. Забула увімкнути сигнал повороту. Хтозна, може, ти вже спливаєш кров’ю, а на місце аварії виїхали мєнти?

Неправда. Ти надто добре водиш машину. Не перевищуєш швидкості, навіть якщо не встигаєш, бо скрізь встигнути неможливо. І ти не забула б увімкнути сигнал повороту, навіть якби сіла за кермо непритомною. Тож…

— Я жива. Ти не можеш змусити мене стрибнути. Тобі треба ПЕРЕКОНАТИ мене.

— За цим справа не стане, — він нахиляється до тебе і шепоче тобі кілька слів просто на вушко. Потім відступає, аби помилуватись твоїм перекошеним личком. Отак ви й стоїте, не в змозі відвести одне від одного очей — він дивиться оцінююче, а ти — шоковано, наче почула щось таке, чого жодна людина ні за яких обставин чути не повинна.

— А що це тут таке робиться? — лунає раптом викривальний лемент охоронця, що вибрався на дах, можливо, перекурити, а може, й кинутись униз головою, бо довбане життя дістало.

Ловець Снів сахається. Вочевидячки, охоронець не входив до його наполеонівських планів.

— Зачекай! — кричиш ти, та за мить він зникає за краєм даху — легко і невимушено, як пірнальник з трампліна на змаганнях зі стрибків у воду.

Ти ще раз озираєшся на закляклого охоронця.

— Стояти! Я — охоронець!.. Стояти! — тільки й виходить повторювати у нього, бо, бачить Бог, його не навчили, що робити в такій оказії, як оце з тобою.

Треба було стояти. Однак тендітне відчуття рівноваги не належить до твоїх чеснот. І у твоїй свідомості досі метушиться відлуння сказаних Ловцем слів, які просто не могли, не повинні були виявитись правдою, інакше…

…необережний крок, спроба схопитися руками за повітря — і ти злітаєш у порожнечу і сподіваєшся (знаєш), що твоє тіло не торкнеться гладенької, ледь зрошеної дощем нічної бруківки.

Але воно торкається. А далі — нічого. Цілковите затемнення.