Мантра-омана

Епiлог

— Я тобі доведу.

— Не треба.

— Кажу ж тобі — доведу.

І, легко ступивши за край даху, він по-кіношному шугає вниз із нескінченно багатоповерхового хмарочоса. Енн Марі Скотт лишається на даху сама.

— Хворий уй…бок! — щосили горлає йому вслід.

Та сліду більше нема. Ніч, поцяткована неоновими вогнями мегаполіса, вдячно поглинає його, не лишаючи їй навіть згадки.

Ще мить — і біля підніжжя бетонного готельного монстра залунають крики (сполохано-шоковані людські крики), хтось принагідно викличе «швидку», аби зішкребла рештки її друга з майже до блиску відполірованої бруківки (центр міста, що не кажіть), а хтось просто зніматиме усе те дійство на камеру мобільного телефону, щоб тішитись самому, показувати друзям, а при нагоді — вихлюпнути у всесвітню мережу…

Не дочікуючись другого пришестя, Енн Марі Скотт дезертиром покидає дах. Спуститись ліфтом і змішатися з юрбою. Нікому не треба знати, що й вона тут була. Та, як на лихо, хромована домовина ліфта лізе вниз повільніше за калічну черепаху, знущально вклоняється мало не кожному з півсотні поверхів…

Нарешті довгоочікуваний сигнал у вигляді короткого «дзеньк», і двері милостиво розповзаються. Енн Марі Скотт завмирає. Бо просто перед нею стоїть він — її власний Ловець Снів — цілий і неушкоджений.