Марія Пустельна, або Історія одного лева

Глава 9

Його вже знали в храмі і деякі парафіяни і панотець авва Серапіон — дуже високий, мабуть, під два метри зростом, сивобородий, вдягнутий зазвичай у чорну, до підлоги, рясу. Якось авва Серапіон, глянувши на бороду Гурія, пожартував, що, можливо, у недалекому майбутньому їхні бороди будуть однакові не лише за довжиною, але й за кольором. І додав, що свою він у чорний фарбувати не збирається. А ще панотець подякував за роботу — йому чомусь особливо сподобались нові сходи і віконні рами. Він знав, що Гурій пише ікону, тому не дивувався його появленням тут.

Іноді Гурій приходив раніше встановленої години, а іноді Маріам була зайнята — то прибиранням приміщень, то справами в школі, де викладала коптську мову та історію. Просила Гурія почекати. Траплялось, що час писання ікони співпадав із дуже важливою службою у храмі, на якій Маріам обов’язково мала бути присутньою.

Одним словом, Гурій почав заходити до храму також, відвідуючи відправи.

За його спостереженнями у коптів служби божі чимось схожі на православні. Однак є і немало відмінностей. Скажімо, у коптському храмі всі обов’язково знімають взуття. Багато спільних церковних співів. Молільники, поклавши на себе хреста, цілують свої пальці з обох сторін, потім торкаються одне одного складеними човником долонями і після дотику також їх цілують.

Жінки — штивно у правому крилі, у косинках. Частіше сидять, упершись обличчям у спинку лавки, що попереду, і прикривши його рукою.

Панотець — у білому; розмахує кадилом так широко, так вправно, що воно літає над престолом, наче м’яч. Хоча, може бути, такий стиль кадіння — особливість авви Серапіона, котрий під час відправи зовні простий, майже безтурботний, але внутрішньо гранично зосереджений. Таке враження, наче дві людині в одній: внутрішня — самозаглиблена, і зовнішня — вільна, проста. Крокує широко по храму, розмахуючи кадилом, прикладає хрест до голів парафіян…

Сидячи на лавці, Гурій слухав ці сумні наспіви, вдихав пахощі. Чоловіки поруч простягали йому складені човником долоні, і Гурій у відповідь робив те саме. Ставав на коліна часто, дуже часто. Тривав Великий Піст, тому поклонів — земних і поясних — було багато.

Маріам сиділа в дальньому кутку праворуч, у жіночому крилі. Надовго завмирала, опустивши голову у хустці на спинку лавки, що попереду, прикривши обличчя рукою. Гурію здавалося, що вона плаче; йому чомусь хотілося побачити її заплакане обличчя…

Гурій згадував.

Згадував, як у дитинстві причащався Святих Дарів, на Різдво та Великдень. Як мама готувала його до сповіді. Казала, що янголи слухатимуть все, про що він розповість панотцю. А потім про це дізнається Бог. Якщо Гурій розповість про все-все, що зробив поганого і пообіцяє виправитись — янголи радітимуть. Але якщо він щось приховає — янголи і Бог будуть плакати.

Все це було настільки складно і настільки важливо, що, за порадою мами, Гурій записував все на папірчику, замотував той папірчик у фольгу від цукерок і перед сном ховав під подушку або прив’язував мотузкою до спинки ліжка. Писав там про багато речей: про те, що вбив жука і «розібрав його на шматочки, аби подивитись, як він влаштований»; що знову розмалював у квартирі стіни фарбами і фломастерами, і хоча він не вважає це за гріх, але батьки чомусь гніваються. Іноді в кінці списку додавав і декілька лев’ячих проступків, плануючи розповісти панотцю і про гріхи Лева, котрий поруч із Гурієм також гірко плакав і зізнавався, що зжер мула, але більше такого не робитиме…

І йому іноді здавалося, що поруч, біля самого узголів’я, стоїть його дід Йонос. Як на фото у сімейному альбомі. Дід, який вийшов з катакомб, з того чорного гранітного каменю на кладовищі. Слухає онука, підказує, що додати до того списку. Гладить по голові теплою долонею. «Гурі, Гурі. Нехай благословить тебе Бог наш…»

А ще Гурій чомусь пригадав один епізод зі своєї давньої поїздки до Риму, ще в той благословенний час, коли він в Одесі займався живописом.

Він сидів біля колони на площі Святого Петра, неподалік від славнозвісного собору. Ноги в нього гули від довгого ходіння Вічним містом, від відвідування безлічі музеїв, соборів і стародавніх руїн. Поряд із ним на бруківкусів якийсь молодий бородань монах у рясі темно-горіхового кольору. Монах також притулився спиною до мармурової колони і стомлено простягнув взуті у шкіряні сандалії ноги. По всьому було видно, що вони гудуть від колосальних навантажень так само, як і в Гурія. Потім монах дістав з кишені ряси паляничку і почав годувати голубів, що злетілися до нього.

Розбалакалися (обидва пристойно володіли англійською). Монаха звали Даміан, він францисканець, приїхав у Вічне місто з Перуджі.

— Щоразу приїжджаю сюди, і щоразу переживаю справжнє потрясіння, — казав Даміан, відриваючи шматочки булки і кидаючи їх пташкам. — Знову і знову впевнююсь у тому, що лише смиренність врятує світ. Ось вам приклад: перед нами собор Святого Петра — один з найславетніших соборів на землі. Подивіться на цю чергу — кілька тисяч людей стоять зі світанку під палючим сонцем, щоби туди потрапити. І завтра, і післязавтра повториться та сама картина. А тепер задумайтесь: на честь кого названий цей собор, ця площа і ще сотні і тисячі інших соборів, площ і міст по всьому світі? На честь звичайного, малоосвіченого рибалки.

— Але ж апостол Петро відрікся від Христа, — задумливо промовив Гурій.

— Так, тричі відрікся. Але він же потім розкаявся і після цього став первоверховним апостолом. Милість Божа безкінечна…

Вони ще недовго поговорили і розсталися.

Здавалося б, випадкова зустріч, коротка розмова під голубине туркання, а от чомусь врізалася у пам’ять.

І зараз, слухаючи ці церковні співи на чужій йому коптській мові; стаючи на коліна разом із незнайомими йому чоловіками та жінками у чужому, по суті, для нього храмі; підставляючи голову під хрест, Гурій вперше передивлявся все своє життя.

Страшенно мерзенним і брудним бачив він зараз своє бандитське минуле. Виникали перед його очима люди зі скривленими від жаху обличчями. Люди, колись побиті ним, скалічені, відвезені на «швидкій» до лікарень. І бачив перед собою Гурій чиїсь полотна з чудовим живописом, які він знищив власними руками через муки заздрості, гордині, ненависті до себе. І згадував він жінок — повій, ресторанних дівиць, з якими поводився однаково: принижував, тягнув за собою у ще більшу розпусту.

І думав тепер Гурій: чому ж його, гидоту таку, Бог так жалів? Чому стільки разів відводив від нього кулю? Чому рятував від передозу? Від СНІДу? Від в’язниці?

І добрий дід Йонос, і янголи, і великі художники Відродження, і мама, і Лев, і монах Даміан, — всі зараз дивилися на нього. І розбещені ним жінки, і пограбовані ним та побиті люди, і їхні діти, і дружини, і Христос, — оточивши його, дивилися на нього, як він стояв на колінах, низько схиливши голову…