Марія Пустельна, або Історія одного лева

Глава 6

Пройшло кілька років відтоді, як Гурій почав працювати у нью-йоркській фірмі «Jeffry Roysman`s Restoration». Рахувався він реставратором, але це було надто гучною назвою для того, чим Гурій в дійсності займався: насправді, фірма виконувала звичайні ремонтні роботи.

Іноді траплялися особняки більш-менш цікаві, де потрібно було поновити внутрішній декор. Але частіше у сучасних будівлях доводилося працювати у якості звичайного маляра, зі шпателем і пульверизатором. Але Гурій не нарікав.

Хай там як, він мав деякий досвід виконання ремонтних робіт, колись допомагав батькові. Він також мав гарний художній смак, і, загалом, не був ледарем. У порівнянні з минулим, гонору в нього помітно поменшало, тому в його особі фірма здобула цінного працівника. А натомість Гурію допомогли з робочою візою.

Він винаймав невелику квартиру, купив машину. Його не мучила ностальгія, він і в Одесі останнім часом почувався чужинцем, прибульцем, який потрапив у світ нормальних людей.

Часто дзвонив матері, одначе в гості до Одеси не збирався. Мати теж не наполягала, побоюючись, що у рідних краях син зустрінеться з кимось з бувших дружків і візьметься, не дай Боже, за старе.

Можна сказати, Гурій наче вибрався на рятівний для нього берег і заспокоївся.

Єдине, що нагадувало про його невдале художнє минуле — це його вперте намагання уникати всього, що пов’язанез живописом. У «столиці світу» він жодного разу не відвідав Метрополітен-музей, який на порядокбагатший за одеські, тут і порівнювати нема чого. Не бував Гурій ані в цьому ньюйоркському музеї, ані в інших, менш відомих, але також із чудовими арт-колекціями. Жодного разу не увійшов він до зал аукціонів «Сотбіс» і «Крістіс», де напередодні торгів виставляють на загал картини і всілякий антикваріат. Не бачив жодної художньої виставки. Якщо траплялося проходити повз якусь артгалерею, він пришвидшував кроки і не дивився на звабливі вітрини.

Уникав цього всього Гурій, уникав, наче яскравого сонячного світла.

***

Якось їхня фірма підписала контракт на виконання ремонтних робіт в одній коптській церкві. Вірніше, не у самому храмі, а в деяких підсобних приміщеннях. Там потрібно було полагодити сходи і підлогу, замінити віконні рами і «підлатати» стіни. Ремонт у тій триповерховій будівлі не робився, мабуть, років п’ятдесят.

Гурій невиразно пам’ятав дещо про Коптську церкву. Одна з найстаріших православних церков, вона виникла на світанку християнства у Давньому Єгипті, що входив тоді у східну частину Римської імперії. Коптська церква вціліла після захоплення Ближнього Сходу арабами і встановлення там ісламу. В цих краях, у єгипетських та палестинських пустелях, жили великі подвижники і аскети, там із неповторною силою розквітло чернецтво, про що повідано в тій самій книжці «Луг духовний», уривки з якої колись читала йому мама. Там жили леви.

Одного разу, під час ланчу, відмовившись від запрошення напарника піти з ним до буфету, Гурій вирішив детально оглянути і храм, і всі інші приміщення, де ремонт зараз не робили.

Зазирнув до церкви, що інтер’єром нагадувала православні, хіба що без іконостасу і підсвічників. У трапезній на столах лежали упаковки коржиків і стояли кілька пляшок пепсі. Залу на другому поверсі, судячи зі всього, використовували для дитячої школи. Гурій вже зібрався піти у буфет, але раптом побачив сходи, що вели з коридору до напівпідвалу. Двері до нього були прочинені, за ними горіло світло.

Гурій чомусь довго стояв роздумуючи, не наважуючись зробити ані кроку. В нього з’явилось дивне передчуття, що там, за дверима, на нього чекає чи то спасіння, чи то загибель. Наче там причаївся вбивця з ножем. Гурій мимохіть приклав долоню до шраму на лівому плечі, до цієї пам’ятки, що залишив йому лев після тої незабутньої зустрічі у пустелі. Але, здолавши страх і підкоряючись внутрішньому поклику, все ж таки спустився у підвал.

Він відразу не зрозумів, де знаходиться: невелика кімната з тераріумами слугувала чи то келією, чи то іконописною. В ній було кілька ікон і мольбертів з палітрами, у кутку ящірки метушилися за склом. Над ними схилилася смаглява жінка років тридцяти п’яти, у сірій сукні, простоволоса. Стояла навколішки і годувала з руки ящірок, розмовляючи з ними якоюсь дивною мовою, що звучала для Гурія як «аб-бр-бр…».

Побачивши Гурія, вона знітилась. Піднялася і, схаменувшись, перевірила, чи застібнуті на грудях всі ґудзики. Пригладила темно-русяве волосся і лише потім посміхнулася. Не знаючи, якою мовою привітатися і здогадавшись, напевне, що Гурій — не її одноплемінник, не єгиптянин, сказала англійською традиційне:

— Hi. How are you doing?

Сильний акцент відчувався навіть у цій короткій фразі.

— I am okay, thank you, — відповів він, залишаючись на місці.

Чекав, що вона попросить його піти — все таки східні звичаї, хтозна як воно в них там, — що можна, а чого ні. Тим паче, така делікатна ситуація: незнайомий чоловік наодинці з жінкою, та ще й не аби де — у підземці або у «Макдоналдс», а у церкві. Та й, скоріш за все, вона не звичайна прибиральниця, а черниця. Тож, напевно, зараз вона ввічливо попросить його піти. Потім стане на коліна і почне побожно хреститися, щоби вигнати з пам’яті небезпечне видіння: високого бороданя у робочому комбінезоні.

— Хочете увійти? — несподівано спитала вона.

— Так, — він зробив крок уперед.

— Мене звуть Маріам, — сказала вона. Руку для потискання, одначе, не простягнула.

— А мене Гурій.

— Гурій? О, у вас рідкісне ім’я святого мученика Гурія? Мабуть, це дуже важко — жити з таким ім’ям, постійно пам’ятаючи про високий обов’язок. Проходьте, не соромтесь. Сідайте, — вказала йому на стілець.

Вона також сіла на стілець навпроти Гурія. До неї на коліна тої ж миті заплигнула кицька і вмостилася зручніше; жінка стала гладити її по спині.

— Гур, гур… — жінка нахмурилася, наче намагалась пригадати щось, навіть клацнула своїми довгими пальцями з непофарбованими нігтями. — Лев! Давньоєврейською Гур — це лев, так?

— Так, лев. Молодий лев, — відповів він, дивуючись знанням жінки, яка так швидко пригадала і мученика Гурія, і навіть переклад імені з давньоєврейської.

— Я чула, що ви робите ремонт у нашій будівлі. Авва Серапіон дуже задоволений вашою роботою.

Судячи зі всього, її англійська була обмежена, оскільки в розмові вона обходилася найпростішими словами. Але це полегшувало їм спілкування, бо Гурію не потрібно було напружуватись, щоб зрозуміти її, як це відбувалося при розмові з американцями.

З віконця до кімнати пробивалося блакитнувато-сіре світло. Хоча день був хмарний, а у кімнаті горіла лише одна настільна лампа, Гурій все ж таки зміг добре розгледіти обличчя Маріам.

В неї було одне з тих рідкісних облич, котрі при слабкій міміці відрізняються постійною мінливістю і багатством виразів. Густе темне волосся розчесане на прямий проділ. Вії — короткі, розріз очей — красивий, але посаджені вони трохи глибоко. Ніс — тонкий, анфас здається рівним, але в профіль — з невеличкою горбинкою. І ось ці легкі недоладності рис і робили її обличчя дивовижним. При найменшому повороті або нахилі голови вираз її обличчя одразу змінювався. Воно здавалося то абсолютно спокійним, умиротвореним, то раптом — строгим, ледь не суворим, то боязким, сором’язливим.

На зріст Маріам була трохи вище за середній. Про фігуру важко було судити, тому що на жінці була довга, вільного крою сукня, поділ якої торкався її босих ніг.

Дізнавшись, що він православний, з Одеси, Маріам зраділа. В Україні, вона, щоправда, ніколи не бувала, але колись під час своєї прощі до Єрусалиму познайомилася з православною черницею з Києва, котра навчила її кільком фразам: «Слава Бох» і «Я тєбьє люплю».

— Я правильно вимовила? — спитала вона.

— Так, ви вимовили пречудово, — він схвально підняв вгору великий палець. — Ви черниця?

— Ні, я послушниця. Живу у монастирі в Єгипті, виконую там різні доручення, але чернецтво не прийняла — поки що не гідна, — посміхнувшись, Маріам скинула кицьку на підлогу і піднялася, даючи Гурію зрозуміти, що на цьому їхню зустріч закінчено.

— Ви пишете ікони? — встаючи, він кивнув у бік мольбертів і трьох столиків, що стояли в ряд біля стіни і явно призначені були для іконопису.

— Так.

***

Він почав частенько її навідувати. Під час ланчу, а іноді й після роботи, ледь встигнувши помити руки і обличчя. Багато і довго вони з Маріам не розмовляли, вона часто була чимось зайнята і ще, мабуть, намагалася не вести порожні розмови. Гурій мало розповідав про себе, натомість багато розпитував Маріам про її життя.

І дізнався про наступне: Маріам — єгиптянка, родом з Александрії, виросла у побожній коптській родині, вчилася в інституті на історика. Після закінчення інституту вийшла заміж за заможного чоловіка і ніде не працювала, а займалася «самовдосконаленням». Але через свою, як вона висловилася, навіжену і бунтівничу натуру покинула чоловіка і довгі роки жила very bad. Розповідаючи про своє минуле, Маріам завжди використовувала цей вислів — very bad, і при цьому так скрушно хитала головою, що Гурій насилу стримував посмішку. Вже хто-хто, а він точно знав, що означає «very bad». Важко було собі уявити, що ж у своєму житті могла накоїти ця тиха, сором’язлива жінка, щоб так засмучуватись.

Потім вона серйозно захопилася релігією. Після подорожі з групою прочан до Єрусалиму по святих місцях вирішила «підняти планку ще вище» і пішла в монастир. Живе у жіночому коптському монастирі, на околиці Каїра. А до Нью-Йорка приїхала нещодавно: у авви Серапіона, настоятеля цього храму, минулого місяця померла дружина; окрім цього, у будівлі роблять ремонт і відкрили недільну школу для дітей, а вчителів не вистачає. Відповідно, знадобилась її допомога.

Цього року на Великий Піст вона збиралася усамітнитись у пустелі, щоб здійснити там подвиг мовчання.

— На жаль, обставини стали на заваді: цього разу Великий Піст доведеться провести у Нью-Йорку. Проте наступної весни, сподіваюсь, все вийде. — Вона раптом звернула свій погляд на ікону, що висіла на стіні. Підвела до неї Гурія.

На іконі було зображено жінку невизначеного віку у темному плащі, з піднятими для благословення руками.

— Це Марія Єгипетська — велика грішниця, яка стала великою святою. Як би я хотіла бути схожою на неї… Знаєте її історію?

***

«Преподобна Марія Єгипетська жила у VI столітті. Родом була з Єгипту. Коли їй виповнилося дванадцять років, вона самовільно покинула батьківський дім, пішла до Александрії, що була тоді столицею Єгипту. І багато років вела там розпусне життя, до того ж, не заради грошей, а заради задоволення своєї хтивості і через любов до такого розбещеного життя.

Одного разу, коли їй було двадцять дев’ять років, вона доєдналася до групи прочан, які йшли з Єгипту в Єрусалим на свято Воздвиження Хреста. На кораблі вона теж блудодіяла і продовжувала блудодіяти, потрапивши до Єрусалиму. Коли ж вона разом з усіма намагалася увійти до церкви, якась сила не дозволила їй це зробити і відкинула її назад. Вона спробувала знову, але незрима рука продовжувала відкидати її від храму під загальний сміх і докори оточуючих.

Збентежено стояла Марія на площі, серед натовпу благочестивого люду, доти, поки її очі не відкрилися і вона не побачила всю мерзотність свого життя. Марія залилася сльозами каяття, і тоді вхід до храму їй було дозволено.

Після цього вона зажадала глибокого, істинного каяття. І почула голос, який звелів їй іти до пустелі, за Йордан, і там шукати спасіння. Наступного дня, взявши із собою лише три хлібини, Марія перейшла річку і зникла у пустелі…

Швидко всі хліби були з’їдені, її одяг зотлів і розлізся. Страшні випробування вона терпіла перші сімнадцять років. Ходила гола, під палючим сонцем і льодяним вітром, їла коріння і зілля, терпіла всілякі тілесні і душевні муки. У пустелі вона прожила сорок сім років.

Майже перед самою кончиною Марії її побачив старець Зосима, пресвітер, який жив в одному палестинському монастирі. Під час Великого Посту старець Зосима пішов з обителі до пустелі, де ченці в усамітненні проводили весь Піст.

Старець зустрів преподобну Марію, яка спочатку хотіла збігти від нього, але він її упросив, і вона залишилася для бесіди. Він дав їй, голій, плащ. Вона розповіла йому все своє життя. Зосима був вражений, коли Марія, не знаючи його до тих пір, назвала його ім’я. Та й інші дивовижні явища вразили старця: під час молитви Марія на лікоть піднялася над землею, перейшла Йордан «наче по суху», передбачила Зосимі його хворобу у наступному році.

Він бачив її ще двічі: через рік, теж на Великий Піст, коли на її прохання приніс до пустелі Святі Дари, і Марія причастилася; і востаннє — вже мертвою: вона лежала на місці їхньої першої зустрічі, передбачивши роком раніше свою смерть.

Зосима оросив її ноги сльозами, проспівав над нею псалми, однак сумнівався, де поховати праведницю. Раптом побачив напис на піску, де Марія просила поховати її тут, у пустелі.

Зосима намагався викопати могилу, але не зміг: він був застарий, а земля була дуже тверда і кам’яниста. Зненацька звідкись з пустелі з’явився лев. Лев вирив лапами яму. І тоді старець віддав тіло Марії землі».

…….………………………………………………………………………

Цей переказ життя Марії Єгипетської Гурій перечитав декілька разів. В історії великої святої засвітився для нього вогник надії.

***

Він продовжував приходити до Маріам. З червоними від крейди та пилу очами, із плямами побілу на чолі і у бороді. Жили на його руках були набряклі від постійного напруження, плечі під сорочкою — стомлено опущені. Реконструкція будівель — не гра у більярд або карти.

Біля стіни вряд стояли три столика для іконопису. На столиках лежали заґрунтовані дошки, палітри, пензлики і олівці. Маріам навчала іконопису всіх бажаючих, це мистецтво опановували парафіяни різного віку, і чоловіки, і жінки. Перед кожним стояла копія однієї і тієї самої ікони Марії Єгипетської, але в кожного свята виглядала геть по-своєму.

Під час розмов з Маріам Гурій іноді з болісною заздрістю поглядав вбік тих початківців-іконописців. Кілька разів Маріам і йому пропонувала спробувати себе в цьому мистецтві, тим більше що знала зі слів Гурія про його художнє минуле. Він щоразу відмовлявся, переводячи бесіду на іншу тему.

Але якось він підійшов до столику, взяв зі склянки пензлик, підніс його до свого обличчя і раптом поцілував його гнучкий кінчик.

— От і добре. Нарешті. Я знала, що це рано чи пізно станеться, — сказала Маріам, не зводячи з нього очей. Вона намагалася зрозуміти, що зараз із ним відбувається і чому він ледь не тремтить від хвилювання.

***

Ремонтні роботи на «коптському подвір’ї» (так називав Гурій той храм з прибудовами) було закінчено. Але в обумовлені години, двічі на тиждень, він приходив туди писати ікону. Траплялося, що у кімнаті разом із ним сиділи інші початківці-іконописці, а іноді він там залишався наодинці з Маріам.

День у день ікона відкривала Гурію свої неосяжні простори, впускаючи його у свої володіння…