Марія Пустельна, або Історія одного лева

Епілог

Худий як тріска, зі сколотими руками, з абсцесами на шиї, у подраних джинсах і футболці, ходив Гурій пустелею. Його виснажене обличчя витягнулось, запалі щоки покривала брудна борода, довге нечесане волосся звисало до плечей. Очі його здавалися величезними, точніше, це були не очі, а дві темні глибокі ями. Від його отруєного опіумом тіла і спітнілого одягу неймовірно смерділо.

Скільки днів він провів у пустелі, Гурій не пам’ятав і знати не бажав. Навіть не пам’ятав, у якому готелі Єгипту він залишив свої речі. Все це нині не мало для нього жодного значення.

Сонце палило пустелю. Яскраве світло заливало схили величних тисячолітніх гір, мовчазних свідків нікчемної людської історії, історії нападів, розбою та безкінечних війн.

У багатстві відтінків, у строгості ліній відкривали гори свої безкраї володіння. Білий пісок поступався місцем темній масткій багнюці, нашарованій на скелі. Гурій часто зісковзував, скочувався донизу схилом і потім лежав, ледь ворушачись, відчуваючи, що його ослаблене серце не витримає таких навантажень і дихання ось-ось обірветься. Проходив крізь ущелини, де ненадовго сідав на курну каменисту дорогу, аби перепочити у затінку. Іноді стояв біля самого краєчку прірви, над крутими урвищами, де один невірний крок міг утягнути його вниз.

Кілька разів йому траплялися порожні бляшанки з-під пепсі-коли і подрані коши, мабуть, кинуті бедуїнами. Якось він здаля побачив їхній табір: люди у довгих чорних балахонах і з покритими головами ходили біля великих чорних наметів. Біля них стояло кілька легкових автомобілів, табором бігали діти. На ближніх пагорбах лежали верблюди і паслися кози.

Але не пішов до бедуїнів Гурій. Не їх він шукав, і не вони йому були потрібні.

У своєму останньому листі, після багатьох його прохань, ігуменя монастиря у Каїрі неочікувано повідомила йому, що Маріам самовільно залишила монастир і пішла невідомо куди. «Жодних відомостей про її нинішнє місцеперебування я не маю».

Невідомо куди? Гурій не сумнівався, що Маріам пішла в пустелю, аби здійснити подвиг мовчання, про що вона давно мріяла і що збиралася виконати. Вона зараз тут, у пустелі, і він знайде її.

Вночі він лежав на землі, біля якої-небудь ще теплої скелі. Зіщулившись, підібгавши ноги до животу, як миршаве котеня. Дрижав. Але варто йому було закрити очі, відразу ж перед ним виникали митники, пачки доларів, стрілянина, кров… Від цих видінь він нестямно кричав, ставав на коліна і рив багнюку вже давно розідраними пальцями.

Якось на світанку, коли він чи то засинав, чи то просинався, почув він дивне шарудіння. Це шаруділи священницькі ризи. Дід Йонос, у повному уборі, вийшов з одеських катакомб і наблизився до Гурія.

— Здрастуй, синку, — сказав дід. — Ось ти, нарешті, і повернувся. Я так довго на тебе чекав. Піднімайся-но, піднімайся, — дід допоміг йому встати.

Рука його була дуже легкою і, в той же час, міцною, твердою. Він поцілував Гурія в щоку. Потім взяв маленький помазок і обмакнув його у срібне горнятко з єлеєм:

— В ім’я Отця і Сина і Святого Духа, — промовив дід грецькою. Тепле, духмяне масло після дотику помазка рясно полилося по чолу Гурія, по щоках, закрапало на груди. Він хотів щось сказати, але всі слова вже наче були ним сказані.

— Слава нашому Господу, що привів тебе, — сказав дід Йонос і перехрестився. Його зап’ястки, що виглянули з-під широких рукавів, були в крові від кайданків.

І зник дідусь Йонос, точніше, не зник, а наче відійшов у бік, став оподалік, готовий йти слідом за Гурієм, лагідно посміхаючись у бороду.

А ввечері крейдяні гори ставали попелистими. І важко було видиратися на схили, тому що ноги Гурія були слабкими, і не було за що схопитись невірною рукою.

І коли він полетів до якоїсь глибокої ями і відчув, що в нього більше немає сил піднятись, знову почувся шерхіт тканини. І вийшов до нього з повітря монах Даміан, у довгій рясі, переперезаний у поясі мотузкою, і з каптуром на голові. Монах підняв Гурія і, посміхнувшись, повів його нагору, крутим схилом, наче рівною дорогою.

— Колись у Римі ми зустрілись біля собору Святого Петра і годували пташок, пам’ятаєш? Ми тоді розмовляли про смирення і покаяння, про те, що Бог пробачає будь-який гріх кожному грішнику, хто покаявся. Пробачає і щедро нагороджує, — сказав Даміан італійською, але Гурій розумів кожне слово. — А я помер від раку минулого року. Але ж смерті немає. У Бога всі живі.

Вони піднялися на високу гору. Даміан дивився на схід, де в темному небі прорізувалась червона смуга сходу сонця.

А потім прийшла мати. Гладила його по голові. Цілувала. І повторювала: «Синочок, Гурочко, піднімайся…» І він відчував на своєму гнійному обпеченому обличчі її теплі живильні сльози.

— Так, матінко, так. Зараз, тільки не плач, не плач, — благав він її.

На рівнині він зривав травинки і жував, висмоктуючи з них крапельки вологи.

Недовго з ним ішов авва Серапіон, довжелезний і худий, широко крокуючи, весело розмахуючи кадилом. Говорив коптською про те, що ось тепер у Гурія борода теж вся сива і волосся теж сиве.

— Любов все пробачає, всьому вірить, на все сподівається… — наспівував авва Серапіон, а Гурій йому підспівував.

І дивним здавався цей висохлий, брудний бородатий чоловік, що блукав пустелею день і ніч і співав псалми. Наче повернулися часи давніх відлюдників, котрі кочували пустелями всього християнського сходу Римської імперії і спали на землі, і славили Бога своїми співами…

………………………………........................................................................

Він сидів, втуливши в неї погляд байдужих, збожеволілих очей. Вона лежала на піску, неподалік від однієї з печер у горі. Обличчям на схід, зі складеними на грудях руками. Біля її голови на піску були написані якісь літери, але їх вже так замело піском, що не можна було розгледіти.

Темна, протерта в багатьох місцях волосяниця з верблюжої вовни прикривала її обпечене, горіхового кольору тіло. Її руки нижче ліктів і ноги від колін донизу були висушені сонцем до самих кісток. Шкіра на шиї і обличчі була в товстих складках і зморшках. Власне, це було не обличчя, а вичинена сонцем маска з висушеним коротким носом, що видавався вперед. Між відкритими губами зяяла тріщина рота. Коротке волосся вицвіло до попелястого кольору.

Ніщо в цій мумії не нагадувало Маріам. Може бути, це була мумія іншої жінки. Адже Маріам — не єдина жінка на землі, яка за якихось причин могла опинитись в цій пустелі і там закінчити свій земний шлях. Але смертельно втомлений, ледь не галюцинуючий, змучений безсонням і голодом, Гурій не припускав інакшої думки. Він був впевнений, що перед ним — Маріам, що Бог привів його сюди саме задля того, щоб він віддав її тіло землі.

Неподалік сиділа ящірка. На волосяницю померлої іноді заплигували коники, і ящірка наче чекала зручної нагоди, щоб на них напасти.

Гурій наблизив до ящірки руку, і та раптом видерлась на його долоню. Ненадовго завмерла, потім зістрибнула на пісок і побігла туди, до виє вітер і кричать голодні гієни.

Гурій думав про останні дні Маріам. Льодяний холод вночі, нестерпна спека вдень. Хижі звірі, отруйні змії. Чи не забагато цього для однієї маленької жінки? Найсмирнішої і наймужнішої жінки на Землі…

Він дістав з кишені запальничку і свічку. Прикриваючи долонями від вітру, запалив свічку і поставив її біля приголов’я померлої. Але вітер відразу ж її задув. Тоді Гурій підібрав якийсь камінь, поставив його як заслін. І знову спалахнув вогник.

Він вирішив: коли догорить свічка, він віддасть тіло Маріам землі — це єдине і останнє, що він має зробити. Потім він ляже поруч, біля її могили, і вже не вставатиме. Він помре біля Маріам, далеко від світу, якому подарував так мало прекрасного, але приніс так багато горя…

Йому захотілося, щоб все це сталося чимшвидше. Очікування, поки догорить свічка, копання ями і віддання тіла землі здавались йому обтяжливим обов’язком, який він мав виконати.

Сонце поступово заходило за горизонт, порізаний горами. Нарешті свічка догоріла. Гурій став навколішки і почав рити яму. Пальцями, ліктями і уламком якогось дерева, що валявся неподалік, вигрібав твердий пісок. Потім заліз в яму і вже звідти викидав пісок. Очі його боліли від піску і куряви і майже нічого не бачили.

Коли яма стала достатньо глибокою, він видерся нагору. Хотів спочатку опустити тіло жінки в яму, але не зміг. Боявся доторкнутися до нього. Боявся, що воно розсиплеться від першого ж дотику. У відчаї, не знаючи, що робити, Гурій впав на пісок і завив.

Він не пам’ятав, скільки минуло часу. Раптом привиділось— в нього над головою щось дзеленькнуло. Злегенька так, як дзенькає ланцюжок. І дивно повіяло пахощами. І якісь чоловічі голоси зазвучали над ним.

Він підняв голову. Над тілом покійної стояли два священники і чернець. Дід Йонос у блакитних ризах занурював помазок у єлей і помазував ним чоло покійної, її скроні та груди. Монах Даміан читав молитви. Авва Серапіон, у довгій білій хламиді, розмахував кадилом. Також зосереджено дивився на померлу.

… Вони співали над нею псалми, то окремо, то разом.

Злагоджено і велично звучали їхні голоси під цим безкрайнім західнім небом. «Упокій, Господи, душу померлої раби Тво-о-є-ї…» — співали три голоси, і до них приєднувалися нові і нові, на всіх мовах…

Крізь сльози, по-новому прозрівши, Гурій бачив, як складки і зморшки на тілі померлої повільно розгладжуються, шкіра її світлішає, а навколо голови виникає світіння — золоте із зеленкуватим відтінком. Світіння розливалося навкруги і, пронизуючи чисто все, піднімалося до неба…

***

Вранці сонце зійшло над пустелею. Біля однієї гори було видно невисокий, свіжонасипаний горбочок. Нікого там вже не було. Лише ящірка сиділа неподалік, підстерігаючи сарану.

А Гурій наближався до якогось арабського селища. Йдучи, він то рикав і робив всім тілом рухи, зображуючи лева, що ставав на задні лапи, то водив пальцями у повітрі, начебто малюючи щось на невидимому полотні.

***

Приблизно через тиждень після цих подій Гурій вийшов з аеропорту «Кеннеді» у Нью-Йорку, взяв таксі і поїхав додому. (Свою сумку з речами і портмоне, які він залишив в каїрському готелі, він зрештою знайшов.)

Після величної мовчазної пустелі Нью-Йорк здавався Гурію абсолютно нереальним, містичним містом: потік машин, реклами, хмарочоси, гуркотнеча…

Втім, вся ця гуркотнеча не сягала слуху Гурія. У його вухах лишень переливчасто дзеленчав ланцюжок кадила і звучали янгольські голоси: «Любов все пробачає, всьому вірить. Любов ніколи не припиняє… Смерті немає, адже у Бога всі живі». Це ж правда, правда!

Таксі зупинилося біля будинку, де живГурій. Заплативши таксисту, він витягнув з багажника валізу, зайшов у під’їзд і неспішно почав підніматись на третій поверх до своєї квартири. Здолав останні сходинки і…

Маріам сиділа на верхній сходинці, притулившись до стіни. Спала. Спала кумедно так — трохи відкривши рота і звісивши голову набік.