Усе, про що йтиметься в цьому розділі, сталося ще до того, як Мауглі вирішив залишити Сіонійську Вовчу Зграю, щоб помститися Шер-Хану. Це відбувалося в той час, коли Балу навчав Мауглі Закону Джунглів. Великий, старий і серйозний бурий ведмідь був у захваті від такого здібного учня. Наука в молодих вовків була нескладна: вони вивчали із Закону Джунглів лише ті правила, які стосувалися їхньої Зграї чи племені, й залишали свого учителя, тільки-но були спроможні повторити без заминки мисливську приповідку: «КРОК НАШ НЕ РОБИТЬ ШУМУ. В ТЕМРЯВІ ОКО ВСЕ БАЧИТЬ. ВУХО ВІДЧУВАЄ ДИХАННЯ ВІТРУ. ЗУБ НАШ ІСКРИТЬСЯ, МОВ ПЕРЛИ ЯСКРАВІ. ТАК ВПІЗНАЄМО БРАТІВ УСІХ НАШИХ. ТІЛЬКИ ТАБАКІ-ШАКАЛ НАМ НЕ БРАТ, ТІЛЬКИ ГІЄНУ ДО НАС НЕ ПРИЙМАЄМ». Але Мауглі, як дитинча людини, повинен був знати набагато більше, ніж молоді вовки. Часто звідкись здалеку приходила Багіра, щоб подивитися на свого улюбленця й помилуватися ним, коли він відповідав Балу вивчений урок. Хлопчик скоро навчився чудово лазити по деревах і плавати в річці. Тому Балу, знавець усіх законів Джунглів, вважав необхідним навчити Мауглі Закону Лісовому й Закону Водному. Мауглі повинен був знати, як відрізнити гнилу гілку від здорової; які приємні слова треба казати диким бджолам, коли доведеться проходити повз їхній рій на висоті півсотні футів над землею; як треба вибачитися перед кажаном Мангом, якщо випадково потурбуєш його сон серед білого дня, зачепивши гілку, на якій той відпочиває… Жоден мешканець Джунглів не любить, щоб порушували його спокій, і кожен, кого даремно потурбували, одразу кидається на винуватця. Потім Мауглі вивчив Заклик Чужоземного Мисливця на той випадок, якщо йому доведеться полювати в інших місцях, де його не знають. Цей заклик необхідно голосно повторювати, зайшовши в чужі володіння, доки хтось із мешканців Джунглів не відповість. Цей заклик, у перекладі на людську мову, означає: «Дозвольте полювати у вас, бо я голодний». Відповідь зазвичай така: «Полюй, але лише для того, щоб наїстися, а не для розваги».
Ось як багато потрібно було вивчити Мауглі. І він зростав, сотні разів повторюючи одне й те саме, доки міцно не засвоював урок.
У плямах — краса леопарда,
У рогах — пишнота бізона.
Ловець пізнається за гартом —
Учися мисливських законів.
Бо тур, виявляється, б’ється,
Бо самбур саджає на роги —
Із досвідом це пізнається
На диких мисливських дорогах.
Не кривди чужої малечі,
Бо то твої браття і сестри,
Їх, може, пантера надвечір
Годує, ведмедиця пестить.
Ти вперше натрапив на здобич,
Гукаєш: «Дивіться на мене!»
Та ще тобі вчитися довго,
Бо ти — Жабенятко зелене.[1]
Але Балу вимагав від свого учня неможливого. Якось Багіра знайшла Мауглі дуже засмученим, до того ж зі слідами ляпасів. Балу ж невдоволено бурмотів:
— Якщо він людське дитинча, то він повинен знати весь Закон Джунглів.
— Але подумай добре, Балу: він ще зовсім маленький, — заперечила пантера, яка дуже жаліла Мауглі, й, мабуть, розпестила б його, якби займалася вихованням хлопчика. — Хіба можуть у такій маленькій голівці поміститися всі ці мудрування?
— У Джунглях ні з ким не панькаються, особливо з маленькими голівками. Ось чому я хочу змусити Мауглі вивчити все, що може бути йому корисним. Але, звичайно, для цього доводиться інколи й ляпаса дати, щоб не забував. Та я б’ю його дуже обережно, дуже м’яко!
— М’яко! Чи тобі говорити про м’якість, старий Балу, з твоєю залізною лапою? — докірливо загарчала Багіра. — Дивися, його обличчя пухле від твоєї ніжності. Ну й важка в тебе наука!
— Нехай краще він розпухне з голови до п’ят від ляпасів, які я ніколи не даю зозла, ніж потрапить у якусь халепу через своє незнання, — серйозно відповів Балу. — Тепер Мауглі вивчає Чарівні Слова, які повинні захистити його від птахів і зміїного роду. Хлопець буде знати всі заклинання, які допоможуть йому вберегтися від нападів будь-яких мешканців Джунглів. Якщо він захоче звернутися до когось з них за допомогою, то стануть в пригоді певні слова. Хіба це не коштує кількох ляпасів?
— Усе це, звичайно, дуже добре. Але ж ти можеш його і вбити. Забув, що він не дерево, на якому ти гостриш свої довгі тупі кігті?.. Та годі про це. Я хочу почути, що це за Чарівні Слова, хоча, звісно, мені вони й не потрібні, я ж не звикла просити когось про допомогу. —
І Багіра витягнула лапу, розпустивши свої криві довгі кігті, що виблискували блакитнувато-сталевим світлом. — Та все ж було б цікаво послухати ці Слова.
— Я покличу Мауглі, нехай він повторить їх тобі. Маленький Брате, ходи-но до нас.
— Моя голова гуде, мов пень із роєм бджіл, — сказав хлопчик, шморгаючи носом і злізаючи з дерева, куди він видерся подалі від свого вчителя. Він був дуже засмучений. Спустившись на землю, Мауглі сказав: — Я зліз заради Багіри, та аж ніяк не заради тебе, старий жирний Балу!
— Це не має значення, до кого ти зліз, — відповідав Балу, хоча насправді він так не вважав. — Повтори-но для Багіри ті заклинання, які ти вивчив сьогодні.
— Які саме? Для яких мешканців Джунглів? — запитав Мауглі, хизуючись тим, що він може вразити різними знаннями. — Адже в Джунглях є багато мов, і я знаю їх усі.
— Ти знаєш ще дуже небагато. Бачиш, Багіро, які вони всі невдячні. Адже жоден з молодих вовків, яких я навчав, не прийде потім подякувати своєму наставнику. Скажи-но хоча б Слово до Мисливського Народу.
— Я і ви однієї крові, — сказав Мауглі, намагаючись вимовляти слова так, як учив його Балу і як вимовляють їх справжні Мисливці Джунглів.
— Добре. Тепер скажи Слово до Птахів.
Мауглі відповів, закінчивши своє Слово криком Шуліки.
— Ну а тепер Зміїне Слово, — сказала Багіра. У відповідь вона почула дивні звуки, шипіння, свист, і Мауглі, в захваті від власних успіхів, стрибнув на Багіру й почав витанцьовувати на її м’якому боці, передражнюючи Балу.
— Тож бачиш сам, що немарними були мої ляпаси! — ніжно сказав Балу. — Прийде час, і ти вдячно згадаєш мене. — Потім ведмідь звернувся до Багіри й почав їй розповідати, як важко було отримати ці «Чарівні Слова», як випрошував він їх у Гаті, дикого слона, який знає все; як Гаті взяв із собою Мауглі до озера, щоб послухати Зміїне Слово, яке Балу не може вимовити. Ведмідь гадав, що тепер Мауглі може почуватися в Джунглях у безпеці, бо ні змія, ні птах, ні звір не чіпатимуть його.
— Хлопцю нема кого боятися, — самовпевнено говорив Балу, погладжуючи широкою лапою свій товстий пухнастий живіт.
«Так, нема кого боятися, крім народу його власного племені», — повторила подумки Багіра і звернулася до Мауглі:
— Та зглянься ти над моїми ребрами, Маленький Брате! Ти занадто вільно витанцьовуєш на моїх боках.
Мауглі вже давно намагався привернути до себе увагу Багіри, яка розмовляла з Балу, і тому смикав її за шерсть і пхав ногами. Коли нарешті він домігся свого, то закричав щосили:
— А ви ще не знаєте, що в мене буде мій власний народ. Я буду його ватажком і цілими днями блукатиму з ним по гілках дерев.
— Що це ти вигадав, маленький дурнику? Про що ти говориш? — стривожено запитала його Багіра.
— Так! Так! Я буду жити з ними на деревах, і ми кидатимося звідти палицями в старого Балу! — вперто продовжував Мауглі. — Вони обіцяли мені. Отак!
— Ось що ти надумав! — тільки й міг сказати розлютований Балу, і його товсті лапи в одну мить згребли хлопчика з Багіри, на якій той лежав. Мауглі бачив, що вчитель дуже розсердився.
— Мауглі! — загарчав ведмідь. — То ти без мого дозволу був у Бандар-Лога, у Мавпячого Племені?!
Мауглі перевів погляд з Балу на Багіру, щоб подивитися, як вона відреагує на звістку про його нові походеньки. Але він побачив, що й чорна пантера не схвалює цього. Очі її стали злими й холодними, як каміння.
— Невже ти, Мауглі, був у Мавпячого Племені, у сірих мавп, які живуть зовсім без закону і харчуються чим доведеться? Сором тобі, Мауглі!
— А чому Балу бив мене? — виправдовувався хлопчик, так само стоячи біля ведмедя. — Коли він ударив мене по голові, я видерся на дерево, а там до мене прийшли сірі мавпи. Лише вони співчували мені. — І Мауглі тяжко зітхнув.
— Тобі співчувало Мавпяче Плем’я! — зафиркав Балу. — Пішов шукати співчуття у мавп! Та це ж все одно, що шукати спокою біля гірського потоку чи прохолоди в літнього сонця! Ти ж людське дитинча!
— Вони ще пригощали мене горіхами й різною смакотою, а потім взяли на руки й перенесли на верхівки дерев. Вони говорили, що я їхній брат, що я однієї крові з ними і що в мене не вистачає лише одного — такого гарного хвоста, як у них; але це не завадить мені згодом стати їхнім ватажком.
— У них немає ватажка, — суворо перервала його Багіра. — Мавпи брехали тобі. Вони завжди брешуть.
— Але вони були дуже добрі й запрошували приходити до них іще. Чому ви ніколи досі не пускали мене до Мавпячого Племені? Вони вміють, як і я, стояти на двох ногах. Мавпи не давали мені ляпасів, як Балу. Вони розважаються увесь день. Дозвольте мені погратися з ними! Ну, сердитий Балу, пусти мене до мавп! Я хочу побавитися з ними!
— Слухай, ти, людське дитинча! — тремтячи від злості, шалено заревів Балу. — Говорю тобі раз і назавжди! Я навчив тебе Закону Джунглів, мовам усіх племен, що мешкають тут. Але я не вчив тебе мови Мавпячого Племені, що живе на деревах. Вони не мають закону. Вони живуть зовсім без закону і використовують чужі слова, які десь підслухали, стрибаючи вгорі по деревах. Їхнє життя не схоже на наше. Мавпи не мають ватажків і не здатні довго утримувати що-небудь у пам’яті. Вони постійно вихваляються перед усіма, начебто вони видатний народ, якому призначено здійснити великі подвиги в Джунглях; але тільки впаде горіх, як вони вже забувають про все, чим щойно пишалися, й регочуть або сваряться. Ми, мешканці Джунглів, які поважають себе, намагаємося триматися подалі від них і не мати з ними нічого спільного. Ми уникаємо пити там, де п’ють мавпи; не відвідуємо тих місць, які їм до вподоби; не полюємо там, де полюють вони; і ми не вмираємо там, де вмирають вони. Хіба тобі доводилося хоча б раз чути, щоб ми згадували про Бандар-Ліг?!
— Ні, — пошепки сказав Мауглі серед тиші, яка настала в лісі, доки говорив Балу.
— Мешканці Джунглів не говорять і не думають про них. Їх дуже багато, і всі вони злі, брудні, безсоромні. Мріють — якщо тільки вони можуть про що-небудь мріяти — звернути на себе хоч якось увагу мешканців Джунглів. Але ми намагаємося не бачити й не чути їх навіть тоді, коли вони жбурляють горіхами й сиплять на наші голови різне сміття.
Не встиг Балу закінчити свою промову, як сотні горіхів і гілок посипалися згори. Звірі почули сердиті крики й вищання, тріск; високо серед тонких верхівок дерев замелькали численні фігурки, які демонстрували надзвичайне роздратування.
А Балу продовжував:
— Тож запам’ятай добре, що Мавпяче Плем’я не існує для нас.
— Так, воно не існує для нас, — підтвердила Багіра. — Та все ж я думаю, що Балу мав попередити тебе про його існування.
— Як так? Хіба я міг уявити, що він знатиметься з такою мерзотою! З ким? З Мавпячим Племенем! Тьху!
Нова злива гілок посипалася згори, і двоє співрозмовників поквапилися перейти на інше місце разом із Мауглі. Все, що говорив Балу про мавп, було чистою правдою. Вони жили на верхівках дерев, а звірі Джунглів рідко підводять голови й дивляться так високо — тому вони майже ніколи не бачили мавп. Стежини їхні ніколи не перетиналися й не сходилися. Але якщо мавпи випадково помічали хворого вовка чи пораненого ведмедя або тигра, вони починали знущатися з нього, кидали ломаччам й горіхами, бавлячись або намагаючись привернути на себе увагу. Саме тому вони часто несамовито вищали чи співали дурних пісень. Кричали мешканцям Джунглів: «Ходіть до нас, на наші верхівки; ми хочемо битися з вами!». А то раптом ні сіло ні впало починали між собою, на очах інших звірів, жорстокі бійки, інколи загризаючи одне одного до смерті — і все це лише заради того, щоб хоч якось показати себе перед іншими. Вони постійно намагалися вибрати собі ватажка, укласти свої власні закони й звичаї, але так і не бралися до справи, бо не пам’ятали, що було вчора. Але й це вони вважали за чесноту і навіть склали приказку: «Про що Бандар-Ліг думає зараз, про те Джунглі будуть думати пізніше…», ще й неабияк цією приказкою пишалися.
Жоден звір не міг до них дістатися; але жоден звір і не вшановував їх своєю увагою. Ось чому вони були дуже задоволені, коли Мауглі прийшов погратися з ними. Але їм страшенно не сподобалося, коли вони почули, як через це розгнівався Балу.
Мавпи ніколи не виконують того, що запланували. Навряд чи це плем’я може замислюватися над чим-небудь, тому випадкова зустріч Мауглі з мавпами могла б і не мати ніяких наслідків. Але сталося так, що в однієї мавпи з’явилася блискуча, як їй здалося, думка, якою та поквапилася поділитися з друзями. Думка, що Мауглі може бути дуже корисним для всього Мавпячого Племені, бо він уміє зв’язувати з гілляччя курені, які добре захищають від вітру. Тож якби вони змогли викрасти хлопчика, він би навчив їх цій справі. Мауглі, син дроворуба, справді мав уроджені здібності до того, щоб робити з гілок невеликі курені, абсолютно не думаючи, звідки в нього це вміння. І мавпи у своїх мандрах по верхівках дерев неодноразово бачили його за цим заняттям і з подивом дивилися на його роботу.
Викравши Мауглі, говорили мавпи між собою, вони отримають справжнього ватажка і стануть наймудрішим народом у Джунглях, і тоді вже точно всі заздритимуть їм та поважатимуть їх.
Ця думка так сподобалася мавпам, що вони почали слідкувати за ведмедем, чорною пантерою і хлопчиком, пересуваючись за ними по верхівках дерев. Було вже майже опівдні — час сну в Джунглях. Почуваючись дуже присоромленим, Мауглі заснув коло Балу й Багіри, пообіцявши собі більше ніколи не мати справи з Мавпячим Племенем.
Раптом крізь сон Мауглі відчув, що його руки й ноги схопили численні маленькі чіпкі пальчики. Хлопчик прокинувся. Спочатку він не чув нічого, крім свисту гілок, що шмагали його по обличчю. Лише мигцем поглянувши вниз, він побачив Балу, який прокинувся й шалено ревів, а Багіра стрибками мчала по деревах, вишкіривши зуби.
Юрба мавп у цей час радісно вищала й летіла з Мауглі по верхівках дерев, куди не наважувалася підніматися навіть Багіра.
— О, вони помітили нас! — кричали мавпи. — Багіра дивиться на нас. Увесь Народ Джунглів дивується нашій винахідливості та спритності! — І мавпи мчали далі лише їм відомим маршрутом. Неможливо пояснити, як пересуваються ці тварини по верхівках величезних дерев. Там у них є свої постійні дороги, головні шляхи й маленькі стежки, які схрещуються й розходяться, прямують угору та різко спускаються донизу. Шляхи ці прокладено на висоті в сотню футів над землею. Мавпи можуть подорожувати цими дорогами навіть уночі.
Дві найсильніші мавпи підхопили Мауглі під руки й неслися з ним по кронах, роблячи двадцятифутові[2] стрибки. Якби в них не було такого важкого вантажу, вони б мчали ще швидше. Хоча хлопець і був ошелешений усім, що відбувалося, але він змушений був визнати, що відчував задоволення від цього стрімкого лету над землею. Лише паморочилося в голові від страшної висоти й стискалося серце.
Мавпи, які оточували й підтримували Мауглі, то піднімалися з ним до найтонших гілок найвищих дерев (а ті згиналися й тріщали під ними), то з ревом мчали вниз, до гілок, що висіли над самою землею. Інколи перед його очима відкривалася велична панорама безкрайого зеленого моря Джунглів, наче він знаходився на вершині величезної гори. Але удари та свист гілок змушували його заплющити очі, й він поринав у морок.
Так несло свого бранця кудись у глибину Джунглів плем’я Бандар-Ліг. Інколи Мауглі здавалося, що викрадачі можуть його випустити, і тоді було страшно. Але він добре розумів, що опиратися марно, тому намагався бути спокійним і лише обмірковував ситуацію.
Передусім він почав думати, як повідомити Балу й Багірі про те, що відбулося. Зваживши на швидкість, з якою його несли, він розумів, що його друзі, якщо б вони й надумали переслідувати мавп, скоро мали б залишитися позаду. Марно було чекати на допомогу знизу, де не можна нічого розібрати, крім руху гілок. Тоді Мауглі спрямував погляд угору й помітив у височині, серед небесної блакиті, шуліку Ранна, який висів на одному місці, часто махаючи крилами, як роблять хижаки, коли побачать внизу щось особливо цікаве. Ранн помітив, як мавпи тягнуть щось, і вмить каменем упав згори, сподіваючись знайти свою частку поживи. Але, побачивши Мауглі, з яким мавпи видерлися на верхівку дерева, він не міг стримати крик здивування. Одразу до нього долинув знизу знайомий поклик: «Ми з тобою однієї крові», — але тієї ж миті гілки стулилися над головою Мауглі. Тоді Ранн підлетів до групи високих дерев якраз тоді, коли серед гілок промайнуло обличчя хлопчика.
— Запам’ятай мій слід! — гукнув йому Мауглі. — Передай звістку Балу з Сіонійської Зграї та Багірі зі Скелі Ради.
— Від кого, Брате? — відгукнувся Ранн, який досі жодного разу не бачив Мауглі, хоча, звичайно, чув про нього.
— Від Мауглі-Жабеняти, від людського дитинчати. Запам’ятай мій слід!
Останні слова хлопчик крикнув уже тоді, коли викрадачі мчали з ним, ледве торкаючись зелених крон. Але Ранн кивнув головою на знак того, що все зрозумів, і піднявся у височінь, звідки міг краще слідкувати своїм гострим оком за мавпами — гілки дерев, що згиналися й випрямлялися, показували їхній шлях.
— Вони зазвичай не йдуть надто далеко, — сказав собі Ранн. — Мавпи ніколи нічого не доводять до кінця, що б вони не робили. Бандар-Ліг ганяється лише за чимось новим. Але тепер, якщо не зраджує моє передчуття, вони накличуть на себе біду. Адже з Балу не варто жартувати, а Багіра, наскільки я її знаю, може, якщо захоче, ловити не тільки гірських кіз.
Так думав Ранн, ширяючи у височині.
А Балу й Багіра рвали на собі шерсть від люті й горя. Пантера спробувала кинутися навздогін, дряпаючись по стовбурах дерев. Але тонкі гілки гнулися й ламалися під вагою її тіла, і вона падала вниз, чіплялася кігтями й здирала цілі смужки кори.
— І чому ти не застеріг його від Мавпячого Племені! — лаяла Багіра в безсилій люті бідного Балу, який марно намагався бігти за мавпами. — Ну яка користь була від твоїх ляпасів, якщо ти не зміг вберегти хлопчика від мавп?!
— Швидше, Багіро, швидше! Може, ми ще доженемо їх, — кричав, ледь переводячи подих і відсапуючись, важкий Балу.
— Хіба це можливо з твоєю швидкістю! З тобою не доженеш і безногу корову, — уїдливо відповідала Багіра. — Ех ти, Учителю, який тільки й уміє, що давати ляпаси своїм учням! Де тобі наздоганяти! Адже ти й милі не пробіжиш своєю риссю, як луснеш. Заспокойся краще та поміркуй, як нам вчинити. Треба добре все зважити. Тепер марно їх переслідувати. Вони, може, ще й кинуть його, коли ми почнемо наздоганяти їх.
— От лихо! Та вони, може, вже випустили його зі своїх лап і кинули, якщо їм набридло гратися. Від Бандар-Лога можна чекати будь-чого. Хай упадуть на мою голову кажани! Нехай наповнять мій живіт почорнілими кістками! Хай посадять мене у вулик диких бджіл, щоб вони закусали мене до смерті! Хай зариють мене в землю разом із гієною, якщо я не найостанніший з усіх ведмедів. Ой лихо, лихо! О Мауглі, Мауглі! Чому я не застеріг тебе проти Мавпячого Племені, замість того щоб давати тобі стусанів! Здається, сьогодні я вибив із нього своїми потиличниками все те, що трималося в його голові, і він тепер буде в Джунглях абсолютно безпорадним, забувши всі Чарівні Слова! — І Балу у відчаї рвав на собі жмутами шерсть, бив себе по вухах, вив та качався по землі.
— Заспокойся! — роздратовано зупинила Багіра його безкінечні голосіння. — Адже нещодавно він прекрасно повторив мені всі свої Чарівні Слова. Годі, Балу! Справді, ти втрачаєш здоровий глузд і самоповагу. Подумай, що сказали б у Джунглях, якби я, чорна пантера, почала корчитися й вити, наче якийсь дикобраз Іккі?
— Яке мені діло до того, що подумають про мене Джунглі, якщо мій Мауглі, можливо, вже мертвий!
— А я не боюся за наше людське дитинча, якщо тільки мавпи не випустять його під час своєї гонитви або не уб’ють, коли їм набридне з ним гратися. Він досить хитрий і добре навчений, до того ж його погляду бояться всі у Джунглях. Але найгірше те, що він потрапив до цього Мавпячого Племені, яке, живучи на деревах, не боїться жодного мешканця Джунглів. — І Багіра почала стурбовано облизувати свої передні лапи.
— Як я забув! — ляпнув себе лапою по лобі Балу, підстрибнувши на місці, й раптом загарчав. — От я старий дурень! Жирний бурий дурень! Як я забув! Адже Гаті, дикий слон, казав мені: кожен когось боїться. І ці розбійники Бандар-Логи мають свій страх — Каа, величезний пітон, перед яким вони всі відчувають жах. Він уміє видиратися на дерева не гірше за мавп, а вночі краде їхніх дітей. Навіть від його імені, вимовленого пошепки, холоне кров у їхніх хвостах. Ходімо швидше до Каа.
— Ти думаєш, Балу, що він погодиться допомогти нам? Адже ця безнога істота не нашого роду; та й очі його мені не подобаються, в них завжди сяє щось недобре.
— Йому дуже, дуже багато років, і він такий хитрий. Але Каа завжди голодний, і це дає нам надію: обіцяй йому дістати кілька жирних кіз, Багіро!
— Але ж ти знаєш, що, поївши, він засинає на цілий місяць. І тепер ми, можливо, знайдемо його сонного. Та навіть коли він не спить, яке йому діло до нас, якщо він сам прекрасно може знайти собі козу?
Багіра, яка нічого не знала про те, як живе Каа, недовірливо поставилася до пропозиції Балу звернутися до пітона по допомогу.
— Ну, принаймні спробуємо. Ми, старі, шановані мисливці, зможемо, думаю, разом умовити його допомогти нам, — Балу потерся своїм вилинялим плечем об пантеру, і вони удвох рушили туди, де жив Каа, гірський пітон.
Каа лежав на гарячій скелі, нагрітій промінням сонця, та милувався своїм новим убранням. Днів із десять до того він, сховавшись від усіх, пролежав зовсім самотній, доки змінювалася його шкіра. Тепер Каа був просто приголомшливий — він сяяв великою тупоносою головою, скручував тридцятифутовий тулуб у фантастичні візерунки й облизувався, мабуть, у роздумах, де б уполювати собі обід.
— Він ще не снідав, — сказав Балу з полегшенням, поглянувши здалеку на зміїну голову, яка виблискувала жовтими й коричневими плямами. — Будь обережна, Багіро! Пітон завжди погано бачить після того, як поміняє свою шкіру, і часто нападає, не розібравши, хто перед ним.
Каа не мав нічого спільного з отруйними зміями. Він навіть зневажав це плем’я за його полохливість. Уся сила пітона була в його могутніх кільцях, якими він обвиває свою жертву і вирятуватися з яких немає надії.
— Вдалого полювання! — закричав з чималої відстані Балу і присів на задні лапи.
Як інші змії цієї породи, Каа недочував і спочатку не розібрав привітання мисливців, що йшли до нього. Тому він спочатку підібгав свій довгий тулуб, пригнув голову й приготувався про всяк випадок до нападу.
— Щасливого полювання й вам, — нарешті відповів він. — Та це ти, Балу? Як ти опинився тут? Вдалого полювання, Багіро! З нас трьох є принаймні один, хто із задоволенням пообідав би, ну хоча б оленицею чи молодою антилопою. Я відчуваю, що порожній, як висохлий старий колодязь.
— А ми полювали й випадково зайшли сюди, — сказав Балу, наче йому байдуже. Він знав, що Каа ніколи не можна підганяти: пітон надто важкий на підйом.
— Сподіваюся, ви дозволите мені вирушити з вами, — мовив Каа. — Чи на один удар більше, а чи менше, це для тебе, Багіро, та й для тебе, Балу, дрібниці. А я — інша справа; мені доводиться очікувати свого щастя цілими днями й ночами, причаївшись десь на лісовій стежці, або годинами дертися вночі, щоб поласувати якоюсь мавпою. Та й ця їжа зараз рідкість. Хіба так було за часів моєї молодості! Сама гниль та сухі гілки, — от-от зірвешся й упадеш у провалля.
— Чи не тому все так відбувається, шановний Каа, що ти сам зараз став важчим, ніж за днів твоєї молодості? — запитав Балу.
— Дійсно, я трошки задовгий, і таки добряче задовгий, — відповів Каа, гордовито поглядаючи на свій тулуб і звиваючись. — Але де в чому винні й сучасні молоді гілки. Я мало не впав під час мого останнього полювання. Посковзнувся й не встиг вчасно хвостом зачепитися за дерево — мій необережний крок розбудив тоді весь Бандар-Ліг. І лаяли вони мене тоді останніми словами.
— Пригадую щось таке: «Безногий жовтий земляний черв’як», — наче про себе пробурмотіла Багіра, вдаючи, ніби намагається щось пригадати.
— Сс!.. Як? Як? Вони так називали мене?! Я тоді не розчув. Такими словами, Багіро, ти кажеш, вони дражнили мене?!
— Щось таке почула я, коли сяяв останній місяць. Точно не скажу, адже ми ніколи не звертаємо уваги на те, що відбувається в мавп. Вони, пригадую, плели різні дурниці, наче ти став зовсім беззубим і зараз наважуєшся нападати лише на козенят, бо рогів дорослого цапа боїшся. Та ти не бери до уваги всі ці теревені! Немає такої підлоти, на яку б не був здатен цей Бандар-Ліг.
Зазвичай змії, а надто такі старі поважні пітони, як Каа, рідко виказують свій гнів. Але цього разу Балу й Багіра із задоволенням помітили, що шийні м’язи Каа роздулися від обурення, яке той ледь стримував.
Трохи заспокоївшись, пітон сказав:
— Плем’я Бандар-Ліг вирішило перебратися в інше місце. Коли я грівся на сонці, то чув мавпячі крики з верхівок дерев.
— І ми… і ми теж йдемо слідами Бандар-Лога, — збентежено сказав Балу. Йому вперше у житті доводилося говорити відкрито перед мисливцем Джунглів, що він цікавиться справами мавп. І від сорому він ледь вимовляв слова.
Каа здивовано поглянув на ведмедя.
— Без сумніву, якісь дуже важливі обставини змусили двох таких славетних мисливців — я думаю, навіть ватажків своїх племен, — вирушити раптом слідами Бандар-Лога, — дуже люб’язно, але з неприхованою цікавістю припустив пітон.
— Так, у нас справа, — почав Балу, — хоча я зараз лише звичайний учитель Закону в Сіонійській Зграї, а Багіра…
— А Багіра — просто Багіра, — відрубала чорна пантера, перериваючи Балу і клацаючи щелепами, бо вона зовсім не хотіла бути скромною.
— Так, Каа, у нас важливі справи. Ці негідники, які крадуть горіхи й зривають пальмове листя, викрали в нас сьогодні людське дитинча, про яке ти, мабуть, щось чув.
— Так, пригадую, Іккі — до речі, як він хизується своїми голками! — так от, саме цей Іккі казав мені про людське дитинча, якого прийняла Вовча Зграя, але я тоді не повірив йому. Іккі завжди має цілий віз різних історій, але завжди їх плутає, до того ж він заїка, і так погано розповідає…
— Але все те, що він сказав про людське дитинча, правда, — продовжував Балу. — Це найрозумніший, найкмітливіший і найсильніший з усіх людських дітей. Він — мій учень і, мабуть, з часом уславить ім’я Балу на всі Джунглі. Я… ми дуже любимо його, Каа.
— Тс! Тс! — прошипів Каа, хитаючи головою. — І я знав у свій час, що таке любов, і я міг би дещо розповісти…
— Краще зачекаємо для цього місячної ночі, коли всі будемо ситі — тоді ми зможемо оцінити твої розповіді, Каа, — перервала його Багіра. — А тепер краще до справи. Наше людське дитинча потрапило до рук Бандар-Лога, а ми знаємо, що це плем’я у Джунглях боїться лише одного Каа.
— Так, справді. Вони бояться лише мене, і у них є на це серйозні причини, — самовдоволено сказав Каа. — Балакучі, безумні, хвалькуваті, безрозсудні — ось що можна сказати про мавп. І це дуже погано, що людське дитинча потрапило до їхніх лап. Коли їм набридає зривати горіхи з дерев, вони кидають їх униз. Трапляється, що цілими днями вони гасають з якоюсь гілкою, думаючи, що роблять щось незвичайне, а потім ні сіло ні впало ламають її навпіл і кидають. Я не заздрю людському дитинчаті, якщо він потрапив до їхніх лап. То вони дражнили мене, кажеш, жовтою рибою, чи не так?
— Черв’яком, а не рибою — черв’яком, жовтим земляним черв’яком, і не лише так, а ще й останніми словами, які я навіть не можу вимовити, такі вони погані.
— Ми нагадаємо їм, як слід говорити про свого володаря! Ми підлатаємо їхню куцу пам’ять! Скажіть мені, куди пішли мавпи з вашим дитинчам?
— Лише Джунглі знають це. Здається, що на захід, — відповів Балу. — Ми думали, ти знаєш це, Каа.
— Я? З якого дива? Я хапаю їх, коли вони є поряд, але не полюю на плем’я Бандар-Ліг, як не полюю на жаб та подібну мерзоту.
— Вгору! Погляньте вгору! Агов, Багіро, Балу з Сіонійської Зграї, погляньте вгору!
Всі троє звели очі догори, щоб дізнатися, хто це гукав, і побачили, що шуліка Ранн ширяє над ними, граючи крилами в промінні вечірнього сонця. Наближався час, коли Ранн мав летіти на нічний відпочинок після денних турбот. Цілих півдня шугав він над Джунглями в усіх напрямках, виглядаючи ведмедя з Сіонійської Зграї серед густого листя.
— Що сталося? — запитав Балу.
— Я бачив Мауглі-Жабеня у Бандар-Лога. Він прохав мене передати тобі від нього звістку, і я прослідкував за мавпами. Вони понесли його за річку в мавпяче місто Холодна Балка. Вони можуть бути там одну ніч, а, можливо, й десять ночей, а може, лише одну годину. Я прохав кажанів стежити за ними протягом ночі. Це усе, що я повинен тобі передати. А тепер — щасливого полювання всім вам. Я поспішаю на відпочинок.
— Хай буде в тебе спокійний сон і повний шлунок, Ранне! — закричала йому навздогін Багіра. — Я не забуду тебе під час мого найближчого полювання і відкладу лише для тебе одного цілу голову, о кращий з шулік!
— Дрібниці, не варто! Ваше дитинча знає Чарівні Слова Джунглів, і я не міг відмовити у його проханні. — Ранн зробив кілька кіл і полетів на ночівлю.
— Він не забув моєї науки! — задоволено відзначив Балу. — Подумай лишень, таке мале, а пам’ятає Чарівні Слова для птахів, і до того ж у таку хвилину, коли його тягнуть по деревах!
— Мабуть, ти добре вбив у нього свою науку, Балу. Я теж пишаюся ним. А тепер нам потрібно поспішати до Холодної Балки.
Усі троє знали, де це, але майже ніхто з мешканців Джунглів не ходив туди. Адже Холодна Балка була незвичним місцем — то було старе зруйноване місто, яке залишили люди (а звірі не оселяться там, де жила людина). Лише вепр інколи заходив туди, але Мисливський Народ Джунглів уникав Холодної Балки. Тільки мавпи не соромилися селитися тут, якщо взагалі можна сказати про них, що вони десь оселяються. Інші звірі, які поважали себе, оминали це місце й заходили туди лише під час сильних посух, бо в напівзруйнованих водоймищах старого міста завжди можна було знайти трохи води.
— Ми будемо там не раніше ніж опівночі, та й то, якщо підемо скоріше, — сказала Багіра, позираючи на Балу, який мав дуже стурбований вигляд.
— Я намагаюся рухатись якомога швидше, — відгукнувся ведмідь.
— Ти, Балу, краще й не поспішай за нами. Йди по наших слідах, а ми удвох із Каа підемо вперед. Адже тобі нас не наздогнати, — сказала Багіра.
— Я не пастиму задніх, попри те що в тебе чотири лапи, — самовдоволено мовив пітон, і обидва мисливці рушили в дорогу.
Балу намагався бігти за ними, але йому потрібно було перепочити — і Багіра з Каа зникли в гущавині лісу. Пітон не говорив ані слова і стрілою мчав уперед, не відстаючи від пантери. Їхній шлях перетинав гірський потік, через який Багіра перемайнула одним стрибком, а Каа мав його перепливти. Тому він опинився позаду, але на другому березі річки знову наздогнав пантеру.
— Присягаюся зламаним замком, який дав мені свободу, ти непогано бігаєш! — сказала Багіра, коли в Джунглях запала нічна темрява.
— Це завжди трапляється зі мною, коли я голодний. До того ж вони дражнили мене… плямистою… жабою?
— Черв’яком, земляним черв’яком, та ще й жовтим земляним черв’яком.
— Негідники! Швидше вперед! — І Каа витягнувся, шукаючи найкоротший шлях.
А Мавпяче Плем’я в Холодній Балці й не здогадувалося про те, що задумали друзі Мауглі. Бандар-Ліг притягли хлопчика в залишене місто і, забувши про все на світі, почали розважатися.
Мауглі ніколи раніше не бачив індійського міста, і хоча навколо були самі руїни, воно дуже йому сподобалося і здалося дуже красивим. Якийсь раджа давно побудував це містечко на невисокій горі. Ще можна було відшукати сліди бруківок, які вели до міських воріт. Колоди від них збереглися й висіли на іржавих петлях. Дерева вросли корінням у стіни й височіли над ними. Зубці на стінах кришилися й обсипалися, а з бійниць і вікон башт вибилися густі пасма витких рослин. Вершину гори увінчував палац з обваленою покрівлею. Мармур, яким було викладено водойми, потріскався, і вода з фонтанів пішла в глибокі щілини. Внутрішні подвір’я, де тримали приручених слонів, поросли травою і деревами. Зі стін палацу можна було побачити ряди будинків без дахів, які нагадували порожні чарунки бджолиних стільників, старих, почорнілих і вкритих пліснявою. На перехресті чотирьох доріг посеред невеликої площі стояла безформна кам’яна брила, яка була, без сумніву, якоюсь святинею. На розі вулиць можна було знайти залишки громадських криниць, зарослих густою травою, на банях храмів височіли дикі фігові дерева. Мавпи називали це місто своїм і говорили всім, що зневажають Народ Джунглів, бо той живе просто в лісі. Але вони не знали, що це за споруди, для чого вони були збудовані та як ними користуватися.
Прийшовши сюди, мавпи сідали колом в головній залі палацу, де раніше збиралася придворна рада, і починали з найсерйознішим виглядом шукати одне в одного бліх, думаючи, що саме цим займаються люди. Потім вони бігали по стінах і покрівлях, збираючи каміння та шматки штукатурки, і складали їх по кутках кімнат, але одразу й забували про свою справу й кидали її. Інколи мавпи збиралися купами й билися, при цьому жахливо кричали, але скоро починали грати знову; або видершись на апельсинові дерева, зривали з них плоди й квіти. Одні лазили скрізь, по всіх кутках і темних коридорах, підземних ходах, одразу забуваючи про те, що перед цим побачили. Інші парами чи невеликими групами походжали терасами палацу, впевнені, що поводяться зовсім як люди.
Коли вони втамовували спрагу біля водойм чи ставків, то бруднили й каламутили воду, та ще й сварилися. Кружляючи натовпом, мавпи волали: «У Джунглях наймудріше, найдобріше, найсильніше і найкмітливіше плем’я — Бандар-Ліг». Утомившись від того, чим вони займалися у своєму місті, мавпи поверталися на дерева в сусідній ліс, намагаючись привернути до себе увагу мешканців Джунглів.
Мауглі суворо ставився до Закону Джунглів; йому дуже не сподобався спосіб життя мавп, якого він не міг зрозуміти. Вони притягли хлопчика в Холодну Балку вже на захід сонця, тож не дивно, що він хотів спати після такої тривалої подорожі. Мавпи ж замість того, щоб дати йому перепочити, взялися за руки й почали танцювати навколо та співати дурних пісень. Одна з мавп надумала виголосити промову. Вона говорила, що викрадення Мауглі відкриває нову сторінку в історії Бандар-Лога, тому що скоро він навчить їх сплітати разом гілки та стебла, щоб вони могли захищатися від холоду й дощів. І коли хлопчик взяв стеблину повзучої рослини й почав крутити її в руках, то всі мавпи одразу ж зробили те саме. Але за кілька хвилин це їм набридло, і вони почали хапати одне одного за хвости й стрибати, здіймаючи шалений галас.
— Я хочу їсти, — крикнув Мауглі. — Я зовсім не знаю цієї місцевості, тому дайте мені чогось поїсти або дозвольте самому піти на полювання.
Два чи три десятки мавп одразу побігли на пошуки горіхів. Але в дорозі вони побилися, загубили більшу частину того, що зібрали, і вирішили, що з такою невеликою кількістю зібраних плодів не варто повертатися. Мауглі змучився від голоду й нудьги. Він пішов блукати містом, вигукуючи час від часу мисливські заклики, але всі його спроби почути від когось відповідь були марними — скоро хлопчик зрозумів, що місце, куди він потрапив, погане.
«Чистісінька правда все те, що говорив мені Балу про плем’я Бандар-Ліг, — думав Мауглі. — У них немає ні Закону, ні Мисливського заклику, ні ватажка — нічого, крім беззмістовних слів і маленьких чіпких, злодійкуватих рук. І якщо мені доведеться загинути тут, то в цьому буду винен лише я сам. Потрібно, однак, спробувати повернутися в мої рідні Джунглі. Без сумніву, Балу приб’є мене, але це таки краще, ніж зривати листя з племенем Бандар-Ліг».
Тільки-но Мауглі підійшов до міської стіни, як мавпи кинулися до нього й потягли назад. Вони намагалися пояснити, щипаючи його, що він не розуміє, яке це щастя — потрапити до них, і як він має дякувати. Хлопчик стиснув зуби і, не сказавши жодного слова, пішов за мавпами на терасу, розташовану над водоймами з червоного піщаника, до половини заповненими дощовою водою. Посередині тераси височів павільйон з білого мармуру, побудований для княгинь, що жили тут сотні років тому. Баня палацу провалилася, загородивши уламками коридор, через який княгині зазвичай виходили з палацу. Стіни були оздоблені чудовим різьбленням і сяяли агатом, сердоліком, лазур’ю. Зійшов місяць, і тіні від цих ажурних прикрас лягли на терасі, як чорне оксамитове мереживо. Злий, голодний і сонний Мауглі не зміг стримати сміху, коли мавпи вдвадцяте почали доводити йому, яке це мудре, сильне велике плем’я і яким божевіллям з його боку була спроба залишити їх.
— Ми великий народ. Ми вільний народ! На нас усі дивляться й дивуються. Ми, безперечно, найповажніший народ у Джунглях! Так думаємо всі ми, отже, так і є насправді, — кричали мавпи. — Якщо ти щойно дізнався правду про нас, то можеш повідомити її всім мешканцям Джунглів, щоб вони нарешті зрозуміли, хто ми такі. А тепер ми розповімо тобі все найдивовижніше про нас.
Мауглі не заперечував, і мавпи, скупчившись сотнями на терасі, слухали промови своїх ораторів, які оспівували Бандар-Ліг. Якщо якийсь промовець замовкав, щоб перепочити, то вся тисячна юрба кричала:
— Це все правда! Ми всі так думаємо!
Мауглі, нудьгуючи, погоджувався. Він заплющував очі та говорив:
— Так, так, — особливо коли вони чіплялися до нього із запитаннями, тим паче, що в нього голова йшла обертом від цього безладу. «Чи не Табакі перекусав їх, — думав він, — і вони всі збожеволіли? Схоже, мавпи сказилися. Хіба вони ніколи не сплять? Ось скоро хмарка закриє місяць. Якщо темрява триватиме досить довго, то я спробую вислизнути від них. Шкода, що я так втомився».
Саме цієї хмарки чекали й наші двоє друзів, які залягли в ямі неподалік від стіни. Багіра й Каа добре знали, яка небезпечна зустріч з численною зграєю мавп, і тому не хотіли ризикувати й нападати на них. Бандар-Ліг розпочинають бій лише тоді, коли їх сотня на одного, і в Джунглях знайдеться небагато мисливців, які б наважилися битися за таких умов.
— Я піду до західної стіни, — прошипів Каа, — і швидко спущуся звідти просто до них. Вони не наважаться кинутися мені на спину, навіть якби їх була сила-силенна, але про всяк випадок…
— Чудово, — перервала його Багіра. — Якби ж тут був Балу! Але так чи інак ми повинні діяти. Тільки-но ця хмара закриє місяць, я стрибну на терасу. Вони, здається, влаштували там навколо Мауглі якусь нараду.
— Щасливого полювання, — сказав Каа і поліз до західної стіни.
Вона була зруйнована менше за інші, тому пітон згаяв деякий час на те, щоб відшукати собі між камінням достатньо широкий отвір. Хмара закрила місяць, і коли Мауглі чекав наступної більшої хмари, щоб спробувати втекти, він почув на терасі знайомі легкі кроки Багіри. Чорна пантера вбігла на терасу майже без шуму й почала завдавати ударів лапами на всі боки, вкладаючи мавп, що оточили хлопчика щільними рядами. Все зникло у витті страху й люті, а Багіра звивалася, стрибала, качалася серед мавп, збиваючи їх із ніг. Раптом якась із них закричала: «Вона одна! Вона одна! Вбити її, вбити!» І звірі щільно обліпили Багіру, кусаючись і дряпаючись. Тим часом п’ять чи шість мавп, підхопивши Мауглі, потягли його вгору, на дах літнього палацу й пхнули там в отвір зруйнованої бані. Звичайна людина, падаючи з такої височини, мабуть, розбилася б, адже до камінної підлоги було футів з п’ятнадцять, але хлопчик пройшов у Балу хорошу школу і знав, як потрібно падати, тому неушкоджений став на ноги.
— Ну, залишайся тут, — крикнули йому згори мавпи, — поки ми не розправимось із твоїми друзями, а потім продовжимо гратися, якщо Отруйне Плем’я залишить тебе в живих.
— Ви і я однієї крові, — поквапився Мауглі прошипіти по-зміїному, щойно торкнувся ногами підлоги. В Індії будь-які руїни раніше чи пізніше стають притулком для змій, і літній палац кишів кобрами. Навколо хлопчика плазували змії, він чув їхній шерех і шипіння. Для певності він ще раз повторив свій заклик до Зміїного Племені.
— Чудово, чудово! Заспокойтеся всі й опустіть свої каптури! — пролунали в темряві голоси. — Намагайся стояти рівно, Маленький Брате, бо можеш придавити нас.
Мауглі стояв спокійно, дивлячись крізь діряву стіну й прислухаючись до звуків бою, що кипів навколо чорної пантери: вищання, крики, лайка, хрипле, важке дихання Багіри та глухі удари й борсання, коли хмари мавп обліплювали її. Вперше пантера билася, захищаючи своє життя.
«Балу має бути десь тут. Багіра не могла прийти одна», — думав хлопчик. Він закричав щосили:
— До водойм, Багіро! Продирайся до водойм! Стрибай у воду!
Багіра почула цей крик, з якого вона зрозуміла, що Мауглі неушкоджений, і це додало їй нових сил. Вона почала прокладати собі дорогу через щільну юрбу мавп, просуваючись до водойми крок за кроком і мовчки завдаючи ударів. Цієї хвилини з боку напіврозваленої стіни, що виходила на Джунглі, пролунав войовничий рев Балу. Старий ведмідь зробив усе, що міг, але не встиг раніше.
— Багіро, — ревів він. — Я тут, я лізу на стіну! Я поспішаю. Прокляття, каміння сиплеться під ногами! Тримайся, Багіро! Зачекай, я зараз прийду! О, клятий Бандар-Ліг!
Щойно він, важко дихаючи, з’явився на терасі, як одразу зник із головою в купі мавп, що обліпили його. Але ведмідь не розгубився і, звівшись на задні лапи, почав передніми згрібати стільки мавп, скільки міг ухопити. Після цього не було чутно нічого, крім рівномірних неквапливих глухих звуків — бац, бац, бац, — схожих на удари лопастей водяного колеса. Скоро Мауглі почув плюскіт води і зрозумів, що Багіра нарешті вже біля ставка, де вона була в безпеці. Пантера ледь переводила подих від утоми й лежала у воді, висунувши на поверхню лише голову. А мавпи оточили ставок щільними рядами. Вони стояли на сходинках просто біля води, стрибали від люті, готові були кинутися на неї з усіх боків, якби вона надумала вийти на допомогу Балу.
Багіра згадала, що у водоймі мають бути змії. Безмежно втомлена, вона вирішила пересилити себе й звернутися до їхнього племені:
— Ви і я однієї крові, — прошипіла вона, вирішивши, що Каа в останню хвилину злякався і втік. Навіть Балу, напівроздушений мавпами, що насіли на нього, гикнув від здивування, коли почув, що чорна пантера прохає про допомогу.
Але Каа не обманув своїх друзів. Він тільки-но зміг прокласти собі шлях через західну стіну. Каа сповзав униз, обережно посуваючи вперед кожний фут свого довгого тіла; він використовував найменші нерівності, щоб укласти зручніше свої кільця.
Увесь час, поки Балу бився, а Багіра сиділа у воді серед виття мавп, кажан Манг гасав по всіх усюдах, розносячи звістку про велику битву в Джунглях. Шум бою долинув і до дикого слона Гаті, який почав трубити у хобот і розбудив Мавпячі Племена навіть у віддалених куточках.
Нові натовпи мавп помчали повітряними дорогами на допомогу своїм братам в Холодній Балці. Прокинулися на багато миль навколо і денні птахи, налякані галасом.
Цієї миті на терасу, де Балу ще оберемками відкидав мавп, які наступали на нього, але, очевидно, вже втрачав сили, стрілою кинувся Каа, гнучкий, готовий до бою. Вся міць нападу пітона полягає в ударі, якого він завдає головою, і сила цього удару залежить від ваги його тіла.
Уявіть спис, таран чи молот вагою майже півтонни, який розгойдується й керується живою ручкою, і ви зрозумієте, що може зробити пітон своїм ударом. Чотирьох-п’яти-футовий пітон ударом своєї голови збиває з ніг дорослу людину, а Каа був довжиною футів із тридцять. Його перший удар поцілив у самісінький центр натовпу, що обліпив Балу, але другого удару вже можна було й не завдавати. Мавпи розсипалися навсібіч з криками:
— Каа! Це Каа! Біжіть, рятуйтеся!
Цілі покоління племені Бандар-Ліг виховуються й ростуть під враженням численних історій про Каа, які розповідають старші мавпи своїм дітям:
— Нічний мисливець Каа може так само нечутно пересуватися по гілках дерев, як нечутно росте мох. Він може схопити з гілки, як пір’їнку, найсильнішу мавпу. Старий Каа іноді схожий на гілку дерева чи на гнилий стовбур, тому на ці хитрощі можуть ускочити наймудріші з мавп, які, нічого не підозрюючи, сідають на нього, і тоді мертва гілка оживає і хапає жертву. Каа — єдина істота в Джунглях, якої бояться мавпи; і жодна з них не може сказати, яка ж могутність і сила пітона, бо жодна не виходила живою з його обійм.
Ось чому, щойно залунав крик «Каа, Каа!», всі мавпи перелякано кинулися навсібіч, полізли на дахи, на стіни будинків, залишивши Балу, який задихався від утоми й болю. Його хутро було набагато густішим, ніж у Багіри, але й він дуже постраждав під час бою. Лише зараз, уперше за весь час битви, Каа розкрив пащу й зашипів протяжно, голосно — це почули всі мавпи, навіть ті, які поспішали здалеку до Холодної Балки на допомогу. Всі враз застигли, почувши це грізне шипіння, тож гілки, на яких вони сиділи в цієї миті, зігнулися й затріщали під ними. Непорушно завмерли й ті мавпи, які видерлися на стіни й порожні будинки. Над зруйнованим містом одразу запанувала мертва тиша, і Мауглі чув, як Багіра виходила з води й обтрушувалася. Але скоро крики й гамір залунали знову: мавпи оговталися після першого нападу жаху та полізли вище на стіни, обліпили зубці укріплень і кам’яних ідолів й наповнили повітря скаженими криками. А Мауглі стрибав у літньому палаці, притискаючись обличчям до отворів різьблених стін, щоб побачити, що відбувалося ззовні, й кричав по-совиному, щоб показати своє презирство до мавп.
— Витягніть людське дитинча з цієї пастки: я не можу нічого вдіяти, — говорила Багіра. — Допоможіть йому швидше вийти звідти, поки вони не напали знову.
— Вони не наважаться й поворухнутися, доки я їм не дозволю. Ссс… шш! — грізно прошипів Каа, і над містом знову запанувала тиша. — Я не міг прийти раніше, хоча, якщо я правильно почув, до мого вуха долинуло твоє прохання, — звернувся Каа до Багіри, трохи глузуючи.
— Я… я могла крикнути щось під час бою, не тямлячи себе, — спантеличено відповіла пантера. — А ти, Балу, не поранений?
— Та я досі ще не певен, чи не розірвали вони мене на сотню шматочків, — пробурмотів Балу, трусячи по черзі лапами. — Як вони мене побили! Нема місця на моєму тілі, яке б не боліло! Каа, ми сьогодні завдячуємо тобі нашим життям — я і Багіра.
— Дрібниці! А де ж людське дитинча? — запитав Каа.
— Я тут, у пастці, я не можу сам видертися звідси, — кричав Мауглі через баню з проваленим верхом.
— Заберіть його звідси! Він витанцьовує, як павич Мао, і передушить наших дитинчат, — шипіли кобри всередині палацу, де був хлопчик.
— Ти диви, який молодець! — з подивом мовив Каа. — У нього скрізь друзі, у вашого людського дитинчати! Нумо, хлопче, відсунься вбік, а ви, Отруйне Плем’я, заховайтеся: я зараз проб’ю стінку.
Каа уважно оглянув будівлю й зупинив свій погляд на тій ділянці стіни, де решітка потріскалася. Він спочатку двічі-тричі легко вдарив головою, наче оцінюючи ситуацію, а потім, піднявши голову футів на шість над землею, ударив кілька разів по-справжньому. Різьблена будівля не витримала й завалилася, здійнявши хмару пилу. Коли пилюка вляглася, в отворі, що утворився, з’явився Мауглі й одразу кинувся в обійми своїх друзів, перестрибуючи по черзі від Багіри до Балу.
— Ти неушкоджений? — запитував у нього ведмідь з усією ніжністю, на яку був здатен.
— Я злий, голодний, але зовсім неушкоджений. Ой, леле, ви обидва дуже постраждали! На вас кров!
— Ну, не лише ми, інші постраждали більше, — сказала Багіра, облизуючи лапи й позираючи на мертвих мавп, які валялися на терасі навколо.
— Це все дрібниці, не варто й говорити. Добре, що ти цілий, моя гордосте, моє маленьке Жабеня, — гарчав Балу.
— Чи не краще залишити ніжності на потім, — сказала Багіра таким суворим голосом, що навіть Мауглі поглянув на неї здивовано. — Не забувайте, що тут Каа, якому ми завдячуємо перемогою, а ти, Мауглі, — своїм життям. Подякуй йому за нашими звичаями, хлопчику.
Мауглі подивився вбік і лише зараз помітив величезного пітона, голова якого хиталася просто над його головою.
— То це і є ваше людське дитинча? — промовив Каа. — Яка в нього ніжна шкіра, і як він схожий на плем’я Бандар-Ліг! Дивися, малюк, будь обережним, бо я можу в сутінках прийняти тебе за мавпу: коли в мене сходить шкіра, мій зір слабшає.
— Я і ти, ми обидва однієї крові, — прошипів у відповідь Мауглі. — Сьогодні ти врятував моє життя, і я не забуду цього. Моя здобич буде твоєю здобиччю, якщо ти будеш голодним, Каа.
— О, щиро дякую, Маленький Брате, — сказав Каа, сяючи очима. — А що ж може здобути такий сміливий мисливець? Я запитую, бо не проти колись пополювати з тобою.
— Я нікого не вбиваю, бо ще замалий. Але я вмію заганяти кіз до справжніх мисливців. Коли твій шлунок буде порожнім, приходь до мене, і ти побачиш, чи це справді так. У мене тут досить спритності, — говорив Мауглі, показуючи свої руки, — і якщо ти потрапиш у пастку, я зможу повернути тобі борг, як і Багірі, й Балу. Бажаю вам вдалого полювання.
— Добре сказав, — пробурмотів ведмідь.
Пітон наблизив голову до плеча Мауглі.
— Смілива душа й спритний язик! — сказав він. — Ти далеко підеш у наших Джунглях, дитинча! Ну а тепер краще йди звідси зі своїми друзями. Рушай спати, тому що місяць сідає, і скоро почнеться таке видовище, на яке тобі краще не дивитися.
Місяць заходив за схил гори, і в його промінні ряди мавп, які вишикувалися вздовж стін та зубців башт здавалися якимись живими тремтливими статуетками. Балу пішов до водойми попити, а Багіра давала лад своєму хутру. Каа в той час виповз на середину тераси і, широко роззявивши пащу, дзвінко стиснув щелепи. Почувся різкий звук, від якого всі мавпи, що не зводили з пітона очей, здригнулися.
— Місяць заходить, — сказав він. — Чи для вас достатньо світла?
Над стінами почулося жалібне скиглення, схоже на плач вітру:
— Ми бачимо, Каа.
— Чудово. Тепер почнеться танок. Танок голоду. Сидіть тихо й дивіться.
Він скрутився в два і три великих кола, погойдуючи з боку в бік головою. Потім пітон вирішив утворити різні фігури: вісімки, м’які трикутники, що перетворювалися на квадрати і п’ятикутники. Він повільно звивав й розгортав свій безкінечний тулуб, ні на хвилину не зупиняючись, не пришвидшуючи й не уповільнюючи своїх рухів, ні на мить не припиняючи свого шипіння. Поступово темнішало, і кільця, що розгорталися та згорталися, зливалися разом в одну рухливу масу чогось величезного, безформного, звідки долинало шипіння, свист, шурхіт зміїної шкіри.
Балу й Багіра стояли непорушні, закам’янілі; вони хрипко стогнали, шерсть на спинах ставала дибки. А Мауглі бачив усе це, дивився і нічого не розумів.
— Бандар-Ліг, — почувся нарешті голос Каа. — Чи можете ви поворухнути ногою або рукою без мого наказу? Відповідайте.
— Без твого дозволу ми не можемо поворухнути ні ногою, ні рукою, о могутній Каа.
— Прекрасно. Підсуньтеся до мене на один крок.
Лінії мавп здригнулися, хитнулися, ніби зрушені вітром, і всі одразу безвладно зробили один крок у напрямку до Каа. Разом з ними Багіра й Балу теж зробили один крок уперед.
— Ближче! — прошипів Каа, і всі вони посунулися знову.
Залишався непорушним один Мауглі; він поклав руки на Балу й Багіру, щоб відвести їх назад. Тільки-но він торкнувся їх, обидва здригнулися, наче прокинувшись від важкого сну.
— Поклади свою руку на моє плече, — прошепотіла Багіра. — Тримай її, не знімаючи, інакше я увійду просто в пащу до пітона.
— Що з вами? Адже перед вами лише Каа, який кружляє, здіймаючи пилюку, — сказав Мауглі. — Ходімо звідси! — І всі втрьох крізь отвір у стіні вийшли у Джунглі.
Балу полегшено зітхнув, коли вони зупинилися перепочити під деревом.
— Присягаюся більше ніколи не мати справ із Каа! — тремтячи всім тілом, промовив він.
— Він знає значно більше за нас, — сказала Багіра, теж здригаючись. — Ще кілька хвилин — і я, мабуть, потрапила б у його пащу.
— Багато народу пройде туди, перш ніж зійде місяць, — говорив Балу. — У нього буде сьогодні щедре полювання, і дуже своєрідне — як завжди.
— Поясніть, що це було з вами? Я нічого не розумію, — запитував Мауглі, який не знав про те, що пітон може зачаровувати свої жертви. — Коли я дивився на нього, я не бачив нічого, крім звичайного великого змія, який у темряві звивається кільцями. А ніс у нього був гарненький! Весь закривавлений! — і Мауглі розреготався.
— Хлопчику, — суворо зупинила його Багіра. — Його ніс був закривавленим через тебе, так само, як і боки в мене і шия та плечі в Балу. Ні ведмідь, ні я через тебе не зможемо полювати протягом кількох днів.
— Ну, досить, це все дрібниці! — втрутився Балу. — Ми щасливі, що з нами наше людське дитинча.
— Це правда, але він таки нам дорого коштував. Замість того щоб полювати, я віддала на поталу свою спину, а ще гірше — свою честь. Пам’ятай, Мауглі, що через тебе я, чорна пантера, змушена була звернутися до Каа по допомогу. Через тебе я і Балу поводилися, як дурненькі маленькі пташки, яких він змушує бути присутніми на своєму «танку голоду». І все це відбулося тому, що ти вирішив погратися з Бандар-Логом.
— Так, це правда, я винен, — засмучено промовив Мауглі. — Я погане людське дитинча.
— Ану, Балу, що говорить про це Закон Джунглів? — запитала пантера.
Балу зовсім не хотів завдавати Мауглі прикрощів, але він знав, що треба суворо дотримуватися Закону Джунглів, і неохоче пробурмотів:
— Закон говорить: каяття не відміняє покарання, але зауваж, Багіро, що він ще дуже малий.
— Я це беру до уваги. Але він учинив погано і його слід покарати. Що ти, Мауглі, на те скажеш?
— Нічого. Я винен. Балу й ти отримали через мене поранення. Закон цілком справедливий.
Багіра дала Мауглі з півдюжини легких ляпанців; вони, мабуть, навряд чи розбудили б дитинча пантери, але для семирічної дитини це було досить серйозне покарання. Отримуючи удари, Мауглі не промовив жодного слова.
— А тепер, Маленький Брате, — сказала Багіра, — стрибай на мою спину, і ми поїдемо додому.
Однією з переваг Закону Джунглів було те, що отримане покарання змиває всі сліди провини. І всі скоро забувають про те, що викликало це покарання.
Мауглі поклав голову на спину Багіри й міцно заснув. Він прокинувся лише в своїй рідній печері, на грудях у Матері Вовчиці.