Мауглі

І

Після того як Джунглі захопили людське поселення, почався найкращий період ужитті Мауглі. Хлопцю приємно було усвідомлювати, що він помстився людям за їхні погані вчинки. Тепер усі Джунглі відчували страх перед ним, і всі Джунглі стали його друзями. Батьків Вовків тоді вже не було. Коли вони померли, Мауглі притяг до своєї рідної печери великий камінь, завалив ним вхід, заспівав Пісню Смерті й пішов. Балу став зовсім старим і ледь пересував ноги. Навіть Багіра, яка мала сталеві нерви й залізні м’язи, вже не так швидко, як раніше, вбивала здобич. Акела став зовсім сивим. Його ребра стирчали, і він ледь пересувався, наче дерев’яний. Мауглі знаходив для нього дичину й годував старого. За цей час підросло нове покоління молодих вовків — діти Сіонійської Зграї, яка розбіглася. Скоро набралося близько чотирьох десятків вовків, яким було по чотири-п’ять років і які блукали без ватажка по Джунглях. Тоді Акела сказав, що їм варто було б зібратися разом і відповідно до Закону вибрати собі ватажка, щоб полювати під його керівництвом, як і належить Вільному Племені.

Але Мауглі не втручався в цю справу, бо, як він пояснив, уже раз куштував кислі плоди і добре знає дерево, на якому вони ростуть. Але коли Фао, чий батько за головування Акели був розвідником Зграї, витримав бій (а за Законом Джунглів бій за право стати ватажком обов’язковий) і коли Джунглі знову наповнилися давніми піснями й закликами, Мауглі згадав милу йому старовину і з поваги до неї прийшов до Скелі Ради. Коли в нього виникло бажання звернутися до Зграї, всі вовки мовчали, очікуючи, доки він закінчить. Його звичним місцем була скеля, де він сидів разом з Акелою, позаду Фао. Це були дні вдалих полювань і спокійного відпочинку. Ніхто чужий не наважувався йти в ту частину Джунглів, де володарював народ Мауглі, як тепер почали називати колишню Сіонійську Зграю. Молоді вовки швидко росли, були гладкими й ситими, а до Скелі Ради почали приносити дитинчат, щоб можна було на них подивитися і прийняти їх до Вовчого Племені. Мауглі завжди був присутнім на цих оглядинах. Він згадував ту ніч, коли чорна пантера допомогла прийняти до Зграї маленьке темношкіре людське дитинча, і коли чув знайомий голос: «Дивіться добре! Дивіться, о Вовки!», його серце сповнювали особливі почуття. В інший час хлопець, блукаючи Джунглями, приглядався до нових речей, дізнавався те, чого ще не знав.

ІІ

Якось у сутінках Мауглі, не поспішаючи, пересувався Джунглями. На плечі він ніс половину вбитої ним лані для Акели. За ним ішли чотири його Брати. У них був гарний настрій, вони гралися, стрибали й переверталися. Раптом пролунав крик, якого не чули Джунглі з часів Шер-Хана. То був крик, який у цих краях називають Фіаль. Так пронизливо кричить шакал, який іде назирцем за тигром, що полює. Його можна чути там, де йде великий бій. У цьому крикові поєдналась ненависть, тріумф, відчай і разом з тим щось зухвале; крик то загасав, то підсилювався, заполоняючи всі околиці, звучав то там, то тут. Тепер цей Фіаль лунав по обидва береги Вайнганги. Чотири вовки одразу зупинилися, наїжилися та загарчали. Мауглі схопив ніж і застиг нерухомо.

— Неможливо, щоб Смугастий Убивця знову наважився зайти на наші землі, — мовив він.

— Це не крик шакала, — сказав Сірий Брат, — це крик якоїсь дуже великої дичини. Слухайте!

Стогін почувся знову, трохи схожий на ридання, хлипання, на людський плач, які так вдало наслідує шакал.

Мауглі глибоко зітхнув і миттю помчав до Скелі Ради, перевертаючи дорогою вовків, які потрапляли йому під ноги. На Скелі вже були і Фао, і Акела, а внизу зібралося багато вовків, вони тремтіли від голови до п’ят. Вовчиці зі своїми дитинчатами ховалися в норах: коли в повітрі лунає Фіаль, то всі слабші тікають із відкритих місць у більш затишні куточки.

Навколо запанувала тиша; лише здалеку линув шум Вайнганги, яка котить свої води в глибині ущелини, та ще шелестіння вечірнього вітру у верхівках дерев. Раптом від річки почувся самотній голос вовка. Зрозуміло, що цей вовк належав до чужої Зграї, бо всі свої були тут, на Скелі Ради. Поклик чужого вовка, що розірвав тишу ночі, закінчився довгим лементом, в якому звучав глибокий відчай. «Собаки!.. дикі собаки!» За кілька хвилин усі, хто зібрався біля Скелі, почули шум важких втомлених кроків, і от перед їхніми очима постав худий, весь мокрий вовк. Його боки вкривали рани, а передня лапа висіла, мабуть, зламана. З рота падала піна. Чужинець пройшов поміж звірів і ліг біля ніг Мауглі.

— Вдалого полювання! З якої зграї? — з поважністю запитав Фао.

— І вам вдалого полювання! — була відповідь. — Я Вон-Толла.

Це ім’я означало, що вовк не жив у зграї і самотужки здобував їжу для себе і для своєї сім’ї, маючи притулок у якійсь самотній норі.

Він важко дихав, і серце його прискорено билося.

— Хто йде? — запитав Фао. Це питання ставлять завжди, коли в Джунглях лунає Фіаль.

— Дикі собаки з Декану. Червоні Собаки-вбивці! Вони йдуть на північ і кричать, що у Декані нема чого їсти. Вони вбивають усіх на своєму шляху. Нещодавно, коли місяць був молодим, крім мене у лігві були моя вовчиця і троє дитинчат. Вона вчила їх, як треба полювати, ховатися і переслідувати дичину. Опівночі я ще чув, як вони подавали голос, йдучи по сліду. А вже перед світанком я знайшов їх усіх чотирьох холодними, нерухомими. Ось так, Вільне Плем’я! Ще коли був молодик, усі четверо були живі! Тоді я вирішив сплатити борг крові й погнався за дикими собаками.

— Їх багато? — запитав Мауглі, а інші вовки тихо гарчали.

— Не можу сказати. Трьох із них я вбив, але не зміг убити більше, бо вони напали на мене всією зграєю і погнали, як оленя. Я втік від них на трьох лапах. Дивіться, Вільне Плем’я!

І він показав свою лапу: вона висіла, вся почорніла від крові, що запеклася. Крім того, на боках його були сліди страшних укусів, а шию вкривали рани.

— На, поїж! — сказав Акела, підводячись зі свого місця і підштовхуючи вовку частину лані, яку приніс для нього Мауглі. Чужий вовк із жадібністю почав втамовувати свій голод.

— Дайте мені можливість відновити сили, Вільне Плем’я, і ви побачите, як я буду убиватиму їх! Тепер моє лігво порожнє, а ще за минулого молодика воно було повним — борг крові ще не сплачено.

Фао чув, як тріщала стегнова кістка під зубами чужинця, й у відповідь на ці слова схвально загарчав:

— Нам будуть потрібні такі зуби. Що, Червоні Собаки йдуть самі чи зі своїми дитинчатами?

— Ідуть лише дорослі мисливці, весь народ важкий, сміливий, — була відповідь.

Усе те, що повідомив чужий вовк, означало, що дикі собаки з Декану рушили в похід. А вовкам було відомо, що навіть тигр поступається своєю свіжою здобиччю зграї диких собак. Вони йдуть Джунглями навпростець, не звертаючи вбік, і все, що трапиться, хапають і рвуть на шматки. Хоча ці звірі значно менші за вовків і зовсім не такі хитрі й метикуваті, однак вони дуже сильні, а головне — переважають своєю кількістю. Червоні Собаки, наприклад, збираються цілою сотнею, не менше, тоді як чотири десятки вовків уже вважаються сильною зграєю.

Під час своїх блукань Мауглі заходив на край високого, порослого травою Деканського плоскогір’я, і йому не раз доводилося зустрічати диких собак, які безтурботно спали чи гралися в улоговинках серед кущів. Він відчував до них відразу й ненависть за те, що їхній запах відрізнявся від вовчого, за те, що вони не влаштовували лігва в печерах, а головне — за те, що в них між пальцями росло волосся, а у вовків між пальцями шерсті не було. Хлопець ще тоді дізнався від дикого слона Гаті, що зграя диких собак, яка полює, є дуже страшним ворогом. Сам Гаті завжди поступається дорогою перед ними, відходячи з того напрямку, який вибрали дикі собаки під час свого походу і яким вони йдуть, доки не загинуть геть усі чи доки не закінчиться запас дичини на їхньому шляху.

Акела теж дещо знав про диких собак. Він спокійно сказав Мауглі:

— Набагато краще померти разом з іншими, ніж самому. Це буде хороше полювання, і до того ж моє останнє полювання. Але ти, Маленький Брате, — людина, а люди живуть довго, і в тебе в майбутньому є ще багато днів і ночей. Тому йди краще на північ, заховайся там, і якщо якийсь вовк залишиться живим, він прийде до тебе, після того як підуть дикі собаки, і принесе звістку про битву.

— Тож мені слід піти в північні болота, ловити там рибку і спати на деревах. А чи не краще в такому разі попросити допомоги у племені Бандар-Ліг і харчуватися горіхами, доки Зграя буде вести бій тут, внизу? — з іронією запитав Мауглі.

— Та зрозумій же ти: це буде бій до смерті! Ти ніколи не мав справи з цими червоними вбивцями. Навіть сам Смугастий, і той…

— О-о-о! — презирливо вигукнув Мауглі. — Я вбив одну смугасту мавпу. Тепер ти послухай: були в мене Батько Вовк і Мати Вовчиця, і був у мене один старий сірий вовк… який інколи говорив не те, що треба: тепер він зробився зовсім білий… він став для мене батьком і матір’ю. І тому я, Мауглі, — тут хлопець дуже підвищив голос, — кажу: коли прийдуть Червоні Собаки, Мауглі та Вільний Народ будуть битися разом. І я присягаюся буйволом, за якого купили мені життя, тим буйволом, якого віддала за мене Багіра в ті далекі дні, які не може пам’ятати ніхто зі зграї, присягаюся, і нехай дерева та річка почують мене і запам’ятають мою клятву, якщо я забуду її: я присягаюся, що цей ніж стане зубом для Зграї, і думаю, що цей зуб буде гострішим за інші. Ось слово, яке даю я, Мауглі.

— Ти не знаєш, що таке Червоні Собаки, ти, людино з вовчою мовою, — крикнув Вон-Толла. — Я думаю про одне, як би сплатити їм мій борг крові, перш ніж вони розірвуть мене на шматки. Дикі Собаки йдуть повільно, вбиваючи все. Доки вони прийдуть, ще пройде зо два дні, й до того часу мої сили відновляться. Тоді я буду готовий сплатити їм мій борг крові. Але вам я б порадив інше, Вільний Народе. Для вас було б кращим іти на північ і перебути там деякий час, доки Червоні Собаки не підуть звідси. Це буде таке полювання, коли не вистачатиме часу на сон.

— От що скажу на слова твої, Вон-Толло! — з різким сміхом крикнув Мауглі. — Вільний Народе! Він радить нам рушати на північ, їсти там ящірок і щурів, щоб ненароком не зустрітися з Червоними Собаками. Вони будуть вільно полювати на наших землях, а ми будемо переховуватися десь на півночі, доки їм не заманеться віддати нам те, що й так нам належить. Вони собаки! І собачі діти — червоні, жовтопузі, безволосі, з шерстю між пальцями! Червоні Собаки приводять по шість чи вісім дитинчат за раз, наче якісь чикаї (маленькі стрибаючі щури). Звісно, нам не залишається нічого іншого, як тікати звідси, Вільний Народе, і просити у мешканців північних боліт, щоб вони кидали нам хоча б нутрощі одубілої худоби! Джунглі наші! Тож подумайте, Вільне Плем’я, і вибирайте! Це буде славне полювання! Ми битимемося за Зграю, за всю нашу Зграю! За наші лігва, за наші родини, за наших підлітків, які починають полювати, і за маленьких дитинчат у печерах! Рушаймо назустріч Червоним Собакам! Ходімо на них! Ходімо назустріч Червоним Собакам! Ходімо на них! Ходімо на них!

На цей заклик Зграя відповіла громовим криком, який здійнявся серед нічної тиші, наче шум поваленого дерева.

— Йдемо на них! — відповіла Зграя.

— Залишайтеся тут! — сказав Мауглі своїм чотирьом Братам. — Нам буде потрібен кожен зайвий зуб. Нехай Фао і Акела підготують Зграю до битви, а я піду дізнаюся про кількість собак.

— Ти йдеш на смерть! Ти йдеш на смерть! — закричав Вон-Толла. — Що може вдіяти проти червоних убивць така безволоса істота, як ти? Подумай, навіть сам Смугастий, і той…

— Я бачу, що тебе недарма називають Вон-Толла! — відповів йому Мауглі. — Але поговоримо тоді, коли Червоні Собаки будуть перебиті, а поки — вдалого полювання вам усім!

ІІІ

Мауглі біг серед ночі, охоплений гарячковим збудженням, ледь помічаючи, куди ступає його нога. Він зупинився, тільки коли наскочив на пітона Каа, що згорнувся в кільце. Той заліг біля річки на стежці, де повинні були проходити лані.

— Кссс! — сердито зашипів Каа. — Хіба пристойно для мисливця Джунглів псувати нічне полювання, до того ж тоді, коли я очікую на таку чудесну дичину?

— Визнаю свою провину, — відповів Мауглі, підводячись. — А я саме тебе і шукав, Каа. Щоразу, коли я з тобою зустрічаюся, ти все товщий і товщий. Нікого немає в Джунглях, хто міг би зрівнятися з тобою, Каа, хто був би таким старим, таким сильним і таким неперевершеним, як ти!

— До чого це ти хилиш? — люб’язно, але з ледь прихованою іронією мовив Каа. — Не минуло й місяця відтоді, коли ця людина з ножем жбурляла камінням в мою голову й дражнилася, наче з якоїсь останньої лісової кішки, лише за те, що я спав на занадто відкритому місці.

— Але ти забув, Каа, що тоді через тебе лані розбіглися навсібіч, а я на них полював. До того ж, Пласка Голово, ти виявився тоді настільки глухим, що зовсім не чув моїх криків, коли я просив тебе зійти з галявинки і залишити вільну дорогу для ланей, — спокійно говорив Мауглі, сидячи на візерунчастих кільцях пітона.

— А тепер ця людина приходить до того ж Пласкоголового, але вже з ласкавими, улесливими словами, кажучи, що я мудрий, сильний і неперевершений. І той же Пласкоголовий вірить цій людині та робить їй зі свого тіла зручне сидіння, і все це чому?.. Скажи правду, чи зможе Багіра влаштувати тобі таке зручне місце для відпочинку?

Каа, як звичайно, склав зі своїх кілець щось на зразок крісла, на якому Мауглі простягся з великим задоволенням. Знайшовши в темряві голову Каа, він притиснувся до неї плечем і почав розповідати другу про всі свої пригоди, про все, що сталося в Джунглях цієї ночі.

— Хоча я мудрий, якщо вірити твоїм словам, — почав Каа, — однак, мабуть, я став глухим. Я зовсім не чув крику Фіаль. Тепер я починаю розуміти, чому раптом так поменшало травоїдних. А чи багато Червоних Собак?

— Я ще не знаю. Мені дуже потрібно було побачити тебе. Ти старший за Гаті. Але, Каа… — Тут Мауглі закрутився від радості. — Яке чудове буде полювання! О, небагатьом із нас вдасться побачити наступний місяць!

— І ти будеш брати участь у цій битві? Згадай, що ти людина і що Зграя колись вигнала тебе. Нехай вовки б’ються з собаками, а тобі що з того? Ти людина.

— Торішні горіхи стали знову чорною землею, і хто давнє пом’яне, той лиха не мине, — сказав Мауглі. — Звісно, я людина, але зараз я сказав собі, що я вовк. Я свідчуся річкою й деревами, що не забуду цього. Я належу й належатиму до Вільного Народу, доки червоні убивці не підуть звідси.

— Вільний Народ! — насмішкувато повторив Каа. — Вільні злодії! Хіба ти зв’язав себе з ними мертвою петлею заради пам’яті мертвих вовків? Ні, це не буде хороше полювання!

— Тут справа в моєму слові, яке я вже дав. І це знає річка, знають дерева. Доки не підуть звідси Червоні Собаки, моє слово не повернеться до мене.

— Те, що ти зараз сказав, змінює всі плани. У мене була думка взяти тебе з собою в північні болота, але слово, навіть слово маленької голої істоти, залишається словом. У такому разі, скажу тобі…

— Зачекай, Пласка Голово, спочатку добре подумай, перш ніж зв’язати себе мертвою петлею. Мені не потрібно від тебе слів, тому що я добре знаю, що ти…

— Тоді нехай буде по-твоєму. Я не даватиму слова. Але тепер скажи мені, які плани в тебе, що ти думаєш робити, коли прийдуть Червоні Собаки?

— Їм доведеться перепливати Вайнгангу. От я і зустріну їх з ножем на відмілинах, зі Зграєю позаду себе. Вражаючи їх і відганяючи, ми можемо змусити їх рушити вниз за течією, а інакше ми трохи охолодимо їхні глотки.

— Червоні Собаки ніколи не повертають, а глотки в них гарячі, — відповів Каа. — Коли закінчиться полювання, то не залишиться ні людини, ні вовка, а лише сухі кістки.

— Якщо доведеться померти, то помремо. Проте це буде чудове полювання. Але, Каа, мій шлунок ще молодий, мої очі бачили ще мало дощів, і я ще недостатньо мудрий та сильний. Можливо, у тебе є кращий план?

— Я бачив не одну сотню дощів. Коли Гаті ще втрачав свої молочні зуби, мій слід на землі вже тоді був досить великим. Присягаюся Першим Яйцем, я старший за багато дерев; перед моїми очима пройшли всі події в Джунглях.

— Але ж це буде зовсім нове полювання, — сказав Мауглі. — Ніколи досі Червоні Собаки не перетинали наших слідів.

— Те, що є, вже колись було. Те, що буде, — то лише забуте минуле. Зачекай тихенько, доки я згадаю, що було зі мною.

Мауглі вмостився на кільцях Каа і так лежав досить довго, граючи зі своїм ножем. А Каа, поклавши голову на землю, тим часом думав про те, що він бачив і про те, що дізнався відтоді, як вийшов з яйця. Здавалося, світло виходило з його очей, що блищали, наче потьмянілі опали. Він залишався нерухомим і лише час від часу погойдував головою; здавалося, наче він спав і бачив уві сні здобич. Мауглі також задрімав. Він цінував кожну можливість добряче поспати перед полюванням, і тому міг заснути в будь-яку хвилину дня й ночі.

Хлопець уві сні відчув, що Каа починає рости під ним: прокинувшись, він побачив, як тіло величезного пітона роздувається. При цьому створювався шум і свист, подібний до звуку шаблі, яку витягають зі сталевих піхов.

— Я бачив усі часи, які минули, — мовив нарешті Каа. — Я бачив, як росли великі дерева, я бачив старих слонів, я бачив скелі, голі й зубчасті, які ще не встигли вкритися мохом. А ти, маленький друже, ще живий?

— Пройшло зовсім небагато часу, відколи з-за скель піднявся місяць, — відповів Мауглі. — І мені невідомо, що означає…

— Сс! Досить. Я знову став колишнім Каа. Я розумію тепер, що минуло зовсім мало часу. Тепер ми рушимо до річки, і там я покажу тобі, як потрібно відбити напад Червоних Собак.

IV

Каа повернувся і стрілою помчав до могутнього річища Вайнганги. Там він відшукав невеличкий затон, у глибині якого знаходилася Скеля Миру, тепер зовсім укрита водою. Поруч із пітоном, не відстаючи від нього, плив Мауглі.

— Тепер, Маленький Брате, ти не намагайся пливти, бо я рухатимуся дуже швидко. Краще хапайся міцніше за мою спину і тримайся.

Лівою рукою Мауглі обхопив шию пітона, міцніше притиснувся до його тіла. Після цього Каа почав розтинати воду річки з такою швидкістю, на яку був здатен лише він. Біля шиї Мауглі свистів струмінь води, що піднялася гребенем, а ноги його бовталися з боку в бік під час швидких поворотів довгого тулуба пітона. Вгору за течією за кілька миль від Скелі Миру річище Вайнганги стискалося стрімкими скелями з мармуру до сотні футів височиною. Тут могутній потік Вайнганги стрімко падав униз, обмежений бескидами, що оточили його з усіх боків. Мауглі поглянув угору й побачив річку, яка шалено мчала просто на нього, але ця картина його не злякала. Він дивився на скелі, що височіли праворуч і ліворуч, і з незадоволенням відчував, що повітря навколо них просякнуте чимось нудотним, кисло-солодким, що нагадувало запах від великого мурашника у спеку опівдні. Хлопець несвідомо заховався у воду, залишивши над її поверхнею лише обличчя, щоб дихати. Каа ухопився своїм хвостом за підводну скелю і тримався, наче на якорі, проти стрімкої течії, підтримуючи Мауглі між своїми кільцями.

— Адже це — Місце Смерті. Навіщо ми прийшли сюди? — запитав хлопець.

— Вони тепер сплять, не бійся нічого, — відповів Каа. — Гаті не поступається дорогою при зустрічі зі Смугастим. Але той же Гаті квапиться відійти вбік, щоб не зустрітися з Червоними Собаками. І лише Червоні Собаки нікому не поступаються дорогою. Але чи існує щось на світі, перед чим звернув би з дороги Дрібний Народець? Дай-но відповідь на це запитання, ти, всезнаючий Володарю Джунглів! Скажи-но мені тепер, хто справжній господар Джунглів?

— Він, — прошепотів Мауглі, — Дрібний Народець. Він Володар Джунглів. Це — Місце Смерті! Ходімо швидше звідси!

— Не поспішай і не бійся. Вони тепер сплять. Все, що я тут бачу, залишилося таким, як і тоді, коли я був не довшим за твою руку.

Поорані щілинами і сточені негодою скелі навколо ущелини Вайнганги з давніх-давен, від самого початку Джунглів, уподобав собі Дрібний Народець — мешканці скель, неспокійні, люті чорні індійські бджоли.

Мауглі добре знав, що всі сліди повертають вбік за милю до цього жахливого місця. Сотні років на цих скелях жили, роїлися, гніздилися дикі бджоли. Вони вкрили білий мармур скель старим медом, наповнили щілини в камінні своїми стільниками, і ніхто — ні звір, ні людина — на наважувався турбувати їх. З обох боків тісної ущелини звисали вниз чорні оксамитові штори. Мауглі похолонув від жаху, коли, придивившись краще, впізнав у них мільйони бджіл, що сплять. Подекуди на уступах чорніли схожі на згнилі пеньки купи старих залишених стільників. Там, під захистом скель, виднілися нові бджолині споруди. В іншому місці дерева і повзучі рослини, що закріпилися в розколинах, були обліплені шматтям чарунчастої гнилої речовини. Час від часу Мауглі з Каа чули з глибини ущелини далекий шум, без сумніву, викликаний падінням наповненого медом важкого стільника, який зірвався у якійсь із внутрішніх галерей. Після такого падіння можна було чути сердите дзижчання комах, що прокинулися, чи мирний стукіт краплин меду: він стікав із каміння і падав з висоти вниз. Біля підніжжя скель тяглася вузька смуга плаского берега, яка геть уся була завалена темними високими купами, що нашарувалися тут здавна. Купи ці складалися з мертвих бджіл, стільників, що впали, крилець метеликів, які залетіли сюди, щоб поласувати медом. Все це, падаючи донизу, утворило з часом гори м’якої чорної маси. Вона гнила, й одного запаху, який ішов від цих куп, вистачило б, щоб злякати будь-яку істоту, яка знала, що таке Дрібний Народець.

Каа знову поплив угору за течією річки, доки не досяг піщаної відмілини біля гирла ущелини.

— Дивися, он там лежать останні жертви Дрібного Народцю! — сказав він.

На відмілині лежали скелети пари оленів і буйвола. Мауглі бачив, що ні шакал, ні вовк не чіпав цих кісток: вони зберігали те положення, в якому тварину застала смерть.

— Ці нещасні, мабуть, не знали, куди потрапили. Вони перейшли заборонену лінію, і бджоли кинулися на них і вбили, — пробурмотів Мауглі. — Ходімо краще звідси швидше, доки Дрібний Народець не прокинулися.

— Вони не прокинуться аж до світанку, — сказав Каа. — Тепер я дещо розповім тобі. Багато-багато років тому забіг сюди з півдня один олень, за яким гналася Зграя. Він не знав цієї частини Джунглів. Засліплена страхом, тварина примчала до цих бескидів і стрибнула вниз у річку. За нею летіла Зграя, яка була так розпалена переслідуванням, що не помітила, куди привів її слід здобичі. Багато вовків зі Зграї кинулися тоді зі скелі у воду за оленем, та вони всі померли раніше, ніж торкнулися води. Але й ті, хто не стрибнув у воду, залишилися нерухомими на скелях. Олень же виявився живим!

— Як це могло статися?

— Отак. Він примчав першим і, рятуючи своє життя, встиг стрибнути вниз раніше, ніж Дрібний Народець зрозумів, у чому справа.

А коли він зрозумів і приготувався до нападу, олень був уже у воді. Зграя ж, яка мчала за ним, наскочила просто на Дрібний Народець, стривожений рухом оленя й уже готовий до битви.

— Тож, кажеш, олень залишився живим? — перепитав Мауглі із запалом.

— Живий! Принаймні він не загинув тоді й, в усякому разі, якщо й загинув від чогось іншого, то не від Дрібного Народцю. Але у воді не було нікого з таким сильним тілом, як моє, щоб допомогти йому впоратися з течією; його, звичайно, ніхто не чекав у воді, коли він стрибнув у річку, як чекатиме маленьку людину один глухий, жовтий, старий пласкоголовий пітон, коли ззаду будуть мчати всі Червоні Собаки Декану. Ну, що ти думаєш тепер?

Каа поклав голову на плече Мауглі й поворушив своїм язиком біля його вуха. Обидва мовчали певний час, доки нарешті Мауглі першим не порушив тишу, прошепотівши:

— Це означає — потягти смерть за вуса. Каа, ти справді наймудріший у Джунглях.

— Так, це говорять й інші, не лише ти. Тепер обміркуй: якщо Червоні Собаки гнатимуться за тобою…

— О, вони, певно, гнатимуться за мною. Я зможу їх заманити. У мене під язиком є достатньо гострих, чіпких колючок, які увіп’ються в їхню шкіру.

— Якщо вони, засліплені люттю й гонитвою, бігтимуть за тобою і не бачитимуть нічого, крім твоїх плечей, то всі впадуть мертвими, навіть і ті, які кинуться у воду і попливуть вниз, бо Дрібний Народець поженеться за ними скрізь і накриє собою їх геть усіх. До того ж води Вайнганги стрімкі, а собак ніхто не підтримуватиме у воді. Якщо ж хтось із них упорається з течією Вайнганги й залишиться живим, то його віднесе просто до берега Сіонійських гір, де очікуватиме Зграя, яка перегризе йому горло.

— О! Ніхто не вигадає кращий план! Отже, уся справа в тому, щоб пробігти та стрибнути! Які дрібниці! Я намагатимусь добре заприятелювати з Червоними Собаками, так, щоб вони не відстали від мене!

— А ти оглядав скелі там, нагорі, з боку берега?

— Ні! Я мало не забув зробити це!

— То йди й оглянь. Там вся земля поорана ямами й тріщинами. Якщо ти зробиш хоча б один хибний крок, то твоє полювання закінчиться. Ну, я залишаю тебе тут і зараз піду повідомити Зграї, де вони мають чекати на Червоних Собак. Роблю це лише заради тебе, тому що, зізнаюся, я не маю ані найменшого бажання водитися з вовками!

V

Коли Каа не бажав підтримувати з кимсь знайомства, то він умів бути таким неприязним, як навряд чи хтось інший у Джунглях, хіба за винятком Багіри. А у ставленні до вовків Каа не був особливо люб’язним. Попрощавшись із Мауглі, пітон вирушив униз по річці. Він підплив до Скелі Миру і побачив Акелу та Фао, які, стоячи на березі, прислухалися до нічних звуків.

— Гей, ви, вовки! Слухайте! — крикнув глузливо Каа. — Червоні Собаки повинні помчати вниз до річки. Якщо у вас вистачить сміливості зустріти їх, то можете перегризти їм горло на ваших відмілинах.

— Звідки вони прийдуть? — запитав Фао.

— А де моє людське дитинча? — поцікавився в свою чергу Акела.

— Вони прийдуть звідти, звідки мають прийти, — відповів на це Каа. — Та ви не питайте, а дивіться і чекайте. А щодо твого людського дитинчати, з якого ти взяв слово, що обрікає його на загибель, то я відповім, що малий зі мною. І якщо він досі живий, то, в усякому разі, не завдяки тобі, стара посивіла собако! Тож сидіть тут і чекайте на Червоних Собак. І подякуйте долі, що вона послала вам на захист людське дитинча і удава, який теж буде на вашому боці.

Каа повернувся і помчав назад, вгору за течією. Зупинившись в середині ущелини, він підняв голову й почав оглядати зубчасту лінію бескидів, що нависали над ним. Скоро пітон побачив вгорі Мауглі, який рухався на фоні зоряного неба. Потім почувся шум у повітрі та сплеск води. Хлопець зник під водою, а через хвилину він уже був між дивовижними згинами тіла Каа.

— Тут не варто стрибати вночі, — спокійно сказав Мауглі. — Я вже двічі тут стрибнув, щоб потренуватися. Але скажу, що це нехороше місце. Там нагорі кущі та щілини між скелями скрізь зайняті Дрібним Народцем. Біля печер, заселених ними, я поклав три купи каміння.

Коли пробігатиму тут, то, перш ніж стрибнути, переверну ногою ці купи. Це розтривожить весь Дрібний Народець і зробить його злішим.

— Слушна думка, що може з’явитися лише в голові людини, — сказав Каа. Та це зовсім зайве: Дрібний Народець і без того завжди злий.

— Але тоді вже сутенітиме, а в цей час крилаті істоти збираються на відпочинок. Червоні Собаки набагато краще полюють удень. А надвечір вони стають млявішими — ось чому я вирішив викликати їх на бій ближче до заходу сонця. Тепер вони біжать кривавим слідом Вон-Толли.

— Шуліка Ранн ніколи не минає мертвого бика, так і собака нізащо не промине кривавий слід, — сказав Каа.

— Я зроблю для них новий кривавий слід, цього разу з їхньої власної крові, й нагодую їх землею. А що ти думаєш робити зараз, Каа? Залишишся тут, доки я прийду сюди зі своїми собаками?

— Ну а що буде, якщо Червоні Собаки вб’ють у Джунглях тебе самого, або якщо Дрібний Народець уб’є тебе раніше, ніж ти встигнеш стрибнути й заховатися у воді?

— Що буде — те буде. Коли прийде Завтра, ми вб’ємо і Завтра, — відповів Мауглі приказкою Джунглів. — А Пісню Смерті співай наді мною не раніше, ніж я буду насправді мертвим. А поки — вдалого полювання, Каа!

Хлопець опустив руку, якою тримався за шию пітона, і помчав униз ущелиною, прямуючи до відмілини, де течія була не така стрімка. Він весь час голосно сміявся, його сповнювало дике захоплення. Дуже любив Мауглі тягнути смерть за вуса, як він казав, показуючи цим усім Джунглям, хто їхній володар. Раніше за допомогою Балу він не раз грабував гнізда диких бджіл, що живуть на деревах, і тому знав, що Дрібний Народець не любить запаху дикого часнику. Він зібрав жмутик цієї рослини, прив’язав його деревним волокном до пояса і після цього, не поспішаючи, пішов по кривавому сліду, залишеному Вон-Толлою. Слід цей вів від лігвищ Сіонійської Зграї на південь. Так хлопець пройшов по сліду з десяток миль, озираючись навсібіч і не втрачаючи свого веселого настрою.

— Я був Мауглі-Жабеням, — говорив хлопець сам до себе. — Тепер я Мауглі-Вовк; скоро буду Мауглі-Мавпою, а потім — Мауглі-Оленем. Врешті-решт, я залишуся Мауглі-Людиною. Го! Го!

І він голосно сміявся, граючись своїм довгим, добре нагостреним ножем.

Слід Вон-Толли, всіяний плямами темної крові, біг між дерев, які утворили цілі хащі — вони густішали в напрямку до північного сходу. Але що далі на південь ішов слід, то ліс рідшав і, не доходячи двох-трьох миль до Бджолиних Бескидів, змінювався на низькорослий чагарник. Звідси можна було бачити Бджолині Бескиди, бо в цьому напрямку місцина була зовсім відкритою, отже тут навряд чи міг заховатися навіть вовк. Досі Мауглі весь час ішов серед дерев; при цьому особливу увагу він звертав на відстань між гілками тих дерев, які росли окремо. Інколи хлопець зупинявся і навіть видирався по гілках, потім стрибав з одного дерева на інше. Так дістався він до згаданої відкритої галявини, на якій був близько години. Він уважно вивчив її з усіх боків. Потім Мауглі знову повернувся до сліду Вон-Толли, відшукав поруч зі слідом одне дерево з розлогими гілками; вибрав гілку десь за вісім футів над землею і всівся на ній, прив’язавши до гіллячки свій жмутик часнику. Після цього він спокійно розтягнувся на гілці та знічев’я став гострити свій ніж об підошву ноги.

VI

Близько опівдня, коли спека сильнішала, Мауглі почув тупіт численних лап, і одночасно до його носа вітер доніс гострий запах, найогидніший запах, яким тхне зграя Червоних Собак. Скоро з’явилися й самі собаки; вони неквапно, але впевнено бігли по сліду Вон-Толли. Мауглі дивився на них згори й бачив, що вони майже удвічі менші за вовків. Але він знав, що, хоча Червоні Собаки мають порівняно невеликий зріст, у них дуже сильні лапи і міцні зуби. Коли гостроносий ватажок, що біг попереду зграї, схиливши морду до землі, наблизився до дерева, на якому сидів хлопець, Мауглі гукнув йому звичне вітання Джунглів: «Вдалого полювання!»

Ватажок зупинився і підвів голову. Зупинилися і його товариші, що йшли за ним. Скоро зібралася величезна юрба Червоних Собак, які вирізнялися низько опущеними хвостами, міцними лапами, підтягнутими боками і криваво-червоними мордами. Всі вони мовчки дивилися на Мауглі. Ці собаки взагалі мовчазні тварини, такі вони й у себе, на Декані. Навколо дерева зібралося сотні з дві Червоних Собак. Однак ватажкам скоро набридло чекати, поки всі дивилися на хлопця, і вони знову почали жадібно обнюхувати слід Вон-Толли, готуючись вести свою зграю далі. Якби це сталося, то собаки підійшли б до Сіонійських лігв ще вдень, а Мауглі мусив за всяку ціну затримати їх до сутінків.

— Хто ж дозволив вам вештатися тут? — запитав у Червоних Собак Мауглі.

— Нам не потрібно ніякого дозволу. Всі Джунглі належать нам, — відповів один із псів, вишкіривши свої міцні білі зуби.

Мауглі продовжував дивитися згори на Червоних Собак, глузливо посміхаючись. Він дуже вдало наслідував пронизливий писк чикаї, показуючи цим, що Червоні Собаки для нього ніби маленькі щури. Одразу вся зграя щільно оточила дерево, а ватажок почав несамовито гавкати, називаючи Мауглі лісовою мавпою. У відповідь на це хлопець витягнув униз свою голу ногу й покрутив пальцями над самою головою ватажка. Цього було достатньо, щоб довести всю зграю до нестями. Червоні Собаки, пальці яких були вкриті шерстю, не витримували, коли їм нагадували про це. Мауглі швидко відсмикнув свою ногу, коли ватажок стрибнув угору, й почав глузливо кричати:

— Гей, ви, собаки! Ідіть до свого Декану й доїдайте там ящірок! Гей, ви, Червоні Собаки! Повертайтеся до ваших братів чикаї, ідіть собі назад, ви, з волохатими пальцями!

І Мауглі знову закрутив пальцями ноги над головами розлючених Червоних Собак.

— Спускайся зі свого дерева, безволоса мавпо! Краще злазь, бо однаково одубієш тут від голоду, — злісно вила зграя, дедалі щільніше збираючись навколо стовбура дерева. Саме це й було потрібно Мауглі. Він витягнувся на всю довжину свого тіла на гілці, сперся на неї підборіддям і спокійно дивився вниз. Його права рука вільно звисала з дерева; в такій позі хлопець залишався нерухомим, працюючи лише язиком. Він молов різні дурниці, все, що йому спадало на думку про звички, життя Червоних Собак, їхніх дитинчат, нори та інше. Жодна мова не володіє таким великим запасом різних уїдливих і глузливих виразів, як мова Джунглів, коли потрібно виявити своє презирство до когось. Мауглі недарма сказав Каа, що в нього під язиком є велика кількість маленьких, але гострих і чіпких колючок. І тепер, користуючись ними, він поступово, анітрохи не нервуючи сам, змусив Червоних Собак порушити таку звичну для них мовчанку. Змусив їх спочатку гарчати й гавкати, потім довів їх до виття і нарешті викликав у собак таку шаленість, що вся зграя хрипіла від безсилої люті. Спочатку собаки намагалися відповідати на дошкульні кпини Мауглі тією ж монетою. Але ці спроби можна було порівняти хіба що з тим, якби дитині заманулося змагатися з Каа. Хлопець лежав на гілці, обхопивши її ногами і тримаючи напоготові праву руку напівзігнутою. Неодноразово уже найбільший ватажок Червоних Собак стрибав угору, намагаючись вхопити Мауглі за руку, але той залишався нерухомим, вичікуючи зручного моменту й не ризикуючи видати свій план необережним жестом. Нарешті ватажок зібрав усі свої сили для шаленого стрибка і підскочив футів на шість-сім від землі. Ніхто й оком не змигнув, як права рука Мауглі зі швидкістю змії, що завдає удару, витягнулася вниз, і його міцні пальці вчепилися в широкий загривок ватажка. Той повиснув у повітрі, теліпаючи лапами і хвостом над головами всієї зграї. Але хлопець не відпускав свою здобич і потроху підтягував собаку, який продовжував шалено крутитися в його руці, до себе. Витягнувши лівою рукою ніж, він спритно відрізав червоний пухнастий хвіст у ватажка і жбурнув його, безхвостого, на землю.

Тепер Мауглі міг бути цілком спокійним: Червоні Собаки не підуть далі по сліду Вон-Толли. Вони залишаться під деревом доти, доки не розірвуть його або доки він не переб’є їх усіх. Собаки щільно оточили дерево, вони тремтіли від люті й жаги помсти. Впевнений, що собаки вже нікуди не підуть, Мауглі заліз вище, знайшов собі зручну розсоху, вмостився на ній і заснув.

Через кілька годин він прокинувся і перерахував зграю. Всі собаки були на місці, мовчазні, злі, зі сталевими очима, що сяяли шаленою ненавистю. Сонце хилилося на захід. Через півгодини Дрібний Народець, що мешкає на скелях, закінчить свій робочий день і рушить на відпочинок. Наближалися сутінки, і дикі собаки млявішили і ставали менш здатними до нападу й захисту.

— Які ви віддані вартові! Але я можу обійтися і без ваших послуг, — сказав Мауглі, прокинувшись і підводячись на своїй гілці. — Я не забуду вашої відданості. Ви дуже старанні, але занадто вже схожі одне на одного. Ось чому я не віддам хвоста вашому ватажку. Хіба це тобі не до вподоби, безхвоста собако?

— Чекай, я ще дістану тебе і випатраю власними зубами, — вищав ватажок і скажено гриз стовбур дерева, на якому сидів Мауглі.

— Хіба я зробив щось погане? Тепер ви маєте нову породу червоних куцих собак із короткими обрубками замість хвоста. Вам не можна буде сідати на гарячий пісок, от і все. То ви нізащо не хочете йти від мене? Ну, в такому разі ви підете за мною, куди я вас поведу — я навчу вас розуму.

Сказавши це, Мауглі перестрибнув, як мавпа, на сусіднє дерево, потім на наступне і так далі. Слідом за ним рухалася вся зграя, піднявши догори свої червоні люті морди. Іноді він робив вигляд, що готовий упасти на землю, і тоді всі пси, перевертаючи один одного, кидалися до місця, де він мусив був упасти: кожен прагнув першим вчепитися в горло хлопцю. Дивовижно рідкісна це була картина — людина з ножем, що блищав у променях вечірнього сонця, перестрибувала з гілки на гілку по верхівках дерев; а внизу, під її ногами, мовчазна червона зграя переслідувала цю фігуру жадібними поглядами. Коли Мауглі досяг останнього дерева, за яким починалося відкрите місце аж до Бджолиних Бескидів, він зупинився, взяв свій жмутик часнику й почав натиратися ним, оточений собаками, що вили від безсилої люті.

— Ти думаєш так позбутися свого запаху, ти, мавпо з вовчою мовою? — кричали вони. — Це тебе не врятує, ми будемо йти за тобою до останнього подиху.

— Тримай свій хвіст! — раптом крикнув Мауглі, кидаючи у натовп Червоних Собак хвіст їхнього ватажка, який щойно був у нього в руках. Зграя інстинктивно відбігла назад, коли почула запах своєї власної крові.

— А тепер ідіть за мною до останнього подиху! — закричав їм Мауглі.

Користуючись миттю, коли зграя подалася назад, він зіскочив із дерева на землю і швидше за вітер помчав у напрямку до Бджолиних Бескидів, перш ніж собаки зметикували, що хлопець думає робити.

Уся зграя завила в один голос і кинулася за ним важким галопом, яким Червоні Собаки можуть загнати найшвидшу і найвитривалішу тварину.

Мауглі добре знав, що ці собаки бігають значно повільніше за вовків, інакше він ніколи не наважився б вести за собою протягом трьох миль цілу зграю. А собаки мчали за ним упевненим галопом, добре знаючи, що тепер він нарешті належить їм і що рано чи пізно вони по-своєму розправляться з ним за все. Мауглі біг, думаючи лише про те, як би підтримати азарт своїх переслідувачів, щоб вони не повернули вбік. Він уповільнив темп, а за ним не більше ніж за якихось п’ятдесят кроків скакав безхвостий ватажок Червоних Собак. Уся інша розлючена зграя відстала, розтягнувшись на півмилі, вона нічого перед собою не бачила від жадання крові. Мауглі не намагався тікати вперед, він зберігав однакову відстань між собою і своїми переслідувачами та економив сили для останньої ділянки, коли йому доведеться бігти повз Бджолині Бескиди.

VII

Була та пора року, коли в Джунглях залишається небагато квітучих рослин. Тому Дрібний Народець рано закінчив свій день і вже готувався до спочинку. Але коли ноги Мауглі затупали над розколинами, в яких містилися незліченні гнізда Дрібного Народцю, земля раптом наповнилася грізним гулом. Мауглі зібрав останні сили й помчав так, як ще ніколи не бігав за своє життя, не забувши, однак, поперекидати ногою накидані раніше купи каміння, яке з гуркотом покотилися в темні розколини скель. Тоді над скелями почувся гул, схожий на шум морського прибою. Хлопець кинув поглядом назад і побачив, що повітря там раптом потемнішало. А попереду, внизу під його ногами, був стрімкий потік Вайнганги, над пінистими хвилями якого виднілася пласка, наче вкрита блискучими алмазами голова Каа. Не гаючи ні миті, Мауглі зробив могутній стрибок і залишив за собою безхвостого ватажка, який вже клацнув зубами, впевнений, що хапає хлопця за плече. Через мить Мауглі був у безпеці, схований пінявими водами річки.

Він не відчував жодного уколу на своєму тілі. Запах часнику на кілька секунд утримав розлючених комах, а цих секунд було достатньо, щоб пробігти повз Бджолині Бескиди. Коли він випірнув із води, Каа своїми кільцями обвив його тіло, і Мауглі на мить завмер від надзвичайної напруги і тріумфу. Поглянувши нагору, він побачив на краю бескидів якісь пухнасті маси, наче величезні купи бджіл. Маси ці валилися зі скель і падали у воду. Коли вони торкалися води, над річкою піднімалася ціла зграя бджіл, а вниз за течією неслося тіло мертвої собаки. З височини Бескидів чувся відчайдушний зойк, який перекривало могутнє гудіння мільйонів крил, схоже хіба що на гул далекого грому. Деякі собаки падали в розколини, зайняті бджолиними стільниками. Тут вони продовжували крутитися, клацати зубами, обриваючи стільники. Їх обліплювали бджоли і жалили до смерті, а Червоні Собаки котилися вниз, збільшуючи своїми тілами купи трупів на березі річки. Деякі з Червоних Собак падали на дерева, що вкривали Бескиди, вже мертвими. Однак більшість собак, оскаженівши від болю, зібрали останні сили й устигли живими вскочити в річку. Каа потім розповідав, що жадібні води Вайнганги проковтнули тоді достатньо собак.

Каа продовжував тримати Мауглі, поки той переводив подих.

— Нам не можна більше залишатися тут, — нарешті сказав пітон. — Дрібний Народець розлютився не на жарт. Швидше забираймося звідси!

Мауглі поплив, намагаючись якомога глибше триматися під водою, держачи ніж напоготові.

— Не поспішай, не поспішай, Маленький Брате! — заспокоював його Каа.

— Один зуб нічого не заподіє цілій сотні, навіть якщо це зуб самої кобри. Ще багато Червоних Собак залишилися неушкодженими. Добра половина з них устигла щасливо врятуватися, вчасно помітивши наближення Дрібного Народцю.

— Тож буде чимало роботи для мого ножа! Та відчепіться ви нарешті! Який надокучливий Народець!

І Мауглі знову заховався під водою, щоб захистити своє тіло від бджіл, що шалено дзижчали скрізь над річкою і кидалися на все, що бачили.

— Було б краще, якби ти поводився тихіше. Мовчання завжди доречне, — сказав Каа, який був абсолютно байдужий до бджіл, бо їхні жала ніяк не могли проколоти його луску. — Ти ще полюватимеш. Попереду маєш цілу ніч. Чуєш, як вони там виють?

Близько половини собак вчасно помітили пастку, в яку потрапили їхні товариші.

І, різко повернувши вбік, вони стрибнули у воду в тому місці ущелини, де вона переходила в невисокий, хоча і стрімкий уступ. Ці врятовані заповнювали повітря криками помсти й погрозами на адресу лісової мавпи, через яку вони дійшли до такого сорому. Їхні крики зливалися з виттям інших, що гинули в боротьбі з Дрібним Народцем. Залишатися на березі означало б приректи себе на смерть, і Червоні Собаки зрозуміли це. Ось чому вціліла частина зграї кинулася у воду й попливла за течією, просто до затону, за яким ховалася Скеля Миру. Але невгамовні бджоли продовжували своє переслідування навіть тут, змушуючи собак пливти далі вниз. До вух Мауглі доходили слова безхвостого ватажка, який закликав свою зграю не жаліти жодного Сіонійського Вовка. Але йому не пощастило виявити весь талант красномовства, бо раптом серед собак здійнявся лемент:

— Стережіться! Хтось убиває в пітьмі! Дивіться: вода червона від крові!

Мауглі тим часом пірнав і плавав під водою, як видра, знизу вражаючи собак один за одним, перш ніж вони встигали відкрити пащі. Лише жирні криваво-червоні плями, що з’являлися на поверхні води, і нерухомі тіла свідчили про наявність якогось невідомого підводного ворога. Собаки хотіли повернути назад, але течія виявилася занадто сильною, і до того ж Дрібний Народець продовжував жалити в ніс і вуха. З низин річки тим часом чулося грізне виття Сіонійської Зграї. Воно поступово голоснішало серед мороку, що густішав щохвилини. А Мауглі знову пірнув — і знову мертва собака з’явився на поверхні води. Тоді серед Червоних Собак здійнявся лемент: одні кричали, що краще повернути до берега, інші вимагали від свого ватажка, щоб він вів їх назад до Декану, треті зверталися до невидимого ворога та закликали його вийти і прийняти відкритий бій.

— Ну, тепер твої брати там, внизу, легко впораються з іншими, — сказав Каа. — Дрібний Народець полетів до себе додому. Повернуся додому і я. Вовкам я не допомагаю.

VIII

У цей час на березі з’явився вовк, що біг підстрибцем на трьох лапах. Він то припадав до землі, то підкидав лапи вгору, як роблять вовки, коли граються. Це був Вон-Толла, який мовчки біг берегом поруч із Червоними Собаками.

А ті продовжували пливти, хоча було видно, що вони втомилися, бо від занадто довгого перебування у воді їхня шерсть намокла і хвости волочилися, як намоклі губки. Червоні Собаки мовчки пливли, з тривогою позираючи на берег, де їхні погляди зустрічали пару палаючих очей, що весь час рухалися поруч з ними.

— Погане полювання! — сказав один із собак.

— Навпаки, чудове! — крикнув Мауглі, раптово з’явившись біля нього. Він устромив ніж під лопатку звіра й ухилився вбік, щоб не потрапити під зуби небіжчика.

— А ти, людське дитинча, хіба тут? — гукнув із берега Вон-Толла.

— Краще запитай про це мертвих собак! — відповів Мауглі. — Хіба не бачиш, скільки їх там внизу в річці? Я донесхочу нагодував цих собак брудом. Я грався з ними увесь день і залишив без хвоста їхнього ватажка, але і для тебе ще достатньо. Куди мені тепер їх гнати?

— Я нікуди не поспішаю, — сказав Вон-Толла. — Попереду в мене ще ціла ніч, і я награюся з ними вдосталь у темряві, коли мої очі будуть краще бачити.

Здалеку долітала бойова пісня Сіонійської Зграї, яка була дедалі голоснішою, яснішою і закінчувалася закликом: «До бою станемо всі ми сміливо проти ворога, що йде сюди!» Раптом стрімкий поворот річки, яка огинала групу скель, виніс Червоних Собак просто до тих піщаних відмілин, де чекали на них вовки Сіонійської Зграї.

Тепер Червоні Собаки побачили, що вони зробили помилку. Краще було б вийти на берег вище і зустріти вовків на сухій землі. Але вже було пізно. Весь згористий берег був заповнений палаючими очима, а повітря наповнилося жахливим, нестихаючим Фіалем, який лунав у Джунглях увесь день від самого ранку.

Хто побачив би Червоних Собак, які пливли, та Вон-Толлу, який біг поруч з ними, міг би подумати, що вовк люб’язно запрошує собак вийти на берег.

— Гребіть до берега і нападайте! — крикнув ватажок Червоних Собак своїй зграї. Усі собаки одразу повернули й попрямували до суші, пінячи воду на мілині. Увесь берег Вайнганги раптом побілів, а на воді з’явилися широкі хвилі, як від великого човна. Мауглі тим часом натискав на собак ззаду, вражаючи їх ножем і змушуючи шукати порятунку на березі.

Тоді почався довгоочікуваний бій на відмілинах. Подекуди сутичка слабшала, щоб відновитися з новою силою в іншому місці. Бійці то розтягалися по всьому березі, то збивалися в купу. Бій тривав скрізь: і біля води, і в кущах, і між дерев серед високої трави. Хоча кількість Червоних Собак після зустрічі з Дрібним Народцем значно поменшала, та навіть і зараз їх було принаймні по двоє на одного вовка. Всі вовки жадали бою: вони билися за свою Зграю, за свої житла, за все, що було таким дорогим для них. Тут були не лише дорослі посивілі мисливці Зграї. У темряві палали очі вовчиць-матерів, які залишили свої печери і прийшли битися заради своїх дітей. Були тут і однорічні вовки, які нещодавно обросли свіжою м’якою темною шерстю і ще продовжували триматися коло своїх матерів. Вовк, як відомо, хапає жертву чи за горло, чи за спину. А Червоні Собаки чіпляються знизу. Тому коли бій ішов у воді чи на низькому березі, вовки мали перевагу над собаками, яким доводилося задирати голови догори. На землі вовкам було важче. А от ніж Мауглі працював однаково добре як у воді, так і на суші. Чотири Брати, помітивши хлопця, відразу оточили його. Сірий Брат крутився попереду, щоб захищати його ноги, інші троє трималися з боків Мауглі чи закривали його зверху, коли поштовх смертельно пораненого собаки, траплялося, кидав хлопця на землю.

Інколи побоїще було схоже на суцільну купу переплутаних тіл, які повільно рухалися то в одному, то в іншому напрямку та кружляли на місці. Інколи якась частина цієї сплутаної маси тіл здувалася, наче булька, і коли ця булька лопалася, в різні боки розліталися четверо чи п’ятеро понівечених Червоних Собак, що таки намагалися звестися на ноги і повернутися до центра сутички. Там на одного вовка насідали два чи три собаки, вхопивши його за боки. Однорічне дитинча, якого загризли до смерті, але стиснули з усіх боків, мертве продовжувало крутитися навсібіч, а мати тим часом, оскаженіла від люті, рвалася до нього, перевертаючи всіх на своєму шляху. І тут же серед цього звалища пара бійців, вовк і собака, забувши про все, стрибали один перед одним, вибираючи мить, щоб міцніше вчепитися в бік ворога, і за секунду обидва летіли сторчака, перевернуті розлюченими бійцями. В один із таких моментів Мауглі побачив Акелу. Він повільно рухався, тягнучи за собою з кожного боку по одному Червоному Собаці, які вчепилися в його ноги. Іншого разу перед поглядом хлопця майнув Фао, який тримав за горло собаку і тягнув його вперед, щоб жбурнути однорічним вовкам, а ті повинні були добити його.

У цілковитій пітьмі неможливо було побачити всі моменти бою, від якого в повітрі стояв суцільний гамір, виття, вереск, стогін.

Ближче до ночі помітнішим став метушливий рух. Знесилені собаки ухилялися від сутички з великими сильними вовками, але все одно не наважувалися тікати. Та Мауглі бачив, що бій скоро закінчиться, і він вже не завдавав смертельних ударів; однорічні вовки почали нападати сміливіше. Окремі бійці могли перепочити. Ніж Мауглі змушував Червоних Собак тремтіти, і лише його блиску було достатньо, щоб пес кинувся назад.

— М’ясо майже все з’їли, скоро залишаться самі голі кістки, — сказав, важко дихаючи, Сірий Брат. Усі його боки вкривали глибокі рани, з яких текла кров.

— Розгриземо і кістки, — відповів Мауглі. — Ось як ми б’ємося в Джунглях!

Лезо його ножа блиснуло, цього разу над собакою, який повільно плівся під вагою вовка, що навалився на нього ззаду.

— Не чіпай його! Це моя здобич! — хрипів вовк, не розтулюючи щелеп. — Залиш його мені, він мій!

— Хіба твій шлунок ще не повний, Вон-Толла? — запитав хлопець, побачивши, що це саме він. Хоча вовк увесь був у страшних ранах, однак ще міцно тримав зубами свою жертву, не даючи їй можливості викрутитися. — Ого, та під тобою безхвостий! — вигукнув Мауглі, придивляючись до собаки — це дійсно був безхвостий ватажок зграї. — Бачиш, приятелю, як погано вбивати матір і дітей, залишивши батька живим. Здається мені, що цей батько, якого ти залишив, тепер дуже просто поквитається з тобою.

Один собака кинувся на допомогу до свого ватажка, але, перш ніж його щелепи встигли зімкнутися, ніж Мауглі блиснув над ним, а Сірий Брат закінчив справу.

— Ось як ми б’ємося в Джунглях! — повторив хлопець. А Вон-Толла й далі притискав собаку, все глибше вгризаючись у його спину, доки не відчув під зубами кісток хребта. Тоді Вон-Толла зробив останнє зусилля, кістки хруснули, і пес, затремтівши всім тілом, нерухомо простягнувся на землі, а за ним упав і знесилений суперник.

— Досить, Вон-Толла, борг крові сплачено. Вставай і співай свою пісню.

— Йому вже не доведеться більше полювати, — сказав Сірий Брат. — А де ж Акела? Щось давно його не чутно й не видно.

— Вони тікають! — почувся переможний голос Фао. — Агов, мисливці Вільного Племені! Добивайте їх! Вони тікають! Тепер і м’ясо з’їли, і кістки всі розгризли.

— Чекайте! Не дайте їм піти! — раптом пролунав різкий голос Мауглі. — Борг ще не сплачено. Ще залишився борг! Змусьте їх сплатити! Дивіться: вони убили Акелу! Не залишайте живим жодного Червоного Собаки. Смерть усім!

Мауглі з ножем кинувся до річки, щоб перетнути шлях тим собакам, які намагалися врятуватися у воді.

Раптом з-під купи мертвих собак піднялися голова і плечі Акели. Хлопець підбіг і присів на землю поруч зі старим вовком.

— Пам’ятаєш, я казав тобі, що цей бій буде останнім у моєму житті? Так, хороше було полювання. Ну а як ти, Маленький Брате?

— Що про мене говорити! Я цілий, і багато Червоних Собак заплющили назавжди сьогодні очі завдяки мені.

— І я зараз заплющу очі назавжди. Залишися, я хочу померти біля тебе, Маленький Брате!

Мауглі поклав до себе на коліна величезну зранену голову і обійняв роздерту шию Акели.

— Як багато днів пройшло відтоді, коли Шер-Хан гримів серед Джунглів, а маленьке голе людське дитинча качалося в пилюці, — сказав, важко дихаючи, Акела.

— Ні, ні, я не людське дитинча, я вовк. Я однієї крові з вовками Вільного Племені! — кричав Мауглі у відповідь на слова вовка-одинака. — Я не людина і не хочу бути людиною.

— Ні, Маленький Брате, маленьке моє вовченя! Ти не вовк, а людина. Ти весь людина. І якби не ти, Людино, сьогодні Зграя не святкувала б перемоги над Червоними Собаками. Колись я врятував тобі життя; було, що й ти врятував мене, та сьогодні ти врятував життя Зграї. Отже тепер усі борги сплачено, і ти мусиш іти до свого племені. Тож іди до нього, Маленький Брате. Кажу тобі ще раз, око від мого ока. Твоє полювання тут закінчилося. Іди до свого племені.

— Я нікуди не піду. Я буду полювати в Джунглях сам. Я говорив це раніше.

— Після посухи ллють дощі, а після дощів приходить весна. Так і ти, Маленький Брате, повинен повернутися до свого племені. Прийде час, і з’явиться хтось, хто пожене тебе звідси до людей.

— Хто ж може погнати мене?

— Мауглі сам пожене Мауглі. Ти муситимеш повернутися до свого племені, тому що ти людина.

— Коли Мауглі гнатиме Мауглі, тоді я і піду.

— От і все, що я хотів сказати тобі, тепер я скажу кілька слів до мого народу. Адже я був ватажком племені, — мовив Акела. — Допоможи мені підвестися, Маленький Брате.

Мауглі обережно допоміг Акелі підвестися і підтримував його обома руками. Тоді вовк глибоко зітхнув і почав Пісню Смерті, яку завжди співає ватажок Зграї, коли приходить його останній час.

І що довше співав Акела, то дужчав його голос, піднімаючись вище й вище, лунаючи над обома берегами Вайнганги. Пісня обірвалася голосним закликом: «Вдалого полювання!» — і вовк замовк. З останнім звуком пісні Акела посунувся вперед, вислизнув з рук Мауглі та ліг поруч зі своєю останньою жертвою.

Мауглі сидів нерухомо, як камінь, біля тіла Акели, опустивши голову на коліна. Він не бачив і не чув, що відбувалося навколо. А в цей час безжалісні розлючені вовчиці продовжували добивати залишки зграї Червоних Собак. Гамору й криків уже майже не було чути. Вовки один за одним залишали поле битви. Деякі, стрибнувши раз чи два, лягали тут же, на землі, збільшуючи собою купу мертвих тіл. П’ятнадцять вовків і з півдюжини вовчиць Сіонійської Зграї лягли в цей день на березі Вайнганги. А з тих, хто залишився живим, жоден вовк не пішов неушкодженим. Кожен поніс на тілі пам’ять про цей страшний день.

Бій давно вже скінчився, а Мауглі ще сидів біля тіла Акели. На сході зарожевіло небо, повіяв холодний вранішній вітерець. Раптом Мауглі відчув чийсь доторк і побачив біля своїх ніг закривавлену мокру морду Фао. Хлопець устав і, не промовляючи ні слова, показав на величезне тіло Акели, яке лежало на землі. «Вдалого полювання! — сказав Фао, звертаючись до Акели, наче той ще міг його почути, а потім, повернувши голову, крикнув: — Вийте, собаки, сьогодні вночі помер Вовк!» Але ніхто з Червоних Собак не відповів йому. З двохсот Червоних Собак Декану, які пишаються тим, що ніщо живе не витримає їхньої навали, ніхто не повернувся додому, щоб принести звістку про цю страшну битву.