Мауглі

І

Минув рік після великого бою на берегах Вайнганги, де знайшов свою смерть Акела. Мауглі тепер було близько сімнадцяти років, але він здавався набагато старшим, бо постійний рух на відкритому повітрі, здорова їжа в достатній кількості, плавання — а в спеку хлопець майже не виходив із води — надали його тілу надзвичайної міцності й мужності. Коли йому було потрібно залізти на високе дерево, щоб роздивитися дорогу, він міг годину висіти на одній руці, вчепившись за гілку. Він міг зупинити оленя на бігу й навіть перекинути його через себе. У нього було достатньо сили, щоб перевернути чорного кабана, який живе в північних болотах.

Народ Джунглів, який раніше побоювався хлопця через його розум, тепер почав боятися його через перевагу в силі. Коли Мауглі, не поспішаючи, проходив Джунглями, далеко попереду летіла звістка про його наближення, і мешканці Джунглів квапилися повернути вбік, щоб звільнити дорогу. При цьому його погляд, як і раніше, був м’яким і привітним, і навіть коли хлопець бився, його очі не палали тим диким вогнем, який завжди сяяв у погляді Багіри. Але роки принесли дещо нове у вираз очей Мауглі: вони стали якимись особливо гострими, в них завжди можна було помітити дивне збудження, якого не могла зрозуміти навіть Багіра. Не раз вона запитувала про це самого Мауглі, але той замість відповіді посміхався.

— Хіба мої очі не змінюються? Якщо полювання невдале, це мене засмучує. Якщо інколи я не маю чого їсти два дні, то відчуваю себе дуже нещасним. Невже мої очі нічого не говорять про все це?

— Якщо твій рот і хоче їсти, то очі не показують цього. Чи ти полюєш, чи набиваєш свій шлунок, чи купаєшся — твої очі завжди однакові, як каміння на березі річки.

Мауглі пильно поглянув на пантеру з-під своїх довгих вій, і, як завжди, Багіра відвела очі, визнавши в ньому свого володаря.

Якось Мауглі з Багірою лежали поруч на схилі пагорба, який височів над берегами Вайнганги. Внизу над долиною річки білою ковдрою стелився ранковий туман. Зійшло сонце і взолотило промінням неспокійне море туману, кинувши смуги світла на м’яку траву, де відпочивали хлопець і пантера. Посушлива пора року закінчилася. Листя на деревах здавалося мертвим і лише іноді сухо шелестіло, коли серед тиші набігав раптом вітер. На оголеному кущі, під яким лежала Багіра, зберігся один листок. Пантеру щось тривожило. Вона швидко піднялася, голосно втягнула повітря і перевернулася на спину.

Качаючись по землі й махаючи лапами, пантера намагалася зловити листок, який турбував її.

— Наближається поворот року, — сказала вона, — скоро Джунглі заживуть новим життям. Надходить час Нових Пісень, і листок знає це, тому він і тремтить. Іде хороша пора.

— Ні, ще не скоро, дивися, трава зовсім суха, — сказав Мауглі, видираючи жмут минулорічної трави. — Ще зачекаємо з Новими Піснями. Весняне Оченятко (маленька квітка, яку часто можна побачити в Джунглях, з червоними, начебто з воску, пелюстками у формі лійки. Ранньою весною ця квітка майорить скрізь на полях серед молодої трави) і не думає розквітати.

— Послухай, Багіро! Хіба годиться чорній пантері так валятися у траві черевом догори і махати лапами в повітрі, наче якась звичайна лісова кішка?

— Уррр! — замуркала пантера, думаючи, певно, про щось зовсім інше і не слухаючи Мауглі.

— Я кажу, чи годиться чорній пантері так вити, фиркати і качатися! Подумай про те, що ми з тобою господарі Джунглів!

— Чую, чую, людське дитинча! — відповіла Багіра, перевертаючись через голову й сідаючи на землю. Її шерсть, яка скачалася за зиму, тепер була вся сіра від пилу.

— Звісно, ми з тобою Володарі Джунглів. Хто знайдеться сильніший за Мауглі чи хто в Джунглях розумніший за нього? — В голосі пантери відчувалась якась грайлива, майже глузлива нотка, яка змусила хлопця озирнутися й уважніше поглянути на Багіру. Зміст фрази в Джунглях іноді повністю залежить від тону, яким її вимовляють. — Я кажу, що ми з тобою Володарі Джунглів. Хіба я не маю рації? Чого ти так дивишся? Чи, можливо, я сказала щось образливе? Людське дитинча вважає непристойним трошки полежати на траві, чи що? А може, воно хоче кудись полетіти?

Мауглі майже не слухав те, що вона говорила. Хлопець сидів, спершись на коліна ліктями, і дивився на протилежний берег, звідки линув пташиний спів. Якась пташка боязким, невпевненим голосом починала співати свою весняну пісеньку. Ці перші звуки були, наче слабка тінь тієї повної, сильної пісні, яку ця ж пташка співатиме пізніше. Але Багіра відчула перші несміливі звуки весняної пісні, які змусили її неспокійно кидатися в усі боки, і вона загарчала:

— Чуєш? Іде, іде час Нових Пісень.

— Так, я чую, але чому ти тремтиш з голови до п’ят? Невже тобі холодно? Адже сонце пече так сильно!

— Це співає Ферао, червоний дятел, — сама собі, наче не чуючи Мауглі, говорила Багіра. — Він намагається згадати свою пісню. Тож час і мені розпочати власну пісню.

І, не звертаючи уваги на Мауглі, Багіра почала муркотіти про себе, намагаючись пригадати пісню. Але ніяк не могла схопити забутий мотив: вона то нетерпляче припиняла спів, то знову починала, постійно збиваючись. Здавалося, пантера зовсім забула про хлопця.

— Даремно співаєш, адже навколо немає дичини, — ліниво мовив Мауглі, думаючи, що Багіра затягує свою Мисливську Пісню.

— Маленький Брате! Де в тебе вуха! Хіба це моя Мисливська Пісня? Я намагаюся пригадати іншу пісню, яку скоро співатиму.

— А я зовсім забув про це. Мені варто було б давно знати: коли ви заводите своїх Нових Пісень, тоді лишаєте мене самого, тікаючи кудись далеко, — пробурчав Мауглі.

— Що правда, то правда, Маленький Брате! Але ж ми ненадовго залишаємо тебе… — винувато почала Багіра.

— Ви всі робите так! — із роздратуванням у голосі перервав її Мауглі, зіскакуючи з місця. — Ви тікаєте від мене, а я, Володар Джунглів, повинен сам блукати скрізь. Пригадай, що сталося рік тому, коли мені потрібно було зібрати жмут цукрової тростини з полів біля людських поселень. Я тоді попрохав тебе розшукати Гаті й сказати йому, щоб він приніс мені пригорщу солодкої трави. Хіба це важко з його хоботом!

— То він і прийшов до тебе, правда, не того ж дня, а, здається, двома днями пізніше. Зате він приніс тоді не пригорщу, а цілий оберемок, і цієї солодкої трави тобі вистачило аж до нових дощів. Але принаймні я в цьому не винна.

— У тому-то й справа, що він не прийшов до мене саме тоді, коли я просив. Замість цього він всю ту ніч гасав по Джунглях до світанку, наче божевільний, ревів, трубив, зовсім не думаючи, що його можуть почути. Після нього тоді в Джунглях залишилася дорога, як від трьох слонів. Він навіть танцював просто перед хатами Людської Зграї, незважаючи на те, що був повний місяць. На одній стежині він наскочив на мене — і хоч би зупинився! Ось як ви поводитеся з тим, кого називаєте Володарем Джунглів!

— Та зрозумій, що тоді був час Нових Пісень, — відповіла Багіра так само винувато. — Чи, може, Маленький Брате, ти не сказав тоді Гаті звичного Чарівного Слова? Але залишимо цю розмову і краще будемо слухати Ферао! Ти чуєш, як він виспівує?

Кепський настрій, здавалося, залишив Мауглі, гнів його перекипів, і він випростався на землі, поклавши руки під голову і заплющивши очі.

— Не варто про це довго думати, а краще трохи поспати. Відпочиньмо, Багіро! До того ж я відчуваю невелику важкість у шлунку. Підсунь свій бік під мою голову!

Пантера розтяглася біля Мауглі, але зробила це без задоволення, зітхнувши. Вона не хотіла спати, а воліла слухати Ферао, який невтомно вчив свою пісеньку, щоб неперевершено виконати її, коли прийде час Нових Пісень.

ІІ

У Джунглях Індії сезони змінюються дуже непомітно. Можна сказати, там лише дві пори року: дощова і посушлива. Але якщо ви будете уважними і спостерігатимете не лише за небом з його хмарами, але і за ґрунтом, тоді ви побачите всі чотири пори року, які заступають одна одну, — як ми звикли. Найдивовижніша в Джунглях весна. Але це не наша весна: вона не вбирає ліси і поля в нове листя й нові квіти — вона лише жене перед собою все старе, все напівмертве, що втратило свою зелень, свою свіжість, все, що зносила, терпіла боязка, несмілива, м’яка зима. Весна має вдихнути нове, молоде життя у стару землю. І свою справу вона робить так добре, що ніде в світі немає такої прекрасної весни, як у Джунглях.

Ще вчора все навколо здавалося млявим, стомленим; запахи ледь рухалися у важкому, нерухомому повітрі й здавалися затхлими, задушливими. І ось відбувається швидка зміна, невідтворювана словами — її можна лише відчути. Для ока наче все залишається по-старому, наче нічого не змінюється. Але сьогодні раптом у повітрі повіяло чимось новим, що наповнює тіло бадьорістю, радістю — і відразу звірі Джунглів ожили, заворушили вусами, почали рухатися, шерсть з їхніх боків стала жмутами випадати на землю. Ось із неба бризнув маленький, ледь помітний дощик, і, наче у казці, всі дерева, всі чагарники, бамбукові зарості, всі мохи й трави прокинулися від сну і шумно потяглися вгору; ви дійсно можете чути їхній ріст. Вдень і вночі повітря наповнене невгамовним, безперервним дзижчанням, дзвоном — це голос Весни, яка надходить. Цей особливий шум, що заполоняє повітря, не створений ні бджолами, ні потоками, які струменять, ні вітром, що пробігає по верхівках дерев. Цей дивний, невгамовний шум — пісня молодої природи, яка прокидається.

Досі кожен рік наближення весни викликало в Мауглі стан особливого захоплення. Він перший з усіх мешканців Джунглів знаходив і приносив Весняне Оченятко, яке щойно розкрилося; він перший помічав у чистому небі купку весняних хмаринок. Не було місця в Джунглях, де б не лунав тоді його веселий, жвавий голос. Сьогодні він тут, на мокрих галявинках, які буяють квітами, завтра його голос звучить разом із хором великих жаб Джунглів чи передражнює маленьких сов, які кричать без угаву протягом всієї весняної світлої ночі.

Для Мауглі, як і для інших мешканців Джунглів, весна була порою жвавого руху. Хлопець був на ногах від самого ранку і до пізнього вечора. Для нього видавалося дрібницею пробігти вдень кудись за півсотні, а то й більше миль лише для того, щоб нарвати квітів. І після такої тривалої прогулянки він повертався радісний, сяючий, з віночком яких-небудь дивовижних рослин. Під час цих далеких весняних прогулянок із хлопцем не було його постійних чотирьох супутників. На цей час вони залишали його і йшли до інших вовків співати з ними своєї Весняної Пісні. Блукаючи Джунглями, Мауглі подекуди чув їхнє гарчання, дивне уривчасте завивання, яке лунає лише навесні, коли голоси мешканців Джунглів стають іншими. Ця зміна голосів — одна із причин, чому весна у Джунглях називається часом Нових Пісень.

Коли прийшла сімнадцята весна Мауглі, він відчув, що шлунок у нього став іншим, як говорила Багіра. Не встигли ще молоді пагони бамбука вкритися темними плямами, як хлопця опанувала якась нетерплячка. Він з тугою очікував ранку, відчуваючи появу нових запахів. Але коли приходив ранок і павич Мао, сяючи бронзою, лазур’ю і золотом, вітав його голосним криком серед ранкового туману, Мауглі відчував, що голос завмирає у нього в горлі й що по всьому тілу пробігає дивне почування. Воно починається з кінчиків пальців і закінчується біля коренів волосся. Хлопцеві раптом здавалося (чому — цього він і сам не міг пояснити), що він дуже нещасний. Мауглі уважно оглядав своє тіло — йому здавалося, що він наштрикнувся на якусь гілку.

Павич Мао голосним криком вітав появу нових пахощів, а інші птахи підтримували його. Зі скель на березі Вайнганги долинав хрипкий голос Багіри, що звучав, як щось середнє між криком орла й іржанням коня. Згори, з гілок, які вкрилися свіжою зеленню, лунали завивання і крики мавпячого племені. І коли Мауглі, слухаючи ці звуки, палав бажанням відповісти павичеві Мао, з його вуст злітав лише тихий сумний шепіт.

Хлопець стояв зажурений і дивився вгору. Крізь просвіти між гілками виднілися юрми мавп, які дражнилися, а внизу на галявинці танцював весняний танок павич Мао, розпустивши свій розкішний хвіст.

— З’явилися нові запахи, Маленький Брате! — кричав Мао. — Вдалого полювання, Маленький Брате! Чого ж ти мовчиш?

— Вдалого полювання, Маленький Брате! — кричав згори шуліка Ранн, спускаючись донизу зі своєю подругою. Вони промчали так близько до Мауглі, що зачепили його крилами.

Легкий весняний дощ пройшов смугою по Джунглях, освіживши молоді листочки; на небі лягла подвійна веселка, повітря здригнулося від першого грому. Дзвінкий шум стишився на деякий час, його заступив строкатий крик численних племен Джунглів. Усі вітали весну, всі, за винятком Мауглі.

— Що це зі мною? — з тривогою запитував сам себе хлопець. — Здається, я їв досі лише хорошу їжу й постійно пив хорошу воду. Однак горло моє палає, щось тисне у грудях, наче я поїв того плямистого кореня, який черепаха Оо вважає найчистішим кормом. У моєму шлунку відбувається щось недобре, і я через дрібниці наговорив багато неприємного Багірі та іншим мешканцям Джунглів. Мені то жарко, то холодно; щось непокоїть, але що саме — цього я не знаю. Може, кудись пробігтися? Побіжу туди, за ті гори, до північних боліт. Це буде чудова весняна прогулянка. А потім повернуся. Занадто легким було моє полювання останнім часом. І я, можливо, став важчим. Мабуть, четверо моїх супутників теж не відмовляться пробігтися зі мною. Це буде їм корисно — вони помітно погладшали.

Мауглі крикнув, прислухався, потім крикнув ще і ще, але ніхто не відповів на цей поклик. Його чотири товариші, його Брати, були тепер занадто далеко і не чули крику. Вони співали Весняних Пісень, оспівували місяць, полювання на оленя разом з іншими вовками Зграї. Правда, було ще світло, але у час Весняних Пісень Народ Джунглів не дуже на це зважає. Мауглі розсердився, що ніхто не відповідає йому, і знову гнівно крикнув. У відповідь почулося лише глузливе нявкання плямистої кішки Джунглів, яка лазить по деревах у пошуках ранніх пташиних гнізд. Хлопець весь затремтів від роздратування і ладен був уже хапатися за ножа, але вчасно отямився і спробував опанувати себе, напустивши презирливо-зарозумілого вигляду. Але ніхто не звертав на нього анінайменшої уваги. Обличчя його набуло злого виразу: він насупився і побіг з гори вниз. По дорозі Мауглі зустрічав декого з Народу Джунглів, але жоден не зупинив його, не заговорив. Кожен був занадто зайнятий власною справою.

Злістю на всіх і на все наповнилося серце хлопця, хоча в глибині душі він розумів, що це неправильно.

— Так, — казав він сам до себе. — Коли з Декану приходять Червоні Собаки чи коли Червона Квітка розпускається серед бамбука, тоді всі Джунглі мчать до Мауглі, заклинаючи його великим словом слона. Але варто лише розкритися червоному Весняному Оченяткові чи затанцювати голоногому павичу Мао, як усі Джунглі божеволіють, наче їх перекусали собаки… Що ж це, нарешті? Ім’ям буйвола, за якого купили моє життя, запитую: я Володар Джунглів чи ні? Мовчать! Чому ви тут? Що ви тут робите?

Пара молодих вовків зі Зграї стрибала вниз стежкою, відшукуючи якесь тихе місце, щоб розпочати сутичку, бо Закон Джунглів, як відомо, забороняє битися перед очима Зграї. Шерсть на їхніх спинах стояла дибки, вони гарчали один на одного і в будь-яку мить готові були зчепитися. Мауглі кинувся назустріч, схопив по вовку в кожну руку й відкинув їх у різні боки, як це робив не раз під час ігор чи полювання. Але досі він жодного разу не втручався у весняні бої вовків. Відкинуті вовки знову кинулися один на одного так оскаженіло, що перевернули Мауглі на землю і, не гаючи часу на розмови, розлючено зчепилися і покотилися по землі. За мить Мауглі був уже на ногах. Вихопивши ножа, вискаливши зуби, він готовий був прибити обох вовків на місці лише за те, що ті продовжували бійку, незважаючи на його, Мауглі, заборону (хоча за Законом кожен вовк має право битися, скільки завгодно). Хлопець стрибнув до вовків і, вигнувшись, очікував зручного моменту, щоб одним ударом простромити обох. Але поки чекав, відчув, що втрачає сили: його руки опустилися, і він, сховавши ніж, відійшов убік. «Мабуть, я з’їв щось отруйне, — подумав хлопець. — Відтоді, як я розігнав Раду Зграї Червоною Квіткою, відтоді, як я убив Шер-Хана, ніхто зі Зграї не міг звалити мене на землю. І ось тепер я упав від поштовху цих двох звичайнісіньких вовків! Певно, я втратив силу, і тепер залишається лише померти. О, Мауглі! Що завадило тобі вбити їх обох?»

А вовки тим часом продовжували битися, доки один із них не покинув поле бою і не втік. Мауглі залишився сидіти на зім’ятій та закривавленій траві, зі згаслим поглядом, увесь під владою якогось важкого відчуття самотності, якого досі не знав.

Він рано закінчив полювання цього дня і їв небагато, лише для того, щоб набратися сил для весняної прогулянки, яку планував. Їв хлопець один, бо всі мешканці Джунглів були зайняті своїми весняними піснями й боями. Була розкішна біла ніч Джунглів. Кожна зелена галузка лише за цю ніч піднялася настільки, як в іншу пору року не піднялася б і за місяць. Гілка, яка ще вчора була сухою і мертвою, за одну ніч наповнилася соками. Нога Мауглі поринала в густий і теплий килим із моху. Свіжа трава була зовсім м’яка — її краї ще не встигли стати гострими і жорсткими. Численні голоси Джунглів зливалися в один могутній хор Нових Пісень, який, здавалося, був породжений цим яскравим місячним світлом, що сяяло на ставках, на скелях, пробивалося між стовбурами дерев, між ліанами, вигравало на мільйонах листочків.

Мауглі було дуже важко на душі, але йому одразу полегшало, коли він звівся на ноги. Хлопець навіть голосно заспівав. Він не біг, а швидше летів. Він рухався вздовж схилу гори в напрямку до північних боліт, через саме серце Джунглів. Землю вкривала густа м’яка ковдра, яка робила його кроки нечутними. Звичайній людині було б дуже важко продиратися крізь густі трав’янисті зарості, але Мауглі завдяки шаленій силі своїх м’язів мчав через ці зарості, наче легка пір’їнка. Ні гнилий стовбур, ні камінь, що зривався в нього з-під ноги, ні на мить не затримували його легкого і швидкого бігу. Коли хлопець втомлювався пересуватися на ногах, він видирався на верхівки дерев по якійсь ліані й там продовжував свій шлях по гілках, як мавпа. Потім раптом залишав це повітряне царство і падав з величезної висоти вниз, описавши в повітрі красиву дугу. Інколи траплялися ущелини, від яких ішло тепле сире повітря, наповнене густим ароматом нічних квітів, що повністю вкривали ліани. Повітря було тут таким важким, що Мауглі мало не задихався від цих насичених пахощів. Інколи він біг темними стежками, оголена земля яких була покреслена правильними темними і світлими місячними плямами, що створювало враження візерунчастої мармурової підлоги під склепіннями старовинного храму. Часом хлопцю доводилося іти по високій траві, яка обливала його теплою росою, чи стрибати по верхівках голих бескидів.

В одному місці шлях Мауглі проходив по гребенях скель, і йому доводилося перестрибувати з каменя на камінь над норами маленьких лисиць, які перелякано дивилися на невідому істоту… З чагарника інколи долинав звук, що нагадував шум пилки. Це кабан точив об стовбур дерева ікла. Побачив хлопець і самого звіра, з очима, що сяяли диким вогнем, і мордою, вкритою піною. В одному місці він почув важке сопіння і удар рогів. Повернувши вбік, звідки линули звуки, Мауглі зустрів пару оленів, які тупцювали на місці, зіштовхнувшись рогами.

Ідучи через потоки, він чув рев крокодила Джакали, що здалеку нагадує рев бика. Інколи натрапляв на змій, які звилися між собою і розлючено кидалися на порушника їхнього усамітнення. Але раніше ніж вони встигали завдати удару, Мауглі вже тікав далеко від них. Він мчав далі й далі на північ.

ІІІ

Так біг Мауглі, часом наповнюючи повітря голосними криками чи наспівуючи пісню. Біг, освітлений яскравим весняним місяцем, і відчував себе щасливим. Раптом його ніс відчув зміну пахощів. Це підказало, що він уже близько до боліт, які були метою сьогоднішньої прогулянки і які знаходилися далеко за межами території його полювання.

Звичайна людина після перших трьох кроків загрузла б з головою в тому в’язкому, нетвердому ґрунті, по якому зараз ішов Мауглі. Але він мав, як кажуть, очі на ногах: його нога сама стрибала з грудки на грудку, з пня на пеньок, не запитуючи очей, куди стати. Він біг просто до середини заболоченого простору, лякаючи диких качок. Діставшись старого, вкритого мохом пня, який виступав над темною водою, хлопець присів перепочити.

Його поява змусила прокинутися все численне населення — навесні птахи сплять дуже мало й дуже сторожко. Цілі зграї птахів літали над болотом, відшукуючи місце, де б можна було знову сісти. Всі вони бачили Мауглі, який сидів на високому пеньку, чули пісню, яку той наспівував, оглядаючи свої жорсткі ступні й обчищаючи їх від колючок і скалок. Але жодна пташка не заговорила з хлопцем, не звернулася до нього із запитанням. Всі вони цілком поринули у свої весняні турботи. І той сум, який, здавалося Мауглі, пішов від нього, залишився позаду, в Джунглях, звідки хлопець утік, знову охопив його, наздогнав і тут. Тепер цей сум був ще сильнішим.

Цього разу Мауглі вже злякався.

— Вона прийшла і сюди, — мовив уголос. — Вона весь час бігла за мною! — І він з острахом озирався, немов очікуючи, що туга стоїть позаду нього. — Тут її немає, де ж вона?

Нічні голоси наповнювали повітря, всі звірі й птахи говорили, перегукувалися між собою, але всім було байдуже до Мауглі, ніхто не звертав на нього уваги, ніхто не помічав його. І болісне відчуття самотності росло й росло.

— Я точно з’їв щось отруйне! — сказав хлопець і навіть зрадів, що нарешті знайшов причину свого нещастя. — Мабуть, якось випадково я з’їв отруйний корінь, і ось тепер сила залишає моє тіло. Я тоді злякався. Ні, це не я злякався. Мауглі не боїться двох вовків, які зчепилися, як не боявся б Акела чи Фао. А якщо тоді злякався, то, мабуть, щось з’їв отруйне… Джунглі живуть, їм байдуже до мене. Вони співають, виють, ведуть бої, збираються у зграї, бігають, веселяться, поки я тут вмираю один серед болота від цієї отрути, яка увійшла в мене. — Хлопцеві стало так шкода себе, що він мало не розплакався. — А завтра вони знайдуть мене мертвим серед цього чорного бруду. Ні, піду назад, у свої Джунглі. Я хочу померти на Скелі Ради. Там, можливо, прийде до мене Багіра, яку я так люблю, якщо вона до того часу закінчить свої пісні. Вона буде поруч протягом тих кількох годин, які ще залишилися в мене. А потім прилетить шуліка Ранн і поховає мене, як поховав і Акелу.

Думаючи про це, Мауглі відчув такий несказанний жаль до себе, що гаряча сльоза не втрималася в нього на очах і скотилася на коліна. І, дивна річ, коли Мауглі почав жаліти самого себе, йому одразу полегшало, і він відчув себе майже щасливим. «В ту ніч, коли Ранн ховав Акелу, я врятував Зграю від Червоних Собак, — пригадував Мауглі. Потім він згадав останні слова вовка-одинака, і ці думки заспокоїли його. — Тоді Акела перед смертю говорив мені багато дивних і незрозумілих речей. Це, мабуть, тому, що наш шлунок стає іншим, коли ми вмираємо. Він тоді говорив, що… Але ні! Що б Акела не казав, я належу до Джунглів! Я не людина!»

Спогади про битву на берегах Вайнганги викликали в Мауглі дивне збудження. Тому останні слова він вигукнув так голосно, що дика буйволиця, яка відпочивала в очереті, підскочила і заревіла:

— Ух! Людина!

— Ні, — відповів їй Майза, дикий буйвіл. — Він не людина. Це вовк без шерсті із Сіонійської Зграї. В такі ночі він бігає скрізь.

— Ух! А я думала, що він людина, — мовила буйволиця, заходячись коло трави.

— Запевняю тебе, що ні. Чого ти кричиш, Мауглі? Хіба є якась небезпека?

Замість відповіді Мауглі передражнив буйвола.

— Небезпека, небезпека! Ти, Майзо, лише і думаєш, є небезпека чи ні. А до самого Мауглі, який метається цілу ніч по Джунглях, тобі байдуже!

— Чого він так голосно кричить? — запитала буйволиця.

— Та вони всі так кричать, ті, хто топчуть траву і не знають, що її можна їсти, — сказав Майза із презирством у голосі.

— Тепер мені грубіянять! — зітхнув Мауглі. — Під час минулих дощів і не за такі слова я вигнав Майзу з його калюжі та поїхав на ньому по болоту верхи.

Мауглі простягнув руку, зламав очеретину і кинув її із зітханням убік. Буйвіл продовжував ремиґати, а буйволиця блукала і щипала траву.

— Ні, я не вмиратиму тут, — сказав Мауглі про себе. — Навіть Майза, який однієї крові зі свинею і крокодилом Джакалою, і той сміється з мене. Піду з цього болота. Хай буде, що буде. Підводься ж, Мауглі!

Йдучи з болота, хлопець не втримався від того, щоб не підкрастися до Майзи і не штрикнути його ножем. Величезний буйвіл стрімголов вискочив з калюжі з таким шумом, наче вибухнула гармата. А Мауглі дивився на переляканого звіра і реготав до нестями.

— Іди-но тепер і розповідай усім, що якось вовк без шерсті із Сіонійської Зграї врятував тебе, — глузливо говорив він.

— Вовк? Ти вовк? — хрипів буйвіл, борсаючись в болоті. — Який ти вовк? Усі Джунглі знають, що Мауглі був пастухом свійської худоби. Ти таке ж людське поріддя, як і ті, що порсаються там, на хлібних нивах. Ти з Джунглів? Знайшов, що сказати. Хіба справжній мисливець Джунглів крався б крізь очерет, наче змія, лише для того, щоб так зле пожартувати? На це здатен лише шакал. Так осоромити мене перед моєю буйволицею! Виходь-но краще на тверду землю, і я покажу…

Майза не завершив своєї фрази, бо від злості його рот наповнювався піною. Відомо, що навряд чи хтось інший у Джунглях має такий дратівливий характер, як буйволи.

Мауглі чекав, поки той пихкав і фиркав, і дивився на нього своїм непорушним поглядом. Нарешті, коли буйвіл заспокоївся настільки, що міг його вислухати, хлопець звернувся до нього з питанням:

— Чи не знаєш ти, Майзо, є тут неподалік від боліт барлоги Людської Зграї? Цю частину Джунглів я зовсім не знаю.

— Іди на північ, — проревів Майза ще сердито, бо Мауглі штрикнув його досить сильно. — Іди до них у село і вихваляйся своїм кепським жартом, на який здатен лише безволосий пастух, як ти.

— Людська Зграя, Майзо, не любить розповідей про Джунглі. І не варто так сердитися. Я не думаю, що через одну зайву подряпину на шкірі треба так хвилюватися. Піду погляну на це село. А ти заспокойся. Адже не щоночі приходить Володар Джунглів, щоб пасти тебе.

Мауглі стояв на нетвердому ґрунті на краю болота, упевнений, що Майза ніколи не наважиться кинутися на нього. Потім вів повернувся і рушив у дорогу, сміючись із гнівних слів буйвола.

— Мабуть, сила ще не зовсім пішла від мене, — говорив собі хлопець. — Отрута, певно, не дісталася кісток. Що це, зірка, чи що, ген там, так низько над землею? Ні, це Червона Квітка, така ж, як та, біля якої я лежав ще до того, як потрапив до Сіонійської Зграї. Одного разу я бачив її, тож нехай тут буде кінець моєї сьогоднішньої прогулянки.

IV

За болотом починалася широка рівнина, на якій блимав вогник. Багато часу пройшло відтоді, як Мауглі зустрічався з людьми. З тих пір він уникав їх. Але цього разу світло вогню чомусь тягло його до себе, наче якась дичина.

— Погляну на них. Подивлюся, як змінилася Людська Зграя.

Хоча хлопець знаходився в абсолютно незнайомій йому частині Джунглів, однак він, не вагаючись, побіг по росяній траві просто до хатини, з вікна якої линуло світло. Коли він підійшов ближче, кілька собак відчули його і загавкали.

— Нехай буде, як судилося, — мовив Мауглі, безшумно опускаючись на землю. Перед цим він так голосно завив по-вовчи, що всі собаки одразу замовкли. — Що ж я робитиму в цих людських барлогах?

Кажучи це, Мауглі несвідомо провів по губах рукою: згадав, як люди розбили йому колись камінням рот і вигнали зі своєї Зграї.

Цієї миті відчинилися двері хатини, і на порозі з’явилася жінка, яка почала вдивлятися у темряву. З дому через напіввідчинені двері чувся крик дитини, і жінка, озирнувшись, заспокоювала її:

— Все спокійно. Спи! Це, мабуть, завив шакал і розбудив собак. Скоро почне світати.

Мауглі затремтів усім тілом, коли почув голос жінки. Цей голос він добре знав. Але щоб зовсім впевнитися, що не помиляється, Мауглі тихо крикнув:

— Мессуа! Мессуа! — з подивом слухав свою людську мову Мауглі.

— Хто кличе мене? — голос жінки затремтів.

— Хіба ти забула мій голос? — відповів Мауглі, відчуваючи, як у нього стискається горло і сохне в роті.

— Якщо це ти, скажи ім’я, яким я тебе називала. — Жінка відчинила двері, її груди важко підіймалися.

— Нату! Нату! — відповів Мауглі, пам’ятаючи, що саме так називала його Мессуа, коли він прийшов до Людської Зграї.

— Підійди до мене, мій сину, — мовила жінка.

Мауглі вийшов із темряви на освітлене місце, а Мессуа дивилася на нього. Він побачив, що це та сама жінка, яка колись була такою доброю до нього і чиє життя він колись врятував. Вона здавалася тепер старшою. Волосся її посивіло, але голос і риси обличчя залишилися такими ж. Мессуа пам’ятала Мауглі таким, яким бачила його останнього разу, коли розлучалася з ним. Вона тривожно оглядала хлопця згори донизу, її погляд блукав по його грудях, обличчю, по всій його високій фігурі дорослої людини.

— Ти мій син, — повільно сказала вона, але потім, опустившись до його ніг, додала: — Ні, ти не мій син — ти якийсь лісовий бог.

Справді, Мауглі був схожим на лісового бога, яким його змальовують у казках. Він стояв, освітлений смугою світла, що падала з вікна: високий, стрункий, прекрасний, з довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах, з ножем біля пояса і з вінком з білого жасмину на голові. Так, його можна було прийняти за якесь лісове божество. Дитина в хаті знову прокинулася, підвела голову і закричала від переляку. Мессуа підійшла до неї, щоб заспокоїти, а Мауглі продовжував стояти біля порогу, роздивляючись глечики для води, горщики, ящики для зерна та інші речі, які використовують люди і які він тепер пригадував.

— Ти, мабуть, хочеш поїсти і попити? Все, що ти бачиш тут, усе твоє. Ми зобов’язані тобі життям. Але скажи правду, хто ти? Той, кого я звала Нату, чи якийсь лісовий бог?

— Я саме той Нату. Я зайшов сюди випадково. Місця, де я живу, дуже далеко звідси. Я побачив світло у вікні й пішов на нього. Я не знав, що ти живеш тут.

— Коли ми пішли тоді до Ханівари, — несміливо почала Мессуа, — англійці захистили нас від поселенців, які хотіли нас спалити. Ти пам’ятаєш це все?

— Так, я не забув.

— Але коли наш позов задовольнили і ми, маючи на своєму боці англійський закон, повернулися до рідного села, до цих злих людей, то вже не знайшли нічого.

— Це я добре пам’ятаю! — мовив Мауглі, й губи його затремтіли.

— Тоді мій чоловік пішов у робітники. Він був працьовитим і сильним, тому ми змогли купити собі тут трохи землі. Звичайно, тепер ми не так добре живемо, як у тому селі, але нам і не потрібно багато.

— А де ж він, той чоловік, який тоді длубався в землі, перед тим як піти з села? Той, що так тоді боявся?

— Він помер рік тому.

— А він хто? — запитав Мауглі, показуючи на дитину.

— Це мій син, який народився рік тому. Якщо ти бог, то пошли йому благодать Джунглів, щоб його не чіпав твій… твій народ, як не чіпав нас тієї страшної ночі.

Вона взяла дитину на руки. Малий, не боячись, простягнув рученята до Мауглі — дитина зацікавилася ножем біля його пояса. Помітивши цей рух, Мауглі тихенько відвів його руки вбік.

— Якщо ти саме той Нату, якого забрав тигр, то він твій молодший брат. Дай йому своє братерське благословення.

— Знову нічого не розумію, — із сумом сказав собі Мауглі. — Я не знаю, що таке благословення! Я не бог, я не його брат. Ох, мамо, мамо, тяжко в мене на серці!

І Мессуа бачила, що він весь тремтів, коли повертав їй дитину.

— Це тому, що ти усю ніч бігав по болотах, — говорила Мессуа, щось роблячи з горщиками. — Мабуть, у твої кістки забралася лихоманка.

У відповідь Мауглі посміхнувся. Йому було смішно думати, що є в його рідних Джунглях щось таке, що може нашкодити йому.

— Я зараз розпалю вогнище, — продовжувала жінка, — і дам тобі гарячого молока. Зніми з себе краще свій вінок, бо від нього йде занадто сильний запах. У такому тісному приміщенні й без нього задушливо.

Мауглі опустився на землю, щось бурмочучи собі під ніс, і всівся, схиливши голову на руки. Цілий вир дивних відчуттів охопив його, і він знову подумав, що отруївся. В голові все крутилося, і він почувався хворим. Хлопець пив молоко великими ковтками, а Мессуа стояла поруч і гладила його по плечу, ще не впевнена, чи перед нею її син, той Нату, з яким вона розлучилася колись, чи якась дивна лісова істота. Але вона таки була задоволена тим, що ця істота принаймні створена із плоті та крові.

— Сину мій, — мовила вона нарешті, — чи говорив тобі хто-небудь, що ти красень серед людей? — При цьому в її очах спалахнула гордість.

— Що ти кажеш? — здивовано запитав Мауглі, бо він, звісно, ніколи не чув нічого такого. Мессуа не відповідала йому, а лише щасливо посміхалася. Її погляд був досить красномовним.

— То я перша кажу це тобі? Думаю, нечасто матері доводиться першою говорити своєму сину такі прекрасні слова. Але ти справді дуже красивий. Я ще ніколи не бачила такого вродливого чоловіка.

Мауглі повернув голову: він намагався поглянути на себе через плече. Мессуа засміялася, спостерігаючи за його невдалими спробами це зробити. Хлопець, хоча й точно не розумів, чому вона так сміється, мимоволі сам почав реготати, а за ним засміялася і дитина.

— Ні, не можна сміятися з брата! — говорила Мессуа, обнімаючи дитину. — Якщо ти будеш хоч наполовину таким красивим, як він, тоді ми знайдемо тобі князівну, і ти роз’їжджатимеш на слонах.

Мауглі не розумів і третини з того, що говорила жінка, хоча й намагався. Він відчував, що його голова починає втомлюватися. Тепле молоко, випите після того, як він пробіг півсотні миль, цілюще подіяло на нього. Він ліг і через хвилину вже міцно спав. А Мессуа сиділа поруч і давала лад волоссю, що падало на очі хлопцю. Вона вкрила його ковдрою і відчувала себе дуже щасливою.

За звичкою Мауглі проспав решту ночі й увесь наступний день — його інстинкт, що ніколи не засинав, підказував: він тут у цілковитій безпеці. Прокинувшись, він так високо підскочив, що вся хатина заходила ходором. Хлопець відчув доторк ковдри і спросоння подумав, що потрапив у пастку. Зупинившись посеред хатини і випроставшись на весь зріст, із ножем у руках, він озирався напівсонний, готовий зустріти невидимого ворога.

Мессуа розсміялася, дивлячись на нього, і запропонувала поїсти. В неї не було нічого, крім кількох сухих пиріжків, підсмажених на вогні, та шматочків старих кислих тамариндів. Але цього було достатньо до вечора, коли Мауглі міг вполювати собі необхідну дичину. З болота віяло свіжим повітрям, яке збуджувало в Мауглі апетит і бажання рухатися. Йому хотілося продовжити свою весняну прогулянку, але дитина сиділа в нього на руках і не відпускала його, а Мессуа страшенно хотіла розчесати його волосся. Вона чесала і співала дитячої пісеньки, то називаючи Мауглі своїм сином, то прохаючи його послати її крихітці якийсь дивовижний подарунок. Двері були зачинені, але Мауглі давно вже чув ззовні звуки, значення яких він добре розумів. Раптом він побачив, що на обличчі Мессуа з’явився жах. Широко відкритими очима вона дивилася на двері, з-під яких виднілися дві сірі лапи. З вулиці чулося тихе завивання Сірого Брата, в якому відчувалося усвідомлення своєї вини, страх і каяття.

— Назад і чекай на мене! Ти не прийшов, коли я кликав тебе, — сказав Мауглі мовою Джунглів, не повертаючи голови, й одразу сірі лапи зникли.

— Тільки не приводь із собою своїх… слуг, — несміливо сказала Мессуа. — Я… ми завжди жили в мирі із Джунглями.

— Він прийшов сюди з миром, — мовив Мауглі, підводячись. — Згадай ту ніч, коли ви пішли до Ханівари. Тоді цілі їхні зграї супроводжували вас. Але я бачу, що й навесні Народ Джунглів не завжди забуває мене. Тепер, мамо, я йду.

Мессуа низько вклонилася йому. Вона й зараз думала, що перед нею лісове божество. Але коли рука Мауглі торкнулася дверей, почуття матері заговорили в ній, і вона, простягнувши руки, кинулася до нього на шию.

— Повернися до нас! — шепотіла вона. — Син ти мій чи ні, благаю, повернися, бо я люблю тебе. Дивися, і він засмучений, що ти йдеш.

Дійсно, дитина, зрозумівши, що людина з блискучим ножем іде, почала плакати.

— Повернися! — повторювала Мессуа. — Вдень і вночі ці двері будуть завжди відчиненими для тебе.

Мауглі відчував, що його горло зводить судома, і він відповів зміненим голосом:

— Я, мабуть, прийду назад.

V

Біля порогу хатини на нього чекав вовк, який одразу кинувся лащитися.

— Тепер я лаятиму тебе, Сірий Брате. Чому ви вчотирьох не приходили до мене так довго, коли я кликав вас?

— Так довго? Але ж це було лише вчора. Я… ми співали в Джунглях. Ми співали Нових Пісень, бо прийшов їхній час. Хіба ти не знаєш?

— Знаю, знаю.

— І тепер, коли час Нових Пісень закінчився, я знову прийшов до тебе по твоєму сліду, — серйозно сказав Сірий Брат. — Я втік від інших і примчав до тебе. Але що з тобою, Маленький Брате? Ти знову спав і їв з Людською Зграєю?

— Якби ви прийшли, коли я кликав, цього б не сталося, — відповів Мауглі, прискорюючи крок.

— А тепер що робитимеш? — запитав Сірий Брат.

Мауглі хотів відповісти, але в цей час на стежині, яка вела від села, з’явилася дівчина в білому сарі. Сірий Брат миттєво зник, а Мауглі заховався у високих колосках біля стежки. Він був так близько від дівчини, що міг торкнутися її руками. Хлопець ледве встиг зникнути за тонкою стіною колосків, як дівчина помітила його рух і злякано скрикнула, подумавши, без сумніву, що то був якийсь дух. Коли вона пройшла, Мауглі розсунув колоски і довго дивився їй услід, доки та не зникла.

— Я не знаю, чому ви не прийшли до мене, коли я вас кликав, — мовив він, зітхаючи.

— Ми завжди з тобою, Маленький Брате. Завжди, окрім часу Нових Пісень, ми готові скрізь іти за тобою.

— І ви пішли б за мною до Людської Зграї?

— Хіба ми не зробили цього тієї ночі, коли перша Людська Зграя вигнала тебе?

— А якби я знову пішов до людей?

— Хіба я не пішов по твоєму сліду сьогодні?

— А якби я пішов до людей ще і ще, якби я ходив до людей багато разів?

Сірий Брат не відповідав і мовчав. Потім він тихо мовив до себе:

— Чорна говорила правду.

— А що вона тоді сказала?

— Вона сказала: «Людина врешті-решт іде до людини». Ракша, наша мати, казала те саме…

— Це говорив і Акела в ніч, коли ми билися з Червоними Собаками, — тихо додав Мауглі. — Каа говорив також, а він наймудріший серед нас. Що ти скажеш на це, Сірий Брате?

— Вони вже вигнали тебе одного разу, наговоривши багато поганих слів. Вони розбили каменем твій рот. Вони вислали Бульдео вбити тебе. Вони хотіли спалити тебе Червоною Квіткою. Ти, а не я, говорив, що вони злі й безсердечні. Ти, а не я, направив на них Джунглі. Ти, а не я, співав проти них пісню, яка була злішою за нашу пісню проти Червоних Собак.

— Тоді я знову запитаю, що ти мені скажеш?

Так вони розмовляли, швидко пересуваючись по дорозі. Сірий Брат якийсь час біг мовчки. Потім, не уповільнюючи кроку, він почав:

— Людське дитинча, Володарю Джунглів, Сину Ракші, Мій Брате! Хоча навесні й трапляються дні, коли я забуваю про тебе, але твій слід залишиться моїм слідом, твоє лігво — моїм лігвом, твоя здобич — моєю здобиччю, і твій останній бій — моїм останнім боєм. Я говорю і за інших трьох. Що ж ти скажеш Джунглям?

— Твоє питання дуже доречне. Коли побачив дичину, тоді не треба думати — слід хапати її. Тож іди та скликай усіх до Скелі Ради, і там я скажу всім те, що повинен сказати. Але вони, певно, не прийдуть: усі зайняті своїми піснями і забули про мене.

— Хіба ти нічого не забував? — крикнув йому, повернувшись, Сірий Брат і помчав уперед, а Мауглі, не поспішаючи, побіг за ним; він думав про своє.

В інший час звістка, яку приніс Сірий Брат, змусила б усі Джунглі зібратися на Скелі Ради. Але зараз Народ Джунглів був так захоплений полюванням, боями, піснями, що майже не чув нічого. Сірий Брат гасав від одного до іншого і голосно кричав:

— Слухайте: Володар Джунглів повертається до людей. Збирайтеся швидше на Скелю Ради.

Але зачарований щастям Народ відповідав:

— Облиш його! Він однаково повернеться до нас, коли прийде літня спека. А якщо ні, то дощі змусять його повернутися. Краще бігай з нами, Сірий Брате, і співай пісень!

— Повторюю вам, Володар Джунглів зовсім іде до людей! — вперто повторював Сірий Брат.

— Нехай іде! Час Нових Пісень не буде гіршим від цього! — відповідали інші. І коли Мауглі у полоні сумних думок підходив до добре знайомої йому Скелі, де його колись прийняли до Зграї, він знайшов тут лише своїх чотирьох Братів, майже сліпого від старості Балу й важкого, завжди спокійного Каа. Пітон обвивав своїм тілом камінь, на якому свого часу сидів Акела і який тепер був вільним.

— Отже, твої сліди закінчуються тут, людино? — сказав Каа, коли Мауглі, закривши обличчя руками, опустився серед друзів на землю. — Співай же своєї Прощальної Пісні! Я і ти були однієї крові: Людина і Удав так довго жили разом.

— Чому мене не розірвали на шматки Червоні Собаки? — стогнав Мауглі. — Сила залишає моє тіло. Але це не від отрути. Вдень і вночі я чую за собою чиїсь кроки. Я обертаюся на поклик, але ніхто не відповідає, а я знову чую, як хтось крадеться за мною. Я лягаю, але сон не приносить мені відпочинку. Я блукаю, бігаю, але прогулянка не заспокоює мене. Я кидаюся у воду, але купання не охолоджує мого жару. Я ладен убити всіх і кожного, але в мене не вистачає духу, і я вбиваю лише для того, щоб втамувати голод. Червона Квітка оволоділа моїм тілом, кістки стали водою і… я сам не знаю, що мені потрібно.

— Не треба витрачати так багато слів! — Балу повільно повернув голову в бік Мауглі, але не бачив його. — Акела перед смертю на березі Вайнганги сказав, що прийде час, і Мауглі пожене Мауглі назад у Людську Зграю. І я говорив таке. Але хто тепер слухає Балу? А Багіра, де вона зараз? Пантера також погодилася б зі мною. Такий закон!

— Коли я вперше побачив у Холодній Балці це Жабеня, я вже тоді знав усе це, — сказав Каа, трохи повернувши голову. — Людина врешті-решт завжди іде до людини, хоча б Джунглі й не гнали її.

Чотири вовки то перезиралися між собою, то кидали печальні, але покірливі погляди на Мауглі.

— То тепер Джунглі ще не виганяють мене? — повільно й чітко промовив хлопець.

Сірий Брат, а за ним і три інших вовки в один голос завили:

— Доки ми живі, ніхто не наважиться…

Але Балу не дав їм договорити.

— Я вчив його Закону, і тому на його слова скажу своє слово. Хоча тепер я не бачу навіть тієї скелі, що переді мною, та мій внутрішній погляд бачить далеко. Маленьке наше Жабеня! Ставай на свій слід і йди по ньому; влаштовуй собі нове лігво, разом із твоїми єдинокровними, з твоєю Зграєю, з твоїм власним народом. Але якщо прийде час, коли тобі знадобиться чиєсь гостре ікло, гострозоре око, нечутна лапа, якщо тобі знадобиться миттю донести кудись твоє слово — згадай тоді, Володарю Джунглів, що всі Джунглі під твоєю владою.

— Середні Джунглі також твої, — додав Каа.

— Брати мої! — вигукнув Мауглі, простягнувши руки вгору. — Я не розумію, що відбувається в мені. Я не хочу йти, а тим часом щось жене мене. Я ніколи не забуду цих ночей!

— Ні, Маленький Брате, зваж! — сказав Балу. — Нічого немає поганого в тому, що ти хочеш зробити. Коли мед з’їли, ми кидаємо порожній вулик.

— Скинувши стару шкіру, ми не влізаємо в неї знову. Це закон, — мовив пітон.

— Ти для мене дорожчий за все на світі, — сказав Балу. — Тож послухай, що я скажу. Немає такого слова, такої волі, які б могли втримати тебе тут. Поглянь на себе! Хто має право вимагати відповіді у Володаря Джунглів? Я бачив тебе тоді, коли ти грався з білими камінчиками, коли ти був маленьким Жабенятком. Бачила тебе тоді й Багіра, яка купила твоє життя за буйвола. Тільки ми двоє і лишилися, хто був присутнім тоді на цьому місці. Всі інші давно вже померли. Немає серед живих ні Ракші, Матері Вовчиці, ні Батька Вовка, та й уся стара Зграя того часу давно померла. Ти краще за інших знаєш, куди пішов Шер-Хан. Акела загинув у бою з Червоними Собаками на берегах Вайнганги, де загинула б і вся нова Сіонійська Зграя, якби не твоя мудрість і сила. Від тих далеких часів залишилися тільки старі кістки. І немає вже того людського дитинчати, який міг залишити Зграю. Але є Володар Джунглів, який за своїм бажанням змінює слід. Хто має право запитувати людину про шляхи, які вона хоче обрати?

— Але Багіра і той буйвіл, за якого купили моє життя, я хотів би… — почав Мауглі. Та його слова перервали гарчання й шум в глибині лісу, і з гущавини з’явилася чорна пантера, легка, сильна і грізна, як завжди.

— Ось чому я не могла прийти раніше, — і вона простягла вперед свою закривавлену передню лапу. — Це було нелегке полювання. Але тепер він лежить нерухомий у кущах, той дворічний буйвіл, який звільняє тебе, Маленький Брате. Всі борги сплачено. А інше нехай скаже Балу! — І пантера почала лизати ноги Мауглі. — Не забувай одного: Багіра любила тебе, — прогарчала вона і зникла.

Здалеку від підніжжя гори ще чувся її сильний голос: «Вдалого полювання на новому сліді, Володарю Джунглів! Не забувай, що Багіра любила тебе!»

— Ти чув? Ніщо тепер не тримає тебе. Ти можеш іти, але спочатку підійди до мене, моє Маленьке Жабеня, підійди до мене! — сказав Балу.

— Так, стара шкіра сходить важко, — мовив Каа. Мауглі невтішно плакав, сховавши голову на грудях сліпого ведмедя та обхопивши руками його шию, а Балу в цей час тихенько лизав його руки.

— Зірки гаснуть, — сказав Сірий Брат, вловлюючи носом вітерець, що повіяв звідти, де сходитиме сонце. — Де сьогодні доведеться нам шукати лігво? Адже від сьогодні ми стаємо на новий слід.

Мауглі подався геть, і поки він ішов, у його вухах лунали прощальні пісні його друзів.

Спершу долинув голос Балу.

До нього долучився голос Каа.

А тоді пісню підхопила Багіра.

І що далі він відходив, то слабшим робився голос джунглів.