Мауглі

I

Коли Мауглі посварився зі Зграєю після розглядин на Скелі Ради, він залишив печеру, в якій виріс. Хлопець попрощався з рідними місцями і спустився з гір. Він вийшов із Джунглів і наблизився до зораних нив, де жили люди. Але не зупинився біля найближчого людського поселення, бо воно було занадто близько до Джунглів, де в нього залишився принаймні один запеклий ворог. Мауглі рушив далі вниз долиною. Здолавши миль із двадцять, він опинився в місцевості, зовсім йому незнайомій. Тут закінчувалася та долина між горами, по якій він ішов. Далі починалася широка рівнина, всипана великим камінням і зорана глибокими яругами. З одного боку цієї рівнини розташувалося невеличке селище, оточене зеленими луками; з іншого боку починалися Джунглі. По зеленій траві блукали корови та буйволи.

Коли хлопчики, які пасли худобу, побачили Мауглі, вони з лементом кинулися тікати, а бездомні жовті собаки, яких багато в будь-якому індійському селищі, зустріли його голосним гавканням. Однак Мауглі не звертав на це уваги й біг далі, бо був дуже голодним. Коли хлопець дістався воріт селища, то побачив, що шлях йому заступає висока смуга колючих рослин.

«Ого! І тут люди бережуться від Народу Джунглів», — подумав він.

Мауглі й раніше не раз під час своїх нічних блукань навколо людських поселень зустрічав такі заступи. Він сів на землю, а коли до воріт підійшла людина, встав і поклав пальця в рота, показуючи так, що хоче їсти. Людина витріщилася на нього, а потім побігла вулицею села з голосними криками. Вона кликала священика, браміна. Той прийшов; це був товстий чоловік, вбраний у білий одяг, з червоними й жовтими позначками на лобі. З ним до воріт підійшло близько сотні людей, які дивилися на Мауглі, говорили, кричали й показували на нього пальцями.

«Які вони нестримані! Дивний народ це плем’я людей, — подумав Мауглі. — Лише сірі мавпи поводяться так, як вони!»

Хлопець виструнчився, відкинув назад своє довге волосся і, насупивши брови, виклично поглянув на юрбу.

— Чого ж ви злякалися? — говорив священик. — Бачите ці шрами на руках і ногах? Це сліди від вовчих укусів. Перед вами вовчий приймак, який утік із Джунглів.

Дійсно, під час ігор вовченята часто кусали Мауглі сильніше, ніж хотіли, і тому його руки й ноги були вкриті білими рубцями. Але він ніколи не вважав ці подряпини укусами. Він добре знав, як це, коли кусають по-справжньому.

— Ой, бідолаха! — заголосили в один голос дві чи три жінки. — Це його так покусали вовки! Нещасне дитя! А він такий гарненький. Які в нього полум’яні очі! Слухай, Мессуа, він схожий на твого хлопчика, якого тоді забрав тигр.

— Ні, навряд чи. Цей занадто високий, але в очах у нього дійсно є дещо схоже з моїм сином.

Священик, людина метикувата, пам’ятав, що Мессуа була дружиною найбагатшого з поселенців. Він хвилину дивився на небо, а потім урочисто оголосив:

— Що Джунглі взяли, те вони й повертають назад! Візьми дитину в свій дім, дочко, і не забудь подякувати належно служителю богів, який один може знати долю людини.

«Присягаюся буйволом, що за нього купили моє життя, — сказав Мауглі собі, — все, що відбувається переді мною зараз, дуже нагадує те, як мене розглядали вовки Сіонійської Зграї. Що поробиш: коли я людина, то й повинен стати людиною».

З натовпу вийшла жінка й кивнула головою, запрошуючи Мауглі йти за нею до хатини. Там стояло червоне лаковане ліжко, велика обмазана глиною скриня для зерна з цікавими різьбленими малюнками, в якій було близько півдюжини мідних горщиків. На маленькому вівтарі розташувався індуський божок, а на стіні висіло звичайне дзеркало, які продаються на сільських ярмарках.

Жінка дала хлопчику чашку молока й кусень хліба, потім поклала руку на його голову й зазирнула в очі. Її не полишала думка, що це міг бути її справжній син, який дивом врятувався від тигра і тепер повернувся з Джунглів. І вона почала кликати його: «Нату, Нату!». Але Мауглі ніяк не зреагував на це ім’я.

— Чи ти пам’ятаєш, як одного разу я дала тобі новенькі черевички?

Вона торкнулася його ніг, жорстких, наче копито.

— Ні, — сумно сказала вона, — ці ноги ніколи не знали черевиків. Але ти дуже схожий на мого Нату, і ти станеш моїм сином.

Мауглі почувався в хатині ніяково, бо раніше йому ніколи ще не доводилося знаходитись під дахом. Він трохи заспокоївся, коли помітив, що крізь солом’яний дах він може в будь-яку хвилину вибратися на волю і що хатина не замикається щільно.

«Неможливо жити з людьми, — думав він, — якщо не розумієш, що вони говорять. Я відчуваю себе серед них таким дурним і безпомічним, як людина, що потрапила б до нас у Джунглі. Мені потрібно вивчити їхню мову».

Необхідність змушувала хлопчика наслідувати голоси різних звірів у Джунглях: він навчився вити, як вовк, бекати, як антилопа, хрюкати, як молода дика свиня. Так і тут, коли Мессуа вимовляла якесь слово, Мауглі легко повторював за нею, і вже того ж дня, коли потрапив до хатини, він вивчив назви багатьох предметів.

Коли настав час спати, виникла проблема, де покласти хлопчика. Мауглі рішуче відмовився лягати спати всередині хатини, яка нагадувала йому пастку для пантер. І коли в хатині замкнули двері, він вистрибнув через вікно.

— Облиш, — говорив чоловік Мессуа. — Зрозумій, що досі він ніколи не спав у ліжку. Якщо він справді почувається нашим сином, він не втече від нас.

Мауглі випростався серед високої м’якої трави на краю луки, неподалік від лісу. Перш ніж заплющити очі, він раптом відчув, як його обличчя торкнулася м’яка сіра морда.

— Фу, як від тебе тхне худобою і димом, — сказав йому Сірий Брат, старший із чотирьох дитинчат Вовчиці, що ріс разом із хлопчиком. — Ти вже перетворився на людину. Прокинься, Маленький Брате: цілих тридцять миль пройшов я сьогодні, щоб побачити тебе й принести новини з Джунглів.

— Ну, що нового у Джунглях? Чи всі здорові? — запитав Мауглі, обіймаючи вовка.

— Всі, окрім вовків, обпечених Червоною Квіткою. Слухай далі: Шер-Хан пішов із наших місць і полює десь далеко. Він не повернеться, доки не відросте обсмалена тобою шерсть. Але він заприсягся повернутися, щоб кинути твої кістки у Вайнгангу.

— Ну, це ще вилами по воді писано. Я теж заприсягнувся у дечому. Отже, загалом новини добрі. Я дуже втомився через те, що бачив сьогодні багато нового. Сірий Брате, не забувай мене і частіше принось новини.

— І ти не забувай, що ти вовк. Адже люди не змусять тебе забути про це, чи не так? — з тривогою запитав Сірий Брат.

— О, ніколи! Я завжди пам’ятатиму, що я любив тебе і всіх вас, хто виріс зі мною в одній печері; але я також завжди буду пам’ятати, що Зграя мене вигнала.

— Тебе може вигнати і нова зграя, до якої ти тепер належиш. Люди залишаються людьми, Маленький Брате, а їхня розмова нагадує квакання жаб у болоті. Коли я прийду наступного разу, я чекатиму на тебе в бамбукових заростях на краю пасовиська.

ІІ

Упродовж перших трьох місяців Мауглі майже не виходив із села, бо уважно спостерігав за життям людей і вивчав їхню мову. Передусім на нього начепили плаття, яке дуже йому заважало. Потім показали гроші, призначення яких хлопчик не міг зрозуміти. Його навчили орати, хоча це заняття здавалося йому абсолютно непотрібним. Мауглі дуже докучали сільські хлопчаки. На щастя, він навчився стримувати свій гнів, бо в Джунглях життя й харчування залежать від того, наскільки ти можеш контролювати себе. Однак часто він ледве стримувався, щоб не розірвати навпіл якого-небудь хлопчака, коли з нього глузували через те, що він не хотів грати з дітьми в камінчики чи запускати змія. Пам’ятаючи, що для справжнього мисливця вбивати дитинчат — це сором, Мауглі відходив убік, коли боявся не впоратися із собою і випадково убити когось із цих нестерпних малюків.

Мауглі й не уявляв, яким був сильним. У Джунглях він вважав себе слабким порівняно з іншими звірами, але в селі люди казали, що він сильний, наче буйвіл.

Мауглі не мав жодного уявлення про соціальні відмінності між людьми, не знав, що одні належать до вищої касти, а інші — до нижчої. Коли віслюк гончаря дорогою на ярмарок у Ханівару упав у яму, де копали глину, хлопчик витягнув його звідти за хвіст і не посоромився допомогти гончареві скласти горщики. Спілкуватися з гончарем вважали дуже принизливим, бо той належав до нижчої касти. Коли сільський священик почав докоряти Мауглі за порушення звичаїв, хлопчик пригрозив, що його самого посадить на віслюка гончаря. Священик після цього випадку порадив чоловікові Мессуа якомога швидше залучити Мауглі до якоїсь справи. Тоді старшина села сказав хлопчику, щоб наступного дня він ішов до вечора пасти буйволів. Найбільше задоволений цим був сам Мауглі. Повернувшись увечері з буйволами, він, як і належить селянину, приєднався до невеличкого кола осіб, які щодня збиралися на майданчику під великим фіговим деревом. Це було щось на зразок сільського клубу. Тут завжди можна було знайти старшину, сторожа, перукаря, який знав усі сільські плітки, і поважного Бульдео, сільського мисливця, який приходив сюди зі старим мушкетом. Усі ці люди поважно сідали під деревом, базікали й палили. На верхівці дерева також поважно сідали мавпи, а внизу в дуплі дерева жила кобра, яка отримувала щовечора свою порцію молока, бо вважалася священною. Старі поважні люди сиділи під деревом, розмовляли й випускали з великих кальянів кільця диму. Вони часто залишалися тут до глибокої ночі й розповідали один одному дивні історії про богів, людей і духів. Найдивовижніші й незвичайні історії можна було почути від Бульдео, який розповідав переважно про свої мисливські походеньки, зустрічі зі звірами, що жили в Джунглях. Від цих легенд очі дітей, які стовбичили неподалік, мало не лізли на лоба. Найчастіше темою розмов були звірі. Це й зрозуміло, адже з усіх боків село оточували Джунглі. Олені та свині псували посіви, а тигр час від часу забирав у пітьму вечора когось із мешканців просто з-під воріт села.

Мауглі, звичайно, краще за інших знав усе, що стосується звірів і Джунглів. Він, слухаючи ці розповіді, часто відвертався, щоб приховати мимовільну усмішку. І коли Бульдео, з мушкетом за плечима, страшенно жестикулюючи, розповідав якусь зовсім неймовірну байку, плечі Мауглі трусилися від ледь стримуваного сміху.

Одного разу Бульдео почав запевняти своїх слухачів, що тигр, який забрав сина Мессуа, насправді був духом, який обернувся тигром. І начебто дух цей належав злому лихварю, що помер за кілька років до того.

— Я певен, — говорив він, — бо Пурум Дасс (так звали лихваря) був кульгавим від удару, якого отримав у бійці, коли палили його розрахункові книги. І той тигр, що про нього я говорю, накульгував: це я добре побачив по слідах його лап.

— Так і було, цілковита правда, — з найсерйознішим виглядом стверджували в один голос довгобороді слухачі.

— Якщо це така ж правда, як і все те, про що ви тут говорите, то це казки, якими можна лише лякати дітей, — утрутився раптом Мауглі. — Цей тигр був кульгавим тому, що народився кульгавим, і це знають усі. І лише дітям можна розповідати нісенітниці, наче душа лихваря оселилася в звірі, полохливому, мов шакал.

У першу мить Бульдео від подиву мов онімів, а старшина села витріщився на Мауглі.

— Це він, хлопчисько з Джунглів! Ти ба! — промовив Бульдео. — Якщо ти такий розумний, то зніми шкуру з кульгавого тигра та принеси її до Ханівари — за неї уряд призначив нагороду в сотню рупій. А найкраще, якщо ти триматимеш язика за зубами, коли говорять старші.

Мауглі підвівся, щоб іти.

— Я увесь вечір слухав тут Бульдео. І протягом усього цього часу він лише раз чи два сказав правду про Джунглі, які починаються майже від порогу його дому. То як я можу повірити йому, коли він говорить про духів чи богів, яких ніколи не бачив?

— Ну, хлопче, тобі краще йти дивитися за худобою, — сказав старшина. Бульдео не стримував незадоволення нахабністю Мауглі.

ІІІ

У більшості індуських селищ заведено, що худобу пасуть кілька хлопчиків, які виганяють буйволів на пасовиська рано-вранці та до ночі приганяють назад у село. Бики, які розтоптали б на місці білу людину, якби вона потрапила їм на очі, слухаються криків і коряться ударам маленьких індійських хлопчаків, які не доросли до їхньої морди. Увесь час, поки діти залишаються біля стада, вони знаходяться у повній безпеці, бо навіть тигр не наважується наблизитися до кількох биків. Але якщо станеться, що дитина відійде від стада, щоб нарвати квітів чи зловити ящірку, вона часто стає жертвою дикого звіра.

Мауглі гнав стадо на пасовисько сільською вулицею, сидячи на спині буйвола Рами, найбільшого бика в усьому поселенні. Блакитнувато-чорні буйволи, з довгими, загнутими назад рогами й лютими чорними очима один за одним виходили зі своїх загородок і приєднувалися до стада. Мауглі швидко зумів поставити себе так, що всі хлопчики визнали його головним над собою — сам Мауглі узявся пасти буйволів, яких підганяв довгим бамбуковим батогом, а іншому хлопчику, якого звали Каміа, доручив пасти іншу худобу окремо. Він наказав дітям бути дуже обережними і не відходити далеко від стада.

Індійське пасовисько — це місцевість, оточена скелями, поросла густим чагарником, переорана яругами. Худоба блукає тут, розсіявшись поодинці, й пастуху важко встежити за тваринами. Буйволи тримаються зазвичай поблизу озер і мочарів, де вони годинами валяються в теплій багнюці. Мауглі погнав буйволів окремо від іншого стада до того кінця пасовиська, де річка Вайнганга виходила з Джунглів. Тут він зіскочив зі спини Рами, прослизнув у бамбукові зарості і побачив Сірого Брата.

— Я тут чекаю на тебе вже кілька днів. Чому ти пасеш стадо?

— Мені доручили пасти його, — відповів Мауглі. — Мене призначили сільським пастухом. Ну, що нового чути про Шер-Хана?

— Він знову повернувся в наші краї і довго блукав тут, чатуючи на тебе. Тепер тигр знову пропав, бо тут стало менше дичини. Але кульгавий ще має надію зловити тебе.

— Чудово. Хай увесь час, доки він відсутній, ти чи хтось із братів сидітиме он на тій скелі — так, щоб, вийшовши із села, я міг вас побачити й дізнатися, чи не повернувся ще Шер-Хан. А коли він повернеться, чекай на мене під деревом дхак, посеред пасовиська. Мені б не хотілося потрапити йому в зуби.

Потім Мауглі відшукав затінене місце й ліг спати, поки буйволи паслися навколо нього. Випасання худоби в Індії — одне з найлегших занять. Худоба, за якою майже ніхто не наглядає, то блукає, поскубуючи травичку, то лежить, ремиґаючи. Буйволи заходять у болото й сидять там, повністю занурившись у грязюку. Вони виставляють свої морди з чорно-блакитними очима або лежать непорушно на землі, схожі на чорні кам’яні брили. А сонце тим часом підіймається вище і пече дедалі сильніше. Маленькі чередники лежать у затінку та прислухаються до крику самотнього шуліки. Піднявшись на шалену височину, він посилає звідти свій пронизливий крик і оглядає все, що робиться на землі. Діти знають, якщо помре хтось, якщо загине корова, то цей сторож-шуліка кинеться донизу; його товариш, що також ширяє за кілька миль від нього, побачивши це падіння, спуститься в тому ж напрямку. За ним ще один, ще, і так, перш ніж тварина сконає, ціла зграя голодних шулік з’явиться невідомо звідки сподіваючись на щедру поживу. Пастухи сплять, прокидаються, трохи пройдуться і знову засинають. Вони плетуть із сухої трави маленькі кошики й садять у них коників, або ловлять двох богомолів і змушують їх битися один з одним, або роблять намисто з чорних і червоних горіхів, або спостерігають за ящірками, які гріються на скелях, чи за змією, що зловила жабку. Вони співають ліричних пісень, які закінчуються дивними переливами. Так минає день, що здається цим дітям таким безкінечно довгим, яким не здається комусь іншому ціле життя. Іноді вони розважаються тим, що будують із грязюки палаци з фігурами людей, коней, буйволів; вкладають у руки людей палички й називають їх князями чи богами. Вечоріє, і діти криками скликають худобу. Буйволи проламують засохлу багнюку й один за одним із шумом вибираються з болота. І ось уся череда повільно тягнеться рівниною назад до вогників села, що мигтять серед нічного мороку.

IV

День у день Мауглі ганяв буйволів на пасовисько, раз у раз кидав він погляд на скелю, помічав там знайому фігуру Сірого Брата й розумів, що Шер-Хан ще не повертався. Годинами лежав він у траві, прислухаючись до строкатого шуму, що долинав до його чутливого вуха, і згадував дні, проведені в Джунглях. Якщо б Шер-Хан з’явився поблизу, біля Вайнганги, накульгуючи, як завжди, то Мауглі в ці тихі години, мабуть, відчув би його ще здалеку.

Нарешті прийшов день, коли очі Мауглі не помітили на знайомій скелі сірої фігури Брата. Сміючись і радіючи, погнав він буйволів до рівчака, до того дерева дхак, біля якого вони домовилися зустрітися. Під деревом із червонясто-жовтими квітками сидів Сірий Брат. Його спина вся напружилася від збудження, яке він ледь стримував.

— Шер-Хан цілий місяць ховався, щоб схопити тебе на пасовиську. Минулої ночі він ішов за тобою разом із Табакі, — сказав вовк, відхекаючись.

Мауглі спохмурнів.

— Я не дуже боюся Шер-Хана. Більш небезпечні хитрощі Табакі.

— Ну, тепер можеш його вже не боятися, — сказав вовк, облизуючи лапи. — Я поквитався з Табакі. Зараз шакал розмовляє хіба що із шуліками. Однак я встиг дещо дізнатися від нього, перш ніж переламав йому хребта. План Шер-Хана полягає в тому, щоб підстерегти сьогодні ввечері біля воріт села тебе чи когось іншого, хто трапиться. Тому він заліг у сухій балці біля Вайнганги. Тепер він, мабуть, уже там.

— Ти не знаєш, як він сьогодні: наївся чи полюватиме з порожнім шлунком?

Від відповіді на це питання залежав весь успіх плану Мауглі.

— Вранці він зловив свиню, поїв і напився. Адже ти знаєш Шер-Хана: він не звик постувати, навіть якби від цього залежав успіх його помсти.

— От дурень, дурень! Та його ж обжене останнє з цуценят! Поїв, напився та ще думає, мабуть, що я чекатиму, доки він виспиться! Тепер треба дізнатися точно, де він лежить. Якби з нами був хоча б з десяток наших братів, ми б упоралися з ним зараз, поки він спить! Я б погнав на нього буйволів, але вони не будуть нападати, доки не відчують його запах, а їхньої мови я не знаю. Ось що я скажу: чи не зможемо ми з тобою знайти його слід за балкою і пустити по цьому сліду буйволів? Тоді вони, мабуть, відчули б його?

— Нічого не вийде. Розумієш, він дістався до балки, перепливши Вайнгангу.

— Ти ба, який хитрун! Однак це він придумав, мабуть, не сам, його навчив Табакі. — І Мауглі зупинився, замислившись й кусаючи пальця. — Ця довга балка виходить на рівнину недалеко, лише за версту звідси. Я міг би зі стадом непомітно обійти її через ліс і погнати буйволів із верхів’я балки, але тоді він утече низом. Треба замкнути й інший бік балки. Сірий Брате! Ти міг би розділити стадо на дві частини?

— Навряд чи я зможу зробити це сам. Але дехто упорається з цим краще за мене.

Сірий Брат побіг і зник між камінням, з-за якого скоро з’явилася величезна сіра голова, яку Мауглі так добре знав. Одразу ж околиці заполонив найжахливіший у Джунглях крик — виття вовка, що полює вдень.

— Акело! Акело! — закричав Мауглі, плескаючи від радощів у долоні. — Я мусив знати, що ти не забудеш про мене! Тепер наша справа піде добре! Акело, розділи череду на дві половини. В одну збери буйволиць із телятами, а в другу — биків та робочих буйволів.

Двоє вовків обійшли стадо й раптово врізалися в нього одночасно з двох боків. Почувся рев зляканих і розлютованих тварин, які, нагнувши голови, кинулися у два протилежні боки. Вовки пробігли ще раз, і скоро в одній половині зібралися корови, які, загнавши всередину телят, стояли тісним колом і ревли, ладні кинутися на вовка, якби він наблизився до них, і розтоптати його. В іншій половині опинилися бики, що почали рити землю з грізним виглядом, який може злякати найвідважнішого сміливця. Та вовки знали, що вони значно менш небезпечні, ніж корови, які захищають телят.

— Ну, що далі? — запитував Акела, важко дихаючи. — Треба щось робити, бо вони можуть знову об’єднатися.

Мауглі вистрибнув на спину Рами.

— Жени биків ліворуч, до верхів’я балки, Акело. А ти, Сірий Брате, намагайся тримати буйволиць разом, доки ми не зникнемо, а потім жени їх до підніжжя балки.

— А скільки мені гнати їх угору по балці? — задихаючись від нетерпіння, запитав вовк.

— Доти, доки схили балки не стануть такими крутими й високими, що Шер-Хан не зможе вистрибнути звідти. Намагайся затримати там корів, поки ми не з’явимося.

Акела помчав до стада биків, і вони побігли вперед. Сірий Брат тим часом рушив до буйволиць. Тільки-но ті побачили перед собою вовка, вони, нагнувши голови, кинулися на нього й почали переслідувати, прямуючи до гирла балки, тоді як Акела гнав своє стадо до верхів’я.

— Чудово! Ще одна атака з твого боку, Акело, і вони помчать, як скажені. Тепер тихше, тихше. Не клацай дуже зубами, бо бики кинуться на тебе. Так, це полювання серйозніше, ніж переслідування антилопи. Чи ти думав, що ці неповороткі велетні здатні мчати з такою швидкістю! — захоплено кричав Мауглі.

— О, свого часу я часто полював на таку дичину, — прошепотів Акела, задихаючись від швидкого бігу. — Що, час повертати їх до лісу?

— Так, так, повертай, Акело! Швидше! Рама зовсім скаженіє. О, якби я міг пояснити йому, як мені сьогодні потрібна його допомога!

Бики повернули праворуч; вони врізалися в ліс, ламаючи на своєму шляху кущі. Інші хлопчики-пастушки, які бачили здалеку все, що відбувалося, побігли в село так швидко, як могли нести їх тонкі швидкі ноги, з криками про те, що буйволи оскаженіли й помчали до лісу.

План Мауглі був дуже простим. Він хотів, щоб стадо описало велике коло, підійшло до верхів’я балки; а потім буйволи помчаться схилом донизу. Тоді Шер-Хан, який там заліг, опиниться між биками й буйволицями. Мауглі знав, що ситий тигр зовсім не здатен ні на бій, ні на стрибки, які могли б допомогти йому вибратися з балки по майже прямовисних стінах.

Мауглі заспокоював буйволів своїми криками, тоді як Акела намагався підігнати тих, хто залишився позаду. Треба було описати дуже велику дугу, щоб підійти до верхів’я балки, не злякавши тигра передчасно. Нарешті хлопчик дістався верхів’я балки зі стежкою, яка стрімко спускалася вниз. Звідси було добре видно всю долину, але Мауглі дивився тільки на схили балки і, задоволений, бачив, що вони майже прямовисні. Повзучі рослини обплели їх згори донизу, але вони не могли дати міцної опори тигру, якби той спробував видертися вгору.

— Тепер дай їм перепочити, Акело, — сказав Мауглі, піднімаючи вгору руку. — Вони ще не відчувають його запаху. Нехай віддихаються. А я тим часом поговорю з Шер-Ханом і скажу йому, хто йде. Тепер він у пастці.

Мауглі приклав руки трубкою до рота і закричав. Звук пролунав у балці, як у тунелі. У відповідь на крик хлопчика через певний час почулося незадоволене гарчання сонного ситого тигра, якого потурбували під час відпочинку після гарного обіду.

— Хто заважає мені спати? — ревів Шер-Хан. Від цього громового голосу пишний павич із голосним криком вилетів з балки.

— Це я, Мауглі. Прийшов твій час, злодію, що краде телят, іти на Скелю Ради! Вниз, Акело! Жени їх швидше! Ну, Рамо, мчи донизу!

Стадо буйволів зупинилося на кілька секунд, добігши до стрімкої стежки в глибину балки, але знову залунало мисливське виття Акели, і тварини помчали зі швидкістю човна, який несе бистрина. Стадо рухалося дуже швидко і вже не могло зупинитися. У цей час Рама відчув Шер-Хана й тривожно заревів.

— Ага! Тепер ти зрозумів! — крикнув Мауглі, сидячи на його спині. Він бачив, як море рогів, морд і вирячених чорних очей навколо нього сунуло вниз, наче купа каміння, що його несе гірський потік. Слабших буйволів відтіснили до боків балки — там вони прокладали собі шлях крізь густі зарості повзучих рослин. Тварини вже знали, для чого мчали донизу: перед ними був тигр, а такого нападу череди розлютованих буйволів не витримає жоден звір.

До Шер-Хана долинув стукіт копит, під якими здригалася земля, і він, підскочивши з місця, побіг вниз по балці, озираючись у пошуках можливості вислизнути. Але схили балки були стрімкими, і він, важкий від ситного обіду, марно намагався видертися з неї. Стадо промчало через драговину на самому дні, де щойно відпочивав тигр, і продовжувало свою шалену гонитву, заповнюючи балку ревом. Коли шум трохи слабшав, Мауглі чув ревіння буйволиць із гирла балки. Він на одну мить побачив, як Шер-Хан повернув назад, а потім усе закрила хмара пилу. Мабуть, тигр вирішив, що зустріч з буйволицями таки для нього більш небезпечна, ніж з биками. Більше хлопчик нічого не бачив. Він лише відчув, що Рама наскочив на щось м’яке, ударив своїми копитами і помчав далі. Він не міг зупинитися, бо задні ряди буйволів зім’яли б його вмить. Усе стадо важких велетнів пройшло по тілу Шер-Хана і тепер мчало, фиркаючи й важко дихаючи, на рівнину. Ще мить — і обидві череди вріжуться одна в одну. Потрібно якось зупинити це море.

Мауглі зіскочив зі спини Рами й побіг серед буйволів, вимахуючи своєю палицею.

— Швидше, Акело! Розганяй їх, поверни назад, інакше вони перечавлять одне одного! Гей, Рамо! Тихше, мої діти! Тихше, досить! Усе скінчено!

Акела і Сірий Брат почали гасати між буйволами, ризикуючи будь-якої миті бути розчавленими. Вовки хапали тварин за ноги, вони намагалися уповільнити їхній рух, а хлопчик докладав усіх зусиль, щоб повернути Раму, за яким рухалося все стадо. З Шер-Ханом рахунки було зведено, над ним уже кружляли шуліки.

V

— Собаці собача смерть, — сказав Мауглі, беручи ніж, який він завжди носив із собою відтоді, як почав жити з людьми. — Він ніколи не наважився б розпочати бій. А його шкура прикрасить Скелю Ради. Треба швидше її зняти.

Звичайний хлопчик не міг і думати про те, щоб самому зняти шкуру з десятифутового тигра, та Мауглі краще за будь-кого знав, як потрібно це робити. Однак це була нелегка робота, і хлопчик порався уже цілу годину, підрізаючи і здираючи шкіру. А обидва вовки сиділи біля нього, висолопивши язики, інколи допомагаючи зубами, де було потрібно.

Раптом він відчув на своєму плечі руку, і, озирнувшись, побачив Бульдео з рушницею. Діти, прибігши в село, розповіли про гонитву буйволів, і Бульдео, насуплений, вийшов з дому, щоб вилаяти Мауглі за те, що він погано наглядає за чередою. Побачивши його, вовки поквапилися зникнути з-перед очей.

— Чим ти тут займаєшся? — сердито сказав Бульдео. — Що це? Здається, ти знімаєш шкуру з тигра? І ти думаєш, що можеш зробити це? Як буйволи вбили його? Та це ж саме той кульгавий тигр, за шкуру якого призначено сто рупій! Ну, добре, добре. Ми вибачимо, що ти дозволив стаду розбігтися, а коли я відвезу шкуру в Ханівару, ти отримаєш від мене одну рупію з нагороди, яку призначив уряд.

Сказавши це, Бульдео дістав кремінь і кресало та нагнувся, щоб підпалити вуса Шер-Хана. Більшість туземних мисливців вважають своїм обов’язком припалити вуса вбитого тигра, щоб дух цього звіра не переслідував їх потім.

— Ач який спритний, — пробурмотів Мауглі наче про себе, стягаючи шкуру з передньої лапи. — Ти думаєш взяти цю шкуру, відвезти її до Ханівари і навіть вирішив дати мені одну рупію? А чи знаєш ти, що ця шкура потрібна мені, і я залишу її собі? Не поспішай, старий, підпалювати вуса!

— Як ти розмовляєш з головним мисливцем села?! Дуже багато на себе береш, хлопчисько! Тобі просто пощастило, та ще допомогли дурні буйволи, що затоптали тигра. Ти не вмієш навіть шкуру здерти з нього, як треба, негіднику! А ще смієш мені казати, щоб я не палив вуса! Тоді знай, Мауглі, що я нічого не дам тобі з тієї нагороди, яку отримаю. Геть звідси!

— Присягаюся буйволом, за якого купили моє життя, — крикнув Мауглі, який уже порався зі шкурою на плечі тигра, — я не гаятиму часу на розмови з цією старою мавпою! Гей, Акело, сюди! Бачиш, ця людина набридла мені!

Бульдео, який стояв, нахилившись над шкурою, раптом відчув, що хтось валить його на землю, і просто над своїм обличчям він побачив широку сіру вовчу морду. Мауглі й далі здирав шкуру, наче не трапилося нічого незвичайного.

— Ні, Бульдео, — промовив Мауглі, — ти помиляєшся. Між мною і цим тигром існує давня ворожнеча, дуже давня, і ось тепер я переміг.

Треба віддати належне Бульдео. Якби він зустрів такого вовка, як Акела, десь у лісі десять років тому, то, можливо, наважився б спробувати своє мисливське щастя. Але вовк, який слухається слів хлопчика, та й сам хлопчик, який має якісь рахунки з тигром-людожером, — усе це надто дивні речі. Без сумніву, тут чари, чаклування, чортівня найжахливіша, думав Бульдео. Мисливець хвилювався лише про одне: чи зможе захистити його амулет на шиї? І він непорушно лежав, очікуючи з жахом, що Мауглі ось-ось обернеться на тигра.

— О, могутній раджа! — наважився нарешті звернутися до хлопчика Бульдео хрипким від жаху голосом.

— Ну, в чому річ? — відгукнувся, не обертаючись, Мауглі.

— Я стара людина. Я вважав тебе звичайним пастухом і не здогадувався, хто ти. Дозволь мені підвестися й піти, я боюся, що твій слуга пошматує мене.

— Не бійся нічого і вставай! Та іншим разом не заважай мені. Пусти його, Акело!

Бульдео помчав до села, наскільки дозволяли йому його старі ноги, озираючись через плече, щоб дізнатися, чи не обернувся Мауглі на щось найжахливіше. Коли він повернувся до себе, то розповів усім про свою незвичайну пригоду, про чари, від яких мало не загинув. Брамін слухав його розповідь з дуже серйозним виглядом.

Мауглі тим часом поспішав закінчити свою роботу. Та лише надвечір він та двоє його друзів повністю стягнули шкуру з величезної туші.

— Тепер її слід десь сховати. Час гнати буйволів у село. Допоможи-но зібрати стадо, Акело!

Череда потроху зібралася й потяглася у вечірньому тумані до села. Засяяли вогні, Мауглі почув дзвін набату й удари гонга в сільському храмі. Біля воріт села зібрався великий натовп, який, здається, чекав на хлопчика.

«Це, мабуть, через те, що я вбив Шер-Хана», — думав Мауглі. Але раптом злива каміння посипалася на нього, на щастя, не поціливши, і юрба закричала:

— Відьмак, вовкулака! Лісовик! Геть від нас! Геть, бо брамін перетворить тебе знову на вовка! Стріляй у нього, Бульдео!

Почувся постріл, і один з буйволів заревів, поранений кулею.

— Знову чари! — закричав натовп. — Він відводить кулі. Бульдео, куля поцілила у твого бика!

— Та що сталося? — запитував Мауглі, нічого не розуміючи, а злива каміння усе сильнішала.

— Вони нічим не кращі за нашу Зграю, ці твої брати, — пробурмотів Акела, з тугою спостерігаючи здалеку за всім, що відбувалося в селі. — Вони стріляють в тебе, вони женуть тебе геть від себе!

— Вовк! Вовче поріддя! Геть! — кричав сільський священик, вимахуючи кропилом зі священного чебрецю.

— Знову мене женуть? Минулого разу тому, що я людина, а тепер — тому, що я вовк. Ходімо звідси, Акело.

Лише одна жінка — це була Мессуа — кинулася крізь натовп із криками:

— Мій сину, мій сину! Вони говорять, що ти чаклун, що ти можеш обернутися на вовка, звіра. Я не вірю. Але краще йди, інакше вони уб’ють тебе. Бульдео запевняє, що ти чарівник, але я знаю, що ти лише помстився за смерть Нату.

— Назад, Мессуа! Назад! Інакше ми й тебе поб’ємо камінням!

Мауглі засміявся коротким злим сміхом, коли один камінь ударив йому в обличчя.

— Біжи назад, Мессуа! Все, що вони говорять, — такі ж дурні казки, як і їхні розповіді в сутінках під фіговим деревом. Я помстився за твого сина. Прощавай! Біжи швидше, я зараз пошлю на них їхніх буйволів. Тварини помчать швидше, ніж те каміння, яке люди кидають у мене. Пам’ятай, Мессуа, я не чаклун. Прощавай! Нумо, Акело, допоможи мені ще раз! Піджени стадо!

Буйволи і без того нетерпляче чекали, коли їх пустять у село. Але тепер, коли їх підганяли ззаду вовки, вони кинулися через ворота зі швидкістю вихору, розкидаючи навсібіч людський натовп.

— Перерахуйте їх! — з іронією кричав Мауглі. — Можливо, ви думаєте, що я обікрав вас. Перерахуйте їх, бо я не буду більше вашим пастухом. Прощавайте, ви, нікчеми, і дякуйте Мессуа, що я не кинувся на вас зі своїми вовками і не погнав вас вулицею, як череду!

VI

Мауглі разом з Акелою пішов геть від села, сповнений невеселих думок. Але коли хлопчик підвів очі й побачив над собою темний небосхил з безліччю зірок, до нього знову повернувся колишній бадьорий настрій:

— Досить мені спати в цих пастках, Акело! Заберемо шкуру Шер-Хана і підемо звідси! Дамо спокій цим людям. Не будемо мститися за їхнє зло — я пам’ятаю те добро, яке зробила для мене Мессуа.

Коли зійшов місяць, освітлюючи околиці своїм холодним молочним сяйвом, мешканці села стояли, охоплені жахом, і дивилися здалеку, як від їхнього села віддалявся Мауглі, а за ним слідом бігли два вовки. Всі троє пересувалися тією вовчою риссю, при якій довгі милі швидко залишаються позаду.

Знову в сільському храмі залунали гонги й загудів набат ще голосніше, ніж раніше. Мессуа кричала й плакала, захищаючи Мауглі, а Бульдео знову і знову переповідав свою історію, щоразу додаючи нових подробиць. Тепер у нього виходило, що Акела стояв на задніх лапах і говорив людською мовою.

Місяць майже заховався за горою, коли Мауглі з двома вовками прийшли до пагорба, де знаходилася Скеля Ради, і зупинилися біля печери Матері Вовчиці.

— Вони вигнали мене зі своєї людської зграї, Мамо, — сказав хлопчик, — але я дотримав слова і прийшов зі шкурою Шер-Хана.

Мати Вовчиця швидко вийшла з печери разом зі своїми дітьми, і очі її засяяли гордістю, коли вона побачила смугасту шкуру.

— Саме в той день, коли він просунув свою голову в цю печеру, шукаючи тебе, моє Маленьке Жабеня, ще тоді я сказала, що прийде час, коли він з мисливця перетвориться на твою здобич. І це сталося. Це мало статися!

— Так, Маленький Брате, це мусило статися, — почувся низький голос з глибини печери. — Джунглі спорожніли без тебе! — І біля ніг Мауглі розтяглася Багіра.

Усі разом пішли до Скелі Ради. Тут Мауглі розстелив шкуру Шер-Хана на тому ж пласкому камені, де свого часу в дні зібрань Зграї сидів Акела, і прибив її чотирма бамбуковими кілочками. Акела наповнив повітря здавна відомим криком:

— Дивіться, дивіться добре, о Вовки!

Акела вже не був ватажком Зграї, вовки так і залишалися без головного: кожен полював і бився сам по собі. Але коли знову залунав знайомий голос старого ватажка, вовки, що блукали поодинці, за звичкою відгукнулися на нього й почали збиратися до старого місця. Одні з них кульгали, бо потрапили в капкани, а вивільняючись, втратили лапу; інші прийшли, поранені стрілами, голодні й нещасні; більша ж частина зовсім не прийшла. Але всі, хто залишилися живими, поквапилися до звичного місця, ледве зачули знайомий поклик. Вони прийшли, і перше, що побачили, була пишна смугаста Шер-Ханова шкура з довгими кігтями на лапах, що звисала зі скелі.

Коли всі зібралися, Мауглі скочив на скелю і, стоячи на шкурі Шер-Хана, проспівав пісню. Він не складав її, не знав заздалегідь, про що співатиме. Пісня сама вирвалася з його грудей.

Він голосно співав і танцював на шкурі тигра, відбиваючи такт п’ятками; співав і танцював, доки вистачило в нього сил і дихання, а Сірий Брат з Акелою в перервах між окремими куплетами повторювали за ним.

— Дивіться добре, о Вовки! Дивіться, я дотримав слова, — сказав хлопчик, закінчивши пісню.

І у відповідь почулося багатоголосе виття:

— Справді! Справді!

Один із вовків, весь пошматований, нещасний, заголосив:

— Будь знову нашим ватажком, Акело! Води нас знову з людським дитинчам! Ми втомилися від беззаконня! Ми хочемо стати Вільним Племенем, яким були раніше!

— Ні, цього не буде, — пробурмотіла пантера. — Коли ви відгодуєтеся, вас знову опанує зухвальство. Недарма вас називають Вільним Племенем. Ви билися за свободу, і тепер вона ваша. Їжте її, Вовки!

— Людська Зграя і Вовча Зграя — обидві однаково вигнали мене, — сказав Мауглі. — І тепер я хочу полювати в Джунглях один.

— І ми будемо полювати з тобою, — сказали його чотири брати.

Відтоді Мауглі пішов від Вовчої Зграї і почав полювати в Джунглях разом із чотирма Братами Вовками.