Мауглі

I

Каа, великий пітон, який мешкає на скелях, щойно змінив шкіру — можливо, у двохсотий раз від дня свого народження. Мауглі ніколи не забував, що Каа врятував йому життя, коли його захопило Мавпяче Плем’я і понесло до Холодної Балки. І тепер хлопець прийшов привітати Каа зі щасливим завершенням такої непростої та неприємної справи, як зміна шкіри. Цей процес завжди викликає у змії кепський настрій, доки нова шкіра досить не зміцніє і не почне виблискувати своїм неперевершеним сяйвом.

Каа ніколи не дозволяв собі ніяких жартів з Мауглі та приймав його завжди, як і всі інші мешканці Джунглів, за свого справжнього господаря. Пітон одразу поквапився повідомити хлопцю всі свіжі новини, яких у нього завжди було вдосталь. Особливо добре він знав усе те, що стосувалося життя Середніх Джунглів, тобто життя біля землі чи в землі: серед каміння, в норах, у дуплах дерев.

Мауглі сів між кільцями змії та перебирав у руках стару подерту шкіру пітона, яка шматками лежала в щілинах каміння, де її залишив Каа. Щоб Маленькому Брату було краще сидіти, пітон скрутився у такий спосіб, що його тіло набуло форми зручного крісла.

— Навіть луска з очей залишилася на твоїй старій шкірі, — сказав Мауглі. — Якось дивно бачити біля ніг чиюсь шкіру з голови.

— Але ж я не маю ніг, — сказав Каа. — Те, що здається дивним для тебе, мене зовсім не дивує, бо це звичай усього нашого роду.

А хіба твоя шкіра ніколи не зношується і не жорсткішає?

— Коли таке трапляється, я йду купатися. Але, правду кажучи, Пласка Голово, у спеку я б дуже хотів, щоб з мене зійшла, але без болю, вся моя шкіра, щоб я міг бігати зовсім голий.

— Я теж купаюся, але, крім того, ще змінюю свою шкіру, — сказав Каа. — Ну, як мій новий одяг?

Мауглі провів пальцями вздовж навскісних рядів луски, які вкривали величезну спину пітона.

— Луска черепахи твердіша, але не так розмальована, — помітив він, розглядаючи візерунки на спині. — У жаби, моєї тезки, малюнок яскравіший, але шкіра значно м’якша. Дивитися на твою шкіру — справжнє задоволення: вона схожа на різнобарвний віночок лілії.

— Тепер потрібно її змочити. Нова шкіра по-справжньому блищить лише після першого купання.

— То ходімо купатися. Чекай, я понесу тебе, — сказав жартома Мауглі й, сміючись, нахилився, щоб підняти середню, наймасивнішу частину тіла пітона. Це було так само, якби звичайна людина надумала підняти водопровідну трубу в два фути в діаметрі. А Каа, незважаючи на всі намагання Мауглі, продовжував спокійно лежати, пихкаючи від задоволення. Потім почалася звичайна вечірня забава між змужнілим юнаком і пітоном, що виблискував своєю новою шкірою. Вони влаштовувалися один навпроти одного і починали змагатися в силі та спритності. Не було й найменшого сумніву, що Каа міг розчавити десять Мауглі, якби захотів. Але пітон вів гру дуже обережно і використовував лише десяту частину своєї сили. Ці ігри почалися між ними відтоді, коли Мауглі зміцнів настільки, що міг витримувати відносно серйозну боротьбу. Інколи траплялося під час гри, що Мауглі опинявся в кільцях пітона, марно намагаючись звільнити руку і схопити свого суперника за шию. Потім було змагання на спритність: Каа дозволяв Мауглі ловити ногами його хвіст, який він перекидав з одного каменя на інший. Інколи вони ставали один навпроти одного, як два суперники, хитаючись то в один, то в інший бік; кожен очікував моменту, щоб кинутися на супротивника. Мить — і все змішувалося серед хаосу чорних і жовтих кілець, рук, ніг, які то піднімалися, то опускалися.

— Так тобі, так, так! — говорив Каа, завдаючи своєю головою ударів з такою швидкістю, що навіть спритна рука Мауглі не встигала ухилятися. — Тепер я лясну тебе тут, Маленький Брате, а тепер тут! Ще тут! Ну, твої руки задерев’яніли, чи що? А тепер ще тут!

Гр а завжди закінчувалася однаково: пітон завдавав стрімкого удару головою і перевертав хлопця. Мауглі ніколи не міг навчитися ухилятися від цього миттєвого удару, а Каа говорив, що не варто й намагатися.

— Вдалого полювання! — прошипів Каа, закінчуючи гру й завдаючи удару, від якого Мауглі зазвичай летів кроків на десять. Сміючись і часто дихаючи, він звівся на ноги й пішов за Каа до місця його купання, до глибокого ставка, що чорнів між камінням, а на його дні стирчав пеньок величезного дерева. Хлопчик, як завжди, без найменшого звуку, пірнув у воду, а потім з’явився на поверхні так само безшумно; він ліг на спину, заклавши руки під голову. Мауглі лежав так, милувався місяцем, який виходив з-за гори, і тихенько наспівував:

У цю хвилину з’явився Каа, розтинаючи воду своєю сяючою, наче прикрашеною коштовним камінням, головою. Він підплив до Мауглі та поклав голову йому на плече. Так, лежачи непорушно, вони відпочивали й насолоджувалися холодною свіжою водою.

— Як тут добре у нас! — сказав Мауглі сонно. — Там, у Людській Зграї, люди вкладаються на свої жорсткі дошки всередині пасток, зроблених з глини, зачиняють всі отвори, щоб не пустити до себе свіже повітря; натягають на голови брудні ковдри і потім всю ніч виспівують носом різних негарних пісень. Набагато краще спати тут, у наших Джунглях.

Цієї миті кобра прослизнула зі скелі вниз до води і сказала:

— Вдалого полювання!

Потім напилася і поплазувала назад.

— Зачекай, — почав Каа, однак раптом заспішив, наче щось пригадав. — Так ти говориш, що Джунглі дають тобі все, що бажаєш? Так, Маленький Брате?

— О, не все, — засміявся Мауглі. — Передусім я б хотів, щоб був новий сильний Шер-Хан, якого я міг би ще раз убити. Тепер я зробив би це власноруч, без допомоги буйволів. Ще в мене було бажання, щоб посеред сезону дощів засяяло сонце і щоб, навпаки, під час літньої спеки сонце закрили грозові хмари. А ще я хотів би ніколи не ходити з порожнім шлунком і щодня вбивати цапа. Замість цапа краще було б убити оленя чи вполювати антилопу. Але те ж відчувають всі у Джунглях.

— І в тебе немає інших бажань, окрім цих? — допитувався величезний пітон.

— Чого ще я можу бажати? Навколо мене Джунглі, а зі мною — милість Джунглів. Що ще є ціннішим між сутінками і світанком?

— А ось кобра говорила… — почав Каа.

— Яка кобра? Адже та, яка щойно тут була, пішла і нічого не сказала. Вона лише полювала.

— Ні, то була інша кобра.

— А хіба ти знаєшся з Отруйним Племенем? Щодо мене, то я завжди обходжу його. Вони носять смерть у своїх передніх зубах, і це недобре. Але про яку кобру ти говориш?

Каа повільно рухався у воді, точно пароплав на морі.

— Це було три-чотири місяці тому. Я полював тоді в Холодній Балці. Це місце ти, певно, пам’ятаєш. Дичина, на яку я полював, із криком промчала повз водойму до тієї будівлі, яку, ти знаєш, я пробив, щоб тебе звільнити. Вона подалася туди і зникла під землею.

— Але ж Народ Холодної Балки не живе в норах, — сказав Мауглі, упевнений, що пітон говорить про мавп.

— Дичина, на яку я тоді полював, не живе в норі — вона лише намагалася заховатися там, — відповів Каа. — Вона побігла в дуже глибоку нору. Але я пішов за нею, спіймав її, з’їв, а потім заснув. Коли я прокинувся, то рушив уперед…

— Під землею?

— Так, під землею. Там я натрапив на Білу Відлогу (білу кобру), яка розповіла мені про речі, яких я зовсім не розумію. Потім вона показала предмети, яких я ще не бачив.

— Що це було? Якась нова дичина? На неї можна полювати? — Мауглі нетерпляче крутився на місці.

— Ні, це була зовсім не дичина, і якби я її з’їв, то, мабуть, зламав би всі зуби. Але Біла Відлога розповіла мені, що люди — причому вона казала це тоном, який свідчив про її прекрасну обізнаність щодо людей — ладні віддати своє життя лише за те, щоб хоч поглянути на всі ці речі.

— Ми подивимось на них, — сказав Мауглі. — Я, можливо, згадаю, що колись був людиною.

— Не поспішай, друже! На все свій час. Там, під землею, я розговорився з Білою Відлогою і розповів про тебе, сказавши, що ти людина. Тоді Біла Відлога мовила (не забувай, що ця кобра така ж стара, як самі Джунглі): «Так, давно я вже не бачила людини. Нехай вона прийде сюди та побачить дивовижні речі! За найменшу з них люди погодилися б віддати життя».

— Не інакше, як якась особлива дичина. І цей Отруйний Народ приховує від нас, де її можна знайти? Вкрай нелюб’язний народ.

— Ні, це не дичина. Це… це… не зможу пояснити тобі, що це.

— Тоді ми разом вирушимо туди. До того ж я ніколи не бачив Білої Відлоги і хочу поглянути на неї, як і на речі, які вона показувала тобі. Що, вона сама убила їх усіх?

— Їх не можна вбити: вони мертві. Вона каже, що є лише сторожем цих речей.

— А! То вона, як той вовк, який зарив у своєму барлогу м’ясо і стереже його. Ходімо туди швидше й подивимося.

ІІ

Мауглі підплив до берега, покачався у траві, щоб швидше висохнути, і потім разом із Каа пішов до Холодної Балки — того залишеного людьми міста серед Джунглів, куди колись затягли його мавпи. Хлопець уже не відчував і найменшого страху перед Мавпячим Племенем — навпаки, мавпи самі страшенно боялися Мауглі. Вони тепер блукали серед Джунглів, і Холодна Балка стояла порожня і мовчазна, залита місячним світлом. Каа пробрався до напівзруйнованої княжої альтанки, яка стояла у центрі тераси, прослизнув крізь купу уламків і зник на сходах, які вели зсередини альтанки в глибину підземелля. Мауглі вимовив зміїне привітання: «Ми з вами однієї крові — ви і я» і поплазував за Каа. Так вони досить довго пробиралися вперед, рухаючись весь час униз. Після численних згинів і поворотів вони підповзли до місця, де корінь якогось гігантського дерева, що височіло над ними на десятки футів, зробив отвір у стіні, видавивши один великий камінь. Прослизнувши в цей отвір, друзі опинилися під широким склепінням, яке в деяких місцях було продірявлене корінням дерев, завдяки чому промені світла проникали сюди і слабо освітлювали велике приміщення.

— Надійне сховище, — сказав Мауглі, підвівся на ноги й озирнувся. Одне погано: занадто довга дорога, щоб приходити сюди щодня. Але хіба тут щось особливе?

— А я хіба ніщо? — почувся голос із глибини приміщення. І перед очима Мауглі почало рухатися і наближатися щось біле, доки нарешті хлопець розібрав серед темряви, що то була витягнута вгору передня частина тіла величезної кобри, яку хтось навряд чи коли бачив. Змія була не менше восьми футів у довжину, білизна її нагадувала колір старої слонової кістки. Навіть схожі на окуляри плями на відлозі вицвіли, стали жовтими. Очі її були червоними, як рубіни. Кобра здавалася незвичайною, дивною істотою.

— Вдалого полювання! — сказав Мауглі, який у будь-якій ситуації завжди залишався чемним.

— Ну що, як тобі місто? — запитала біла кобра, не відповідаючи на привітання. — Як тобі велике, оточене стінами місто з сотнею слонів, двома десятками тисяч коней і незчисленними стадами худоби? Місто князя над двадцятьма князями? Я стала глуха від старості й давно вже не чую звуків військових гонгів.

— Над нашими головами немає нічого, крім Джунглів, — відповів Мауглі. — Зі слонів я знаю лише Гаті та його синів. Багіра перебила усіх коней в одному селі, а крім того… що таке цар?

— Адже я казав тобі, — м’яко додав Каа, звертаючись до кобри, — я казав тобі три тижні тому, що ніякого міста тут немає.

— Як немає? Що ви говорите? Місто. Величезне місто серед лісу, з воротами, які охороняють царські башти? Таке місто є, воно не може зникнути. Вони побудували його ще раніше, ніж дід мого діда вийшов із яйця. Це місто стоятиме і тоді, коли син мого сина стане таким же білим, як я. Саломді, син Чандрабіджи, сина Вієджи, сина Єгазурі, побудував це місто в дні Баппа Равала. А хто ваш господар?

— Це втрачений слід. Я не розумію, про що вона говорить, — сказав Мауглі, звертаючись до Каа.

— І я теж не розумію. Вона стара, дуже стара. Праматір Кобр, послухай, тут лише Джунглі, більше нічого, і так було від самого початку.

— Тоді хто він такий? — сказала біла кобра. — Він, який тепер стоїть так безстрашно переді мною; він, який не знає імені князя і своїми людськими губами говорить нашою мовою? Хто він такий, з ножем і зміїною мовою?

— Мене звуть Мауглі, — була відповідь. — Я з Джунглів. Я належу до племені Вовків, а Каа мій брат. А ти хто, Мати Кобр?

— Я сторож княжих скарбів. Курун Раджа поклав наді мною камінь тоді, коли моя шкіра була ще темною, щоб я карала смертю тих, хто захоче викрасти ці скарби. Потім вони спустили сюди скарби, і я чула тоді пісні брамінів, моїх володарів.

— Гмм… Браміни, — сказав про себе Мауглі. — Якось мені доводилося мати справу з браміном у Людській Зграї, і я знаю, хто це такий. Тут усе не до добра.

— Ось уже п’ять разів, відтоді як я на варті, піднімався наді мною камінь, але тільки для того, щоб лягти щільніше. Жодного разу він не зсувався зовсім. Немає на світі таких скарбів, як ці скарби ста князів. Але вже багато часу пройшло, відколи камінь піднімався востаннє, і я починаю думати, що місто залишили.

— Та немає тут ніякого міста! Поглянь вгору. Он коріння великих дерев повиривало каміння зі своїх місць. Дерева не ростуть там, де живуть люди, — запевняв Каа білу кобру.

— Двічі або й тричі люди знаходили сюди дорогу, — вперто, не слухаючи заперечень, продовжувала Біла Відлога. — Але я не чула їхнього голосу, доки не підповзала близько, а вони тим часом порпалися тут у темряві. Тоді вони кричали, та не довго. І ось приходите ви, Людина і Змій, удвох, із брехнею на язиці, й хочете змусити мене повірити, що мого міста більше немає і що мені нема чого вартувати. Люди змінюються з часом, хоча й мало. Та я не змінююся ніколи! І доти, доки браміни не прийдуть сюди з піснями, щоб знову підняти наді мною камінь, з піснями, які я знаю, і доки не дадуть мені теплого молока, як це було тоді, й не виведуть мене знову на сонячне світло — доти я, і лише я, а не хто інший, залишуся вартовим царських скарбів! Ви говорите, що місто вмерло і що коріння дерев вросло в ці стіни? Тоді підходьте і беріть, що вам подобається. На землі немає таких скарбів, як ці. Ти, Людино зі зміїною мовою, якщо зможеш піти звідси живим тим шляхом, яким і прийшов, тоді всі князі будуть твоїми слугами.

— Знову втрачений слід! — спокійно промовив про себе Мауглі. — Невже шакал міг дістатися так глибоко під землю і покусати цю Білу Відлогу? Немає сумніву, що вона божевільна… Мати Кобр, я не бачу тут нічого, що варто було б узяти з собою.

— О, боги сонця і місяця! Цей хлопчик зовсім божевільний! — прошепотіла кобра. — Хай так і буде. Перш ніж закриються назавжди мої очі, я зроблю для тебе цю милість, я покажу тобі, що тут є. Тож дивися! Дивися на те, що до тебе не бачила жодна людина!

— Недобре робить той у Джунглях, хто говорить Мауглі про милість, — промовив Мауглі крізь зуби. — Але тут темно, і в темряві все має інший вигляд. Ну добре, я подивлюся, якщо це принесе тобі задоволення.

Він обвів поглядом весь підвал і підняв з підлоги пригорщу чогось сяючого.

— О, та це ті дрібнички, з якими, я бачив, постійно гралися люди, коли я був у Людській Зграї. Лише ці жовті, а ті були темнішими.

Він висипав монети назад на підлогу й пішов далі. Весь підвал був завалений на п’ять чи шість футів золотими й срібними монетами, що висипалися з мішків, де зберігалися. Тепер вони злежалися, утворивши щільний шар, як пісок на низькому морському березі під час відпливу. То тут, то там з-під куп монет виступали, наче кістяк судна, похованого під шаром піску, дорогі намети, які носили слони, прикрашені дорогоцінним камінням, карбункулами та бірюзою, оздоблені золотом і сріблом. Поруч лежали ноші для цариць, вкриті емаллю, із золотими ручками й кільцями. Біля стін стояли золоті канделябри, пообвішувані нитками зі смарагдів. Де-не-де височіли срібні фігури забутих богів, у п’ять футів заввишки, з очима із коштовного каміння. Неподалік висіло панцирне вбрання зі сталі, покрите золотом і прикрашене бахромою з почорнілих перлин; шоломи, всіяні криваво-червоними рубінами; щити з черепахи, шкіри носорога, натягнуті на золоті рами й усипані з країв смарагдами; піхви для мечів, прикрашені алмазами, невеличкі вівтарі та священні посудини, які ніколи не бачили денного світла; гребінці, ємкості для пахучих олій; кільця, які носили в носі, браслети, персні, намиста, пов’язки, пояси — все це сяяло золотом і виблискувало коштовним камінням.

Біла кобра мала рацію. Ніяких грошей не вистачило б для того, щоб сплатити вартість цих скарбів, накопичених завдяки століттям війн, грабунку, торгівлі, тяжких податків, які стягали з народу. Одна-єдина монета не мала нічого рівного собі за ціною, якщо навіть не брати до уваги все інше. Вага одного золота й срібла у цій скарбниці перевищувала двісті тонн. Навіть тепер кожен індійський володар, хоч би яким бідним він не був, має свою потаємну комору, до якої постійно щось приносить. І хоча більш освічені з цих князів час від часу відправляють на буйволах у державну скарбницю сорок-п’ятдесят возів, навантажених сріблом, для обміну на державні папери, — всю ж іншу, і до того ж значно більшу частину своїх скарбів вони зберігають у себе, і лише вони знають, наскільки велика їхня вартість.

Але Мауглі, звичайно, не міг зрозуміти справжнього значення всього, що він побачив. Найбільше хлопця зацікавили ножі, але вони не лежали в його руці так добре, як його власний ніж, і тому він покрутив їх і кинув назад. Але врешті-решт Мауглі натрапив на одну річ, яка справді вразила його. Вона лежала поруч із наметом, напівзасипаним монетами. Це був анкус — гостра палиця, якою підганяють слонів. За формою вона нагадувала маленький гак. Анкус має гострий кінець і гачок на держаку. Кінець держака того анкуса, який побачив Мауглі, увінчував великий рубін, а інші вісім дюймів держака були інкрустовані необробленою бірюзою. Нижче розташувалися візерунки у вигляді листя, всипані смарагдами і рубінами, які сяяли на полі з холодного зеленого каміння. Наступна частина держака була з чистої слонової кістки; саме ж вістря і гачок — зі сталі із золоченим малюнком, який відтворював сцену ловів диких слонів. Саме ці малюнки й привернули увагу Мауглі. Хлопець помітив: вони відтворюють таке, що стосується його друга Гаті.

Біла кобра підповзла до Мауглі й звернулася до нього, дивлячись просто в очі:

— Ну що? Хіба це не варте того, щоб віддати за нього життя? Хіба я не зробила тобі велику милість, показавши свої скарби?

— Ні, я нічого не розумію, — відповів хлопець. — Усі ці речі жорсткі, холодні, їх не можна їсти. Але ця річ, — продовжував він, тримаючи в руках анкус, — мені подобається, і я хотів би взяти її з собою. Я хочу розглянути її на сонячному світлі. Ти говориш, що все це належить тобі. Тож дай мені цю річ, і я принесу тобі за це жаб.

Біла Відлога вся затремтіла від злості й радості.

— Звичайно, я можу віддати її тобі, — сказала вона. — Та й усе, що тут є, я можу віддати тобі на той час, доки ти будеш тут.

— Але я хочу зараз же піти звідси. Тут темно й холодно. Я піду й візьму із собою в Джунглі цю гостру річ.

— Поглянь під ноги. Що ти бачиш там?

Мауглі нахилився й підняв щось біле і гладеньке.

— Та це ж кістка від людської голови, — спокійно сказав він. — Он ще одна.

— Це все кістки тих, хто приходив сюди, щоб забрати скарби, вже багато років тому. Я трохи поговорила з ними тут, у темряві, й відтоді вони лежать, заспокоївшись назавжди.

— Але, повторюю тобі, нікому не потрібно все те, що ти називаєш скарбами! Якщо ти дозволиш мені забрати цю річ, я віддячу тобі. Мені приємно буде її мати. А якщо і не даси, то я не буду дуже засмучуватися. Я ніколи не розпочинаю бій з Отруйним Племенем і до того ж знаю ваше Чарівне Слово.

— Тут має силу лише одне Чарівне Слово — те, яке знаю я.

Каа швидко ковзнув уперед, сяючи очима:

— А хто просив мене привести сюди людину? — прошипів він.

— Я, звичайно, я, — у відповідь прошипіла змія. — Вже дуже давно я не бачила людини, а ця, окрім усього, говорить нашою мовою.

— Але ж тоді не йшлося про вбивство. Як я повернуся в Джунглі? Як скажу, що привів його сюди на смерть? — палко сказав Каа.

— Я поки не кажу про вбивство. А якщо для тебе важливе питання, піти чи не піти, то он там дірка в стіні до твоїх послуг. Заспокойся, заспокойся, жирний мисливцю на мавп. Не гарячкуй так! Мені варто лише доторкнутися до твоєї шиї, і Джунглі більше не побачать тебе. Жодна людина, яка потрапила сюди, на повинна вийти живою. Бо я охороняю Княже Місто!

— Але я ще раз повторюю тобі, білий черв’як мороку: тут немає ніякого міста, ніякого царя! Джунглі, лише Джунглі лежать скрізь навколо нас! — засичав Каа.

— Але скарби залишаються скарбами, і тому буде все так, як повинно бути. Тепер зачекай трохи, Каа, мешканцю скель, і побачиш, як твоя людина почне бігати. Тут досить місця для гри. Життя хороше, тож пограємо трохи, хлопчику! Пограй зі мною в кота й мишку!

Мауглі спокійно простягнув руку і поклав її на голову Каа.

— Ця Біла Відлога досі мала справу з людьми з Людської Зграї. Але вона ще не знає мене, — тихо промовив він, звертаючись до пітона. — Вона хоче, щоб я показав себе. Не заважай, нехай її бажання здійсниться.

Мауглі зупинився, тримаючи в руках анкус вістрям донизу. В одну мить він кинув його, і анкус, пролетівши біля голови змії, поцілив у відлогу, прибивши її до підлоги. Тієї ж миті Каа всією своєю вагою навалився на тіло змії, яка гарячково звивалася, не даючи їй зрушити з місця. Червоні очі кобри іскрилися, а її голова й частина шиї, які залишилися вільними, разом не більше півфута, шалено металися, завдаючи ударів праворуч і ліворуч.

— Убивай! — сказав Каа, коли Мауглі опустив руку, щоб дістати ніж.

— Ні, — відповів той, виймаючи ножа. — Адже я вбиваю лише для того, щоб добути собі їжу. Але поглянь, Каа…

Мауглі схопив змію за голову біля капюшона, лезом ножа відкрив її рота і показав на верхній щелепі страшні отруйні зуби, зовсім чорні та зморщені. Біла кобра пережила свою отруту, як це трапляється зі зміями.

— Туу (що означає: вигнили, висохли, а буквально — сухий пеньок), — сказав Мауглі й, піднявши анкус, звільнив кобру. — Для княжих скарбів потрібен новий сторож, — спокійно сказав хлопець. — Туу, Туу… ти недобре вчинила. Бався тепер скільки завгодно, грайся, Туу!

— Я осоромлена, убийте мене! — шипіла Біла Відлога.

— Тут і без того багато розмов про убивство. Ми йдемо. Я візьму із собою цю гостру річ, Туу, як нагороду за те, що бився з тобою і переміг.

— Та бережися, щоб річ, яку ти забираєш, не вбила тебе самого. В ній — смерть. Добре запам’ятай це: в ній — смерть! Її однієї вистачить, щоб убити всіх мешканців мого міста. Недовго буде ця річ у твоїх руках, Людино з Джунглів! Недовго залишиться і в тих, хто забере її в тебе. Вона буде вбивати, вбивати безкінечно; всі, до кого потрапить ця річ, будуть убивати заради неї. Мою силу вичерпано, але цей анкус продовжуватиме мою справу. Він — смерть! І завжди буде смертю! Не відповідаючи на слова змії, Мауглі поповз назад в отвір, через який увійшов, і, кинувши останній погляд у підвал, побачив, як Біла Кобра шалено билася головою об золоте зображення бога на підлозі й шипіла:

— Смерть, смерть!

ІІІ

Мауглі та Каа дуже зраділи, коли нарешті знову вибралися нагору. Вони озиралися навколо і з насолодою вдихали повітря Джунглів. Мауглі милувався блиском анкуса в промінні ранкового сонця.

Він був дуже веселий і задоволений своєю новою іграшкою, яка тішила його не менше, ніж букет свіжих квітів.

— Мабуть, цей камінь блищить сильніше, ніж очі Багіри, — сказав Мауглі, повертаючи держак, на кінці якого сяяв величезний рубін. — Я обов’язково покажу їй цей камінь. Але що таке говорила кобра про смерть? Я нічого не зрозумів.

— Я теж не можу це пояснити. Зізнаюся, я дуже жалкую, що Біла Відлога не познайомилася з твоїм ножем. У цій Холодній Балці завжди є якась гадина, якщо не на землі, то під землею. Але я зголоднів. Чи не бажаєш пополювати зі мною? — запитав Каа.

— Ні. Я поспішаю до Багіри, щоб показати їй цю річ. Вдалого полювання!

Мауглі майнув у гущавину і, розмахуючи анкусом, попрямував туди, де найлегше знайти Багіру. Декілька разів він зупинявся в дорозі, щоб помилуватися блиском своєї іграшки. Чорну пантеру, яка відпочивала після вдалого полювання, хлопець знайшов біля води. Мауглі розповів їй про всі свої пригоди від початку до кінця, поки Багіра розглядала й обнюхувала анкус. Коли Мауглі дійшов до останніх слів, які вимовила кобра, Багіра схвально замуркотіла.

— То Біла Відлога говорила про справжні речі? — жваво запитав Мауглі.

— Я народилася у клітці в Одейпурі й тому досить непогано знала людей. Серед них є багато таких, які погодилися б тричі вбити протягом однієї ночі, аби заволодіти хоча б цим червоним каменем.

— Але ж камінь лише збільшує вагу держака. Мій маленький блискучий ножик значно зручніший. До того ж цей червоний камінь не можна їсти. Через що тоді вони б почали вбивати один одного?

— Послухай, Мауглі, краще піди й виспися. Адже ти жив серед людей, і ти…

— Я думаю, люди вбивають тому, що вони не полюють: через лінь і жадання задоволень. Та прокинься, Багіро! Скажи мені, для чого люди використовують цю гостру річ?

Багіра трохи розплющила сонні очі, й Мауглі помітив, що в них блиснув якийсь хитрий вогник.

— Люди використовують цю річ для того, щоб лупити нею по голові синів Гаті, лупити їх до крові. Я бачила такі речі на вулицях в Одейпурі перед моєю кліткою. Ця річ немало випила крові в таких, як Гаті.

— Але для чого люди пробивають слонам голови?

— Вони так навчають слонів Людському Закону. Оскільки люди не мають ні іклів, ні кігтів, то роблять речі, схожі на ці, та й багато інших, ще гірших.

— Що ближче я знайомлюся з тим, що відбувається в Людській Зграї, то більше крові зустрічаю! — похмуро мовив Мауглі. Він відчув, що вага анкуса втомлює його. — Якби я знав це все, то не взяв би із собою цю річ. Там на мотузках була кров Мессуа, а тепер тут кров Гаті. Ні, я не хочу більше носити із собою цю прокляту палицю. Дивися, Багіро!

Анкус майнув у повітрі й зарився вістрям у землю кроків за п’ятдесят від них між дерев.

— Тепер мої руки будуть чистими від смерті, — мовив Мауглі, витираючи руки об вологу землю. — Біла кобра сказала, що смерть почне переслідувати мене. Цього не буде. Вона просто стара, посивіла й дурна кобра.

— Я не хочу й говорити про неї, стару, посивілу і яку ще там? Піду спати, а ти як хочеш, Маленький Брате. Я не маю сил після нічного полювання ще й вити увесь день, як це роблять інші.

І Багіра, залишивши Мауглі, пішла до свого лігва за кілька миль звідти. Хлопець скоро зробив, як і Багіра, влаштувавши собі ложе на дереві. Для цього він зв’язав разом кілька ліан на висоті п’ятдесяти футів над землею, які утворили щось схоже на гамак. Хоча Мауглі не поділяв неприхильності більшості своїх друзів до денного світла, однак, за їхнім звичаєм, намагався вдень рухатися менше. Коли він прокинувся від строкатого гомону, який здійняв народ, що живе на деревах, уже сутеніло. Першою думкою Мауглі після сну був спогад про красиві камінчики, які він викинув вранці.

— Піду ще хоч раз погляну на них, — сказав він собі й спустився на землю.

Багіра вже чекала його неподалік, і Мауглі міг чути в пітьмі її фиркання.

— А де ж ця гостра штука? — крикнув Мауглі, не знайшовши її на тому місці, куди кинув.

— Якась людина знайшла і взяла її. Ось її слід.

— Ну, тепер ми побачимо, чи правду говорила Біла Відлога. Якщо справді ця гостра річ сіє смерть, то людина, яка забрала її, повинна вмерти. Ходімо по цьому сліду.

— Передусім треба вполювати щось, — сказала Багіра. — На пустий шлунок і око погано бачить. Люди ходять повільно, а зараз досить волого, і слід добре збережеться.

Вони, не поспішаючи, поїли й напилися. Десь за три години вони пішли по сліду. Народ Джунглів знає, що немає нічого такого важливого, що може змусити поспішати з їжею.

— Як ти думаєш, Багіро, — запитав Мауглі, — ця гостра штука може повернутися сама в руках людини і завдати їй смертельного удару? Біла кобра сказала, що в ній смерть.

— Ми побачимо це, коли знайдемо ту людину, — відповіла Багіра. Вона йшла по людському сліду, опустивши голову до землі. — Ми бачимо слід лише однієї пари ніг; помітно, що під вагою цієї речі п’ятки людини глибше втискаються в землю, — говорила пантера.

— Еге, тут так добре видно, що краще й не треба! — крикнув Мауглі, рухаючись за Багірою своєю бадьорою риссю по відбитках двох босих ніг, добре помітних при місячному світлі. — Тут він почав бігти швидше, — сказав Мауглі. — Його пальці стирчать в різні боки. Місце тут вологе. Але чому він раптом повернув?

— Зачекай! — крикнула Багіра і стрибнула далеко вперед. — Коли слід стає плутаним, перше, що треба зробити, це проскочити далі, щоб не заплутати відбитки ще більше своїми власними слідами.

Багіра стрибнула, зупинилася і крикнула Мауглі:

— Тут інший слід, який іде першому назустріч. У цього нога менша, а пальці наче вивернуті.

Мауглі одразу підбіг до Багіри й почав розглядати новий слід.

— Це відбитки ніг мисливця з племені Гондів, — сказав він. — Ось чому перший слід так різко повернув убік! Велика Нога намагається заховатися від Маленької Ноги.

— Це так, — сказала Багіра. — Тепер підемо окремо по кожному сліду, щоб не сплутати їх між собою. Я іду за Великою Ногою, Маленький Брате, а ти — за Маленькою Ногою, іди по сліду Гонда.

Багіра стрибнула на колишнє місце, до першого сліду, а Мауглі залишився біля дивного відбитка з вивернутими назовні пальцями, який належав низькій дикій людині, що проводить життя у лісі.

— Тут, — почала Багіра, рухаючись крок за кроком уздовж знайомих відбитків, — тут Велика Нога повертає. Ось тут ховається за скелю і стоїть непорушно. А що говорить твій слід, Маленький Брате?

— Маленька Нога наближається до скелі, — кричав Мауглі, швидко просуваючись по своєму сліду. — Ось тут він зупиняється й сідає біля скелі, спираючись на праву руку. Тримає свій лук напоготові й добре затискає між пальцями ноги. Він довго чекає; це видно з того, що сліди ніг відбилися глибоко в землі.

— І в мене теж, — відповідала Багіра, — постійно ховається за скелею. Чекає, поклавши свою гостру річ на камінь. Ось тут вона упала з каменя, залишивши на ньому подряпину. Ну а твій слід, Маленький Брате, що він говорить?

— Ось тут зламані… одна, друга товсті гілки, — не дуже голосно мовив Мауглі. — А це що таке? Як пояснити це? А, знову все цілком зрозуміло! Маленька Нога виходить, намагаючись здійняти багато шуму, щоб Велика Нога його почув.

Мауглі визирнув зі своєї схованки за скелею і пішов крок за кроком між дерев, підвищуючи голос. Він наближався до невеликого водоспаду.

— Вона підходить до того місця, де шум води перекриває шум його рухів. Тут він знову зупиняється і чекає. Що говорить твій слід, Багіро?

Пантера стрибала в різні боки, щоб знайти місце, де Велика Нога залишив свою схованку позаду скелі. Нарешті Багіра відгукнулася:

— Він починає відходити від скелі й, рухаючись навприсядки, тягне за собою свою гостру річ. Нікого не помічаючи, Велика Нога підводиться й біжить, біжить щосили. Слід дуже чіткий. Він біжить! Іди за своїм слідом!

Багіра побігла вздовж добре помітних відбитків, а Мауглі слідкував за відбитками ніг Гонда. Деякий час вони бігли мовчки.

— Де ти, Маленький Брате? — крикнула Багіра.

Голос Мауглі пролунав лише за п’ятнадцять кроків від неї.

— Гмм… — зітхнула Багіра. — Вони обидва біжать поруч, і відстань між ними дедалі зменшується.

Так вони бігли майже милю, уважно вдивляючись в землю. Раптом Мауглі закричав:

— Вони зустрілися! Вдалого полювання! Вони поглянули один на одного. Дивися: ось тут стояв Маленька Нога, опершись коліном на камінь, а ось тут — Велика Нога.

Прямо перед ними, кроків за десять від того місця, де вони стояли, простяглася людина на купі каміння. Вона була мертва. За зовнішнім виглядом це був, без сумніву, мешканець якогось місцевого села. Маленька стріла з пір’ям, якими стріляють Гонди зі своїх луків, наскрізь простромила його тіло.

— Ну що, чи Біла Відлога така стара і дурна, як ти думав, Маленький Брате? — з легкою усмішкою сказала Багіра. — Ось уже одна смерть перед тобою. Ходімо далі по сліду. Але де ж цей кровопивця, це наповнене кров’ю слонів червонооке вістря?

— Без сумніву, воно тепер у Маленької Ноги. Дивися, знову лише один слід!

Одинокий слід показував, що легка людина швидко бігла, несучи важкий анкус на лівому плечі. Слід ішов вздовж довгої галявинки, порослої низькою жорсткою травою, на якій сліди ніг відбивалися, як викарбувані на гарячому металі.

Багіра і Мауглі мовчки рухалися вперед, доки не натрапили на дні рівчака на купу золи і сліди недавнього вогнища.

— Знову! — вигукнула Багіра й різко зупинилася.

Перед ними лежало тіло маленького Гонда, з ногами, покритими попелом. Пантера запитливо поглянула на Мауглі.

— Тепер це зроблено бамбуковою палицею, — сказав Мауглі, швидко поглянувши на труп. — У мене самого була така палиця, коли я пас буйволів Людської Зграї. Справді, Мати Кобр знала Людське Плем’я краще, ніж я думав. Шкода, що я був несправедливим до неї. Хіба я не казав: люди вбивають просто так, знічев’я?

— Так, це дійсно так. Вони часто вбивають заради якихось червоних або блакитних камінців, — відповіла Багіра. — Це говорю я, та, що провела частину свого життя серед людей в княжому звіринці в Одейпурі.

— Один, два, три, чотири сліди, — говорив Мауглі, стоячи над купою золи і дивлячись униз. — Сліди аж чотирьох людей з узутими ногами. Вони не могли йти так швидко, як Гонд. Але що зробив їм цей маленький чоловік? Дивися, ось тут в одному місці цілих п’ять слідів! Вони всі стояли разом і розмовляли, перш ніж убити його. Багіро, давай кинемо все це й підемо! Я відчуваю важкість у шлунку. Він труситься в мені, як гніздо на кінці гілки.

— Ні, поганий той мисливець, хто залишає свою дичину, щоб вона втекла, — сказала пантера. — Ці вісім узутих ніг не могли піти далеко звідси.

Був яскравий день, і обидва мисливці продовжували йти по сліду.

— Я відчуваю запах диму, — сказала Багіра.

— Люди завжди з більшим бажанням їдять, ніж бігають, — говорив Мауглі, бігаючи в різних напрямках серед низького густого чагарника, яким поросла нова частина Джунглів, де вони знаходилися. Багіра, яка бігла трохи повільніше за Мауглі, раптом дивно крикнула.

— Тут іще один, він уже більше не їстиме, — мовила вона. Під кущем лежала купа яскравого одягу, а навколо було розсипане борошно.

— Це теж зробили бамбуковою палицею, — сказав Мауглі. — Дивися, цей білий пил люди їдять. Убитий, певно, ніс їхній корм. Вони забрали в нього цей корм, а його самого віддали шуліці Ранну.

— Це вже третій, — сказала Багіра.

— Я готовий повернутися до білої кобри, щоб віднести їй великих свіжих жаб, — пробурмотів Мауглі про себе. — Це вістря, червоне від крові слонів, дійсно є сама Смерть, але зрозуміти цього я таки не можу!

— Ходімо далі, — сказала Багіра.

Вони пройшли ще з милю, коли почули голос Ворона: той співав Пісні Смерті на верхівці дерева, під яким лежали троє чоловіків. Біля них дотлівало вогнище. Над багаттям висів залізний лист, а на ньому чорнів залишений напівзгорілий хліб. Біля самого вогнища, сяючи в промінні сонця, лежав анкус.

— Ця річ швидко робить свою справу. Сліди закінчуються тут, — сказала Багіра. — Чому ж померли ці троє, Мауглі? Ознак убивства не видно.

Хто живе у Джунглях, краще за будь-якого ученого лікаря знає місцеві отруйні трави та ягоди. Мауглі підійшов до вогнища, втягнув носом запах диму, відламав шматочок хліба, що пікся, скуштував його і одразу виплюнув.

— Яблуко смерті, — різко вимовив він. — Той перший, якого вони вбили, приготував цей хліб для них, після того як вони всі разом убили Гонда. (Яблуком смерті в Джунглях називають особливу рослину, схожу на дурман, найсильнішу отруту, яку знають в Індії.)

— Так, можна сказати, хороше полювання! Скільки убивств одне за одним, — зітхнула Багіра.

— Ну, що ж тепер? Залишається нам убити одне одного через цього червоноокого кровопивцю? Скажи, Багіро, — прошепотів Мауглі. — Він, цей червоноокий, може говорити? Чи не вчиню я злочину, якщо візьму й кину його кудись подалі? Нам він не заподіє зла, бо в нас немає людських бажань. Якщо ж ми залишимо його тут, то він знову вбиватиме людей, і ті падатимуть, як горіхи, що їх збиває з дерева буря. Не скажу, щоб я любив людей. Але я і не хочу бачити, як вони вмирають по шестеро за одну ніч.

— Мені однаково. На те вони й люди. Вони вбивають одне одного і завжди вбивали раніше — вони люблять убивати. А той перший, маленький, треба віддати йому належне, умів полювати, — сказала Багіра.

— Ні, друже, я думаю інакше. Люди дуже схожі на маленьких дітей. Якщо дитина побачить у воді зображення місяця, то захоче зловити його. Малюк поженеться за ним, впаде у воду й потоне. Так і всі люди. Я відчуваю, що тут моя провина… — Мауглі говорив дуже серйозно, наче нарешті усе зрозумів. — Ніколи більше я не візьму в Джунглі цю незвичайну річ, навіть якщо вона така гарна, як квіти. Ця річ, — і Мауглі обережно взяв у руки анкус, — знову піде до Матері Кобр. А тим часом нам треба поспати. Але ж не будемо відпочивати тут, біля трупів. Поки ходімо зариємо його, щоб він не втік і не вбив ще шістьох. Вигреби-но мені яму під деревом, Багіро.

— Послухай, Маленький Брате, — сказала пантера, підводячись й прямуючи до дерева. — Запевняю тебе, цей червоноокий кровопивця ні в чому не винен. Усі нещастя люди влаштовують собі самі.

— Байдуже, — відповів Мауглі. — Греби глибоку яму. Коли ми виспимося, я візьму його і понесу назад.

Через дві ночі, коли Біла Відлога похмуро сиділа в темряві свого підвалу, осоромлена, пограбована й самотня, раптом в отворі склепіння блиснув своїм камінням анкус і з брязкотом упав на купу золотих монет.

— Мати Кобр, — почувся голос Мауглі, який обачно тримався назовні, — візьми собі на допомогу молодого й повного сил сторожа з твого племені. Нехай він охороняє княжі скарби, щоб жодна людина не пішла звідси живою.

— А! Він таки повернувся. Я була певна, що ця річ — смерть! Як же ти залишився живим? — бурмотіла Мати Кобр, ніжно обвиваючись навколо держака анкуса.

— Присягаюся биком, за якого купили моє життя, що я сам не знаю, як це сталося. Ця річ убила шістьох людей за одну ніч. Нехай вона більше не йде від тебе.