Закон Джунглів, без сумніву, — найдавніший закон на землі. Він дає можливість передбачити різні дрібниці, які тільки можуть виникнути в житті Народу Джунглів.
Мауглі, який провів більшу частину свого життя у Сіонійській Вовчій Зграї, вивчав Закон у бурого ведмедя Балу. Коли учневі набридало вчитися, Балу переконував його, чому важливо добре знати усі правила. «Закон Джунглів, — казав ведмідь, — схожий на гігантську ліану, бо щільно охоплює кожного, ким би той не був, і ніхто не може вислизнути з його міцних обіймів».
— Коли ти проживеш на світі стільки, як і я, то ти, Маленький Брате, сам побачиш, що все в Джунглях підкорюється лише Законові. І трапляються такі моменти в нашому житті, коли вияв влади Закону стає аж ніяк не приємним видовищем, — говорив Балу.
Але такі розмови не затримувалися в голові Мауглі. Він більше або їв, або спав, а якщо й зосереджував на чомусь свою увагу, то лише в тому випадку, коли це було просто в нього перед носом. Але от прийшов рік, який довів справедливість слів Балу, і Мауглі сам упевнився, що всі Джунглі живуть під владою одного спільного Закону.
Почалося все з того, що протягом однієї зими майже не було дощів. І якось дикобраз Іккі, зустрівши Мауглі в бамбукових заростях, повідомив, що дикий ямс зовсім зник. Треба зауважити, що Іккі всім і кожному відомий як звір надзвичайно примхливий щодо їжі: він харчується лише найсмачнішим і найдостиглішим. Тому хлопчик не надав ніякого значення словам дикобраза і лише розсміявся у відповідь:
— Ну що з того, що ямс зник? Нехай зникає!
— Зараз це тебе не цікавить, — відповів Іккі, наїжачившись і клацнувши своїми голками, — але прийде час, і ми будемо говорити інакше. А ти не знаєш часом, чи купаються зараз у глибокому озері, що нижче Бджолиної Скелі?
— Ні, нещодавно припинили: ця нерозумна вода майже вся кудись пішла й тепер стоїть так низько, що я не хочу поламати шию, стрибаючи зі скелі в озеро, — недбало відповів Мауглі. Він був певен, що знає за п’ятьох про всі події в Джунглях.
— Ну й дарма. Невелика тріщина у твоїй голові, можливо, зробила б тебе розумнішим, — відповів Іккі, швидко згортаючись, аби Мауглі не потягнув його за довгі чорні вуса.
Хлопчик одразу ж розповів Балу про те, що говорив Іккі. Почувши слова Мауглі, ведмідь посерйознішав і пробурмотів до себе:
— Якби я був один, я би поквапився змінити місце полювання. Але тоді доведеться битися, щоб відвоювати собі право полювати в інших місцях. Це небезпечно для Мауглі — під час бою моє людське дитинча може постраждати. Треба зачекати, коли квітуватиме махуа.
Цієї весни махуа, дерево, яке дуже любив Балу, зовсім не квітувало. Жовтувато-сірі, наче з воску, квіти обсипалися від спеки, не розпустившись. І коли ведмідь струснув дерево, стоячи на задніх лапах, згори впало лише кілька пелюсток, та й ті з неприємним запахом.
Так жахлива посуха поступово добралася до самого серця Джунглів, захоплюючи їх крок за кроком, накладаючи на все свій мертвий відбиток, спочатку жовтий, потім коричневий і нарешті чорний.
Зелені зарості, що раніше прикрашали стіни ущелин, висохли й перетворилися на купу обірваних мотузок, залишки мертвих стеблин. Озера, які ховалися в гущавині лісу, висохли, а на землі відбилися сліди лап, тверді, наче відлиті зі сталі. Соковиті повзучі рослини, що обвивали верхівки дерев, засохли й упали на землю. Вітер погойдував бамбук, і той тріщав сухо й мертво, а мох, який укривав у Джунглях скелі, висох і оголив камінь, такий ж гарячий, як і темні валуни на берегах річки.
Птахи й Мавпяче Плем’я ще раніше поквапилися перебратися на північ, передбачаючи нещастя, яке насувалося на Джунглі. Олені й дикі кабани у відчаї перебиралися до людських поселень, до мертвих, обпалених сонцем нив. Багато з них там знаходили свою смерть, часто на очах поселенців, які бачили це, але самі були дуже виснажені, щоб переслідувати й гнати диких тварин. Шуліка Ранн щодня гладшав, бо скрізь знаходив чим поживитися — трупи різних тварин. А повертаючись увечері на відпочинок, він приносив свіжі новини звірям, які були занадто слабкими, щоб вирушити на пошуки нових місць для полювання. Він повідомив, що сонце висушило нові частини Джунглів і що тепер навколо на три дні льоту в усі боки все вигоріло дощенту.
Мауглі, який досі не знав, що таке голод, тепер харчувався навіть старим трирічним медом, який діставав із залишених вуликів у скелях, хоча цей мед був чорний, наче дикі сливи.
Він розшукував собі їжу в дуплах дерев, під корою, їв ос, дістаючи їх із гнізд. Усі тварини в Джунглях перетворилися на скелети, обтягнуті шкірою, і Багіра змушена була полювати тричі на ніч, та й то не наїдалася. Проте найгіршим лихом була нестача води, потерпання від спеки. Народ Джунглів п’є нечасто, але багато.
А посуха тим часом дужчала й дужчала. Зникали останні сліди вологи. Нарешті прийшов час, коли русло Вайнганги стало єдиним місцем, де між потрісканими берегами можна було знайти струмінь води. І ось дикий слон Гаті, якому було сто років або й більше, в один із цих тяжких днів побачив, що серед русла річки оголилася довга блакитнувата скеля. Він знав, що це була Скеля Миру. Побачивши її, Гаті підняв хобот і почав трубити, оголошуючи Водне Перемир’я, як робив це п’ятдесят років тому його батько. Олені, дикі свині, буйволи підхопили крик Гаті й повторили його своїми хрипкими слабкими голосами. А шуліка Ранн, у свою чергу, зі свистом і клекотом ширяв колами над Джунглями, оголошуючи про перемир’я всім Народам.
За Законом Джунглів карається на смерть будь-яке вбивство, вчинене поруч з місцями водопою, якщо було проголошене Водне Перемир’я. Закон цей ґрунтується на тому, що пиття важливіше, ніж їжа. Кожен із мешканців Джунглів може чимось поживитися, навіть якщо й немає справжньої дичини. Але вода залишається водою, і її нічим не можна замінити. Тому коли залишається лише одне місце, де можна знайти воду, будь-яке полювання припиняється там, де збирається Народ Джунглів, щоб утамувати спрагу.
У звичайний час, коли води достатньо, кожен, хто приходить на водопій до берега річки Вайнганги чи до іншого місця, ризикує віддати за це життя. І треба сказати, що саме цей ризик значною мірою спричиняється до різних пригод для багатьох представників Народу Джунглів. Дуже принадним здається скрадатися серед нічного мороку так, щоб не поворухнувся жоден листочок; чи бродити по коліна у воді серед бурхливого потоку, який стишує всі інші звуки й не дозволяє чути, що відбувається позаду; чи пити воду, постійно озираючись і тримаючи кожен м’яз напруженим, аби щомиті бути готовим до відчайдушного стрибка; покачатися потім на піщаному березі й повернутися з повним черевом і мокрою мордою до стада, яке позирає на сміливця очима, повними подиву й заздрості. Все це для молодих оленів зі ще блискучими рогами є джерелом насолоди, гострішої саме тому, що будь-якої миті Шер-Хан чи Багіра можуть вистежити й схопити сміливця.
Але тепер усі ці пустощі, ці ігри в життя і смерть скінчилися. Народ Джунглів, виснажений і знесилений, повільно сунув до річки, що висихала. Тигр, ведмідь, буйвіл, кабан — усі разом ішли, щоб попити каламутної води, а напившись, тут і впасти біля берега, бо ні в кого не вистачало сили, утамувавши спрагу, одразу рушити з місця.
Олень і кабан днями блукали лісом, мріючи про що-небудь краще, ніж суха кора чи мертве листя. Буйволи марно шукали тінистих ущелин, де вони звикли відпочивати; марно шукали вони й зелених нив, щоб поласувати хлібними посівами. Змії залишили Джунглі й спустилися до річки, сподіваючись упіймати тут пістряву жабку. Вони лежали непорушні, згорнувшись навколо вологого каміння, і навіть не намагалися захищатися від свиней, які, порпаючись в землі, порушували їхній спокій. Річкові черепахи вже давно всі були винищені Багірою, найспритнішим із мисливців, а риби забилися глибоко в баговиння й лежали там, як мертві. Посеред обмілілої річки виступала довга, схожа на змію, стрічка Скелі Миру, об краї якої ліниво хлюпалися слабкі хвилі — й одразу ж висихали, ледь змочивши гарячі боки скелі.
Сюди, до Скелі Миру, прийшов якось вночі Мауглі в пошуках прохолоди й товариства. Якби найголодніший з ворогів малого зустрів його тут, то навряд чи він глянув би на хлопчика. Через те що його шкіра була голою, нічим не вкритою, він здавався набагато виснаженішим і жалюгіднішим, ніж його товариші по нещастю. Волосся вигоріло й побіліло від сонця, під шкірою стирчали ребра, наче лозини в кошику, а мозолі на колінах і ліктях, що утворилися від пересування на чотирьох, надавали його схудлим ногам і рукам вигляд вузлуватих стеблин. І лише очі сяяли, як і раніше, спокійно й холодно з-під щільно обтягнутого шкірою лоба.
Багіра, наставник і опікун хлопчика, порадила йому в ці важкі дні рухатися якомога тихіше, полювати, не поспішаючи, й ніколи, що б не відбувалося, не втрачати спокою.
— Так, без сумніву, ми переживаємо поганий час, — говорила чорна пантера одного вечора, гарячого, як розжарена груба. — Але це невдовзі мине, якщо ми витримаємо до кінця спеки. Твій шлунок, дитинча, мабуть, порожній?
— Він чимось набитий, але від цього мені не краще. А може, Багіро, дощі зовсім забули про нас і не повернуться ніколи?
— Не бійся! Ми ще побачимо, як квітуватиме махуа, як маленькі козенята погладшають. Ходімо до Скелі Миру — послухаємо, що там говорять, дізнаємося новини. Сідай на мою спину, Маленький Брате.
— Ні, зараз не час для цього. Я ще можу сам стояти на ногах, хоча, правду кажучи, ми обидва зовсім не схожі на вгодованих буйволів.
Багіра кинула погляд на свої висохлі ребра, облізлі боки й тихо пробурмотіла:
— Минулої ночі я вбила вола під ярмом. Я дійшла до такого приниження, що й не наважилася б, думаю, кинутися на того вола, якби він був без ярма. Ох, важко!
Мауглі у відповідь розсміявся.
— Так, можна сказати, що ми стали чудовими мисливцями! Ось і я також хоробрий мисливець! Полюю, вгадай на кого?.. На хробаків!..
І обидва рушили крізь зарості сухих чагарників до води по численних обмілинах, що траплялися по всьому річищу.
— Вода недовго триматиметься, — сказав, підходячи до них, Балу. — Погляньте на той берег. Цілі дороги протоптані до води, зовсім як людські дороги.
Протилежний низький берег річки був вкритий високою травою, яка, всохнувши біля кореня, так і залишилася стояти. Широкі стежки, протоптані оленями й дикими свинями, які рухалися до води, розкреслили вицвілу низину берега темними запилюженими смугами. Було рано, і по кожному такому коридору, прокладеному у високій траві, один за одним рухалися звірі, які поспішали до води. З-за хмар пилу, що здіймався під їхніми ногами, долинав шум — то штовхалися й сварилися дитинчата.
Вище за течією, де річка повертала біля Скелі Миру — вартового Водного Перемир’я, — стояв слон Гаті зі своїми трьома синами. У місячному сяйві він здавався зовсім худим і сірим. Слон розхитувався з боку в бік. Трохи нижче були зграйки оленів. За ними — дикі свині та буйволи. На скелястому березі, де високі дерева спускалися аж до води, зібралися хижаки: тигри, вовки, пантери, ведмеді та інші.
— Над всіма нами владарює один Закон. Це так! — сказала Багіра, стоячи у воді й озираючи ряди рогів і великих витріщених очей, що дивилися з протилежного берега, де юрмилися й сновигали олені та свині.
— Щасливого полювання всім, хто однієї крові зі мною, — як звичайно, привіталася чорна пантера, випростовуючись на всю довжину на обмілині, а тоді тихіше, крізь зуби додала:
— Якби не було цього Закону, яким би чудовим могло тут бути полювання!
Чутливі, нашорошені вуха оленів вловили її бурмотіння, й одразу стривожений шепіт полинув по рядах:
— Перемир’я! Не забувай! Перемир’я!
— Заспокойтеся, заспокойтеся, тихше! — прогримів слон Гаті. — Багіро, дотримуйся Перемир’я! Тепер не час говорити про полювання.
— Я знаю це краще за інших, — відповіла Багіра, спрямовуючи погляд у бік Гаті. — Я харчуюся черепахами, ловлю жаб. Фу! Було б краще, якби я могла жувати гілки дерев.
— Це було б краще і для нас, — промекало з протилежного берега маленьке оленятко, яке з’явилося на світ лише цього року й ще не встигло поласувати гілками. Хоча Народ Джунглів був пригнічений нещастям, але, почувши заяву дитинчати, усі посміхнулися. А Мауглі, що лежав у теплій воді й спирався на лікті, сміявся до сліз і бив по воді ногами.
— Чудово сказано, безрогий малюче, — промовила Багіра. — Коли закінчиться Перемир’я, я нагадаю тобі ці слова, якщо ти потрапиш до моїх лап, — і вона уважно поглянула в темряву, щоб краще запам’ятати прикмети дитинчати.
Уздовж усього берега вгорі й унизу чувся гомін голосів. Можна було розібрати серед шуму рохкання й вищання свиней, які вимагали, щоб на них не тиснули; рев буйволів, що блукали по обмілинах; жалісливу розповідь лані про те, як вона марно шукала їжі. Іноді якийсь олень звертався з питанням до когось із хижаків, які були на протилежному березі. Але звідусіль приходили нерадісні звістки. А тим часом палючий вітер Джунглів мчав і свистів між скелями, тріщав засохлими стеблами, ламав сухі гілки й кидав їх у річку.
— Люди також бідують, вони вмирають біля своїх плугів, — сказав молодий олень. — Лише протягом учорашнього дня я знайшов трьох. Вони лежали непорушно, а поряд з ними й воли. Скоро і до нас прийде такий спокій.
— А вода в річці вчора ще впала, — сказав Балу. — О Гаті, чи доводилося тобі у своєму житті бачити таку посуху?
— Все минає, все минає, — задумливо промовив слон, пускаючи хоботом струмінь води собі на спину.
— Є серед нас один, який довго не витримає цього лиха, — сказав Балу, ніжно дивлячись на Мауглі.
— Це ти про мене? — невдоволено запитав хлопчик, сидячи у воді. — Справді, я не маю такої пишної шуби, як ти, щоб сховати ребра, які стирчать. Але якби з тебе зняти цю шубу, Балу…
Гаті аж здригнувся, коли до нього долинули останні слова Мауглі, а ведмідь суворо сказав:
— Людське дитинча! Ти маєш більш шанобливо говорити про того, хто навчає тебе Закону. Мене ніхто не бачив без моєї шкури.
— Ні, Балу, я не хотів образити тебе. Я лише кажу, що ти схожий на кокосовий горіх у шкірці, а я — на кокосовий горіх без шкірки. От, якби з тебе зняти твою буру шкірку… — але Мауглі не закінчив фразу, яку виголошував, схрестивши ноги й супроводжуючи слова бурхливими жестами, як це робив завжди. Багіра простягла свою пухнасту лапу і штовхнула його у воду.
— Що далі, то гірше, — сказала чорна пантера, коли хлопчик показався з води. — Спочатку Балу був без шкури, а тепер Балу став кокосовим горіхом. Бережися, щоб з тобою хтось не зробив того, що часто роблять достиглі кокосові горіхи.
— А що ж вони роблять? — запитав Мауглі.
— Падають на землю й ламають твою голову, — спокійно відповіла Багіра, штовхаючи його у воду ще раз.
— Недобре глузувати зі свого вчителя, — сказав Балу, коли Мауглі скупався утретє.
— Сором! Ось до чого ми дожилися! Хтось без шерсті тиняється скрізь, сновигає між нами й дозволяє собі по-мавпячому знущатися з тих, кого всі вважають найповажнішими мисливцями, а інколи ще й тягає за вуса найкращих із них!
Неважко здогадатися, що це сказав Шер-Хан, кульгавий тигр, який теж пришкандибав до води. Він зупинився на хвилинку, щоб отримати насолоду від того сум’яття, яке викликала його несподівана поява на протилежному березі серед оленів. Потім він опустив у воду свою квадратну кудлату голову й почав хлебтати воду й бурмотіти собі під ніс:
— Джунглі перетворюються на місце для ігор якогось дитинчати без шерсті. Ану, поглянь на мене, ти, людський виродку!
Мауглі озирнувся й подивився просто в очі тигра — не минуло і хвилини, як Шер-Хан невдоволено відвернувся вбік.
— Людське дитинча, людське дитинча! Тільки й чуєш, що про це людське дитинча! — продовжував бурчати тигр і знову нахилився до води. — Та він і не дитинча зовсім, до того ж і не людина, інакше він, мабуть, боявся б мене. Якщо так триватиме й надалі, то наступного року, здається, мені доведеться просити в нього дозволу, щоб попити води!
— А що ж, може, й доведеться, — сказала Багіра, насмішкувато дивлячись йому просто в очі, — може, й доведеться… Фу, Шер-Хан, що це за гидоту ти притягнув сюди?
— Це людятина! — зневажливо сказав Шер-Хан. — Я убив його годину тому.
І він відійшов убік, продовжуючи щось бурмотіти про себе.
Весь натовп звірів, які чули останні слова тигра, розхвилювався і стривожено зашепотів. Цей шепіт дедалі гучнішав і скоро перетворився на крик:
— Людину! Чуєте: він говорить — людину! Він убив людину! — І всі подивилися на Гаті, дикого слона, який продовжував стояти, наче не помічаючи, що відбувалося навколо. Гаті робить усе в свій час, і в цьому полягає одна з причин його довгого життя.
— У такий час, як зараз, убити людину! Хіба для нього не вистачило іншої дичини? — гнівно сказала Багіра, виходячи із брудної води й обтрушуючи лапи.
— Я убив його не заради їжі, а просто так! — голосно сказав тигр. І знову звірі зашепотіли ще голосніше від жаху, а зіркі маленькі очі Гаті блиснули в бік Шер-Хана.
— Так, заради сміху! — ревів Шер-Хан. — А тепер я прийшов сюди, щоб напитися й помитися! Чи не думаєте ви заборонити мені зробити це?
Спина Багіри почала вже вигинатися, наче бамбукове стебло під час сильного вітру. Це означало, що вона дійшла до останньої межі роздратування. Але раптом Гаті рішуче підняв угору хобот і спокійно промовив:
— То ти убив заради сміху? А коли Гаті ставить запитання, то не варто мовчати й краще відповідати одразу.
— Так, заради сміху. Це була моя дичина й моє право. Ти повинен це добре знати, Гаті. — Шер-Хан намагався говорити шанобливим тоном.
— Так, я це знаю, — відповів Гаті й, трохи помовчавши, запитав тигра:
— Ти вже напився?
— На ніч вистачить.
— Тоді йди. Річка для того, щоб пити, а не для того, щоб пустувати. Тільки кульгавому тигру може спасти на думку вихвалятися своїм «правом» у такий важкий час, коли ми страждаємо всі разом, і люди не менше за нас, Народу Джунглів! Вимився ти чи ні — однаково. Йди до свого лігва, Шер-Хане!
Останні слова Гаті прогриміли, як труба, а три його сини вже зробили крок у напрямку до тигра, та погроза виявилася марною. Шер-Хан швидко майнув убік, але цього разу навіть без бурчання. Він знав, як це відомо будь-кому в Джунглях, що врешті-решт Гаті тут володар.
— Про яке право говорив зараз Шер-Хан? — пошепки запитав Мауглі в Багіри. — Адже вбивати людину завжди принизливо. Так говорить Закон. А тим часом Гаті сказав…
— Запитай краще в самого Гаті, Маленький Брате. Чи мав він на це право, чи ні, але якби не втрутився Гаті, я би провчила цього кульгавого різника. Прийти до Скелі Миру, вбивши людину, та ще й хизуватися цим! Лише шакал здатен на таку підлість. І ще, до того ж, бруднити чисту воду!
Мауглі зачекав трохи (тому що ніхто не звертався до Гаті одразу, добре не зосередившись) і потім голосно сказав:
— Про яке право згадував Шер-Хан, о Гаті? — Обидва береги луною повторили запитання хлопчика, бо всі племена Джунглів не могли приховати своєї зацікавленості. Всі вони звернули увагу на те, що в словах тигра і у відповіді Гаті було щось незрозуміле для них. Лише Балу мовчав, не виявляючи цікавості — він поринув у свої думки, наче знав щось, чого не знали інші.
— Це дуже давня історія, — сказав Гаті, — давніша за самі Джунглі. Поводьтеся якомога тихіше — я звертаюся до обох берегів, — і я розповім вам цю історію.
Кілька хвилин дикі свині й буйволи штовхалися й фиркали; потім ватажки різних стад повторили один за одним: «Ми готові слухати», і Гаті, зробивши кілька кроків уперед, увійшов по коліно у воду, ближче до Скелі Миру. Хоча він був худим і його шкіру поорали зморшки, хоча його бивні були жовтими, всі бачили, що саме він — Володар Джунглів.
— Ви знаєте, діти, — почав Гаті, — що з усіх істот ви найбільше боїтеся людину.
Всі одноголосно повторили, що це дійсно так.
— Ця історія стосується і тебе, Маленький Брате, — сказала Багіра Мауглі.
— Мене? Як так? Адже я належу до Зграї Вовків Вільного Племені, — запротестував хлопчик. — Що спільного в мене з людиною?
— Однак ніхто з вас не знає, чому ви всі боїтеся людину, — продовжував Гаті. — І тепер я вам розповім. Коли розпочалася історія Джунглів (а коли саме це було, ніхто не знає), ми, Народ Джунглів, усі жили разом і не боялися одне одного. В ті давні часи не було посух: листя, квіти й плоди одночасно росли на деревах. І ніхто з нас не їв нічого іншого, крім листя, квітів, трав, плодів чи кори.
— Я рада, що не жила в той час, — тихо сказала Багіра. — Кора потрібна лише для того, щоб гострити об неї кігті.
— У ті часи Володарем Джунглів був Та, Перший Слон. Він витягнув Джунглі хоботом із глибини води. Там, де він зробив у землі борозни своїми бивнями, побігли річки; де він ударив своїми ногами, з’явилися озера з чистою водою; а куди він дув хоботом, там виростали дерева. Так Та створив Джунглі. У такому вигляді ця історія дійшла до мене.
— Будемо сподіватися, що від такого довгого шляху вона не охляла, — прошепотіла Багіра, а Мауглі у відповідь засміявся, прикрившись рукою.
— У ті дні не було ні пшениці, ні динь, ні перцю, ні цукрової тростини, не було й тих невеликих хатин, які ми бачимо зараз. Мешканці Джунглів тоді й не чули про людину; всі племена жили разом і були одним народом. Але скоро почалися сварки через корм, хоча місця було достатньо для всіх. Народ лінувався, кожен хотів мати їжу під боком, у тому ж місці, де лежав, як це інколи трапляється зараз і з вами, коли випадає хороша, дощова весна. Та, Перший Слон, був зайнятий — він облаштовував Джунглі. Сам він не міг устигнути скрізь, і тому призначив Першого Тигра старшиною і суддею в Джунглях — до нього Народ Джунглів мав звертатися у разі виникнення суперечок. У ті часи Перший Тигр харчувався, як і всі інші звірі, плодами й травою. Він був такий же величезний, як я, а його шерсть мала чудовий жовтий колір, як квітка ліани. На ньому не було ні плям, ні смуг — у той прекрасний час, коли народжувалися Джунглі. Кожен ішов до нього не боячись, і його слово було законом. Ми всі тоді, запам’ятайте це, були одним народом.
І от якось вночі між двома оленями виникла сварка — звичайнісінька суперечка через пасовища, яка трапляється й між вами, коли ви пускаєте в діло роги й передні копита. Так от, ці два сперечальники і прийшли до Першого Тигра, який тоді лежав серед квітів, і удвох почали розповідати йому про справу, перебиваючи і штовхаючи один одного. Сталося так, що один з оленів у метушні вдарив Тигра рогами. Тут Перший Тигр забув, що він старшина й суддя Джунглів, кинувся на оленя і скрутив йому шию.
До цієї ночі ще не вмирав ніхто з нас, і тому коли Перший Тигр побачив, що накоїв, коли він вдихнув запах крові, то збожеволів; він помчав до північних боліт. А ми, решта мешканців Джунглів, залишилися без судді й почали сваритися й битися між собою.
Та, почувши гамір, повернувся назад. Усі кинулися до нього: один говорив одне, інший — інше. Слон, побачивши серед квітів труп оленя, запитав, хто це зробив. А ми нічого не могли пояснити йому, бо від запаху крові самі всі збожеволіли — зовсім так, як і зараз, коли відчуваємо кров. Замість відповіді ми бігали, кричали, крутили головами. Тоді Та звернувся до дерев і до ліан, які звисали до землі, й наказав їм вказати на того, хто вбив оленя, щоб усі могли впізнати його. Потім слон запитав: «Хто бажає тепер бути старшиною серед Народу Джунглів?». Одразу з гілок зістрибнула Сіра Мавпа і сказала: «Я бажаю бути старшиною в Джунглях». Та засміявся, сказав: «Хай буде так», — і пішов дуже сердитий.
Сіра Мавпа тоді була така ж, як і зараз. Насамперед вона надала своєму обличчю розумного вигляду, але за хвилинку забула про це й почала чухатися і стрибати. Так Джунглі залишилися без Закону, бо всі, хто звертався до судді, чули у відповідь лише дурниці.
Тоді Та знову скликав усіх і сказав:
— Перший з ваших старшин приніс у Джунглі Смерть, а другий — Сором. Тепер вам потрібен такий закон, якого не можна було б порушити. Ви повинні дізнатися, що таке Страх, і коли ви познайомитеся з ним, то зрозумієте, хто ваш володар і що ви повинні слухатися його.
Ми всі запитали: «А що таке Страх?». І Та сказав нам: «Пошукайте його і дізнаєтеся!» Так і гасали ми Джунглями у пошуках Страху. І ось тоді буйволи…
— О-ох, — почулося з обмілин. То зітхнув Майза, ватажок буйволів.
— Так, Майзо, це були буйволи. Вони прибігли перші зі звісткою, що знайшли Страх. Начебто він сидить у печері серед Джунглів, зовсім голий, без шерсті й ходить лише на задніх ногах. Тоді всі ми, мешканці Джунглів, пішли за буйволами до печери. Справді, біля входу до печери стояв Страх. Як і розповідали буйволи, він був без шерсті й ходив на задніх ногах. Коли він побачив нас, то крикнув. Голос цей так перелякав усіх, що ми помчали урозтіч, штовхаючи один одного, бо нас опанував страх.
Ляснув крилами павич, мавпячий лунає клич,
Тихо й сторожко повзе змія в лісах.
А на джунглі — маро, згинь! — ляже моторошна тінь —
То є Страх, малий мисливцю, то є Страх!
Місяць виповзе вночі — й заховається мерщій,
Вогко й холодно на росяних стежках.
Зимний подих за плечем наче приском обпече —
То є Страх, малий мисливцю, то є Страх!
Ще тверда твоя рука, приготуйся до стрибка,
Хай тебе не зрадить слабкість у ногах.
Та зі щік втікає кров, серце гупа знов і знов —
То є Страх, малий мисливцю, то є Страх!
Коли буря загуде, перше дерево впаде,
І від зливи темно й лячно у борах,
Крізь громи у вишині пролунає гук страшний —
То є Страх, малий мисливцю, то є Страх!
Перекочують струмки камінці на дні ріки,
Грізно блискавка спалахує в очах.
Пересохлий рот горить, серце в ребра стукотить —
То є Страх, малий мисливцю, то є Страх!
Наступної ночі (так розповідали мені) ми вже не спали всі разом, як раніше. Кожне плем’я зібралося окремо: свині в одному місці, олені — в іншому; копита з копитами, роги з рогами; кожен тримався своїх. Так пролежали ми окремо, тремтіли усю ніч.
Не було тоді з нами лише Першого Тигра, бо він ще ховався в північних болотах, а коли до нього дійшла звістка про дивне створіння, яке ми знайшли в печері, він сказав: «Я піду туди й скручу йому шию».
От він і вирушив шукати Страх. Біг усю ніч і на світанку прийшов до печери.
А поки він біг, дерева й ліани, пам’ятаючи наказ Та, шмагали його своїми гілками й залишали позначки на спині, боках і морді тигра. Скрізь, де торкалася гілка, одразу з’являлася на жовтій шкурі звіра темна смуга. Саме ці смужки, мої діти, і носить він досі.
Коли тигр підійшов до печери, Страх простягнув руку й крикнув: «Геть звідси, смугаста тварюко, нічний волоцюго!» Перший Тигр, почувши ці слова й побачивши істоту без шерсті, з криком кинувся до болота.
Тут Мауглі не стримався й тихенько захихотів, сховавшись в ту ж мить у воду.
— Він вив так голосно, що Та почув це виття й запитав: «Що сталося з тобою?» І Перший Тигр у відповідь підняв свою морду до молодого, щойно збудованого неба (яке зараз таке старе) і сказав: «Поверни мені, о Та, мою колишню владу. Я знеславлений на всі Джунглі. Я злякався й утік від істоти без шерсті, а він назвав мене найгіршими словами». — «А чому ж він так тебе назвав?» — запитав Та. «Бо я забруднився в баговинні», — відповів Перший Тигр. «То ходи-но помийся і потім покачайся по мокрій траві. Якщо ці смуги від бруду, то вони зійдуть», — сказав Та.
Ось Перший Тигр і пішов до річки. Він купався-купався, качався-качався, аж поки всі Джунглі не закрутилися перед його очима. Але жодна, навіть найменша, позначка не зійшла з його шкури.
Та дивився на це і сміявся.
Тоді Перший Тигр запитав:
— Що ж я зробив, що таке лихо спіткало мене?
І Та відповів:
— Ти вбив оленя і цим пустив Смерть у Джунглі. А за нею прийшов і Страх. Тому й почали всі в Джунглях боятися одне одного, як ти тепер злякався безволосої істоти.
Перший Тигр сказав на це:
— Ні, звірі не боятимуться мене, адже вони давно мене знають.
Та відповів:
— Піди й подивися.
Перший Тигр пішов блукати Джунглями і голосно кликати до себе оленя, дику свиню, лань, дикобраза й багатьох інших. Але всі вони, тільки почувши той поклик, тікали геть від звіра, який раніше був їхнім суддею, бо вони боялися його.
Тоді Перший Тигр повернувся назад, пригнічений і принижений. Він бився головою об землю, роздирав її своїми кігтями та стогнав:
— Згадай, о Та, що я був Володарем Джунглів! Не кидай мене, о Та! Дозволь, щоб мої діти пам’ятали ті часи, коли я був вільний від сорому Страху!
І Та відповів:
— Це я можу зробити для тебе, бо ти разом зі мною бачив, як створювалися Джунглі. Хай буде одна ніч на рік для тебе і твоїх дітей, коли ви будете вільними від Страху, як це було до того, коли ти вбив оленя. Хай буде одна така ніч для тебе й твоїх нащадків. Якщо цієї ночі ви зустрінете безволосе створіння, а ім’я йому — людина, — то не злякаєтеся його, а він злякається вас, як це було тоді, коли ти залишався Суддею і Володарем Джунглів. Але будь милосердним до нього в цю єдину ніч. Будь милосердним, бо ти зрозумів, що таке Страх.
І Перший Тигр відповів:
— Мені досить цього.
Коли він підійшов до води напитися і схилився до свого відображення, то побачив темні смуги на боках. Тоді тигр згадав образливе прізвисько, яким назвала його істота без шерсті. Гнів, як і раніше, спалахнув у серці звіра.
Увесь рік він не виходив із болота, чекаючи, коли ж Та дотримається свого слова. І от прийшла одна ніч: Шакал Місяця (вечірня зірка) висів тоді над Джунглями, і Тигр раптом відчув, що це саме та ніч, на яку він так довго чекав. Звір рушив до печери й зустрів безволосу істоту. Сталося так, як говорив Та. Людина злякалася і впала на землю. Але Перший Тигр не зглянувся над нею — він кинувся на нещасну жертву й зламав їй хребет. Звір думав, що створіння без шерсті було лише одне на всі Джунглі й що, убивши його, він убив Страх.
Коли тигр сидів над убитим, то чув, як із північних лісів наближається Та. До нього долинув голос Першого Слона — той голос, який ви чуєте й зараз.
Саме в цю мить над сухими спаленими горами прогуркотів грім, лише один грім, без дощу, і блискавка блимнула позаду скель. Гаті продовжував:
— Цей же голос прогримів тоді: «Ось яке твоє милосердя!»
Перший Тигр сказав у відповідь, облизуючи лапи:
— Що поганого я зробив? Я просто вбив Страх.
І Та відповів йому:
— О, божевільний сліпий! Ти розв’язав руки Смерті — тепер вона буде скрізь ходити за тобою, доки ти не помреш. Ти навчив людину вбивати.
Перший Тигр виправдовувався:
— З ним сталося те, що й з оленем. Тепер вже немає Страху. І я буду, як раніше, Суддею в Джунглях.
Та похитав головою і сказав:
— Ніколи вже не піде до тебе Народ Джунглів за правосуддям. Ніхто не ходитиме за тобою, ніхто не спатиме біля тебе, всі оминатимуть твоє лігво. Один лише Страх піде по твоїх слідах і буде вражати тебе невидимими ударами. Він змусить землю провалюватися під твоїми ногами, він змусить ліани звиватися навколо твоєї шиї, стовбури дерев почнуть на його бажання зростатися разом, щоб ти не перестрибнув через них; нарешті він буде знімати з тебе шкуру, щоб укривати нею своїх дітей. Ти не зглянувся над ним, і він нізащо не зглянеться над тобою.
Перший Тигр відчував себе сміливим, бо його ніч ще не закінчилася, і тому сказав:
— Але ж обіцянка Та залишається обіцянкою Та. Він не забере в мене моєї ночі.
— Еге ж, — відповів слон, — твоя ніч залишається за тобою, як я і говорив, але за неї ти дорого заплатиш. Ти навчив людину вбивати, і скоро побачиш плоди своєї науки.
Перший Тигр не розумів:
— Людина ж тепер під моєю лапою з переламаною спиною. Хай всі Джунглі дізнаються, що я вбив Страх.
У відповідь Та розсміявся:
— Ти вбив лише одного, а інші залишилися. Але тепер ти сам розкажеш про це в Джунглях, бо твоя ніч уже закінчилася.
Почався день. Біля входу в печеру з’явилася інша безволоса істота. Вона побачила на порозі труп свого брата й над ним Першого Тигра. У людини в руці була загострена палиця…
— Тепер вони кидають не палицю, а вістря, яке ріже, — раптом втрутився дикобраз Іккі, потріскуючи своїми голками (місцеві поселенці вважали дикобраза доволі смачною стравою, і тому йому добре знайома підступна маленька сокирка, яка вражає, висвистуючи в повітрі, наче крилатий дракон).
— Ні, то була просто загострена палиця, така, яку встромлюють у пастку, — сказав Гаті. — Безволоса істота кинула палицю, і вона проштрикнула бік Першого Тигра.
Сталося так, як сказав Та. Перший Тигр, виючи, кинувся бігти й гасав Джунглями доти, доки не звільнився від палиці в боці. Так усі дізналися, що людина може вражати здалеку, і Страх охопив усіх мешканців Джунглів ще більше, ніж раніше.
Звідси й пішло, що Перший Тигр навчив безволосу істоту вбивати. І ви всі знаєте, скільки лиха впало через це на мешканців Джунглів. Потім з’явилися петлі, ями, приховані пастки, літаючі палиці, мухи, що вилітають з білого диму й колють (Гаті мав на увазі кулі), Червона Квітка, яка жене нас на відкрите місце.
І є лише одна ніч на рік, коли людина боїться Тигра, — ніч, яку обіцяв Та. Ніколи Тигр не пропускає цієї нагоди, щоб злякати безволосу істоту.
Де б він не зустрів людину цієї ночі, він убиває її, згадуючи той сором, який упав на голову Першого Тигра. Увесь інший час Страх вільно ходить Джунглями вперед і назад, вдень і вночі.
— Ой, леле! — зітхнула лань, думаючи про свою долю. — І лише в такі хвилини, коли над усіма нами з’являється привид ще більшого Страху, як це сталося зараз, лише тоді ми, звірі, забуваємо невеликі страхи й збираємося разом в одному місці, як зійшлися сюди тепер.
— І є лише одна така ніч, коли людина боїться Тигра? — запитав Мауглі.
— Лише одна ніч, — відповів Гаті.
— Але ж і я, і будь-хто інший у Джунглях знає, що Шер-Хан убиває людину двічі, тричі на місяць?
— Це так. Але щоразу він нападає на людину ззаду і, коли завдає удару, відвертається, бо він дуже боїться. Варто в таку хвилину подивитися на нього — і він утече. Але коли приходить його ніч, він відкрито наближається до людського поселення. Він блукає між хатинами, зазирає у двері, й тоді люди падають перед ним долілиць, а він без страху вбиває. Одне убивство в цю ніч.
— Он як! — сказав про себе Мауглі. — Тепер я розумію, чому Шер-Хан просив мене поглянути на нього. Але тоді нічого не домігся, бо він не зміг витримати мого погляду. А я, звичайно, не впав ниць перед ним тому, що я не людина, а належу до вовків Вільного Племені.
— Гр-р-р! — тихо прогарчала Багіра. — А чи знає Тигр свою ніч?
— Він не знає своєї ночі доти, доки не з’явиться Шакал Місяця і не засяє яскраво у вечірньому тумані. Ця єдина ніч іноді приходить узимку, коли йдуть дощі, іноді влітку, під час посухи. Якби таке лихо не трапилося з Першим Тигром, ми б ніколи не знали, що таке Страх.
Олені сумно зітхнули, а Багіра посміхнулася.
— А люди знають цю історію? — запитала вона.
— Ніхто її не знає, окрім тигрів; а ми, слони, знаємо її тому, що ми — діти Та, Першого Слона. Тепер її знаєте й усі ви, хто зібрався тут, бо ви почули її від мене.
І, сказавши це, Гаті занурив свій хобот у воду на знак того, що не бажає більше говорити.
— Але я не розумію, чому Перший Тигр не їв траву, листя й гілки. — сказав Мауглі, звертаючись до Балу. — Адже він лише скрутив шию оленю, але не їв його. Що ж змусило його їсти м’ясо вбитого?
— Дерева й ліани позначили його, поклавши на його шкуру смуги, як це ми знаємо тепер. Відтоді він не їсть їхні плоди. Щоб помститися, він тепер нападає на оленів та інших звірів, які харчуються травою, — сказав Балу.
— Тобі, Балу, була відома ця історія? Чи не так? Чому ж я жодного разу не чув її від тебе? — запитав Мауглі.
— Просто тому, що в Джунглях таких історій не переказати. Якби я почав тобі розповідати їх усі, то ніколи б не закінчив. Та облиш нарешті моє вухо, Маленький Братику!