Мауглі

І

Після того як Мауглі прибив шкуру Шер-Хана до Скелі Ради, він оголосив, що залишає Сіонійську Вовчу Зграю і полюватиме в Джунглях сам. Як відомо, за ним пішли його чотири Брати Вовки, діти Батька Вовка і Матері Вовчиці. Але важко одразу змінювати свій спосіб життя в Джунглях. Перше, що зробив хлопчик, коли пішов від ворожої до нього Зграї, це зазирнув до рідної печери. Він проспав там весь день і всю наступну ніч. Потім він розповів Батькові й Матері, як зміг, про свої пригоди серед людей. Дістав свій ніж, яким знімав шкуру з Шер-Хана, і показав, як виграє ранкове сонце на його лезі. Вони сказали, що тепер він дечому навчився у людей. Потім Акела і Сірий Брат розповіли, як вони удвох гнали в балку стадо буйволів. Балу, щоб не проґавити жодного слова з розповіді, видерся на вершину скелі, а Багіра, слухаючи, як вправно упорався Мауглі, від захоплення дряпала себе кігтями. Давно вже сонце сяяло над обрієм, але ніхто зі співрозмовників і не думав іти спати. Мати Вовчиця час від часу піднімала вгору ніс і з насолодою вдихала повітря, коли вітерець доносив до неї запах шкіри тигра, розтягнутої на Скелі Ради.

— Якби не Акела із Сірим Братом, — так закінчив свою розповідь Мауглі, — я б сам нічого не вдіяв. О Мамо, якби ти бачила цих чорно-синіх буйволів, як вони мчали балкою чи як вони увірвалися у ворота, коли Людська Зграя почала кидати в мене камінням!

— Добре, що я не бачила цього, — сказала, спохмурнівши, Мати Вовчиця. — Я б не витримала, якби побачила, як ганяють моє дитинча, наче якогось шакала! Я б змусила Людську Зграю дорого заплатити мені за це, але я б не зачепила тієї жінки, яка давала тобі молоко. Так, я зглянулася б тільки над нею.

— Заспокойся, заспокойся, Ракшо! — сказав Батько Вовк. — Наше Жабеня повернулося до нас, та ще й таке розумне, що власний батько ладен лизати йому ноги. Подумаєш, на один рубець більше чи менше? Дрібниці! Дай людям спокій.

Мауглі щасливо посміхався, поклавши голову на бік Матері Вовчиці. Він додав, що тепер у нього зникло навіть бажання бачити колись людей чи щось чути про них, відчувати їхній слід.

— А якщо люди самі не дадуть тобі спокою, Маленький Брате? — запитав Акела, прислухаючись і нашорошуючи одне вухо.

— Та нас п’ятеро, — промовив Сірий Брат. Він окинув поглядом усю компанію і клацнув кликами, говорячи це.

— Та й ми не відмовимося взяти участі у цьому полюванні, — додала Багіра, вимахуючи своїм хвостом і позираючи на Балу. — А чому раптом ти, Акело, припустив таке?

— Ось чому. Коли шкуру смугастого злодія розтягли на Скелі Ради, я побіг назад до села. Я ставав у старі сліди, робив петлі, а інколи лягав — усе для того, щоб заплутати сліди, якби люди надумали піти за нами. Я так заплутав усі наші сліди, що навіть, думаю, сам би пізніше не розібрався, якби довелося йти по них. І ось, коли я займався цим, між дерев пурхнув Манг — кажан причепився просто над моєю головою і сказав:

— Те село, де живе Людська Зграя, яка вигнала від себе наше людське дитинча, гуде, як бджолиний рій.

— Так, чималенький камінь жбурнув я в їхній рій! — засміявся Мауглі, який нерідко бавився тим, що жбурляв зрілими горіхами в гнізда шершнів і потім мчав до найближчого болота, щоб заховатися у воді, доки шершні не заспокоювалися.

— Я попросив Манга, — продовжував Акела, — розповісти все, що він бачив. І кажан сказав, що біля воріт села розквітла Червона Квітка і що навколо неї сидять люди з рушницями. А я добре знаю, — і Акела кивнув головою на старі рубці на боці й на лопатці, — що люди марно не носять із собою рушниць. От і зараз, Маленький Брате, мабуть, хтось із людей з рушницею розшукує наші сліди, якщо вже не йде по них.

— Але для чого їм це робити? Вони прогнали мене. Яке їм діло тепер до мене? — обурено запитав Мауглі.

— Чому ти питаєш про це нас, Маленький Брате? — відповів Акела. — Адже ти — людина, і не нам, Вільним Мисливцям, говорити тобі, для чого твої брати роблять так, а не інакше.

Акела ледве встиг відсмикнути лапу, як ніж Мауглі встромився глибоко в землю в тому місці, де вона щойно була. Хлопчик ударив ножем так швидко, що око звичайної людини не вловило б цього руху.

Але Акела був вовком. Собака, яка трохи відстала від свого пращура — дикого вовка, — і та встигає прокинутися й відстрибнути вбік, коли на неї наїжджає колесо екіпажу. І тому не дивно, що Акела ухилився від удару Мауглі.

— Іншого разу, — сказав хлопчик, заспокоївшись і вкладаючи ніж у чохол, — будь обережнішим зі своїми словами і не вимовляй разом імен Мауглі й Людської Зграї.

— Ого! Гострий зуб! — сказав Акела, обнюхуючи дірку, що залишилася в землі від леза ножа. — Шкода, що, живучи з людьми, ти втратив свою колишню швидкість, Маленький Брате. Я б устиг убити оленя за той час, коли ти завдавав мені удару.

Раптом Багіра підскочила, витягнула голову, фиркнула й завмерла непорушно. Слідом за нею підскочив Сірий Брат, повернувшись носом ліворуч, звідки віяв легенький вітерець, а Акела одним стрибком опинився кроків за п’ятдесят попереду, в тому напрямку, звідки йшов вітер. Стрибнув, припав до землі й зупинився, неначе прикипів. Мауглі із заздрістю дивився на них усіх. Він міг відчувати речі, які навряд чи здатна вловити інша людина, але він ніколи не міг досягти такої витонченості відчуттів, якими володіє Народ Джунглів. А тепер тримісячне перебування серед людей, у курному селі, дуже притупило гостроту його чуття. Однак він потер носа і випростався на весь зріст, щоб вловити найтонший, але чистий запах.

— Людина! — прогарчав Акела, припадаючи на задні лапи.

— Бульдео! — сказав Мауглі, сідаючи на землю. — Він іде по нашому сліду. Дивіться! Там на сонці сяє його рушниця.

Те, що побачив хлопчик, був просто відблиск, що тривав не більше миті. Без сумніву, це блиснув ствол старого мушкета, бо в Джунглях ніщо не може дати такого відблиску, хіба що небо, вкрите хмарами: у такий час виблискує навіть маленька калюжа води чи вологий листок. Але тепер небо було безхмарним, а повітря зовсім спокійним.

— Я ж казав, що люди підуть за нами, — промовив Акела, немов радіючи, що його передбачення здійснилося. — Недарма я був ватажком Зграї!

Чотири брати Мауглі не промовили й слова, але, припавши до землі, поплазували донизу, продираючись між заростями терну.

— Куди це ви скрадаєтеся? — гукнув хлопчик.

— Т-сс! Ми притягнемо сюди його голову ще до опівдня, — відповів Сірий Брат.

— Назад, назад! — крикнув Мауглі. — Зачекайте, людина не може їсти людину!

— А хто щойно називався вовком? Хто кинув у мене ніж лише за те, що я подумав, наче він може бути людиною? — сказав Акела після того, як чотири вовки, притиснувши хвости, незадоволені, повернулися назад.

— Що? Ви думаєте змусити мене звітувати вам про те, що я захочу робити? — крикнув, шаленіючи, Мауглі.

— Оце людина! Так говорить людина! — пробурмотіла про себе Багіра. — Точно так говорили люди в Королівському звіринці в Одейпурі. Ми, мешканці Джунглів, знаємо, що людина найрозумніша з усіх істот. Але якби ми покладалися лише на наші вуха, то сказали б, що людина — найбожевільніша з усіх істот. — Потім трохи голосніше вона додала: — Людське дитинча має рацію. Люди полюють зграями. Погано, якщо ми вб’ємо одного, не знаючи, що планують робити інші. Ходімо поглянемо, що ця людина задумала робити проти нас.

— Ми не підемо! — сердито сказав Сірий Брат. — Полюй сам, Маленький Брате. Ми думаємо інакше, і вже давно принесли б сюди його череп.

Мауглі мовчав і переводив погляд з одного зі своїх друзів на іншого. Груди його здіймалися, очі наповнювалися сльозами. Він виступив уперед і, впавши на одне коліно, сказав:

— Погляньте на мене! Невже ви думаєте, що я не знаю, чого хочу?

Усі без бажання зиркнули на нього, але ненадовго й одразу відвели очі вбік. Але Мауглі вперто дивився на звірів і шукав зустрічі з їхнім поглядом, доки шерсть на вовчих спинах не стала дибки і доки вони не почали тремтіти всім тілом. А Мауглі продовжував дивитися їм в очі.

— Ну, скажіть-но тепер, хто з нас п’ятьох ватажок?

— Ти наш ватажок, Маленький Брате, — сказав Сірий Брат і лизнув хлопчику ногу.

— Тож рушайте за мною, — сказав Мауглі. І всі чотири вовки пішли за ним, опустивши хвости.

— Наше людське дитинча стало іншим. Це все тому, що він пожив серед людей, — сказала Багіра, йдучи за ними. — Так, Балу, тепер є дещо важливіше за Закон Джунглів.

Старий ведмідь нічого не відповів, бо думав про щось.

ІІ

Мауглі тихо посувався Джунглями до тієї стежини, де йшов Бульдео. Нарешті, розсунувши гілки чагарника, він побачив поважного старого мисливця з рушницею за плечима. Він швидко йшов по сліду, залишеному два дні тому.

Ми знаємо, що, залишаючи село, Мауглі взяв із собою важку сиру шкуру Шер-Хана. Він ніс її на плечах, а Акела й Сірий Брат підтюпцем бігли за ним. Тому вони залишили дуже чіткі сліди.

Тепер Бульдео знаходився саме на тому місці, де Акела, як ми казали раніше, заплутував сліди. Бульдео то сідав на землю, то знову вставав. Він кашляв, щось бурмотів про себе, роблячи невеликі кола навколо того місця, де петляли відбитки лап. Увесь час він був так близько від тих, кого хотів підстерегти, що міг би поцілити в них каменем.

Ніхто не перевершить вовка в умінні бути безшумним, якщо звір не бажає, щоб його почули. Тому й Мауглі навчився у вовків рухатися, як тінь, хоча брати й вважали його дуже незграбним. Вони всі рухалися навколо старого мисливця, наче зграя дельфінів в’ється навколо корабля, який мчить щодуху; вони кружляли навколо нього, інколи перемовляючись між собою. Але Бульдео нічого не підозрював і нічого не чув, бо їхні голоси належали до тих низьких звуків, які навряд чи може вловити грубе людське вухо. (Є інші звуки, наприклад пищання кажана, які через надзвичайну висоту чують не всі люди. На цих високих тонах говорять між собою всі птахи, кажани й комахи.)

— Це набагато цікавіше, ніж звичайне убивство, — сказав Сірий Брат, коли Бульдео зупинився, втомившись розшукувати слід. — Він пихкає, наче свиня, яка загубилася в Джунглях десь на березі річки. Що це він говорить?

Бульдео перелякано щось бурмотів.

Мауглі почав перекладати його слова.

— Він говорить, що тут танцювала ціла зграя вовків. Каже, що йому жодного разу ще не доводилося бачити такий слід. Говорить, що знесилений.

— Він ще добре відпочине, доки знову знайде слід, — холодно сказала Багіра, промайнувши біля стовбура дерева; вона продовжувала гру в схованки, яку вони вели. — Що ж він робитиме?

— Почне їсти або пускатиме дим із рота. Люди завжди щось виробляють зі своїм ротом, — говорив Мауглі. А його мовчазні супутники дивилися, як Бульдео набивав і палив свою трубку, і вовки, користуючись нагодою, принюхувалися до його тютюну, щоб іншого разу почути мисливця серед найглибшого мороку, якщо буде потрібно.

Скоро на стежині, де сидів Бульдео, з’явилася невелика група вугільників. Вони зупинилися, аби побазікати з Бульдео, відомого як найкращий мисливець. Вони всілися навколо старого і також почали курити. А Багіра з усією компанією розташувалася навколо людей і прислухалася до того, що говорив Бульдео. Він почав розповідати своїм слухачам ту ж історію про Мауглі, про чортівню, від якої мало не загинув, додаючи нові й нові подробиці. Він говорив, як саме він вбив Шер-Хана; як хлопчик перетворився на вовка й бився з ним до вечора, а потім знову зробився людським дитинчам і зачаклував його рушницю — саме тому куля, поцілена точно в Мауглі, повернулася в повітрі й потрапила в його власного буйвола. А тепер село вислало його, найвідважнішого мисливця у Сіонійських околицях, пристрелити це диявольське поріддя. Там, у селі, тим часом люди розправляються з Мессуа та її чоловіком, бо вони, без сумніву, батько й мати цього чортеняти. Обох тепер замкнули в їхній власній хатині, а ввечері катуватимуть, щоб вони розкрили таємницю своїх чарів. Потім подружжя спалять живцем.

— А коли це буде? — запитали вугільники, яким, мабуть, дуже кортіло подивитися, як спалюватимуть людей.

Бульдео відповів, що не раніше, ніж він повернеться в село, бо мешканці обов’язково хочуть спочатку розправитися з хлопчиськом. А потім, розповідав мисливець, вирішено разом забрати все майно Мессуа та її чоловіка й розділити їхню землю й буйволів між усіма селянами. Адже чоловік Мессуа має чудових буйволів. Так, на думку Бульдео, можна позбутися цих дияволів, бо немає ніякого сумніву, що люди, які приймають за дитину якесь чортеня з Джунглів, і самі також знаються з нечистю.

— Але про це можуть дізнатися англійці, — говорили вугільники. — І тоді справи кепські. Ці англійці — божевільні, вони не дозволяють чесним людям розправлятися по-своєму з різною чортівнею.

— Це вже погоджено, — відповів Бульдео. — Староста села повідомить, що Мессуа з чоловіком померли, бо їх укусила змія. Отже все буде якнайкраще, і тепер залишилося тільки знайти це чортеня, це вовче поріддя. Ви часом не зустрічали щось таке?

Чоловіки злякано перезирнулися й подякували небу за те, що їм не довелося побачити нічого, схожого на це, але такий сміливець, як Бульдео, певно, розшукає дияволеня. Якщо не він, то хто? Сонце вже стояло досить низько, коли вугільники підвелися з землі й сказали, що надумали піти в село Бульдео та подивитися на цих злих чаклунів. Мисливець відповів, що заради них він готовий відкласти свій намір убити чортеня, бо не може дозволити, щоб беззбройні люди, одні, без охорони, йшли по такій небезпечній частині Джунглів, де щомиті можна натрапити на вовкулаку. Тому він, Бульдео, вирішив провести їх до села. Можливо, вони зустрінуть дорогою і саме дияволеня — це й на краще: вони принаймні на власні очі побачать, як найсміливіші сіонійські мисливці розправляються з такою нечистю. Брамін, сільський священик, дав йому в дорогу амулет, який чудово захищає від різної чортівні.

— Про що він говорить? Що каже? — щохвилини запитували вовки у Мауглі, який акуратно перекладав зрозумілою для них мовою все, про що йшлося, доки справа не дійшла до чаклунства. Тут хлопчик вже й сам не розумів, про що йдеться — він зрозумів одне: люди, які були такими добрими до нього, потрапили у пастку.

— Хіба люди ловлять людей у пастки? — запитав Сірий Брат.

— Так він розповідає. Я не все добре розумію. Вони всі збожеволіли. Старий каже, наче люди зловили Мессуа та її чоловіка за те, що вони були добрими до мене. Але я зовсім не розумію, до чого тут Червона Квітка. Я мушу все побачити на власні очі. Що б люди не думали робити з Мессуа, вони почнуть свою справу лише після повернення Бульдео. Тому… — Мауглі не закінчив фразу, яку почав, і замислився, повертаючи в руках держак свого ножа. Тим часом Бульдео з вугільниками, не гаючи часу, рішучими кроками попрямували до села.

— Я побіжу зараз до Людської Зграї, — нарешті промовив після тривалого мовчання хлопчик.

— Ну а ці? — запитав Сірий Брат, показуючи на темні спини вугільників.

— А ти їм заспівай щось на дорогу, — посміхнувся Мауглі. — Я б не хотів, щоб вони прийшли в село раніше, ніж зовсім стемніє. Змогли б ви затримати їх до того часу тут, у лісі?

Сірий Брат лише вишкірив свої білі зуби.

— Ми будемо водити їх околяса, мов прив’язаних цапів. Адже я знаю людей.

— Ну, це зайве. Заспівай трохи, щоб їм не було нудно повертатися. Пісня може бути й не дуже ніжна, Сірий Брате. І ти, Багіро, проведи їх, та підспівуй трохи коли-не-коли. Як настане ніч, зустрінь мене, Сірий Брате, біля села — ти знаєш місце, де ми спілкувалися.

— Не скажу, що це легке полювання — вистежувати разом із людським дитинчам. Коли ж я спатиму? — бурчала, позіхаючи, Багіра, хоча очі чорної пантери говорили, що вся ця історія її дуже тішить. — От не думала, що мені доведеться співати для людей! Однак спробуємо.

Вона нахилила голову до землі, щоб звук здавався глухішим, і вивела своє довге протяжне: «Вдалого полювання» — свій нічний мисливський поклик, який наганяв ще більшого жаху, бо лунав серед білого дня. Мауглі, хоча й був уже далеко попереду, чув, як рев Багіри лунав у Джунглях, спочатку підсилюючись, а потім спадаючи все нижче й нижче, і нарешті завмер як жалібне ридання. Мауглі чув і весело сміявся, продираючись крізь Джунглі. Перед ним промайнули фігури вугільників, які збилися в купу, і старого Бульдео, в якого за плечима стрибала рушниця, а він сам трусився, наче листок банана від вітру. Потім у Джунглях почулося виття Сірого Брата: «Іа-ла-ха! Іа-ла-ха!» — крик мисливців Зграї, які переслідують оленя або антилопу, — звук, який заповнює всі околиці й про який не можна сказати, звідки він лунає. Він спочатку наближається й росте, щоб потім раптом обірватися різким, коротким зойком. Три інших вовки відгукнулися, і тоді розпочалося таке виття, що Мауглі готовий був заприсягтися, що в ньому беруть участь не чотири вовки, а ціла зграя. Околиці заполонила чудова Ранкова Пісня Джунглів, з усіма її переливами, пісня, яка добре знайома кожному дорослому вовкові Зграї. Пісня, яка всупереч усім звичаям Джунглів, раптом залунала вдень, у годину післяобідньої тиші.

Неможливо відтворити те враження, що здатна викликати пісня, яку виконували вовки, коли чули тріск гілок під ногами людей, що видиралися на дерева, і голосіння Бульдео, який промовляв одне за одним усі відомі йому заклинання. Потім вовки заспокоїлися й лягли спати, бо вони розважливо дивилися на речі. Як усі ті, хто живе зі своєї праці, вони знали: коли не виспатися як слід, то ніяка робота добре не піде.

ІІІ

Тим часом Мауглі залишав за собою милю за милею. Хлопчик захоплювався своєю бадьорістю та легкістю, які збереглися, хоча він і жив так довго серед людей. У голові, немов цвях, сиділа лише одна думка: за всяку ціну звільнити з пастки Мессуа та її чоловіка. Він обіцяв собі, що пізніше обов’язково відплатить мешканцям села за те зло, яке вони їм заподіяли.

Вже сутеніло, коли хлопчик побачив перед собою таку знайому галявинку й дерево дхак, де очікував на нього Сірий Брат того ранку, коли він убив Шер-Хана. Хоча Мауглі й був надзвичайно сердитий на Людське Плем’я і їхні звичаї, однак розчулився, коли побачив покрівлі села. Передусім він звернув увагу на те, що поселенці раніше, ніж звичайно, повернулися зі своїх нив і що замість готування вечері вони зібралися натовпом під деревом, зчинивши галас і суперечки.

Люди тільки й роблять, що влаштовують пастки один на одного — інакше вони не будуть задоволені, думав хлопчик. Раніше вони ставили капкан на Мауглі (відтоді пройшло лише два дні, а йому здавалося, що кілька років). Сьогодні пастка влаштована для Мессуа та її чоловіка, а завтра чи післязавтра знову прийде черга Мауглі.

Він тихенько пройшов біля зовнішньої стіни хатини, де жила Мессуа, і зазирнув через вікно всередину кімнати. Жінка лежала на підлозі з ганчіркою в роті, її руки й ноги були зв’язані. Вона важко дихала й стогнала. Чоловік лежав прив’язаний до дерев’яного розмальованого ліжка. Двері були замкнені. Біля порогу сиділи троє чи четверо людей, повернувшись спиною до дверей.

Мауглі добре знав звичаї людей. Він знав: поки вони їдять, базікають чи курять, вони не будуть нічого робити, але тільки-но закінчать бавитися зі своїм ротом, враз стануть небезпечними. Бульдео повинен був прийти ще не скоро. До того ж, якщо його чотириногі супутники будуть добре виконувати доручення Мауглі, мисливець, без сумніву, принесе багатий матеріал для розповідей. Тому хлопчик, не поспішаючи, заліз у вікно хатини й перерізав мотузки, якими були зв’язані полонені. Потім він знайшов молоко для Мессуа, яка була напівживою від болю й жаху. Від самого ранку з неї безжалісно знущалися, і вона так страждала, що якби Мауглі вчасно не прикрив жінці рота, то її крики почули б люди. Чоловік був лише наляканим, і коли хлопчик його звільнив, він відразу опанував себе й почав витягувати зі скуйовдженої бороди тріски й бруд.

— Я знала, знала, що він прийде! Тепер я впевнена, що він мій син, — говорила крізь сльози Мессуа, притискаючи Мауглі до грудей.

До цього моменту хлопчик був абсолютно спокійним, але тепер його охопило хвилювання: він весь тремтів, не розуміючи, що відбувається.

— Що це означає? За що вони зв’язали тебе? — запитував Мауглі після того, як опанував себе.

— Вони вирішили вбити нас за те, що ми прийняли тебе як сина, за що ж іще? — сердито відповів чоловік Мессуа. — Подивися, я теж закривавлений, — Мессуа не говорила нічого, а Мауглі не слухав її чоловіка — він не зводив погляду з ран жінки. Очі хлопця блиснули гнівом, коли побачили її кров.

— Хто це зробив? — запитав він. — Вони дорого заплатять мені за це.

— Усе село брало в цьому участь. Я багата людина, маю худобу. Ось чому вони так охоче звинуватили нас у відьмацтві, скориставшись тим, що ми прийняли тебе.

— Ти пам’ятаєш, Нату, я дала тобі молоко? — тихо сказала Мессуа. — Так ось, це тому, що ти мій син, якого забрав тигр, тому що я люблю тебе, моє дитя! Вони сказали, що я твоя мати, що я мати диявола, і тому вирішили мене вбити.

— А що таке диявол? — запитав Мауглі. — Смерть я знаю, але диявола не бачив.

Чоловік спідлоба глянув на хлопчика, а Мессуа засміялася.

— Ну, поглянь на нього! — звернулася вона до свого чоловіка. — Адже я знала, адже я говорила тобі, що він зовсім не чаклун. Він мій син! Так, я знаю, що він мій син!

— Чи він чарівник, чи наш син — однаково, нас скоро вб’ють.

— Ось там дорога через Джунглі, — сказав Мауглі, показуючи у вікно. — Руки й ноги у вас вільні, й ви можете іти. Швидше ж рушайте!

— Але ми не знаємо Джунглі, як ти, мій сину, — почала Мессуа. — До того ж я думаю, що далеко не зможу йти.

— Адже вони відразу кинуться наздоганяти нас, схоплять і приведуть назад, — додав чоловік.

— Однак, — замислено бурмотів Мауглі, пробуючи пальцем лезо свого ножа, — я б не хотів битися з жодним із них. Думаю, що вони недовго залишаться біля цих дверей і недовго заважатимуть тобі. Пройде ще кілька хвилин, і вони матимуть заняття цікавіше, ніж стирчати тут. А, нарешті! — голосно сказав Мауглі, піднімаючи голову і прислухаючись до легкого шуму, який почувся з-за вікон. — Отже, вони відпустили Бульдео на всі чотири боки, і він скоро повернеться.

— Сьогодні вранці його послали в Джунглі, щоб убити тебе, — прошепотіла Мессуа, — ти зустрів його?

— Так, ми… я його зустрів. Він матиме, що розповісти. А поки він буде теревенити, часу вистачить на що завгодно. Проте спочатку треба дізнатися, що вони планують робити. Ви поки обміркуйте, як і куди хочете йти, і скажете мені, коли я повернуся.

Він вистрибнув у вікно й побіг уздовж тину, що оточував село. Хлопчик чув голоси натовпу, що зібрався під деревом. На землі, оточений людьми, лежав Бульдео. Він важко дихав і стогнав, а всі запитували, що сталося. Волосся його розкуйовдилося, руки й ноги були вкриті шрамами, мабуть, від колючок чагарника. Старий без упину бурмотів якісь незрозумілі слова, але було видно, що, незважаючи на все, йому приємно відчувати себе у центрі загальної уваги. Час від часу з його вуст виривалися окремі слова про чортів, про співаючих дияволів, про чари, які ще сильніше пробуджували цікавість оточуючих, хоча й не пояснювали нічого. Нарешті мисливець наказав, щоб йому принесли пити.

— Чудово! — сказав Мауглі. — Тепер розведуть теревені! Як люди схожі на плем’я Бандар-Ліг! Зараз він почне споліскувати водою рот, а потім пускатиме з нього дим. І лише після цього розповідатиме свої історії. Премудрий народ ці люди! Біля Мессуа не залишилося жодного сторожа; всі вони тепер сидітимуть тут, доки не наповнять свої вуха базіканням Бульдео. Але що це? Невже я перетворююся на такого ж неробу, як і вони?

Мауглі швиденько підскочив і побіг назад до хатини. Коли він зупинився біля вікна, то відчув легенький дотик до ноги.

— Мамо, це ти? Навіщо ти прийшла сюди? — запитав Мауглі, одразу зрозумівши німу мову Матері Вовчиці.

— Я почула в лісі спів моїх дітей і пішла за тим з них, кого люблю найбільше. Дороге моє Жабеня! Мені дуже хотілося подивитися на ту жінку, яка давала тобі молоко, — говорила Вовчиця, уся мокра від роси.

— Вони зв’язали її і вже хотіли вбити, але я розрізав мотузки, і тепер вона зі своїм чоловіком піде із села через Джунглі.

— І я піду назирці. Хоч я і стара, але зуби в мене ще є. — Вовчиця Мати трохи піднялася на задніх лапах і крадькома зазирнула через вікно в темряву хатини. Через хвилину вона безшумно спустилася на землю. — Я теж давала тобі перше молоко. Але Багіра говорила правду: «Людина врешті-решт завжди приходить до людини».

— Можливо, це так, — сказав Мауглі неприязно. — Але принаймні зараз я зовсім не думаю йти до них. Зачекай тут, доки я не повернуся, але не з’являйся їй на очі.

— Ти ніколи не боявся мене, моє Маленьке Жабеня, — сказала Мати Вовчиця, ховаючись у високій траві так спритно, як це вміють робити лише вовки.

— Зараз усі люди сидять навколо Бульдео, — прошепотів Мауглі, встрибуючи в хатину. — Він розповідає їм те, чого ніколи не було. Коли старий закінчить свої вигадки, всі прийдуть сюди, так вони кажуть, і принесуть Червону… вогонь, щоб спалити вас обох. Ну, що ви вирішили? Треба негайно йти звідси.

— Я говорила з чоловіком, — відповіла Мессуа. — До Ханівари звідси близько п’ятдесяти миль, там є англійці…

— А вони з якої зграї?

— Я не знаю. Це білі люди. Говорять, що вони керують всією країною і не дозволяють ні спалювати інших людей, ні битися без свідків. Якщо ми встигнемо сьогодні вночі прийти туди, тоді ми врятовані, а якщо не встигнемо — нам кінець.

— Вас не уб’ють. Жодна людина не вийде сьогодні вночі за ворота села. Що це він робить? — запитав Мауглі, поглянувши на чоловіка Мессуа, який, сидячи навколішках, рився в землі в одному з кутів хатини.

— Там у нього сховано трохи грошей, — відповідала Мессуа. — Ми не можемо взяти з собою нічого, крім грошей.

— А, це ті дрібні цяцьки, які передають із рук в руки, а вони залишаються такими ж? Хіба і там вони теж знадобляться? — запитав Мауглі.

Чоловік Мессуа сердито поглянув на хлопчика.

— Та він просто дурень, а не диявол, — пробурмотів він. — З грошима я зможу купити коня. Ми занадто змучені, щоб довго йти, а через годину все село гнатиметься за нами.

— Я кажу, що вони не гнатимуться за вами доти, доки я цього не захочу. Але купити коня — хороша думка, бо Мессуа зовсім знесилена.

Чоловік тим часом підвівся, ховаючи в пояс останню рупію. Мауглі допоміг Мессуа вилізти через вікно. Свіже нічне повітря одразу оживило її, але Джунглі в місячному сяйві здалися жінці дуже похмурими й страшними.

— Ви знаєте шлях до Ханівари? — запитав Мауглі пошепки. Ті відповіли, що знають.

— Чудово. Не забувайте, що вам зовсім нічого боятися і не варто поспішати. Лише одне… можливо, час від часу вам чутимуться пісні Джунглів. Хай вас це не лякає.

— Невже ти думаєш, що ми наважилися б іти вночі через Джунглі, якби на нас не чекала смерть від вогню? Але хай краще нас загризуть у Джунглях дикі звірі, ніж уб’ють люди, — сказав чоловік Мессуа. Жінка поглянула на Мауглі та розсміялася.

— Я по-вто-рю-ю то-бі, — сказав хлопчик так, як інколи говорив Балу, всоте втокмачуючи старий Закон Джунглів своєму неуважному учневі, — я повторюю, що жоден зуб у Джунглях не торкнеться вас; жодна лапа не підніметься проти вас. Ні людина, ні звір не затримає вас, доки ви не наблизитеся до Ханівари на відстань погляду. — І потім, звернувшись тільки до Мессуа, додав:

— Він не вірить мені, але ж ти повіриш?

— Звичайно, мій сину. Людина ти, дух чи вовк із Джунглів — все одно я тобі вірю.

— Він злякається, коли почує поруч спів мого народу. Але ти тепер знаєш і розумієш, що це таке. Ідіть і не поспішайте: немає потреби квапитися. Ворота села залишаться замкненими.

Мессуа раптом заридала і схилилася до ніг Мауглі, але він швидко підняв її, хоча й сам весь тремтів від хвилювання. Жінка обіймала хлопчика і називала його всіма лагідними словами, які тільки знала. А чоловік її в цей час дивився із жалем на поля, які він мусив залишити, і говорив:

— Тільки б добратися до Ханівари! Там я подам англійцям скаргу на браміна і на старого Бульдео, та й на інших. Я розорю їх до нитки, голими пущу по світу. Вони вдесятеро заплатять за мої незасіяні ниви і за моїх ненагодованих буйволів. Я знайду справедливість!

Мауглі засміявся.

— Я не розумію, про яку справедливість ти говориш, але… якщо до наступних дощів ти зазирнеш сюди, то побачиш, що залишиться від цього села…

Вони вийшли з хатини й рушили дорогою в Джунглі. Мати Вовчиця одразу вистрибнула зі своєї засідки й підбігла до Мауглі.

— Біжи за ними, — сказав їй хлопчик. — Слідкуй за тим, щоб усі Джунглі знали: їх ніхто не повинен чіпати. Можеш, коли потрібно, перемовлятися зі своїми. А я хочу поговорити з Багірою.

Раптом почулося пронизливе виття, яке то підсилювалося, то ставало тихішим. І Мауглі побачив, як чоловік Мессуа відразу зупинився, мабуть, думаючи повернутися й тікати назад.

— Ідіть, не бійтеся! — крикнув весело Мауглі. — Адже я казав, що вам доведеться почути спів. Він супроводжуватиме вас аж до Ханівари. Це голос Джунглів, який охоронятиме вас.

Мессуа потягла чоловіка вперед, і вони скоро зникли в темряві ночі, разом із Матір’ю Вовчицею, яка пішла назирцем за ними.

IV

Щойно вони зникли з-перед очей, як біля ніг Мауглі виросла Багіра. Вона була збуджена і тремтіла від задоволення, яке отримала: зазвичай вночі всі звірі Джунглів живуть інакшим, сповненим дикої принадності життям.

— Я розсердилася на твоїх братів, — сказала вона, муркаючи.

— За що? Хіба вони співали недостатньо приємно для Бульдео? — запитав Мауглі.

— Навпаки, саме за те, що вони співали занадто добре. Вони своїми піснями довели мене до того, що я забула гордість і сама почала зі співом кружляти Джунглями, наче навесні. Ось до чого я дійшла, присягаюся тобі зламаними ґратами, які дали мені свободу. Хіба ти не чув нашого співу?

— У мене в цей час були інші турботи. Запитай краще Бульдео, як йому сподобався твій спів. А чи не знаєш раптом, де тепер мої четверо братів? Мені потрібно, щоб жодна людина не вийшла за ворота села аж до світанку.

— Навіщо тобі четверо? — спитала Багіра, переступаючи з лапи на лапу, блискаючи очима й муркаючи голосніше, ніж звичайно. — Я одна можу чудово замінити всіх чотирьох, Маленький Брате. Ти, певно, вирішив когось убити нарешті? Цей нічний спів, всі ці люди, що видираються вгору по гілках дерев, звели мене з розуму і зробили здатною на все. Ну що таке ця людина, щоб її жаліти?! Темношкірий голий черв’як, який порпається в землі; без зубів, без волосся, жує корінці! Увесь день я ходила сьогодні назирцем за ним, ганяючи його серед білого дня. Я переслідувала його, наче якусь лань, як вовки ганяють оленя. Так, я Багіра! Багіра! Як танцюю я інколи з моєю тінню, так сьогодні я танцювала з цими людьми! Милуйся мною!

Величезна чорна пантера стрибала, як стрибають кошенята, ганяючись за зів’ялим листком, який тріпоче над їхньою головою. Вона розтинала ударами лап повітря, яке свистіло від її змахів; падала на землю і злітала знову вгору, весь час то м’яко муркочучи, то рикаючи й пихкаючи, як паровий котел.

— Я Багіра — Багіра Джунглів, Багіра ночі. В мені моя сила! Хто витримає мій удар?

Що таке переді мною ти, людське дитинча? Одним ударом лапи я розчавлю твою голову, як чавлю влітку жаб, які трапляються мені на дорозі!

— Ну, що ж, удар! — сказав Мауглі мовою людей, а не мовою Джунглів.

І людське слово одразу зупинило Багіру. Вона затремтіла, впала на задні лапи, і голова її опинилася якраз навпроти голови хлопчика. Мауглі поглянув на пантеру і продовжував дивитися вперто, не зводячи очей, як дивився інколи на вовченят, коли ті не хотіли його слухатися. Мауглі дивився в її сяючі зелені очі, доки в них не згасло це дике сяйво, як гасне світло маяка, що кидає свій промінь серед моря. Не витримала Багіра погляду Мауглі, блиск її очей потьмянів, голова опустилася нижче, і раптом її червоний шорсткий язик торкнувся ноги хлопчика.

— Ех, Багіро! — вимовив Мауглі, плескаючи рукою по шиї і спині пантери. — Заспокойся, заспокойся! Це не твоя провина, це все ніч.

— Так, правда, це все від нічних пахощів, — сказала Багіра смиренним голосом. — Це нічне повітря запаморочило мені голову. Але як ти дізнався?

Справді, повітря навколо індійського села завжди сповнене різних запахів. А на мешканців Джунглів, які мало не всі свої враження отримують через нюх, запахи діють так само збудливо, як музика чи наркотики — на людей.

Мауглі ще погладив пантеру, і вона вляглася біля нього, наче кішка біля вогню — вона підібрала під себе лапи й напівзаплющила очі.

— Тебе не зрозуміти: то ти наш, із Джунглів, то не наш, — промовила пантера після короткої паузи. — А я лише чорна пантера. Та я люблю тебе, Маленький Брате.

— А вони щось надто довго не можуть наговоритися там під своїм деревом, — сказав Мауглі, не відповідаючи на останнє зауваження Багіри. — Певно, Бульдео має що розповісти. Але скоро, мабуть, вони підуть по чоловіка й жінку, яких замкнули в пастку, щоб спалити їх. І раптом побачать, що пастка порожня! Ха-ха-ха!

— Послухай, — сказала Багіра. — Я тепер уже зовсім заспокоїлася, і мені спало на думку ось що. А якби вони в пастці знайшли мене? Адже тоді навряд чи хтось із них наважився б висунути носа з хатини. Мені не вперше сидіти в клітці. Але я не думаю, щоб людям вистачило сміливості підійти до мене і спробувати зв’язати мотузками.

— Дивися ж тільки, будь обережна, — сказав Мауглі й засміявся. У нього, здається, почався напад веселощів. Чорна пантера тим часом прослизнула всередину хатини.

— Фі! — фиркнула вона. — Як тут смердить людиною! А в них така ж постіль, яка була в мене у звіринці в Одейпурі. Ну, от я і вляглася. — І Мауглі почув, як ліжко затріщало під пантерою. — От здивуються вони, коли побачать, яка дичина потрапила в пастку! Підійди до мене, Маленький Брате, і сідай поруч; ми разом заспіваємо їм «щасливого полювання»!

— Ні, я маю зовсім інші плани. Людська Зграя не повинна знати, що я беру участь у цьому, і тому не хочу, щоб вони мене бачили.

— Нехай буде по-твоєму. Тепер вони можуть приходити.

Тим часом під деревом було дуже гамірно. З того краю села, де відбувалися збори, чулися дикі крики. Натовп чоловіків та жінок рухався вулицею, вимахуючи палицями, косами й ножами. На чолі юрби йшли Бульдео й брамін. Люди рухалися за ними і кричали:

— Розжарені монети змусять цих чарівників зізнатися! Треба спалити їхній дім разом із ними, ми покажемо, як давати притулок вовкулакам! Потрібно спочатку побити їх палицями. Вогню несіть сюди, вогню! Більше смолоскипів! Бульдео! Розжарюй ствол своєї рушниці!

Біля дверей трохи затрималися — вони були щільно зачинені, але юрба натиснула, і двері вискочили. І от при світлі смолоскипів перед очима людей постала дивна і жахлива картина: на ліжку випросталася на всю довжину пантера. Її лапи трохи звішувалися, і вся вона була чорна, як пекло, й моторошна, наче демон.

Раптом в юрбі запанувала мертва тиша, яка тривала з півхвилини. Після цього ті, хто був попереду, повернули назад до виходу, натискаючи на задні ряди. В цей час Багіра підняла голову і позіхнула, випустивши особливий звук, який показував презирство до людського натовпу. При цьому вона розкрила на всю ширину пащу, в глибині якої рухався червоний язик; нижня щелепа опустилася так, що можна було бачити її глотку й величезні ікла. Потім щелепи зімкнулися і клацнули, наче сталевий замок. Хвилину потому хатина спорожніла. Багіра вистрибнула у вікно й зупинилася біля Мауглі. Тим часом люди з лементом і криками, перекидаючи й штовхаючи одне одного, мчали вулицею, і кожен намагався швидше заховатися у своїй хатині.

— Тепер вони не покажуть носа до світанку, — спокійно сказала пантера. — А що ми робитимемо?

Здавалося, все населення вимерло — таке мовчання запанувало навколо. Але, прислухавшись, можна було почути, як пересувалися важкі ящики, в яких зберігали насіння, — їх тягли, щоб забарикадувати двері. Багіра мала рацію: тепер до світанку ні в кого не стане сміливості з’явитися на вулиці. А Мауглі замислився, та думки його були, мабуть, невеселі, бо обличчя хлопчика дедалі сумнішало.

— Що з тобою, Маленький Брате? Можливо, я в чомусь винна? — запитала Багіра.

— Зовсім ні! Ти поводилася чудово. Постережи їх до світанку, а я трохи посплю.

І Мауглі зник у Джунглях. Він ліг на скелю та заснув. Хлопчик спав день і всю наступну ніч.

V

Коли Мауглі прокинувся, то побачив коло себе Багіру. Біля неї лежала щойно вбита лань. Пантера з цікавістю спостерігала, як хлопець знімав з неї шкіру своїм ножем, як потім їв і пив. Напившись, він відвернувся вбік і замислився, поклавши голову на руки.

— Чоловік і жінка цілими й неушкодженими дійшли до Ханівари, — сказала Багіра. — Цю звістку надіслала мені твоя мати з шулікою Ранном. Десь опівночі вони знайшли коня й поїхали дуже швидко. Ти задоволений?

— Це добре, — сказав Мауглі.

— А та Людська Зграя, що залишилася в селі, просиділа непорушно до пізнього ранку. Потім вони на короткий час вийшли з будинків, поїли і знову поховалися.

— Чому? Що, ти знову з’явилася їм на очі?

— Певно, вони помітили мене. Вранці я пройшлася у них під воротами й покачалася там у піску. Можливо, їх налякав мій голос. Але тепер, Маленький Брате, нам нема чого робити. Ходімо разом полювати; покличемо із собою Балу. Він знайшов нові вулики і хоче показати тобі. Ми обидва хочемо, щоб ти знову повернувся в Джунглі й жив, як і раніше. Та угамуй ти свої очі, які так лякають мене. Адже чоловік і жінка втекли від Червоної Квітки, а в Джунглях все залишилося по-старому. Чи не так? Тож забудь Людську Зграю і йди до нас!

— Я забуду її. Ось побачиш, пройде трохи часу, і ніщо більше не нагадуватиме про неї. Ти не знаєш, де цієї ночі пасеться Гаті?

— Він пасеться там, де йому подобається. Хто може знати, що захоче Мовчазний? Але чому ти питаєш? Що таке може зробити Гаті, з чим не упораємося ми?

— Попроси його прийти до мене з трьома синами.

— Але, Маленький Братику, адже трохи… незручно сказати Мовчазному: «прийди-но сюди» чи «можеш іти». Не забудь, що він Володар Джунглів, що від нього ти дізнався Чарівні Слова.

— Це все не має для мене значення. Тепер я знаю інші Чарівні Слова, які можу сказати йому. Тож попроси слона прийти до Мауглі, до Жабеняти. А якщо він не зверне уваги на твої слова, тоді скажи, що я хочу поговорити з ним про Спустошення Буртпорських нив.

— Спустошення Буртпорських нив, — повторила про себе Багіра двічі чи тричі, щоб краще запам’ятати. — Я іду. В найгіршому разі Гаті лише розсердиться, а я б не вагаючись віддала свою здобич за місяць, щоб тільки почути Чарівне Слово, яке змушує упокоритися Мовчазного.

Коли Мауглі залишився один, то відчув, як в ньому зростає гнів на людей. Він не знаходив собі місця і кидався з боку в бік, вимахуючи ножем і устромлюючи його в землю. Його переслідував запах крові, яку він бачив на тілі Мессуа та на її мотузках. Це була кров жінки, яка була доброю до нього. Що більше він думав про це, то сильніше ненавидів інших людей. Він ненавидів їх самих, їхню мову, їхню жорстокість, лукавство, та, однак, відчував, що ніщо не може змусити його пролити людську кров. І він вирішив помститися, не проливаючи крові. Його план був простим, але, незважаючи на простоту, дуже надійним. Малюючи його у своїй уяві, він заздалегідь радів, особливо коли згадував, що задум цей підказав йому сам Бульдео своїм базіканням якось увечері, сидячи під деревом зі старійшинами села.

Його думки перервав шепіт Багіри, що повернулася:

— Те, що ти наказував передати, справді виявилося Чарівним Словом. Усі четверо паслися коло річки, коли я зустріла їх. І тільки я вимовила ці слова, як вони відразу ж пішли за мною, наче буйволи. Ось, дивися, вони вже підходять сюди.

Стежиною йшов Гаті зі своїми трьома синами, рухаючись безшумно, як завжди. Свіжа річкова ряска покривала його боки. Він ішов, не поспішаючи, замислено пережовуючи молоде зелене стебло фігового дерева, яке він зрізав своїми могутніми бивнями. Багіра була дуже спостережливою, і ніщо не залишалося поза її увагою. Вона одразу помітила, що перед нею був уже не Володар Джунглів, який бажає поговорити з людським дитинчам, — Гаті наближався несміливо, невпевнено, наче боявся того, до кого підходив. За ним ішли його три сини.

— Вдалого полювання, — вимовив Гаті звичне вітання Джунглів, на яке Мауглі ледве відповів кивком голови. Слон довго переступав із ноги на ногу, похитуючись, помахуючи хоботом, доки Мауглі нарешті заговорив.

Але при цьому він звернувся не до Гаті, а до Багіри.

— Я хочу розповісти одну давню історію. Її я чув від того мисливця, якого ти ганяла сьогодні. Йдеться про одного старого мудрого слона. Він мав нещастя потрапити в пастку, і гострий кілок, який стирчав там, розпоров йому шкіру від ступні до самого плеча. Після того в нього на все життя залишився білий шрам. — Мауглі зробив знак рукою, і, коли Гаті повернувся одним боком до місячного світла, всі побачили дивний білий шрам, наче від розпеченого заліза.

— Потім прийшли люди, — продовжував Мауглі свою розповідь, — щоб витягти його. Але це був могутній слон, він розірвав мотузки, якими його зв’язали, і пішов геть. Коли зажила рана, він повернувся вночі до цих людей, злий, прагнучи помститися. З ним, здається, прийшли тоді три його сини. Все це сталося багато-багато років тому і далеко, дуже далеко звідси — на полях Буртпора. Чи не знаєш, Гаті, хтось приходив потім на ці поля, щоб зібрати урожай?

— Ні, — відповідав Гаті, — урожай зібрали ми: я і мої три сини.

— А приходив хтось, щоб зорати ці поля?

— Ні, всі поля залишилися відтоді незораними.

— А що сталося з людьми, які збирали врожай із нив? — продовжував запитувати Мауглі.

— Вони всі пішли.

— А що сталося з хатинами, в яких жили ті люди?

— Ми розтрощили на шматочки їхні покрівлі, а потім прийшли Джунглі й поглинули стіни, — сказав Гаті.

— А що було потім?

— А потім прийшли Джунглі й узяли в них стільки землі із заходу на схід, скільки я можу пройти за дві ночі, і стільки з півночі на південь, скільки я пройду за три ночі. Ми випустили Джунглі на всі п’ять сіл. І тепер у цих селах, на цих полях, на колишніх широких зелених луках і нивах немає жодної людини, нікого, хто б збирав собі їжу з обробленої землі. А тепер я запитаю тебе, людське дитинча, від кого ти дізнався про це?

— Це розповіла мені одна людина. Тепер я бачу, що навіть Бульдео може інколи говорити правду. Це було добре зроблено, Гаті з розпоротим боком. Але вдруге те саме має бути зроблено ще краще, бо цього разу людина керуватиме всією справою. Ти знаєш поселення, в якому живе Людська Зграя, що прогнала мене? Ці люди — ліниві, безжалісні, жорстокі; вони вічно зайняті своїм ротом, вбивають слабших, але не для їжі, а для забави. А коли наїдаються, то пускають Червону Квітку на своє власне плем’я. Це все я бачив сам. Вони не повинні більше жити на цій землі, я ненавиджу їх!

— Тоді вбий їх, — сказав наймолодший з трьох синів Гаті, й, зірвавши жмут трави, махнув ним по своїх передніх ногах, а потім жбурнув геть.

Коли він говорив, його маленькі очі неспокійно бігали з боку в бік.

— Що мені з цих білих кісток? — відповів Мауглі гнівно. — Хіба я вовченя, щоб гратися на сонці із закривавленим черепом? Ось я вбив Шер-Хана, і його шкура досі теліпається на Скелі Ради. Але… я не знаю, куди дівся Шер-Хан. І мій шлунок зовсім порожній. Тепер я хочу мати щось таке, що б я зміг побачити на власні очі, що б я міг помацати. Тож напусти, о Гаті, Джунглі на це людське поселення!

Багіра вся зіщулилася, її спина затремтіла, коли вона почула про план Мауглі. Пантера могла б, якщо вже справа дійшла до помсти, вихором промчати по вулиці села, врізатися в натовп, розкидаючи людей зусібіч, або в сутінках кинутися на людину, яка йде за плугом. Але цей план холодного, спокійного винищення цілого поселення змусив її здригнутися. Тепер вона зрозуміла, чому Мауглі звернувся за допомогою лише до Гаті. Ніхто з мешканців Джунглів, крім довгожителя слона, не міг би довести до кінця таку війну.

— Змусь тікати цих людей, як бігли ті, з нив Буртпора. Нехай вода літніх дощів одна оратиме їхні землі. Нехай там, де дзижчали їхні веретена, співають лише краплі, падаючи з високих дерев. І в будинку браміна ми з Багірою влаштуємо лігво, а олені питимуть воду в озерці за їхнім храмом. Напусти на них Джунглі, о Гаті!

— Але… але між ними й мною не було суперечки. Потрібна сліпа лють, яку здатен викликати лише біль, щоб наважитися стерти з обличчя землі житла людей, — нерішуче вимовив Гаті, погойдуючись на місці.

— Хіба лише твоя порода харчується травою Джунглів?! Жени на них весь свій народ.

Напусти на них оленів, свиней, антилоп. Ти сам можеш і не з’являтися, якщо не хочеш, доки не залишаться самі витоптані поля. Тож напусти на них Джунглі, о Гаті!

— Скажи мені тільки, адже не потрібно буде вбивати? Тоді, під час Спустошення нив Буртпора, мої бивні були червоними від крові, і тепер я вже не хочу відчувати її запах.

— І я не хочу, як і ти. Я не бажаю, щоб навіть їхні кістки лежали на нашій чистій землі. Нехай вони шукають нових барлогів. Ці люди не повинні більше залишатися тут! Я бачив і відчував кров тієї жінки, яка нагодувала мене, — вони хотіли вбити її, бо вона була доброю до мене. Лише запах молодої трави, що розростеться над порогами їхніх будинків, може заглушити запах тієї крові. Від нього й зараз ще горить мій рот! Напусти на них Джунглі, о Гаті!

— Так! — сказав слон. — Я пам’ятаю, як пекла моя рана від гострого кілка! І лише тоді пройшов біль, коли я побачив, як їхні села заросли травою. Тепер я все розумію. Твоя війна стане нашою війною. Так! Я напущу на них Джунглі!

Мауглі тремтів усім тілом від люті й ненависті.

Коли він опанував себе й перевів подих, слонів уже не було. Залишилася тільки одна Багіра, яка дивилася на нього з острахом.

— Присягаюся зламаними ґратами, які дали мені свободу, — вимовила пантера, — я не можу повірити, що це ти — та безволоса істота, за яку я колись замовила слівце перед Зграєю, коли ще була молодою? О, Володарю Джунглів! Коли я стану слабкою, захищай мене, захищай Балу, захищай усіх нас! Ми перед тобою, наче діти, наче гілки, що ламаються під ногою, наче телята, які відбилися від матері.

Коли Мауглі почув, що Багіра називає себе телям, він не міг стримати реготу. Хлопчик сміявся і плакав одночасно, сміявся і плакав до знесилення. І нарешті стрибнув у річку, щоб зупинитися. Там він плавав, пірнав, перевертався у воді при місячному сяйві, мов та жабка, ім’ям якої його і називали.

VI

Тим часом Гаті та його три сини, залишивши Мауглі, розійшлися в чотири сторони, і кожен мовчки крокував своїм шляхом, проходячи долини, перебираючись через гори. Так вони йшли добрих два дні, подолавши за цей час десятки миль, доки нарешті не зупинилися. Весь цей час за ними уважно слідкували кажан Манг, шуліка Ранн, Мавпяче Плем’я і всі птахи. Вони обговорювали кожен крок слонів, кожен рух хобота. Зупинившись, слони почали їсти, і на це пішло не менше тижня. Гаті та його сини, як і Каа, гірський пітон, не любили квапитися, коли не було особливої потреби.

І ось по всіх Джунглях невідомо звідки почали поширюватися чутки: всі раптом заговорили, що в одній долині є чудова трава й прекрасна вода. Дикі свині, які ладні йти хоч на край світу заради хорошої трави, перші рушили в дорогу до щасливої долини, здіймаючи, як завжди, гамір. За ними пішли олені, а позаду всіх — лисиці, які харчуються мертвечиною. Поруч з оленями рухалися великі антилопи; з боліт вибралися буйволи й пішли за ними. Досить було якоїсь дрібниці, щоб змінити напрям цієї маси тварин, яка посувалася не поспішаючи — пощипували траву, зривали листя, відпочивали біля води, знову підводилися, щоб поїсти. Щоразу, коли щось бентежило цих тварин, які повільно блукали, одразу хтось відновлював спокій. То був або дикобраз Іккі, що приносив свіжі звістки про корм десь зовсім неподалік, або кажан Манг, який пурхав і бив крилами попереду, показуючи, що нічого вже не залишилося і треба йти далі. А то Балу, набивши рота корінням, шкандибав уздовж рядів стурбованих тварин, щоб змусити їх повернути в потрібний бік.

Багато тварин відстали по дорозі чи повернули назад, втративши інтерес, але залишилося чимало таких, які продовжували рухатися далі. Днів через десять картина була такою.

Олені, дикі свині, антилопи юрмилися на великій площі розміром тридцять-сорок миль, а по краях цієї площі шмигали різні хижаки. У центрі знаходилося село, оточене пшеничними нивами. На полях височіли невеличкі платформи для сторожі. Ці платформи — мачани, — що нагадували голубники, будували серед засіяного поля на чотирьох вбитих у землю палях. Люди, які сиділи на них, зганяли з нив птахів та інших крадіїв зерна.

Олені першими підійшли впритул до цих полів: далі йти вони не наважувалися. А ззаду сунули хижаки і дедалі більше тіснили їх.

Темної ночі Гаті та його три сини раптом вийшли з Джунглів і перекинули кілки, на яких трималися мачани зі сторожею хлібних нив. Люди, попадавши на землю, чули низький рев слонів, що лунав просто над їхніми вухами.

У той же час передні ряди оленів, на яких тиснули задні ряди, помчали вперед і розсипалися по луках і полях села. За ними йшли, риючи землю, дикі свині й почали доїдати те, що залишилося після оленів. Інколи то з одного, то з іншого боку чулося вовче виття, здіймалася тривога, яка закінчувалася страшним сум’яттям: розгублені тварини кидалися вперед-назад, витоптуючи молоді посіви, засипаючи землею зрошувальні канали.

Коли розвиднілося, з одного боку кільця, в якому юрмилися тварини, утворився прохід: хижаки, що блукали навколо, відійшли тут вбік і залишили вільну стежку в напрямку на південь. Велика частина травоїдних пішла в цьому напрямку; залишилося небагато сміливців, які вирішили на день заховатися в гущавині лісу, сподіваючись продовжити своє частування наступної ночі.

Але справу вже було зроблено. Коли зранку мешканці вийшли на свої поля, то побачили, що весь їхній урожай загинув. Це означало, що людям загрожує голодна смерть, якщо вони залишаться тут. Ці бідняки з року в рік жили під постійною загрозою голоду, який досить часто навідувався до них.

Коли вранці вигнали буйволів, то виявилося, що за ніч геть усю траву з’їли дикі тварини. Голодна худоба, змушена шукати їжу в лісі, розбрелася по Джунглях та й пропала, приєднавшись до своїх диких родичів. Коли стемніло, мешканці села, на свій жах, знайшли кілька коней мертвими у стійлах. Голови всіх убитих тварин були пробиті чиїмись могутніми іклами, а одного коня навіть витягли з його стійла і кинули на вулиці. Лише Багіра могла завдавати таких ударів; лише вона могла наважитися на таку божевільну зухвалість посеред сільської вулиці.

Перелякані поселенці не наважувалися запалювати вогні тієї ночі. Цим скористався Гаті. Зі своїми трьома синами він пройшовся селом, знищуючи рештки — останні надії людей; а там, де пройде Гаті, вже нічого не залишається.

Люди вже знали, що весь їхній урожай загинув, і вирішили дочекатися в своєму селі нових дощів, коли скрізь почнуться польові роботи. Вони думали якось дожити до дощів на запасах посівного зерна, а потім кинути село й піти шукати роботу. Так селяни сподівалися пережити цей нещасний рік. Хліб зберігся лише у крамаря. Він уже тішився наперед від задоволення, що продасть свій хліб нещасним односельцям за високу ціну. Та сталося інакше. Прийшов Гаті й своїми бивнями зруйнував вночі ті землянки, де зберігався хліб. Великі вербові кошики, обмазані коров’ячим гноєм, у яких зсипали зерно, він розламав і дорогоцінне зерно розсипав по землі.

Коли це сталося, не залишилося інших засобів, як звернутися по допомогу до сільського священика — браміна. Але, незважаючи на тривалі служби і палкі звернення до богів, допомога не прийшла: ніхто не почув молитви поселенців. Брамін сказав нарешті, що, мабуть, мешканці села, не усвідомлюючи самі, якось образили одного з давніх богів Джунглів. Адже більше сумнівів не було: проти них вирушили самі Джунглі. Треба було спробувати звернутися до цих старих богів, яких сучасні люди забули. Тоді поселенці послали за старійшиною одного з роду дикого племені Гондів, який жив неподалік. Мисливське плем’я Гондів, яке блукає серед Джунглів, належить до найдавнішого народу — він жив у Індії споконвіку і був колись єдиним господарем усієї країни. Прийшов Гонд, маленький чоловік з очима, що постійно бігали, зовсім темношкірий. Поселенці пояснили йому, в чому справа. Чоловічок постояв на одній нозі, з луком у руках і з двома чи трьома отруєними стрілами, які увіткнув у своє волосся, зав’язане вузлом на маківці. Гонд стояв і озирався навколо чи то з переляком, чи то з презирством, поглядаючи на стурбовані обличчя поселян, на їхні спустошені ниви. А люди пояснювали: вони хочуть знати, чи не розгнівали вони когось з його богів, давніх богів Індії, які, певно, вирішили помститися їм. Поселенці казали, що не знають, які жертви потрібно принести, щоб повернути милість цих богів.

Гонд не вимовив жодного звуку. Він лише підняв із землі гілки карели, виткої рослини, яка дає гіркі плоди, схожі на гарбуз, і повісив їх упоперек дверей біля порогу сільського храму просто перед виряченими очима індуського ідола. Потім простягнув руку в напрямку дороги на Ханівару і пішов у свої Джунглі, повз звірів, які з цікавістю спостерігали за тим, що відбувалося. Гонд знав: якщо Джунглі почали рухатися, то лише біла людина може зупинити цю навалу.

Поселенці не запитували Гонда, що все це означає. Вони зрозуміли: гірка карела повинна вирости там, де вони молилися своїм богам, тож треба тікати звідси якнайшвидше.

VII

Однак нелегко людям залишати старе насиджене місце. Доки ще були якісь крихти, щоб годуватися, поселенці жили в рідних домівках. Вони збирали в Джунглях горіхи, але там чекали на них тіні з блискаючими очима й снували повз них навіть удень. А коли перелякані люди повернули назад до села, то із жахом помітили на дереві, біля якого щойно проходили, смуги обідраної кори зі слідами чиїхось величезних кігтів. І що довше залишалися люди в своєму селі, то сміливішими ставали звірі, які блукали й перегукувалися на пасовиськах біля Вайнганги. Мешканці не наважувалися ремонтувати й мазати стіни своїх пустих комор, які виходили на Джунглі. Дикі кабани ламали й руйнували їх, а далі вузлуваті ліани укривали своїми чіпкими паростками свіжу землю. А те, чого не встигали захопити ліани, ставало здобиччю пишних трав, які сходили скрізь, наче щетина.

Першими пішли з села самотні, неодружені люди. Вони далеко рознесли чутку, що над їхнім селищем нависло прокляття. Хто може тепер боротися, казали вони, проти Джунглів чи їхніх богів, якщо навіть священна кобра залишила свою нору біля підніжжя дерева, де збирався народ? Слухаючи ці розповіді, люди із сусідніх місцин почали обходити прокляте селище, тому нещасні селяни дедалі менше спілкувалися з навколишнім світом. Почали заростати і зникати стежки до села. До того ж вночі в околицях проклятого місця чулися голоси звірів, лунав трубний рев Гаті та його синів. Не можна було вже ні ввійти в це село, ні вийти з нього. Від посівів не залишилося й сліду. Зникла межа, яка відділяла ниви від Джунглів, які, здавалося, з кожним днем ближче підходили до села. І нарешті люди зрозуміли, що тут жити вже неможливо. Залишається одне: йти в Ханівару і покласти всі надії на допомогу англійців.

Проте через вроджену некмітливість вони не наважувалися іти з села; аж нарешті почався сезон дощів. Зливи застали їх зненацька. Дахи були проламаними. На пасовиськах стояла вода, і з неймовірною швидкістю там почали рости різні дикі рослини Джунглів. Тоді все населення, яке залишилося, — чоловіки, жінки, діти — відразу піднялося й кинулося геть, а гарячий дощ поливав їх. Перш ніж рушити до Ханівари, люди обернулися востаннє, щоб сказати «прощавай» своєму рідному селу.

І коли остання родина зі своїм майном проходила крізь ворота, раптом з-за огорожі села почувся тріскіт падаючих балок і покрівель. Озирнувшись, люди побачили, як над зруйнованим дахом зметнувся схожий на змію хобот, який умить зник. Після цього почувся новий тріск, а за ним рев слона. Це Гаті зривав з будинків дахи. Одна з балок, падаючи, вдарила його. Тільки цього бракувало, щоб збільшити його лють і силу вдесятеро. З-поміж усіх звірів Джунглів розлютований дикий слон найбільше здатний на руйнування. Гаті вдарив ногою складену з сирої глини стінку, яка одразу ж завалилася, перетворилася на жовтий бруд і змішалася з дощовими потоками. А оскаженілий Гаті ревів й ганяв вузькими провулками села, руйнуючи стіни хатин направо й наліво. Приклад слона наслідували й три його сини, шаленіючи так само, як і під час спустошення нив Буртпора.

— Весь цей мотлох поглинуть Джунглі, — пролунав спокійний голос серед цього хаосу. — Треба заходитися коло зовнішньої огорожі.

І Мауглі, мокрий від дощу, який стікав по його голих плечах, зіскочив зі зруйнованої стінки — та лягла на землю, наче втомлений буйвіл.

— На все свій час, — задихаючись від утоми, промовив Гаті. — О, тоді в Буртпорі мої бивні були червоними від крові! Нумо, діти, натиснемо всі разом на зовнішню стінку. Ну, головами, раз, два, три! — Товста стінка захиталася, тріснула й упала під сильними ударами чотирьох голів. А поселенці заніміли від жаху; вони лише дивилися здалеку на величезні, забруднені глиною голови руйнівників. Потім вони обернулися і щодуху помчали вниз долиною, бездомні, голодні — позаду зникало з обличчя землі їхнє рідне село.

Пройшов місяць, і на місці села залишився поораний рівчаками пустир з купами сміття, які густо вкривала молода ніжна зелень. А до кінця сезону дощів на місці, де шість місяців тому ходив плуг, розкинулися в усій своїй красі Джунглі-переможці.