Меллорі

1

— Зупиніть ту жінку! — схвильовано крикнув якийсь чоловік, однак Енн уже відчинила двері вагона та зістрибнула з нього на край колії. А тоді вона побігла до віадука, перекинутого через вузеньку річку, що струменіла у долині. Коли дівчина наближалася до віадука, Коррідон уже перескочив через парапет, і Роулінсова рука, що марно намагалася його схопити, схибила на кілька дюймів.

Енн побачила, як з купе першого класу вибігли та приєдналися до Роулінса ще два детективи, один з яких тулив до носа закривавлену хустинку.

Детективи стояли утрьох і дивилися, як Коррідон летить у річку. Здавалося, що минуло неймовірно багато часу, перш ніж він занурився у воду. І хай який сміливий був Роулінс, та не наважився пірнути слідом.

Ці троє були такі поглинуті очікуванням миті, коли Коррідон вирине на поверхню, що жоден з них не помітив, як усього за кілька ярдів від них Енн видерлася на парапет мосту.

За цією сценою, позвішувавшись з вікон вагонів, спостерігало кількасот пасажирів, і, заледве вірячи у те, що побачене ними відбувається насправді, роззявляки раптом застережно закричали.

Роулінс рвучко обернувся та спробував схопити Енн, але марно — дівчина вже стрибнула з мосту та стрімко летіла у річку.

Коррідон виринув на поверхню саме вчасно, аби побачити, як Енн стала, тримаючи рівновагу, на парапеті, а тоді він спостерігав, як її маленька фігурка кулею кинулася вниз, наближаючись до нього. Він бачив, як вона, заледве здійнявши бризки, занурилась у воду, а коли її голова виринула на поверхні, швидко до неї підплив.

— Ви — мала дурепа! — вигукнув він, діставшись до Енн. — Ви ж могли зламати собі шию.

— І ви також могли. Але ж ми нічого собі не зламали, чи не так?

— Упевнені, що з вами все гаразд?

— Звичайно. — Вона підпливла до нього ближче. — А ви мусите визнати, що я зупинила потяг точнісінько тоді, коли треба. Я мала приєднатися до вас. Той детектив, певно, вже здогадався, що у цій зупинці винна саме я, а мені якось не надто хотілося потрапити до місцевої буцегарні.

— То була вельми гарна командна робота, — сказав Коррідон, — але заради чого ви це зробили? Я ж застерігав, аби ви трималися від мене якнайдалі. А натомість ви вирішили мене не слухати — і подивіться-но, в яку халепу ускочили.

Вона засміялася.

— Краще вже я буду тут, ніж отам нагорі.

Обоє поглянули вгору, на далекий міст. Більшість пасажирів покинули свої вагони та, з'юрмившись уздовж парапету, дивилися на них згори. Коррідон упізнав у натовпі Роулінса та помахав йому рукою. Роулінс, прийнявши неминуче, помахав йому у відповідь.

— Бідолашний старий Роулінс, — сказав Коррідон, вишкіривши зуби в усмішці. — Готовий закластися, що зараз він кляне нас на всі заставки. Ну, рушаймо далі. Трохи пропливемо вниз за течією, а тоді вийдемо на берег. Сумніваюся, що від того мосту є шлях до води, та однаково немає сенсу марнувати час. Пливімо.

І вони жваво попливли вниз за течією. Річка бігла стрімко, і вони набрали чималу швидкість. За кілька хвилин їх змусив обернутися ледь чутний гудок паротяга. Ген-ген удалині потяг, тепер схожий на іграшку, сигналив, знову рушаючи далі.

— Цікаво мені знати, чи Роулінс залишився, а чи вирушив до наступного міста, щоби здійняти тривогу, — сказав Коррідон. — Я ладен закластися, що він волітиме дістатися телефона та викликати когось, хто зробить його роботу. Ну, як ви там тримаєтеся? Уже втомилися?

— Трішки, — визнала Енн. — Мене гальмує мій одяг. Як гадаєте, може, ми уже випливемо на берег?

Коррідон уважно оглянув густо порослі лісом річкові береги.

— Гаразд. Гайда ліворуч.

Вони дозволили річковій течії принести їх до узбережжя, а тоді з чималими труднощами видерлися на крутий берег. Енн, важко дихаючи, знесилено повалилася на траву.

— Хух! — захекано вимовила вона, витискаючи воду зі свого волосся. — Я страшенно втратила форму. Чи ми з вами бодай колись просохнемо?

Коррідон стояв над нею, геть забувши про воду, що крапала з нього. Квапливо роззирнувшись праворуч і ліворуч, він побачив, що перед ними розкинулася широка, безлюдна та лісиста місцевість з крутими трав'янистими пагорбами та рівнинами, зарослими дроком.

— Авжеж, просохнемо, — бадьоро сказав він. — Он, уже й сонце виходить з-за хмар. Віддихайтеся лишень, а тоді ми мусимо рушати далі.

— Ви знаєте, куди ми йдемо?

Він указав рукою на пагорби вдалині.

— Нам треба отуди. На північний схід. Це найкоротший шлях до Данбара. Прогулянка тими пагорбами буде нівроку тяжка, та вже з цим ми мусимо змиритися. Здається, тут на цілі милі навкруги немає жодної домівки.

— Та, либонь, по той бік пагорбів є людське житло. — Вона насилу підвелася на ноги. — Я почуваюся жахливо. Невже я маю йти аж до самісінького Данбара у цьому промоклому до рубчика одязі?

Він посміхнувся до неї.

— То зніміть його, якщо хочете. Я не заперечуватиму. Зараз ми не маємо часу сушити одяг.

— Такого я точно не робитиму, — сказала вона, намагаючись відтиснути воду зі своєї сукні. — Але, серйозно, нам треба десь дістати сухий одяг, та і їжу також. Ви усвідомлюєте, що зараз ми перебуваємо миль за двадцять[61] від Данбара?

— Це не повинно було б аж так вас турбувати. От тільки не кажіть мені, що одну з Массінґемових дівчат налякала така дрібничка. А я ж бо думав, що ви загартована.

— Я ж вам уже казала: я втратила форму. Що ми робитимемо? Як думаєте, ми зможемо викрасти автівку?

Коррідон засміявся до неї.

— Оце — найпевніший спосіб зробити так, аби копи вийшли на наш слід, — сказав він. — Ми можемо винайняти автівку, коли знайдемо таку. Хай там як, а наразі ходімо далі.

— Я не можу йти далі отак. Зараз же зайду за якесь дерево та викручу свій одяг, — твердо сказала вона. — У моїх черевиках повнісінько води, а ще я впевнена, що поза спиною у мене плаває рибка.

— То вперед, — сказав він, знизуючи плечима. — Але покваптеся.

Енн зайшла за великий кущ, а Коррідон, чекаючи на неї, відтиснув свої наскрізь просяклі водою піджак і штани.

— Енн! — гукнув він, затягуючи пасок. — То чому ви усе-таки зупинили потяг? Я думав, ми з вами погодилися розстатися. А тоді ви з доброго дива знову з'явилися та стали на перешкоді поліціянтам, аби я міг урятуватися втечею. Навіщо ви це зробили?

Вона висунула голову з-поза куща та поглянула на Коррідона.

— Такий вже страшенно сумний та нещасливий вигляд ви мали, сидячи там, в оточенні поліціянтів, — сказала вона. — Не могла ж я вас отак покинути.

— Облиште ці жарти, — коротко відказав Коррідон. — З усього, що ви про мене дізналися, у вас мало би скластися враження, що я — вбивця. До того ж ви знаєте, що я їду по вашого брата. Для вас було би неабияким полегшенням, якби я потрапив за ґрати. То чому ви раптом вирішили мені допомогти?

— Ви були добрі до мене, коли ті троє наскочили до моєї студії. Тож я відчула, що дещо вам завинила, — сказала вона. — І, крім того, я впевнена, що ви жодним чином не причетні до смерті Рити Аллен. Я спершу трохи злякалася, проте, коли ви пішли, добре подумала про цей випадок і дійшла висновку, що ви — не той тип людини, що коїть подібні речі.

— Що ж, це лише означає, що ви — мала дурепа, — роздратовано сказав Коррідон. — Вам не слід було пхати свого носа у цю справу.

— І це, я гадаю, просто притаманний вам спосіб сказати «дякую», — засміялася Енн.

Було близько шостої години вечора, коли Коррідон помітив, що їх переслідували. Досі йому здавалося, що він приховав їхні сліди досить добре для того, щоби уникнути облави, але зараз, побачивши лаву далеких постатей, що несподівано з'явилася з-за порослого лісом схилу пагорба, він зрозумів, що Роулінс його перехитрував.

— А ось і вони, — сказав він, хапаючи Енн за зап'ясток і вказуючи їй на загоничів. — Погляньте, онде вони, рухаються просто у наш бік.

Вони з Енн стояли серед густих дерев, і Коррідон був упевнений, що для чоловіків, які помалу рухалися їм назустріч, їхні постаті наразі були невидимі, а проте розумів, як небезпечно зараз робити різкі рухи, особливо якщо серед переслідувачів є вівчарі. Ті вівчарі з їхнім феноменальним зором швидко помітять якнайменший рвучкий порух.

— Думаєте, вони йдуть по нас? — запитала Енн, спостерігаючи за чоловіками, що наближалися.

— Ще б пак. Нумо, відійдімо назад, під прикриття лісу. Але не поспішайте. Вони можуть нас побачити.

Вони повільно відійшли назад, у ліс, який став зараз їхнім прихистком, і Коррідон упав на землю, тягнучи Енн за собою.

Дотепер їм просто надзвичайно щастило. За кілька миль від того місця, де вони пірнули у річку, Енн із Коррідоном натрапили на усамітнену фермерську господу. Коррідон вирішив, що варто буде ризикнути і просушити тут свій одяг, а ще, можливо, дістати трохи їжі в дорогу.

Фермерова дружина повірила у розповідь про те, що цих двох подорожніх спіткала транспортна пригода. Вона розвела вогонь і, повісивши їхній одяг сушитися, приготувала для них велику миску яєчні з шинкою, якою вони й пригощалися, сидячи, загорнені у ковдри, перед вогнищем, у якому палахкотіли дрова.

Господиня сказала Коррідону та Енн, що раннього пообіддя до ферми приїздить поштовий фургон, водій якого, вона була певна, підвезе їх до Бортвіка, де, на її думку, був механік, який міг би їм допомогти.

Це влаштовувало Коррідона. Їхній одяг уже повністю просохнув, а тоді приїхав поштовий фургон, і його водій охоче підвіз їх до Бортвіка. У Бортвіку вони сіли до автобуса, що прямував до Ґіффорда, проте це був хибний хід, хоча й необхідний, адже Коррідону так і не вдалося винайняти автівку. Він був упевнений, що в автобусі їх хтось неодмінно впізнає та здійме тривогу.

А зараз вони полишили Ґіффорд за п'ять миль позаду та пішки прямували в бік Данбара. З собою вони мали клунок їжі, який їм дала в дорогу дружина фермера, та були добре відпочилі, тож далека лава чоловіків, що наближалися, їх наразі не турбувала. Коррідон відчував упевненість, що вони цілком зможуть вислизнути від переслідувачів.

— Якби ми дісталися сюди на якихось десять хвилин раніше, то не помітили б, як вони виходять із лісу, та наскочили би просто на них, — сказав Коррідон, спостерігаючи, як шерега чоловіків повільно відхиляється в інший бік. — Задача ось у чому: куди нам іти? Якщо ми й далі триматимемося первісного маршруту, то вони одразу здогадаються, що ми прямуємо до Данбара.

— То ходімо просто на північ, — порадила Енн. — Так ми вийдемо до Гаддінґтона. А вже звідти, якщо відірвемося від переслідувачів, повернемо на схід, до Данбара.

Коррідон здивовано витріщився на неї.

— Звідки ви це знаєте?

— Ото вже ці чоловіки! — сказала вона та засміялася. — Ви думаєте, ніби тільки вам усе відомо. Я чимало подорожувала Шотландією, і мені доводилося бувати у Гаддінґтоні. Ось звідки я знаю.

— Тим краще для вас, — відказав він і вишкірився. — Та хай там як, а я шкодую, що не маю при собі мапи. Блукання навмання може змарнувати нам чимало часу та бути небезпечним. Як гадаєте, ви зможете знайти шлях звідси до Гаддінґтона?

— Сподіваюся, що так, — трохи невпевнено відповіла Енн. — Щоправда, я трималася головних доріг, коли була тут востаннє. То як ми вчинимо — зачекаємо, поки споночіє, чи ризикнемо вирушити просто зараз?

— Ми не можемо дозволити собі гаяти час. — Тепер лава чоловіків зникла за пругом. — Вони прямують на захід. А ми підемо на північ. Якщо будемо обачні, то зможемо уникнути зустрічі з ними. Гадаю, нам уже слід вирушати.

І вони вирушили разом; швидко пересувалися відкритою долиною, а діставшись пагорбів, сповільнилися до розміреної ходи та обачно стежили за тим, аби їх не було видно понад обрієм.

— Я хвилююся щодо вас, — несподівано сказав Коррідон, коли вони рухалися пагорбами вперед. — Ліпше би вам було тоді мене покинути.

— Не метушіться так, — сказала Енн, усміхаючись. — Я можу дати собі раду.

— То ви так думаєте, — коротко відказав він, — однак, якщо вони звинуватять мене у смерті Рити Аллен, ви потрапите у неабияку халепу. Чули колись про співучасть у злочині?

— Я би воліла, аби ви не лізли поперед батька в пекло, — сказала Енн. — Я ж не хвилююся, то чому ви маєте?

Коррідон щось буркнув і, якусь часину пройшовши мовчки, зненацька сказав:

— А знаєте, ви починаєте мені подобатися.

— Справді? — вона кинула на нього швидкий погляд. — Не схоже, що це робить вас аж надто щасливим.

— Я й не щасливий. Я — не ваш тип. З вами мені доведеться бути вкрай обачним.

— Схоже, ви схильні робити з мухи слона, чи не так?

— Колись я міняв жінок, як циган коней. Любив їх якийсь час, а тоді кидав. Війна допомогла мені позбутися цієї звички, і вже багато місяців я не цікавився жінками. — Він опустив на неї погляд. — А от ви мене зацікавили, і це мені не до вподоби.

Цього разу вона вже не мала що сказати, і, помовчавши трохи, Коррідон мовив:

— То ви заручені чи щось на кшталт цього?

— Щось на кшталт цього, — сказала вона й усміхнулася. — Він служить у військово-морських силах. Я бачу його приблизно раз на пів року.

Коррідон знову щось пробурмотів.

— Ну, то й добре, — резюмував він.

— Справді? Ми з ним просто подобаємося одне одному, — сказала Енн, немовби обороняючись. — І нічого більше.

— То нехай він і надалі вам подобається, — кисло відказав Коррідон. — Менше знатимете горя. Навіщо зайві клопоти.

— Які клопоти?

Коррідон несподівано зупинивсь і пильно подивився на Енн.

— Ви мені подобаєтеся, — сказав він рівним, стриманим голосом. — А коли мені подобається якась особа, я стараюся зробити все, щоби цю особу не скривдити. Отакий вже я сентиментальний. Поглянувши на мене, ви б ніколи такого не подумали, але саме такий я є насправді. Таку вже маю ваду.

— Але чому б то ви мали мене кривдити? — спантеличено запитала вона.

— Я йду по вашого брата, чи не так? — нетерпляче сказав він. — Я маю намір передати його до рук поліції. Хоча зараз я вже не так у цьому певен.

— Вам не доведеться передавати його до рук поліції, — спокійно мовила вона. — Либонь, я вас засмучу, та ви стараєтеся марно.

— Що ви хочете сказати?

— Вкотре вам кажу, Браян не вбивав Риту Аллен і не міг зрадити Ґурвіля. Я знаю Браяна. У чомусь він був радше схожий на вас. Він просто не зробив би такого. Тож не хвилюйтеся.

— А зараз послухайте мене, — сказав Коррідон. — Хтось зрадив Ґурвіля. Хтось убив Риту Аллен, Любіша і Гарріса. Якщо ваш брат цього не робив, то хто ж тоді усе це скоїв?

— Не вдаватиму, ніби це мені відомо, знаю лише, що Браян цього не робив.

— Це мене нікуди не приведе. Вибачте, але це геть не доказ.

— До того ж я не вірю, що він живий. Хотіла вірити. Ба, навіть майже повірила, коли ви уперше мені це сказали. Однак потім я чимало думала над вашими словами. Браян дуже багато для мене значив. І я знала, коли саме він помер. Якось уночі я прокинулася й зрозуміла, що його не стало. Міністерство авіації повідомило мене про його смерть лише чотири місяці потому, але це вже не стало для мене несподіваним ударом. Я знала про це вже давно.

Коррідон поплескав її по руці.

— Ну ж бо, не треба про це. — А тоді в його голосі пролунала нотка роздратування: — Ліпше думайте про свого милого морячка. А зараз ходімо, ми марнуємо час.

2

Трохи згодом, коли сонце вже хилилося за пагорби, сталося дещо несподіване. Енн перша почула рев моторів і поглянула вгору. Вона побачила, як праворуч від них понад ялицями різко здійнявся вгору гелікоптер і полетів щонайменше у п'ятистах футах над землею.

— На землю! — крикнув Коррідон, однак Енн уже лежала пластом, коли він упав обіч неї. Удвох вони прикипіли очима до машини, що ширяла над ними.

— Вони нас помітили, — з відразою зауважив Коррідон. — Хто би сподівався? Певно, я їм конче потрібен. — Він бачив, як пілот і ще один чоловік вихилилися з кабіни. Пілот помахав Коррідону рукою. — Який милий та дружній тип, правда? — гірко провадив він далі. — Зараз ці двоє викличуть по рації тих загоничів і скерують їх просто на нас. Ну ж бо, мерщій до лісу. Це наш єдиний шанс.

Вони зірвалися на ноги та кинулися бігти через відкриту долину в керунку ялицевого лісу. Бігти було доволі далеко — до лісу залишалося пів милі. Гелікоптер злетів над ними та шугав у повітрі, неначе яструб.

Перш ніж вони подолали половину відстані до лісового прихистку, здійнявся вітер і доніс до них якийсь ледь чутний вигук, що змусив Коррідона швидко озирнутися через плече. Праворуч, приблизно за милю від них на пагорбі з'явилася лава чоловіків, які швидко бігли вперед, прямуючи туди, де шугав гелікоптер.

— Серед них є двійко хлопців, які справді вміють бігати, — похмуро мовив Коррідон. — Ходімо, крихітко, не даймо їм упіймати нас на відкритому просторі.

— Не даймо їм упіймати нас взагалі, — задихано мовила Енн і засміялася. Вона добре бігла, і її очі сяяли від збудження. Власне, дівчина бігла так добре, що, коли вона прискорилася, Коррідонові ставало снаги лише на те, щоби не відставати від неї.

І знову він озирнувся через плече. Двійко спритних бігунів залишили далеко позаду решту гурту переслідувачів і, неначе гончаки, скорочували відстань, що відділяла їх від Коррідона з Енн. Зараз вони були лише за чверть милі й швидко наближалися. Коррідон заскреготів зубами та спробував бігти швидше, одначе був надто важкий та кремезний для таких перегонів.

— Тікайте, — захекано промовив він до Енн. — Біжіть у ліс і чекайте на мене там. Залиште цих двох мені. Тікайте щодуху!

Енн слухняно підкорилася і побігла вперед. Вона без особливих зусиль рухалася зі швидкістю, з якою олень чимдуж тікає від погоні.

Коррідон уже чув за спиною глухий тупіт прудких ніг і знову озирнувся. Його швидко наздоганяло двоє чоловіків, і були вони молоді та дужі. Він спіткнувся і втратив рівновагу. Двоє переслідувачів були вже не більше ніж за п'ятдесят ярдів від нього.

— Гей! Зупиніться! — заволав один з них і пришвидшив свій біг.

До лісу було вже рукою сягнути. Енн зникла в гущавині, з хрускотом торуючи собі шлях через підлісок до найближчої галявини. Коррідон не мав наміру дозволяти цим двом слідувати за ними до лісу. Він кинув погляд повз них на лаву чоловіків, які, відстаючи, бігли далеко позаду. Вони ще й досі були за добрих пів милі; а отже, він мав досить часу, щоби впоратися з цими двома і встигнути втекти від решти переслідувачів.

Несподівано Коррідон звернув убік. Двоє чоловіків вже майже його наздогнали, і один із них, рухаючись швидше, ніж Коррідон очікував, кинувся на нього. Коррідон мусив ухилитися, а коли переслідувач схибив і пробіг повз нього, із вправною влучністю завдав йому різкого удару ребром долоні, рубанувши нею по шиї. Чоловік упав, наче підтятий полексом[62], і лежав нерухомо, розпластавшись на землі долілиць.

Його побратим, важко дихаючи, відскочив подалі від Коррідона, приголомшений тим, як різко змінилося становище. Коррідон не дав йому часу отямитися. Недарма він свого часу чубився з найлютішими бійцями із загону командос. Із пронизливим криком він кинувся переслідувачеві в ноги, штовхнув його плечима попід коліна та повалив додолу.

Вони удвох впали на землю та покотилися нею, і той чоловік хапався за Коррідона й кволо намагавсь учепитися руками в його горлянку.

Він скинув його з себе, важко зіп'явся на коліна і, коли супротивник спробував сісти, завдав йому бічного удару в щелепу. Чоловік упав і простягся на землі.

Коррідон умить підвівся на ноги. Лава чоловіків, які їх переслідували, ще й досі була далеко. Вони вже цілу милю бігли цією горбистою місцевістю, і це їх сповільнювало. Серед тієї лави був і Роулінс, він повільно, але затято рухався вперед.

Коррідон помахав йому рукою та чкурнув у ліс. Енн ухопила його за руку, й вони удвох швидко побігли крутою стежиною, що вела в лісову гущавину.

Біжучи, вони чули далекі звуки — то їхні переслідувачі входили до лісу. До них долинав невпинний тріскіт підліску, ледь чутні вигуки та пищання свистків. А вони з Енн прямували далі. Сповільнившись до швидкої ходи, вони нечутно пробиралися крізь хащі, немов індіанці, аж поки звуки переслідування стихли.

Коррідон зупинився.

— Саме так я й думав, — він захекався та витирав обличчя рукавом. — Вони мало нас не упіймали, але хвацько ж ми від них утекли, правда? — запитав він й усміхнувся до Енн, яка притулилася до дерева, відсапуючись. Вона мала змучений вигляд, але відповіла на його усмішку своєю.

— І що тепер? — запитала вона та кинула погляд на темний, похмурий ялицевий ліс, який, здавалося, на цілі милі розкинувся перед нею.

— Зараз для них уже надто темно, аби нас переслідувати. Гадаю, тепер вони відступляться та зачекають до ранку. А до того часу, якщо нам пощастить, ми будемо вже за багато миль звідси.

— Підемо далі?

— Це саме те, що нам потрібно. Відчуваєте, що здужаєте?

— Не зовсім, але нам таки краще рушати далі.

— Немає потреби поспішати. Ходімо далі цією стежиною. Кудись вона та й виведе. А вже коли вийдемо з лісу, зможемо знайти якийсь дороговказ. Але ми мусимо рухатися далі.

За пів години розміреної ходи вони дісталися узлісся. Ця прогулянка була неквапна, адже їм довелося йти у цілковитій темряві, та обоє були треновані для того, щоби діяти за таких умов, інакше просування лісом уночі було би для них геть неможливе. Зараз, вийшовши з-під верховіть, які заступали небо, вони могли бачити бліде світло місяця, частково заховане важкими чорними хмарами, а ген-ген удалині видніли вогні якогось селища.

— Цікаво, чи далеко від нас те селище? — мовив Коррідон, вказавши у керунку вогнів.

— Не знаю, але воно лежить на нашому шляху, чи не так?

— Мабуть, що так, — невпевнено сказав Коррідон. — Але перш ніж ми підемо далі, поїжмо. Я такий голодний, що аж за живіт тягне.

Вони сіли біч-о-біч на траву, і, поки Енн розв'язувала клунок з їжею, що його досі носила, підвісивши до свого паска, Коррідон спробував роздивитися обриси тієї далекої місцевості, де розкинулося селище. Однак було занадто темно, аби розрізнити бодай щось, що могло правити за дороговказ, і Коррідон зрештою покинув свої спроби.

Вони їли мовчки. Кожен поринув у власні думки. Коррідон хвилювався. Меллорі не йшов йому з голови. Що станеться, коли він зустрінеться з ним віч-на-віч? А що, як врешті-решт виявиться, що Меллорі на тому острові нема? Шанси, що він буде там — один до ста. А коли його там не буде — що тоді?

— Знову хвилюєтеся? — запитала Енн, дивлячись на нього. З того напруженого виразу, якого набрало Коррідонове обличчя, вона бачила, що той має щось на думці.

— Авжеж, — сказав він і засміявся. — Я завжди про щось хвилююся, таку вже маю звичку. Але не починаймо знову ту розмову.

«Енн легко казати, що Меллорі мертвий, — думав він, — але ж примари не стріляють у пітьмі». Він пригадав той схожий на шепіт голос у квартирі Крю. І той постріл. Ні, Меллорі не був мертвий, до того ж міг бути небезпечний. Якби він був мертвий, не було би стількох ускладнень.

Аж раптом Енн сказала:

— Погляньте-но, там унизу — автівка. Певно, там є дорога.

Далеко внизу під ними, з-поза схилу пагорба зненацька з'явилися два подовгасті промені фар автівки, що прямувала до селища.

— Схоже, водій не поспішає, — сказав Коррідон, нахиляючись уперед, аби уважно роздивитися далекі вогні. — Здається, зупиняється. — Він зірвався на ноги. — Він зупинився. Спустімося туди, Енн. Можливо, нас підвезуть.

— А що, як то виявиться поліція? Думаєте, варто так ризикувати?

— Ми підемо неквапливо. Можемо просто поглянути. Ходімо.

Шлях додолу, до прихованої від очей дороги, був крутий, одначе спускатися ним було легко, тож Коррідон з Енн набрали чималу швидкість. Вони то бігли, то йшли, підбадьорювані виглядом автівки, що й досі стояла нерухомо, немовби чекаючи на них.

— Схоже, машина зламалася, — сказав Коррідон, зупиняючись. Вони дісталися дороги. Зараз автівка була десь за сотню ярдів від них, і вони бачили піднятий капот та чоловіка з електричним ліхтариком, який роздивлявся двигун. — Зачекайте тут. Я підійду та перекинуся з ним словом. А ви пильнуйте.

Залишивши Енн, він пройшовся дорогою до автівки. Кинувши на водія швидкий погляд, Коррідон переконався, що той був сам.

— Чи можу я вам якось допомогти? — запитав Коррідон, коли наблизився до автівки на відстань кількох ярдів.

Водій рвучко підвів погляд і посвітив на Коррідона своїм ліхтариком.

— Сумніваюся, — сказав він, не намагаючись приховати свій кепський настрій. — Хіба що ви — ліпший механік, ніж оце я. Клята залізяка щойно зламалася. А я зараз за чимало миль від будь-якого населеного пункту, чи не так?

— Найближче селище розташоване праворуч від вас, — сказав Коррідон, указуючи напрямок рукою. — До нього зо п'ять миль. — Тоді підійшов до водія ближче і роздивився його у відбитому світлі фар. «Тут нема про що хвилюватися, — подумав він. — Либонь, якийсь мандрівний крамар».

— Від цих нових авто мене аж верне, — сказав водій, спересердя копнувши передню шину. — Оце лише кілька місяців маю цю машину, а вона постійно ламається.

— Погляньмо, — сказав Коррідон, схиляючись над гарячим двигуном. — То які були симптоми?

— Клята залізяка зненацька засичала та зупинилася.

— Бензин у нормі?

— Бак — повнісінький. Ця клята чортопхайка завжди виходить з ладу.

— Тоді, певно, проблема у карбюраторі. Маєте інструменти?

— Це дуже шляхетно з вашого боку, — втішено сказав водій. — До речі, звідки ви в біса вигулькнули?

— Ми з дружиною подорожуємо пішки, — поважно мовив Коррідон. А тоді підвищив голос і покликав. — Агов, люба, ходи-но сюди та допоможи нам.

З пітьми з'явилася Енн.

— А ось і моя дружина, — сказав Коррідон, не дивлячись на Енн. — Нашого друга спіткала халепа з карбюратором, і я сподіваюся, що мені вдасться його полагодити, — провадив він далі, звертаючись до Енн, але й досі не дивлячись на неї.

— Мій чоловік — мастак на всі руки, — сказала Енн, стримуючись, аби не захихотіти. — Я впевнена, що він неодмінно полагодить ваш карбюратор.

— Це чудово, — сказав водій. — Мене звати Брюер. Дякую вам, добрі самаряни, мені пощастило, що я вас зустрів. Сам я в автівках не петраю. — Він утупився захопленим поглядом в Енн, і лише зараз дівчина зненацька з тривогою збагнула, що її сукня збіглася, сильно відкриваючи ноги.

— Ну, нам також пощастило, — сказав Коррідон, розкладаючи інструменти на крилі автівки. — Ми збилися на манівці й саме шукали когось, хто би нас підвіз. Коли ми побачили світло ваших фар, то не могли повірити у своє щастя. Самотня тут місцина, еге ж?

Поки Коррідон розбирав карбюратор, Брюер балакав з Енн, намагаючись їй сподобатися. Він майже засмутився, коли Коррідон зібрав карбюратор, закрутив останній Гвинт і сказав йому, щоби спробував завести двигун.

— Думаю, зараз автівка має завестися, — мовив він. — Судячи з усього, паливний канал був засмітився. У всякому разі пробуйте.

Двигун завівся з першої спроби.

— Та ви — справжнє диво, — сказав Брюер, радісно усміхаючись йому крізь вікно. — Якби не ви — застряг би я тут на цілу ніч. Ну ж бо, застрибуйте. Куди я можу вас доправити?

— Ми прямуємо до Данбара, — збуджено промовила Енн. — Чи не могли б ви нас туди підвезти?

— Чом би й ні? Сам я їду до Единбурга, та радо підвезу вас.

Вони сіли до автівки, і Коррідон, гримнувши, зачинив дверцята.

І вже коли вони, набираючи швидкість, їхали темною дорогою, долоня Енн ковзнула до Коррідонової долоні. Він дозволив їй залишитися там, але про дівчину не думав; усі його думки поглинув Меллорі.