Меллорі

1

Готель «Ендфілд» на Брюер-стріт, що неподалік Ченсері-лейн, аж ніяк не був першокласним готелем. На вході, щільно затисненому поміж крамницею правничого канцелярського приладдя[38] та фотосалоном, не було жодної вивіски, і, хоча назва готелю була написана на скляних панелях вхідних дверей, одначе шрифт був такий вигадливий, а літери виписані так похило, що назву ту годі було прочитати.

До готелю вели двостулкові двері, що відчинялися в обидва боки, а за ними починався прогін крутих сходів із мосяжними поручнями; а нагорі сходів, без жодної очевидної причини, була почеплена завіса із намистинок, що повсякчас торохкотіла, гойдаючись на неугавному протягу, що здіймався сходами від вхідних дверей. Потойбіч завіси була маленька, темна квадратна вітальня, у якій стояло шість обшарпаних плетених крісел, три бамбукові столики та дві обдерті пальми, що стриміли у замурзаних горщиках. Поруч були розташовані кабінет готельного управителя та приймальня, що складалася, наскільки могли бачити відвідувачі, із зачинених дверей з написом «ЛИШЕ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ», а нижче, дрібнішими літерами — «Вхід заборонено» та дерев'яної панелі із заскленим отвором, не більшим за той, крізь який ви купуєте квиток на залізничній станції. Крізь цей отвір, після довгого чекання та нетерплячого стукання, ви, зрештою, винаймали номер та отримували ключа, споглядаючи у віконце лише пласку, запорошену пазуху чорної сукні та набрезклі руки управителевої дружини. І, якщо не рахувати цього побіжного погляду, ви більше ніколи її вже не бачили.

За кілька ярдів від управителевого кабінету були двері, позначені як «Вітальня, лише для пожильців», і вели вони до кімнати, навіть темнішої та сумнішої, ніж загальна вітальня.

Вітальня для пожильців мала два невеличкі вікна, що виходили на задній двір. Украй мало світла проникало через цей ліс похмурої кладки, тож у вітальні було тьмяно й душно. Обабіч великого порожнього каміна стояли дві аспідістри[39]. У найтемніших кутках кімнати парами чаїлися потерті шкіряні фотелі. Під одним із вікон стояв бамбуковий столик, а за тим столиком сидів Ян Шимонович, чоловік у чорному береті.

Уже майже годину сидів Ян отак, звівши разом ноги та коліна, поклавши лікті на запилюжену скляну стільницю, а кругле, гладке підборіддя — на стиснуті кулаки. Більшість свого вільного часу він проводив у роздумах про минувшину. Тепер усе його життя було присвячене минулому. Майбутнього він не мав. Він був неначе невиліковно хворий, який знає, що будь-якої миті його життя може раптово урватися. Такий кінець Ян сприймав цілком байдуже, якщо взагалі про це думав. Янові думки безперервно займали лише дві особи: Шарлотта, його дружина, та Меллорі.

Він зберіг у пам'яті чіткий та ясний образ Шарлотти. Йому варто було просто заплющити очі — і вона поставала перед ним яснішою та виразнішою, ніж видавалася йому за життя. Ось і зараз, сидячи самотою у тьмяній, запилюженій вітальні, він бачив свою дружину; невисоку, кремезну жінку, схильну до повноти, з дебелими м'язистими ногами, міцними широкими стегнами та чорним, кольору воронячого крила, волоссям, яке спадало їй на плечі. Коли вона загинула, їй не було тридцяти п'яти років. Ян одружився з нею, коли їй було шістнадцять.

Відколи Шарлотта померла, Ян намагався пригадувати події кожного дня з отих дев'ятнадцяти років, які вони прожили разом, збираючи та зберігаючи, неначе дорогоцінний скарб, кожнісіньку згадану пригоду та витискаючи зі своєї пам'яті інші коштовні моменти, які, Ян знав, і досі були там, просто він про них забув. Йому подобалося воскрешати у пам'яті те просте щастя та втіхи, які вони ділили на двох, згадувати невпинну працю на фермі, яку він — поляк у чужинській країні — придбав і на якій завзято порався. Він любив зупинятися на спогадах про ту міцну приязнь, якою його обдаровувала дружина, про те, як стійко сприймала вона його нестатки, про її відвагу та доброту. Пригадував він і те люте полум'я, що спалахнуло в її очах, коли вона дізналася новину про те, що вже вдруге за останні двадцять п'ять років Німеччина вдерлася до Франції. Ян саме чекав, що його призвуть до війська, коли це німецькі війська обійшли лінію Мажино[40]. Янова ферма неподалік Седана[41] вмить опинилася під владою загарбників. Самого Яна відправили б до концентраційного табору, якби не Шарлотта, яка сховала його та переховувала доти, доки хвиля німецьких солдатів зрештою прокотилася далі. То була Шарлоттина ідея, щоби вони удвох пристали до підпільного руху спротиву. Спершу Ян ставився до жінчиного задуму несхвально. Він стверджував, що то — суто чоловіча справа, й затято заперечував проти її участі, але врешті-решт Шарлотта таки доп'яла свого.

П'єр Ґурвіль і Жанна радо прийняли їх до себе, і вже вчотирьох вони зосередили свої зусилля на ворожих шляхах сполучення, нищачи їх і завдаючи збитків усюди, де лише могли. Згодом до їхнього гурту приєдналися Жорж, Любіш і Ренлі; потім — Гарріс, і, зрештою, Меллорі. До цих трьох англійців Ян не мав довіри. Хіба ж то не Англія обіцяла допомогти Польщі? Хіба ж то не англійці підбили Францію на цю війну? Хіба ж то не вони повтікали з Дюнкерка[42] до безпечного прихистку свого острова, залишаючи Польщу та Францію на поталу гунові[43]? Але найбільшу неприязнь Ян відчував саме до Меллорі та довіряв йому ще менше, ніж іншим двом англійцям. А все тому, що Меллорі ставився до роботи, яку вони виконували, немовби до якоїсь гри, і, здавалося, зовсім не зважав на постійну небезпеку, яка змушувала Яна почуватися кепсько та боятися — не за себе, але за Шарлотту.

Коли Жанна сказала йому, що це Меллорі зрадив Ґурвіля, Ян не здивувався. Він сам заледве уникнув гестапівської пастки, та й то лише тому, що прийшов до сховку на кілька годин пізніше, уже після того, як Ґурвіля та решту забрали німці. Ян знайшов тіла Шарлотти та Жоржа, які так і залишилися лежати там, де їх застрелили. Вони загинули, захищаючись.

Спершу він не йняв віри тому, що Шарлотта померла. Жив ніби у якомусь приголомшливому заціпенінні, щомиті очікуючи почути її голос і гучний, дзвінкий сміх, побачити, як цілеспрямовано клопочеться вона, готуючи їсти чи перучи його одяг із тим мирним виразом обличчя, що повсякчас нагадував Янові про те, що вона почувається щасливою. Його розум ще й досі був очманілий від пережитого потрясіння, коли Ренлі розповів йому про Меллорі. Ян чув слова, та для нього вони не мали значення. Лише коли минуло кілька днів, Ян усвідомив, що за смерть Шарлотти відповідальний Меллорі. І щойно він це збагнув, як його горе та безмежне відчуття втрати поступилися місцем невблаганному бажанню помститися. Першою Яновою реакцією було прагнення поквитатися із Меллорі самотужки, проте Жанна переконала його зачекати. Вона також рішуче постановила собі, що зведе порахунки з Меллорі, й зауважила, що їм треба належним чином підготуватися до цього переслідування, що упіймати Меллорі буде непросто і їхня перевага полягає у кількості. А крім того Ян мав вивчити англійську мову. Полювання мало відбуватися в Англії, тож якщо він хотів бути незалежним, то мусив бездоганно володіти мовою, аби не викликати підозр.

Майже рік Ян вивчав англійську мову. Любіш, Гарріс і Ренлі зголосилися залишитися разом, а Ренлі охоче допомагав йому з уроками англійської та незмінно чудувався тій швидкості, з якою Ян засвоював цю мову. І весь той час вони, готуючись, заощаджували гроші, беручись до будь-якої роботи, яку лише могли знайти. І весь той час Ян плекав свою безжальну ненависть до Меллорі, дратувався, що буде не сам на цих прийдешніх людських ловах, але не мав упевненості в собі та у тому, що зможе дати собі раду, коли опиниться сам-один у цій чужинській країні. Його гірко обурювало те, що Ренлі та Гарріс дозволяють собі об'єднати з ним зусилля у тому, що, зрештою, було суто особистою справою.

Обурювала Яна і Жаннина ненависть до Меллорі. Він відмовлявся вірити, що її кохання до Ґурвіля можна поставити на один щабель з його коханням до Шарлотти. Від самого початку Ян несхвально ставився до зв'язку Жанни з Ґурвілем. Якщо вже вони так багато одне для одного важили, то хай би одружилися. Шлюб — ось єдиний можливий підсумок щирих стосунків між чоловіком і жінкою. Їм треба було одружитися. Якби вони це зробили, Ян хоча й неохоче, але визнав би за Жанною право на помсту. Але вони не одружилися. Тож Ян уважав, що в таких стосунках не могло бути щирості.

Якби ж то він був певен себе, думав Ян, сидячи коло вікна, то пішов би від Жанни та Ренлі й самотужки продовжив полювання на Меллорі. Але без них він не здатен був дати собі раду в Лондоні. Варто припуститися помилки — і він неминуче потрапить до рук поліції. А якщо поліціянти виявлять, що Ян не має паспорта, вони відправлять його назад до Франції, або ще гірше — до Польщі. Він не здатен був діставати картки на продукти першої необхідності, як це робила Жанна, котра купувала їх у якогось знайденого нею таємного джерела. До того ж усі гроші були у Жанни. А без грошей він був би геть безпорадний. Ян лютував, думаючи, що Коррідон може першим знайти Меллорі. Він запекло заперечував, коли Ренлі запропонував залучити допомогу ззовні, однак вони із Жанною були в більшості — два голоси проти одного.

Ян думав про Крю. Та мить, коли він застрелив Крю, була єдиною втіхою, яку він мав, відколи прибув до цієї країни. Бодай раз він узяв ініціативу в свої руки. Поки Ренлі та Жанна вагалися, не знаючи, що з тим Крю робити, він рішуче діяв. Щойно Ренлі покинув кімнату, Ян вистрілив Крю в голову. Жанна в цей час була в іншій кімнаті. Звук пострілу маузера був заглушений подушкою, але вона увійшла до кімнати саме вчасно, аби побачити Крю, який кволо скулився на килимку з ягнячої шкіри, та Яна, котрий спокійно гасив подушку, шовкова пошивка якої зайнялася від пострілу.

І тоді, вперше за весь час, відколи він її знав, Жанна викликала у Яна захват. Замість впасти в істерику, вона негайно збагнула, як вони зможуть здобути владу над Коррідоном. Ян і сам охоче визнавав, що йому ніколи не спало би на думку перекласти на Коррідона провину у смерті Крю. Він, звісно, дуже сумнівався у тому, що на пістолеті залишилися відбитки пальців Коррідона, та це, як зауважила Жанна, не мало значення, головне, щоби сам Коррідон у це вірив. Що для неї справді важило, то це здобути владу над Коррідоном і зробити його керованим. Але зараз Ян сподівався переконати Жанну облишити Коррідона та дозволити йому самому випробувати свою удачу. Вони зможуть забрати у Коррідона свої гроші, а в разі, якщо він — що малоймовірно — ставатиме їм на заваді, тоді матиме справу з Яном. І він упорається з Коррідоном, хоча це й не буде так само легко, як позбутися Крю.

А крім того залишався Ренлі. Він починав перетворюватися на проблему. Смерть Крю його засмутила. Ян ніколи не довіряв Ренлі та вважав його слабким. Звісна річ, Ян охоче визнавав, що у Франції Ренлі поводився гідно. Те, як стійко він витримав гестапівські тортури, насправді вражало. Але війна завжди виявляє найкраще, що є у людині, а за рік миру та неробства Ренлі геть зійшов на пси. Вже незабаром доведеться щось із ним робити.

Тієї миті двері вітальні відчинилися і досередини увійшов літній чоловік. Він нерішуче постояв у дверному проході, роззираючись тьмяною кімнатою. На його худому, вкритому глибокими зморшками обличчі застиг невдоволений вираз.

— Знову вони кудись запроторили нове число «Таймс», — сказав він голосом, який тремтів від виснажливої люті. — Я вже скрізь його шукав. Я більше не збираюся миритися з таким безглуздям.

Ян презирливо глипнув на нього та знову розвернувся до вікна.

Старий вагався. Лють його втомила. Він був самотнім, і його раптом охопила туга за людським товариством. Він би залюбки присів і побалакав з оцим, схожим на іноземця, парубком, але напружуватись, аби якось почати розмову, було йому не до снаги.

Він кволо мовив:

— Але, либонь, я вас потривожив. Я не знав, що тут хтось є. — А тоді, оскільки Ян нічого на це не відказав, до старого повернулася його дратівливість, і він провадив далі: — Не можу збагнути, як це вам дозволяють приїздити до нашої країни. Тут уже й так повно-повнісінько іноземців. Це понад моє розуміння. Певно, в уряді вже геть збожеволіли. Ми не можемо нагодувати навіть своїх людей.

— Забирайся звідси, ти, старий недоумку, — не обертаючись, сказав Ян.

— Прошу? Що ви сказали? — здивовано запитав старий. — Перепрошую, та я дуже погано чую. Що ви щойно сказали?

Ян лише нетерпляче звів плечі, проте нічого не відповів. Старий повагався. Він відчував Янову зневагу та був непевний себе.

— Чи ви, бува, не бачили свіже число «Таймс»? — запитав він без надії. — Я скаржитимуся управителеві. Вам того не зрозуміти; та це — невід'ємна частина нашого національного життя...

І він почовгав коридором до управителевого кабінету, залишивши двері вітальні прочиненими.

Ян підвівся та зачинив двері, тоді повернувся до вікна і знову сів за бамбуковий столик. Він почав планувати смерть Ренлі.

2

Штовхнувши двостулкові двері, що відчинялися в обидва боки, Жанна Персіньї увійшла до готелю «Ендфілд» й піднялася нагору сходами з мосяжними поручнями. Її рухи були неквапливі, а обличчя — задумливе. Під пахвою вона несла кілька свіжих газет. Дівчина відхилила завісу із намистинок саме в ту мить, коли літній чоловік, який говорив із Яном, уже збирався постукати у скляну панель приймальні. Але, побачивши Жанну, зупинився. Він мигцем помітив її, ще коли вона вперше прийшла до готелю, і відтоді запитував себе, хто ж вона така. Вже багато років він жив у готелі «Ендфілд» і ненавидів це місце. Та це було найкраще, що він міг собі дозволити на пенсію капітана Індійської Армії[44]. Звали його Генрі Мідовс; він мав сімдесят три роки і був геть самотній. За весь той час, що він прожив у цьому готелі, йому ще ніколи не випадало бачити серед відвідувачів таку молоду й привабливу жінку. Жанна у своєму чорному светрі та штанях здавалася йому гостею з якогось іншого світу.

— Доброго ранку, — сказав він тремким голосом і вклонився. — Ви сьогодні рано. А! Бачу, ви ходили по газети. А я саме шукав свіже число «Таймс». Тож, я гадаю...

Зупинившись на мить, аби окинути старого порожніми, неприязними очима, Жанна пройшла повз нього і, не зронивши ані слова, попрямувала далі коридором. Її цілковита зневага та нечемність завдали старому майже фізичного удару. Бурмочучи щось собі під носа, він обернувся, аби подивитись їй услід, і раптом відчув себе дуже старим, немовби ця мить жорстокої зневаги вкрала у нього ті роки життя, які йому ще залишалися.

Жанна увійшла до вітальні для пожильців і зачинила за собою двері.

— Поліція знайшла тіло Крю, — спокійно сказала вона, послуговуючись французькою мовою.

Ян рвучко підскочив і розвернувся, щоби поглянути на неї.

— Я не почув, як ти увійшла, — сказав він, аби пояснити свій раптовий рух. — Про це вже пишуть у газетах?

Жанна кинула газети на стіл і сіла в один із запорошених фотелів, що стояв у темному кутку віддалік від Яна.

— Це вже у новинах на першій шпальті.

Ян прочитав статті, присвячені знайденому трупові, у кожній з газет. Він читав поволі, на його гладенькому, огрядному обличчі не з'явилося жодного виразу.

— Коррідона описали докладно й доладно, — сказав він, дочитавши. — Його неодмінно впіймають.

— Я так не думаю. Він уміє дати собі раду. Це лише змусить його якомога затятіше прагнути знайти Меллорі.

Ян кинув газети на підлогу та допитливо подивився на Жанну.

— Але якщо вони його упіймають, він розповість їм про нас. То була помилка — дозволити такій людині втрутитись у нашу справу. Нам слід було все вирішувати самотужки.

— Ой, та годі вже тобі жалітися! — роздратовано вигукнула вона. — Якщо і є хтось, здатний відшукати Меллорі — то це Коррідон. Поглянь-но лише на список його військових заслуг. А ще ця країна знайома йому значно краще, ніж нам, і Меллорі його не знає.

— А я кажу, що це — помилка, — наполягав Ян. — Я від початку був проти цього. Не слід було тобі слухати того Ренлі.

— Ти — дурний невіглас, — сказала Жанна, підвищуючи голос. — Ти не робиш анічогісінько, лише критикувати ладен. Може, тобі то байдуже, та через власну впертість і глупоту тебе може спіткати те саме, що й Гарріса з Любішем. Але мені — не байдуже. Ти хочеш упіймати Меллорі самотужки, але ти недостатньо для цього кмітливий. Ані ти, ані я, ані Ренлі. А Коррідонові стане для того кмітливості. Скільки ще разів я мушу тобі це повторювати? Скільки ще разів мушу я казати тобі, що неважливо, хто саме владнає справу з Меллорі, аби лише владнав?

— Це ти так кажеш, — хрипко мовив Ян. У його очах палала стримувана лють. — Я ж бажаю мати приємність убити його власноруч, і я таки це зроблю.

— То зроби! — спалахнула Жанна. — Я тебе не зупинятиму. Йди, знайди його та зроби це — якщо, звісно, зможеш.

— Я це зроблю, але в слушний час, — відказав Ян. — Я чекав на це вже більше року і не збираюся втратити нагоду помститися лише через якісь жіночі примхи.

— Який же ж ти безголовий дурень, — презирливо відказала Жанна. — Досі я робила усе. Я привезла тебе до цієї країни. Я складала усі плани. Я діставала продуктові картки, аби ми могли й надалі залишатися тут. Я знайшла Коррідона. А ти увесь цей час лише жалівся, та ще застрелив Крю. І цілком можливо, що про цей твій учинок ми ще пошкодуємо. І ти ще кажеш мені щось про примхи.

— Побачимо, як воно буде, — сказав Ян, відвертаючись до вікна. — Але я не дожидався б аж так довго, щоби поквитатися з Меллорі. Може, це чекання тобі й до вподоби, та мені — анітрохи. Тож, якщо ми збираємося і надалі залишатися разом, то мусимо вдатися до дій. Інакше я візьму трохи грошей та піду, аби подбати про Меллорі по-своєму.

— Якщо тобі потрібні гроші — попроси у Коррідона, — сказала вона й глузливо посміхнулася. — Тепер вони у нього, і якщо ти думаєш...

Вона затнулася, адже двері до вітальні відчинилися й досередини увійшов Ренлі. Зачиняючи двері, він окинув Жанну та Яна швидким поглядом, а тоді неспокійно підійшов до каміна.

— Чому ти повернувся? — запитала Жанна, сідаючи ближче. — Де Коррідон?

— Не знаю, — відказав Ренлі. — Я його загубив.

Запала тривала пауза, відтак Ян різко розвернувся й гнівно потрусив у повітрі пальцем, спрямованим у бік Жанни.

— Ось, бачиш? Отак воно й буває, коли залучаєш у свої справи казна-кого. А тепер він загубив Коррідона, а разом із ним і наші гроші. І ти ще називаєш мене дурнем.

— Тихо! — зі стриманою люттю сказала Жанна. Вона зірвалася на ноги та підійшла до Ренлі. Її чорні очі зблиснули на білому, напруженому обличчі. — Як це ти його загубив? Я ж казала тобі не спускати його з очей. Що сталося?

— Коррідон пішов до своєї квартири. Я спостерігав за нею, допоки він не вимкнув світло. Тоді я припустив, що він ліг спати. А в мене від самого ранку й ріски в роті не було, тож я пішов до поблизької кав'ярні. Мене не було всього чверть години. Решту ночі я провів, пильнуючи за його дверима, та вранці він так і не вийшов. Певно, він вислизнув з дому, коли я виходив, — коротко відповів їй Ренлі.

Жанна люто зажестикулювала обома руками.

— То чому ж ти не зателефонував сюди? Ян би тебе підмінив. Невже я мушу розтовкмачувати кожен крок, який ти маєш робити? Чи, може, вряди-годи користуватимешся власним мозком?

— Зрештою, Коррідону пощастило, що він пішов із дому учора вночі, — сказав Ренлі крізь стиснуті губи. — Зранку, поки я пильнував за будинком, приїхала поліція. Вони ще й досі ошивалися коло дому, коли я звідти забрався.

Жанна з Яном враз застигли. Тоді Ян підвівся.

— Поліція? — запитала Жанна.

— Так. Мені ще пощастило, що я сам з ними не зіткнувся. Добре, що помітив поліцейське авто коло мьюзу.

— Ось бачиш! — переможно закричав Ян. — А я ж казав, що вони дізнаються про Коррідона. Я ж казав, що його спіймають.

— Вони його ще не спіймали, — відказала Жанна, однак вигляд вона мала стурбований.

— Що ж, тут я вже нічим не зможу зарадити, — сказав Ренлі, бажаючи чимшвидше піти від них геть. — Я лягатиму спати. Цілу ніч провів на ногах. А ви двоє ліпше придумайте, яким буде наш наступний крок.

— Більше ми того Коррідона не знайдемо, — з гіркотою в голосі сказав Ян. — Він зник, і наші гроші зникли разом з ним. Йому на нас начхати, а надто тепер, коли його розшукує поліція. Це просто ще одна наша помилка. — Він лиховісно зиркнув на Жанну. — Ми мусимо зробити те, що слід було зробити ще тиждень тому, — знайти Меллорі власними силами. Сьогодні я сам зустрінуся з Ритою Аллен.

— Можеш не перейматися щодо неї, — сказав Ренлі, не подумавши. — Вона мертва. — І, щойно сказавши це, Ренлі збагнув, що схибив. Він зашарівся й розлютився сам на себе.

— Мертва? — перепитала Жанна і пильно на нього поглянула. — Звідки ти знаєш, що вона мертва?

— Мені розповів Коррідон, — сказав Ренлі, розуміючи, що брехати може бути небезпечно.

— Коррідон? — перезирнулися Жанна з Яном. — Коли ж він тобі це сказав?

Ренлі відійшов на кілька кроків, дістав свого портсигара та вибрав цигарку. Ця пауза дала йому трохи часу на роздуми, однак він вочевидь був схвильований.

— Минулого вечора. Я... я на мить перетнувся з ним на вулиці. Він сказав мені, що був у Рити вдома.

— Зажди-но хвилинку, — промовив Ян, з підозрою дивлячись на нього. — Чому ж ти цього зразу не сказав?

Ренлі нервово запалив цигарку. Його рука була непевна.

— Таж дай мені хоч слово мовити, — різко зауважив він. — Я саме збирався вам про це розповісти.

— Та невже? А мені так не здається. То, кажеш, вона мертва? Як вона померла? Що сталося?

— Коррідон думає, що її вбив Меллорі.

Ці двоє вмить відреагували на слова Ренлі.

— Чому він так думає? — запитала Жанна, її рука зметнулася до горла.

Тим часом Ренлі вже опанував себе і спокійно продовжив:

— Він проводжав Риту Аллен до неї додому, а Меллорі, на його думку, саме ховався у будинку. Коррідон переконав Риту розповісти йому про Меллорі. Він думає, що Меллорі підслухав те, що вона розказала. Тоді Рита піднялася по щось нагору. Коррідон почув, як вона закричала, а тоді знайшов її саму — вона лежала у передпокої зі зламаною шиєю. Він думає, що це Меллорі змусив її замовкнути. Справді, схоже на те, хіба ні? Хто ще то міг бути?

Ян підійшов до нього.

— Що ще тобі відомо, Ренлі? Що ти від нас приховуєш?

Ренлі відступив під його жорстким, пронизливим поглядом.

— Нічого я не приховую, — сказав він недоладно.

— Та невже? А чому та жінка пішла нагору?

— Звідки я маю знати? Коррідон у деталі не вдавався.

— І ти не питав? Це так? Чи ти таки питав, але нам не кажеш?

— А зараз послухай-но сюди... — сердито почав Ренлі, та Жанна його перепинила.

— Гаразд, Ренлі, — спокійно мовила вона. — Лягай спати. Говорити більше нема про що.

— Якраз-таки є про що! — шалено гаркнув Ян. — Він бреше про Коррідона. Я йому не вірю. Я ніколи йому не довіряв. Він щось приховує.

— Що ти хочеш цим сказати? — стривожено запитав Ренлі. — Ліпше будь обережніший з тим, що говориш. Я не більше за тебе обізнаний з тим, про що йому розповіла Рита. Ти ж бо й сам добре знаєш, який той Коррідон потайний.

— Облиш його, Яне, нехай собі йде, — сказала Жанна.

— Ні! — люто вигукнув Ян. — Я збираюся дошукатися правди.

— О, та йди ти під три чорти, — крикнув Ренлі, розвернувся та рушив до дверей.

— Ренлі!

У Яновому голосі було щось таке, що змусило Ренлі швидко озирнутися через плече. І він побачив просто перед собою загрозливого маузера, якого Ян висмикнув з кобури.

— Стій, де стоїш, — провадив далі Ян. — Я збираюся...

— Прибери того пістолета, дурню! — закричала Жанна. — Сюди хтось...

Двері відчинилися, й увійшов Генрі Мідовс. У руці він тримав примірник газети «Таймс» і радісно розмахував ним перед цією трійцею, неначе втішена дитина.

— Виявилося, що увесь цей час він був у місіс Коддісталл... — почав був цін, але затнувся, побачивши пістолета в Яновій руці. Старий здригнувся, роззявив рота та застиг на місці, ніби закам'янілий. Його бліді очі попід кошлатими білими бровами широко розплющилися, він переводив погляд від Яна до Ренлі, а тоді до Жанни. Хрипким голосом він вимовив: — У вас тут щось негаразд? Що коїться?

Ян поквапливо сунув пістолета до наплічної кобури, аби приховати його від сторонніх очей. А тоді загрозливо ступив у бік старого.

— Яне! — різко сказала Жанна.

Мідовс відступав до дверей.

— Що... що... що... — голос зрадив йому, коли він зустрівся очима з Яновим жорстким і безжальним поглядом; а тоді Мідовс полишив кімнату, зронивши «Таймс» на порозі. Вони чули, як він побіг, спотикаючись і човгаючи ногами.

Одну довгу мить усі троє стояли мовчки, а тоді Жанна стишеним, але запальним голосом сказала:

— Ти зруйнував усе, ти, навіжений дурню. Той старий не мовчатиме про те, що побачив. Ми мусимо негайно залишити готель. Хутчіш! Нагору й спаковуймо валізи.

— Нічого він не зробить, — приголомшено пробурмотів Ян. — Він надто старий. Не знатиме навіть, що йому робити.

— Нагору й спаковуймо валізи, — повторила Жанна. — Якщо вони викличуть поліцію... — Вона відштовхнула Яна та хутко вибігла у коридор. Ані сліду Мідовса там не було. Тоді вона побігла нагору сходами.

— Вона має рацію, — сказав Ренлі. Його обличчя посмикувалося. — Ти — навіжений дурень. — Він рушив до дверей. — І ти надто вільно поводишся з отим своїм пістолетом. — Ренлі вийшов у коридор, і Ян, бурмочучи щось собі під носа, подався за ним слідом.

— Ходіть хутчіш! — сказала Жанна, стоячи нагорі сходів. — Він пішов. Хутчіш! — Вона перехилилася через поруччя та жестами підкликала Ренлі та Яна.

Вони побігли сходами нагору. І ніхто з них не зазирнув до телефонної будки, що стояла коло приймальні. Саме там, присівши навпочіпки, сховався від них Мідовс. У його старечій голові калатало від хвилювання. Пістолет! І де! З усіх можливих місць — саме у готелі «Ендфілд». Якби він тоді не увійшов до кімнати, тут могло статися вбивство. Отак воно й буває. Тим іноземцям нема чого робити у цій країні. Таж його самого могли застрелити. Мідовса почав бити дрож, але колишньому офіцерові Індійської Армії не годиться лякатися якогось пістолета. Він знав, що треба робити. Щойно Ренлі з Яном, піднявшись сходами, зникли нагорі, старий підвівся. Мідовс важко дихав, його трохи млоїло, проте він не вагався. Старий зняв слухавку, короткозоро придивився до цифр на диску. Ніколи було йти по окуляри. Не можна гаяти жодної миті. Він ближче придивився до цифр, а тоді тремким пальцем набрав номер 999[45].

З

Вони вийшли зі своїх кімнат одночасно, кожен із них ніс у руці шкіряну валізу, поспішно напхану пожитками. Усі троє були вбрані в обшарпані оливково-зелені тренч-коти та чорні берети, які носили ще у Франції. Стоячи нагорі сходів, вони згуртувалися; у них відчувалася єдність і сила, що навіяли Ренлі спогади про минулі небезпеки й про те, як самовіддано вони колись працювали заради спільної ідеї та проти спільного ворога. Попри своє непевне становище, Ренлі відчував неабияке збудження та піднесення. Йому сяйнула думка, що ось таким і має бути справжнє життя. Нарешті він міг жити пригодою, а не читати про неї. Він із подивом усвідомив, що якби міг знову прожити минулі роки, то радше знову радо пристав би до гурту цих двох іноземців, аніж існував би в якомусь похмурому передмісті, повсякчас тривожився про те, аби втриматися на своїй роботі; можливо, одружився би та став одним із натовпу.

Готель принишк. Вітальня коло підніжжя сходів спорожніла. Навіть завіса із намистинок звисала нерухомо, немовби закам'яніла, побачивши змовників. А втім, усі троє відчували, що за ними спостерігають і що за ті десять хвилин, упродовж яких вони вкидали свої речі до валіз, у готелі відбувалася бурхлива діяльність, спрямована на те, щоби загнати їх у пастку. Ця атмосфера, сповнена передчуття біди, діяла на кожного з них по-своєму. Вона збуджувала Ренлі, даруючи йому відчуття бравади. Це було подібне на той стан, що охоплює школяра, котрий щойно переглянув фільм, у якому герой самотужки пробиває собі шлях крізь орду ворогів, а ті — геть безпорадні проти його надлюдської тактики.

Яна ця атмосфера лякала. Дотепер їм усе так добре вдавалося, що Янові було годі збагнути, як то зараз щось може піти негаразд. А проте, він усвідомлював, що власного глупотою поставив під загрозу всю їхню справу. Вже незабаром, якщо не просто зараз, комусь у структурах тутешньої влади стане відомо, що Ян має пістолета. Тоді почнеться поліційне розслідування. А поліції Ян боявся більше, ніж втрати власного життя. Якщо поліціянти впіймають його, то ув'язнять. А він не уявляв собі гіршої долі, ніж скніти у камері, знаючи, що Меллорі — на волі, а нагода помститися змарнована через його власний безвідповідальний учинок. Тож Ян був готовий до будь-якої надзвичайної ситуації; рішуче налаштований за жодних обставин не дати себе спіймати. Для нього усе це було продовженням війни. Він був у ворожій країні. Та Ян не збирався відступатися від своєї помсти — ні перед загрозою смерті, ні перед скоєнням іншого вбивства, якщо, вчинивши його, він зможе уникнути затримання.

І Жанна це відчувала. Вона усвідомлювала, яким небезпечним був Ян у такому настрої. Знала вона і те, що марно й намагатися забрати у нього пістолета. Якщо вона зараз спробує бодай якось його приборкати, він може піти проти неї. Єдину надію дівчина покладала на те, що їм і надалі таланитиме й вони зможуть залишити готель ще до того, як щось станеться.

Вона спускалася сходами першою. За нею — Ян. Ренлі йшов останнім. Вони рухалися спокійно та без поспіху й, не знаючи, чи пастка, бува, ще не спрацювала, були трохи непевні себе. Побіжно озирнувшись, Ренлі мигцем побачив жіночу голову, що визирала з-понад поруччя горішнього поверху; та видовище було миттєве, адже жінка рвучко відсмикнулася назад і зникла з очей.

Жанна вже подолала половину шляху донизу, коли це раптом зауважила якийсь рух, що змусив її завагатися. У дверному проході вітальні для пожильців стояв Мідовс. І він також хутко позадкував до кімнати, щойно побачивши, що ця трійця спускається сходами. Жанна бачила лише його довгу, худу ногу, взуту в поношений, але старанно виглянсований черевик. Але старий там був і нікуди не йшов. На місці залишалася й управителева дружина, яка сховалася потойбіч заскленого віконця приймальні та тривожно визирала звідти, потайки кидаючи погляди на сходи.

За короткі десять хвилин Мідовс устиг зробити чимало. Він зателефонував до поліції та застеріг управителя готелю. Пістолет у руках таких іноземців посіяв у цьому нечепурному готелі справжню паніку. Навіть літній портьє, чиїм обов'язком було пильнувати, щоби відвідувачі, бува, не залишили готелю, не розплатившись, відмовився залишатися на своєму посту й заховався у чоловічій гардеробній.

Спершу управитель не йняв віри тому, що розповів йому Мідовс. Він уже збирався піднятися нагору, аби побачити все на власні очі, проте, поміркувавши хвильку, передумав. Звичайно, Мідовс — нудний надокучливий старигань, але, хай там як, він — колишній військовий офіцер, а Індійська Армія не виховувала брехунів і панікерів. Отже, вирішив управитель, немає сенсу наражатися на ризик. Поліцію вже викликали. Поліціянти з усім тим упораються. А сам він залишився у своєму кабінеті та вжив запобіжного заходу, замкнувшись на ключ.

Трійця дісталася загальної вітальні.

— Ходімо, — сказала Жанна, відчуваючи, що зрештою їм і досі таланить. Вона підійшла до сходів, які вели до головного входу, та відштовхнула набік намистинову завісу. А тоді зненацька завмерла на місці. Двоє поліціянтів у кашкетах щойно увійшли до готелю крізь двостулкові двері. Вони підвели погляди, а один із них різко мовив: «Одну хвилинку, міс», — й побіг сходами до неї.

У мозку Жанни спалахнула думка, що ось він — кінець усіх її планів і всієї тієї роботи, що вони виконали за останні чотири роки. Її охопила паніка. Вона хотіла розвернутися й тікати, і зробила би так, якби мала бодай якийсь шлях до відступу. Але тікати не було куди. Поліціянт, високий, білявий чоловік із молодими, рішучими очима, вже майже дістався до неї, коли оглушливий постріл Янового маузера забринів, розлягаючись готелем.