Меллорі

1

Навіть попри те, що Коррідон не мав опису Рити Аллен, він упізнав її, щойно побачивши. За прилавком у відділі панчішних виробів універсальної крамниці Мастінса та Робертса, що на Ріджент-стріт, обслуговували клієнтів три жінки, і з усіх трьох лише одна могла бути подругою Меллорі. Інші дві були старші, неохайні та мали втомлений вигляд. Але у зовнішності Рити Аллен не було й сліду втоми чи неохайності. Вона була чепурна та міцна, як начищена до блиску мідь, і з тих поглядів, які кидали на неї дві старші колеги, було видно, що вони вважають її жінкою сумнівних чеснот. Не менш очевидним було й те, що Рита Аллен має цих двох за старих відьом і вважає за краще якомога менше з ними спілкуватися.

Ще навіть не помітивши двох старших помічниць, Коррідон уже здогадався, що ця пероксидна білявка з шарлатовими нігтями і є Рита Аллен. Він увійшов до просторого відділу, почуваючись недоречно, як гвардієць на чаюванні в салоні. Постояв якусь хвильку, дивлячись на Риту, а його вогненно-руде волосся та широкі плечі різко вимальовувалися на тлі демонстраційних полиць з рожевою шовковою спідньою білизною. Коррідон упіймав швидкий, зацікавлений та оцінювальний погляд Рити, а оскільки мав чималий досвід у спілкуванні з жінками, то відчув, що вона негайно відреагувала на його поставу та зовнішність, і збагнув — усе буде просто.

У відділі було всього кілька покупчинь, та лише одну з них обслуговували. То була худорлява жіночка середніх років із невдоволеним обличчям. Побачивши Коррідона, вона сердито зашарілася та зробила швидкий рух, аби приховати одежину зі стрічечками та бантами, яку їй саме демонструвала одна з неохайних помічниць. А тоді з-за прилавка з сяйливою усмішкою на пухких, старанно нафарбованих вустах вийшла Рита Аллен і попрямувала до Коррідона, поправляючи своє біляве волосся довгими тонкими пальцями.

— Чи можу я щось вам показати? — запитала вона, підійшовши ближче, й він одразу ж усвідомив, яке міцне та виразно окреслене її тіло під чорною шовковою сукнею.

Вона мала, припустив Коррідон, десь двадцять п'ять чи, може, тридцять років. Було видно, що це чуттєва жінка, відчувалося, що вона мала чималий досвід, а її витонченість і підкреслена ошатність відвертали вашу увагу від того факту, що її риси, коли придивитися зблизька, були цілком звичайні. Однак ані у Ритиній фігурі, ані у вишуканій елегантності її зовнішності нічого пересічного не було.

Коррідон обдарував її широким і дружнім вищиром, на який вона негайно відповіла осяйною усмішкою, показавши рівні білі зуби.

— Гадаю, що можете, — сказав він. — Я хотів купити кілька пар панчішок. Чи зможу я придбати їх у вас, а чи на мене чекає плутанина з отими купонами[31] абощо?

Коррідон був свідомий того, що Рита уважно його вивчає, відчував, що вона намагається визначити вартість його костюма, ціну золотого годинника на зап'ястку; не оминає жодної деталі, аж до його кордовських черевиків[32] із телячої шкіри.

— Боюся, що таки доведеться мати справу з купонами, — сказала вона й засміялася. Її сміх був милий та веселий, і Коррідон засміявся разом з нею. — Аби придбати одну пару панчіх, вам треба мати три купони.

— А, хай йому грець, тоді мені тут нема чого робити, — сказав Коррідон, зробивши засмучену гримасу. — Я ж бо думав трохи піддобритися, подарувавши кілька пар панчіх дружині одного хлопця, з яким у нас спільна справа. То була лише думка, однак, якщо для її втілення треба розставатися з купонами, то вона лише думкою й залишиться. Жоднісінького купона я не маю.

— Як прикро, — співчутливо сказала Рита Аллен. Вона мала хист говорити так, що ви вірили, ніби їй і справді до вас небайдуже. — Ну, то поміркуйте, можливо, вам спаде на думку щось інше. Однак нині непросто зробити комусь подарунок.

— Мені слід було прихопити якогось гостинця з собою, та ця думка сяйнула мені аж тоді, як я вже був на борту. — Коррідон глипнув на спідню білизну, виставлену довкола, та вишкірився у посмішці. — Ет, таки збіса прикро, що з того задуму вийшов пшик. А я ж оце зібрав був усю свою відвагу, щоб увійти до цієї святая святих, і ось тобі маєш — усе намарно.

— Чому б вам не подарувати їй сумочку чи щось на кшталт цього? — запитала Рита, і Коррідон помітив, що їй явно не хочеться, аби він отак просто пішов.

— Авжеж, я щось придумаю. — Він вертів у руках свого капелюха та з неприхованим захопленням поглядав на Риту. — Хай там як, а якби я сюди не прийшов, то не зустрів би вас. Там, звідки я родом, у нас заведено казати дівчині, що на неї приємно дивитися, — звісно, якщо на неї таки приємно дивитися. Чи не заперечуватимете ви, коли я скажу, що ви така вродлива, що хоч малюй, хоч цілуй?

Вона здійняла одну гарно вигнуту брову.

— Ні, я не заперечую; однак це доволі незвично, хіба ні?

— Можливо, я й сам — хлопець незвичайного ґатунку. І, якщо вже ми завели про це мову, чи не погодилися б ви піти сьогодні ввечері зі мною на побачення? Чи матиму я бодай якусь надію, якщо тинятимуся коло заднього входу до крамниці, коли вона зачинятиметься?

Її незабудково-блакитні очі заіскрилися, та вона лише усміхнено похитала головою.

— Анінайменшої надії, — сказала вона. — Я нікуди не ходжу з незнайомими чоловіками.

— Що ж, гадаю, це правильно. Та чи не зробите ви, бува, винятку для самотнього хлопця, який шукає можливості гарно провести час і має повні кишені грошей, якими йому кортить посмітити?

І знову вона похитала головою, проте цього разу геть не так переконливо.

— Боюся, що ні.

— Не таланить, та й годі, — похмуро мовив Коррідон. — Певно, ви маєте хлопця й усі вечори у вас зайняті? Я мав би здогадатися.

— О, якраз-таки й ні. — На якусь мить її усмішка замерехтіла, а в очах промайнув прикрий вираз, який, проте, миттєво зник, і якби Коррідон не спостерігав за нею так уважно, то й не помітив би його. — Нічого подібного. Але, зрештою, не можете ж ви очікувати, що я піду з кимось зовсім незнайомим?

— А чом би й ні? Треба ж нам колись і познайомитися? Тож, якщо ви не маєте жодних планів на цей вечір, я не бачу причин заперечувати проти того, аби ми провели його у товаристві одне одного. Це ж бо цілком цивілізований спосіб завести знайомство. Мене звати Стів Генлі. А вас?

— Рита Аллєн, але я насправді не думаю, що це...

— Ну, гаразд, тоді просто забудьмо. Вибачте, що так недоречно заговорив про це. Просто я побачив вас і відчув себе таким самотнім і неприкаяним. Ну, ви ж бо знаєте, як воно буває. Але якщо ні, то ні.

І тоді Рита швидко, немовби боячись, що він сприйме її слова аж надто серйозно, сказала:

— Звучить сумно. Мені дуже шкода, що ви почуваєтеся самотньо. Гадаю, я можу зробити для вас виняток. Як правило, я так не роблю — я ретельно добираю тих, з ким зустрічаюся.

Він усміхнувся — і жінка відповіла на його усмішку. Тепер, коли Рита заявила про свою порядність, вона вже не ставитиме перепон на його шляху.

— То ви підете зі мною на побачення?

— Ви — не перший американець, з яким я йду на побачення невдовзі після знайомства. Мушу визнати, що ви, хлопці, знаєте, як залицятися до жінок.

— Атож. Пропоную зустрітися у барі «Савой» о восьмій годині. Вам підходить?

— Так, мені підходить, — сказала вона.

«Ще б пак», — подумав Коррідон.

Це було навіть простіше, ніж Коррідон очікував, і зараз, йдучи у керунку Пікаділлі-серкус, він запитував себе, чи Гаррісові, якого знайшли у ставку, також вдалося запросити Риту на побачення. Якщо так, то, схоже, воно не пішло йому на користь. Але Коррідон уважав, що на чужих помилках можна вчитися. Його побачення не завершиться в ставку у Вімблдон Коммон. Він був цілком у цьому впевнений.

2

— Поїдьмо до мене, — сказала Рита Аллен, обіруч тримаючись за Коррідонову руку та притискаючи її до себе. — Я так не хочу, щоб усе це закінчувалося — ніколи. Це був такий чарівний, чарівний вечір.

— От і я про те, — сказав Коррідон, допомагаючи їй тримати рівновагу. — Гаразд, поїдьмо до тебе. До речі, де ти живеш?

— У Вімблдоні. Це недалеко. Візьмімо таксі. — Вона важко похилилася на нього. — Думаю, я вже трохи підпила, правда? Тобі не здається, що я вже трішечки підпила?

— Цілком можливо, — похмуро мовив Коррідон і подумав: «Ще б пак їй не бути підпилою. Вижлуктати за вечір незчисленну кількість коктейлів, пляшку шампанського та три подвійних бренді». А вголос додав: — Я й сам не надто тверезий.

— Милий Стіве, — сказала Рита, схиляючи голову на його плече. — Я така рада, що пішла з тобою. Ти — наймиліший чоловік, якого я зустрічала цьогоріч. — Вона стиснула його руку. — Я люблю, коли чоловік уміє витрачати гроші. Більшість із вас такі жмикрути. А ми з тобою чарівно провели час, правда?

— Авжеж, чарівно, — сказав він, змахнувши рукою, аби зупинити таксі, що саме проїздило повз них.

Поки таксі, попри дедалі жвавіший вуличний рух, почало розвертатися й описувало півколо, щоби під'їхати до них, Коррідон пригадував цей вечір. Рита була весела, легковажна та спрагла насолод. Усі чоловіки заглядалися на неї, заздрили Коррідонові та охоче помінялися би з ним місцями, адже того вечора Рита була найкраще вбраною та найспокусливішою жінкою у барі «Савой». Але Коррідону було нестерпно нудно. Йому весь час доводилося докладати неабияких зусиль, аби розділяти Ритину втіху та підтримувати її беззмістовну балаканину, тож наприкінці вечора він уже був геть збайдужілий та змучений. Отже, планував Коррідон, зараз вони поїдуть до неї, а вже там він якось витягне з Рити все, що їй відомо про Меллорі. Вона може заговорити про нього, а може й відмовитися. Хтозна, як саме вона поведеться. Та зараз Коррідон був настільки знуджений, що йому вже не важило, чи дістане він якусь інформацію, чи ні. Якщо він на щось зараз і сподівався, то це на те, що Рита не чекатиме від нього любощів.

— А коли ми дістанемось додому, то проведемо час іще чарівніше, — промовила Рита, неначе прочитавши його думки, та притислася до нього, ніби запевняючи, що він недаремно витрачав свої гроші. — Адже так?

— Ще б пак, — мляво відказав він, відчиняючи дверцята таксі. — Куди їхати?

Вона дала йому адресу у Вімблдоні та, вдоволено зітхаючи, опустилася на сидіння.

— Я так люблю їздити у таксі, а ти? — сказала вона, коли таксі поторохкотіло вздовж Пікаділлі. — Обійми мене й тримай міцніше. — Вона занурила пальці у Коррідонове волосся, а тоді притягнула його голову до себе, шукаючи губами його губ.

Не відриваючись від Ритиних вуст, Коррідон байдуже роздивлявся оголошення, прикручене до панелі за спиною водія. То була реклама табору відпочинку, і на ній були зображені вбрані у купальні костюми чоловік і дівчина, які стояли на плоті, стискаючи одне одного в обіймах. Угорі зображення містився напис: «РОЗВАЖАЙТЕСЯ ДОСХОЧУ!». Білявка у його обіймах тихенько застогнала та притислася до нього ще міцніше. «І оце вони називають розвагою?» — запитував себе Коррідон. Ця жінка анітрохи для нього не важила. Вона не викликала у нього бажання. Коррідон із відчуттям утіхи усвідомив, що весь той час, відколи він урятувався з рук гестапівців, геть позбавив його звички до нерозбірливих зв'язків із жінками.

— Милий, — сказала Рита, легенько зітхнувши. — Милий Стіве, — мовила вона й заплющила очі. А тоді провадила далі: — Тримай мене отак. Я така сонна.

— Ну, то поспи, — сказав Коррідон і потайки витер губи рукою. — Я нікуди не втечу, — додав він, шкодуючи, що таки не може втекти.

Рита й справді заснула, і Коррідон відчув неабияке полегшення. Вона спала, поклавши голову Коррідону на плече та притулившись своїм білявим волоссям до його обличчя, а він пильно дивився у вікно, думаючи про Гарріса та запитуючи себе, чи той теж їхав з Ритою в таксі до Вімблдона і чи вона так само нахиляла його голову до себе, щоби поцілувати.

Що ж, Гарріс — мертвий. Мабуть, його вбили саме тоді, коли він виходив від Рити. Коррідон притиснув руку до свого боку. Під плащем відчувалася заспокійлива вага автоматичного тридцятивосьмикаліберного пістолета у наплічній кобурі. Меллорі не здолає його так просто, як Гарріса.

Уже перейшло за першу годину ночі, коли таксі зупинилося перед невеличкою усамітненою віллою на самісінькому краю Вімблдон Коммон.

Коли водій відчинив дверцята, Рита Аллен підвелася, сіла та швидким рухом пальців поправила зачіску.

— Усе гаразд? — запитав Коррідон, допомагаючи їй вийти з автівки.

— Так. Та остання порція бренді була, либонь, зайва. — Вона хихикнула, по-власницькому тримаючи його за руку. — Та зараз зі мною вже все гаразд.

Розплачуючись з водієм, Коррідон угледів відблиск води у місячному сяйві. Це привернуло його увагу. Не більше ніж за двісті ярдів від дому Рити Аллен розкинувся широкий став, оточений вербами. Коррідон вражено вдивлявся у нього, запитуючи себе, чи не у цьому ставі знайшли тіло Гарріса. Він відчував неабияку спокусу довідатися про це у Рити.

— Ну ж бо, зайдімо досередини, — сказала вона, тягнучи його за руку. — Я би хотіла випити ще.

Коррідон піднявся сходинками разом із Ритою та постояв за її спиною, поки дівчина відчиняла двері. У світлі місяця її волосся було схоже на шовкове прядиво.

— Ти мешкаєш тут сама? — запитав він, заходячи слідом за нею до невеличкого темного передпокою.

— О, так, сама-самісінька, — відказала вона і засміялася: — Тебе це дивує?

— Трішки. — Він закліпав у затіненому світлі, яке вона увімкнула. — Я так собі гадаю, що для самотньої людини зручніше мешкати у квартирі.

— Заходь і візьми собі щось випити, — сказала вона, попровадивши його до вітальні.

«Типове любовне кубельце», — цинічно подумав Коррідон. Чільне місце у кімнаті займала велика канапа. Одразу навпроти дверей стояла масивна шафка для коктейлів, зроблена з червоного дерева, переповнена пляшками й дорогими кришталевими тумблерами та винними келихами. Коло електричного обігрівача, що затуляв собою порожній камін, стояло зручне крісло. Підлогу вкривав вишуканий китайський килим, а два торшери відкидали на стелю бурштиново-жовте світло.

— У тебе тут доволі стильно, — сказав Коррідон, кидаючи свого капелюха на канапу.

— Так, — відгукнулася Рита, — доволі стильно. — Несподівано в її голосі забриніла нотка гіркоти, і Коррідон уважно поглянув на дівчину. Вона стояла коло шафки для коктейлів, втупивши погляд у канапу, її обличчя застигло. — Ну, то що ти питимеш? — зненацька запитала вона й додала: — Тільки не думай, що й решта будинку обставлена так само. Це не так, і це особлива кімната.

— Скотч. Дозволь, я сам приготую. І що у ній такого особливого?

— Сідай. — Вона налила у склянку чистого віскі, відчинила крихітний холодильник, вбудований у шафку, та дістала з нього чашу з льодом. — Ну, бо просто вона таки особлива, хіба ні? Я називаю її моїм театром дій. — Вона байдуже знизала плечима й провадила далі: — О, розумію, я — жінка сумнівних чеснот. Адже так це, здається, називають?

— Про що це ти говориш? — спантеличено запитав Коррідон.

— Ні про що. Усе гаразд. — А тоді вона раптом усміхнулася та сказала: — Ти розважайся тут, а я поки перевдягнуся хутенько.

«Скільки разів мені доводилося чути ці слова?» — запитував себе Коррідон, цмулячи свій скотч. Більшість досвідчених жінок, яких він знав, казали йому достоту ті самі слова. Він дивився, як Рита виходить із кімнати, і розумів — уже за кілька хвилин вона повернеться та очікуватиме, що вони кохатимуться. Ця думка дошкуляла Коррідону, і він, насупившись, ходив туди й назад. У цій кімнаті не було нічого, що могло б його зацікавити. Тут не було ні шаф, ані шухляд, у які можна зазирнути. Жодного місця, де міг би бути захований ключ до розв'язання таємниці місцеперебування Меллорі.

Почувши, що Рита ходить нагорі, Коррідон підійшов до дверей. Вийшовши до передпокою, він дістався іншої кімнати, відчинив її, увімкнув світло та побачив, що всередині взагалі немає меблів, лише пил, який грубим шаром вкривав дошки підлоги. Що ж, недарма Рита визнавала, що не всі кімнати такі розкішні, як та, в якій він допіру був із Ритою. Коррідонові стало цікаво, скільки ще таких порожніх кімнат у цьому домі.

Він сидів, розвалившись, у кріслі, коли увійшла Рита. На ній був шарлатовий халат з важкого шовку, й у дверному проході вона зупинилася, позуючи, щоби Коррідон як слід нею помилувався. Але він бачив у ній лише ляльку з порожнім обличчям. Для нього вона була істотою з плоті та крові не більше, ніж зображення жінки, що з'являється на екрані завдяки технології техніколор[33].

— Дуже мило, — сказав Коррідон, коли Рита впала на канапу та вмостилася поруч, усміхаючись до нього. — А зараз дозволь, я приготую напій і для тебе.

Вона витягнулася на канапі й напівобернулася, щоби мати змогу бачити Коррідона. Її халатик розлетівся, відкриваючи довгі, білі та гладенькі ноги.

— А ще кілька годин тому ми навіть не були знайомі, — сказала вона. — Аж не віриться, правда?

Він похмуро погодився, вручаючи їй віскі з льодом.

— А скажи-но мені дещо, — почав він, стоячи над нею. — Чому ти, маючи такий дім, працюєш у крамниці?

— Треба ж якось заробляти на життя, — відказала Рита, обороняючись.

— Тільки не кажи мені, що там тобі аж так добре платять, — пирхнув Коррідон, обвівши рукою кімнату.

— Звісно, що не аж так добре, але не будь таким допитливим. Хай там як, а я волію бути незалежною. Ніколи б не подумав, еге ж? — Вона простягнула руку. — Ходи-но сюди, сядь поближче до мене.

Коррідон вирішив не марнувати більше часу. Він прийшов сюди, щоби дізнатися про Меллорі; і він дізнається про нього просто зараз.

— Візьми собі цигарку, — запропонував їй Коррідон. А коли Рита — із подивом і неохоче, як він помітив — узяла одну, Коррідон дістав з кишені сірника та, уважно дивлячись на дівчину, запалив його, креснувши сіркою об ніготь великого пальця. Ця витівка була Риті вочевидь знайома. Вона легенько стрепенулась і кинула на Коррідона швидкий погляд.

— Дуже мило, правда? — сказав він, затуляючи вогник долонею, поки Рита прикурювала. — Цієї штуки навчив мене один хлопака, якого я зустрів у Франції під час війни. Завжди хотів отак запалити сірника.

— Он як? — Рита випустила його руку та знову впала на подушку канапи. Вона силувалася надати своєму обличчю байдужого виразу. — Так роблять у кіно, правда? Усілякі погані хлопці на кшталт Джеймса Кеґні[34].

— Точно. — Коррідон дивився на кінчик цигарки, що жарів. — Кумедно, як подібні дрібниці можуть розбурхати думки та спогади. От, наприклад, узяти цього хлопця. Він служив у повітряних силах. Я зустрів його невдовзі після того, як він утік із табору для військовополонених.

— Давай не будемо говорити про війну, — швидко промовила вона. — Поговорімо ліпше про нас.

— Він був гарний собою хлопака, — провадив далі Коррідон, немовби не почувши її слів. — Я часто запитую себе, куди він подівся після війни. Він дістав поранення в горло і відтоді міг говорити лише пошепки. Свого часу він мене неабияк виручив. Хотів би я знову зустрітися з ним.

Рита заплющила очі. Під своїм майстерним макіяжем вона пополотніла. Коррідон розумів, що вона докладає відчайдушних зусиль, аби стриматися й не виказати себе.

— Скажу тобі ще дещо кумедне, — безжально провадив далі Коррідон. — Якось він розповів мені, що закоханий в одну дівчину й обставив для неї кімнату, в якій вони могли зустрічатися. Ще він розказував про шафку для коктейлів із вбудованим холодильником. Така розкіш трапляється нечасто, — Коррідон зупинився, побачивши, що Рита заклякла, а тоді продовжив: — Ти його, бува, не знаєш? Його звати Браян Меллорі.

З

Автівка прогуркотіла дорогою на другій передачі та зупинилася за кілька будинків від дому Рити Аллен. Бадьорий чоловічий голос вигукнув:

— Дуже тобі дякую, старий. Ти ж знайдеш звідси шлях? Їдь і далі цією дорогою, а на другому повороті звертай праворуч. Станція — коло підніжжя пагорба.

— Не так голосно, дорогенький, — прокричала жінка. — Ти розбудиш усю вулицю. Звісно ж, Берті знає шлях; адже правда, Берті?

Голос іншого чоловіка гукнув, перекрикуючи гуркіт автомобільного двигуна:

— За мене не хвилюйтеся. Ну, до побачення. Бувайте і будьте чемні.

— Ще раз тобі дякую, старий. Ми пречудово провели час; просто пречудово. Не забудь, наступного разу — моя черга частувати. І нехай той наступний раз не забариться.

Гримнули дверцята автівки.

— Ну, бувайте здорові.

— До побачення, Берті, — прокричала жінка.

— Бувай, Доріс. І не робіть там нічого такого, про що потім не можна буде розповісти матусі.

Заревів двигун, й автівка поїхала геть.

У тиші, що запала потому, Рита Аллен промовила:

— То ти теж — один із них. — Вона сиділа, випроставшись, її пальці стискали складки халата. — Я мала би здогадатися. Яка ж я дурепа! — Вона зірвалася з канапи і стала над Коррідоном. — Ну чому ви просто не дасте мені спокою? — Вона важко дихала, її очі потемнішали, у них проглядала суміш гніву та жаху. — Я не хочу в це вплутуватися.

— Ти вже у це вплуталася, — різко відрубав Коррідон. — Гарріса вбили.

Рита рвучко піднесла долоню до губ і, стримуючи крик, покусувала суглоби пальців.

— Не хочу цього й слухати! Не хочу нічого про це знати. Меллорі для мене — ніщо!

— Не все так просто, — відказав Коррідон і, щойно вона позадкувала від нього, схопив її зап'ясток. — Гарріса вбили.

Рита пручалася, намагаючись вивільнити руку від його хватки. Пасмо білявого волосся впало їй на обличчя. Зрештою, збагнувши, що не зможе звільнитися, вона заплакала.

— Відпусти мене! Я не знаю, про що ти говориш, — простогнала вона. — Його не вбили. Він наклав на себе руки. Так писали у газетах. То була не моя провина. Я до цього непричетна.

— Його вбив Меллорі, — сказав Коррідон, струшуючи Ритою. — Він прийшов сюди, а Меллорі вже на нього чекав. І ти ще кажеш мені, що непричетна?

Рита знову спробувала вирватися.

— Ти — божевільний! — закричала вона. — Меллорі тут навіть близько не було. Його не було тут уже багато тижнів. Той дурень сам себе вбив.

— Це ти так кажеш. Однак я знаю, що то Меллорі вбив його. Я маю докази і хочу його знайти. Якщо ти нічого не знаєш про цю справу, то ліпше скажи мені, де він зараз.

— Ось саме про це хотів довідатись отой дурень, і подивися, що його спіткало! — Стиснувши долоні, вона вдарила кулаком об кулак. — Звідки тобі знати, що це Меллорі його вбив?

— Де він? — Запитав Коррідон.

— Навіть якби я знала, то не сказала би тобі, а я не знаю. Я не хочу, щоби мене у це вплутували. — Вона нестямно роззирнулася кімнатою. — Я не дозволю вплутати себе у цю справу.

— Цьому ти вже не зарадиш. Зараз ти розповіси правду або мені, або поліції. Роби, як знаєш. Сама лише згадка про поліцію змусила Риту пополотніти. Вона впала перед Коррідоном на коліна та заголосила.

— Але ж я не знаю. Я нічого про нього не знаю. — Її долоні обхопили Коррідонову руку, а шарлатові нігті увіп'ялися в його плоть. — Я мала би здогадатися, що таке зі мною станеться! Певно, я геть збожеволіла, коли зв'язалася з такою людиною, як Меллорі. Спершу я була у нього закохана. Думала, що він одружиться зі мною. Чекала й чекала. Я віддалась йому. Та й не було нічого, чого б я не віддала заради того, аби почути від нього бодай добре слово. Але він навіть не знає, що значить добро. — Зараз слова линули з неї, неначе потік, який зламав греблю. — Він купив оцей будинок і обставив його, навіть не порадившись зі мною. А тоді сказав, що відтепер я житиму тут. Я була надто безхарактерна для того, щоби послати його під три чорти. Я ж бо кохала його. Була ладна для нього на все. А він шість років користувався мною, неначе шльондрою, і так воно й триватиме, аж поки я йому, зрештою, набридну. Він не дає мені жоднісінького пенні. Якби не мої друзі...

Коррідон зробив нетерплячий рух.

— Я не хочу того всього слухати. Скажи мені, де я можу його знайти; це все, що я хочу знати.

Рита відсахнулася від нього.

— Достоту так само казав і той інший дурень, а зараз ти кажеш мені, що його вбили. Чи ти думаєш, я хочу, щоби твоя смерть теж була на моєму сумлінні? — Вона несамовитим рухом руки вказала на вікно. — Вони знайшли його там — у ставку. Приїхала поліція та «швидка». А я дивилася, як вони виносили його на вкритих ковдрою ношах, і знала, хто то був. Я думала, він наклав на себе руки. Я мало не збожеволіла від хвилювання. — Вона підвищила голос і вже кричала: — Дай тому Меллорі спокій. Він — згубний чоловік. Чуєш? Він — згубний чоловік!

— Не побивайся аж так сильно, — різко урвав її Коррідон. — Якщо знаєш, де він, — просто скажи.

— То вас, охочих його вполювати, ціла банда? — допитувалася Рита, вчепившись у його зап'ясток. — Є ще дівчина та коротун у чорному береті. Вони приходили сюди, щоби поглянути на став. Я стежила за ними з вікна. Ти теж — один з них, правда? Що ж це Меллорі накоїв?

— Не зважай, — відказав Коррідон. — Просто скажи мені, де я зможу його знайти.

Однак йому ніяк не вдавалося схилити Риту до відвертої розмови. Вона раз у раз ухилялася від відповіді, заводила розмову на манівці та була вертка, неначе ртуть.

— Коли ти увійшов до крамниці, я й на думці не мала, що ти можеш виявитися одним із них, — провадила вона. — Ти був до мене такий ласкавий, і я так чарівно проводила вечір, аж раптом ти його зіпсував. Ти не знаєш, яке паскудне моє життя. Я відчайдушно потребую грошей. З таким самим успіхом я могла б опинитися на вулиці. Це його провина. Я була порядною дівчиною, допоки не зустріла Меллорі. — Рита заходилася погладжувати Коррідонову руку, і від її доторків його охопило відчуття огиди. — Нечасто зустрінеш когось такого милого, як ти. Старі чоловіки — найгірші...

Коррідон відсмикнув свою руку та підвівся. На його обличчі з'явилася гримаса відрази, яку він негоден був приховати. Він підійшов до шафки для коктейлів і змішав собі черговий напій. Тоді вихилив його одним махом, поставив склянку та почав крокувати кімнатою туди й назад.

Рита, яка щойно була геть приголомшена, навдивовижу швидко оговталася від свого показного хвилювання і зараз пильно спостерігала за Коррідоном. Несподівано йому сяйнуло, що дівчина домагається від нього грошей, і він розсердився сам на себе за те, що не подумав про це раніше.

— Скажи мені, де я зможу знайти Меллорі, і я дам тобі десять фунтів, — сказав він, дістаючи свого гаманця.

— Але ж я не знаю, — відказала вона, прикипівши очима до двох п'ятифунтових банкнот, якими Коррідон погойдував перед нею. — Я так мало про нього знаю. Він просто мені телефонує. Я не знаю, де він живе.

Втрачаючи терпіння, Коррідон знизав плечима. Йому вже остогидла ця жінка, ця кімната з її атмосферою хтивості, йому було гидко від того пожадливого погляду, яким Рита дивилася на гроші в його руці.

— Ну, гаразд, як не знаєш, то не знаєш. — Він зробив рух, ніби збирається сховати гроші назад до гаманця, проте майже благальний жест Рити змусив його зупинитися. — То як, ти передумала?

— Не вдаватиму, що не потребую грошей. Потребую, і то вкрай сильно. До кінця тижня не маю ані шеляга...

— Ну, то заслужи їх, — сказав він. — Чи Меллорі колись писав тобі листи?

Вона повагалась, а тоді мовила:

— Так, ще коли ми тільки-но познайомилися; а відтоді — жодного разу.

— На конверті була його адреса?

— О, ні.

— А як щодо поштового штемпеля, звідки було надіслано листа?

— Не пам'ятаю.

— Звісно, пам'ятаєш. Це, либонь, було перше, на що ти звернула увагу. То яке місце було зазначене на штемпелі?

— Данбар[35], — похмуро сказала вона.

— Він проводив там відпустку?

— Я не знаю.

— Тобі слід докласти більше зусиль, якщо ти так потребуєш цих грошей.

— А звідки мені знати, що ти їх мені віддаси?

У Ритиних очах застиг хитрий вираз, і Коррідон подумав, що найдавніша професія залишила на цій жінці своє тавро. Єдиною різницею між нею та продажними жінками на вулиці була та, що Рита не наражалася на небезпеку бути затриманою патрульними поліціянтами.

Коррідон пожбурив у неї п'ятифунтовою банкнотою.

— Ось, маєш одну для початку. Другу отримаєш після того, як розповіси мені те, про що я хочу довідатися.

Рита схопила банкноту, її очі жваво засяяли.

— Якби я не була у такій скруті...

— Не треба виправдовуватися, — перепинив її Коррідон. — Чи Меллорі колись казав тобі, що він живе у Данбарі?

Вона повагалася, а тоді нерішуче відповіла:

— Думаю, він має будинок десь там неподалік. Якось він розповідав мені, що збирається купити острів і збудувати на ньому дім.

— Як давно це було?

— Ще коли я зустріла його вперше. Близько п'яти років тому. Можливо, то була брехня, та я так не думаю. Більше він ніколи про це не згадував.

«Це вже на щось схоже, — подумав Коррідон. — Острів коло Данбара. Певно, не надто складно буде його знайти».

— Маєш якісь думки щодо того, де саме розташований його дім?

— Ні.

На мить він замислився, а тоді спитав:

— Як часто він сюди приходить?

— Коли йому заманеться. — Обличчя Рити застигло, неначе закам'яніло. — Іноді — двічі на тиждень; іноді я не бачу його по два місяці поспіль.

— То ти кажеш, що востаннє бачила його кілька тижнів тому? Скільки саме тижнів?

— Шість — можливо, сім, точно не пригадаю.

Коррідон пробігся пальцями по своєму волоссю. Він відчував, що таке розпитування нікуди його не приведе, й від того дратувався.

— Чи він колись згадував імена своїх друзів?

— О, ні, він ніколи не говорив про себе.

Коррідон недовірливо поглянув на Риту. Небагато ж він здобув за свої десять фунтів. Він навіть не був певен, чи вона сказала йому правду. Дім на острові поблизу Данбара. Не надто ймовірна історія. І жодної іншої інформації, вартої уваги. Невже він змарнував цілий вечір і десять фунтів тільки для того, аби почути, що колись у Меллорі був дім на острові?

— Чи можеш ти розповісти мені щось іще? Він мав якихось родичів?

— У нього була сестра.

— Оце вже ліпше. Дім на острові, тітка у Вендовері, а відтепер додалася ще й сестра.

— Звідки ти це знаєш?

Якусь частку секунди вона вагалася, а тоді невимушено сказала:

— Якось вона телефонувала, питала про нього.

Коррідон відчував, що Рита бреше.

— Себто ти хочеш сказати, що вона телефонувала сюди? Це вельми незвично, тобі так не здається? Брати зазвичай не розповідають сестрам про своїх коханок.

— То ось хто я, по-твоєму, така? — глузливо запитала вона.

— Хто ти — анітрохи не важить, — різко відказав Коррідон, — ми говоримо про сестру Меллорі. Коли вона тобі телефонувала?

— О, це було давно. Невдовзі після того, як я познайомилася з Меллорі.

Коррідон задумався на мить, а тоді запитав:

— А вона, бува, не залишила номер свого телефону?

— Чому ж, залишила. Я геть про це забула.

— І який то номер?

Рита хутко збагнула, що має нагоду поторгуватися.

— Чи не міг би ти вділити мені трохи більше, ніж десять фунтів? — підлесливо запитала вона. — Ти уявити собі не можеш, у якій я скруті...

— То який номер телефону? — повторив Коррідон.

Її обличчя похмуро застигло.

— Я не пам'ятаю.

— Ну, гаразд, якщо ні, то ні, — сказав Коррідон, знизуючи плечима. — Ці п'ять фунтів я залишу собі. — Він підвівся на ноги. — З мене вже цього задосить. Я йду.

— Ти такий само жорстокий, як і решта, — розлючено вигукнула Рита. — Заплати вісім фунтів, і я тобі скажу.

— П'ять. Або так, або не отримаєш нічого.

Вона витріщилася на Коррідона, намагаючись вирішити, чи блефує той, чи ні. А вже коли він поклав п'ятифунтову банкноту назад до гаманця, хутко вимовила:

— Гаразд. Зачекай тут. Я записала його десь у адресній книзі. Зараз принесу.

Минула хвилина, відколи Рита вийшла з кімнати — цілком достатньо для того, щоби дістатися сходів, коли це раптом до Коррідона долинув її дикий, несамовитий крик, що розлігся тихим домом. То був страхітливий звук, від якого кров холонула в жилах. Почувши його, Коррідон зірвався на ноги й кинувся до дверей, та до того, як він устиг їх відчинити, весь дім задвигтів від страшного гуркоту, що долинув із передпокою. Якусь мить Коррідон простояв нерухомо, міцно стискаючи рукою клямку, із серцем, яке шалено калатало в грудях. А тоді рвучко смикнув за клямку і розчахнув двері.

Вона лежала біля сходів, її голова схилилася на плече під неприродним кутом; одна довга оголена нога була вивихнута й стриміла догори, немов осудливий перст, що вказував на темний сходовий прогін.