Меллорі

1

Коли Коррідон зупинився перед дверима своєї квартири, незграбно намацуючи в кишені ключа, з-за стіни дощу та темряви виступила якась постать і, нечутно ступаючи на м'яких Гумових підошвах, рушила в його бік. Коррідон рвучко обернувся та вже наполовину дістав свого пістолета, коли це голос озвався:

— Усе гаразд. Це я, Ренлі.

— Що це в біса за ігри; чому це ви отак підкрадаєтеся? — оскаженіло допитувався Коррідон, вражено усвідомивши, яким нервовим він зробився через нещодавні події.

— Я вже кілька годин на вас чекав, — сказав Ренлі. В його голосі бриніла напружена нотка тривоги. — Я мушу з вами поговорити.

— Ну, гаразд, — уривчасто відповів Коррідон. — Тоді ліпше зайдіть досередини. — Він одчинив вхідні двері та попровадив гостя крутими сходами нагору, до вітальні. Скинувши свого тренчкота, Коррідон запитав:

— У чому річ?

У різкому електричному світлі обличчя Ренлі здавалося білим і змарнілим. Вода скрапувала з його макінтоша[36] на килим.

— Вони вбили Крю, — хрипко мовив він.

Коррідон байдуже поглянув на нього. Відколи вбили Крю, трапилося стільки подій, що його смерть видавалася віддаленою та несуттєвою.

— То й що? Чи ви про це щойно дізналися?

— То ви знали? — Ренлі притулив долоню до обличчя. — Про це ж іще не писали у газетах, чи не так?

— Скиньте-но того плаща, уже й так достобіса води з нього натекло, — нетерпляче сказав Коррідон. Поки Ренлі розстібав ґудзики свого макінтоша, Коррідон провадив далі: — Ні, у газетах про вбивство Крю поки не писали. Жанна приходила до мене вчора ввечері, щоби про це розповісти. Такий вже має задум — якщо я не знайду Меллорі, вона надішле пістолет і розписку до поліції. На пістолеті лишилися відбитки моїх пальців, а розписка правитиме за мотив. Невже вона не втаємничила вас у свої плани?

Ренлі видавався приголомшеним. Він зняв свого макінтоша і кинув його на підлогу.

— Це — вбивство, — мовив Ренлі здушеним голосом.

Коррідон пильно на нього подивився.

— Звісно, це вбивство. Та що з вами таке? Ви ж планували вбити Меллорі. Це теж убивство. То в чому відмінність?

Ренлі важко опустився у фотель, немовби його перестали тримати ноги.

— Вбити його отак... Це неймовірно. Вона — божевільна. Вони обоє такі. Яким же несосвітенним дурнем я був, коли зв'язався з ними.

— Чому це ви раптом стали таким бридливим? — спантеличено запитав Коррідон. — Коли ми бачилися востаннє, ви були достатньо заповзятливим, аби вбити Меллорі.

— Я ніколи не думав, що вони його колись знайдуть, — мовив Ренлі тихим, нерішучим голосом. — Я ніколи не сприймав той їхній план серйозно. Присягаюся, ніколи! — Його голос зірвався. — Я збираюся піти до поліції. Не хочу бути причетним до вбивства.

— Зараз уже трохи запізно для того, щоби втрачати сміливість, — сказав Коррідон. — До поліції звертатися не варто. Що нам насправді потрібно, то це знайти Меллорі, і то швидко.

— Та невже ви не розумієте? — сказав Ренлі, ударивши кулаком по бильцю фотеля. — Якщо я піду до поліції й розповім, як усе було насправді, це зніме з вас усі підозри. Я не дозволю їм перекласти на вас провину за вбивство Крю.

— Поліція вже чимало років тільки й чекає нагоди, щоб упіймати мене на гачок, — відказав Коррідон, невгамовно крокуючи невеличкою кімнатою туди й назад. — Вони вам не повірять. До того ж, завтра десь о цій самій годині мене вже розшукуватимуть за звинуваченням у ще одному вбивстві.

Вражений Ренлі аж підскочив у фотелі.

— Ще одне вбивство? — повторив він. — Що ви маєте на увазі?

— Сьогодні ввечері я був удома в Рити Аллен. Вона впала зі сходів і зламала шию.

— Але ж це — не вбивство...

— Хіба ні? — сказав Коррідон. — Її зіштовхнули. Річ у тому, що я був там. Рано чи пізно водій таксі, який підвозив нас із Ритою до її будинку, дасть поліцянтам мій детальний опис. А крім того, коли я полишав квартиру Крю, мене бачив продавець з тієї тютюнової крамнички, що на долішньому поверсі будинку. І він теж рано чи пізно дасть свої свідчення. А тоді знайдеться якийсь розумака поліцейський, який здатен скласти два і два докупи — і мене неодмінно звинуватять.

— Але хто ж її зіштовхнув? — запитав Ренлі, схиляючись уперед. — І звідки ви знаєте, що її саме зіштовхнули?

— Невже ви не здогадуєтеся? Я думаю, це зробив Меллорі.

Ренлі здригнувся.

— Я у це не вірю.

— Не розумію, чому. Думаю, Меллорі вже був у будинку, коли ми з Ритою туди приїхали. Вона виказувала таємниці, та ще й половину всього того часу репетувала не своїм голосом. Потому піднялася сходами нагору, щоби принести мені дещо, і тоді він її штовхнув. Якщо це був не Меллорі, тоді хто це міг бути?

Ренлі зблід.

— Це неймовірно, — сказав він і знесилено відкинувся у фотелі.

— Чому ви так думаєте? Під час нашої першої зустрічі ви тільки про Меллорі й говорили. Він — убивця, він і такий, і сякий. То чому це вбивство раптом стало видаватися вам таким неймовірним? — запитав Коррідон. — Ви геть не схожі на холоднокровного месника. Як ви взагалі ув'язалися в цю безглузду авантюру та пристали до змовників, які задумали вбити Меллорі? Це вам аж ніяк не личить.

— Ні, — стражденно сказав Ренлі. — По суті, я не придатний взагалі ні до чого. — Він повагався, а тоді зважився й поринув у розповідь: — Усе своє життя я певною мірою був невдахою. Гадаю, що я так ніколи по-справжньому й не подорослішав. Ще змалечку я захоплено читав дешеві пригодницькі романи. Кохався у тих історіях про небезпечні авантюри, та й самому закортіло пережити щось подібне. Коли Жанна сказала, що має намір переслідувати Меллорі, хай би де той був, і вирушає на його пошуки, ця ідея видалася мені привабливою. Втім, я ніколи не думав, що Жанні вдасться його знайти, інакше б ніколи не пристав до цієї змови. — Ледь помітний рум'янець розлився його понівеченим обличчям. — Правду кажучи, мені було страшно повертатися до Англії та намагатися шукати роботу. Я й до того був доволі нездалий працівник, а вже нині, з однією рукою... — Ренлі не шукав співчуття, він просто стверджував факт. Помовчавши трохи, він продовжив: — Я волів би залишитися з ними у Франції. Гарріс і Любіш мали трохи грошей. Поки ми трималися разом, вони охоче ділилися з нами, чим могли. Нам доводилося жити в доволі суворих умовах, але жилося нам добре, вільно та безтурботно. Я почав отримувати грошову допомогу, що виплачувалася учасникам війни, та зміг вносити свою лепту до спільних коштів, а коли гроші закінчувалися, Гарріс завжди охоче позичав мені фунт-другий. Наше життя видавалося мені втіленим пригодницьким романом, і так тривало аж до смерті Гарріса. Його загибель глибоко мене вразила, хоча тоді я не вірив, що до неї причетний Меллорі. Чомусь я й досі у це не вірю. Гарріс був доволі дивний. Він дуже боявся води. А знайшли його у ставку. Якщо він випадково у нього впав, то міг запанікувати. Він не умів плавати. Я й досі не вірю, що його вбив Меллорі.

А тоді загинув Любіш, і я вже не знав, що й думати. Це могло бути нещасливим випадком. Жанна присягалася, що то справа рук Меллорі, та звідки вона могла це знати? Зрештою, Любіш міг просто випасти з потяга. — Ренлі потер коліно долонею своєї єдиної руки та втупився очима у вичовганий килим. — А тоді Жанна сказала, що надійшла моя черга шукати Меллорі. Та я не хотів його шукати. Він мені подобався. Він-бо насправді був чудовим хлопцем. — Обличчя Ренлі посвітлішало. — То був славний парубок, який не боявся ні чорта, ні Бога, і я присягаюся, що він не міг зрадити П'єра, злякавшись того, що йому могли заподіяти гестапівці. Не було в тому хлопцеві ані дещиці малодушності. — Ренлі пригладив пальцем вуса, і його обличчя стурбовано спохмурніло. — Отоді я й запропонував їй залучити допомогу ззовні. Це виявилося збіса важкою роботою, проте я врешті-решт таки зумів переконати Жанну. І зараз я про це шкодую. Мені справді дуже шкода, що втягнув вас у цю справу.

— І мені також, — похмуро мовив Коррідон.

— Але, розумієте, я досі не міг повірити у те, що Жанна справді мала намір доручити вам убити Меллорі. Але зараз я усвідомив, що ці двоє ні перед чим не зупиняться. — Він неспокійно совався у фотелі, то випростовуючи свої довгі ноги, то закидаючи їх одна на одну. — Ян застрелив Крю після того, як я покинув квартиру, аби піти за вами слідом. Коли я повернувся, він перестрів мене на розі вулиці та сказав, що Жанна вирішила переїхати і що повертатися до квартири Крю небезпечно. Вже тоді я здогадався, що щось сталося, але не наважився запитати прямо. Жанна знайшла для нас кімнати у жахливому готельчику неподалік Ченсері-лейн. Ми переїхали туди. І лише згодом вона сказала мені, що Крю — мертвий. Вона не вдавалася в деталі, та, поглянувши на Янове обличчя, я зрозумів, що це він застрелив бідолаху. Тоді для мене усе було вирішено. Я більше не міг залишатися разом із цими людьми й подумав, що мені краще зустрітися з вами.

Коррідон стримався, аби не позіхнути. Він був геть змучений і відчував, що його голова немовби напхана ватою.

— Ну, а тепер, коли ви зустрілися зі мною, яким буде ваш наступний крок?

— Не знаю. Я збирався звернутися до поліції, та якщо ви не хочете, щоб я це робив — що ж, я не звертатимусь.

— Ми не можемо звертатися до поліції, — нетерпляче сказав Коррідон. — Що нам насправді потрібно зробити — то це знайти Меллорі. Чи знали ви, що він має сестру?

— Сестру? — Ренлі мав здивований вигляд. — Я знав, що він має тітку, але про сестру ніколи не чув. Ви впевнені?

— Про неї мені розповіла Рита Аллен. Сестра Меллорі телефонувала до неї кілька років тому й залишила номер свого телефону. Мені пощастило знайти його у старій адресній книзі у Ритиній спальні. Тоді я перевірив цей номер у довіднику. Її звати Енн Меллорі, й вона мешкає за адресою Чейні-вок, 2-А, художні студії. Я маю намір побачитися з нею сьогодні, після того як висплюся. — Коррідон доторкнувся до пластиру на своїй щоці. — І ось іще дещо, про що я вам досі не розказав. Я випадково зустрівся з Меллорі. — І він розповів Ренлі про те, як ходив до квартири Крю і що там сталося.

— Він подумав, що ви — це я? — запитав, помітно вражений, Ренлі. — Я ж бо ніколи не зробив йому нічого лихого.

— Якби він збирався вбити, то вистрілив би вдруге замість того, щоби втікати геть, — зауважив Коррідон.

Але Ренлі був явно засмучений.

— Ми з ним завжди добре ладнали. Отак узяти й вистрілити...

— Кажу вам, він умисне схибив. Він стріляв не для того, щоб убити.

— Мені це не до вподоби, — наполягав Ренлі. — Ви впевнені, що то був Меллорі?

— Хай би хто то був, він мав незвичайний голос; такий собі хрипкий шепіт. І він назвав ваше ім'я. Хто ще то міг бути?

— Слушно, — мовив Ренлі. — То не міг бути ніхто інший.

— Що ж, наразі забудьте про це. Я збираюся спати. Для однієї ночі я мав аж задосить пригод. Хочете заночувати тут, чи підете назад, до тих двох?

— Назад я не збираюся, — наполегливо сказав Ренлі. — Якщо ви не заперечуєте, я заночую тут. А завтра, можливо...

— Атож, завтра. Ранок покаже. Тоді ми з вами й поговоримо. Можете спати на софі. Я принесу вам ковдру.

Зручно влаштувавши Ренлі, Коррідон пішов до своєї спальні та зачинив за собою двері. Та заснув він не одразу. Він думав про Ренлі й вирішив, що вранці переконає його повернутися до змовників. Мати друга у ворожому таборі — то правильна тактика, і Коррідон відчував, що може довіряти Ренлі. Можливо, йому вдасться дістати пістолет і розписку. Якщо він це зробить, то половина Коррідонових проблем буде вирішена. Зранку він поговорить з Ренлі про це.

А коли Коррідон нарешті заснув, то бачив тривожні сни. Цього разу в ногах його ліжка сиділа Рита Аллен і намагалася щось йому сказати. Та щоразу, коли вона вже ось-ось мала заговорити, з темряви простягалася рука, що затуляла їй рота, — рука Браяна Меллорі.

2

Зранку, коли за кілька хвилин по десятій Коррідон приплентався на кухню, Ренлі саме варив каву.

— Про це вже пишуть у газетах, — сказав Ренлі, його обличчя напружилося, тамуючи збудження та неспокій. — Стосовно Крю.

Коррідон торкнувся пальцями волосся та буркнув:

— Ну, то про що там пишуть?

— Поліція хоче допитати... втім, вам краще прочитати все самому. Газета — у вітальні.

— Є щось про Риту?

— Ні. Але той власник тютюнової крамниці дав поліції ваш опис, і то вельми докладний.

Коррідон кисло вишкірився.

— Я ж казав вам, що так і буде.

Він увійшов до вітальні. Новини на першій шпальті були присвячені знахідці тіла Крю. Була на сторінці й світлина тютюнника, який стояв у дверях своєї крамниці. В інтерв'ю репортерові він сказав, що бачив, як з квартири Крю, приблизно в той час, коли небіжчик зустрів свою смерть, виходив якийсь високий, рум'янолиций, міцної статури чоловік, вбраний у тренчкот і сірого повстяного капелюха. Поліція, йшлося далі у тій статті, прагне чимшвидше допитати цього чоловіка, сподіваючись, що той зможе пролити світло на цей злочин, який на позір скидається на вбивство з метою помсти, адже з квартири, схоже, нічого не зникло.

Увійшов Ренлі, несучий тацю з грінками та кавником.

— Справжня веремія закрутиться, коли вони знайдуть Риту, — сказав Коррідон, наливаючи собі горнятко кави. — Мені треба буде забезпечити собі якесь алібі.

— А ще вам краще позбутися тренчкота і капелюха, — порадив Ренлі. Зараз він здавався більше схожим на колишнього себе; менше нервувався й виявляв більше готовності стати у пригоді. — Якщо вони знайдуть їх тут...

— Маєте слушність. Можливо, ви це й зробите для мене? Я поскладаю їх до валізи. А тоді ви віднесете ту валізу до клубу «Аметист» — це неподалік Фріт-стріт — і віддасте її Еффі Роджерс, гаразд? Скажіть їй, що це від мене і що я хочу, аби вона якийсь час потримала валізу у себе. Ви зробите це?

— Звичайно, — охоче сказав Ренлі. — А як щодо алібі?

— Це вже я залагоджу, — відказав Коррідон. — А зараз послухайте мене. Я міркував щодо вас. Ви сказали, ніби шкодуєте, що втягнули мене у цю справу. Що ж, гаразд, але чи подасте ви руку допомоги, аби витягти мене з тієї халепи, в якій я опинився?

— Звісно, що так, — одразу відгукнувся Ренлі. — Саме тому я й прийшов до вас учора вночі. І, як я вже казав, охоче допоможу. Можу звернутися до поліції, або ж вчиню так, як ви уважатимете за найкраще.

— Я хочу, щоби ви повернулися до тих двох. — І, коли Ренлі вже збирався заперечити, Коррідон поквапливо продовжив: — Вони надто підступні, аби залишати їх без нагляду. Я хочу знати, що вони задумали, тож, якщо ви будете з ними, то зможете тримати мене в курсі подій. Крім того, вам може трапитися нагода знайти пістолет і розписку.

— Ви просите у мене чимало, — стривожено мовив Ренлі. — Ви просите мене шпигувати за ними.

— Вирішувати вам. Якщо не схочете — тоді ні. Але це єдиний спосіб, у який ви можете мені допомогти. Ви ж і самі це розумієте, правда?

Ренлі повагався, а тоді сказав:

— Ну, гаразд. Я зроблю все, що зможу, але мені це не до вподоби. А що, як вони дізнаються...

— З якого б то дива вони мали дізнатися? Просто не кажіть їм нічого. Удайте, ніби я від вас вислизнув і ви мене втратили. Я збираюся вийти на слід Меллорі. Сьогодні зранку зустрінуся з його сестрою. Вам ліпше занотувати собі номер її телефону — на випадок, якщо стане потреба зі мною зв'язатися. Я буду в неї приблизно опівдні. А де я зможу знайти вас?

— Ми зупинилися в готелі «Ендфілд», що на Брюер-стріт. Це бічна від Ченсері-лейн, — відказав Ренлі, записуючи адресу та телефон Енн Меллорі на зворотному боці конверта.

— Гаразд. Зараз я спакую валізу, й тоді ви зможете вирушити. Тільки не прохопіться тим двом ані словом про сестру Меллорі. Відтепер ми їм нічого не розповідаємо.

Коли Ренлі, узявши валізу, пішов, Коррідон зателефонував Зані.

— Позавчора я до полудня не виходив із клубу, — сказав він, коли на лінії почувся гортанний голос Зані. — І Макса про це попередь. Отримаєш за це п'ятдесят фунтів.

Якусь мить Зані не відповідав. Коррідонові було чутно його важке дихання, що долинало з іншого кінця дроту.

— Вони мають твій докладний опис, — нарешті сказав він. — Те алібі довго не протримається.

— Мусить, — похмуро мовив Коррідон. — Ти можеш зробити так, аби ця історія трималася купи. Ти і Макс.

Знову запала мовчанка. Зрештою Зані відповів:

— Ну, гаразд. Я розповім їм цю казочку, та не звинувачуй мене, якщо...

— Зроби так, аби ця історія трималася купи, — коротко кинув Коррідон і повісив слухавку.

Коррідон якусь хвильку просидів, втупившись у телефон і стурбовано замислившись. Його насуплене чоло вкрилося зморшками. Колись на Зані можна було покластися, та Коррідон відчував, що зараз від власника клубу годі чекати суттєвої допомоги. Та хай там як, а наразі Зані був його найкращим варіантом. Ніхто інший просто не зміг би негайно забезпечити йому алібі. Коррідон уже вирушив був до спальні, коли це раптом задзвонив телефон. Він повернувся, підняв слухавку та сказав:

— Хто це?

— Містере Коррідон, це я — Еффі, — мовив тремкий голос.

Він одразу зрозумів — щось не так. Еффі ще ніколи йому не телефонувала, і за звучанням її голосу Коррідон міг безпомильно визначити, що вона дуже засмучена.

— У чому річ, Еффі? — сказав він. — Що сталося?

— Я все намагалася вам зателефонувати, — поспішно промовила вона. — Містере Коррідон, тут була поліція. Я чула, як вони говорять із Зані. Він дав їм вашу адресу.

Коррідонове обличчя застигло.

— Як давно це було?

— Більш ніж десять хвилин тому. Тут був цей детектив-сержант Роулінс, і він щось говорив про вбивство.

— Усе гаразд, Еффі. Нема про що непокоїтися. Дякую, що зателефонувала. Наглянь за тією валізкою, що я тобі передав. Не віддавай її нікому. Бувай, Еффі. Мушу поспішати, — сказав він і повісив слухавку, щойно дівчина збиралася заговорити знову.

Якусь мить Коррідон простояв у задумі. А щойно він знову подався до спальні, пролунав різкий стукіт у вхідні двері. Це не могла бути місіс Джейкобс, яка прибирала у квартирі. Та, приходячи, незмінно дзвонила у дзвоник. Коррідон здогадався, хто то був. Він беззвучно підійшов до вікна та обережно визирнув крізь тюль долі, у мьюз. Мигцем побачив двох дужих чоловіків, які дивилися на його вікно; одним із них був Роулінс.

Коррідон надто часто потрапляв у скрутні становища, тому поліціянти під вікном стривожили його хіба на мить. Йому було не першина, що на нього полює поліція, тож він був до цього готовий. Коррідон хутко пройшов до спальні, відчинив шафу та взяв із неї легкий плащ і капелюха. На дні шафи був наплічник, якого Коррідон заздалегідь напакував предметами першої необхідності та тримав на випадок отакої надзвичайної ситуації, як та, що спіткала його зараз. Він хутко схопив наплічника, дістав із шухляди стос однофунтових банкнот і запхав їх до кишені плаща. Коли повернувся до вітальні, готовий до виходу, пролунав іще один різкий стукіт у двері. Коррідон кисло посміхнувся, завдав наплічника собі на плече, відчинив двері квартири та вийшов у коридор. Просто над його головою було дахове вікно. Він потягнув засувку, яка зачиняла вікно, відсунув раму вбік, підстрибнув, ухопився зігнутими пальцями за край віконного отвору, підтягнувся та видобувся нагору. Дах будівлі мав легкий ухил у бік мьюзу. Комин приховував Коррідона від очей тих, що зібралися долі. Він запитував себе, чи поставили поліціянти одного зі своїх, аби пильнував позаду будинку. З минулого досвіду знаючи, який ретельний був Роулінс, Коррідон здогадувався, що на нього там хтось чекатиме. Він знав, що, тримаючись середини даху та низько схиляючись, зможе залишитися непоміченим для тих, хто спостерігатиме за будинком з хідника, тому почав скрадатися дахом у бік виходу з мьюзу.

З усього ряду гаражів останній був єдиний, який стояв порожній, і, діставшись до нього, Коррідон підважив дахове вікно, відчинив його та спустився у тьмяний запилюжений коридор. Звідти він зійшов додолу сходами, на кілька дюймів прочинив вхідні двері та визирнув назовні, окинувши мьюз пильним поглядом. Зараз Роулінс зі своїм супутником стояли спинами до гаража навпроти Коррідонової квартири та не зводили очей із її вхідних дверей. Декілька шоферів припинили мити автівки та зі жвавою цікавістю спостерігали за детективами. Коррідон чекав. Усі очі були прикуті до його квартири, але він знав, що варто йому зробити бодай один крок до мьюзу — і він зараз-таки приверне до себе увагу. Він поспостерігав за тим, як Роулінс та інший детектив про щось коротко перемовились, а тоді хутко відступив назад, адже Роулінс подався мьюзом прямісінько в його бік, залишивши іншого детектива тинятися коло Коррідонових вхідних дверей.

Коррідон причинив двері, дочекався, поки важкі Роулінсові кроки промайнуть повз, а тоді знову визирнув.

Роулінс пішов, однак інший детектив, схоже, на весь день залишився чатувати коло дверей. Коррідон зачекав ще. Спливло п'ять хвилин, і той детектив розвернувся спиною до Коррідона та подався у дальній кінець мьюзу. Більше не вагаючись, Коррідон вийшов за двері та жвавою ходою попрямував до виходу на вулицю. На кожному кроці він очікував почути за спиною гучний оклик, але опирався спокусі озирнутися через плече. Та нічого не сталося, і він безперешкодно дістався Гросвенор-сквер. А коли Коррідона вже не могли бачити з мьюзу, він пришвидшив кроки та вирушив до Гайд-парк-корнер.

3

Високу, пофарбовану на зелено браму в шестифутовій[37] стіні прикрашала мосяжна табличка, на якій було написано: «Чейні-вок, Художні студії».

Перед нею Коррідон зупинився, роззирнувся праворуч і ліворуч, а тоді взявся за клямку та відчинив браму. Він опинився на брукованому подвір'ї, обабіч якого було розташовано чимало невеличких бунгало, кожне з яких обладнане величезним даховим вікном, аби вловлювати північне світло. Номер 2-А виявився охайним будиночком з побіленими стінами, що сховався за останнім бунгало у лівому ряду. Він стояв осторонь, неначе його будівельникові надто пізно спало на думку притулити його саме там, ніби він планував звести п'ятнадцять студій, а місця стало лише для чотирнадцяти. Тож цей додатковий будиночок номер 2-А немовби потрапив у немилість і був відкинутий подалі з очей.

Коррідон підійшов до фарбованих у темно-синій колір вхідних дверей та натиснув на ґудзик дзвоника. Він стояв і чекав, тримаючи руки у кишенях, а наплічника на плечі. Його розум був порожній. Він уявлення не мав, що зараз казатиме сестрі Меллорі. Залишалося покластися лише на власну кмітливість, сподіваючись, що вона допоможе йому добрати потрібних слів, які підійдуть для спілкування саме з такою жінкою, якою виявиться Енн. І, стоячи на теплому сонячному світлі, що відкидало на білу стіну будиночка його чітку, наче гравюра, тінь, Коррідон сповнився передчуттям і хвилюванням.

Двері відчинилися, і перед ним постала дівчина. Щойно побачивши її, він відчув раптовий та гострий укол розчарування, адже несвідомо чекав на якусь ефектну жінку; либонь, на ще одну Риту Аллєн, хіба що без її професійної жорсткості. Але цю дівчину годі було назвати ефектною. Вона була середнього зросту та худорлява. Коррідон одразу помітив, які тонкі її зап'ястки та які маленькі долоні. Її сіро-блакитні очі дивилися просто на нього, і вона усміхалася. Волосся дівчини, помітив Коррідон, було темно-брунатне та коротко підстрижене; воно скуйовдженою копицею облягало її мініатюрну голову, неначе хутряна шапочка. Тіло Енн під чепурною візерунчастою сукнею видавалося надзвичайно струнким, і вся її постать справляла враження тендітності та беззахисності.

Чистим і спокійним голосом вона сказала: «Доброго ранку». Коли Енн усміхнулася, її обличчя осяялося світлом, і Коррідон зрозумів, що вона відчуває до нього приязнь і хоче бути дружньою та сподівається на дружнє ставлення у відповідь.

Уся кмітливість, на яку Коррідон так покладався, нараз його покинула. Ця тиха, звичайна на вигляд дівчина з її великими серйозними очима та тендітною беззахисністю, що так впадала в очі, геть вибила його з колії. І він сказав їй те, чого аж ніяк не збирався казати, та було у цій дівчині щось таке, через що ви просто не могли їй брехати.

— Я намагаюся відшукати вашого брата — Браяна Меллорі, — трохи недоладно мовив він. — Ви ж його сестра, чи не так?

Її усмішка зникла, а світло, що осявало обличчя, згасло.

— Браяна? Невже ви не знали? — запитала вона, немовби одразу признавши у Коррідоні давнього Браянового друга. — Таж Браян мертвий. Він помер близько двох років тому.