Меллорі

1

— Таж Браян мертвий. Він помер близько двох років тому.

Коррідон навіть не намагався приховати свій подив. Його очі перебігали з обличчя дівчини на складний візерунок із блакитних і білих квітів на її сукні. Менш за все він очікував почути від неї те, що вона щойно йому сказала. Коррідон одразу ж запитав себе, чи не знала вона, що на Меллорі полюють і, чи, бува, сказавши таке, не намагалася збити його зі сліду.

Він спокійно сказав:

— Я не знав. Мені дуже шкода. Якби ж я знав, то не став би вас турбувати... — і, неохоче відірвавши погляд від блакитних і білих квітів її сукні, зустрівся з її очима.

— О, все гаразд, — швидко відказала вона, немовби прагнула, щоби він не почувався зніяковілим. — Два роки — то чималий час. Спершу мені страшенно його бракувало, та людям не слід жити минулим, як гадаєте?

— Гадаю, не слід, — відказав він, вертячи капелюха на рівні колін і не знаючи, на що чекати далі. — Ну, нічого не вдієш. Мабуть, далі я вже не шукатиму. Яке розчарування. — І, відчувши, що явно взяв не ту ноту, додав: — Важко собі уявити, що такого хлопця, як оце Меллорі, раптом не стало. — Він ступив крок назад, нахилився та взявся за лямку наплічника. — Що ж, я більше вас не...

Й увесь час, поки Коррідон недоладно розмовляв з Енн, він відчував на собі її великі серйозні очі та запитував себе, про що вона думає й чи знає вона, що він — один із ворогів Меллорі.

— О, ви не мусите отак одразу йти, — хутко сказала дівчина. — Будь ласка, заходьте в дім. То ви потоваришували з Браяном під час служби у повітряних силах?

— Якось ми з ним познайомилися, — обережно сказав Коррідон. — І я відтоді часто про нього згадував. Мене звати Коррідон — Мартін Коррідон. Не хочу вам надокучати.

— Будь ласка, заходьте.

З осоння перед засліпливо-білою стіною Коррідон ступив у велику та добре освітлену студію. Дерев'яна рама гігантського дахового вікна відкидала квадратний візерунок тіні на зелене коркове покриття. На мольберті стояло напівзавершене полотно, що зображувало оголену жінку. Він анітрохи не знався на малярському мистецтві, однак його вразила сила картини та сила характеру, яку випромінювала зображена на ній жінка. Коррідон зупинився перед полотном. Йому здалося, ніби спокійні темні очі тієї жінки зазирають у його власні.

— Хороша картина, — мимоволі сказав він. — Ваша робота?

— Так. — Вона стояла обіч нього, густа копиця її волосся лише трохи височіла над Коррідоновим плечем. Енн тримала руки у великих кишенях своєї сукні. Вона стояла так близько, що її рука торкалася його руки. Вони удвох стояли і мовчки дивилися на картину, а тоді, з ноткою туги в голосі, дівчина сказала:

— Браян назвав би її однією з моїх французьких листівок. Він дуже допомагав мені з роботами. Браян мав природне відчуття перспективи.

Коррідона починали бентежити очі оголеної жінки, — вони були надто чесні та проникливі. Він відвернувся, щоб окинути поглядом цю велику студію, та подумав, яка вона охайна й чиста. Простір уздовж однієї стіни займала книжкова шафа. Книжки у суперобкладинках разом зі зрізаними квітами та оправленими в рами полотнами, що висіли на білих стінах, додавали кімнаті кольорів. Віддалік від мольберта студією було розставлено кілька фотелів. Один кут кімнати займала велика канапа з пружними на вигляд подушками, інший — велика радіола. Коррідон поглянув на інші картини на стінах. Вони теж належали руці Енн. Він упізнав ті самі виразні кольори, ту саму рішучу, впевнену малярську манеру. Коррідон упіймав себе на думці: як це дивно, що така тендітна на вигляд дівчина може створювати такі картини. Він припустив, що це — ознака її характеру і що в ній прихована неабияка сила.

І хоча Коррідон почувався незручно, не маючи ані найменшої гадки, що йому далі казати та робити, проте був свідомий того, що Енн почувається в його товаристві цілком невимушено, без вагань приймаючи його, неначе давнього знайомого.

— То коли ви познайомилися з Браяном? — раптом запитала вона й рвучно розвернулася до нього. І зараз Коррідон зніяковіло усвідомив, що в погляді Енн проглядають ті самі чесність і проникливість, яких вона надала бентежним очам оголеної жінки на портреті.

— Я випадково зустрів його під час вторгнення, — сказав він, шкодуючи, що не ознайомився ретельніше з тим докладним описом прикметних рис Меллорі, який отримав від Ренлі. — Ми тиждень жили разом в одній хатині Ніссена[46]. Він позичив мені десять фунтів. Я саме хотів їх йому повернути.

— Сідайте, — сказала вона. — Я вже так давно не зустрічала нікого, хто знав його. Якби ж то я більше цікавилася братовими друзями. Вип'єте, чи, може, ще зарано?

— Для мене випити ніколи не зарано, — сказав Коррідон і зняв свого плаща. І, коли Енн відчинила шафу, щоби дістати пляшку джину та пляшку дюбонне[47], він продовжив: — Після війни я довгий час провів у шпиталі. Тоді подався до Америки. Оце щойно повернувся та згадав, що винен вашому братові грошей. Власне, я подумав, що то буде гарна нагода знову його побачити. Я шукав його у телефонній книзі, одначе Браяна там не було, та натомість я знайшов ваше ім'я. Колись він згадував, що має сестру, Енн. Я припустив, що це ви, і завітав сюди.

— І що він про мене розповідав? — Вона принесла напій та поставила його на стільці коло Коррідона. Він помітив, що її рука була непевна. — Ну ж бо, сідайте.

— Я вже й не пригадаю, — відказав він, опускаючись у фотель. Коррідон не збирався брехати більше, ніж було потрібно. Наразі ж йому було надзвичайно складно продовжувати прикидатися. Коррідонові доводилося стримувати потяг розповісти їй про те, чому він насправді шукає Меллорі, розповісти про Жанну, Яна та Ренлі. — Якось ми розговорилися про свої родини і він щось про вас розповів. Ім'я «Енн» вкарбувалося у пам'ять, бо це ім'я, що дуже мені подобається.

— А ви не пригадуєте, що саме він розповідав? Боюсь, я трішки сентиментальна. Було би дуже добре знати, що він сказав.

А зараз уже Коррідон захвилювався та навмання вхопився за готову брехню.

— Я не надто добре пригадую, що саме він тоді казав. Щось про... ну, здається, він казав, яка ви гарна.

Вона допитливо поглянула на нього.

— Ні, такого він не казав. Та все гаразд. Я не мала вас розпитувати.

— Мені дуже шкода. Усе це просто геть вилетіло з моєї дурної голови. Я не знав, що зустрінуся з вами. — І він хутко змінив тему розмови, запитавши: — А як він помер? Чи, може, ви волієте про це не говорити?

— Не говорити про це? — мовила вона, схилившись ближче, і до її обличчя повернулася барва. Коррідон запитав себе, чому спочатку йому здалося, ніби її риси цілком звичайні. Тепер, коли Енн сиділа перед ним і дивилася на нього своїми живими очима, вона немовби випромінювала світло. — Так уже сталося, що саме про це мені якраз-таки кортить поговорити. Браян був абсолютно прекрасною людиною. Його літак збили за кілька тижнів до Дня «Д»[48], а його самого захопили у полон. Він урятувався втечею та пристав до одного з французьких рухів спротиву. Тоді йому вдалося передати листа для мене. Це була остання звістка, що я від нього отримала. Того листа мені приніс американський пілот, Браянів друг. То був чудовий лист. Браян здавався таким щасливим, працюючи з тими людьми. Їх було восьмеро; вони пускали потяги під укіс. Їхнім провідником був П'єр Ґурвіль. Браян писав, що то прекрасна людина; людина, сповнена надзвичайної відваги, віри та патріотизму. Браян завжди писав украй мальовничі листи, і в цьому всі восьмеро постали, неначе живі. Серед них були двоє французів; дві француженки; двоє поляків і троє англійців — якщо рахувати його самого. Про одну з дівчат, Жанну Персіньї, він писав із неабияким захватом. Певно, то були направду чудові люди. Мені було тривожно думати про ту небезпечну роботу, яку він виконував, але тут я нічим не могла зарадити. Я не могла навіть писати йому листи. А згодом від міністерства авіації[49] я довідалася, що він потрапив до рук гестапівців і був застрелений під час спроби втечі. Він загинув усього за кілька днів до завершення боїв.

«І от я опинився перед глухою стіною», — вирішив Коррідон, переконаний, що Енн розповіла йому те, що сама вважала за правду.

— Гадаю, його смерть достеменно підтверджена? — невпевнено запитав він. — Ви ж бо знаєте, на війні часом трапляються дивні речі.

Вона хутко підвела на нього погляд, і в її очах з'явився спантеличений вираз.

— Чому ви так сказали?

Коррідон вирішив дізнатися, як багато відомо Енн.

— Я розмовляв про вашого брата з одною його подругою, Ритою Аллен. — Він побачив, як Енн легенько здригнулася та стиснула кулаки. — Не знаю, чи ви з нею знайомі. Вона сказала мені, що ваш брат — живий. Вона стверджує, що бачила його кілька тижнів тому.

Раптова лють, що охопила Енн на згадку про Риту Аллен, минулася так само швидко, як і спалахнула. Якусь довгу мить дівчина сиділа, уважно вдивляючись у Коррідона.

— Як вона могла таке сказати? Чому ви взагалі до неї ходили? Я не розумію.

Коррідон неспокійно поворушився.

— Ваш брат якось її згадував. А кілька днів тому я випадково з нею зустрівся. Ми познайомилися. Почувши її ім'я, я згадав, як ваш брат казав, що вона була його подругою. Звісно, я запитав її, чи не знає вона, де Браян зараз. Вона не знала, проте сказала, що бачилася з ним кілька тижнів тому.

— Як вона могла таке сказати? — сердито повторила Енн. — Ви припускаєтеся помилки. Вона ніколи не була Браяновою подругою. Він розповідав мені про неї. Браян познайомився з нею, коли квартирував у Біґґін-Гілл[50]. Це був суто фізичний потяг — не більше. Ви ж бо знаєте, які вони — ці нинішні молоді офіцери. Вони ніби бояться щось у цьому житті проґавити. Ця жінка кинулася на нього, а тоді почала йому надокучати, вимагаючи грошей. Браян бачився з нею хіба що два чи три рази, не більше. Як вона могла таке сказати?

Геть спантеличений, Коррідон глибше вмостився у фотелі.

— Не знаю. Вона дала зрозуміти, що знає його вже шість років. Вона навіть сказала, що він купив і умеблював для неї будинок.

— Будинок? — розлючене обурення в голосі Енн боролося зі здивованою зневагою. — Але ж це просто сміховинно. Браян знав її лише кілька днів, а згодом вони хіба листувалися, бувши по різні боки моря. Більше він ніколи з нею не бачився.

— Він міг вам усього й не розповісти, — мовив Коррідон, роздратований її непохитною вірою у брата. — Врешті-решт, брати зазвичай не розповідають своїм сестрам про...

— Але річ не в тому, — різко сказала Енн. — Ми ж не обговорюємо стосунки мого брата з цією жінкою. Вона сказала, ніби Браян — живий. Що ж, вона бреше.

— Але чому? — запитав Коррідон, якому кортіло посперечатися. — Навіщо їй мені брехати?

На якусь мить Енн збентежилась, а тоді сказала:

— Скільки грошей ви їй дали за ту інформацію?

А зараз надійшла Коррідонова черга збентежитися.

— Як ви дізналися, що я давав їй гроші?

— Кажу вам, я цю жінку знаю. Заради грошей вона скаже і зробить що завгодно.

— Що ж, гаразд, визнаю — я заплатив їй, однак навіщо їй було казати, що ваш брат живий, якщо насправді це не так?

— А хіба не це ви очікували почути? Якби вона сказала вам, що він мертвий, то б одразу перестала бути для вас цікавою.

Коррідон уважно подивився на Енн. Це було дещо таке, про що він не подумав, і почуте його стривожило. Поки він сидів, намагаючись вирішити, чи справді Рита Аллен йому збрехала, Енн підвелася, перетнула кімнату та стала коло мольберта.

— Ви мене бентежите, — сказала вона після тривалої мовчанки, упродовж якої Коррідон неспокійно за нею спостерігав. — Вашого імені Браян ніколи не згадував. Є у вас щось таке, що змушує мене думати, що ви не знали мого брата. Чого ви насправді від нього хотіли?

Коррідон швидко зірвався на ноги. Він уже збирався щось сказати, коли це раптом побачив крізь вікно вбраного в оливково-зелений тренчкот і чорний берет чоловіка, який, похитуючись, з'явився у полі зору. То був Ренлі — несамовитий, задиханий, вкритий потом Ренлі, який, хапаючи ротом повітря, підбіг до студії, важко похилився на вхідні двері та заходився щосили грюкати дверним калаталом.

Коррідон одним стрибком перетнув студію, розчахнув вхідні двері та підхопив Ренлі, який упав до передпокою. Той важко дихав, шумно й жадібно ковтаючи повітря, та міцно вчепився за Коррідона.

— Що сталося? — запитав Коррідон. — Що ви тут робите?

Ренлі намагався відсапатися. Його груди напружено здіймалися. Скидалося на те, що він задихається.

— Що сталося? — знову запитав Коррідон і почав його трусити.

— Вони женуться за мною, — захекано мовив Ренлі. — Я мусив прийти сюди. Більше я не мав куди йти. Той клятий дурень убив двох поліціянтів...

— Цить! — сказав Коррідон і швидко озирнувся через плече.

У дверному проході стояла Енн.

— Чи ваш брат колись згадував у своїх листах Ренлі? — запитав її Коррідон. — Одного з вісьмох? Ось він. Ви казали, що хотіли би більше цікавитися братовими друзями. Що ж, як на те, маєте нагоду особисто познайомитися з одним із них просто зараз.

2

Клямка у пофарбованій зеленим брамі в шестифутовій стіні піднялась, і брама повільно прочинилася. Кілька секунд нічого не відбувалося, а тоді з-за стулки брами висунув голову поліціянт і настороженими очима оглянув двір. Відтак озирнувся через плече, кивнув головою та дозволив стулці брами відчинитися навстіж. Тримаючи у руці ґумовий кийок, поліціянт повільно та неохоче ступив у двір, а за ним слідом йшов інший поліціянт, який також стискав у руці ґумовий кийок.

Кожне бунгало було відокремлене одне від одного двадцятифутовим проміжком. Зі свого місця коло вікна, де він стояв, напівприхований завісою, Коррідон міг бачити проміжок між двома бунгало, що затуляли собою номер 2-А, а також частину двору та браму. Він спостерігав, як два поліціянти обережно простують бетонною стежкою, а крізь відчинену браму міг бачити натовп збуджених глядачів, який стояв на протилежному боці вулиці, тримаючись на безпечній відстані.

Енн стояла коло Коррідона й також дивилась у вікно.

Так само повільно та обережно рухаючись, двійко поліціянтів просувалося до правого ряду бунгало. Коррідон їм співчував. Вони були озброєні геть безнадійно та недостатньо для того, щоби впоратися з тим, кого вони вважали озброєним убивцею; та, незважаючи на всю обережність, у їхньому повільному поступі не було вагання.

— Вони бачили, як ви сюди увійшли? — запитав він Ренлі, не відводячи погляду від вікна.

Ренлі помалу відновлював дихання. Він кволо сів у фотель, і, коли заговорив, його голос був більш певний, а дихання — менш напружене.

— Не думаю. Я обігнав переслідувачів на добрих п'ятдесят ярдів, завернув за ріг і мерщій помчав сюди, дорогою нікого не зустрівши. Тож я не думаю, що мене хтось бачив. Вони вже тут?

— Зараз вони оглядають двір.

Ренлі насилу підвівся на ноги.

— Якщо вони мене спіймають, я вже не матиму жодного шансу. Вони не повірять у те, що я не знав, що він стрілятиме. Це було холоднокровне вбивство, скоєне просто перед очима свідків.

— Сядьте та замовкніть, — відказав на це Коррідон, застережливо повівши насупленою бровою у бік Енн. — Якщо вони не знають, що ви тут, то наразі ви у відносній безпеці.

І, поки Ренлі знову важко опускався у фотель, Коррідон підійшов до Енн.

— Перепрошую за це. Зараз нема часу пояснювати, але знайте, що пояснення цьому є. Хай би що трапилося далі, я не маю наміру вплутувати вас у це. Хоча, гадаю, ви схильні до того, щоби ставати на той чи інший бік, чи не так?

Вона поглянула на нього, стривожена, проте не налякана.

— Жодного з вас двох я ніколи дотепер не бачила, — спокійно сказала вона. — Якщо поліціянти ставитимуть запитання, я розповім їм те, що мені відомо, а відомо мені небагато.

Коррідон усміхнувся.

— Це було би найбільш розважливо, проте ми не можемо дозволити вам зустрітися з тими двома добродіями. — Він кинув швидкий погляд на Ренлі. — Ми маємо її зв'язати. Пошукайте-но якоїсь мотузки абощо, та покваптеся.

Вона швидко відступила на крок назад, але Коррідон ухопив її за зап'ясток.

— Будь ласка, будьте розважливі, — сказав він.— Я вас не скривджу. Лише не кричіть і не пручайтеся. І Ренлі, і мене розшукує поліція. Ми не хочемо бути грубими, хіба що нам доведеться. То чи робитимете ви те, що я вам скажу? Щойно ті двоє звідси підуть, ми вас відпустимо. Обіцяю, ми не заподіємо вам жодної шкоди.

— Я знала, що ви — нещирий, — відказала вона. — Ні, я не пручатимусь. Я чула, що сказав ваш супутник. Він — убивця, чи не так?

— Боже праведний, ні. Ренлі й мухи не скривдить. Та дехто з колишніх побратимів вашого брата нині перебуває у цій країні. Стрілянину зчинив Ян. Пригадуєте Яна — того поляка?

Енн була надто спантеличена, аби відчути переляк.

— Що усе це значить? Чому ви двоє прийшли сюди?

— Вибачте, та з відповідями на ці питання доведеться почекати, — і Коррідон обернувся до Ренлі, який саме увійшов до кімнати, несучи паски і шалики, знайдені у спальні Енн. — Наглядай за ними, — сказав він Ренлі, беручи у нього два паски. Коли Ренлі пішов до вікна, Коррідон продовжив: — Ви ж не пручатиметеся, правда? — Він відпустив її руку, проте пильно за нею спостерігав, підозрюючи, що вона збирається закричати. Одначе натомість вона сказала:

— Ні, не пручатимусь. Що я маю робити?

— Розверніться й закладіть руки за спину.

Вона підкорилась, і він швидко зв'язав її зап'ястки разом.

— Не надто туго? — запитав Коррідон і з подивом усвідомив, як сильно йому не подобається робити це з нею.

— Ні, усе гаразд.

Він скрутив у клубок одну з шовкових хустинок, які дав йому Ренлі.

— А зараз відкрийте рота.

Коррідон бачив, що зараз вона вже почала боятися.

— Я не зчинятиму ґвалту, — сказала вона й позадкувала від нього.

— Послухайте, якщо ми припустимось якоїсь помилки й ті поліціянти вас знайдуть, вони захочуть знати, чому ви не зчинили ґвалту, — терпляче пояснив він. — Я мушу закрити вам рота кляпом. Це для вашої власної безпеки.

Енн трохи зблідла, проте дозволила Коррідону покласти їй до рота кляпа та прилагодити його, як слід.

— Ось так буде добре, — підбадьорливо сказав він. — А зараз ходімо до вашої спальні. Ви можете полежати на ліжку, допоки все скінчиться. Щойно вони підуть, я вас звільню.

Коррідон пройшов невеличким коридором до спальні Енн. Вона сіла на край ліжка та підвела на нього погляд. Він бачив, що зараз дівчина дуже схвильована та налякана.

— Хотів би я, щоби ви мені довіряли, — сказав Коррідон, опускаючись на коліна коло її ніг. Він обгорнув шалик навколо її щиколоток і зв'язав їх разом. — З вами нічого не станеться. Даю вам своє слово. Щойно вони підуть — я вас звільню. Лягайте на ліжко. Сподіваюся, вам не надто незручно.

Вона горілиць упала на подушку.

— Можу лише здогадуватись, як ви зараз почуваєтеся, — провадив він далі, прагнучи якось заспокоїти Енн. — Ви ж не боїтеся, правда?

Вона повагалася, а тоді похитала головою. Він поплескав Енн по плечі, усміхнувся до неї, а тоді поквапився назад до студії та приєднався до Ренлі коло вікна.

— Їх і досі не видно? — запитав він, визираючи з-понад плеча Ренлі.

— Ні. Думаю, вони обходять будинки один по одному, — відказав Ренлі. Стоячи поруч, Коррідон відчував, як той тремтить.

— Мушу сказати, ви безсумнівно вскочили у халепу, та ще й по самі вуха, — мовив Коррідон. — До того ж ви, певно, вже геть з'їхали з глузду, якщо розпатякуєте такі речі просто перед цією дівчиною. То що сталося?

Ренлі глибоко вдихнув.

— Він застрелив двох поліціянтів! Той безумний, безвідповідальний дурень! Він запідозрив, що я щось замислив, і навпрямки звинуватив мене у тому, що я зрадив їх і пристав на ваш бік. Коли я почав заперечувати, він витягнув свого пістолета. Ми були у готельній вітальні. І, звісно ж, у ту мить до кімнати увійшов один з пожильців та побачив, що коїться. Жанна зрозуміла, що це кінець, і сказала нам спаковувати речі та забиратися звідти. Певно, хтось із готелю викликав поліцію. Пакування речей зайняло не більше десяти хвилин, одначе, щойно ми дісталися виходу, прибули поліціянти. Один з них кинувся до нас, і Ян його застрелив. І, перш ніж другий бідолаха встиг бодай поворухнутися, він застрелив і його. Це було найхолоднокровніше вбивство, що я будь-коли бачив.

Коррідон запалив цигарку.

— Єдина річ, якої не варто робити у цій країні, — це стріляти у копів, — похмуро мовив він. — З цього починаються найгірші неприємності. А що сталося потім?

— Гадаю, я геть утратив голову, — стомлено зітхнув Ренлі. — Щойно побачивши, що ті хлопці мертві, я покинув свою сумку та прожогом кинувся на вулицю. Назовні вже зібралися люди й витріщалися на готель. Гадаю, вони чули постріли. Певно, я мав тоді доволі дикий вигляд. Якийсь чолов'яга намагався мене зупинити, та я вивернувся з його рук і кинувся навтьоки так, наче чорти за мною гналися. — Він рвучко обернувся, його обличчя посмикувалося. — Навряд чи ви у це повірите, та Жанна притьма вискочила з готелю на вулицю, кричучи до людей, щоби ті мене зупинили; немовби то я був убивцею. Звісна річ, після її заклику натовп кинувся за мною, а серед усього того сум'яття Жанна з Яном спокійнісінько сіли до поліційної автівки та поїхали собі геть. Вони промайнули повз мене та навіть не поглянули у мій бік, поки я біг вулицею, а юрба мчала за мною назирці.

Коррідон приховав посмішку.

— Це потребувало неабиякої витримки. Що ж, продовжуйте та розкажіть, як ви дісталися сюди.

— Мені пощастило. Одного разу я з розгону наскочив просто на поліціянта. Ми з ним погарикалися, та зрештою, я його уникнув. Тоді я почав плутати слід і повертатися назад щойно пройденим шляхом, тікати та знову ховатися. Врешті-решт переслідувачі мене загубили, і я взяв таксі до вокзалу Вікторія. Розраховуючись з водієм, я побачив, що наближається поліційне авто, й один із поліціянтів гукнув таксистові, щоби той мене затримав. Я щодуху втік, і усе почалося з початку. А тоді я пригадав, що перебуваю неподалік Чейні-Вок. Якби я не завернув сюди, мене би вже спіймали.

Коррідон щось буркнув собі під носа.

— Ну що ж, однак вам не можна залишатися тут надовго. Ренлі, ви неабияк усе ускладнили. Я вас не звинувачую, проте ви влили добрячу ложку дьогтю до моєї бочки меду, а я ж уже так добре ладнав з сестрою Меллорі, допоки не з'явилися ви. — Та Ренлі його не слухав. Він надто глибоко поринув у власні турботи.

— Вони не повірять, що я цього не робив, — сказав він, скрегочучи зубами. Ті двоє — справжні дияволи. Спершу вони переклали на вас убивство Крю, а тепер намагаються перекласти на мене цей злочин.

— О, авжеж, вони таки дияволи, — вишкірившись, сказав Коррідон, — та це ще не значить, що... — він затнувся, злегка штурхнув Ренлі ліктем і змахнув головою у бік вікна. — А ось і вони.

Двоє поліціянтів і якийсь голомозий чолов'яга у бавовняному костюмі жовтаво-сірого кольору з'явилися з-поза ряду бунгало та попрямували до будинку номер 2-А.

— Йдіть до спальні й залиште це мені, — сказав Коррідон. — І будьте напоготові. Можливо, вам доведеться поспішно залишити будинок.

Дверний дзвоник задзвенів у ту мить, як Ренлі увійшов до спальні. Коррідон дав йому час на те, щоби зачинити за собою двері, а тоді підійшов до вхідних дверей та відчинив їх.

— Щось негаразд? — неуважно запитав він.

— Ми шукаємо чоловіка, який, як ми вважаємо, нещодавно тут проходив, — різко проговорив один з поліціянтів. Він спробував зазирнути до передпокою, який затуляла собою кремезна Коррідонова постать. — Він високий і худорлявий; однорукий та одноокий, має шрам на обличчі; вбраний в оливково-зелений тренчкот і чорний берет.

— Я його не бачив.

Наперед проштовхався чолов'яга у жовтаво-сірому костюмі. Він увіп'явся у Коррідона поглядом своїх маленьких водянистих очиць і випнув уперед неголене підборіддя.

— А ви хто такий? — вимогливо запитав він. — Раніше я вас не бачив.

Коррідон окинув його поглядом з голови до п'ят.

— Вам би не завадило поголитися, — сказав він і вишкірився, аби ще сильніше розлютити того чолов'ягу. — Чи то ви намагаєтеся відростити бороду?

— Хто ви такий? — Його огрядне, набрезкле обличчя побагровіло.

— Мене звати Генлі. Я — давній друг міс Меллорі. А хто ви?

— Мене звати Голройд — Кріспін Голройд, — чолов'яга сказав це таким тоном, немов очікував, що Коррідон упізнає це ім'я. — Я — добрий сусід міс Меллорі. Де вона? Я хотів би перемовитися з нею словом.

— Вона пішла на закупи, — відказав Коррідон і, з навмисною грубістю відвернувшись від цього сусіда, звернувся до поліціянта. — Ви бажаєте знати ще щось, офіцере?

— Ні. Якщо ви не бачили чоловіка, який нас цікавить, то це все.

— Ні, я його не бачив.

Голройд потягнув одного з поліціянтів убік і щось зашепотів йому на вухо. Коррідон розчув слова: «Якийсь незнайомець... раніше ніколи його тут не бачив... не подобається мені його вигляд».

Коррідон підморгнув поліціянтові.

— Якщо ви захочете потинятися поблизу наступні пів години, міс Меллорі саме повернеться. Вона за мене поручиться.

— Ні, усе гаразд, — роздратовано відказав поліціянт. Він сердито глянув на Голройда та різким рухом вивільнив свою руку від його хватки. — Ходімо, Віллє, — сказав він напарникові, — ми марнуємо свій час. Певно, він побіг далі.

Коррідон спостерігав, як два поліціянти та Голройд віддалялися стежкою. Голройд гаряче протестував, однак жоден з офіцерів анітрохи на нього не зважав.

— Усе чисто, — гукнув Коррідон, зачинивши двері на ключ і на засув.

Зі спальні вийшов Ренлі. Він був напружений та блідий.

— Що ми робитимемо з нею? — запитав він, смикнувши головою у бік спальні.

— Облишмо її на хвильку. Наразі річ у тім, що ми робитимемо з вами?

Ренлі пройшов до студії та почав міряти її кроками.

— Не думаю, що я ще маю бодай якусь надію. Найліпше, що я можу зробити, — це добровільно здатися. Можливо, вони мені все ж таки повірять.

— Хтось узагалі бачив на власні очі, як Ян стріляв?

— Не знаю. Втім, не думаю, що хтось це бачив. Вони усі від нас поховалися. Усе сталося так швидко. Звісно, вони чули постріли, та я ладен заприсягтися, що жоден з них і носа не насмілився виткнути, щоби поглянути, хто ж то стріляє.

— А все ж таки у поліції вже, певно, довідалися, що ви там були не один. І вони отримають опис Яна. Можливо, вони спіймають його першого. І в нього вони можуть знайти той пістолет.

— Та це не допоможе мені вискочити з цієї халепи, — безнадійно мовив Ренлі.

— Ні, не допоможе. Ми маємо щось зробити. За кілька годин вони організуються та кинуть на пошуки усіх наявних людей. Поліціянти починають діяти направду завзято, коли хтось уколошкає одного з них.

— Але що ж мені в біса робити? Здатися?

— Вам краще піти зі мною, — сказав Коррідон, якусь мить подумавши. — Уже невдовзі вони дізнаються про Риту Аллен, і тоді поліція спустить по моєму сліду всіх своїх нишпорок. Я збираюся до Шотландії. До речі, чи казав я вам, що Меллорі колись придбав собі острів неподалік Данбара? Там у нього був дім. Він може стати для нас доброю схованкою. А можливо, ми знайдемо там й самого Меллорі. Тож саме туди я й збираюся поїхати, і ви поїдете зі мною.

— І ми також поїдемо з вами, — холодним і безживним голосом сказала Жанна з порога, а повз неї до студії прослизнув Ян, погрожуючи Коррідону своїм пістолетом.