Меллорі

1

Коррідон ніколи не залишався на одному місці достатньо довго, аби по-справжньому зробити його своїм домом. Відколи повернувся до Лондона, він мешкав у трикімнатній квартирі понад гаражем у будинку за шпиталем Святого Георгія. Він винайняв ту квартиру разом із меблями та, попри надмірно велике комірне, яке за неї правили, вважав, що йому неабияк пощастило. Щодня туди приходила жінка, яка підтримувала чистоту в помешканні, а їв Коррідон завжди не вдома. Він заледве коли користувався невеличкою, вбого обставленою вітальнею. Кімнати були вогкі та темні, а впродовж дня гуди крізь кепсько припасовані вікна, відволікаючи Коррідона, долинав невпинний шум автомобільних моторів, сичання шлангів, гавкіт собак і скавуління електричної пилки, що працювала поблизу. Спальня, так само волога та темна, виходила вікном на високу стіну, що заступала собою сонячне світло.

Проте незручності та брак затишної хатньої атмосфери анітрохи не важили для Коррідона. Він ніколи не зважав на обстановку. Для нього квартира була місцем для сну, і як така, цілком виконувала своє призначення, а до того ж мала кілька переваг. Вона була розташована неподалік Вест-Енду. Усі її вікна були заґратовані, а масивні вхідні двері зроблені з дуба. Решту кімнат над гаражами різні комерційні фірми використовували як свої контори. Щодня о шостій вечора їхні службовці полишали будівлю і не з'являлися до дев'ятої години наступного ранку. Тож у всьому домі не було нікого, хто міг би шпигувати за Коррідоном, і ночами його квартира стояла усамітнена та неприступна, наче фортеця.

Цього вечора Коррідон повернувся додому раніше, ніж звичайно. Він повечеряв у пабі на Шеперд-маркет, пройшовся через Пікаділлі до Гайд-парк-корнер і дістався своєї квартири за кілька секунд до дев'ятої. Вже відчинивши двері та входячи до будинку, Коррідон почув, як Біґ-Бен почав відбивати годину, та зупинився, щоби полічити кількість ударів. Подзвін Біґ-Бена завжди викликав у нього відчуття ностальгії та нагадував про ті воєнні роки у Франції, коли він, сховавшись у якомусь потаємному прихистку, щовечора слухав дев'ятигодинний випуск новин і пересвідчувався, що Біґ-Бен ще й досі на своєму місці та буде там завтра, аби пробити годину, сповіщаючи точний час[26].

Коли вщухло відлуння останнього удару, Коррідон увійшов досередини, замкнув вхідні двері на замок і на засув, увімкнув світло та піднявся крутими сходами, що вели просто до вітальні. У кімнаті тхнуло вогкістю та засобом для полірування «Ронак», а холодна чистота обстановки незмінно нагадувала йому передпокій якогось благочинного закладу для нужденних.

Перш ніж зняти свого плаща, Коррідон спорожнив кишені та знайшов конверта, якого дав йому Ренлі. Він запхав його до кишені та геть про нього забув. Аби розправити той конверт, струсив його, затиснувши між кінчиками пальців, а тоді взяв із собою до спальні, увімкнув світло та присів на ліжко. Коррідон стомився. Він мало спав минулої ночі, тож зараз позіхав, думаючи про те, що встиг зробити за цей день, і відчував утіху від того, як добре усе склалося. А тоді впав на ліжко навзнак, випростав ноги та закурив цигарку. Сімсот п'ятдесят фунтів, це ж треба! Він заніс отримані паки однофунтових банкнот до банку, поклав їх на свій рахунок і вишкірився у посмішці, коли касир здивовано на нього глипнув. Потім він подався до одного ошатного будинку в Кенсінґтоні та побалакав з пластичним хірургом, який свого часу так багато зробив для Коррідона, коли той лежав у шпиталі, видужуючи від гестапівських частувань. Він розповів хірургові про Еффі.

— Доку, мені байдуже, скільки це коштуватиме, просто зробіть це для неї.

І доктор записав Еффі на прийом.

Ніяковіючи від думки про вдячність дівчини, Коррідон зателефонував Еффі, розповів, що залагодив справу з хірургом, а тоді хутко, поки вона не почала йому дякувати, поклав слухавку.

Згодом він мав зустріч із одним чоловіком у Вайтчепелі та ще з одним — на Белем-Гай-стріт, і два невеликі пакуночки, які він привіз з Америки, ретельно зашивши їх у поли тренчкота, перейшли з рук у руки. Тоді Коррідон автобусом дістався Вест-Енду, повечеряв і повернувся до квартири. Коррідон був задоволений тим, як минув його день. Зараз він лежав на ліжку, дивлячись у стелю, і його огортало відчуття добробуту.

У кімнаті було тихо; жодний звук не долинав до нього ззовні. Було щось заспокійливе у товстих залізних ґратах на вікнах. Коррідон анітрохи не почувався самотнім, лише надійно відгородженим від світу, від усілякого втручання ззовні. Лежачи отак, він розслабився та думав про Жанну Персіньї, якою бачив її тоді, коли вона стояла перед каміном у квартирі Крю, тримаючи руки у кишенях штанів, з обличчям, позбавленим будь-якого виразу. Коррідон запитував себе, що вона робить у цю мить. Завтра він зустрінеться з нею у клубі «Аметист» і скаже їй, що не збирається братися до тієї роботи. Він уявляв собі її реакцію. В її очах спалахнуть зневага та гнів. Ренлі дивитиметься на нього здивовано й зніяковіло, як людина, що заскочила друга за якимось негідним учинком. Ян схопиться за свого маузера. Коррідонові губи сіпнулися у посмішці. Він скаже їм, аби позивалися. І не матимуть вони на те жодної ради.

Згадавши про конверт, якого йому дав Ренлі, Коррідон узяв його, відкрив і витягнув звідти кілька аркушів паперу. А тоді без цікавості почав читати охайні друковані слова. Меллорі для нього нічого не важив, і він читав складений Ренлі опис лише тому, що хотів відпочити й не мав нічого іншого до читання.

Браян Меллорі.

Народився: 4-го лютого 1916 року

Опис:

Зріст: 6 футів і 1 дюйм.

Вага: 182 фунти[27].

Волосся: темно-брунатне.

Очі: карі.

Зовнішність: приваблива.

Густо засмаглий.

Прикметні риси: голос тихий внаслідок поранення, що його він дістав під час утечі з табору для військовополонених. Розмовляє пошепки, неспроможний кричати чи підвищувати голос, однак завдяки вправлянням досяг того, що його мову чують, вимовляє слова надзвичайно чітко.

Особливості поведінки: коли сердиться, має звичку терти правим кулаком долоню лівої руки. Коли задоволений — ляскає в долоні та жваво потирає руки. Цигарку незмінно тримає між вказівним і великим пальцями. Має звичку запалювати сірники, кресаючи ними об ніготь великого пальця. Пишається своїм умінням зберігати незворушний вираз обличчя: вкрай нечасто сміється чи посміхається.

Коррідон щось нетерпляче пробурмотів, а тоді пропустив сторінку та заходився читати далі навмання.

Родинні стосунки: як нам відомо, єдиним його родичем є тітка — міс Гільда Меллорі, що мешкає в містечку Вендовер, у долині. Тітка виховувала Меллорі з чотирирічного віку після смерті його матері. З батьком Меллорі часто сперечався і рідко зустрічався. Пропри це, батько зробив його своїм спадкоємцем і після смерті залишив йому значну суму грошей.

Коррідон позіхнув. Йому було нецікаво, і хоча опис, залишений йому Ренлі, містив у собі значний обсяг подібних відомостей, Коррідон не завдав собі клопоту читати далі. Зжужмавши аркуші паперу у тверду та пружну кульку, він пожбурив її у порожній камін.

«Ще хвильку-другу — і треба буде встати, роздягтися та вкладатися в ліжко», — сказав він сам до себе і, вдоволено зітхнувши, заплющив очі. Спливали хвилини, а Коррідон усе так само лежав, легенько дихаючи, жорсткі риси його обличчя пом'якшали, а розум полинув у мандри поміж світом сну та світом явним.

2

Коррідону снилося, що на краю його ліжка, склавши свої витончені білі руки в пелені, сидить Марія Гауптманн. Її обличчя розтрощене та закривавлене, яким він бачив його тоді, коли вона лежала, застрелена, коло його ніг. Здавалося, ніби вона намагається щось йому сказати, однак у неї не було рота; лише два широко розплющених ока понад чорним проваллям ув обличчі, з якого стирчали нечисленні зуби, що лишилися. Та Коррідон був певен, що вона намагається щось йому сказати. Йому вже не вперше снився цей сон, і щоразу в нього складалося враження, що Марія збирається сказати щось дуже важливе, однак ніколи так і не казала. Вона просто сиділа на ліжку, сповнювала його жахом і нікуди не йшла.

Стукіт у вхідні двері розбудив Коррідона. Він підвів голову з подушки, відчув у щелепах тупий біль і усвідомив, що знов уві сні скреготав зубами. Тоді прислухався. Минула хвилина, і стукіт повторився. Коррідон спустив ноги з ліжка та сів. Рухаючись тихцем, пройшов до вітальні та, не вмикаючи світла, відхилив завісу й поглянув долі, у мьюз[28]. Вона стояла у місячному сяйві, досі в тому самому чорному светрі, простоволоса, тримала руки у кишенях своїх чорних штанів, а в губах стискала цигарку.

Якусь мить Коррідон постояв, дивлячись на неї, відтак увімкнув світло та спустився крутими сходами вниз. Йому на гадку не спадало, чому вона могла завітати до нього о такій годині, однак не мав жодних побоювань, а тому відсунув засув і відчинив двері.

— Заходьте, — сказав він. — Ви самі?

— Так, — відказала Жанна та пройшла повз нього до крихітного передпокою.

— Прямо до сходів і нагору, — мовив Коррідон, затримавшись, аби зачинити двері, та перед тим визирнув у темряву, гадаючи, чи, бува, не ховаються там у тінях Ян або Ренлі. Проте нікого не побачив. Жанна підіймалася нагору крутими східцями, і Коррідон пішов за нею слідом. Він дивився на пряму спину дівчини та бачив, як рухаються її стегна, коли вона переступає з одної сходинки на наступну.

Вона увійшла до вітальні, зупинилася коло каміна та розвернулася обличчям до Коррідона. Він стояв у дверному проході.

— Що привело вас сюди? — запитав він, потираючи обличчя долонею. — Я саме збирався лягати. Погано спав минулої ночі.

Вона відвернулася від нього та, не відповівши на запитання, почала пильно оглядати кімнату, вдивляючись у кожну деталь і не оминаючи нічого. Спостерігаючи за нею, Коррідон уперше усвідомив усю занедбаність кімнати та зауважив усі її недоліки — вичовганий килим, фотель із пружиною, що стирчала назовні, вкритий зарубками та плямами стіл, «Загнаний олень» Лендсіра[29] над камінною полицею.

— Вип'єте чогось? — раптом запитав він і дістав із буфета пляшку джину. — Десь тут мало би бути ще трохи вермуту. — Він побрів на кухню, роздратований сам на себе за те, що мусив удатися до такого виправдання, аби лише уникнути її бентежної мовчазної присутності. Доки він знайшов вермут і повернувся до вітальні, це незатишне відчуття минулося, проте легка тривога лишилася.

Жанна досі стояла навпроти каміна — мовчазна, нерухома та насторожена. Насвистуючи під ніс, Коррідон змішав напої та поставив келих на стільницю коло неї.

— Сідайте та почувайтесь, як удома; звісно, цей смітник складно назвати домом, однак це найліпше з того, що я зміг собі дозволити. — Він бухнувся у фотель, і той заскрипів під його вагою. — Ну, будьмо! — Він випив трохи джину з вермутом і скривився. — Але ж і паскудний цей джин.

Жанна не поворухнулась і не приділила уваги напоєві, що його він поставив на стіл. Коли це раптом вона сказала:

— То ви маєте звичку давати обіцянки й не дотримуватися їх, чи не так?

Такої прямої атаки Коррідон аж ніяк не очікував і на якусь мить розгубився, одначе швидко опанував себе та засміявся.

— Небагацько ж лишилося того, чого ви про мене ще не довідались, еге ж? — сказав він, випроставши свої довгі ноги. — Ваша правда. Я не завжди дотримуюся своїх обіцянок.

— Ви зголошуєтеся виконати завдання, приймаєте платню, а тоді не беретеся до роботи, — провадила вона далі. — Це доволі простий спосіб заробляння грошей, правда?

Коррідон кивнув.

— Доволі простий. Часом аж надто простий, — безтурботно погодився він. Однак його здивувало те, що Жанна була така спокійна та стримана. Коррідон очікував, що вона люто кидатиметься на нього, і якби вона це робила, він би почувався впевненіше.

— І ті, хто дав вам гроші, не отримують жодного відшкодування, чи не так?

— Жоднісінького, — бадьоро підтвердив Коррідон. — Завдання, що їх мені доручають, не терплять розголосу. Але, звісно ж, якщо ви зберегли мою розписку, то можете позиватися, — і він засміявся.

Жанна загасила цигарку, взяла свій джин із вермутом і незворушним поглядом подивилася на Коррідона з-понад келиха. Він вже приготувався нахилити голову, вважаючи, що Жанна збирається вихлюпнути вміст келиха йому в обличчя, проте вона цього не зробила. Натомість вона вихилила половину свого напою, підійшла до софи та сіла.

— Як я й очікувала, Крю розповів вам про те, що наші документи не в порядку, — мовила вона. — І про те, що ми не маємо права бути тут, правда?

— Він про це згадував. Я ще подумав тоді, що з вашого боку було вельми оптимістично просити у мене розписку.

— То ви не мали наміру шукати Меллорі?

Щось пішло геть не так, як планував Коррідон, але Жанна лише випередила події та сама висловила те, що він збирався сказати їй завтра ввечері, тож це була просто розбіжність у часі, яка не змінювала суті справи. Вона так само могла дізнатися правду зараз, як і коли-інде.

— Ну звісно ж, не мав, — сказав він м'яким тоном. — Якщо ви так бажаєте забрати життя того чоловіка, то маєте вбити його самотужки. Навряд чи можна очікувати, що я вбиватиму людину, яку ще зроду навіть не бачив, і то лише тому, що самі ви на це не здатні, хіба не так?

— А проте ви прийняли наші гроші.

— Я ніколи не відмовляюся від грошей, — відказав він, дістав з кишені пачку цигарок і запропонував Жанні: — Закурите?

Вона взяла цигарку. Коррідон зауважив, що її тонка рука залишалася твердою.

— Людям не варто приходити до мене з оцими їхніми безглуздими завданнями, — провадив він далі. — Ліпше би вони дали мені спокій.

Жанна відхилилася назад і закинула ногу на ногу. Вона мала цілком невимушений та розслаблений вигляд. Її очевидний спокій починав спантеличувати Коррідона.

— Ви напрочуд добре тримаєтеся, — мовив він, сподіваючись, що від його дошкульних слів її терпець урветься. — Втратити усі ті гроші — то не жарти.

Аж раптом, уперше, відколи він її побачив, Жанна усміхнулася.

— Ви думаєте, що я — дурепа, правда?

— Не зовсім, — відказав він і засміявся. — Хіба що трохи простодушна дівчина.

— Тому що попросила вас дати розписку?

— Ну, ви ж бо не зможете вимагати повернення грошей на її підставі, чи не так?

— Ні, не зможу. І я це розуміла. Я попросила вас її підписати з іншої причини.

Коррідон насторожився, запитуючи себе, чи не помилявся він, бува, щодо цієї трійці. Він увесь час відчував, що вони надто легко погодилися на його умови. Але що вони могли йому зробити? Гроші — у безпеці в його банку; до них ці троє не дістануться.

— І що ж то за причина?

Вона допила свій напій, а тоді простягнула келих.

— Я би не відмовилась від іще одного.

Дещо здивований, Коррідон узяв келиха, і, поки він змішував напої, Жанна мовила:

— Я прийшла, щоби переконати вас знайти Меллорі.

Він озирнувся на неї через плече та підвів брови.

— Хотів би я знати, чому ви думаєте, ніби вам це вдасться?

— А чому б вам його не знайти? — мовила вона, нахилившись уперед. — Меллорі — зрадник. Він заслуговує на смерть. Ще два роки тому ви не мали співчуття до зрадників, чи не так?

— Мене не обходило, зрадники вони чи ні, — сказав він, передаючи їй келиха. — Я просто робив те, що мені наказували робити. Мої особисті почуття до того або іншого чоловіка чи жінки ніколи не мали ваги.

— Ви не вагалися б, якби знали П'єра, — сказала вона, так стиснувши пальці однієї руки, що суглоби аж побіліли.

— Однак я не знав П'єра. — Він знову бухнувся у фотель. — Зрештою, таких П'єрів були сотні. І тільки тому, що ви з ним були коханцями...

Вона скочила на ноги, розливаючи на підлогу свій напій, її очі спалахнули, неначе два чорних вибухи.

— То ви збирається знайти Меллорі чи ні? — домагалася відповіді Жанна, стоячи над ним.

— Звичайно, ні, — недбало відповів він, відчувши, що до нього повернулася впевненість. Саме на таку реакцію Коррідон і розраховував, і з таким він міг впоратися. — Витягайте свої каштани з вогню самотужки.

— То ви його не шукатимете? — закричала Жанна.

Він бачив, що дівчина докладає неабияких зусиль, аби потамувати те шаленство, яке загрожувало поглинути її саму. Її груди важко здіймалися; обличчя стало білим як крейда і невиразним, як гіпсова маска.

— Ну, звісно не шукатиму, і ви нічого з цим не вдієте. Маєте мою розписку, але не зможете вимагати повернення грошей на її підставі. Маєте Яна з його пугачем, але він мені не суперник, і ви це добре розумієте. Ви троє мене не лякаєте. Ваші гроші у мене, і я їх віддавати не збираюся. І жоден із вас нічого з цим не вдіє.

Жанна стояла, обернувшись до Коррідона спиною, тож він не міг бачити її обличчя. Через кілька секунд вона підійшла до софи. Коли Жанна сіла, Коррідон побачив, що до неї повернулися спокій та стриманість, і насторожився, не знаючи, що буде далі.

— Я від початку знала, що саме так ви й поведетесь, — сказала вона, — але Ренлі сказав, що довіряє вам.

— Ренлі належить до типу довірливих людей, — сказав Коррідон, уважно спостерігаючи за нею. Він відчував, що спокійна Жанна набагато небезпечніша, ніж розлючена. — Він судить про інших по собі. А це велика помилка.

— Авжеж, велика помилка. — Вона відвела погляд від Коррідона й уважно розглядала гравюру над камінною полицею. — Проте, знаєте, ви однаково доведете цю справу до кінця. Ми вважали би за краще, якби ви співпрацювали з власної волі, та якщо ні — нам залишається лише примусити вас зробити те, чого ми хочемо.

Коррідон розреготався. Сказане Жанною його щиро розвеселило.

— Сміливе твердження, еге ж?

— Ви так гадаєте? — Вона рвучко розвернулася та прикипіла до нього поглядом. — Це не просто погрози. Ми доручили вам знайти Меллорі, і ви його знайдете.

— Чому ви так у цьому впевнені?

Вона витримала паузу, достатньо довгу для того, щоб її наступні слова справили належний драматичний ефект, а тоді, не відводячи своїх очей від Коррідонових, мовила:

— Крю мертвий.

З

Коррідон згадав, як Крю, заламуючи руки, казав йому: «Мене не полишає думка, що вони збираються мене вбити. Ніяк не можу перестати ставити себе на їхнє місце. Що іще вони можуть зробити у цій ситуації?»

Слова Жанни вибили його з колії, і якусь довгу мить він не знав, що сказати. Холодок пробіг Коррідонові поза спиною, в його свідомості знову промайнула думка: «Невже я недооцінив цих трьох, чи, може, вона бреше?»

Жанна саме запалювала цигарку, коли він різко мовив:

— Чому мене має хвилювати, живий він чи мертвий? Для мене він — ніщо.

Вона відкинулася на спинку софи та спостерігала за ним, пальцем струшуючи цигарковий попіл на вичовганий килим.

— Ви поводитеся не надто розумно, — сказала вона. — Задумайтесь на хвильку. Можливо, живий Крю нічого для вас і не важив, але тепер, коли він мертвий, важить чимало. Поміркуйте самі.

— До чого ви хилите? — запитав Коррідон, нагинаючись уперед у своєму фотелі.

— Крю був застрелений за п'ять хвилин після того, як ви пішли, — відказала вона без жодних емоцій на обличчі. — І досі не розумієте? Ну ж бо, поміркуйте гарненько.

І Коррідон раптом усвідомив, що якимось чином ці троє виявилися занадто розумними для нього. Та навіть зараз він не міг утямити, що саме пішло не так. Лише холодний, переможний погляд ув очах Жанни сповіщав Коррідона, що троє змовників його перехитрували.

— Для мене він — ніщо, байдуже — живий чи мертвий.

— Вони цьому не повірять.

— Хто?

— Та ж поліціянти, ясна річ.

А тоді Коррідон збагнув, як саме вони це зробили, і спаленів від люті. На пістолеті знайдуть лише його відбитки пальців. Зараз він згадав, що Ян був у рукавичках. Розписка, що її він підписав, слугуватиме мотивом. Його бачили, коли він полишав квартиру Крю. Продавець тютюну, який прикрашав вітрину, пригадає та упізнає Коррідона. А поліція вже стільки років тільки і чекає нагоди, щоб його злапати. Тож годі сподіватися, що поліціянти приділятимуть багато уваги доказам.

— Ви брешете, — різко сказав він. — Жодному з вас не стало би духу застрелити Крю.

Жанна незворушно поглянула на Коррідона та нічого не сказала, так, ніби цей вибух гніву не був гідний того, аби бодай якось на нього відповідати.

Він запалив іще одну цигарку, закинув ногу на ногу, випростав їх, зробив нетерплячий рух і підвівся.

— Якщо ви спробуєте покласти на мене вину за вбивство Крю, я потягну за собою вас трьох, — застеріг Коррідон.

— Не думаю, що вам це вдасться, — спокійно мовила Жанна. Тонкою рукою вона відкинула з обличчя пасмо темного волосся. — Ніхто не знає, що ми жили у квартирі Крю. Нас ніхто не бачив. Ми були дуже обачні. Тож ми просто зникнемо з поля зору. Крім того, не існує нічого, що пов'язувало би нас із Крю — анічогісінько.

Коррідон потер долонею щелепу, пильно поглянув на Жанну, а тоді змішав іще один напій. Поки він це робив, його розум вивчав проблему, намагаючись знайти вихід зі скрутного становища.

— Ви ж не думаєте, що після всього сказаного зможете залишатися тут і надалі? Мені досить лише викликати поліцію, розповісти їм, як усе було насправді, та передати вас у їхні руки. Либонь, про таку можливість ви не подумали?

— Це було би не надто розумно з вашого боку, — сказала вона і посміхнулася. — Доведеться вам вигадати щось краще. Адже, якщо викличете поліцію, доведеться давати пояснення. І тоді буде ваше слово проти мого. Проти вас свідчитиме ваша власна репутація. А найгірше, що загрожує мені, — це кілька місяців у в'язниці; проте, найімовірніше, мене просто депортують. Але ж я завжди зможу повернутися.

Жанна мала рацію. Було не надто розумно лякати її поліцією, але — нема ради — Коррідон мусив визнати, що на якусь мить він таки втратив самовладання. Він сьорбав свій напій та розмірковував. У певному розумінні те, що сталося, було неминуче. Граючи в цю гру, годі сподіватися, що повсякчас виграватимеш. Коррідон знав, що рано чи пізно неодмінно схибить. І зараз найкращим виходом зі становища буде визнати свою поразку. Він ще зможе перехитрувати їх згодом, коли вони втратять пильність.

— Гаразд, — сказав він і силувано засміявся. — Схоже, ви таки пошили мене в дурні. Я поверну вам гроші. Ви ж цього хочете?

— Ні, ми не хочемо грошей. Ви прийняли платню, тож мусите довести справу до кінця. Ви знайдете Меллорі.

— До дідька вас і вашого Меллорі! — розгнівано вигукнув він. — Я маю чим зайнятися, окрім як марнувати свій час, шукаючи вітра в полі. Шукайте його самі. Завтра я поверну вам гроші.

— Ви знайдете Меллорі, або ми надішлемо до поліції пістолет і розписку. Отже, я вас попередила, а ви робіть, як собі знаєте.

Його обличчя набрало жорсткого виразу та застигло.

— Не зловживайте своїм таланом.

— Талан тут ні до чого. Ми розуміли, що саме ви спробуєте зробити, тому вжили застережних заходів. Ви не маєте альтернативи і вчините мудро, якщо це усвідомите.

Коррідон знову сів у фотель. Його спіймали у пастку, і він це розумів. Якщо вони були достатньо холоднокровні, щоб убити Крю, то завиграшки можуть звалити вину за це вбивство на нього, і зроблять це без жодних докорів сумління.

— Схоже, ви таки твердо постановили доп'ясти свого, чи не так? — безтурботно мовив він.

— Ви самі зіграли нам на руку, — сказала вона, гасячи свою цигарку.

— А Крю? Ви з холодним серцем його вбили — один із вас убив. Але ж він вам нічого не зробив.

— О, якраз-таки зробив. Йому слід було дати нам спокій, а не пхати носа до наших справ, — з кам'яним виразом обличчя сказала вона. — Нікому не варто ставати на нашому шляху, надто коли ми вже зайшли так далеко. Ми не могли йому довіряти; однак не вбивали б його, якби ви були з нами чесні. Тому Крю мусив померти. Це був очевидний спосіб здобути над вами владу.

Раптом Коррідон запитав себе, чи не блефує вона. Він аж ніяк не міг прийняти той факт, що Крю — мертвий, холоднокровно застрелений.

А що, як вони просто заховали Крю деінде? А що, як насправді він не мертвий?

Жанна продовжувала:

— Ви знайдете Меллорі. Маєте підказки, які допоможуть у пошуках, а також докладний опис самого Меллорі. Ми у вашу роботу не втручатимемося. Можете шукати так, як вважатимете за потрібне, мусите лише його знайти. Ми даємо вам на це три тижні.

— А що тоді?

— Якщо до того часу ви не знайдете Меллорі, ми муситимемо вирішити, чи ви справді доклали достатньо зусиль, а чи просто нас надурили. Ми вжили усіх запобіжних заходів. Пістолет і розписка лежать в адвокатській конторі, правникам якої ми дали настанови, аби надіслали ці докази до поліції, якщо бодай один із нас упродовж тижня не вийде з ними на зв'язок. — Жанна підвелася. Її шовковиста чорнява голова сягала Коррідонові до плеча. Вона підвела на нього погляд — серйозний, спокійний та безстрашний.

— Чому не прийшов Ренлі? — запитав Коррідон. — Або ж Ян?

Вона зробила нетерплячий рух, неначе відповідати на таке несуттєве запитання було би марною тратою часу.

— Ренлі про це нічого не відомо. Ян — надто запальний. Крім того, я тут із власної ініціативи.

— То Ренлі про це нічого не знає? Вбивство приголомшило б його, чи не так?

— Можливо. Це несуттєво. — Вона зробила рух, збираючись пройти повз Коррідона в керунку дверей. — Гадаю, наразі це все. Ми триматимемо з вами зв'язок. Ви маєте три тижні. І не варто недооцінювати Меллорі. Він дуже небезпечний.

— Дозвольте, я піду перший, — сказав він. — Я увімкну світло. — Коррідон щосили стримував себе, він був неначе стиснений кулак.

Він зійшов сходами додолу, ввімкнув світло у передпокої та відчинив вхідні двері. Мьюз зяяв темрявою, і в обличчя йому повіяло холодним вітром. Світло з передпокою осявало вологу бруківку; Коррідонова постать відкидала велетенську тінь на двері гаража навпроти.

Жанна стояла обіч нього, дивлячись у пітьму.

— Ми дотримаємося своєї частини угоди, — сказала вона. — Знайдіть Меллорі, й ми заплатимо вам решту грошей.

— Тільки не думайте, ніби усе буде по-вашому, — сказав він, неспроможний далі стримувати свою лють. — Я — людина, яку збіса небезпечно шантажувати, й невдовзі ви у цьому переконаєтеся.

Його слова справили на Жанну миттєвий ефект, неначе іскра, що потрапила у бочку з порохом. Коррідон увесь час відчував, що спокій та стриманість Жанни показні — лише маска, що приховує її справжні почуття, проте навіть не підозрював, яке дике шаленство вивільнять його слова у цій дівчині.

Жанна відскочила від Коррідона та стала з ним віч-на-віч. Зараз світло з передпокою падало просто на неї. Здавалося, ніби Жанна стала вищою, обличчя дівчини пожорсткішало, надаючи їй кощавого, побитого життям вигляду, очі сяяли, неначе у розлюченої кішки, скидалося на те, що навіть волосся на її голові стало сторч, а пальці зігнулися, неначе пазурі, й вона випростала руки перед собою та стрясала ними в бік Коррідона.

— А ви переконаєтесь у тому, що я — не та людина, яку можна безкарно обманювати! — вигукнула вона хрипким здушеним голосом. — Мені потрібен Меллорі. Він буде моїм. І ви його для мене знайдете! Ви! Так, ви — ви, дешевий обманнику! Ви — ви, вузьколобий герою! — вона випльовувала в нього ці слова. — Увесь цей час я знала, в які ігри ви граєте. Та жоден засіб не є надто брудним, якщо завдяки йому я знайду Меллорі; ось чому я не гребую вами користуватися! І знайдіть його! — Її голос залунав іще голосніше. Вона вже криком кричала на Коррідона. — Чуєте? Знайдіть його! А як ні — я не матиму до вас пощади. Я прийду подивитися, як ви повиснете у зашморгу! — Вона позадкувала, її обличчя пересмикувалося, в очах палав вогонь.

Коррідон витріщався на неї, відчуваючи, що його аж холодом обіймає. Жанна скидалася на божевільну, на небезпечну, на щось не від цього світу.

— Знайдіть Меллорі! — знову крикнула вона, а тоді пішла геть; і варто було їй ступити крок назад у темряву, як її чорне вбрання миттєво зробило дівчину невидимою.

4

Затягуючи пасок свого плаща, Коррідон тихенько мугикав собі під носа якусь мелодію, однак його очі були холодні, а обличчя застигле. Він мусить пересвідчитися, чи Крю мертвий. Якщо його справді вбили, то безсумнівно — ця дівчина здійснить свою погрозу; хіба що, звісно, йому таки вдасться знайти Меллорі. Він-бо від самого початку підозрював, що ця Жанна — небезпечна; а зараз почав думати, що вона — не при своєму розумі. Коррідон згадав, що Крю називав її нелюдяною. Ще він казав, що Жанна — схиблена. Що ж, Коррідон побачив, якою була Жанна, коли кричала на нього, і зараз він запитував себе, чи, бува, Крю не мав рації.

Коррідон узяв капелюха та попрямував до дверей, залишивши світло увімкненим. Якщо за квартирою стежать, то нехай уже ліпше думають, що він і досі вдома. Спустившись сходами, відчинив передні вхідні двері та визирнув у пітьму. Він нічого не побачив і зрозумів, що його теж ніхто не зможе побачити. Важкі чорні хмари затуляли місяць. Вітер приносив із собою натяки на дощ, надворі холоднішало. Коррідон нечутно зачинив за собою вхідні двері та рушив до схожого на тунель виходу з мьюзу, що вів до Гросвенор-сквер.

За пів години він дістався квартири Крю, задоволено зауваживши, що ніхто не йшов за ним слідом. Занедбана вулиця була порожня, а тютюнова крамниця — зачинена на ніч. У квартирі Крю не світилося.

Коррідон зупинився перед вхідними дверима Крю та оглянув замок, присвічуючи собі невеличким ліхтариком. Зауважив, що відчинити двері буде геть неважко. Коррідон був експертом у відмиканні будь-яких замків — він запхав до шпарини тоненьку смужку целулоїду, припасував її до язичка замка та легенько його підважив. Двері розчахнулися. Темрява та густі, важкі пахощі квітів зустріли Коррідона, щойно він ступив до передпокою; проте був там іще один запах: запах пороху.

Коррідон якусь мить постояв у передпокої, а тоді увійшов до вітальні. Він повільно обвів кімнату променем ліхтарика. Там нікого не було; завіси були опущені, а підлогу коло вікна вкривали пелюстки тюльпанів. Нечутно рухаючись, Коррідон перетнув кімнату, дістався дальніх дверей, повернув ручку та посвітив променем ліхтарика в темряву. У невеличкому яскравому кружалі світла одне по одному виникли ліжко, фотель, туалетний столик, шафа, ваза з жонкілями[30] та червоно-синій халат, що звисав з гачка у стіні. А тоді Коррідон спрямував світло на підлогу. Коло ніжки ліжка, на грубому вовняному килимку лежав на боці Крю.

Коррідон стиха крекнув, пройшов кімнатою та спинився за кілька футів від небіжчика. Тоді нахилився вперед і поглянув на нього згори вниз. Крю вбили пострілом у голову, і то зблизька. Дрібнокаліберна куля маузера пробуравила невеличку охайну діру в самісінькому центрі його чола. Певно, Ян вистрілив у нього несподівано, адже на обличчі Крю не відбилося ані переляку, ані жаху. Якщо не зважати на воскову закляклість і неприродне положення щелепи, можна було подумати, що Крю просто спить.

Коррідон відвернувся. Тепер, коли він переконався, що Крю мертвий, більше не було сенсу залишатися у цій квартирі ані секунди. І хоча Коррідонові доводилося бачити чимало насильницьких смертей, загибель Крю його приголомшила. Він запитував себе, скільки ще часу Крю лежатиме на цьому килимку, і скільки ще часу мине, перш ніж за цю справу візьметься поліція. Чи пригадає його власник тютюнової крамниці? Найімовірніше, що так. Усе залежало від того, скільки часу мине, перш ніж хтось знайде тіло Крю. Хай там як, а приходити сюди було ще одним глупством з його боку. Він-бо міг здогадатися, що Жанна — не з тих людей, які блефують. А що, як хтось побачить, як він звідси виходитиме...

Зненацька він вимкнув свого ліхтарика й стояв нерухомо, затамувавши подих і уважно прислухаючись. Чи справді потойбіч дверей щойно скрипнула дошка підлоги, а чи це лише його уява? Коррідон зачекав, але не почув нічого. Чи був хтось у сусідній кімнаті? Чи було те скрипіння розхитаної дошки, яке він майже напевне почув, спричинене чиєюсь ногою?

Він просунувся уперед, зупинився та знову прислухався, й цього разу дошка таки скрипнула. Якби він не наслухав так напружено, чигаючи на найтихіший звук, то не почув би того скрипіння на тлі віддаленого гомону дорожнього руху, що долинав зі Стренда.

Темрява навколо Коррідона немовби загусла, коли він простягнув руку, аби навпомацки відчинити двері. Якусь мить його пальці намацували порожнечу пітьми, аж раптом він приголомшено усвідомив, що двері, які цін зачинив за собою, зайшовши до кімнати, зараз були розчахнуті навстіж.

Тепер Коррідон остаточно упевнився, що у прилеглій кімнаті хтось є. Напруживши все тіло та не видаючи ані звуку, він поволі просунувся уперед, тримаючи ліхтарика напоготові, аби за потреби негайно увімкнути світло.

І тоді хтось мовив з пітьми:

— Ренлі, це ти?

Коррідон і гадки не мав, де саме знаходиться джерело цього голосу. Його звук долинав із пітьми, неначе пара; неначе голос духа, що шепоче під час спіритичного сеансу. То був немовби безтілесний голос, що лунав нізвідки в нікуди, і від його примарності Коррідонові сипнуло морозом по спині.

— Хто там? — різко запитав він і вмить, підкорившись інстинктові самозбереження, хутко припав на одне коліно.

Темряву освітив засліпливий спалах вогню. Від різкого звуку пострілу задвигтіла кімната й шибки заторохкотіли у віконних рамах. Коррідон сіпнувся назад, коли куля, неначе дотиком розпеченого залізного тавра, креснула його по щоці. У спалахові пострілу він мигцем розгледів перед собою неясну постать; та спалах згаснув і постать умить зникла. Коррідон уже розпластався на підлозі, очікуючи, що у нього ось-ось поцілить іще одна куля, коли раптом почув, як гримнули двері та хтось м'яко збіг униз незастеленими сходами.

Коррідон спроквола підвівся на ноги та провів рукою по щоці, відчуваючи, як між пальцями тече кров. За голосом, що промовляв пошепки, та влучністю стрільби наосліп він здогадався, що людиною, яка у нього поцілила, був не хто інший, як Меллорі.