Меллорі

1

Моторний човен був невеликим судном фірми «Брук», мав вісімнадцять футів завдовжки, двигун потужністю десять кінських сил, і ним можна було стернувати за допомогою керма, як автівкою. Човен зберігався в елінґу[63], збудованому з бетону та дерева, і був підвішений над водою у люльці зі сталевих тросів. За допомогою електричної лебідки човен можна було легко опустити на воду — досить було натиснути на ґудзик.

Поки Енн перевіряла двигун, Коррідон неспокійно стояв на варті коло відчинених дверей.

Брюер залишив їх на головній вулиці Данбара, і, щойно він зник з поля зору, Енн із Коррідоном пішки спустилися до моря. Вони відійшли ще зовсім недалеко, коли це Коррідона раптом охопило відчуття, що хтось йде за ними назирці. Він нічого не сказав про це Енн, неохоче подумавши, що це відчуття, зрештою, могло виявитися нічим більшим, аніж нервовою фантазією. Він не втрачав пильності, проте нікого так і не побачив.

І зараз, стоячи у дверному проході, Коррідон відчував, ніби за ним спостерігають. Він визирнув у пітьму, відчуваючи на обличчі холодний вітер, що здіймався з моря, проте не бачив нічого підозрілого.

— Усе гаразд, — сказала Енн, залазячи на стапель[64]. — То як, вирушаємо?

— Так, — сказав він, неохоче розвертаючись до дверей спиною. — Море стає неспокійним. Здіймається вітер. Що раніше ми вирушимо, то краще для нас. Як довго триває шлях до острова?

— Близько години, — відповіла Енн. — Та коли ми туди дістанемося — усе буде гаразд. У домі досхочу консервованої їжі. Вистачить якнайменше на тиждень.

— Тиждень — то дуже добре. — Він знову визирнув у пітьму. — Ну ж бо; вирушаймо.

Енн відчула його неспокій і проникливо поглянула на нього.

— Щось не так?

— Нічого. Гадаю, просто нерви. Мене не полишає відчуття, що за нами хтось стежить.

Вона поквапливо натиснула кнопку електричної лебідки і, поки човен м'яко спускався на воду, підійшла до Коррідона.

— Тоді вирушаймо. Було би жахливо, якби...

Вона затнулася і здушено скрикнула, коли несподіваний порух за відчиненими дверима змусив їх обох різко обернутися. У світлі жарівки, що звисала зі стелі, промайнула і впала на ніс човна чиясь тінь.

— Хто там? — запитав Коррідон, виступаючи вперед.

На світло вийшла Жанна. На рівні пояса вона тримала маузера і цілилася в них. На її білому обличчі застиг холодний вираз, а очі виблискували.

— Я іду з вами, — задихано сказала вона.

Коррідон стиха полегшено зітхнув. Він очікував, що з темряви до них вийде Роулінс.

— Я ще зроду не зустрічав жодної іншої жінки, яка б мала звичку отак несподівано з'являтися у найнедо-речнішу мить, — сказав він і вишкірився. — Як ви в біса сюди дісталися?

— Ми з вами домовилися зустрітися тут, — сказала вона холодним, безживним голосом. — Невже ж ви думали, що зможете так легко мене здихатися?

— Та я взагалі про вас забув, — сказав Коррідон, насторожено стежачи за маузером у її руці. — А Ян, певно, чигає там, у темряві?

— Ні.

— То де ж він у такому разі?

Жанна засміялася. Це був дивний, неочікуваний звук, від якого Коррідону мурашки пробігли по спині. Він втупився в неї очима, раптово усвідомивши, який хворий вона має вигляд. Її шкіра немовби збіглася, надаючи обличчю дівчини голодного та лютого вигляду. Очі Жанни глибоко запали в оточених темними колами очницях і блищали, як у пропасниці. Губи були безкровні.

— Він мертвий, — сказала вона.

— Мертвий? — Такого Коррідон аж ніяк не очікував. — Що сталося? До нього дісталася поліція?

Жанна поглянула на Енн, і гірка, глузлива посмішка промайнула у кутиках її вуст.

— Запитайте її. Вона знає. Яна вбив Меллорі.

Енн судомно вхопила ротом повітря та зробила швидкий крок уперед, але Коррідон потягнув її до себе.

— Про що ви говорите? — запитав він Жанну. — Що змушує вас думати, ніби його вбив Меллорі?

— Я бачила, як це сталося. — Вона занурила свої нервові пальці в густе чорне волосся та пригладила його. — Він нас переслідував.

— Переслідував вас... але як?

Якусь мить Жанна стояла нерухомо, а тоді зненацька слова хлинули з неї потоком.

— Ренлі вбили. Він пожертвував собою заради нас. Яна поранили. Поліції майже вдалося нас упіймати. Ми з Яном сховалися у церкві. — А тоді потік слів пересох, Жанна стояла, дивлячись на Коррідона та Енн, і, хмурячись, притискала пальці до скронь.

— Що ж, продовжуйте, — різко сказав Коррідон. — Що сталося?

— Нам вдалося сісти у потяг, — провадила вона далі, цього разу вже повільніше. — Нам поталанило. Потяг ішов просто до Данбара. Яну було дуже зле. Він потерпав від спраги та постійно просив пити. Я полишила його та пробиралася від одного товарного вагона до іншого, сподіваючись знайти щось, аби втамувати його спрагу. А тоді я почула, як він кричить. Я озирнулася. Він наполовину звісився з вагона та щосили хапався за поручні. — Жанна стишила голос і продовжила говорити вже майже пошепки. — Меллорі тримав його за горло. Я нічим не могла зарадити. Я була надто далеко. Ян упав на колію. А нею саме прямував потяг. Він розкраяв Яна на шматки. Він загинув так само, як Любіш; і вбив його Меллорі.

Коррідон відчув, як дрож пройшов його спиною.

— Ви хочете сказати, що бачили Меллорі? — запитав він, пильно вдивляючись у її обличчя.

— Так.

— Ви його впізнали? Чи не міг то бути хтось інший, кого ви сплутали з Меллорі?

Обличчя Жанни стало жорстким, і, підвищивши голос, вона злостиво сказала:

— Невже ви думаєте, що я можу побачити Меллорі й не впізнати його?

— Вона бреше, — прошепотіла Енн, і Коррідон відчув, як дівчина тремтить коло нього.

— Заждіть, — стиха сказав він їй. — Нехай вона договорить. — І продовжив, звертаючись до Жанни: — А що сталося після того, як Яна було вбито?

Жанна безтямно витріщилася на нього, нахмурилася, а тоді, явно докладаючи чималих зусиль, немовби їй було вкрай складно видобувати спогади із закамарків своєї непевної пам'яті, сказала:

— Я йшла слідом за Меллорі аж сюди. Він вирушив на острів.

— Не поспішайте, — сказав Коррідон. — Меллорі знав, що ви були у тому потягу разом з Яном. Чому ж він не покінчив також і з вами?

Раптом очі Жанни спорожніли, а маузер, націлений на них, захитався в її непевній руці.

— Він вирушив на острів. Я бачила його, — неспокійно промовила вона.

— Звідки ви знаєте, що він на острові? — запитав Коррідон.

— Я бачила його.

— Але як він туди дістався? Ось це — його човен. Чому він ним не скористався?

Рука Жанни здійнялася до чола. Її обличчя набуло збентеженого вигляду.

— Я бачила, як він туди вирушає, — затято правила своєї Жанна. — Він узяв човна з гавані. — Вона зупинилась, а тоді продовжила, немовби промовляючи сама до себе: — Я — остання з них. Вони усі загинули, один за одним. Меллорі виявився надто розумним для них, але не для мене. — Вона зробила рух уперед, погрожуючи їм маузером. — Сідайте у човен, — веліла вона. — Хутчіш! Ми й так змарнували достатньо часу. Меллорі — на острові. Цього разу для нього не буде порятунку. Сідайте у човен.

— Ходімо, — сказав Коррідон до Енн і тихо додав: — Вона геть збожеволіла.

Вони першими залізли до човна, а Жанна — слідом. Вона, скулившись, сіла осторонь на кормі, тримаючи їх під прицілом.

Енн, напружена та зі сполотнілим обличчям, запустила двигун, вивела човен з елінґу та скермувала його у відкрите море.

2

Острів Відлюдника виявився набагато більшим, ніж Коррідон уявляв. Він малював його у своїй уяві як скелясту платформу площею, либонь, зо двісті ярдів, на якій зведено будинок, та коли моторний човен увійшов у невеличку, добре приховану від сторонніх очей гавань, Коррідон поглянув угору та був неабияк вражений, побачивши величезні скелясті стіни, що здіймалися над ним й губилися в густій темряві ген-ген угорі. Вигляд гострих зубчастих скель нагадав Коррідону слова Енн, і тепер він почав розуміти, чому вона казала, що цей острів може бути небезпечний для тих, кому не відомий кожнісінький клаптик його землі.

Густі тумани з моря оповивали острів, у розколинах скелястої стіни завивав вітер, а коли човен наблизився до острова, звідкись із темряви здійнялася величезна зграя мартинів і їхні скорботні крики заглушили ревіння могутніх хвиль, що розбивалися об прибережні кручі.

Поруч з елінґом, точною копією того, що був у Данбарі, починався марш вирубаних у скелі сходів. Саме цими східцями вони утрьох почали спинатися нагору, борючись із поривами вітру, який немовби намагався схопити подорожніх і щомиті загрожував змести їх у море. Коррідон нарахував двісті сходинок, поки вони дісталися широкої кам'янистої платформи, з якої він міг розгледіти неясні, загострені чорні обриси величного піка, що здіймався вдалині на тлі нічного неба.

Він ішов слідом за Енн, пригинаючи голову від вітру, спинаючись вузенькою стежиною, що полого здіймалася вгору, у темряву. Жанна йшла останньою, і Коррідон чув, як вона час до часу щось стиха бурмоче, спотикаючись на нерівній стежці.

Аж раптом вони геть неочікувано натрапили на дім. Він був збудований просто перед скелястою стіною та захищений обабіч масивними скельними утвореннями, але попереду відкривався пронизливим вітрам, що віяли з Північного моря[65]. То був приземкуватий двоповерховий будинок, прип'ятий сталевими стрижнями до суцільної міцної скелі. Дах, підлоги першого та другого поверхів і стіни були зроблені з бетону, причому стіни сягали фута[66] завтовшки. На вигляд той дім був незугарний та міцний, як стародавня шотландська фортеця.

Неподалік від будинку Коррідон міг ледве розрізнити ще один вирубаний у скелі марш сходинок, які вели нагору. Згодом від дізнався, що цими східцями можна піднятися на плато — найвищу точку острова після далекого піка Відлюдник, якому цей острів завдячував своєю назвою. Саме його обриси Коррідон розрізнив ще тоді, коли підіймався стежиною до будинку.

Дім стояв у цілковитій темряві. У його вікнах, неначе у чорних дзеркалах, відбивалися хмари, що повільно сунули небом. Коли Енн зробила крок у бік вхідних дверей, Коррідон упіймав її за руку та потягнув назад.

— Не так швидко, — застеріг він, дивлячись на будинок. — Не кваптеся так. Якщо там усередині хтось є...

— Нікого там немає, — нетерпляче урвала його Енн. — Ви ж не вірите в її побрехеньки?

— Однаково немає сенсу ризикувати.

— Мені нема чого боятися, — відказала вона, вириваючись, і, перш ніж Коррідон устиг її зупинити, підбігла до вхідних дверей. — Маєте чим присвітити? — запитала вона, озираючись через плече. — Ми завжди запечатуємо вхідні двері, коли їдемо з острова. Якщо печатка неушкоджена, то всередині нікого немає.

Коррідон став коло неї та спрямував промінь свого ліхтарика на чималу сургучеву печатку, що неодмінно зламалася б, якби двері відкривали. Йому вистачило кинути на неї побіжний погляд, аби зрозуміти, що сургуч, яким було запечатано двері та одвірок, був неушкоджений і нанесений вже давно.

— Чи є інші входи до будинку? — запитав він, коли Жанна обережно вийшла вперед і стала коло них.

— Ні, — сказала Енн. — Це — єдиний вхід. Як ви можете бачити, на усіх вікнах долішнього поверху є віконниці, й усі вони зачинені зсередини.

Вона дістала з кишені ключа та відімкнула двері. Утрьох вони увійшли до великої, зручної вітальні.

Поки Енн вмикала світло, Коррідон протиснувся повз неї.

— Залишайтеся тут, — сказав він. — Я збираюся оглянути будинок.

— Ви нікого тут не знайдете, — коротко відказала на це Енн.

— Я волію не ризикувати, — промовив він.

Коррідон переходив із кімнати до кімнати і, врешті-решт, задоволено відзначив, що в домі ніхто не ховається і що вдертися досередини ніхто не міг. Коли він повернувся до вітальні, Енн стояла коло великого електричного каміна, а Жанна ні в сих ні в тих неспокійно ходила кімнатою.

Було вже по одинадцятій, і Коррідон заперечив проти того, щоб оглядати острів затемна. Жанна неохоче погодилася. Скидалося на те, що розміри острова, його стрімчасті кручі та несамовиті вітри сповнили дівчину шанобливим страхом. Вона трималася на відстані від Енн і Коррідона, торкаючись пальцями маузера, а в її очах з'явився похмурий, задумливий вираз.

Коли Енн запропонувала провести Жанну до спальні, француженка коротко відказала, що воліє залишитись у вітальні коло каміна.

— Дайте їй спокій, — стишивши голос, промовив Коррідон. — Ходімо нагору й тримаймося від неї подалі.

Просто понад вітальнею була галерея другого поверху, звідки можна було пройти до чотирьох спалень. Коррідон пройшов слідом за Енн до однієї з них і зачинив за собою двері.

— Ви ж не вірите, що Браян тут, правда? — стривожено запитала вона, коли Коррідон трохи змучено сів на ліжко. — Ви ж не вірите в оту її брехню?

Він підвів на неї погляд.

— Я впевнений у тому, що вона — божевільна, — тихо сказав він. — Її історія про Яна взагалі не тримається купи. Я вже починаю думати, що Жанна така одержима Меллорі, що половина усього, що, на її думку, сталося з його вини — то лише витвір її уяви. — Коррідон потер свою щелепу та насупився. — Я міг би навіть припустити, що уся ця історія загалом — витвір її уяви, якби лише міг збагнути, чому було вбито Гарріса, Любіша та Риту Аллен. Проблема в тому, що, хай яка Жанна схиблена, та не одна вона переконана, що ваш брат живий. Ренлі з Яном теж так вважали.

— Ви ж не думаєте, що Яна вбив Браян? Ви ж не вірите у ту нісенітницю? — запитала Енн.

— Ні. Пригадуєте, Жанна казала, що нічим не могла зарадити Янові? Але ж вона мала маузера. Мусила мати, адже Ян точно не мав його при собі, коли випав з потяга. Жанна — першокласний стрілець. Вона могла завиграшки застрелити Меллорі, поки той убивав Яна. Ні, ця історія не тримається купи. Як нам відомо, Яна було серйозно поранено. Він міг померти від ран, а Жанна або уявила собі, що його вбив Меллорі, або ж умисно збрехала. — Коррідон провів пальцями по своєму волоссю. — Але чому? Щось у всій цій справі не так. Чогось бракує. Я збираюся це обміркувати. Щось за усім цим стоїть; якась невеличка деталь, яка має надати усій цій справі сенсу. Якби ж я міг її знайти. — Він підвівся та підійшов до дівчини. — Вкладайтеся спати, Енн. Дайте мені про все поміркувати і не хвилюйтеся ні про що.

— Це таке полегшення для мене — знати, що ви не вірите в її історію, — сказала Енн, кладучи свою долоню на його руку. — Якби ж ви лише повірили, що Браян до цього жодним чином не причетний...

— Жанна каже, що він на острові, — сказав Коррідон. — Гаразд, якщо це так — я його знайду. Маю таке відчуття, що завтра усе це скінчиться.

— Ви його не знайдете, — сказала Енн. — Я це знаю напевне.

— Вкладайтеся спати, — його голос був різкий. — І зачиніть двері на ключ. Я їй не довіряю. Шкода, що я не можу забрати у неї пістолета. Ну ж бо, Енн, лягайте спати. Просто зараз, уночі, ми нічого не зможемо зробити. Мусимо чекати до світанку.

Коли вона пішла, Коррідон почав сновигати кімнатою.

У віконні шиби періщив дощ, і Коррідон виразно чув завивання вітру та звуки хвиль, що розбивалися об скелі внизу. Зараз нічого не можна було вдіяти, залишалося лише чекати ранку, проте йому не хотілося роздягатися та лягати в ліжко. Коррідон відчував неспокій, і невпинні приглушені звуки хвиль його турбували.

Він нетерпляче скинув плащ і сів у фотель. Йому здалося, що востаннє він спав колись дуже давно. Трохи подрімав у потягу, та й квит. І зараз його повіки були важкі; але, навіть якби він ліг у ліжко, то однаково не зміг би заснути.

Він розвалився у фотелі, заплющив очі та почав думати про Меллорі.

Меллорі: голос у темряві; картина, викликана в уяві за описами, отриманими від різних людей. Хороша людина; погана людина. Міфічна постать і безжальний убивця. Чоловік, яким захоплювався Ренлі, якого любила Енн; якого Жанна з Яном так люто ненавиділи; зрадник; чоловік, який був вірним другом. Невловимий, наче мандрівний вогонь. І зараз він або на острові, або мертвий та похований у якійсь безіменній могилі у Франції.

Коррідон роздратовано гупнув кулаком по бильцю фотеля. Він явно чогось не помітив. Чогось у цій історії бракувало, тепер він був у цьому впевнений. Усе почалося через те, що Меллорі зрадив Ґурвіля. Якби Меллорі тримав язика за зубами, нічого цього не трапилось би. Гарріс, Любіш і Рита Аллен були би живі. А ті троє не звернулися б до нього по допомогу. Якби Меллорі тримав язика за зубами. Але чому Меллорі зрадив Ґурвіля? Навіть Ренлі не міг цього збагнути. Невже це й був ключ до розв'язання всієї цієї таємниці? Чи не було це саме те, чого він шукав?

Аж раптом Коррідон випростався у фотелі, бо кімната несподівано поринула у темряву. Це або знеструмлення, або хтось вимкнув головний вимикач. Коррідон тихо підвівся, вкрай обережно перетнув навпомацки кімнату, відчинив двері та поглянув у пітьму. Усе світло в домі згасло. Чулося лише похмуре ревіння хвиль, що розбивалися об скелі.

Коррідон стояв і прислухався, його серце шалено калатало у грудях. І ось із долішньої пітьми до нього долинув голос, від якого волосся на Коррідоновому зашийку піднялося дибки. То був хрипкий пронизливий шепіт, який, здавалося, був безтілесний та линув нізвідки у нікуди. Той самий голос, який він чув у квартирі Крю, — голос Меллорі. Той голос прошепотів:

— Жанно, ти тут?

Коррідон отямився за дещицю секунди до того, як спалахнув вогонь і різкий звук пострілу розлігся домом. Слідом за пострілом пролунав крик — крик Жанни, а тоді — звук дверного засува. За мить будинком промчав потужний порив вітру.

З пітьми навпомацки вийшла Енн і налетіла на Коррідона.

— Що це було? Що коїться? — закричала вона, і голос її був сповнений страху.

Коррідон відштовхнув її вбік, а сам підійшов до балюстради галереї та посвітив потужним променем свого ліхтарика додолу, у вітальню.

Кімната була порожня, вхідні двері — розчахнуті.

— Жанно! — погукав він. — Де ви є?

Відповіді не було.

— Де головний вимикач? — запитав він, обертаючись до Енн.

— На кухні.

— Чекайте тут, — коротко велів він їй та побіг долі сходами. За мить світло знову ввімкнулося, і Коррідон вийшов з кухні, щоб оглянути вітальню.

— Вона зникла, — сказав він, підіймаючи очі на Енн.

— Але що ж то був за постріл? Що сталося? — запитала Енн, спустившись сходами та ставши коло Коррідона.

Він підійшов до вхідних дверей, визирнув у темряву, намагаючись розгледіти бодай щось за стіною дощу, а тоді зачинив двері та засунув засув.

— Роззирніться, Енн, я хочу знайти кулю, — сказав Коррідон і заходився оглядати стіни та меблі, а його обличчя аж сяяло від збудження.

Кулю, що застрягла у дубовій стінній панелі, знайшла Енн. Коррідон виколупав її своїм ножем і покрутив між пальцями сплющений шматочок металу.

— Це куля з маузера[67], — сказав він, стоячи поруч з Енн і, пильно дивлячись на дівчину, злегка усміхнувся та промовив. — Я ж казав вам, що у цій справі чогось бракує. Мене ввів в оману голос. Але зараз я усе збагнув!

З

З плато, що здіймалося понад домом, Коррідон міг з висоти пташиного лету окинути оком геть увесь острів. На дальньому краї височів пік Відлюдник, голий та чорний на тлі ранкового неба. Зі свого місця Коррідонові було видно, що частково острів складався зі смуг вересових пустищ, але основну його масу становили скелі, що простягалися до узбережжя, де завершувалися стрімкими кручами, що обривалися в море. На східному краї простягалася широка смуга піску, а на заході пляж біля підніжжя чорних круч понад морем був густо вкритий зубчастими скелями.

Коррідон кілька хвилин оглядав довколишню місцевість, а тоді вирішив оминути увагою смуги вересовищ. Адже там годі було знайти бодай якийсь захисток, і кожного, хто захотів би перетнути ті пустища, можна було вмить побачити. Західна частина острова з її масивними кам'яними брилами здавалася найбільш придатним місцем для того, щоби там хтось міг переховуватися, тож Коррідон вирішив почати пошуки саме звідти.

Він спустився долі, у видолинок коло підніжжя плато. Ця місцина якнайкраще могла правити за укриття, одначе Коррідон просувався нею вельми повільно, адже більшість часу мусив йти нахильцем, аби його постать не було помітно понад рівнем густих чагарників дроку, що вкривали дно видолинка. Він волів не ризикувати.

Далі за видолинком місцевість починала підійматися, і невдовзі він натрапив на дві стежки, одна з яких вела до пляжу, а інша — круто підіймалася вгору і врешті-решт виходила до стрімких круч десь за милю на захід. Стежина, що збігала до пляжу, була позбавлена будь-якого захистку, тому Коррідон вирішив піти горішньою стежиною, виснувавши, що, діставшись вершечка кручі, він знову зможе окинути острів поглядом з висоти пташиного лету і — принаймні так він сподівався — принагідно матиме можливість оглянути пляж згори, щоби не спускатися додолу.

Коррідон продовжував рухатися далі, усвідомлюючи, який цілковито безлюдний був цей острів. Його єдиними супутниками були мартини, що кружляли над головою, видаючи хрипкі пронизливі крики.

Вже майже ополудні він дістався круч, і сонце почало палити його своїм жаром. Він ішов уже майже три години і за весь цей час не бачив жодних ознак життя, якщо не рахувати мартинів.

А зараз Коррідон ліг долілиць і розпластався на землі, щоб його постать не була помітна на видноколі, та поповз до краю кручі. Він просувався вперед украй обережно, пам'ятаючи, як Енн застерігала його, що тутешня місцевість — вельми підступна та небезпечна. Аж ось він дістався краю та поглянув долі, на масивні кам'яні брили внизу. Трохи праворуч від нього, напівприхована бар'єром каменів, простягалася смуга піску, що вже висихав на полуденному сонці. Щось на поверхні того піску привернуло Коррідонову увагу. Він повільно просунувся трохи далі за край, нахилив шию та поглянув додолу, на самотню низку слідів, що чітко вкарбувалася у пісок. Навіть з такої висоти — вони були за двісті футів унизу — ті відбитки ніг годі було з чимось сплутати. Сліди були великі, розташовані далеко один від одного та віддалялися на північ, у керунку, протилежному від того, звідки Коррідон прийшов, залишивши будинок за кілька миль позаду.

Побачивши сліди, Коррідон був неабияк приголомшений. Це було останнє, що він очікував тут знайти. Меллорі! І, немовби у відповідь на запитання, що спалахнуло в його мозку, він на мить побачив щось, що рухалося вдалині. Він швидко озирнувся та уважно роздивився широку долину, вкриту дроком і хащами чагарників, але не побачив там нічого. І, поки він запитував себе, чи то, бува, не гра його уяви, на небокраї з'явився силует високого та широкого у плечах чоловіка. Постать щезла так само швидко, як і з'явилася, але цього було достатньо.

Не вагаючись, Коррідон став накарачки та почав спускатися схилом, що вів з вершечка кручі додолу, а коли опинився досить низько, щоб його вже не було видно на небосхилі, випростався та побіг.

Місцевість була горбиста та нерівна, тож поки Коррідон дістався долини, він засапався, і піт стікав його обличчям.

За долиною до самого підніжжя Відлюдника простягалася смуга порожньої землі, поцяткована великими кам'яними брилами.

Зараз Коррідон був за пів милі від піка, що здіймався у небо. Коли це, поглянувши вгору, він помітив орла, що несподівано злетів зі свого прихованого серед скель гнізда та полинув на північ. Спостерігаючи за птахом, він побачив, як той, кілька разів квапливо змахнувши крилами, злетів угору та різко відхилився від свого курсу, видавши пронизливе квиління, немовби зненацька чимось стривожений. Коррідон здогадався, що чоловік, якого він мигцем побачив на небосхилі, мусить бути десь неподалік, а тому став обережно просуватися вперед, використовуючи все, що могло правити за захисток, пильнуючи, щоби не зрушити котрогось із каменів, які встеляли його шлях, і жодним чином не виказати свого наближення.

У нього пішло майже пів години на те, щоби дістатися високого кряжу коло самого підніжжя Відлюдника. Він поглянув униз, на широку смугу вересових пустищ, яка круто спускалася додолу, до круч, і зненацька побачив дещо таке, що змусило його випростатися. З його очей нараз зник спантеличений, обережний погляд, а напружений та невпевнений вираз обличчя поступився місцем широкій усмішці.

Не більше ніж за десять ярдів від нього на кам'яній брилі сидів, розтираючи свою щиколотку, великий дужий чоловік, на обпаленому сонцем обличчі якого застиг смутний вираз.

Чоловік рвучко підвів погляд угору, побачив Коррідона, і його обличчя осяяла радісна усмішка.

— Здоров був, старий, — життєрадісно мовив той. — Збіса горбисті тут стежки, еге ж? А я сподівався вас перестріти набагато раніше. Вже донесхочу находився цим жахливим островом.

Це був детектив-сержант Роулінс.

4

— Ви не повірите, — сказав Коррідон, неквапливо спускаючись з кряжа, — та я надзвичайно радий вас бачити.

Роулінс і далі сяйливо усміхався, але в його очах з'явився тривожний погляд, а рука майже соромливо потягнулася до кишені плаща.

— Оце то так, — обачно сказав він. — Оце вже не думав я, що ви колись будете раді, побачивши мене. Здивовані — можливо, та аж ніяк не раді.

— А втім, я радий, — сказав Коррідон. — І годі вже вам намацувати того пістолета, у ньому не буде потреби, — глузливо додав він, сідаючи на кам'яну брилу коло Роулінса. — Я не завдаватиму клопоту. Я справді втішений, що зустрів вас тут. Ви підтвердили одну невеличку теорію, над якою я саме працював. Скажіть-но мені, чи то не ви, бува, походжали пляжем, отам, за кілька миль позаду?

— Ваша правда, ходив, — сказав Роулінс. Йому було складно продовжувати усміхатися, а очі були геть спантеличені.

— Знаєте, на якусь мить я подумав, що то міг бути дехто інший, — сказав Коррідон. — Хоча, зрештою, хто ще, крім копа, спроможний залишити відбитки ніг такого розміру? Як ви сюди дісталися?

— Той поляк, Ян, як там його прізвище, розповів нам, де ви можете бути, — сказав йому Роулінс. — А ця француженка тут, чи не так?

— Авжеж, вона тут. То ви знайшли Яна?

— О, так. Ми знайшли його чи радше те, що від нього залишилось. Мої хлопці підібрали його на залізничній колії за кілька миль від Кокбернспата. І яку ж то історію він нам розповів!

— З ним усе гаразд?

— Ні, я би так не сказав. Насправді, сумніваюся, що він доживе до нашої з ним наступної зустрічі. Він випав з потяга. Дивовижно вже те, що він узагалі міг говорити.

Коррідон витягнув пачку цигарок, запалив одну та кинув пачку Роулінсу. Йому здалося, ніби він почув позаду якийсь тихий звук, але озиратися не став.

— Він випав? Чи, може, його скинули?

— Ця дівчина, француженка, як то її звати?

— Жанна Персіньї.

— Точно. Він каже, що вона вдарила його по голові та викинула з вагона.

Коррідон кивнув.

— Я так і думав, що дійде до цього.

— Що вам узагалі відомо про цю справу? — різко запитав Роулінс.

З кряжа покотився, торохкотячи схилом, камінь, і Роулінс підвів погляд угору, та Коррідон не озирнувся.

— Чимало всього, — сказав він. — Уся ця справа тісно пов'язана з одним типом на прізвище Меллорі. Чи Ян згадував про нього?

— Чи згадував? — мовив Роулінс і набрав трохи знудженого вигляду. — Та він тільки й говорив про того Меллорі та про те, як вони найняли вас, аби ви його знайшли, і ще бозна-що. Невже вони й справді заплатили вам сімсот п'ятдесят фунтів?

Коррідон вишкірився.

— Він явно перебільшував, — сказав він. — А втім, вони таки мені заплатили.

Роулінс допитливо на нього поглянув.

— Він стверджував, що Меллорі вбив двох його друзів — Любіша та Гарріса. А ще він казав, що це Меллорі вбив Риту Аллен. Хоч і сильно він поранений, та водночас навіжений, якщо ви даруєте мені цю гру слів[68]. Ми одразу ж перевірили того Меллорі. Він загинув на бойовій службі близько року тому. Щодо цього немає жодних сумнівів.

— Це точно? — запитав Коррідон. — Ви абсолютно впевнені у цьому?

— Цілковито впевнений.

— Гадаю, Ян розповів вам про те, що саме спричинило всю цю історію? — запитав Коррідон. — Чи розказав він вам про Ґурвіля й про те, як усе це почалось?

Роулінс щось буркнув собі під носа.

— О, так. Мої хлопці саме зараз перевіряють ту його історію, та для нас вона не важить. Мене турбує насамперед смерть Рити Аллен, і я хотів би поговорити з отією француженкою. — Він і далі допитливо вдивлявся у Коррідона. — Нівроку ж ви маєте витримку, — провадив він далі. — Що ви знаєте про Риту Аллен? Ви ж були з нею, коли вона померла, чи не так?

Коррідон кивнув.

— Суто між нами — так, я був у неї вдома. Але я її навіть не торкався. Я почув, як вона закричала, та знайшов її мертву коло сходів. Я не знав, упала вона, чи хтось її зіштовхнув. Але з моєю репутацією я потрапив би у вкрай незручне становище, якби хтось заскочив мене там за таких обставин. Тож я чимшвидше забрався звідти.

— Медичне обстеження показало, що її зіштовхнули, і це означає, що було скоєно вбивство, старий, — поважно сказав Роулінс.

— Це буде непросто довести у суді, — відказав Коррідон. — Матимете чималий клопіт із тим, аби переконати присяжних.

— Але ми завжди можемо спробувати, — сказав Роулінс, і його обличчя знову пожвавішало. — Із вашим минулим і репутацією... — Він радісно усміхнувся. — Мене не здивує, якщо зрештою вам ця справа так просто не минеться.

— Восени й курчата курми будуть, — чемно відказав на те Коррідон. — А наразі на вас чекає невеличка несподіванка. Та не робіть різких рухів. Вона першокласний стрілець і вже зо три хвилини тримає нас під прицілом. — Невже ви її не почули? — Він кинув швидкий погляд через плече і, підвищивши голос, гукнув: — Виходьте-но звідти, Жанно, я познайомлю вас із детективом-сержантом Роулінсом.

З-поза кам'яної брили на кряжі, просто над тим місцем, де вони сиділи, з'явилася Жанна, тримаючи маузера в руці. Легка глузлива посмішка тріпотіла у кутиках її вуст.

— Цього разу, для різноманітності, ви з'явилися в слушну мить, — сказав Коррідон. Він зиркнув на здивованого Роулінса. — Це — Жанна Персіньї. Не раджу вам намагатися утнути з нею якусь штуку. Просто сидіть собі спокійно та намагайтеся тримати язика на припоні. Нам із Жанною є про що поговорити. Правда, Жанно?

— Та невже? — холодним безживним голосом запитала вона.

— А зараз послухайте-но мене... — почав було Роулінс, але Коррідон жестом його вгамував.

— Не знаю, чи встигли ви підслухати те, про що ми тут розмовляли, — провадив він далі, звертаючись до Жанни, коли Роулінс, пробурмотівши щось собі під носа, затих, — та, якщо не встигли, вам може бути цікаво дізнатися, що наш друг знайшов Яна, і Ян, схоже, неабияк розговорився. Якщо вірити йому, то з потяга його скинув не Меллорі, а ви. Це так?

Жанна не відповіла нічого. Вона сперлася на брилу, тримаючи пістолета на рівні стегна та спрямувавши дуло на двох чоловіків. Незважаючи на глузливу посмішку на вустах, здавалося, що дівчина перебуває на межі знесилення.

— Могли би вже й зізнатися у скоєному, — різко сказав він. — Це ж ви скинули Яна з потяга?

— Так, — хрипко мовила вона. — Та хіба це важливо?

— Якраз-таки це важливо, — сказав Коррідон. — Це важить дуже багато. — Він зупинився, а тоді продовжив: — Дуже прикро, що ви не знали, що Меллорі помер ще понад рік тому.

Жанна здригнулася.

— Він живий, — заперечила вона, і її рука мимоволі потягнулася до чола.

— Ні, на жаль, це не так, — сказав Коррідон, уважно спостерігаючи за нею. — Якби ви знали, що він мертвий, усього цього не сталося 6, чи не так? До минулої ночі я й сам був одурений вами. Але ви передали куті меду. Той фокус з імітацією голосу Меллорі спрацював першого разу, та вам не варто було послуговуватися ним удруге. Після того, як я пересвідчився у тому, що всі двері та вікна в домі були замкнені, мені стало цілком очевидно, що ніхто не міг вдертися досередини. А тоді я знайшов кулю і зрозумів, що стріляли саме з вашого маузера. Лише одна особа могла вистрілити й пошепки промовити ваше ім'я — і це були ви. Тоді мені усе стало ясно. Це ви імітували голос Меллорі минулої ночі, тож саме ви могли імітувати його голос у квартирі Крю. А тепер скажіть мені, навіщо ви це зробили? Чи не тому, що прагнули якомога дужче заплутати полювання на Меллорі?

На білому обличчі Жанни посмикувався м'яз. Вона мовчала.

— Була ще одна проблема, що збивала мене з пантелику, — провадив далі Коррідон, — а саме — чому вбили Гарріса, Любіша та Риту Аллен. Усі вони мали одну спільну рису: вони знали щось про Меллорі, щось, що могло до нього привести. Якщо Меллорі мертвий, то хто їх убив?

Жанна відсахнулася назад під його незворушним поглядом. Вона важко дихала, а в очах з'явився пропасний блиск.

— У чому була моя помилка — то це в тому, що я повірив у розповідь Ренлі про те, що Меллорі зрадив Ґурвіля, — спокійним тоном провадив Коррідон. — Сам Ренлі вірив у ту історію, проте почув він її з ваших уст, чи не так? Але ж не Меллорі виказав Ґурвілеву криївку. Це були ви!

Вона судомно вхопила ротом повітря, і її руки зметнулися до обличчя.

— Цьому може бути лише одне ймовірне пояснення, — сказав Коррідон. — Я вас не звинувачую. Я знаю, якими дияволами були ті гестапівці. Спочатку вони взялися за вас, але нічого так і не добилися. Тоді вони вас облишили та взялися за Ренлі. А коли той знепритомнів, знову взялися за вас, чи не так? І цього разу вони змусили вас заговорити. Меллорі чув, як ви виказали Ґурвіля. Та йому було вас шкода, тому він узяв вину на себе. Це був шляхетний вчинок, який цілком йому пасував. Такий уже він був. Коли Ренлі опритомнів, Меллорі сказав йому, що це він зрадив Ґурвіля, і Ренлі йому повірив. Усе правильно?

Жанна зробила зусилля, аби щось сказати, але не здобулася на слово. Її обличчя посірішало, скидалося на те, що вона заледве здатна триматися на ногах.

— Ось ключ до розв'язання усієї цієї справи, — провадив далі Коррідон, уважно стежачи за Жанною. — На помсті наполягав саме Ян. А ви злякалися, що він дізнається правду. Ви ж бо знали — якщо він знайде Меллорі, той розповість йому, що сталося насправді. Тож ви робили усе можливе, щоби звести полювання на манівці. А тоді вам здалося, що Гарріс і Любіш вийшли на слід Меллорі, тож ви їх убили. Ви переслідували мене з Ритою до її будинку і, почувши, як вона розповідає мені про острів Меллорі, злякалися й убили її теж. — Коррідон випростав руку і обвинувально вказав на неї пальцем. — Увесь цей час це були ви, чи не так? Від самого початку це були лише ви, а не Меллорі.

Жанна заціпеніла, її обличчя пересмикувалося, а в очах був безумний блиск.

— Так! — пронизливо закричала вона. — Так, я виказала П'єра! Ви не знаєте, що вони зі мною робили! Але я не хотіла, аби Меллорі брав вину на себе. Він кохав мене, той дурень. Так, ніби мені було не байдуже до такого телепня, як він. Так, я це зробила! Я вбила їх! — Вона почала задкувати, погрожуючи їм маузером. — Залишайтеся на місці! — закричала вона, коли Роулінс підвівся на ноги. — Я не дозволю кинути мене за ґрати. Якщо ви підете за мною, я вас уб'ю!

А тоді вона розвернулася й наосліп кинулася бігти уздовж кряжа, прямуючи до краю кручі.

Роулінс скрикнув і кинувся уперед, але зупинився, коли дві постаті здійнялися з поближніх чагарів і побігли за Жанною.

— Хапайте її, Гадсоне! — схвильовано загорлав він. — Не дайте їй утекти!

Але двом детективам годі було змагатися із Жанною у швидкості.

— Далеко вона не втече, — стиха мовив Коррідон.

Жанна дісталася краю кручі ще до того, як детективи подолали кряж. Вона прудко рухалася вперед, і продовжувала бігти, не зупиняючись, коли її ноги сягнули за край кручі. Здалося, ніби пройшло дуже багато часу, перш ніж вони почули глухий удар, коли її тіло розбилося об скелі.

5

Двоє детективів, несучи свою ношу, загорнуту у церату, пройшли повз них піщаним берегом і попрямували до поліційного човна.

Роулінс непорушно стояв під поривами вітру, засунувши руки до кишень плаща. Його обличчя було задумливе. Час до часу він поглядав на Коррідона, який сидів на кам'яній брилі та курив цигарку, розвернувшись своєю широкою спиною до двох детективів, які саме виконували свою жахливу роботу.

— Що ж, гадаю, ви й цього разу уникнули обвинувачення, — з жалем промовив Роулінс. — Зроду не знав я такого таланливого типа, як ви.

Коррідон похмуро зиркнув на нього спідлоба.

— У вас склалося про мене хибне уявлення, Роулінсе, — холодно сказав він. — Моя біда у тому, що я надто охоче беруся допомагати людям. Нехай це буде для вас засторогою — не повторюйте моїх помилок. Погляньте-но лишень, у яку халепу я вскочив через свою доброту.

— Знаю, аякже, — сказав Роулінс і пирхнув. — Сімсот п'ятдесят фунтів — і ви називаєте це допомогою людям. Краще вам бути обачнішим. Рано чи пізно ви потрапите У біду.

— Та хай би скільки вони мені заплатили, це однаково замала ціна за те, що мені довелося пережити, — гірко сказав Коррідон. — Моє обличчя поширила на своїх шпальтах кожнісінька газета цієї країни, в мене стріляли, мене переслідувала зграя плоскостопих, мене звинувачували у вбивстві й бозна-чому ще. А зараз, гадаю, мені доведеться повертатися разом з вами назад і гайнувати купу свого часу, даючи свідчення, аби допомогти вам розібратися у безладі цієї справи, яка, зрештою, набуде ще більше публічного розголосу. Та я б і пальцем не кивнув, якби, беручись до цієї роботи, знав, що мене спіткає.

— Якщо це вас бодай якось утішить, то знайте, що ми не затримаємо вас надовго, — сказав Роулінс, дивлячись у бік човна. — Добре, що Гадсон і Саундерс прийшли саме вчасно і встигли почути те, що сказала Жанна. Ну, ми вже майже готові вирушати. Маєте щось узяти з собою?

Коррідон повагався, а тоді похитав головою.

— Ні, я готовий, — сказав він і підвівся.

Роулінс лукаво усміхнувся.

— А як щодо човна? Ви ж не уплав сюди дісталися, еге? — запитав він і стиха засміявся, натякаючи, що йому все відомо.

— Щодо човна не переймайтеся, — коротко відказав Коррідон. — Не марнуймо часу. Він — на іншому боці острова. Згодом я пришлю когось, аби його відбуксирувати.

— А як щодо тієї молодиці — ну, тієї, яка зупинила потяг? — запитав Роулінс. — Вона тут, чи не так? На неї чекає штраф у розмірі п'яти фунтів і звинувачення у перешкоджанні поліції. Ми не можемо так просто залишити її тут, розумієте?

— Не згущуйте фарби аж так сильно, — сказав Коррідон. — Ніхто не бачив, як вона зриває той стоп-кран. Я готовий заприсягтися, що вона до цього жодним чином не причетна. Ви не матимете достатньо доказів, аби звертатися до суду. Не вплутуйте її у це.

— Цього я зробити не можу, — сказав Роулінс. — Мушу з нею зустрітися.

— Послухайте, вона — чудова дівчина, — палко сказав Коррідон. — Це — її дім. І човен теж належить їй. Вона може повернутися з острова, коли сама того захоче. Бодай раз будьте вищими за свій обов'язок, Роулінсе. Не вплутуйте її у це.

Роулінс пошкріб підборіддя.

— Вона — сестра Меллорі, чи не так?

— Ви й самі добре знаєте, хто вона така, — коротко мовив Коррідон. — У газетах буде чимало балачок про цю справу. Я не хочу, щоб її ім'я пов'язували з моїм. Ви ж бо розумієте, як усе це подадуть газетярі. Ви ж маєте дочку, чи не так?

Роулінс вишкірився.

— Отут ви дали маху. Це на мене не подіє, — сказав він. — Я маю сина. — Він замислився на мить, а тоді запитав: — А чи не та це дівчина, яку під час війни десяток разів скидали з парашутом у Франції?

— Саме так, це вона. Спробуйте якось і собі стрибнути — побачимо, як вам це сподобається.

— Е, ні, це — не для мене, — з упевненістю мовив Роулінс. — Отож, думаю, що наразі ви, для різноманітності, маєте рацію. Було би несправедливо пов'язувати цю дівчину з таким пройдисвітом, як ви. Ну, гаразд. Вирушаймо.

— Тільки подумайте, а дехто ще каже, ніби поліціянти геть безсердечні! — з глузливою посмішкою сказав Коррідон.

І, коли вони вже прямували до човна, Роулінс запитав:

— Можливо, ви хочете з нею попрощатися? Ми на вас зачекаємо. Не зважайте на нас. — Часом Роулінс бував надзвичайно дотепним.

Коррідон поглянув на нього спідлоба.

— Чому б то мені хотіти з нею прощатися? — коротко запитав він. — Вона — не мій тип. — І він пішов до човна, а коли Роулінс його наздогнав, кисло додав: — До того ж вона має хлопця, що служить на флоті.

— Ті моряки — то хвацькі хлопці, — сказав Роулінс, ховаючи посмішку. — З моряком їй буде краще. Але однаково, ви мене розчарували, Коррідоне. А я ж бо думав, що ви — любас, який знай упадає за панянками.

— Ой, та заціптесь ви нарешті! — прогарчав Коррідон і, вже сідаючи до човна, окинув поглядом смугу прибережних круч, сподіваючись востаннє бодай мигцем побачити Енн.