Метаморфози

¹ Через ефір неосяжний у золототканій киреї

² Ген до кіконів[30] подавсь Гіменей, на далекий фракійський

³ Берег: його надаремно тим разом Орфей закликає.

⁴ Все-таки бог надлетів. Та з собою ні радісних співів,

⁵ Ні розпромінених лиць не приніс, ні щасливих провіщень.

⁶ Навіть його смолоскип, хоч розмахував ним, не займався —

⁷ Тільки потріскував, димом густим роз'їдаючи очі.

⁸ Гіршим, однак, було те, що там скоїлось: юна дружина,

⁹ Серед супутниць — наяд по зеленім гуляючи лузі,

¹⁰ Мертвою впала — в п'яту їй змія свого зуба встромила.

¹¹ Досить по ній наридався, благаючи небо, родопський

¹² Віщий співець. Щоб, нарешті, й глибинних осель не минути.

¹³ Зваживсь до Стіксових вод через браму Тенарську спуститись.

¹⁴ Тіні блідаві — померлих юрбу — залишивши позаду,

¹⁵ До Персефони співець приступив і до того, хто владу

¹⁶ В царстві сумному посів. Для початку, пробігши по струнах,

¹⁷ Мовив: «О ви, божества попідземного світу, куди ми

¹⁸ Прийдемо з часом усі, бо смертними ж ми народились!

¹⁹ Щиро звернутись до вас, якщо можна, дозвольте, без мовних

²⁰ Викрутів, без манівців: я не з тим сюди йшов, щоб уздріти

²¹ Тартар, повитий в імлі, щоб чудовиську, внуку Медузи,

²² Змієволосому, шию потрійним вузлом затягнути,—

²³ Задля дружини прибув я сюди: їй змія запустила

²⁴ Зуб свій отруйний в п'яту, вкоротила літа молодечі.

²⁵ В горі я пробував бути стійким, але з богом Любові

²⁶ Годі змагатись; він добре відомий в надземному світі,

²⁷ В вашому ж — мабуть, не так. А проте в його силу я вірю

²⁸ Й тут; адже й вас поєднала Любов, якщо в чутці про давню

²⁹ Крадіж є правда якась. Цим безрадісним обширом смутку,

³⁰ Хаосом цим, що не відає меж, глибиною мовчанки

³¹ Вас я молю: Еврідіці ви наново виснуйте долю!

³² Всі-бо належимо вам: затримавшись трохи під сонцем,

³³ Рано чи пізно у спільну для всіх поспішаєм оселю.

³⁴ Всі ми прийдемо сюди, де притулок останній; ви двоє

³⁵ Правите роду людського сумним найобширнішим краєм.

³⁶ Буде й вона, звікувавши належний свій вік, однією

³⁷ З ваших підлеглих; прошу її тільки на час — не назавжди.

³⁸ Може, на те не погодиться Доля — тоді в підземеллі

³⁹ З нею залишусь і я: то й моєю натішитесь смертю!»

⁴⁰ Чуючи мову його, що звучала під супровід ліри,

⁴¹ Тіні безкровні слізьми залились. Навіть Тантал до хвилі,

⁴² Спрагнений, не нахилявсь. Іксіонове коло завмерло.

⁴³ Не шматували печінки птахи; Данаїди в бездонну

⁴⁴ Бочку води не лили; на свій камінь присів ти, Сісіфе.

⁴⁵ Кажуть, уперше тоді Евменіди, зворушені співом,

⁴⁶ Лиця зросили слізьми — й не могли вже ні владна дружина.

⁴⁷ Ні підземелля владар відхилити прохання Орфея.

⁴⁸ Кличуть мерщій Еврідіку. Була вона серед недавніх

⁴⁹ Тіней і йшла, нещодавно ужалена, кроком повільним.

⁵⁰ З нею, однак, ще й умову отримав співець із Родопи:

⁵¹ Щоб озирнувсь аж тоді, як уже проминуть вони разом

⁵² Паділ Авернський, а ні — то повернену втратить дружину.

⁵³ Ось вони в тиші глухій по спадистій пнуться стежині,

⁵⁴ Темній, стрімкій, що довкіл оповита смолистою млою.

⁵⁵ Вже й до землі недалеко було, до меж її верхніх,—

⁵⁶ Тут, помогти Еврідіці бажаючи, спраглий любові,

⁵⁷ Глянув на неї Орфей — і вона зісковзнула в провалля.

⁵⁸ Руки співець простягнув, сподівавсь підхопити дружину,—

⁵⁹ Марно: тремтливих долонь тільки подув летючий торкнувся.

⁶⁰ Вдруге звідавши смерть, на Орфея, свого чоловіка,

⁶¹ Не нарікала вона: на любов хіба хтось нарікає?

⁶² Тільки востаннє гукнула: «Прощай!» — та до нього долинув

⁶³ Шепіт, — і знову, сумна, подалась у похмурі глибини.

⁶⁴ Він — остовпів, перейнявшись подвійною смертю дружини,

⁶⁵ Так, наче той, кого пес триголовий злякав, що нашийник

⁶⁶ Мав на середній з голів: не раніше звільнився від страху.

⁶⁷ Ніж од природного стану свого — перевтілився в камінь.

⁶⁸ Мов той Олен, що на себе ж накликав біду і злочинцем

⁶⁹ Сам видаватись хотів; або ти, нещаслива Летеє,

⁷⁰ Вродою горда надмір: ті серця, що горнулись до тебе

⁷¹ Пристрасно, — скелі тепер на раменах вологої Іди.

⁷² Як не благав, як не рвавсь він назад, — перевізник на той бік

⁷³ Перепливти не давав. Сім ночей і сім днів невідступно

⁷⁴ Він біля Стіксу, зчорнілий, сидів, не торкаючись хліба.

⁷⁵ Тугою, болем душевним жививсь, упивався сльозами.

⁷⁶ Чуючи жаль до підземних богів, на верхів'я Родопи,

⁷⁷ В край свій подавсь і на Гем, де буйні гудуть Аквілони.

⁷⁸ Рік, що сузір'ям риб завершився, Тітан ясночолий

⁷⁹ Ось уже втретє зімкнув, та Орфей, одцуравшись любові,

⁸⁰ Жодної жінки не знав, чи тому, що до них став байдужий,

⁸¹ Чи через те, що беріг свою вірність. А з ним поєднатись

⁸² Прагнули різні й відмову гірку не одна тоді чула.

⁸³ Став він призвідцем того, що й суворі фракійські племена,

⁸⁴ Хіть невгамовну свою перенісши на хлопців незрілих,

⁸⁵ Віку людського весну, наче квітів первинки, зривають.

⁸⁶ Пагорб самотній знімавсь, а на ньому — немовби майданчик,

⁸⁷ Що віддаля зеленів, муравою м'якою порослий.

⁸⁸ Затінку там не було. Та як тільки співець божественний

⁸⁹ Сів на зелену траву й дзвінкострунної ліри торкнувся,—

⁹⁰ Затінок там появивсь: бо додонське сюди завітало

⁹¹ Дерево, гай Геліад[31], а за ними — й дуб небосяжний;

⁹² Липи м'які прибули, потім — буки й лаври безшлюбні,

⁹³ З ними — горіхи ламкі і для ратищ уживаний ясен.

⁹⁴ Далі — ялиця гладка, і жолуддям обтяжений скельний

⁹⁵ Дуб, і розкішний платан, і клен, що багатий на барви.

⁹⁶ Лотос, покинувши воду, прийшов і верба надбережна.

⁹⁷ Вічнозелений самшит, і кущі тамариску тонкого,

⁹⁸ Й мирт, що двоколірні має плоди, й пурпурова калина,

⁹⁹ Й ви до співця дотягайсь, цупконогі плющі, а за вами —

¹⁰⁰ І виноградна лоза, і лозою оплетені в'язи.

¹⁰¹ Пінія, і гостролист, і суничник, що вгнувсь од червоних

¹⁰² Ягід, і пальма гнучка — гомінких перемог нагорода.

¹⁰³ Врешті — і сосна прийшла, підібравши колюче волосся.

¹⁰⁴ Дерево, миле Кібелі, бо ж Аттіс, її шанувальник,

¹⁰⁵ Тільки-но вигляд утратив людський, — затвердів у цій сосні.

¹⁰⁶ Був серед них кипарис, до стовпа межового подібний;

¹⁰⁷ В дерево те замінивсь колись хлопець, улюбленець бога.

¹⁰⁸ Що тятиву і струну напинав із однаковим хистом.

¹⁰⁹ Вільно під захистом німф на картейських лугах велетенський

¹¹⁰ Жив собі олень колись. І такі були в нього крислаті

¹¹¹ Роги, що сам собі створював затінок над головою.

¹¹² Золотом роги ясніли до сонця. З округлої шиї

¹¹³ Аж до плечей в самоцвітах рясних опадало намисто.

¹¹⁴ Срібна гойдалась у нього над лобом однолітка — булла,

¹¹⁵ Звиснувши на ремінцях. Мерехтіли під вухами в нього

¹¹⁶ Біля заглиблених скронь у сережках коштовні перлини.

¹¹⁷ Страху, породі своїй притаманного, дивний цей олень

¹¹⁸ Зовсім не мав: у двори час од часу заходив; охоче

¹¹⁹ Будь-кому шию свою підставляв, домагаючись ласки.

¹²⁰ Ти ж, Кипарисе, на острові Кеосі красеню перший,

¹²¹ Ним щонайбільше втішавсь. Залюбки на нові пасовища

¹²² Оленя ти проводжав, до джерельно прозорої хвилі.

¹²³ То йому в роги вплітав різнобарвні квітки, то, бувало,

¹²⁴ Сівши на нього, немов на коня, за вуздечку багряну

¹²⁵ Смикав і їздив собі то сюди, то туди для забави.

¹²⁶ Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця

¹²⁷ Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися.

¹²⁸ Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню

¹²⁹ Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду.

¹³⁰ Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце

¹³¹ Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани,

¹³² Згинути вирішив сам. Розважав його Феб у тім горі,

¹³³ Як тільки міг! Нерозумно, мовляв, себе в гріб заганяти

¹³⁴ Через дрібницю таку. Але той все зітхає і просить

¹³⁵ Лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити.

¹³⁶ Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло.

¹³⁷ Вже зеленіти почав поступово. І навіть волосся,

¹³⁸ Хоч тільки що нависало м'яке, над чолом білосніжним,

¹³⁹ Їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало —

¹⁴⁰ Вже не волосся воно, а націлене в небо верхів'я.

¹⁴¹ Сумно зітхнув тоді бог: «Оплаканий нами, ти й інших

¹⁴² Будеш оплакувать, — мовив, — супутник людської скорботи».

¹⁴³ Ось яким лісом Орфей оточив себе; сам же безпечно

¹⁴⁴ Серед усяких тварин, серед звірів сидів і пернатих.

¹⁴⁵ Тільки-но пальцем великим ковзнув попередньо по струнах

¹⁴⁶ І пересвідчивсь, що всі відгукнулися милим співзвуччям,

¹⁴⁷ Хоч гомонить з них по-своєму кожна, — почав свою пісню:

¹⁴⁸ «Музо, Юпітером ти (над усім-бо — Юпітера влада!)

¹⁴⁹ Пісню мою розпочни. Я могутність його і раніше

¹⁵⁰ Славить любив: на гучнішім ладу награвав про гігантів,

¹⁵¹ Про блискавичні вогні, що флегрейські поля засипали.

¹⁵² Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю,

¹⁵³ Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши

¹⁵⁴ Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно.

¹⁵⁵ Батько богів у свій час полюбив Ганімеда-фрігійця

¹⁵⁶ Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд,

¹⁵⁷ Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати

¹⁵⁸ Птахом, який блискавиці його має силу носити.

¹⁵⁹ Мить — і розправивши крила підроблені широко в небі,

¹⁶⁰ Вже й Іліада несе, — він виповнює чаші й сьогодні,

¹⁶¹ Й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає.

¹⁶² Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти

¹⁶³ Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля.

¹⁶⁴ Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить

¹⁶⁵ Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне,

¹⁶⁶ Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім.

¹⁶⁷ Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні

¹⁶⁸ Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали.

¹⁶⁹ Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів

¹⁷⁰ Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру.

¹⁷¹ Сам же себе він забув: хоча бог, — не цурається сітей,

¹⁷² Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо

¹⁷³ Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить.

¹⁷⁴ Вже посередині шляху свого — став Тітан ясночолий:

¹⁷⁵ Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась.

¹⁷⁶ Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком

¹⁷⁷ Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати.

¹⁷⁸ Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря

¹⁷⁹ Феб — і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні.

¹⁸⁰ Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю,

¹⁸¹ Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити.

¹⁸² Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць —

¹⁸³ Диск підхопити хотів, — але той від землі блискавично

¹⁸⁴ В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя

¹⁸⁵ Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє —

¹⁸⁶ Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів'яле.

¹⁸⁷ То зігріває його, то висушує рани криваві,

¹⁸⁸ Зілля кладе: зупинить хоче душу — невтримну, летючу…

¹⁸⁹ Хист не поможе, проте, коли рана — невиліковна.

¹⁹⁰ Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий

¹⁹¹ Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій,—

¹⁹² Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів'ялі:

¹⁹³ Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю,—

¹⁹⁴ Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі,

¹⁹⁵ Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия.

¹⁹⁶ «Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! —

¹⁹⁷ Вигукнув Феб. — Твою кров — мимовільний мій злочин — я бачу.

¹⁹⁸ Ти — моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна

¹⁹⁹ Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили!

²⁰⁰ Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати

²⁰¹ Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною.

²⁰² О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти

²⁰³ Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі —

²⁰⁴ Будеш зі мною вовік — на співучих устах і на думці.

²⁰⁵ Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра.

²⁰⁶ В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш.

²⁰⁷ Прийде пора — й у той самий квіт переміниться славний

²⁰⁸ Воїн-герой; на пелюстці і ймення його прочитають».

²⁰⁹ Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує,

²¹⁰ Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши,

²¹¹ Кров'ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра,

²¹² Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї

²¹³ Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем — у нього.

²¹⁴ Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани,

²¹⁵ Сам він зітхання своє залишає на квітові: «Ай, ай!»

²¹⁶ На пелюстках надписав — у тих літерах тугу засвідчив.

²¹⁷ Що Гіакінта на світ привела — не соромиться Спарта;

²¹⁸ Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків,

²¹⁹ Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне.

²²⁰ Та запитай Аматунта, що славний багатством металів,

²²¹ Чи Пропетідами може пишатись, — за них йому сором,

²²² Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали

²²³ Роги подвійні, тому й таку назву їм дано — керасти.

²²⁴ Вівтар гостей охоронця — Юпітера (й згадувать страшно!)

²²⁵ Перед ворітьми їх двору стояв. Хто з мандрівців на ньому

²²⁶ Кров спостеріг, той був певен, що тут охоронцеві-богу

²²⁷ Ріжуть молочних телят і дворічних ягнят аматунтських.

²²⁸ Різали гостя, однак! Щоб не бачить такого блюзнірства,

²²⁹ Вже й благодатна Венера, було, залишити хотіла

²³⁰ Кіпру луги та міста. «А проте, — схаменулась, — у чому ж

²³¹ Винен тут край мій — долини й міста, мого серця розрада?

²³² Краще хай плем'я безбожне страждає, зазнавши вигнання,

²³³ Смерті або чогось іншого, що між вигнанням і смертю.

²³⁴ Що ж би це бути могло? Лиш одне: перевтілення кара».

²³⁵ Поки вагалася, в що б обернути їх, якось на роги

²³⁶ Глянула — й думка прийшла їй: рогатими будуть віднині.

²³⁷ Й тут же зробилися з них вайлуваті битливі корови.

²³⁸ Не визнавали, однак, Пропетіди й тоді, що Венера —

²³⁹ Це божество. За образу таку вони з волі богині

²⁴⁰ Першими тіло й принаду свою почали продавати.

²⁴¹ Що таке сором — забули вони й не рум'янились навіть,

²⁴² Так що й у камінь твердий перевтілити їх було легко.

²⁴³ Бачачи бруд, у якому вони свої дні марнували,

²⁴⁴ Й хиби, що ними так щедро жінок наділила природа,

²⁴⁵ Пігмаліон одинцем собі жив і не думав шукати,

²⁴⁶ Хто б із ним ложе ділив, — без дружини обходився довго.

²⁴⁷ З кості слонової білу, мов сніг, той умілець тим часом

²⁴⁸ Вирізьбив постать такої краси, що подібної жінки

²⁴⁹ Світ не народжував ще — й у різьбу свою сам закохався.

²⁵⁰ В неї живе, як у діви, обличчя; ось-ось — ти сказав би —

²⁵¹ Рухатись буде вона, щоби тільки набралась відваги.

²⁵² Так під мистецтвом не раз приховатися може мистецтво!

²⁵³ З дива не сходить різьбяр: запалав до різьби, мов до тіла.

²⁵⁴ Часто рукою свій твір випробовує: хоче дізнатись,

²⁵⁵ Тіло чи кість перед ним; що не кість — присягнутись готовий!

²⁵⁶ Часто, цілуючи, й сам мовби чує її поцілунки,

²⁵⁷ Шепче їй щось, обнімає; здається йому, що під пальцем —

²⁵⁸ Тіло пружне, тож боїться на ньому синець залишити.

²⁵⁹ Чи, пригортаючись, пестить її, чи приємні дівчатам

²⁶⁰ Їй подарунки несе: черепашки, камінчики круглі,

²⁶¹ Різні пташини дрібні, рясноцвітні веселкові квіти,

²⁶² Ніжні лілеї, барвисті м'ячі й Геліад бурштинові

²⁶³ Сльози, що впали з дерев. До лиця їй вбрання добирає,

²⁶⁴ Перснями — пальці, намистом ясним прикрашає їй шию,

²⁶⁵ В вухах сережки блищать, мерехтять самоцвіти на грудях —

²⁶⁶ Личить усе. Та не менше вродлива й тоді, коли гола.

²⁶⁷ На покривало сідонської барви її приміщає —

²⁶⁸ Ось, мовляв, подруга ложа мого; під нахилену шию

²⁶⁹ З пуху подушку кладе, мовби та відчувать могла справді.

²⁷⁰ Свято Венери, на Кіпрі всьому найславніше, настало.

²⁷¹ В жертву для неї призначені золоторогі телиці

²⁷² Падали, тільки-но бризнула кров з білосніжної шиї.

²⁷³ Ладан куривсь. Перед вівтарем, жертву обіцяну склавши,

²⁷⁴ Боязко Пігмаліон прошептав: «Якщо все в ваших силах,—

²⁷⁵ Дайте дружину, боги (не сказав: «Із слонової кості»).

²⁷⁶ Хай до тієї,— додав, — що я вирізьбив, буде подібна».

²⁷⁷ Що мав на думці різьбяр, — золота здогадалась Венера,

²⁷⁸ Адже на святі була; виявляючи ласку богині,

²⁷⁹ Тричі вогонь спалахнув, язиками лизнувши повітря.

²⁸⁰ Щойно додому прийшов, — нахилившись над ложем, цілує

²⁸¹ Діву, різця свого твір. Але що це? Чи теплою стала?

²⁸² Ще раз устами торкнувсь, до грудей дотулився рукою —

²⁸³ Кість розм'якає слонова: втрачаючи твердість природну,

²⁸⁴ Вже подається під пальцями. Так от гіметський на сонці

²⁸⁵ Лагідним робиться віск і під пальцем великим потрібних

²⁸⁶ Форм набуває — в роботі стає для роботи придатним.

²⁸⁷ Пігмаліон остовпів; чи радіть, чи лякатись — не знає.

²⁸⁸ Ще раз і ще раз творіння свого доторкнувся з любов'ю —

²⁸⁹ Тіло було! Він одчув, як під пальцем забилися жили.

²⁹⁰ Тільки тоді міг Венері засвідчити всю свою вдячність

²⁹¹ Пафський щасливий герой. І до вуст непідроблених, справжніх

²⁹² Тільки тоді він припав. Поцілунки палкі відчуває

²⁹³ Діва й рум'яниться; світлі свої піднімає до світла

²⁹⁴ Очі — й небо ясне водночас, і коханого бачить.

²⁹⁵ Благословляє цей шлюб, що його й влаштувала, — Венера.

²⁹⁶ Дев'ять разів заокруглювавсь місяць, єднаючи роги,—

²⁹⁷ Й Пафа вона повила, від якого названо й острів.

²⁹⁸ Потім від неї Кінір народивсь, і міг би щасливцем

²⁹⁹ Бути він серед людей, якби доля дітей не послала.

³⁰⁰ Про страхітливе співаю тепер. Відійдіть якнайдалі,

³⁰¹ Дочки й батьки! А якщо вам приємною видасться пісня,

³⁰² Не довіряйте в цій пісні мені, у цей злочин не вірте.

³⁰³ Хто з вас повірить-таки, хай повірить і в кару за злочин.

³⁰⁴ Та, якщо сталось таке, й не пішла проти цього природа,—

³⁰⁵ Рад я за наш ісмарійський народ, за цю сторону світу,

³⁰⁶ Рад за цей край, що далеко лежить од земель, де зродився

³⁰⁷ Цей ще не чуваний гріх. Нехай будуть амомом багаті,

³⁰⁸ Славні корицею й костом, нехай із дерев там спливає

³⁰⁹ Ладан; хай інші чудові рослини виводить Панхайя,—

³¹⁰ Вивела мірру, проте! Й вона дорого їй обійшлася!

³¹¹ Навіть Ерот запевняв, що не він тобі, Мірро, стрілою

³¹² Серце прошив: до такого гріха його жар непричетний.

³¹³ В тебе стігійський вогонь і отруту Ехідни вдихнула

³¹⁴ З трьох божевільних одна: хоч ненависть до батька — це злочин,

³¹⁵ Більший злочин, однак, — це кохання твоє. Звідусюди

³¹⁶ Вибрані прагнуть тебе женихи. Всього Сходу юнацтво

³¹⁷ Рветься до ложа весільного. Між усіма ними, Мірро,

³¹⁸ Вибери мужа собі. Вибирала, на жаль, не між ними.

³¹⁹ Хоче спокусі сама, розуміючи блуд свій, опертись:

³²⁰ «Що це зі мною? Куди пориваюсь я? — мовить до себе,—

³²¹ Згляньтесь, боги, справедливосте, батьківське право священне,—

³²² Впасти в той гріх не дозвольте мені, хай не скоїться злочин!

³²³ Тільки чи злочин це справді? З такою любов'ю віддавна

³²⁴ Миряться кровні зв'язки. Без розбору ж єднатися звикло

³²⁵ Все, що живе на землі: за ганьбу не вважає телиця

³²⁶ Батька на спині нести; жеребцеві дочка віддається,

³²⁷ Тих, що їх сам породив, запліднює цап; так і птахи

³²⁸ Плід свій від того несуть, чиє сім'я дало їм початок.

³²⁹ Добре живеться таким! Ланцюгами злобливих законів

³³⁰ Люди себе ж оплели; що природа сприймає спокійно,—

³³¹ Заздрісне право ганьбить. Але, кажуть, такі є племена,

³³² Де собі вільно єднаються батько з дочкою, а мати —

³³³ З сином — немовби подвоюють шану й любов обопільну.

³³⁴ Горе! Чому я не там народилась! Тутешні звичаї,

³³⁵ Бачиться, шкодять мені. Але годі весь час про те саме!

³³⁶ Гетьте, злочинні думки! Він достойний любові, одначе —

³³⁷ Тільки як батько. Виходить, якби не доводився батьком

³³⁸ Славний Кінір, то з Кініром і ложе могла б я ділити!

³³⁹ Значить, він мій і тим самим — не мій. Поміж нас — чи не диво? —

³⁴⁰ Близькість межу провела. Чи не краще б нам бути чужими?

³⁴¹ Кину вітчизну, подамся в світи, щоб у тім божевіллі

³⁴² Не допуститись гріха. Та злочинна жага зупиняє:

³⁴³ Тут — на Кініра дивлюсь, розмовляю, горнуся до нього,

³⁴⁴ До поцілунку спішу — на щось більше й права не маю.

³⁴⁵ Втім, про щось більше не слід було й думати, діво безбожна!

³⁴⁶ Не відчуваєш хіба, як і назви, й права ти змішала?

³⁴⁷ Батько — любовник, а мати — суперниця будуть у тебе?

³⁴⁸ Будеш для сина сестрою, а матір'ю станеш для брата?

³⁴⁹ Чи не лякаєшся сестер із зміями замість волосся,

³⁵⁰ Що, до очей і до уст наближаючи факел жахливий,

³⁵¹ Бачать, що серце таїть. Поки тілом ти ще не згрішила,

³⁵² Дбай про невинність душі; нездоланних законів природи

³⁵³ Цим небувалим, ганебним зв'язком не посмій забруднити.

³⁵⁴ Хай він, скажімо, полюбить тебе — все одно не піддасться

³⁵⁵ Звабі: шанує звичай. О, якби він зазнав мого шалу!»

³⁵⁶ Мовила так. А Кінір заклопотаний: що відповісти

³⁵⁷ Цілій юрбі женихів. Поіменно, звернувшись до Мірри,

³⁵⁸ Перераховує їх, щоб од неї почуть її вибір.

³⁵⁹ Мірра спочатку мовчить і, не зводячи погляду з батька,

³⁶⁰ Жаром палає; гаряча сльоза їй зволожила очі.

³⁶¹ «Он яка доня моя, — здивувався Кінір, — соромлива».

³⁶² Каже: «Не плач!» І цілує в уста, й витирає їй сльози.

³⁶³ Мірра ще дужче горить. На питання, кого б побажала

³⁶⁴ Мужем назвати, — «Подібного, — мовить, — обличчям до тебе».

³⁶⁵ Той, не подумавши, ще й похвалив: «Поважай так постійно,

³⁶⁶ Донечко, батька свого!» Про повагу до батька почувши,

³⁶⁷ Зблідла, свідома своєї провини, похнюпилась діва.

³⁶⁸ Час опівнічний минав. Одігнав і турботи, й утому

³⁶⁹ Сон. Та Кініра дочка невгамовним, що душу з'їдає,

³⁷⁰ Все ще палає вогнем, од бажання шаліючи знову.

³⁷¹ То в безнадію впада, то кріпиться; то сором, то пристрасть

³⁷² Мучать її, не збагне, що робити. Як сосна могутня

³⁷³ На вирішальний чекає удар і не знає, куди їй

³⁷⁴ Впасти, й стоїть, завагавшись, погрозлива з кожного боку,

³⁷⁵ Так от і Мірра: поцілена в серце, скеровує думку

³⁷⁶ В різні боки водночас, рівноваги зловити не може.

³⁷⁷ В смерті вона від жаги порятунку й спочинку шукає.

³⁷⁸ Смерть її вабить. Чимшвидше їй хочеться шию дівочу

³⁷⁹ Взяти в петлю. На одвірку свій пояс вузлом зав'язала.

³⁸⁰ «Милий Кініре, прощай! Але знай: через тебе я гину!»

³⁸¹ Мовила й зашморгом горло бліде почала затягати.

³⁸² Схлипи й неясні слова годувальниця, кажуть, почула,

³⁸³ Що вихованки своєї поріг пильнувала дбайливо.

³⁸⁴ Тут же на ноги тремтливі зметнулася; вбігши в кімнату,

³⁸⁵ Бачить: готується смерть — і б'є себе в груди старенька,

³⁸⁶ Зойкнувши, й одяг у розпачі рве і, здійнявши їй з шиї,

³⁸⁷ Геть одкидає петлю, і тоді бере Мірру в обійми,

³⁸⁸ Плаче й розпитує, що на ту стежку її спрямувало.

³⁸⁹ Дівчина мовчки стоїть, від землі не відводячи зору.

³⁹⁰ Жаль їй, що так по-дурному зірвалася спроба померти.

³⁹¹ Молить стара своїм сивим волоссям, оголює груди

³⁹² Висохлі, молить колискою й покормом першим, солодким,

³⁹³ Щоб свою тугу їй звірила. Дівчина ж тільки зітхає

³⁹⁴ І відвертає лице. Але та, щоб свого домогтися,

³⁹⁵ Їй обіцяє не тільки мовчанку: «Довіришся, — каже,—

³⁹⁶ То й посприяю тобі, хоч стара вже, не згірш молодої.

³⁹⁷ Може, пройняв тебе шал — пошепчу, заварю тобі зілля.

³⁹⁸ Може, зурочена ти — ворожильним обрядом очищу.

³⁹⁹ Може, гнівляться боги — їх молитвою можна власкавить.

⁴⁰⁰ Що ж могло трапитись ще? Процвітає твій дім, і достаток

⁴⁰¹ Не покидає його. Ще живуть твої батько та мати!»

⁴⁰² Мірра здригнулась, почувши про батька; з грудей мимоволі

⁴⁰³ Вирвався стогін тяжкий. Але няня й тоді ще нічого

⁴⁰⁴ Не запідозрила. «Мабуть, закохана», — думка майнула.

⁴⁰⁵ Правду дізнатися хоче будь-що; до старечого лона

⁴⁰⁶ Горне заплакану, слізно блага, щоб у горі своєму

⁴⁰⁷ Звірилась. Не випускаючи Мірри з обіймів старечих,

⁴⁰⁸ Каже їй: «Мабуть, кохаєш когось. Не хвилюйсь: помічною

⁴⁰⁹ Буду й у цьому тобі. Ні про що й здогадатись не зможе

⁴¹⁰ Батенько твій». На те слово од няні вона відсахнулась,

⁴¹¹ Мов божевільна, й припавши до ложа: «Облиш мене, — каже,—

⁴¹² Згляньсь!» А що й далі старенька вивідує: «Годі! — гукнула,—

⁴¹³ Ятрити рану мою! Докопатись до злочину хочеш?»

⁴¹⁴ До вихованки своєї простягує няня, жахнувшись,

⁴¹⁵ Руки, тремтливі од немочі й страху; до ніг їй упавшу

⁴¹⁶ То примовляє ласкаво, то кидає оком на зашморг,—

⁴¹⁷ Руки на себе, мовляв, накладу, якщо біль свій від мене

⁴¹⁸ Ти затаїш. Якщо звіриться їй — помогти обіцяє.

⁴¹⁹ Дівчина очі насилу звела, і старенькій на груди

⁴²⁰ Сльози рясні пролились. І вже декілька раз на півслові

⁴²¹ Сором уста їй змикав. Затуливши лице, вона врешті

⁴²² Мовить: «Яка ж моя мати щаслива своїм чоловіком!»

⁴²³ Тяжко потому зітхнулося їй. А в старенької няні

⁴²⁴ Наче мороз перебіг поза спиною, в кості проникнув;

⁴²⁵ Дибом їй стало на всій голові посивіле волосся.

⁴²⁶ Довго вмовляє її найжахливішу вибити з серця

⁴²⁷ Пристрасть. А та, хоча знає, що слід саме так учинити,

⁴²⁸ Смерті жадає одно, якщо милим не буде втішатись.

⁴²⁹ Няня ж на те: «Не вмирай, будеш мати свого…» — не посміла

⁴³⁰ Мовити «батька», й присягою скріплює цю обіцянку.

⁴³¹ Свято Церери подружні жінки святкували щорічне.

⁴³² Всі вони в білий, мов сніг, у цей день споряджаючись одяг,

⁴³³ Перші плоди їй несуть, з колосків посплітавши віночки.

⁴³⁴ Дев'ять ночей у ту пору своїх чоловіків до себе

⁴³⁵ Не допускають жінки. Кенхреїда в числі шанувальниць

⁴³⁶ Участь у святі так само взяла, володаря дружина.

⁴³⁷ Тож, поки вільним було від жони повноправної ложе,

⁴³⁸ Няня Кініра сп'янілим найшла, й, на біду розторопна,

⁴³⁹ Під неправдивим ім'ям про любов сповіщає правдиву.

⁴⁴⁰ «Гарна з лиця», — додає. Коли віком її поцікавивсь,

⁴⁴¹ Каже: «Ровесниця Мірри». «Приводь же!» — Кінір заохотивсь.

⁴⁴² Та, лиш додому прийшла, — «Порадій, вихованко! — гукнула,—

⁴⁴³ Наша взяла!» Але повної радості діва злощасна

⁴⁴⁴ Не відчувала: щось наче гнітило її й одночасно

⁴⁴⁵ Втісі радіє п'янкій — ось такий бува розлад душевний!

⁴⁴⁶ Час наставав, коли все затихає. Боот у ту пору

⁴⁴⁷ Серед Тріонів[32] свій Віз повертав уже, дишло скосивши.

⁴⁴⁸ Мірра на злочин іде. Золотавий із неба тікає

⁴⁴⁹ Місяць. У скопищі хмар мерехтливі зірки поховались.

⁴⁵⁰ Ніч залягла без вогнів. Ти лице своє перший, Ікаре,

⁴⁵¹ Скрив. А тоді й шанувальниця батька свого — Ерігона.

⁴⁵² Тричі спіткнулася Мірра, йдучи; по дорозі їй тричі

⁴⁵³ Пугач пугукнув сумний, та її не лякають знамення:

⁴⁵⁴ Йде-таки в ніч, а вона, непроглядна, притуплює сором.

⁴⁵⁵ Няню стареньку за руку взяла однією рукою,

⁴⁵⁶ Другою — в пітьмі намацує шлях. Ось і східці до спальні.

⁴⁵⁷ Вже до дверей підійшла, вже всередину входить, а далі —

⁴⁵⁸ Ноги немов підкосилися в неї; на зблідлім обличчі —

⁴⁵⁹ Ані кровинки: де й звага поділась? Що ближче до ложа —

⁴⁶⁰ Більший бере її жах. Тій затії сама вже не рада,

⁴⁶¹ Хоче звідсіль утекти, поки темно й ніхто не побачив,

⁴⁶² Та відступать їй стара не дає; до високого ложа

⁴⁶³ Мірру насильно веде і, вручаючи, — «Ось тобі,— каже,—

⁴⁶⁴ Дівчинка гарна, Кініре!» Й ганебним зв'язком їх єднає.

⁴⁶⁵ От і прийняв свою плоть на постіль соромітницьку батько.

⁴⁶⁶ Сором дівочий і страх заспокоює словом ласкавим.

⁴⁶⁷ Певно, дочкою її, відповідно до віку, йменує.

⁴⁶⁸ «Батьку», — сказала й вона, й те звертання поглибило злочин.

⁴⁶⁹ Повною батьківську спальню лишає: в осквернене лоно

⁴⁷⁰ Злочину плід прийняла, нечестиве виношує сім'я.

⁴⁷¹ Другої ночі подвоївся гріх. І далі — без ліку.

⁴⁷² Врешті, дізнатись Кінір захотів, з ким провів у коханні

⁴⁷³ Стільки ночей. Принесли смолоскип — і, жахнувшись, побачив

⁴⁷⁴ І лиходійство, й дочку. Занімівши з великого болю,

⁴⁷⁵ З піхов, що висіли побіч, вихоплює меч свій блискучий,—

⁴⁷⁶ Ніч доокіл нависала сліпа, й лиш тому пощастило

⁴⁷⁷ Міррі з душею втекти. По широких полях находившись,

⁴⁷⁸ Пальми арабів і ниви панхайські навік покидає.

⁴⁷⁹ Дев'ять разів заокруглювавсь, роги змикаючи, місяць —

⁴⁸⁰ І на Сабейській землі прилягла, натомившись до краю.

⁴⁸¹ Ледве тягар свій несла. Вже й не знала, про що їй благати.

⁴⁸² Жити не маючи сил, а померти — не маючи зваги,

⁴⁸³ Руки до неба звела: «О боги, якщо ті, хто розкаявсь,

⁴⁸⁴ Ласку ще мають у вас, — на сумну заслужила я кару,

⁴⁸⁵ Що не кажи. Щоб живою, однак, я живих не ганьбила,

⁴⁸⁶ Мертвою — мертвих, з обох володінь проженіть безталанну:

⁴⁸⁷ Перемінивши мене, відмовте в житті мені й смерті!»

⁴⁸⁸ Хтось із безсмертних таки змилостививсь. Останнє благання

⁴⁸⁹ Часто схиляє богів: ще говорить, а вже її стопи

⁴⁹⁰ В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті,

⁴⁹¹ Корінь кривий — деревини стрункої надійна опора.

⁴⁹² Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився.

⁴⁹³ Кров замінилась у сік, а руки — в галуззя розлоге,

⁴⁹⁴ Пальці — в малі гілочки, покривається шкіра корою.

⁴⁹⁵ Дерево ж далі росте; обважнілий живіт охопило,

⁴⁹⁶ Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає.

⁴⁹⁷ «Задеревіти б скоріш!» — не втерпіла вона, й за хвилину

⁴⁹⁸ Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала.

⁴⁹⁹ Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом,—

⁵⁰⁰ Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі.

⁵⁰¹ Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі

⁵⁰² Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи.

⁵⁰³ В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом.

⁵⁰⁴ Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона

⁵⁰⁵ Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині,

⁵⁰⁶ Матір вагою гнітив. Але біль породіллі — безмовний:

⁵⁰⁷ Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може.

⁵⁰⁸ Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів,

⁵⁰⁹ Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами.

⁵¹⁰ Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна

⁵¹¹ Стала й, торкнувшись їх лагідно, слово потрібне шепнула.

⁵¹² Стовбур тоді розщепивсь, і живий з-під кори виступає

⁵¹³ Плід: закричало хлоп'я, і поклали дитятко наяди

⁵¹⁴ На моріжок, омивають його материнськими слізьми.

⁵¹⁵ Заздросте, й ти його вроду схвалила б. Якими звичайно

⁵¹⁶ Бачимо голих Амурів-богів на картинах, таким ось

⁵¹⁷ Він був. Але щоб обличчю й спорядження відповідало,—

⁵¹⁸ Дай йому вигнутий лук, а вони вже хай будуть без лука!

⁵¹⁹ В безвість тим часом роки непомітно пливуть — одлітають…

⁵²⁰ Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик,

⁵²¹ Син свого діда й сестри, що недавно ще був під корою,

⁵²² Щойно народжений, — вже ось дитя золоте, прехороше,

⁵²³ Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе.

⁵²⁴ Милий Венері вже став і мстить за жагу материнську.

⁵²⁵ Хлопчик, цілуючи матір якось, мимоволі їй груди

⁵²⁶ Зранює вістрям стріли, що йому з сайдака виступала.

⁵²⁷ Сина вона відштовхнула в цю мить, та було вже запізно:

⁵²⁸ Рана, хоча й незначна, таки добре взнаки їй далася:

⁵²⁹ Смертний подобався муж — і богиня Кітеру лишає,

⁵³⁰ Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі

⁵³¹ Славний рибою Кнід, Аматунт — на метали багатий.

⁵³² Навіть про небо забула вона: їй Адоніс — над небо.

⁵³³ Ходить за ним крок у крок. Хоч у затінку любому досі

⁵³⁴ Все догоджала собі й свою вроду щоденно плекала,—

⁵³⁵ По крутосхилах тепер, по яругах, по дебрях блукає,

⁵³⁶ Аж до колін, як Діана це робить, поділ підіп'явши.

⁵³⁷ Скликує чуйних собак, на легку їх нацьковує здобич:

⁵³⁸ То на зайців боязких, то на оленів високорогих,

⁵³⁹ То переслідує сарн. Кабанів уникає, одначе,

⁵⁴⁰ Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити

⁵⁴¹ Кігтями, й левів страшних, що впиваються кров'ю худоби.

⁵⁴² Хоче й тебе впильнувати, Адонісе (жаль, що не завжди

⁵⁴³ Слухають добрих порад!). «Полохливих одважно виловлюй,—

⁵⁴⁴ Радить йому, — а з відважними — ой, небезпечна відвага!

⁵⁴⁵ Зглянься на мене, молю! Не шукай собі смерті, юначе!

⁵⁴⁶ Звіра того не чіпай, що дала йому зброю природа,—

⁵⁴⁷ Дорого слава твоя обійшлася б мені! Зрозумій же:

⁵⁴⁸ Вік твій, і врода, й усе, що мене полонило, для лева,

⁵⁴⁹ Для кабана це — ніщо: на красу не подивляться звірі.

⁵⁵⁰ В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась:

⁵⁵¹ Гнів і нестримна могуть вирізняють рудавого лева; —

⁵⁵² Як я ненавиджу їх!» Він питає чому. А Венера:

⁵⁵³ «Що ж, оповім. Хай здивує тебе перевтілення давнє.

⁵⁵⁴ Втім, од незвичних блукань я втомилась. До речі, й тополя

⁵⁵⁵ Наче запрошує нас у свій затінок. Замість постелі

⁵⁵⁶ Буде для нас моріжок. Побіч тебе охоче приляжу

⁵⁵⁷ Тут на землі!» Й прилягла. На траві спочиває — до нього

⁵⁵⁸ Тулиться й голову ніжно кладе юнакові на груди.

⁵⁵⁹ Так почала, поцілунками переплітаючи мову:

⁵⁶⁰ «Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших

⁵⁶¹ Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка

⁵⁶² З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала.

⁵⁶³ Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша.

⁵⁶⁴ Бога про мужа спитала якось. Той на те: «Аталанто[33],

⁵⁶⁵ Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа!

⁵⁶⁶ Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш».

⁵⁶⁷ От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись

⁵⁶⁸ Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити,

⁵⁶⁹ Ставить умову таку: «Тільки з тим обіцяю побратись,

⁵⁷⁰ Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною.

⁵⁷¹ Спальні й дружина — така нагорода прудкого чекає,

⁵⁷² А неквапливого — смерть. Ось така перегонів умова!»

⁵⁷³ Справді нечувана! Врода, проте, — неабияка сила!

⁵⁷⁴ Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова.

⁵⁷⁵ Сів там собі й Гіппомен, споглядач небезпечного бігу;

⁵⁷⁶ «Щоб аж такою ціною, — гукнув, — домагатись дружини?»

⁵⁷⁷ І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних.

⁵⁷⁸ Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув,

⁵⁷⁹ Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти,—

⁵⁸⁰ Тільки руками сплеснув. «Надаремно над вами, — промовив,—

⁵⁸¹ Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої

⁵⁸² На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився».

⁵⁸³ Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати.

⁵⁸⁴ Чує і заздрість, і страх. «Та чому б і мені в перегонах,—

⁵⁸⁵ Спало на думку йому, — не попробувать щастя? Сміливим

⁵⁸⁶ Допомагають боги!» Поки так бадьориться й до себе

⁵⁸⁷ Мовить юнак Гіппомен, — мов окрилена, діва знялася.

⁵⁸⁸ «Скіфська стріла так не мчить», — захопивсь молодець аонійський

⁵⁸⁹ Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила

⁵⁹⁰ Врода її осяйна, легковійним помножена бігом.

⁵⁹¹ П'ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче,

⁵⁹² Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся,

⁵⁹³ Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки.

⁵⁹⁴ Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла

⁵⁹⁵ Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою

⁵⁹⁶ Світло рожеве тремтить — пурпурової відсвіт запони.

⁵⁹⁷ Поки дивується гість, за межу промайнула вже діва;

⁵⁹⁸ Ще якась мить — і святковий вінок увінчав Аталанту.

⁵⁹⁹ Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту.

⁶⁰⁰ Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна —

⁶⁰¹ Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті,—

⁶⁰² «Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? —

⁶⁰³ Мовив, — зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє,

⁶⁰⁴ То переможець такий тобі соромом, діво, не буде:

⁶⁰⁵ Бо ж Мегарей із Онхеста — це рідний мій батько. Нептун же

⁶⁰⁶ Був йому дідом. Тож я — божества моревладного правнук.

⁶⁰⁷ Мужність — не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши,

⁶⁰⁸ Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!»

⁶⁰⁹ Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька

⁶¹⁰ Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись?

⁶¹¹ Каже таке йому: «Що це за бог, на красу твою заздрий,

⁶¹² Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя

⁶¹³ Важити милим життям? Завелика ціна» як на мене!

⁶¹⁴ Поки що не полонила мене — хоч могла б — його врода.

⁶¹⁵ Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих?

⁶¹⁶ Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий?

⁶¹⁷ Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському?

⁶¹⁸ А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув

⁶¹⁹ Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться?

⁶²⁰ Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа!

⁶²¹ Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась

⁶²² Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада.

⁶²³ Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу?

⁶²⁴ Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила

⁶²⁵ Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним!

⁶²⁶ Отже, впаде через те, що будь-що хотів жити зі мною?

⁶²⁷ Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине?

⁶²⁸ На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь,

⁶²⁹ Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене!

⁶³⁰ А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший!

⁶³¹ Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу!

⁶³² О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе!

⁶³³ Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша,

⁶³⁴ О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля,—

⁶³⁵ Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!» —

⁶³⁶ Мовила. Й не розуміє сама-бо ж іще не кохала —

⁶³⁷ Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить.

⁶³⁸ Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу.

⁶³⁹ А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці

⁶⁴⁰ Мовить до мене таке: «Кітерея нехай з піднебесся

⁶⁴¹ Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє».

⁶⁴² Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні.

⁶⁴³ Ними зворушена, поміч йому подала незабаром.

⁶⁴⁴ Поле там є,— поселяни Тамаським його називають,—

⁶⁴⁵ Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку

⁶⁴⁶ Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати

⁶⁴⁷ Власністю храму мого. Посередині поля ясніє

⁶⁴⁸ Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим.

⁶⁴⁹ Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши,

⁶⁵⁰ З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена,

⁶⁵¹ Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила.

⁶⁵² Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє

⁶⁵³ Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній.

⁶⁵⁴ Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнули

⁶⁵⁵ І, не стоптавши посівів струнких, — по жовтавім колоссі.

⁶⁵⁶ Духу йому додають підбадьорливі оклики: «Гей же! —

⁶⁵⁷ Дружньо гукають усі,— доганяй її, поки не пізно!

⁶⁵⁸ Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене!

⁶⁵⁹ Візьме твоя! Не зівай!» І не знати, чи син Мегарея

⁶⁶⁰ Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька.

⁶⁶¹ Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала,

⁶⁶² Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього.

⁶⁶³ Віддих сухий виривавсь із утомлених уст Гіппомена,

⁶⁶⁴ Та до межі ще далеко було. Тоді правнук Нептуна

⁶⁶⁵ Кинув один із плодів золотих Аталанті під ноги.

⁶⁶⁶ Та заніміла, й, захоплена золотом, що покотилось,

⁶⁶⁷ Тут же побігла за ним, і принадливий плід підхопила.

⁶⁶⁸ Тим скориставсь Гіппомен — і в долоні йому заплескали.

⁶⁶⁹ Все-таки прудкістю ніг Аталанті вдалося нагнати

⁶⁷⁰ Втрачене — й знов юнака залишає далеко позаду.

⁶⁷¹ Вдруге він кинув і знов перегнав. Але та за хвилину

⁶⁷² Знову попереду мчить. До межі вже — рукою сягнути.

⁶⁷³ Тут він до мене: «Тепер посприяй мені, щедра богине!»

⁶⁷⁴ Мовив і з розмаху навскіс, щоб далі було за ним бігти,

⁶⁷⁵ Золотом сяюче яблуко по-молодецькому кинув.

⁶⁷⁶ Ця завагалась — підняти чи ні, й коли з волі моєї

⁶⁷⁷ Все ж нахилилась за ним, я тоді його важчим зробила;

⁶⁷⁸ Так і загайкою їй перешкодила, й важкістю ноші.

⁶⁷⁹ Щоб не була, проте, довшою розповідь, ніж перегони,—

⁶⁸⁰ Першим домчав Гіппомен; перемігши, забрав нагороду.

⁶⁸¹ То чи не мав мені дякувать він, мій Адонісе, й ладан

⁶⁸² Благочестиво палить? Але він позабув про подяку —

⁶⁸³ Ладану не запалив! Пройнялась тоді гнівом я зразу.

⁶⁸⁴ Прикро зробилось мені, й щоб надалі моїм добродійством

⁶⁸⁵ Не злегковажив ніхто, я поклала скарати цю пару.

⁶⁸⁶ Йшли вони разом якось повз відлюдну святиню Кібели,

⁶⁸⁷ Що в предковічних лісах спорудив Ехіон, вшанувавши

⁶⁸⁸ Матір богів. А що йшли вже довгенько — спочить захотіли.

⁶⁸⁹ Тут несподівано сильний відчув Гіппомен до дружини

⁶⁹⁰ Потяг — це я так його розпалила, жагуче дихнувши.

⁶⁹¹ Сутінний закуток був недалеко тієї святині,

⁶⁹² Наче печера глуха, вапняком шорсткуватим окрита.

⁶⁹³ Храмом була в давнину. В ту печеру жерці настягали

⁶⁹⁴ Різноманітних прадавніх богів — дерев'яних зображень.

⁶⁹⁵ Тут і зійшлись вони, й місце святе нерозважно зганьбили.

⁶⁹⁶ Зір одвернули боги. А прикрашена вежами Мати

⁶⁹⁷ Вже намірялась у води стігійські занурити грішних.

⁶⁹⁸ Кара легкою здалась. І нараз, де їх шиї біліли,—

⁶⁹⁹ Їжаться гриви руді, загинаються кігтями пальці,

⁷⁰⁰ Спиною їхні рамена стають, переходить у груди

⁷⁰¹ Весь їх тягар, і хвостом замітають пісок за собою.

⁷⁰² Грізні на вигляд вони; не говорять — порикують глухо.

⁷⁰³ Дебрі — це їхня постіль. Наганяючи страх на всіх інших,

⁷⁰⁴ Зубом покірним повіддя Кібели підтримують — леви.

⁷⁰⁵ Їх, мій коханий, лякайсь — хижаків, що мисливця стрічають,

⁷⁰⁶ Щоб нападати, — грудьми, а не спиною, щоб утікати;

⁷⁰⁷ Їх уникай, щоб хоробрість твоя нас обох не згубила!»

⁷⁰⁸ Так ось повчала його. Й за хвилину на лебедях білих

⁷⁰⁹ Ген у повітря звилась. Та хоробрість повчань не шанує.

⁷¹⁰ Якось на слід кабана, що виходив із темного бору,

⁷¹¹ Чуйні натрапили пси, і як тільки хижак показався,

⁷¹² Навскіс ударив його молодецький нащадок Кініра.

⁷¹³ Іклом зметнувши кривим, закривавлене ратище з рани

⁷¹⁴ Вибив кабан і за хлопцем, що геть, переляканий, кинувсь,

⁷¹⁵ Звір ошалілий біжить. Наздогнавши, вбиває в пахвину

⁷¹⁶ Ікла й на жовтім піску загибати його залишає.

⁷¹⁷ На колісниці легкій Кітерею до рідного Кіпру

⁷¹⁸ Лебеді, крила в повітрі розправивши, ще не домчали —

⁷¹⁹ Здалеку вчула вона передсмертні зітхання й звернула

⁷²⁰ Білих птахів у той бік. Із ефіру високого бачить:

⁷²¹ Тіло бездушне лежить на піску, підпливаючи кров'ю.

⁷²² Вмить, зістрибнувши, в розпуці то одяг вона, то волосся

⁷²³ Рве й у невинні раз по раз долонями б'є себе груди.

⁷²⁴ Долю жорстоку кляне. «Над усім же, ненависна, — каже,—

⁷²⁵ Права не маєш однак! — про мій сум залишу я нетлінний

⁷²⁶ Спогад, Адонісе мій: що не рік — одгукнеться відлунням,

⁷²⁷ Наче б ти знову вмирав, над тобою моє голосіння.

⁷²⁸ Кров переміниться в квіт. Бо ж колись і тобі, Персефоно,

⁷²⁹ Можна було — пригадай — обернути у м'яту пахучу

⁷³⁰ Німфу струнку[34]. То чому б то хороброго сина Кініра

⁷³¹ Не перевтілила я?» Те сказавши, нектаром богиня

⁷³² Скроплює кров юнака — і вона від тієї вологи

⁷³³ Наче здулась. Так на темному плесі прозорі зринають

⁷³⁴ Бульбашки під перелітним дощем. Не минуло й години —

⁷³⁵ Квітка зросла, що однакове з кров'ю забарвлення має.

⁷³⁶ Так пурпурово квітує гранат, що під шкірою любить

⁷³⁷ Зерня своє берегти, але квітка ця — короткочасна:

⁷³⁸ Мовби ось-ось опадуть, до стебла пелюстки притулились.

⁷³⁹ Легко з вітрами, що й назву дали їм, вони облітають.