Метаморфози

¹ Поки про всі тії подвиги в колі кефенів Данаїн

² Розповідає герой, залунав по владичих палатах

³ Гомін юрби, але не по-весільному там гомоніли,

⁴ Спів не звучав, тільки крик, озвірілої сутички вісник.

⁵ Мить — і вже не бенкет, а бійка довкіл вирувала.

⁶ Так над усміхненим морем, бува, в божевільному гніві

⁷ Зчепляться буйні вітри — й за хвилину воно спохмурніє.

⁸ Першим зухвалець Фіней, зачинатель того бойовища,

⁹ З ясена списом своїм потрясаючи, міддю окутим, —

¹⁰ «Ось, — каже, — ось я за кражу дружини прибув сюди, месник!

¹¹ Ні твої крила, ні бог твій, що в золото перемінився,

¹² Не допоможуть тобі!» Вже й списа підняв. «Зупинися! —

¹³ Тут йому крикнув Кефей, — що за думка тебе підбиває,

¹⁴ Брате, на злочин такий? Чи за всі добродійства Персею

¹⁵ Дякуєш так? Може, це за врятовану дар твій весільний?

¹⁶ Бо ж не Персей, коли вникнеш у правду, відняв її в тебе,—

¹⁷ Лиш володар нереїд, лиш Аммон, божество рогоносне,

¹⁸ Як і те чудо морське, що пливло, насититись готове

¹⁹ Донею, серцем моїм. У цю мить, коли смерть їй грозила,—

²⁰ Забрано в тебе її. Чи бажаєш таки, щоб зазнала

²¹ Смерті вона, щоб моїм упиватися, нелюде, смутком?

²² Мало тобі ще того, що її при тобі ж закували,

²³ Й ти їй нічим не поміг — її дядько, її наречений?

²⁴ Жаль тобі, видно; що інший її врятував, тому в нього

²⁵ Вирвати з рук нагороду завзявсь. Якщо так її ціниш,

²⁶ Чом, як до скелі прикута була, ти не рвався до неї?

²⁷ Ну так погодься, щоб мав її той, хто за неї боровся,

²⁸ Хто мою старість од сліз уберіг, перед ким у боргу я.

²⁹ Втім, не між вами двома, а між ним вибирав я і смертю».

³⁰ Мовчки зиркає той то на нього, то на Персея,

³¹ Годі рішитись йому, кого б то поцілити першим.

³² Далі з усіх своїх сил, помножених лютістю й гнівом,

³³ Ратище він, розмахнувшись, пустив — та намарно — в Персея.

³⁴ В ложе вбилася мідь — і зіскочив Персей з покривала,

³⁵ Й кинув, розгніваний, списом тим самим у ворога, й був би

³⁶ Груди йому розпоров, якби той у ту мить за жертовник

³⁷ Не заховавсь: нечестивцю святе прислужилося місце!

³⁸ Рет зате постраждав: у чоло йому вбилося вістря.

³⁹ От він упав, і з кістки йому наконечник добуто;

⁴⁰ Б'ється вже він на землі і столи заплямовує кров'ю.

⁴¹ Вмить роз'ярилася збройна юрба; звідусіль полетіли

⁴² Кинуті в гніві списи. Вже почав домагатися дехто

⁴³ Смерті Кефея і зятя його. Та якраз тоді з дому

⁴⁴ Вийшов Кефей. Присягається вірністю, правом, узявши

⁴⁵ В свідки гостинних богів, що він проти такого шаленства.

⁴⁶ Збройна Паллада — вже тут. Егідою брата прикривши,

⁴⁷ Зваги йому додала. Був там Атіс, індієць, якого

⁴⁸ Кажуть, на світ привела у воді блискотливій Лімнея,

⁴⁹ Гангом народжена. Красенем, надто в ясних своїх шатах,

⁵⁰ Був цей юнак, що й шістнадцяти років од роду не мав ще.

⁵¹ З тірського шовку хламиду носив, облямовану знизу

⁵² Золотом щирим. Намисто рясне золотилось на шиї,

⁵³ А діадема — на вогкім од пахощів цінних волоссі.

⁵⁴ Списом легеньким на будь-якій віддалі він непохибно

⁵⁵ Ціль пробивав, та влучніше стрілу міг із лука пускати.

⁵⁶ Поки він лук, що є сил, напинає, Персей в цю хвилину

⁵⁷ Спритно вхопив з вівтаря головешку розжарену й кинув

⁵⁸ Прямо в обличчя йому — й воно місивом стало кривавим.

⁵⁹ Тільки-но глянув на те, як лицем, ще недавно прекрасним,

⁶⁰ Б'ється полеглий в крові, ассірієць Лікаб, щонайближчий

⁶¹ Друг і супутник його, що з любов'ю до нього не крився,

⁶² Сльози над тим, хто конав од жорстокої рани, проливши,

⁶³ Над дорогим йому Атісом, лук, що з руки йому випав,

⁶⁴ Перехопив із словами: «Зі мною тепер позмагайся!

⁶⁵ Кров'ю того юнака не натішишся, більше зневаги

⁶⁶ Гідний ти, ніж похвали!» Ще й не змовкнув, а вже на Персея,

⁶⁷ Зблиснувши вістрям, помчала стріла, тятивою підбита.

⁶⁸ Той відхиливсь, і застрягла вона в його вільній одежі.

⁶⁹ Тут і звернув проти нього, прославлений вбивством Медузи,

⁷⁰ Меч свій Акрісія внук і встромив йому в груди; Лікаб же,

⁷¹ Смертну стрічаючи мить, уже в ніч западаючі темну

⁷² Очі на милого Атіса звів, прихилився до нього,

⁷³ Радий, що з другом своїм він ітиме й у світ попідземний.

⁷⁴ Раптом сієнець Форбант, Метіона син, і лівієць

⁷⁵ Амфімедонт, пориваючись в бій, послизнулись в калюжі

⁷⁶ Теплої крові, що так і лилась по долівці, і впали

⁷⁷ Навзнак обоє. Хотіли піднятись, та меч не дозволив:

⁷⁸ Амфімедонтові — в бік, Форбантові — в горло встромився.

⁷⁹ На Акторіда ж, Еріта, що саме в ту мить за двосічний

⁸⁰ Довгий вхопився топір, Персей не з мечем своїм вийшов:

⁸¹ Миттю обіруч піднявши кратер, що на ньому висока

⁸² Скрізь виступала різьба, велетенську посудину мідну,

⁸³ Й кинув у мужа того. Він же, кров пурпурову зригнувши,

⁸⁴ Падає й б'ється, спускаючи дух, головою об землю.

⁸⁵ Вже й Полідаймон поліг, що походив од Семіраміди,

⁸⁶ Житель Сперхея Лікет; Абарід, що родивсь на Кавказі,

⁸⁷ Кліт, Флегіат, а за ними — й Гелік буйноволосий,—

⁸⁸ Знищує всіх, ще й тіла накопичені топче ногою.

⁸⁹ Так і не зваживсь Фіней проти ворога вийти віч-на-віч:

⁹⁰ Кинув списом здаля, але схибив, потрапивши в Іда,

⁹¹ Хоч безоружним той був, уникаючи битви намарно.

⁹² Грізним поглядом Ід безсердечного зміряв Фінея.

⁹³ «Раз ти втягнув мене в бій, так поглянь, кого проти себе

⁹⁴ Ти повернув, і за рану нанесену раною сплачуй!»

⁹⁵ Списом, що вихопив з тіла свого, мав метнути в Фінея,

⁹⁶ Й раптом ослабнув, поник, пролившися рештками крові.

⁹⁷ Далі й Одіт, що в краю тому був після владаря першим,

⁹⁸ Впав під Клімена мечем. Гіпсей порішив Протенора,

⁹⁹ Ну а Гіпсея — Аінкід. Серед них був похилий вже віком

¹⁰⁰ Ематіон, шанувальник богів, чоловік правдолюбний.

¹⁰¹ Через літа вже не міг воювать, тож юрмі роз'ярілій

¹⁰² Кидає гнівні слова, проклинаючи зброю злочинну.

¹⁰³ Поки вівтар обнімає руками тремтливими старець,

¹⁰⁴ Хромід мечем йому голову зрізав, і та покотилась

¹⁰⁵ По вівтареві; півмертвий язик невиразні прокляття

¹⁰⁶ Пролепетав ще, й життя закінчив між вогнями той старець.

¹⁰⁷ Два близнюки, Бротеад і Аммон, що в змаганні кулачнім

¹⁰⁸ Непереможні — коли б то кулак міг мечам дорівняти! —

¹⁰⁹ Смерть од Фінея руки прийняли; з ними й Ампік, Церери

¹¹⁰ Жрець, що довкіл голови білосніжну пов'язує стьожку.

¹¹¹ Й ти, Лампетіде, замовк, не в такому, а мирному ділі

¹¹² Мав прислужитись: єднаючи голос із гомоном ліри,

¹¹³ Піснею свято й гостину покликаний був прославляти.

¹¹⁴ Поки він мирно стояв оддалік із дзвінким своїм плектром,

¹¹⁵ Петтал глумливо: «Стігійським богам доспівай свою пісню!» —

¹¹⁶ Мовив і скроню пробив йому ратищем гостроконечним.

¹¹⁷ Пальцями той, коли падав, конаючи, струн ще торкнувся,

¹¹⁸ І випадково співзвуччям сумним одізвалася ліра.

¹¹⁹ Грізний Лікорм того вбивства, однак, не лишив без покари:

¹²⁰ Вирвавши засув із правих дверей, наче довбнею, махом

¹²¹ Череп йому розтрощив, а той, заливаючись кров'ю,

¹²² Мертвий на землю упав, як жертовний бичок під обухом.

¹²³ Далі кініфський Пелат намагався й собі відірвати

¹²⁴ Засув од лівих дверей, та пробив йому вістрям правицю

¹²⁵ Мармарідянин Коріт, пришпиливши її до одвірка.

¹²⁶ Абат ще спис йому в бік устромив, але той не звалився,

¹²⁷ Тільки повис на руці, до дверей прицвяхований міцно.

¹²⁸ Вже ось поляг Меланей, що вступивсь за Персея, а далі —

¹²⁹ Впав і Доріл, що поля під собою мав насамонійські,

¹³⁰ Славний землею Доріл, ніхто ж бо не міг з ним рівнятись

¹³¹ Обширом нив, ніхто не збирав стільки пахощів цінних.

¹³² Навскіс кинутий спис наніс йому рану смертельну:

¹³³ Вістрям заглибивсь у пах. А той, хто метнув ним, бактрієць

¹³⁴ Галкіоней, лиш побачив, як ранений дух випускає,

¹³⁵ Й водить очима, повітря хапаючи, — «Ось під тобою,—

¹³⁶ Каже, — й земля твоя вся!» — і знекровлене тіло покинув.

¹³⁷ Тут його месник, Абанта нащадок, зустрів ще гарячим

¹³⁸ Вістрям, добутим із рани; крізь ніздрі пробившись, залізо

¹³⁹ Шиєю вийшло, й так і поліг він, просилений списом.

¹⁴⁰ Поки Персеєві Доля сприяє, сини однієї

¹⁴¹ Матері — Клітій і Кланій — од ран неоднакових гинуть:

¹⁴² Клітію ясен важкий, що з могутньої вирвавсь долоні,

¹⁴³ Стегна розсік, а Кланію вістрям між зуби ввігнався.

¹⁴⁴ Впав Келадон, що із Мендеса, впав палестинської неньки

¹⁴⁵ Син яснозорий Астрей, в кого батько був невідомий.

¹⁴⁶ І Етіон, який знавсь на майбутнім, та, видно, тим разом

¹⁴⁷ Птах віщуна підманув. І Тоакт, владаря зброєносець,

¹⁴⁸ Гепнувсь об землю, й Агірт, осоромлений батька убивством.

¹⁴⁹ Юрмами все ж на ослаблого тиснуть, усі — одного лиш

¹⁵⁰ Хочуть зі світу звести, звідусіль піднялись одностайно,

¹⁵¹ Змовившись проти добра, проти честі й заслуги пришельця.

¹⁵² Тесть, шанувальник богів, і Персеєва юна дружина,

¹⁵³ Й мати тривожаться ним, наповнюють криком покої,

¹⁵⁴ Та заглушили їх брязкіт заліза й поранених зойки.

¹⁵⁵ Ось і пенатів, убивством осквернених, дика Беллона

¹⁵⁶ Кров'ю захлюпує й знов ошалілу зав'язує бійку.

¹⁵⁷ Тільки його одного оточили — Фіней і не менше

¹⁵⁸ Тисячі тих, що з Фінеєм; з обох боків ненастанно

¹⁵⁹ Градом повз нього списи — біля вух та очей — пролітають.

¹⁶⁰ До кам'яного стовпа він тоді прихилився плечима,—

¹⁶¹ Ззаду щоб хто не напав, — до напасників ставши обличчям,

¹⁶² Стримує їхній напір. Хаонієць Молпей вів до бою

¹⁶³ Зліва загін; Ехемон — набатієць — правий очолив.

¹⁶⁴ Так от тигриця, бува, роздратована голодом, чує

¹⁶⁵ Мукання стад на одній водночас і на другій долині,

¹⁶⁶ Й подумки в цей бік і в той поривається, спрагнена крові;

¹⁶⁷ Так завагався Персей — чи праворуч метнутись, чи вліво.

¹⁶⁸ Врешті, Молпея вразив, проколовши стегно, й відступити

¹⁶⁹ Дав йому змогу, бо вже й Ехемон, у бою роз'ярілий,

¹⁷⁰ Мітив у нього мечем, намагався поцілити в шию,

¹⁷¹ Та промахнувся — такої був сили удар, що на кусні

¹⁷² Меч розлетівся, по грані стовпа кам'яного креснувши.

¹⁷³ Бризнув уламок дзвінкий, і в горло нападника впився.

¹⁷⁴ Та не такою була його рана, щоб тут же від неї

¹⁷⁵ Згинути, — весь він тремтів, простягаючи руки безсило,

¹⁷⁶ Та надаремно: Персей покінчив з ним мечем Кілленіда.

¹⁷⁷ Бачачи те, що не стримає й мужність тієї навали,—

¹⁷⁸ «Що ж, — завагався Персей, — через вас буду змушений, видно,

¹⁷⁹ Ворога взяти в підмогу собі. Відверніть же обличчя,

¹⁸⁰ Хто серед вас мені друг!» І Горгони главу показав їм.

¹⁸¹ «Інших тим чудом лякай!» — Персеєві мовив глузливо

¹⁸² Тескел, і тут, розмахнувшись, мав ратище згубне в героя

¹⁸³ Кинуть, але в тому русі застиг, наче з мармуру постать.

¹⁸⁴ Ампікс, що поруч стояв, на сповнені духом великим

¹⁸⁵ Груди Лінкідові меч підіймав, але, закам'янівши,

¹⁸⁶ Права рука не могла ні туди, ні сюди ворухнутись.

¹⁸⁷ Далі й Нілей, що нібито був семигирловим Нілом

¹⁸⁸ Зроджений, — в доказ того й на своєму щиті позначив він

¹⁸⁹ Сім його витоків, сріблом частково, частково ж і злотом,—

¹⁹⁰ «Глянь-но, — щитом він потряс, — од якого я батька, Персею!

¹⁹¹ Радість, проте, немалу понесеш ти до тіней безмовних,

¹⁹² Що ось такий тебе муж подолав!» Та кінець того слова

¹⁹³ Мов обірвавсь, і, здавалось, уста говорити ще хочуть,

¹⁹⁴ Бо ж і розкриті були, та для слів не було вже дороги.

¹⁹⁵ «Страх, — їх соромить Ерікс, — а не сила Медузи Горгони

¹⁹⁶ Вас обертає в стовпів. Ану, всі за мною! Накиньмось

¹⁹⁷ І повалімо хвалька зі страховищем разом на землю!»

¹⁹⁸ Мав уже кинутись сам, але ноги немов скам'яніли,

¹⁹⁹ Весь за хвилину завмер — у камені різьблений воїн.

²⁰⁰ Так по заслузі покарано всіх, та один був між ними,

²⁰¹ Хто за Персея боровсь, Аконтей; але й він серед бою

²⁰² Глянув Горгоні в лице — і на камінь — перемінився.

²⁰³ Астіагей не помітив того, й полоснув, мов живого,

²⁰⁴ Довгим мечем — задзвенівши, зі свистом відскочила зброя.

²⁰⁵ Щойно той здивувавсь — а вже й сам став такої ж природи,

²⁰⁶ На мармуровім обличчі здивований вираз лишився.

²⁰⁷ Довго б мені довелося мужів із незнатного роду

²⁰⁸ Тут називати: їх двісті всього після бою лишилось;

²⁰⁹ Двісті мужів, Горгону побачивши, заціпеніло!

²¹⁰ Врешті, Фіней схаменувсь, нечестивої бійки призвідник,

²¹¹ Пізно розкаявсь, однак: довкіл одні статуї бачить,

²¹² І впізнає у них друзів своїх, і на ймення їх кличе,

²¹³ Й помочі просить; торкається тих, котрі ближче, — не вірить

²¹⁴ Власним очам, але скрізь тільки мармур. Тоді, відвернувшись,

²¹⁵ Навскіс він руки в благанні простяг і, каючись гірко,—

²¹⁶ «Перемагаєш, Персею, — сказав, — забери це жахливе,

²¹⁷ Що перемінює в камінь, обличчя німої Медузи,

²¹⁸ Швидше, молю, забери! Бо ж не гнів і не прагнення влади

²¹⁹ Меч мені вклали до рук — за дружину цей бій розпочав я!

²²⁰ Подвигом ти прислуживсь, та при ній таки я був скоріше.

²²¹ Жаль, що я в битві не впав! Пощади, найхоробріший, тільки

²²² Душу мою, а все інше — твоєю хай власністю буде!»

²²³ Так лепетав він, не сміючи глянуть Персеєві в вічі.

²²⁴ Той прохачеві в одвіт: «Не тремти, боязливий Фінею:

²²⁵ Що в моїх силах, про що боягуз тільки мріяти може,

²²⁶ Матимеш те, не хвилюйсь! Не завдасть тобі шкоди залізо,

²²⁷ Мало того: з тебе пам'ятник вічний зроблю, щоб у домі

²²⁸ Нашого тестя в усіх на виду він стояв, непорушний:

²²⁹ Хай звеселяє дружину мою нареченого образ».

²³⁰ Мовив, і голову Змієволосої виставив рвучко

²³¹ Саме в той бік, куди скований жахом Фіней одвернувся.

²³² Той відсахнутись хотів, та не міг: у цю мить йому ствердла

²³³ Шия, і навіть текуча сльоза його — закам'яніла.

²³⁴ Так він у мармурі й заціпенів: на блідому обличчі —

²³⁵ Страх, каяття і благання; пониклими й руки лишились.

²³⁶ А переможець Персей із дружиною гордо вступає

²³⁷ В межі краю свого й за вподіяну дідові кривду

²³⁸ Претові мстить, бо, прогнавши мечем насильницьким брата,

²³⁹ Вежі Акрісія Прет до свого приєднав володіння.

²⁴⁰ Та ні мечем, ані вежами, що захопив їх злочинно,

²⁴¹ Грізних очей змієносного чуда не міг подолати.

²⁴² Так і тебе, Полідекте, Серіфа маленького царю,

²⁴³ Ні в небезпеках стількох Персеєм засвідчена мужність,

²⁴⁴ Ні його лиха важкі не зм'якшили: ти весь невблаганним

²⁴⁵ Гнівом гориш, ні межі твоя лютість не має, ні міри.

²⁴⁶ Здрібнюєш славу його, називаєш пустою брехнею

²⁴⁷ Те, що Медузу він вбив. «Доведу тобі слів моїх правду.

²⁴⁸ Очі зімкніть!» — попередив Персей, і обличчям Медузи

²⁴⁹ В камінь безкровний перемінив Полідекта обличчя.

²⁵⁰ Золотородного брата свого Трітонія досі

²⁵¹ Не покидала. Та ось, оповившись у хмару пухнату,

²⁵² Острів Серіф, і Кітн, і Гіару лишивши праворуч,

²⁵³ Шляхом щонайкоротшим морським подалась вона в Фіви,

²⁵⁴ До Гелікону, де Діви живуть. Досягнувши вершини,

²⁵⁵ Стала й словом таким обізвалась до сестер учених:

²⁵⁶ «Про джерело ми почули нове, що його в вашім краї

²⁵⁷ Кінь Медузи крилатий пробив своїм гострим копитом.

²⁵⁸ Ось що мене привело. На це диво хотіла б я глянуть.

²⁵⁹ Я ж бо те бачила, як з материнської крові родивсь він».

²⁶⁰ Мовить Уранія їй: «З якою метою, богине,

²⁶¹ Ти не прийшла б у цей край — будеш милою нашому серцю.

²⁶² Чутка правдива до тебе дійшла, бо Пегас таки дійсно

²⁶³ Вибив оте джерело», — й повела за собою Палладу.

²⁶⁴ Ця ж до води, котру викресав кінь, приглядається пильно,

²⁶⁵ Зелень прадавніх лісів, розбуялих довкіл, озирає,

²⁶⁶ Темні печери й луги, незчисленним засіяні квітом,

²⁶⁷ І Мнемонід називає щасливими, бо ж і їх діло,

²⁶⁸ Й місце сподобалось їй. Одна з них тоді до Паллади:

²⁶⁹ «О, якби справи поважніші й більші не ждали на тебе,

²⁷⁰ Чом і тобі не вплестися б у наше, Трітоніє, коло?

²⁷¹ По справедливості наше заняття й оселю ти хвалиш.

²⁷² Доля всміхнулася нам. От, коли б іще жити в безпеці!

²⁷³ Ми ж усього боїмося (для злочину й меж не буває).

²⁷⁴ З мислі не сходить страшний Піреней, немовби ще й досі

²⁷⁵ Перед очима стоїть; я все ще півмертва зі страху.

²⁷⁶ Військом фракійським давлідські й фокейські поля підкоривши,

²⁷⁷ Грізним володарем там на неправді й насильстві тримався.

²⁷⁸ В храми парнаські ми йшли. Побачивши нас по дорозі

²⁷⁹ Й вигляд зробивши такий, ніби нас поважає, шанує,—

²⁸⁰ «О Мнемоніди! — звернувсь (бо з обличчя пізнав нас). — Постійте!

²⁸¹ Поки дощить — (а дощ таки йшов), — під мою завітайте

²⁸² Крівлю, уклінно прошу! Гостювали всевишні, бувало,

²⁸³ Навіть у нижчих домах». Тим словам і негоді піддавшись,

²⁸⁴ Тут же погодились ми й завітали в передню світлицю.

²⁸⁵ Дощ тим часом ущух. Аквілони приборкали Австра.

²⁸⁶ Поспіхом за небосхил дощові розбігалися хмари.

²⁸⁷ Вийти намірились ми; Піреней нас, однак, зачиняє

²⁸⁸ В домі й насиллям грозить. Ми — на крилах од нього майнули.

²⁸⁹ Він, мов зібравшись у лет, на стрімкій своїй випрямивсь вежі:

²⁹⁰ «Цим же шляхом і я, — прокричав, — полечу вслід за вами».

²⁹¹ З тим, божевільний, і кинувся сторчки з високої вежі,

²⁹² Та не злетів, лиш обличчям ударився, геть роздробивши

²⁹³ Голову, й кров'ю злочинною злив, умираючи, землю».

²⁹⁴ Розповідь Муза вела. Та на те щось крильми злопотіло

²⁹⁵ Й серед високого гілля почувсь якийсь оклик вітальний.

²⁹⁶ Глянула вгору й дивується: звідки б це міг долетіти

²⁹⁷ Голос? Гадала побачить людину дочка Громовержця,

²⁹⁸ Та помилилась: були це птахи; на верхів'ї сиділо

²⁹⁹ Дев'ять сорок, що наслідують все й нарікають на долю.

³⁰⁰ Муза богині здивованій каже таке: «Нещодавно

³⁰¹ Зграю пернатих примножили й ці, суперечку програвши.

³⁰² Був у них батько, Піер, що поля мав багаті пеллейські;

³⁰³ Й мати була в них — Евіппа з Пеонії, та, що Люціну

³⁰⁴ Кликала дев'ять разів, перетерпівши стільки ж пологів.

³⁰⁵ От і числом своїм стали хвалитися сестри зухвалі.

³⁰⁶ В різних містах побували вони — гемонійських, ахайських;

³⁰⁷ Потім, прийшовши сюди, ось таку почали суперечку:

³⁰⁸ «Годі вам, годі пустою принадою вводить в оману

³⁰⁹ Темний народ! Позмагайтеся з нами, якщо вам не бракне

³¹⁰ Духу, теспійські богині! Ні голосом нас, ані хистом

³¹¹ Не переможете, й стільки ж нас є; тож або Аганіппу,

³¹² Води гіантські й Медузи струмок відступіть, припинивши

³¹³ Спір, або ж ми ематійські поля віддамо до пеонів,

³¹⁴ Люду, що серед снігів, — хай нас німфи в тій справі розсудять».

³¹⁵ Сором було нам вести суперечку, але й відступати —

³¹⁶ Сором ще більший. Вже вибрали німф. І вони, присягнувши

³¹⁷ Ріками, сіли півколом на камінь, що мохом узявся.

³¹⁸ Та, що нам кинула виклик, без жереба, першою стала

³¹⁹ Пісню співати про битви богів; непомірно гігантів

³²⁰ Хвалить, натомість замовчує славні діяння безсмертних.

³²¹ Ніби, з глибин підземелля звільнившись, Тіфей на всевишніх

³²² Доброго страху нагнав, так що всі якнайдалі від нього

³²³ Стали тікать, поки втомлених біженців землі Єгипту

³²⁴ Й Ніл, що на сім рукавів розгалужений, не прихистили.

³²⁵ Ніби й туди незабаром добрався Тіфей земнородний,

³²⁶ Тож під оманливим виглядом їм довелось приховатись:

³²⁷ «За вожака череди, — каже, — був там Юпітер. Тому-то

³²⁸ Й нині Аммона Лівійського бачать усі круторогим.

³²⁹ В ворона — Феб перевтіливсь, у цапа — нащадок Семели,

³³⁰ В кішку — Делійця сестра, в білосніжну корову — Юнона,

³³¹ Рибою скрилась Венера, Кілленій став ібісом-птахом».

³³² Так от вела вона, голос єднаючи з дзвоном кіфари.

³³³ «Треба вже й нам, Аонідам, почать, — але в тебе, можливо,

³³⁴ Вільного часу нема, щоб пісні вислуховувать наші».

³³⁵ «Не сумнівайся, і що на умі,— заспівай усе чисто!» —

³³⁶ Мовить і в тінь прохолодного гаю сідає Паллада.

³³⁷ Муза тоді: «Ми одній лиш довірили долю змагання».

³³⁸ З тим піднялась і, хвилясте волосся плющем пов'язавши,

³³⁹ Пальцем журливих торкнулася струн Калліопа, й потому,

³⁴⁰ Вже, як звучали вони, споріднила свій голос із ними:

³⁴¹ «Першою плугом кривим перелоги зорала Церера,

³⁴² Першою — ніжну поживу й плоди принесла вона землям,

³⁴³ Першою — різні закони дала, найщедріша Церера.

³⁴⁴ Буду про неї співать. О, коли б тільки гідну богині

³⁴⁵ Пісню я скласти могла! Вона ж гідна, богиня ця, пісні.

³⁴⁶ Острів Трінакрія, дужих гігантів тіла пригнітивши,

³⁴⁷ Всім тягарем наваливсь на простертого долі Тіфея,

³⁴⁸ Що на небесний престол посягав, непомірно зухвалий.

³⁴⁹ Все ще пручається він, час од часу піднятися прагне,

³⁵⁰ Та авсонійський Пелор йому праву обтяжує руку,

³⁵¹ Ліву — Пахін, а на ноги йому Лілібей навалився.

³⁵² Голову Етна гнітить. Горілиць простягнувшись під нею,

³⁵³ Ротом пісок він і полум'я в люті страшній вивергає.

³⁵⁴ Часто цю темну вагу розметать намагається велет,

³⁵⁵ Гори високі й міста, сколихнувшись, із себе струсити.

³⁵⁶ Землю бере тоді дрож, і лякається владар безмовних,

³⁵⁷ Щоб не розверзлась вона, щоб у пітьму, бува, не прорвався

³⁵⁸ Сонячний день, нажахавши померлих тремтливії тіні.

³⁵⁹ Цим перейнявшись, імлисту оселю мерщій покидає

³⁶⁰ Владар і, ставши на повіз, запряжений чорними кіньми,

³⁶¹ Межі глибинні Сіцілії, пильний, почав обгїжджати.

³⁶² Глянувши зблизька на все, заспокоївся трохи: обвалів

³⁶³ Ще не траплялось ніде. Та в той час із вершини своєї

³⁶⁴ Вздріла його Еріціна[9]: крилатого сина обнявши,—

³⁶⁵ «Збройний соратнику мій, мої гордощі, сину мій! — каже,—

³⁶⁶ Стріли, що всіх ти пронизуєш ними, візьми, Купідоне,

³⁶⁷ Зброю несхибну, й у серце врази того бога, якому

³⁶⁸ Третя, остання за жеребом випала світу частина!

³⁶⁹ Тих, що на небі, богів і Юпітера, й тих, котрі в морі,

³⁷⁰ Легко впокорюєш ти й повелителя тих, котрі в морі.

³⁷¹ Тартар лиш вільний. Чому ж материнської влади й своєї

³⁷² Ти не поширив туди? Про третину ж бо світу ідеться!

³⁷³ Навіть на небі мене — і як це терплю я ще й досі! —

³⁷⁴ Вже не шанує ніхто. Не така вже й Амурова сила.

³⁷⁵ Вже відступились од нас — чи не бачиш? — Паллада й Діана,

³⁷⁶ Діва із списом в руці. Дівувать буде й донька Церери,

³⁷⁷ Хай лиш допустимо те, бо й вона таку мрію плекає.

³⁷⁸ Ти ж, якщо ласка твоя, нашу справу владнай обопільну:

³⁷⁹ З дядьком богиню з'єднай!» Так Венера промовила. Він же

³⁸⁰ Миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла,

³⁸¹ З тисячі стріл лиш одну — найгострішу, яка найточніше

³⁸² Била й найкраще лягала на лук, його волі покірна.

³⁸³ Ось, на коліно приклякнувши, він вигинає дугою

³⁸⁴ Ріг і стрілу гачкувату спрямовує Дітові в серце.

³⁸⁵ Неподалік од геннейських стін є глибоководне

³⁸⁶ Озеро, назване Перг. Голосів лебединих не більше

³⁸⁷ Чує, напевно, й Каїстр на хвилях, що мчать мерехтливо.

³⁸⁸ Ліс, мов вінком, оточив того озера плесо й від сонця

³⁸⁹ Дав йому захист, зеленим наметом над ним розіславшись.

³⁹⁰ Квітом барвистим багата земля там, а холодом — віти.

³⁹¹ Вічна весна там стоїть. Поки в тому гаю Просерпіна

³⁹² Рве то фіалки дрібні, то лілеї стрункі білосніжні,

³⁹³ Поки то кіш, то поділ свій наповнює ними завзято,

³⁹⁴ Прагнучи більше зібрати квіток, аніж будь-яка з подруг,

³⁹⁵ Владар підземний побачив її, закохався і викрав —

³⁹⁶ Ось як його підганяла любов! Налякавшись, богиня

³⁹⁷ Матір і подруг своїх (але матір частіше!) тужливо

³⁹⁸ Кличе. Коли ж розірвала вона біля шиї свій одяг,

³⁹⁹ Так і посипались зірвані квіти на землю, й такою

⁴⁰⁰ В неї наївність була, притаманна літам ще дитинним,

⁴⁰¹ Що й за квітками вона по-дівочому стала тужити.

⁴⁰² А викрадач на прудкій колісниці жене своїх коней,

⁴⁰³ Кожного з них називає по імені й часто шмагає

⁴⁰⁴ Темно-багряними віжками їх і по шиї, й по гривах.

⁴⁰⁵ Повз болота Палікійські сірчані й глибокі озера

⁴⁰⁶ Коней жене він, де з тріщин земних прориваються води,

⁴⁰⁷ Де бакхіади, народ, що з двоморського вийшов Корінфа,

⁴⁰⁸ Поміж нерівних гаваней двох заснував колись місто.

⁴⁰⁹ Між Кіанеєю і джерелом Аретуси пісейським

⁴¹⁰ Є, наче взятий в кліщі, невеликий моря відрізок.

⁴¹¹ Там і жила-бо й саме джерело взяло назву від неї —

⁴¹² Вродою перша між німф у Сіцілії всій Кіанея.

⁴¹³ Ось їм назустріч по пояс вона піднялася із хвилі

⁴¹⁴ Й тут же, впізнавши богиню, — «Не пройдете далі! — гукнула,—

⁴¹⁵ Зятем Церери не бути тобі проти волі богині!

⁴¹⁶ Не викрадати — просить її мав ти! Коли щось велике

⁴¹⁷ Зрівнювать можна з малим, то й мене покохав мій Анапіс,

⁴¹⁸ Я не зі страху, одначе, побралася з ним — добровільно».

⁴¹⁹ Мовила — й, руки рішуче розклавши, йому на дорозі

⁴²⁰ Стала. Скипів тоді гнівом Сатурній і громоподібним

⁴²¹ Голосом крикнув на коней жахних, а тоді, замахнувшись,

⁴²² Кручене берло владиче правицею, що було сили,

⁴²³ Кинув у вир — і земля сколихнулась, і в Тартар одкрила

⁴²⁴ Шлях, і в безодняву цю стрімголов понеслась колісниця.

⁴²⁵ А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву,

⁴²⁶ Біль затаївши в душі за таку неповагу до себе,

⁴²⁷ Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами:

⁴²⁸ В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно,

⁴²⁹ Вже переходить сама; омліваючи, тоншає, м'якне,

⁴³⁰ Гнуться у неї кістки, свою твердість утратили й нігті.

⁴³¹ Те, що тендітним було, в першу чергу водою спливає:

⁴³² Синяві пасма волосся, і пальці, і ноги, і стопи;

⁴³³ Потім, коли вже кінцівок не стало, в холодні потоки

⁴³⁴ Вся обернулася: спина, й боки, і рамена, і груди —

⁴³⁵ Никне уся на очах, гомінкими збігає струмками.

⁴³⁶ Врешті, й у жилах незвично тонких замість крові живої —

⁴³⁷ Ллється вода; вже нічого нема, чого б можна торкнутись.

⁴³⁸ Ось уже мати журна побивається в пошуках доні:

⁴³⁹ Марно всі землі довкіл, всі глибини, яри оглядає.

⁴⁴⁰ Тож ні росистоволоса Аврора ніколи не бачить,

⁴⁴¹ Щоб опочила вона, ані Веспер: палкі смолоскипи,

⁴⁴² В полум'ї Етни запалені, в руки вхопивши, стрімливо

⁴⁴³ Через імлисту пітьму поривається, зблідла, бентежна.

⁴⁴⁴ Й знов, коли вигулькне день, погасивши зірки, — ненастанно

⁴⁴⁵ Доню шукає вона — від заходу сонця й до сходу.

⁴⁴⁶ Втомлена, спрагу відчула нараз, але жоден струмочок

⁴⁴⁷ Уст їй тоді не змочив. І тут вона вгледіла хижу:

⁴⁴⁸ Крівля солом'яна, двері низькі… Постукала. Звідти

⁴⁴⁹ Вийшла бабуся. Побачивши спраглу богиню, дала їй

⁴⁵⁰ Кухоль напою солодкого (ним підливала ячмінну

⁴⁵¹ Кашу), та, поки богиня пила, появивсь перед нею

⁴⁵² Хлопець зухвалий з лиця. Усміхнувсь: он яка, мов, захланна!

⁴⁵³ Гнівом богиня нараз пройнялася й, до дна не допивши,

⁴⁵⁴ Хлюпнула з кухля водою з ячменем нахабі в обличчя.

⁴⁵⁵ Плямами лиця взялися, де руки були в нього щойно —

⁴⁵⁶ Ноги тепер, і хвостом закінчилися змінені члени.

⁴⁵⁷ Й тут же він тілом новим, щоб не міг заподіяти шкоди,

⁴⁵⁸ Вмить скоротивсь — і в малесеньку ящірку перетворився.

⁴⁵⁹ З дива не сходить стара, і ридає, й торкнутись готова

⁴⁶⁰ Чуда цього, та воно пропихається, звинне, в щілинку;

⁴⁶¹ Назва ж його викриває той сором і цятки на тілі.

⁴⁶² Скільки земель обійшла, скільки вод озирнула богиня,

⁴⁶³ Довго було б повідать. Навіть світ їй тісним видавався.

⁴⁶⁴ От і в Сіканію знов повернулась; а там, невсипуща,

⁴⁶⁵ До Кіанеї прийшла. Кіанея ж — водою спливала,

⁴⁶⁶ Тож не могла сповістить, хоч і прагнула: жодного слова

⁴⁶⁷ Без язика та без уст не вдалось їй, сердешній, зронити.

⁴⁶⁸ Знак очевидний, проте, подала: показала Церері

⁴⁶⁹ Барвний дочки її пояс, що й досі на хвилі священній

⁴⁷⁰ Легко погойдувавсь там, де загублений був ненароком.

⁴⁷¹ Щойно богиня впізнала його — зрозуміла, що доню

⁴⁷² Вкрадено; стала в розпуці волосся нечесане рвати,

⁴⁷³ Бити долонями в груди свої почала раз од разу.

⁴⁷⁴ Все ще не знала, однак, де дочка. Проклинає всі землі:

⁴⁷⁵ Ви, мов, невдячні й плодів, мого щедрого дару, негідні!

⁴⁷⁶ Лає Трінакрію передусім, де пропащої доні

⁴⁷⁷ Вгледіла слід. Ось тоді вона в шалі ламає плуги всі,

⁴⁷⁸ Що борозну там вели, запалавши однаковим гнівом

⁴⁷⁹ На рільників і волів, повбивала їх; нивам звеліла

⁴⁸⁰ Занапастити посів, а сама зіпсувала насіння.

⁴⁸¹ Ось і родючість полів, землі неосяжної гордість,

⁴⁸² Стала лиш словом пустим: ледь зійшовши, посів загибає.

⁴⁸³ То його спекою зсушить дотла, то сльотою розмиє.

⁴⁸⁴ Шкодять і зорі, й вітри; зерно посівне поїдають

⁴⁸⁵ Завжди голодні птахи. Кукілем червонавим, будяччям

⁴⁸⁶ Геть заросли пшениці, заглушив їх бур'ян розбуялий.

⁴⁸⁷ Тут із елейських вод чоло підняла Алфеяда.

⁴⁸⁸ Мокре волосся з-перед очей відгорнувши до скроні,

⁴⁸⁹ Мовить: «О матінко діви тієї, котру ти по цілім

⁴⁹⁰ Світі шукаєш, богине плодів! Не карайся так тяжко,

⁴⁹¹ Гніву свого не скеровуй на землю — вона ж тобі вірна

⁴⁹² Й не заслужила того: крадію помогла проти волі.

⁴⁹³ Не за вітчизну прошу: я сюди завітала як гостя.

⁴⁹⁴ Піса — вітчизна моя, хоча рід мій пішов із Еліди.

⁴⁹⁵ Та, хоч захожа, я все ж до Сіканії більше горнуся,

⁴⁹⁶ Ніж до всіх інших країв: тут-бо я, Аретуса, пенатів

⁴⁹⁷ Маю своїх, тут живу; змилостивсь над цією землею!

⁴⁹⁸ Що ж мене зрушило з місця і як я крізь обшири моря

⁴⁹⁹ В край Ортігійський прийшла, — колись у доґіднішу пору

⁵⁰⁰ Я оповім, коли туга від серця у тебе одляже

⁵⁰¹ І просвітліє лице. Через товщу землі мені вільно

⁵⁰² Всюди пройти! Крізь глибинні печери пробившись насилу,

⁵⁰³ Тут піднімаю чоло й на зірки вже забуті дивлюся.

⁵⁰⁴ Тож, коли я під землею пливла, мов струмина стігійська,

⁵⁰⁵ Там Просерпіну твою я на власні побачила очі.

⁵⁰⁶ Все ще сумує вона, в неї жах на обличчі Ще й досі,

⁵⁰⁷ Хоч попідземного світу сьогодні владаркою стала,

⁵⁰⁸ Хоч повелителя темних глибин вона славна дружина».

⁵⁰⁹ Мати, почувши таку несподівану звістку, завмерла,

⁵¹⁰ Мов скам'яніла уся. А коли з того стану тяжкого

⁵¹¹ Біль її вивів тяжкий — вона миттю у простір ефірний

⁵¹² На колісниці звилась — і, обурена вкрай, спохмурніла,

⁵¹³ Стала перед Громовержцем самим, розпустивши волосся.

⁵¹⁴ «Задля моєї сюди прибула я, прохачка, сьогодні

⁵¹⁵ Крові, Юпітере, й задля твоєї. Якщо не жалієш

⁵¹⁶ Матері — доню свою пожалій! Не турбуйсь нею менше,

⁵¹⁷ Слізно прошу, через те, що в моєму була вона лоні.

⁵¹⁸ От віднайшла я дочку, якщо віднайти — це точніше

⁵¹⁹ Втратити значить; або, якщо знати, де є твоя згуба —

⁵²⁰ Значить уже віднайти. Я забуду, що вкрадено доню,

⁵²¹ Тільки б вернути її. Чи така вже дочка твоя підла,—

⁵²² Хай вже вона не моя, — щоб крадій її взяв за дружину?»

⁵²³ Батько богів їй на те: «І зарука, й турбота одна в нас —

⁵²⁴ Доня моя і твоя. Та, якщо побажаєш давати

⁵²⁵ Назви правдиві речам, — то не кривдою, тільки любов'ю

⁵²⁶ Ти цю пригоду вважай: такий зять не ганьбою нам буде,

⁵²⁷ Дай лише згоду свою. Чи не досить того, що він брат мій,

⁵²⁸ Бога верховного брат? Є ще й іншого в нього немало,

⁵²⁹ Жеребом лиш поступився мені. Та коли завзялась ти

⁵³⁰ Їх розлучити будь-що, — нехай вийде з імли Просерпіна,

⁵³¹ Та при одній лиш умові: щоб там не торкнулась устами

⁵³² Жодного плоду, такий-бо закон їй накреслили Парки».

⁵³³ Мовив — і вивести доню з імли поспішає Церера.

⁵³⁴ Доля, однак, не дала: не зуміла дотримати діва

⁵³⁵ Посту, бо через наївність свою, поки йшла підземеллям,

⁵³⁶ Темний гранатовий плід із похилої гілки зірвала,

⁵³⁷ Сім пурпурових зернин добула з-під жовтавої шкірки

⁵³⁸ І закропилась їх соком. Один Аскалаф це помітив,

⁵³⁹ Той, що колись Ахеронтові, кажуть, його народила

⁵⁴⁰ Орфна в печері глухій, незрівнянною славна красою

⁵⁴¹ Серед сестер Авернійських своїх. І, як тільки помітив,—

⁵⁴² Зразу, жорстокий, доніс, до світла їй шлях перетявши.

⁵⁴³ Важко зітхнула владарка пітьми і в зловісного птаха

⁵⁴⁴ Тут же змінила його: флегетонським потоком скропила

⁵⁴⁵ Голову; дзьоб додала йому й пір'я, побільшила очі.

⁵⁴⁶ Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві,

⁵⁴⁷ Більшою в нього стає голова, загинаються кігті,

⁵⁴⁸ Ледве здіймає свої нещодавно оперені крила.

⁵⁴⁹ В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького —

⁵⁵⁰ Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних.

⁵⁵¹ Він за донос та за довгий язик свій, бачиться, кару

⁵⁵² Міг понести. Та чому ж от у вас, Ахелоєві дочки,

⁵⁵³ Пір'я та ноги птахів? Чи ж не ви мали вроду дівочу?

⁵⁵⁴ Може, тому, що, коли повесні Просерпіна зривала

⁵⁵⁵ Квіти, її супроводили ви, велемудрі сирени?

⁵⁵⁶ Потім, коли нашукались за нею по всім суходолі,

⁵⁵⁷ Раптом, щоб навіть широкі моря вашу тугу відчули,

⁵⁵⁸ Ви побажали над сплесками хвиль на крилі обіпертись,

⁵⁵⁹ Мов на веслі; вас почули боги — і за мить ваше тіло

⁵⁶⁰ (Ще й не отямились ви) жовтуватим покрилося пір'ям.

⁵⁶¹ Щоб не загинув, однак, насолодою сповнений голос,

⁵⁶² Щоб не пропав їхній жар, щоб уста не замовкли співучі —

⁵⁶³ Лиця дівочі та мову людську їм боги залишили.

⁵⁶⁴ А посередник між братом своїм і сумною сестрою,

⁵⁶⁵ Надвоє рік, що по колу біжить, розділив Громовержець:

⁵⁶⁶ Спільна богиня двох різних світів, відтепер Просерпіна

⁵⁶⁷ З матір'ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить.

⁵⁶⁸ Тут же владарка плодів і думками, й лицем просвітліла.

⁵⁶⁹ Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати,

⁵⁷⁰ Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно

⁵⁷¹ В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне.

⁵⁷² Втішившись донею, до Аретуси Церера звернулась:

⁵⁷³ «Що ж тебе зрушило в путь і в струмок замінило священний?»

⁵⁷⁴ Стихнула хвиля дзвінка; підняла з глибини понад нею

⁵⁷⁵ Німфа чоло й, зеленаве волосся рукою скрутивши,

⁵⁷⁶ Ось що про давню любов Алфея-ріки розказала.

⁵⁷⁷ «Німфою, — каже, — росла серед німф багатьох я в Ахайї,

⁵⁷⁸ Місце для ловів знайти так, як я, ні одна з них не вміла,

⁵⁷⁹ Сітей на звіра так тонко сплести ні одній не вдавалось.

⁵⁸⁰ Хоч і не прагнула слави собі здобувати красою

⁵⁸¹ (Вроди ж не бракло мені), та красунею всі мене звали.

⁵⁸² Личком своїм не гордилась, однак, хоч його й похваляли.

⁵⁸³ Те, чим пишались усі, того я, по-селянському скромна,

⁵⁸⁴ Завжди соромилась: тіла вабливість за гріх я вважала.

⁵⁸⁵ От, пам'ятаю, верталась якось я з гаїв стімфалідських.

⁵⁸⁶ Жарко було, й натрудилась я добре, та й спека діймала.

⁵⁸⁷ Раптом, бачу, струмок; не дзюрчить, не хвилюється в ньому

⁵⁸⁸ Наскрізь прозора вода: на дні його кожен камінчик

⁵⁸⁹ Можна було б зрахувать, нерухомим струмок видавався.

⁵⁹⁰ Сива лоза довкруги та буйні од вологи тополі

⁵⁹¹ Схили його берегів огорнули природною тінню.

⁵⁹² От, підійшовши, ногою легенько води я торкнулась.

⁵⁹³ Ось по коліна ввійшла, та замало й того: розстебнувшись,

⁵⁹⁴ Одяг легкий на похилу вербичку кладу й поринаю

⁵⁹⁵ Голою в той потічок. Розгрібаю його й загрібаю,

⁵⁹⁶ Так собі плаваю й сяк і виляскую, втішна, руками.

⁵⁹⁷ Враз десь на самому дні загуло щось чи то забурчало.

⁵⁹⁸ Злякана, швидко пливу до найближчого берега річки.

⁵⁹⁹ «Гей, Аретусо! — Алфей навздогін мені з хвилі гукає,—

⁶⁰⁰ Гей, Аретусо, куди ти, куди?» — перепитує хрипло.

⁶⁰¹ Гола, без одягу, мчу я щосили: мій одяг лишився

⁶⁰² На протилежному березі. Хіть розпікає Алфея:

⁶⁰³ Бачачи тіло моє, вже мене він своєю вважає.

⁶⁰⁴ Не оглядаючись, бігла я; він, ошалілий, — за мною.

⁶⁰⁵ Так от, тріпочучи крилами, мчить од шуліки голубка,

⁶⁰⁶ Так от шуліка — хижак на тремтливу голубку спадає.

⁶⁰⁷ Вже й Орхомен залишився позаду, Псофіди й Кіллена,

⁶⁰⁸ Виступи гір Меналійських; а там — Ерімант і Еліда…

⁶⁰⁹ Я ж усе далі біжу; він — услід, не прудкіший од мене.

⁶¹⁰ Сили ж не рівні були: не могла я в такому ж розгоні

⁶¹¹ Бігти весь час, не могла витривалістю з ним позмагатись.

⁶¹² Через долини, поля, через гори, лісами порослі,

⁶¹³ Через ущелини, скелі стрімкі та яруги я мчала.

⁶¹⁴ Сонце в спину світило мені, отже, перед собою

⁶¹⁵ Довгу я бачила тінь, чи, може, то страх її бачив?

⁶¹⁶ Ніг його тупіт важкий насувався на мене, а подих

⁶¹⁷ Мов буревій, лопотів — забавлявся моїми стьожками.

⁶¹⁸ Врешті, знемігшись: «Діано, рятуй, — кажу, — поки ще змога,

⁶¹⁹ Вірну твою зброєносицю, ту, котру лук свій, бувало,

⁶²⁰ Й повний стріл сагайдак доручала нести за собою!»

⁶²¹ Зглянулась Діва прудка: з-поміж хмар узяла найгустішу

⁶²² Й нею мене вповила. Оббігаючи хмару довкола,

⁶²³ Пильно по ній переслідувач зиркає, з дива не сходить,

⁶²⁴ Ось він те місце, де я заховалась, оббіг уже двічі,

⁶²⁵ Двічі він «Гей, Аретусо!» — гукнув мені,— «гей, Аретусо!»

⁶²⁶ Як почувалась я, бідна, тоді? Чи не так, як овечка

⁶²⁷ Десь у високім хліві, коли вовк за стіною голодний

⁶²⁸ Виє, або як той заєць — русак під кущем, коли бачить

⁶²⁹ Морди мисливських собак, а проте й ворухнутись не сміє.

⁶³⁰ Та не відходить бог річковий: саме тут обірвався,

⁶³¹ Бачить він, дівчини слід, от і топчеться круг того місця.

⁶³² Потом холодним уся, полонянка його, я стікаю:

⁶³³ Краплі, а далі й струмки моїм тілом пливуть лазурові.

⁶³⁴ Де лиш ногою ступлю — там озерце. З волосся потоки

⁶³⁵ Так і струмлять, і скоріше, повір, ніж про те повідаю,

⁶³⁶ Я течією роблюсь. Але, й воду жадану впізнавши,

⁶³⁷ Образ людський, що недавно прийняв його, знов одкидає

⁶³⁸ Й знову потоком стає, щоб зі мною в любові з'єднатись.

⁶³⁹ Делія землю пробила, однак, — і в імлі, крізь печери,

⁶⁴⁰ Я допливла до Ортігії; йменням богині земля ця

⁶⁴¹ Мила мені. Вона вивела знову мене на повітря».

⁶⁴² Німфа скінчила на тім. А богиня плодів земнородних

⁶⁴³ До колісниці запрягши двох зміїв, напнувши повіддя,

⁶⁴⁴ Вже між землею і небом летить, а тоді завертає

⁶⁴⁵ Легко свій повіз туди, де біліє Трітонії місто,

⁶⁴⁶ До Тріптолема. Частину насіння велить зуживати

⁶⁴⁷ На переліг, а частину — на землі, не орані здавна.

⁶⁴⁸ Ось над Європою вже, над полями азійського краю

⁶⁴⁹ Високо лине юнак. Завиднілися й Скіфії межі.

⁶⁵⁰ Лінк там володарем був. От юнак і подався до нього.

⁶⁵¹ Що привело, звідкіля, про ім'я, про вітчизну спитали.

⁶⁵² «Славні Афіни — вітчизна моя, — відмовляє прибулий,—

⁶⁵³ Звуть Тріптолемом мене, не судном сюди плив через хвилі,

⁶⁵⁴ Й не суходолом ішов: мандрувати ефіром — умію.

⁶⁵⁵ Ось вам Церери плоди. По широких розсіяні нивах,

⁶⁵⁶ Буйно посходять вони й принесуть вам солодку поживу».

⁶⁵⁷ Варвара заздрість взяла: захотілось самому подати

⁶⁵⁸ Людям той дар, і на гостя свого, що заснув, серед ночі

⁶⁵⁹ Меч піднімає, щоб серце прошить, але тут же Церера

⁶⁶⁰ В рись замінила його. І велить, щоб юнак Мопсопійський

⁶⁶¹ Зміїв священних ізнову підняв у прозоре повітря».

⁶⁶² Пісню свою закінчила на тому сестра наша старша.

⁶⁶³ Німфи ж усі як одна віддали перевагу богиням

⁶⁶⁴ Із Геліконських осель, а коли переможені в злобі

⁶⁶⁵ Стали ще й лаятись, я їм на те: «Не навчила вас, бачу,

⁶⁶⁶ Розуму ваша ганьба: лихословите все, хоч і винні,

⁶⁶⁷ От нам, нарешті, й урвався терпець, і на шлях покарання

⁶⁶⁸ Станем і ми й попрямуєм туди, куди гнів нас покличе».

⁶⁶⁹ Не вгомонились, однак, і беруть те на глум Ематіди,

⁶⁷⁰ Знову, меткі на язик, намагаються галас підняти,

⁶⁷¹ Руки витягують знов, та нараз почало пробиватись

⁶⁷² Пір'я з-під нігтів у них, за хвилину — оперились плечі,

⁶⁷³ А через мить одна в одної бачать, як рот костеніє,

⁶⁷⁴ Дзьобом стає, і новітні птахи появляються в лісі.

⁶⁷⁵ Хочуть ударити в груди себе, та, змахнувши руками,

⁶⁷⁶ Висять в повітрі уже, лісові балакухи — сороки.

⁶⁷⁷ Не покидає цю птицю й тепер балакливість колишня:

⁶⁷⁸ До хрипоти без кінця все скрекоче вона та скрекоче.