Метаморфози

¹ Поки фракійський співець заворожує звірів такою

² Піснею, поки ліси за собою та скелі провадить,

³ Буйні кіконів жінки, що вкривають розпалені Вакхом

⁴ Груди звірячими шкурами, раптом з гірської вершини

⁵ Вздріли Орфея, що пісню співав, ударяючи в струни.

⁶ Тут із вакханок одна, розпустивши під вітром волосся,—

⁷ «Ось він, — гукнула, — той муж, який нехтує нами!» — й метнула

⁸ Тирсом в уста милозвучні того, хто вславляв Аполлона.

⁹ Листям оплетений тирс тільки знак залишив, а не рану.

¹⁰ Каменем — друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя

¹¹ Голосу й ліри той камінь, ще поки летів, усмирило.

¹² Тихо до ніг він Орфеєві впав, мов жалів, що причетний

¹³ До божевільної люті жінок. А тим часом зростає

¹⁴ Шал, уже міри нема, вже панує сліпа Ворожнеча.

¹⁵ Все б уласкавила пісня співця, та ні з чим незрівнянний

¹⁶ Галас, пронизливі звуки ріжків і фрігійської флейти,

¹⁷ Оплески, лункоголосий тимпан, завивання вакханок

¹⁸ Ліру дзвінку заглушили-таки. Ось тоді обагрилось

¹⁹ Кров'ю співця, що тонув у тім гаморі, гостре каміння.

²⁰ Геть одігнали менади птахів, що на голос Орфея

²¹ Хмарами хтозна — відкіль позлітались, і зміїв, і різних

²² Звірів, що скупчились так, наче люд незчисленний в театрі.

²³ Потім вони й на Орфея звернули скривавлені руки.

²⁴ Впали на нього, неначе птахи, що при денному світлі

²⁵ Вгледіли птицю нічну; як на жовтій арені, буває,

²⁶ В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці

²⁷ Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки

²⁸ Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати.

²⁹ Ті в нього груддям шпурляють, а ці — вузлуватим галуззям;

³⁰ В інших — каміння в руці. Та замало й того ошалілим:

³¹ Саме в ту пору воли випадково там поле орали.

³² Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні

³³ Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити.

³⁴ Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили

³⁵ Працю й знаряддя своє,— розкидані в полі безлюднім,

³⁶ Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати.

³⁷ Ними озброївшись, вмить повалили шалені менади

³⁸ Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм.

³⁹ Руки до них простягав він і вперше тоді надаремно

⁴⁰ Линуло слово дзвінке — не було в ньому звичної сили.

⁴¹ От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно

⁴² Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались

⁴³ Звірі — Юпітере-батьку! — душа вилітає в повітря.

⁴⁴ Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили, Орфею;

⁴⁵ Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало

⁴⁶ Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе,

⁴⁷ Дерево никло в журбі. Навіть ріки, ридаючи, кажуть,

⁴⁸ Вийшли тоді з берегів. А наяди й дріади в жалобі

⁴⁹ Темне носили вбрання, розпустили по плечах волосся.

⁵⁰ В різних місцях було тіло співця: його голову й ліру

⁵¹ Гебр підхопив. Поки серед ріки їх погойдує хвиля,—

⁵² Важко й повірити! — сумно про щось озиваються струни,

⁵³ Сумно щось мовить язик, береги їм одлунюють сумно.

⁵⁴ Далі не в рідній ріці — по широкім пливуть вони морі,

⁵⁵ До метімнейського Лесбосу їх допровадила хвиля.

⁵⁶ Там, на чужому піску, вже чигає змія на Орфея:

⁵⁷ Мітить в уста й у вологе од солі морської волосся.

⁵⁸ Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась —

⁵⁹ Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща

⁶⁰ Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши.

⁶¹ Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше,

⁶² Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце,

⁶³ Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.

⁶⁴ То вони поруч ідуть неквапливо, за руки побравшись,

⁶⁵ То він услід їй ступа, то, простуючи поперед неї,

⁶⁶ На Еврідіку свою не боїться Орфей озирнутись.

⁶⁷ Та не дозволив Ліей, щоб нескараний був такий злочин.

⁶⁸ Чуючи тугу за богоподібним співцем його таїнств,

⁶⁹ Миттю ж усіх едонійських жінок, лиходійок безбожних,

⁷⁰ Він серед лісу прип'яв до землі вузлуватим корінням.

⁷¹ Видовжив пальці у них на ногах; де ярилася кожна,

⁷² Там і вп'ялася кінцівками гострими в землю затвердлу.

⁷³ Як на сильце, що його птахолов хитромудрий поставив,

⁷⁴ Птиця натрапить, бува, й, хоч петлю на нозі відчуває,

⁷⁵ Б'ється, однак, і тремтить, затягаючи вузол тугіше,

⁷⁶ Так ото й кожна з жінок, до землі мовби цвяхом прибита,

⁷⁷ Злякана, рветься втекти, але корінь тугий не дає їй

⁷⁸ З місця зійти ні на крок, відчайдушні приборкує рухи.

⁷⁹ Поки стопу свою власну розшукує, пальці та нігті,

⁸⁰ Бачить: де литки були в неї круглі,— кора наростає.

⁸¹ Вражена, руки зняла, хоче вдарити ними по стегнах,

⁸² Чує, однак, що по дереву б'є; дерев'яні вже груди,

⁸³ Деревом плечі стають. А благально простягнені руки

⁸⁴ Ти галузками б назвав і, назвавши так, не помилився б.

⁸⁵ Вакхові все ж того мало було. Залишивши ті землі,

⁸⁶ В колі найкращих жінок він до рідного Тмолу подався,

⁸⁷ Де пропливає Пактол, хоч у пору ту золотоносним

⁸⁸ Він ще не був і піском дорогим ще не вабив нікого.

⁸⁹ Там і сатири гуртом, і вакханки до бога спливались.

⁹⁰ Та не з'являвся Сілен: од вина й довголіття тремтливий,

⁹¹ В руки фракійським селянам попався. Зв'язавши вінками,

⁹² Щоб не чкурнув, привели до Мідаса, кого до священних

⁹³ Таїнств Орфей залучив із співцем кекропійським — Евмолпом.

⁹⁴ Цар, у старому впізнавши супутника свят, побратима,

⁹⁵ Щиро його привітав; несподіваній зустрічі радий,

⁹⁶ Десять днів і ночей пригощав його в домі своєму.

⁹⁷ Вже одинадцятий раз переборював Люціфер в небі

⁹⁸ Зграї зірок. Лиш тоді задоволений цар на лідійські

⁹⁹ Ниви подавсь і вернув вихованцеві старця Сілена.

¹⁰⁰ Бог дав можливість царю, за наставника вдячний, Сілена,

¹⁰¹ Будь-який вибрати дар, але все ж не на користь для нього.

¹⁰² Цар, не подумавши, — «Хочу, — сказав, — щоби з ласки твоєї

¹⁰³ Все, чого тільки торкнусь, оберталось у золото жовте».

¹⁰⁴ Слова дотримавши, Лібер-отець наділив його згубним

¹⁰⁵ Даром і тільки подумав: «Міг краще собі побажати».

¹⁰⁶ Радий своїй же біді, берекінтський герой, одійшовши,

¹⁰⁷ Дар випробовує ділом, — що бачить, до того й торкнеться.

¹⁰⁸ Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької

¹⁰⁹ Гілку зелену — й вона несподівано злотом сяйнула.

¹¹⁰ Камінь підняв із землі — заблищав несподівано й камінь.

¹¹¹ Темної скиби торкнувсь — і вона золотим заясніла

¹¹² Зливком. Колосся зриває сухе — на долоні ж у нього —

¹¹³ Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді

¹¹⁴ Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться

¹¹⁵ Пальцями — й тут же промінням до нього всміхаються двері.

¹¹⁶ Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки,

¹¹⁷ Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю.

¹¹⁸ Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця

¹¹⁹ Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга:

¹²⁰ Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі.

¹²¹ Та, коли тільки рукою торкнувся дарунків Церери,—

¹²² Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими.

¹²³ Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити,—

¹²⁴ Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку.

¹²⁵ Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом,—

¹²⁶ Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля.

¹²⁷ Вражений лихом нечуваним цар, — і багатий, і вбогий.—

¹²⁸ Прагне позбутись майна, про що марилось — те проклинає.

¹²⁹ Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло

¹³⁰ Спрага. Ненависне золото мучить його — й по заслузі!

¹³¹ Врешті, до неба в сльозах піднімаючи руки блискучі,—

¹³² «Батьку Ленею, — до Вакха звернувсь, — хоча сам завинив я,

¹³³ Все-таки зглянься, молю, з золотого врятуй мене лиха!»

¹³⁴ Лагідний бог, пожалівши царя, що вину свою визнав,

¹³⁵ Дар свій недійсним зробив, розірвав нещодавню умову.

¹³⁶ «Щоб у тім золоті, згубнім для тебе, ти вік не карався,

¹³⁷ Йди, — каже бог, — до ріки, що пливе коло Сардів могутніх.

¹³⁸ По крутосхилу прямуй, щоб назустріч тобі всю дорогу

¹³⁹ Річка пливла. До верхів'я дійшовши, під сам її витік,

¹⁴⁰ Де найпотужніше, піну збиваючи, бурхають води,

¹⁴¹ Тім'я підстав — течією і тіло омий, і провину».

¹⁴² До того струменя цар підійшов, і заграло у ньому

¹⁴³ Золото: сили такої набравсь він од тіла людського,

¹⁴⁴ Й нині ще, давню, багату на золото жилу зберігши,

¹⁴⁵ Твердне земля, і пісок золотиться на скибі вологій.

¹⁴⁶ Цар, одцуравшись багатств, поселився в одлюдному лісі

¹⁴⁷ З Паном сільським, що в печерах гірських собі сховку шукає.

¹⁴⁸ Розум коротким, однак, залишивсь, і думки нерозважні,

¹⁴⁹ Як і раніше, тупій голові були тільки на шкоду.

¹⁵⁰ В синяве море задивлений ген, височить крутосхилий

¹⁵¹ Тмол. Він одним своїм боком сягає прославлених Сардів,

¹⁵² Другим, південним, доходить аж ген до затишних Гіпепів[35].

¹⁵³ Там, зазиваючи ніжною піснею німф полохливих,

¹⁵⁴ Склеєну воском пастушу сопілку до вуст притуливши,

¹⁵⁵ Пан похвалявсь, що йому й Аполлон, мов, у співі не рівня.

¹⁵⁶ Вже й до змагання нерівного став він, а Тмол був суддею.

¹⁵⁷ Сів на горі своїй старець — суддя і, щоб добре міг чути,

¹⁵⁸ Вуха звільнив од дерев. Тільки дуб його сизе волосся

¹⁵⁹ Віттям окрив, жолудьми прибираючи скроні старечі.

¹⁶⁰ Глянувши скоса на бога отар, — «За суддею, — промовив,—

¹⁶¹ Діло не стане. Я жду». Той заграв у селянську сопілку.

¹⁶² Грав на фрігійськім ладу й мимоволі привабив Мідаса,

¹⁶³ Що випадково там був. Опісля до промінного Феба

¹⁶⁴ Голову Тмол повернув. Одночасно й ліси повернулись.

¹⁶⁵ Той, золотаве волосся прикрасивши лавром парнаським,

¹⁶⁶ Пурпуром тірським забарвлений плащ по землі за собою

¹⁶⁷ Тягне. Слоновою кісткою й каменем цінним оздобну

¹⁶⁸ Ліру у лівій тримає руці, а плектр — у правиці.

¹⁶⁹ Став, як то вміє лише музикант, і по струнах кіфари

¹⁷⁰ Пальцями вправно пробіг. Заворожений звуком солодким,

¹⁷¹ Вирішив Тмол, щоб кіфарі дзвінкій піддалася сопілка.

¹⁷² Судження Тмола, святої гори, до вподоби припало

¹⁷³ Всім. Гарячиться, однак, проти слова судді виступає

¹⁷⁴ З-поміж усіх лиш Мідас. І Делієць того не потерпів,

¹⁷⁵ Щоб отакі нерозбірливі вуха людський мали вигляд:

¹⁷⁶ Витягнув їх, загострив, білуватою шерстю наповнив,

¹⁷⁷ Рухатись їм повелів, хоч були дотепер непорушні.

¹⁷⁸ Зрештою, все в нього, як у людей, окрім вух, залишилось.

¹⁷⁹ Так уподібнивсь Мідас до осла, що повільно ступає.

¹⁸⁰ Щоб од сторонніх очей приховати цей сором великий,

¹⁸¹ Голову й скроні пов'язував цар пурпуровим завоєм.

¹⁸² Тільки прислужник один, що його підстригав час од часу,

¹⁸³ Бачив усе. Хоч йому і кортіло мерщій розплескати

¹⁸⁴ Скрізь про цареву ганьбу, та за розголос кари боявся.

¹⁸⁵ Врешті, не втерпів-таки: сам — один відійшовши від дому,

¹⁸⁶ Викопав ямку й про вуха Мідаса, якими їх бачив,

¹⁸⁷ Ледве що чутно почав, нахилившись до ямки, шептати;

¹⁸⁸ Що крадькома нашептав, те швиденько засипав землею,

¹⁸⁹ Потім пішов собі тихо назад, зарівнявши те місце.

¹⁹⁰ Та незабаром, де ямка була, там, подібний до гаю,

¹⁹¹ Взявся тремтливий рости очерет. Він того селянина

¹⁹² Зрадив — уже через рік: таємницю, закопану в землю,

¹⁹³ Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла.

¹⁹⁴ Тмол, відомстившись, лишив і, майнувши в повітрі прозорім

¹⁹⁵ Понад протокою Гелли — Нефели дочки й Атаманта,—

¹⁹⁶ Сонячний Феб зупинився на Лаомедонтових нивах.

¹⁹⁷ Є від затоки Сігейської справа, Ретейської — зліва[36]

¹⁹⁸ Давній вівтар — усевидящий в шані там був Громовержець.

¹⁹⁹ Бачить там Феб, як, для Трої нові закладаючи стіни,

²⁰⁰ Трудиться Лаомедонт — як багато він сил докладає,

²⁰¹ Скільки він засобів тратить на те, щоб вони виростали.

²⁰² Разом із богом, велителем вод, що в правиці з тризубцем,

²⁰³ В образі смертного Феб постає, й за умовлену плату

²⁰⁴ Вдвох для фрігійського владаря з каменю стіни будують.

²⁰⁵ Ось і звели їх. А той — ні шага, та ще й дурнів з них робить:

²⁰⁶ Начебто й не домовлялись вони про якусь нагороду.

²⁰⁷ «Ти нам заплатиш-таки!» — мовив батько морів і тризубцем

²⁰⁸ Пінисту хвилю звернув до захланного берега Трої.

²⁰⁹ Вигляду моря він землям надав, хлібороба позбавив

²¹⁰ Засобів для прожиття, урожайні поля затопивши.

²¹¹ Кара ще й ця замала: владареву дочку було дано

²¹² Чудиську в жертву морському. До скелі прив'язану діву

²¹³ Визволив дужий Алкід. Нагороди, обіцяних коней,

²¹⁴ Просить. Коли ж не дали їх, дарма що звершив такий подвиг,

²¹⁵ Трою високу бере, що присягу порушила вдруге.

²¹⁶ Без нагороди й соратник його, Теламон, не лишився:

²¹⁷ Взяв Гесіону собі за жону. Божественну дружину

²¹⁸ Мав тоді й славний Пелей. І гордився він тестем, Нереєм,

²¹⁹ Більше, ніж дідом своїм, адже внуком Юпітера бути

²²⁰ Випало не одному; одному ж — бути мужем богині.

²²¹ Старець Протей провістив був Фетіді: «Володарко хвилі,

²²² Матір'ю стань! Підросте в тебе син — і ділами своїми

²²³ Батька затьмарить, тому-то й назвуть його більшим від нього».

²²⁴ Так, — щоб на світ не з'явився могутніший хтось, ніж Юпітер,—

²²⁵ Батько богів, хоч його й небуденна жага розпікала,

²²⁶ Все-таки стримавсь якось, не торкнув голубої Фетіди.

²²⁷ Те, в чім одмовив собі, Еакідові, внуку своєму,

²²⁸ Він повелів: утішатись обіймами діви морської.

²²⁹ Тиха в краю Гемонійському є луковидна затока.

²³⁰ Вдаль рукави потяглись. Якби глибше — була б там, напевно,

²³¹ Гавань. А так — по жовтавім піску тільки ковзає хвиля.

²³² Берег — на диво твердий: на піску не лишається сліду;

²³³ Легко по ньому ступать, не буває там твані морської.

²³⁴ Близько є миртовий гай, на двоколірні ягоди щедрий.

²³⁵ В ньому — печера; природна чи створена — важко сказати,

²³⁶ Дуже подібна до твору митця. Загнуздавши дельфіна,

²³⁷ Голою ти в той куток запливати любила, Фетідо.

²³⁸ Поки лежала, поринувши в сон, у жагучі обійми

²³⁹ Взяв тебе, сонну, Пелей. Не домігшись благаннями ласки,

²⁴⁰ Силою він скориставсь: охопив тобі шию руками,

²⁴¹ Й був би таки переміг, якби ти не вдалась до мистецтва,

²⁴² Що притаманне тобі,— появлятися в постатях різних.

²⁴³ Птицею в небо зметнулася ти — він тримав уже птицю;

²⁴⁴ В землю сосною вросла — та Пелей ухопився за стовбур;

²⁴⁵ Потім тигрицею стала смугастою — й тут, ізлякавшись,

²⁴⁶ Руки свої розімкнув Еакід і звільнив тебе врешті.

²⁴⁷ Все ж він на хвилю вино ллє богам, що живуть у глибинах

²⁴⁸ Моря, тварин їм у жертву приносить і спалює ладан,

²⁴⁹ Поки, з-під хвилі піднявши чоло, не промовив до нього

²⁵⁰ Віщий Протей: «Еакіде, — сказав, — ти доможешся шлюбу!

²⁵¹ Тільки, як діва, втомившись, засне в прохолодній печері,

²⁵² Путами, поки триватиме сон, обв'яжи її міцно.

²⁵³ Не відступайся, хоч тілом вона сто разів би мінялась,—

²⁵⁴ Що б не було там — тримай, поки знову не стане собою!»

²⁵⁵ Мовив карпафський віщун — і в безодняві рідного моря

²⁵⁶ Зникло обличчя його, й відлунало промовлене слово.

²⁵⁷ Спадистим шляхом Тітан уже йшов і нахиленим дишлом

²⁵⁸ Вод гесперійських торкавсь. Ось тоді Нереїда прекрасна,

²⁵⁹ Вийшовши з моря, до милої їй подалася печери.

²⁶⁰ Тільки-но взявся Пелей полохливу красуню в'язати —

²⁶¹ До перевтілень одразу вдалась. Та, почувши всім тілом

²⁶² Пута, й руками, хоч як не пручалась, не в силах рухнути,

²⁶³ Врешті, зітхнула. «Ти верх, — каже, — взяв не без помочі бога!»

²⁶⁴ Й знову Фетіду побачив герой, і в жадані обійми

²⁶⁵ Взяв її, й велета стала носить вона в лоні — Ахілла.

²⁶⁶ Сяє од щастя Пелей, і дружиною гордий, і сином.

²⁶⁷ Ще якби він од убивства вберігсь, якби Фока не рушив —

²⁶⁸ Справді б щасливцем був. Та повинного в братовій крові

²⁶⁹ Вигнано з дому. Вигнанця прийняв тоді радо Трахінський

²⁷⁰ Край. Без убивств і насильства в ту пору там лагідно правив

²⁷¹ Син Світоносця, Кеїк, що зберіг на своєму обличчі

²⁷² Батька сяйливого блиск. Та тоді сам на себе не схожий

²⁷³ Був од зажури Кеїк: сумував усе, втративши брата.

²⁷⁴ Так Еакід, занепалий в тривозі й дорозі далекій,

²⁷⁵ Став перед ним, із людьми кількома лиш до міста ввійшовши.

²⁷⁶ Стадо ж худоби й овець, що пригнав із своєї країни,

²⁷⁷ Зразу ж за стінами міста лишив у тінястій долині.

²⁷⁸ Тільки-но, дозвіл отримавши, володаря він побачив —

²⁷⁹ Віття, пов'язане з вовни стрічками, подав і про себе,

²⁸⁰ Хто він, чий син, розказав. Та ні слова — про скоєний злочин.

²⁸¹ Щось там відносно вигнання збрехав. Залюбки, каже, в місті

²⁸² Жив би або на селі. Повелитель Трахінський, всміхнувшись,

²⁸³ Ось що йому відповів: «Ми й для простого люду, Пелею,

²⁸⁴ Не шкодували б угідь — не захланним керуємо краєм.

²⁸⁵ До щиросердя мого якщо ймення твоє долучити

²⁸⁶ Й те, що Юпітер — твій дід, то хіба ще й прохати потрібно?

²⁸⁷ Все необхідне бери! І вважай, що й твоїм є так само,

²⁸⁸ Що б не побачив у нас. О, коли б ти міг бачити більше!»

²⁸⁹ Й сліз приховати не міг. Поцікавивсь Пелей і супутці,

²⁹⁰ Що за причина такої журби. Він у відповідь мовив:

²⁹¹ «Мабуть, гадаєте ви, що той птах, який іншим пернатим

²⁹² Кігтями, хижий, грозить, споконвіку був пір'ям покритий?

²⁹³ Мужем він був! І — така вже постійність душі — вирізнявся

²⁹⁴ Звагою з-поміж усіх, поривавсь до насильства, до зброї.

²⁹⁵ Дедаліоном він називавсь. Був один у нас батько —

²⁹⁶ Той, Що приводить Зорю, покидаючи небо останнім.

²⁹⁷ Мир над усе я любив. Тільки й думи було тоді в мене,

²⁹⁸ Що про подружжя та мир. Зате в війнах — брат милувався:

²⁹⁹ Скільки вождів покоряв наполегливо, скільки народів!

³⁰⁰ Нині ж у Тісбі виловлює він голубів заповзято.

³⁰¹ Мав прехорошу дочку, що Хіоною звалась; до неї,

³⁰² Щойно сім років подвоїла, йшли женихи чередою.

³⁰³ Феб і народжений Майєю разом якось повертались:

³⁰⁴ Перший — із сонячних Дельф, із вершини Кілленської — другий.

³⁰⁵ І, лиш уздріли її водночас, — водночас покохали.

³⁰⁶ Феб сподівання свої на любов одкладає до ночі;

³⁰⁷ Той і не думав баритися: жезлом, що сон навіває,

³⁰⁸ Легко торкнувсь її уст, і вона, покорившись тій силі,

³⁰⁹ Богу вві сні віддалась. Уже зорі розсипала в небі

³¹⁰ Ніч — і натішився й Феб, годувальниці вигляд прийнявши.

³¹¹ Виповнивсь, час дозрівавши належний, живіт у Хіони,

³¹² Й парость безсмертного роду богів — крилоногий Автолік,

³¹³ Бог хитромудрий родивсь, до зухвальства всілякого здатний.

³¹⁴ Гідний наслідувач батька свого, без зусиль особливих

³¹⁵ З білого — чорне він міг, а з чорного — біле зробити.

³¹⁶ Фебів же син, Філаммон, — бо ж вона близнюків народила,—

³¹⁷ Славився співом дзвінким і майстерністю гри на кіфарі.

³¹⁸ Що їй за користь, однак, що двійнят повила, полюбившись

³¹⁹ Двом несмертельним богам, що свій рід од могутнього батька

³²⁰ Й діда ясного веде?.. Багатьом тільки шкодила слава,

³²¹ Не прислужилась і їй. Почала зневажати Діану:

³²² Я красивіша, мовляв. А на те, спалахнувши, богиня:

³²³ «Що ж, як не вродою, — каже, — то, може, прославлюсь ділами!»

³²⁴ Й тут же, тугу тятиву відтягнувши, тростину пускає

³²⁵ З лука — й Хіоні язик прошиває стріла по заслузі.

³²⁶ Змовкнув язик; не могли вже прорватись ні голос, ні слово.

³²⁷ З кров'ю й життя, поки скрикнути хоче, її залишило.

³²⁸ Я, підхопивши її, похололу вже, батьківським болем

³²⁹ Теж, нещасливий, пройнявсь і старався розрадити брата.

³³⁰ Брат же мій слухав мене, як молитву керманича — скелі:

³³¹ Все побивався над тілом дочки. А на вогнище клали,—

³³² Сам він раз по раз чотири рази прямо в полум'я хиже

³³³ Кидавсь — чотири рази зупиняли присутні безумця.

³³⁴ Врешті він бігти пустився. Так бик під укусами шершня,

³³⁵ Чуючи в шиї пекуче жало, шаленіючи з болю,

³³⁶ Рине наосліп. І видно було, що не може людина

³³⁷ Бігти так швидко; здалося — не ноги вже в нього, а крила.

³³⁸ Вже від усіх віддалився і, гнаний жадобою смерті,

³³⁹ Вибіг аж ген на вершину Парнасу, але змилосердивсь

³⁴⁰ Феб: коли Дедаліон із високої кинувся скелі,

³⁴¹ В птаха його обернув — і на крилах повис він у леті.

³⁴² Дзьоб гачкуватий і кігті такі ж йому дав, і завзятість

³⁴³ Давню зберіг, і, хоч меншим зробив, — неабияку силу.

³⁴⁴ Нині — він яструб, ворожий усім; на пернатих чигає,

³⁴⁵ Хижий. Страждаючи сам, він примушує інших страждати».

³⁴⁶ Щойно про чудо таке оповів Світоносця нащадок —

³⁴⁷ Про перевтілення брата свого — ледь живий прибігає

³⁴⁸ Той, хто за містом із стадом лишився, — фокеєць Онетор.

³⁴⁹ «Ой, не з добром, не з добром поспішив я до тебе, Пелею»,—

³⁵⁰ Мовив пастух і затнувсь. «Говори, — той велить, — не приховуй,

³⁵¹ Що б там не трапилось». Од несподіванки зблід і Трахінець.

³⁵² Вісник почав: «Підігнав я до звивистого побережжя

³⁵³ Спраглих корів. До найвищої смуги підбилося сонце:

³⁵⁴ Скільки пройшло, стільки й перед собою ще бачило шляху.

³⁵⁵ Там-то частина корів, на пісок золотавий прилігши,

³⁵⁶ Моря широку далінь, наче поле без меж, озирала.

³⁵⁷ Деякі з них то сюди, то туди неквапливо бродили.

³⁵⁸ Інші — пливли вже, з води виставляючи шию високу.

³⁵⁹ Є коло берега храм, не золочений, не мармуровий:

³⁶⁰ Стовбури — замість колон, верховіття густі — замість крівлі.

³⁶¹ Тінявим гаєм зате й предковічними соснами славний.

³⁶² Там нереїд і Нерея шанують; про це розповів нам

³⁶³ На побережжі моряк, що розвішував сіті рибальські.

³⁶⁴ Є ще там неподалік верболозом поросле болото,

³⁶⁵ Де, в улоговинку з моря набігши, застоялась хвиля.

³⁶⁶ Тріском і шумом жахливим сусідні місця сколихнувши,

³⁶⁷ Звір величезний — ощирений вовк, баговинням облиплий,

³⁶⁸ Вийшов; на пащі, подібній до блискавки, — піна кривава;

³⁶⁹ Пойняті хижим вогнем, багряніючи, зблискують очі.

³⁷⁰ Видно, так само й од голоду він скаженіє та люті,

³⁷¹ Більше від люті, однак. Бо корів не для того шматує,

³⁷² Щоб ненажерне нутро заспокоїти, — лиш без розбору

³⁷³ Череду валить усю, роздираючи всіх без розбору.

³⁷⁴ Деякі вже й з-поміж нас, що взялися тварин рятувати,

³⁷⁵ Від смертоносного зуба загинули. Вже червониться

³⁷⁶ Берег, і хвиля, й болото, наповнене ревом худоби.

³⁷⁷ Кожна хвилина, проте, дорога. Хіба можна вагатись?

³⁷⁸ Поки не все ще пропало для нас, об'єднаймось, і зброю,

³⁷⁹ Зброю хай кожен бере, щоб ударити разом на звіра!»

³⁸⁰ Мовив пастух, та Пелей незворушно сприйняв це нещастя:

³⁸¹ Злочин йому пригадавсь. «Це в пошану загиблому Фоку,—

³⁸² Думка майнула, — нещастя таке мені шле Нереїда».

³⁸³ Владар етейський тим часом велить, щоб мужі брали зброю —

³⁸⁴ Ратища довгі й списи. З ними й сам був готовий на звіра

³⁸⁵ Вийти, але на той галас дружина його, Алкіона,

³⁸⁶ Ще й не уклавши волосся як слід, вибігає з домівки

³⁸⁷ І, через натовп до мужа прорвавшись, у нього на шиї

³⁸⁸ Висне, словами й слізьми його молить, щоб слав допомогу,

³⁸⁹ Сам щоб, одначе, не йшов, два життя в одному врятувавши.

³⁹⁰ Їй син Еака: «Цей страх, що про любляче серце так гарно

³⁹¹ Свідчить, дружино, відкинь! Я давно вже пізнав твою щирість!

³⁹² Не до вподоби й мені на те чудисько йти небувале,

³⁹³ Краще морське божество вшанувать!» Там є вежа висока —

³⁹⁴ Світлом жаданим своїм вона втомлені судна вітає.

³⁹⁵ Лиш піднялися туди — й, озирнувшись, аж охнули з горя:

³⁹⁶ Вилягла вся череда. Хижака там, нищителя, бачать:

³⁹⁷ Паща потворна — в крові, закривавлена й шерсть його довга.

³⁹⁸ Руки благально тоді до відкритого моря простягши,

³⁹⁹ Просить Пелей, щоб забула свій гнів лазурова Псамата

⁴⁰⁰ Й на допомогу прийшла. Не схилилась до слів Еакіда

⁴⁰¹ Німфа морська. Клопотатись за мужа Фетіда взялася —

⁴⁰² Й ласки її домоглась. Але вір, хоч йому й повеліли

⁴⁰³ Шал вгамувати, впиравсь і солодкою кров'ю впивався,

⁴⁰⁴ Поки, повислий на шиї телиці, що кров'ю спливала,

⁴⁰⁵ Мармуром раптом не став; окрім барви, нічим не змінилось

⁴⁰⁶ Тіло його: тільки білою барвою вказує камінь,

⁴⁰⁷ Що перед нами — не вовк, що його вже не треба лякатись.

⁴⁰⁸ Доля, однак, не дала поселитись вигнанцю Пелею

⁴⁰⁹ В тому краю. До магнетів дійшов подорожній, і тільки

⁴¹⁰ Там гемонієць Акаст[37] від убивства очистив мандрівця.

⁴¹¹ Втім, затривожений долею брата свого й нещодавнім

⁴¹² Чудом — появою вовка жахного, Кеїк, щоб дізнатись,

⁴¹³ Що провіщатиме бог — одинокий порадник людині,—

⁴¹⁴ В Кларос, до Феба, наміривсь іти, бо до храмів дельфійських

⁴¹⁵ Доступ Форбант-лиходій перетяв із загоном флегійців[38].

⁴¹⁶ Та перед тим він тобі, найвірніша з дружин, Алкіоно,

⁴¹⁷ Виклав свій намір. Її ж до самих кісток на ту звістку

⁴¹⁸ Холод пройняв крижаний. До самшиту зробилось подібне

⁴¹⁹ Зблідле обличчя, і сльози рясні покотились по ньому.

⁴²⁰ Тричі вуста розмикала, й слізьми захлиналася тричі.

⁴²¹ Все ж, виливаючи з серця жалі, переривані хлипом,—

⁴²² «Чим провинилась я, — мовила, — перед тобою, мій любий,

⁴²³ Що покидаєш мене? То таке піклування про мене?

⁴²⁴ Вже можеш бути спокійний тепер, Алкіону лишивши?

⁴²⁵ Вже тебе в світ потягло? Вже, відсутня, тобі я миліша?

⁴²⁶ По суходолу принаймні мандруй, щоб тужити й боятись

⁴²⁷ Не довелось водночас, щоби смуток мій був без тривоги.

⁴²⁸ Море лякає мене, темних вод його образ печальний.

⁴²⁹ Край побережжя якось на прогнилі дошки набрела я,

⁴³⁰ Часто читала ймена моряків на гробницях порожніх.

⁴³¹ Тож не подумай, бува, що безпеку тобі запевняє

⁴³² Те, що твій тесть — Гіппотад[39], хоч у темні печери він може

⁴³³ Буйні вітри заганять і приборкати води бурливі.

⁴³⁴ Хай тільки волю їм дасть, і вони запанують над морем,—

⁴³⁵ Їх не вгамує ніщо: беззахисні тоді перед ними

⁴³⁶ Всі суходоли й моря. Навіть хмари турбують у небі,

⁴³⁷ Й, люто зіткнувшись чолом, багрянисті викрешують іскри.

⁴³⁸ Добре їх знала я (знала ж таки: ще маленькою в батька

⁴³⁹ Бачила їх), тому ще раз кажу: не жартуй собі з ними!

⁴⁴⁰ А як ніякі благання не схилять тебе, дорогий мій

⁴⁴¹ Мужу, якщо ти вже твердо поклав за пророцтвом податись,—

⁴⁴² Мусиш узяти й мене! Будем разом верстати дороги.

⁴⁴³ Буду хоч бачить, на що ми йдемо. Перетерпимо разом

⁴⁴⁴ Труднощі всі. Попливем і по морю широкому разом!»

⁴⁴⁵ Так побивалась Еола дочка. Перейнявсь її болем

⁴⁴⁶ Зоряний муж якусь мить, бо й самого смутила розлука.

⁴⁴⁷ Все ж не відмовився морем плисти, й Алкіони з собою

⁴⁴⁸ Взяти ніяк не погоджувавсь у небезпечну дорогу.

⁴⁴⁹ Як тільки міг, так її заспокоював, та надаремно:

⁴⁵⁰ Переконати ніяк не зумів. А щоб менше тужила,

⁴⁵¹ Врешті, потішив ще так, — і цим таки вмовив дружину:

⁴⁵² «Всяка затримка — шкідлива для нас; я тобі присягаюсь

⁴⁵³ Вогнищем дому свого, що вернусь — якщо доля дозволить —

⁴⁵⁴ Ще перед тим, поки місяць уповні появиться вдруге».

⁴⁵⁵ Мовивши це й на повернення в неї надію вселивши,

⁴⁵⁶ Тут же на воду спустити велить корабель свій сосновий,

⁴⁵⁷ І спорядити його, й завантажити всім необхідним.

⁴⁵⁸ Вгледіла той корабель — і слізьми залилась Алкіона:

⁴⁵⁹ Страшно їй стало, немовби в ту мить зазирнула в майбутнє.

⁴⁶⁰ Мужа в обійми взяла й, невимовну тамуючи тугу,

⁴⁶¹ Мовила тихо: «Прощай», — і відразу поникла, зімліла.

⁴⁶² Та веслярі, хоч Кеїк завагавсь, в два ряди посідавши,

⁴⁶³ Весла до дужих грудей раз по раз притягують, мірно

⁴⁶⁴ Хвилю морську ними тнуть. Алкіона, прийшовши до тями,

⁴⁶⁵ Очі звела й на кормі корабельній уздріла крізь сльози

⁴⁶⁶ Мужа свого: він стояв і прощально махав їй рукою.

⁴⁶⁷ Тут же й вона помахала йому. А коли щораз далі

⁴⁶⁸ Берег почав одступать, коли й постать уже розпливалась,

⁴⁶⁹ За кораблем, поки можна було, вона стежила пильно,

⁴⁷⁰ Скоро ж і він, оддалившись, розтанув: потому з вітрила,

⁴⁷¹ Що лопотіло на щоглі найвищій, не зводила зору.

⁴⁷² Зникло й воно. Подалась тоді в спальню порожню й на ложе

⁴⁷³ Впала пригнічена. Спальня ж і ложе нагнали ще більше

⁴⁷⁴ Смутку та сліз: кожна річ мов кричала, кого тут немає.

⁴⁷⁵ З гавані вийшли вони. Вітерець колихнув уже снасті.

⁴⁷⁶ Веслами вже не гребе мореплавець — до сонця їх сушить.

⁴⁷⁷ Рею до щогли прикріплює високо; верхнє вітрило

⁴⁷⁸ Так розставляє, щоб міг його подув наповнити свіжий.

⁴⁷⁹ Вже з половину дороги, напевно, при мірному вітрі

⁴⁸⁰ Проборознило судно. Навсібіч простелялося море

⁴⁸¹ Без берегів, коли раптом під ніч забіліла гриваста,

⁴⁸² Хвиля й потужніший вітер почав несподівано дути.

⁴⁸³ «Реї високі мерщій опустіть! — у тривозі керманич

⁴⁸⁴ Крикнув щосили. — Вітрила до щогл попідв'язуйте швидше!»

⁴⁸⁵ Так повелів, але пізно було: перешкодила буря.

⁴⁸⁶ Сам своїх слів не почув серед клекоту й реву страшного.

⁴⁸⁷ Та мореплавці й без того спішать: хто — витягти весла,

⁴⁸⁸ Хто — укріпити боки корабля, хто — зібрати вітрила.

⁴⁸⁹ Хвилю вичерпує цей, доливаючи море до моря,

⁴⁹⁰ Той за похилену щоглу схопивсь. Поки так метушаться,

⁴⁹¹ Сила негоди росте. Звідусіль налітаючи, зводять

⁴⁹² Герці шалені вітри, аж до дна заколочують море.

⁴⁹³ Навіть керманич тремтить; признається, що й сам вже не знає,

⁴⁹⁴ Як запобігти біді, за що взятись, чого — уникати.

⁴⁹⁵ Втім, од такої біди не врятує й найкраще мистецтво.

⁴⁹⁶ Все переплуталось — крики мужів і снастей завивання.

⁴⁹⁷ Хвиля загрожує натиском хвиль, блискавицями — небо.

⁴⁹⁸ Дибиться й гребні валів аж до неба, здається, здіймає

⁴⁹⁹ Море, шмагаючи пінними сплесками хмари набіглі.

⁵⁰⁰ То, золотавий пісок вигрібаючи з дна, воно злотом

⁵⁰¹ Блисне й собі, то зчорніє нараз, наче хвиля стігійська,

⁵⁰² То якусь мить, опадаючи, стане мереживом білим.

⁵⁰³ Так і трахінське судно ні на мить супокою не знає:

⁵⁰⁴ То, мов злетівши на шпиль щонайвищий гірської вершини,

⁵⁰⁵ Бачить низини довкіл, Ахеронт озирає глибинний,

⁵⁰⁶ То, коли вмить зісковзне у безодню, — з-між хвиль крутобоких,

⁵⁰⁷ Наче з ущелин аїдових дивиться в зоряне небо.

⁵⁰⁸ Бік дощаний корабля аж гуде під ударами хвилі,—

⁵⁰⁹ Так б'є по ньому, як пущені пращею ядра залізні —

⁵¹⁰ По оборонній стіні, як таран по них гупає часом.

⁵¹¹ Як ото леви не раз, набираючи сил у розгоні,

⁵¹² Ринуть на ратища довгі грудьми, на загострену зброю,

⁵¹³ Так під напором нестямних вітрів на судно набігала

⁵¹⁴ Хвиля, знімаючись високо понад усі його щогли.

⁵¹⁵ Вже розхитались клини; вже нема покриття воскового —

⁵¹⁶ Згубна вода потекла в корабель крізь широкі щілини.

⁵¹⁷ Мить — і потоками дощ із навислої хмари пролився.

⁵¹⁸ То наче весь дощовий небосхил опустився на море,

⁵¹⁹ То наче море набрякле знялось до похмурого неба.

⁵²⁰ Вимокли всі паруси. В круговерті шаленій змішались

⁵²¹ Води небесні й морські. Не мигне жодна зірка в ефірі —

⁵²² Буря і ніч водночас навалились на все чорнотою.

⁵²³ Пітьму подекуди рве, проливаючи світло разюче.

⁵²⁴ Блискавка. Блиском її миготять розкуйовджені хвилі.

⁵²⁵ Через опуклі боки корабля у нутро його рине

⁵²⁶ Струмінь потужний. Як воїн, бува, з багатьох наймужніший,

⁵²⁷ Хоч і не раз підбігав до стіни оборонної міста,

⁵²⁸ Врешті, на щастя своє уповаючи, спрагнений слави,

⁵²⁹ З тисячі тільки один цю фортецю таки здобуває,—

⁵³⁰ Так, хоча дев'ять валів на високе судно налітало,

⁵³¹ Розмахом ширший од них був десятий вал, найгрізніший!

⁵³² Той не одхлинув назад, не послабив страшного напору,

⁵³³ Поки в судно не ввірвався, як воїн — в захоплене місто.

⁵³⁴ Вслід йому й інші вали: ці й собі на судно напирають,

⁵³⁵ Ті — вже його залили. Мореплавці тремтіли, неначе

⁵³⁶ Жителі міста, коли, розділившись, одним із загонів

⁵³⁷ Ворог руйнує стіну, а всередину — кидає інший.

⁵³⁸ Що тут уміння? Зневірились всі. Скільки хвиль напливає,

⁵³⁹ Стільки, здається, смертей до нещасних із темряви рветься.

⁵⁴⁰ Цей вже розплакався, той остовпів, а інший хтось заздрить

⁵⁴¹ Тим, кого похорон жде. Простягаючи руки до неба,

⁵⁴² Хоч і не бачить його, хоче дехто богів ублагати,

⁵⁴³ Щоб помогли. Цей братів пригадав собі раптом і батька;

⁵⁴⁴ Той — своїх діток, і дім, і все, що зосталось у ньому.

⁵⁴⁵ Перед Кеїком, однак, постає лиш сама Алкіона,

⁵⁴⁶ Кличе він тільки її. І, хоч думкою лине до неї,—

⁵⁴⁷ Рад, що відсутня вона. На віддалений батьківський берег

⁵⁴⁸ Кинути б оком хотів, на домівку востаннє зирнути.

⁵⁴⁹ Де він і що з ним, не знає, проте: крутежем велетенським

⁵⁵⁰ Море кипить, і смолистими хмарами щільно вповився

⁵⁵¹ Весь небосхил. Навкруги — тільки образ подвійної ночі.

⁵⁵² Зламано щоглу стрімку в дощовому завихренні хмари,

⁵⁵³ Зламано навіть кермо. Над уламками, здобиччю горда,

⁵⁵⁴ Хвиля звитяжно стає, озираючи води горбасті.

⁵⁵⁵ Потім, немовби хто з Піндом Афон із постійного місця

⁵⁵⁶ Зрушивши, вниз їх пожбурив, на саму середину моря,—

⁵⁵⁷ Стрімголов так опадає й вона, захопивши з собою

⁵⁵⁸ В темну безодню й судно. Приголомшена, з ним поринає

⁵⁵⁹ Більшість людей; на поверхню не випливши, десь у глибинах

⁵⁶⁰ Моря знайшли свою смерть. За дошки, за потрощені снасті

⁵⁶¹ Інші схопились. Кеїк же в правиці, що берло тримала,

⁵⁶² Стискує куций уламок весла. Захлинаючись, кличе

⁵⁶³ Батька і тестя — дарма! Найчастіше таки Алкіони

⁵⁶⁴ Ймення в плавця на устах. Щось їй мовить, милується нею.

⁵⁶⁵ Щоб його тіло прибилося з хвилею їй перед очі,

⁵⁶⁶ Молить богів, щоб його вшанували могилою друзі.

⁵⁶⁷ Випірне з хвилі на мить — і повторює, наче молитву,

⁵⁶⁸ Ймення дружини; прошепче його, й коли хвиля накриє.

⁵⁶⁹ Та несподівано, схожий на мур, затемнів серед моря

⁵⁷⁰ Вал; це громадище, гримнувши, вкрило плавця з головою.

⁵⁷¹ Був тоді й Люціфер темний, як ніч; його й на світанку

⁵⁷² Годі було розпізнать: він не міг опуститись з Олімпу,

⁵⁷³ Тож ясносяйне чоло непроглядними хмарами вкутав.

⁵⁷⁴ Донька Еола в той час, про ті лиха не маючи гадки,

⁵⁷⁵ Дні відраховує й ночі; вже й одяг йому підбирає,

⁵⁷⁶ Вже розмірковує, як то й самій, щоб зустрінути мужа,

⁵⁷⁷ Краще вдягтись: на повернення має надію, сердешна!

⁵⁷⁸ Всім небожителям ладан коштовний тим часом палила,

⁵⁷⁹ Та найчастіше приходила в храм до богині Юнони —

⁵⁸⁰ Клала дари на вівтар, щоб її чоловік — потопельник! —

⁵⁸¹ Горя в дорозі не знав, щоб додому щасливо вернувся,

⁵⁸² Палко благала, щоб іншій, бува, не віддав переваги,—

⁵⁸³ З тих багатьох лиш в останньому їй пощастило благанні.

⁵⁸⁴ Більш не могла вже богиня терпіть, що за мертву людину

⁵⁸⁵ Просять її. Щоб звільнити вівтар свій од рук удовиці,—

⁵⁸⁶ «Віснице слова мого найвірніша, Ірідо, — сказала,—

⁵⁸⁷ Злинь якнайшвидше до Сну, що в печері живе дрімотливій,

⁵⁸⁸ І повели, щоб Кеїкову тінь він послав Алкіоні,

⁵⁸⁹ Щойно засне вона, хай їй у снах усю правду розкриє».

⁵⁹⁰ Мовила. Вісниця тут же вдягається в тисячобарвні

⁵⁹¹ Шати й, широкого неба намет позначивши дугою,

⁵⁹² Миттю помчала до Сну, в оповиту імлою обитель.

⁵⁹³ Неподалік од землі Кіммерійської, ген на відлюдді,

⁵⁹⁴ В скелі заглибина є, де покоїться Сон бездіяльний.

⁵⁹⁵ Феб ні ранковим туди, ні південним, ані призахідним

⁵⁹⁶ Променем не зазирне: перемішані хмари з імлою

⁵⁹⁷ Там видихає земля; ні то ніч, ні то присмерк панує;

⁵⁹⁸ Горда дзвінким своїм співом і гребенем, птиця бадьора

⁵⁹⁹ Там не пробудить Зорі. Не порушать німотної тиші

⁶⁰⁰ Ні заповзятливі пси, ані гуси, від них ще пильніші.

⁶⁰¹ Там не озветься ні звір, ані птах; потривожена вітка

⁶⁰² Не шелесне, перемовок людських там ніколи не чути.

⁶⁰³ Спокій німий доокіл. І лише, десь у самих глибинах,

⁶⁰⁴ Тихо дзюркоче летейський струмок; шарудить камінцями,

⁶⁰⁵ Владно схиляє до сну шелестлива, м'яка його хвиля.

⁶⁰⁶ Маки розлого цвітуть, заступаючи вхід у печеру;

⁶⁰⁷ Безліч усякого зілля буяє; солодку дрімоту

⁶⁰⁸ Ніч з його соку бере й ним орошує тіняві землі.

⁶⁰⁹ Щоб на завісах не рипнули часом, — у цілому домі

⁶¹⁰ Жодних немає дверей, та й порогів ніхто не пильнує.

⁶¹¹ Серед покою на ніжках ебенових темне високе

⁶¹² Ложе пухове стоїть, покривалом застелене чорним.

⁶¹³ Там і простягує тіло розморене сну Повелитель.

⁶¹⁴ А побіч нього довкіл — щохвилини у постатях різних

⁶¹⁵ Безліч лежить сновидінь; їх не менше, ніж в полі — колосся,

⁶¹⁶ В лісі — листків, а піску — на широкому березі моря.

⁶¹⁷ Тільки-но діва ввійшла й відмахнулась од снів безтілесних,

⁶¹⁸ Що не давали пройти, — її одяг, сяйнувши барвисто,

⁶¹⁹ Світлом заповнив покої святі. Повелитель насилу

⁶²⁰ Заспаним оком повів і повіками сонно закліпав,

⁶²¹ Декілька раз підборіддям, куняючи, вдарив у груди —

⁶²² Поки очуняв. Опершись на лікоть, питає богиню —

⁶²³ Зразу ж пізнав її — з чим завітала. У відповідь чує:

⁶²⁴ «Снів Повелителю, наймиротворніший серед безсмертних,

⁶²⁵ Душ неспокійних цілителю, ти, що робочому люду

⁶²⁶ Силу до праці нової даєш, покріпляючи тіло! —

⁶²⁷ Хай сновидіння твої, що наслідуєш ними правдиве,

⁶²⁸ В місто Геракла негайно летять, у Трахіни й, прийнявши

⁶²⁹ Образ Кеїка, про лихо нехай сповістять Алкіону.

⁶³⁰ Так повеліла Юнона сама». Закінчивши, Іріда

⁶³¹ Вийти спішить: бо не може й вона опиратись потузі

⁶³² Темного сну; поки повністю ще не розслабилось тіло,

⁶³³ Високо в небо по тій же дузі різнобарвній майнула.

⁶³⁴ Сон же з юрби незчисленних синів своїх кличе Морфея,—

⁶³⁵ Він-бо міг будь-яку постать майстерно вві сні зобразити;

⁶³⁶ Краще від нього ніхто б не зумів передати так тонко

⁶³⁷ Вигляд — обличчя, ходу, навіть голос; в такій же одежі

⁶³⁸ Він появлявсь уві сні, та ще й слів добирав таких самих.

⁶³⁹ Міг він, однак, лиш людину наслідувать. Другий робився

⁶⁴⁰ Звіром, чи птахом, чи то довжелезною вився змією.

⁶⁴¹ Ікелом бога цього називають боги несмертельні;

⁶⁴² Люди — Фобетором звуть. Від цих двох відрізняється третій —

⁶⁴³ Фантас: той бог залюбки перевтілитись може у землю,

⁶⁴⁴ Воду, поліно чи скелю — у будь-яке тіло бездушне.

⁶⁴⁵ Всі вони звикли царям і вождям серед ночі являти

⁶⁴⁶ Лиця свої. А до простого люду приходили інші.

⁶⁴⁷ Їх оминув сивочолий і з-поміж братів лиш Морфея,

⁶⁴⁸ Щоб сповістити йому розпорядження доньки Тавманта,

⁶⁴⁹ Вибрав — і тут же, розморений млостю солодкою, знову

⁶⁵⁰ Голову низько схилив і занурився в ложе високе.

⁶⁵¹ Ось уже лине Морфей, безшелесно махаючи в пітьмі

⁶⁵² Темним крилом. За деякий час у краю гемонійськім

⁶⁵³ Він приземлився. Тут крила відклав і прийняв незабаром

⁶⁵⁴ Образ Кеїка, яким тоді був він, — блідий, синюватий,

⁶⁵⁵ На бездиханного схожий мерця, без одежі на тілі —

⁶⁵⁶ Став перед ложем жони безталанної; мокрою в нього,

⁶⁵⁷ Видно, була борода, та й з волосся ще хвиля струмила.

⁶⁵⁸ Тут він над ложем схиливсь і, слізьми оросивши обличчя,

⁶⁵⁹ Мовив: «Кеїка свого впізнаєш, нещаслива дружино»

⁶⁶⁰ Чи невпізнанним я став після смерті? Приглянься — впізнаєш,

⁶⁶¹ Та замість мужа свого — тільки тінь перелітну віднайдеш.

⁶⁶² Марно богам ти складала обітниці, люба дружино!

⁶⁶³ Я — вже мертвець! Тож усі сподівання твої — надаремні!

⁶⁶⁴ Бурею впав на судно серед моря Егейського буйний

⁶⁶⁵ Австер: побавився ним, та й розбив, ошаліло подувши.

⁶⁶⁶ Поки тебе закликав я раз по раз, мені, Алкіоно,

⁶⁶⁷ Хлюпала хвиля в уста. Не чужий, не стороння людина

⁶⁶⁸ Вістку таку принесли, не блукаючий поголос чуєш,—

⁶⁶⁹ Сам я, зазнавши на морі біди, свою долю звіщаю.

⁶⁷⁰ Встань же, дай волю сльозам, одягнися в жалобу, дружино,

⁶⁷¹ Щоб неоплаканим я не зійшов у безрадісний Тартар!»

⁶⁷² Ще й таким голосом бог говорив, що від першого слова

⁶⁷³ Мужа впізнала свого, та й сльоза по блідому обличчі

⁶⁷⁴ Справді котилася; він же так само й рукою поводив.

⁶⁷⁵ Зойкнула, бідна, вві сні і слізьми залилась. До Кеїка

⁶⁷⁶ Руки простягує, тіла ж нема: обіймає — повітря.

⁶⁷⁷ «Милий, куди ти? — гукнула. — Постій! Почекай на дружину!»

⁶⁷⁸ Й тут, потривожена голосом власним і з'явою мужа,

⁶⁷⁹ Очі розплющила — й миттю туди їх звертає, де щойно

⁶⁸⁰ Бачила мужа. Проте, її голос почувши, до спальні

⁶⁸¹ Слуги прибігли з вогнем. Не побачивши більше Кеїка,

⁶⁸² Б'є по обличчю себе, розриває на грудях сорочку,

⁶⁸³ Зранює груди; не дбаючи, щоб розпустити волосся,—

⁶⁸⁴ Рве його. А годувальниці, що вимагала пояснень,—

⁶⁸⁵ «Вже Алкіони, — каже, — нема, Алкіона пропала

⁶⁸⁶ З мужем своїм водночас. Не шукайте для мене розради!

⁶⁸⁷ В морі Кеїк потонув: його бачила я і впізнала;

⁶⁸⁸ Щоб не відходив, молила його, простягаючи руки,—

⁶⁸⁹ Тінню, одначе, він був. Але це — присягнутися можу —

⁶⁹⁰ Тінь мого мужа була. Та з обличчя, якщо запитаєш,

⁶⁹¹ Був не таким, як колись, не ясніли усмішкою очі —

⁶⁹² Голий, смертельно блідий, з дотепер іще мокрим волоссям

⁶⁹³ Він об'явився мені. Навіть місце вкажу вам, де щойно

⁶⁹⁴ Муж мій стояв (і шукала, сердешна, хоч сліду якогось).

⁶⁹⁵ Тут було, тут було те, що душа моя передчувала!

⁶⁹⁶ Чи ж не тебе я благала на милість вітрів не здаватись?

⁶⁹⁷ Чи ж не хотіла, коли ти по смерть свою все-таки рушив,

⁶⁹⁸ Разом з тобою плисти? Набагато було б мені краще

⁶⁹⁹ Вкупі з тобою: тоді б ні на крок, ні на мить я від тебе

⁷⁰⁰ Не відлучилась — однакову смерть прийняли б одночасно.

⁷⁰¹ Нині я гину сама. Мене хвилі саму нині носять.

⁷⁰² Хоч не на морі я — в морі тону. Я глухіша душею

⁷⁰³ Навіть од хижого моря була б, якби жити хотіла

⁷⁰⁴ Далі, скорботі такій намагаючись опір чинити!

⁷⁰⁵ Не опиратимусь, ні! Не покину тебе в твоїм смутку!

⁷⁰⁶ Вслід за тобою піду, й у могилі, якщо вже не урна,

⁷⁰⁷ То поєднає нас напис нагробний. Якщо не лежати

⁷⁰⁸ Поруч нашим кісткам, то хоч наші ймена будуть поруч».

⁷⁰⁹ Ще говорила б, та біль не давав. Не слова, тільки зойки

⁷¹⁰ Чутно було. Час од часу з грудей проривалися схлипи.

⁷¹¹ Ранок настав. Алкіона заплакана, вийшовши з дому,

⁷¹² Йде побережжям туди, відкіля проводжала Кеїка.

⁷¹³ Губиться в спогадах, поки стоїть: «Одчалював звідси…

⁷¹⁴ Тут мене ще раз обняв перед тим, як податись у море…

⁷¹⁵ Поки на місці пригадує все, поки в далеч безкраю

⁷¹⁶ Дивиться, — десь у морській далині, на воді мерехтливій,

⁷¹⁷ Бачить, пливе щось, мов тіло якесь. Розпізнати не може,

⁷¹⁸ Що б то було. Та коли трохи ближче надплинула хвиля,

⁷¹⁹ Хоч не цілком ще близька, — присягнула б, що то чиєсь тіло.

⁷²⁰ Хто це, не знає; та ясно одне: когось море згубило.

⁷²¹ Знак цей стривожив її. Над чужим побиваючись горем,—

⁷²² «Жаль мені,— каже, — тебе і дружини, якщо ти жонатий!»

⁷²³ Тіло вже поряд було. Та чим ближче вона його бачить,

⁷²⁴ Тим їй на серці стає неспокійніше… Ось, колихнувшись,

⁷²⁵ Тіло торкнулось піску. Вже його й розпізнати не важко…

⁷²⁶ Глянула: це був Кеїк! «Ой лишенько!» — зойкнула й тут же

⁷²⁷ Лиця роздряпує, рве на собі і волосся, й одежу.

⁷²⁸ Руки назустріч йому простягає: «Так ось, мій любий,

⁷²⁹ Так до своєї дружини вертаєшся?» Там хвилеріз був,

⁷³⁰ Створений працею рук; із розгону вдарялись об нього

⁷³¹ Й падали перші вали, шумували приборкані води.

⁷³² Стрибнула щойно туди, й — неймовірно! — нараз полетіла:

⁷³³ Вже вона не на землі — вже в повітрі легкому ширяє,

⁷³⁴ Жалісна птиця, крилом білосніжним черкаючи хвилю.

⁷³⁵ Поки летить, час од часу загострений дзьоб розкриває,

⁷³⁶ Тишу морську мовби повним жалю прошиваючи зойком.

⁷³⁷ Ось до німого вона, до безкровного тіла припала,

⁷³⁸ Крилами вже замість рук обняла свого милого шию,

⁷³⁹ Вже не вустами — холодним твердим обціловує дзьобом.

⁷⁴⁰ Ласку цю мертвий відчув, чи то вдарив прибій, а здалося,

⁷⁴¹ Що ворухнулось лице — сумніваються люди; одначе,

⁷⁴² Він таки справді відчув. Змилостились боги: обернули

⁷⁴³ Їх на птахів. Але навіть тоді залишилася з ними

⁷⁴⁴ Долі покірна любов. І зв'язок, що подружжя єднає,

⁷⁴⁵ Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно.

⁷⁴⁶ Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко

⁷⁴⁷ Прямо таки на воді, Алкіона висиджує яйця.

⁷⁴⁸ Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери

⁷⁴⁹ Не випускає Еол, полишаючи море внучатам.

⁷⁵⁰ Старець один запримітив якось, як вони понад морем

⁷⁵¹ Линули в парі, й хвалив їх любов, що межі їй немає.

⁷⁵² Хтось із присутніх, а може, й той сам, — «Але й цей, — зауважив,—

⁷⁵³ Птах, що ось, бачиш, над морем летить, підібгавши під себе

⁷⁵⁴ Ніжки, — і пальцем вказав на нирця, довгошийого птаха,—

⁷⁵⁵ З царського роду пішов. А коли б ти хотів по порядку

⁷⁵⁶ Ген аж до самих початків дійти, то такі в нього предки:

⁷⁵⁷ Іл, Ассарак, Ганімед, кого викрав Юпітер на небо,

⁷⁵⁸ Лаомедонт — володар і Пріам, кому доля судила

⁷⁵⁹ Бачити Трої загин. Тож для Гектора птах той був братом.

⁷⁶⁰ Він, якби ще в молодечі роки не зазнав переміни,

⁷⁶¹ Слави не меншої, певно б, зажив, ніж осяйливий Гектор.

⁷⁶² Хоч і було те хлоп'я Дімантіди нащадком, одначе,

⁷⁶³ Кажуть, що Алексіроя, Граніка[40] дворогого донька,

⁷⁶⁴ Нишком на світ привела його в заростях вогкої Іди.

⁷⁶⁵ Міст гомінких він цурався. Не в світлих палатах, а в горах,

⁷⁶⁶ Серед відлюддя бував, полюбляв заглядати у скромні

⁷⁶⁷ Села — на збори мужів іліонських не часто з'являвся.

⁷⁶⁸ Та грубіяном не був і не з тих, що глухі до любові.

⁷⁶⁹ Часто ловив у лісах він Гесперію — німфу прекрасну.

⁷⁷⁰ От її вгледів якось: розпустивши по плечах волосся,

⁷⁷¹ Грілась на сонці вона побіч хвиль свого батька — Кебрена.

⁷⁷² Німфа сполошена кинулась геть. Так од сірого вовка —

⁷⁷³ Лань; так од яструба качка летить, задалеко відбившись

⁷⁷⁴ Від озерця. Та троянський герой переслідує німфу:

⁷⁷⁵ Ту, що від страху швидка, здоганяє швидкий від любові.

⁷⁷⁶ Раптом, майнувши в траві, зеленава змія утікачці

⁷⁷⁷ Зубом кривим уразила п'яту, затруївши їй тіло.

⁷⁷⁸ Разом з життям обірвалася й втеча. Обнявши бездушну,

⁷⁷⁹ Скрикнув нестямно Есак: «О, навіщо тебе доганяв я!

⁷⁸⁰ Втім, хіба ждав я біди? Чи такої, як ця, перемоги?

⁷⁸¹ Вдвох ми тебе, нещасливу згубили: змія — своїм зубом,

⁷⁸² Нетерпеливістю — я! Од змії, проте, більше злочинний

⁷⁸³ Буду, якщо твою смерть не спокутую смертю своєю!»

⁷⁸⁴ Мовив — і з скелі, яку під'їдали вали рокітливі,

⁷⁸⁵ Кинувсь у море. Та, поки летів, змилостивилась Тетіс:

⁷⁸⁶ Пір'ям його зодягла, й по воді, опустившись легенько,

⁷⁸⁷ Вже він поплив — не зумів осягнути жаданої смерті.

⁷⁸⁸ От і гнівиться: не хоче, закоханий, жити насильно —

⁷⁸⁹ Проти душі постає. Із житла нещасливого прагне

⁷⁹⁰ Вирватись. Ось уже й крила пружні за плечима він чує.

⁷⁹¹ Вже понад водами звився, вже падає знов, але пір'я

⁷⁹² Робить падіння м'яким — і шаліє Есак, і під воду

⁷⁹³ Йде стрімголов, без кінця випробовує смерті дорогу.

⁷⁹⁴ Він ізмарнів од любовної туги: потоншали ноги,

⁷⁹⁵ Шия тонка протяглась, голова — віддалилась од тіла.

⁷⁹⁶ Любить моря і зоветься «нирець», бо пірнає у море».