Метаморфози

¹ Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши,

² Знову собою зробивсь, на діктейських полях оселився.

³ Батько тим часом велить, щоб дочку, яку викрали в нього,

⁴ Кадм будь-що відшукав, а ні — то грозить, що вигнанням

⁵ Тут же скарає його — злочинний і благочестивий.

⁶ Світ обійшовши (та хто потаємні діла Громовержця

⁷ Міг би вгадати?), від батька тікаючи, край свій лишивши,

⁸ Так і блукає Агенора син, і в оракула Феба

⁹ Просить поради, не знаючи, де йому врешті б осісти.

¹⁰ «В полі, — Феб одповів, — тобі стрінеться біла корова,

¹¹ Що під ярмом не була, що й не бачила плуга кривого.

¹² Підеш за нею слідком, і там, де корова приляже,

¹³ Стіни зведи, і нехай твоє місто «Беотія» зветься.

¹⁴ Тільки-но втішений Кадм із Кастальської вийшов печери,

¹⁵ Бачить, полем без нагляду йде собі гарна телиця;

¹⁶ Глянув на шию — ніякої мітки, щоб людям служила.

¹⁷ От він і йде невідступно за нею, і Фебові мовчки

¹⁸ Дяку складає за те, що вказав йому певну дорогу.

¹⁹ Вбрід перейшли вже Кефіс і рівнини Панопи минули;

²⁰ Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба

²¹ Лоб свій, рогами оздоблений, раптом замукала лунко.

²² Потім на тих, що за нею ішли невідступно, зирнувши,

²³ Звільна боком гладким прилягла на траву соковиту.

²⁴ Вдячністю повниться Кадм, на коліна впавши, цілує

²⁵ Землю чужу, невідомим полям поклонився та горам.

²⁶ Жертву Юпітеру скласти бажаючи, слугам велить він

²⁷ Для у зливання води зачерпнути з джерел найчистіших.

²⁸ Темний праліс там був, не торкнутий вістрям сокири;

²⁹ В ньому — печера глуха. Кам'яні віковічнії брили,

³⁰ Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє.

³¹ Били джерела довкіл. У глибинах тієї печери

³² Жив собі Марсовий змій: мерехтить золотий його гребінь,

³³ Очі вогнем палахтять, набухає отрутою тіло,

³⁴ Три язики миготять, три ряди зубів — частоколів.

³⁵ Тільки-но вихідці з роду тірійського в той непроглядний

³⁶ Ліс нещасливо заглибились, тільки-но дзбан, задзвенівши,

³⁷ Хвилю прозору черпнув, — у цю ж мить із лігва кам'яного

³⁸ Виглянув синявий змій і страшним обізвався сичанням.

³⁹ Тут же їм дзбани випали з рук; як стояв із них кожен,

⁴⁰ Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом.

⁴¹ Змій же, виток за витком, викочує тіло лускате,

⁴² Легко його раз у раз у дугу велетенську згинає.

⁴³ Звівшись у простір повітряний більше, ніж наполовину,

⁴⁴ Ліс озирнув довкруги — від небесного змія не менший,

⁴⁵ Що розмежовує Аркти (якщо його цілим побачиш).

⁴⁶ Тут на нещасних людей (з них одні боронитись хотіли,

⁴⁷ Інші — тікати, а хто й ворухнутись не міг з переляку)

⁴⁸ Змій налетів: тих зубами шматує, а цих у смертельних

⁴⁹ Губить обіймах, отрутою чорною — інших вбиває.

⁵⁰ Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні.

⁵¹ З дива не сходить Агенора син: де ж це баряться друзі?

⁵² Вирішив слідом піти. На плечах його зідрана з лева

⁵³ Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали

⁵⁴ Вістрям залізним, але його дух — над усяке залізо.

⁵⁵ Тільки-но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні,

⁵⁶ Велета-змія над ними, що все ще лизав страхітливі

⁵⁷ Рани на жертвах своїх язиком криваво-червоним,—

⁵⁸ «Я відомщу за вас, друзі,— сказав, — а якщо не судилось —

⁵⁹ То приєднаюсь до вас!» І правицею брилу камінну,

⁶⁰ Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія.

⁶¹ Сили такої удар похитнув би й твердині високі

⁶² Разом із муром міським, але змій залишився без рани:

⁶³ Панцир його захистив — луска невразлива блискуча,

⁶⁴ Темно-синява твердь удар небувалий відбила.

⁶⁵ Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним:

⁶⁶ Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився,

⁶⁷ Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія.

⁶⁸ Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю,

⁶⁹ Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами,

⁷⁰ Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини

⁷¹ Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався.

⁷² Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він

⁷³ Звичним гнівом своїм — набубнявіла жилами шия,

⁷⁴ Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо;

⁷⁵ Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний

⁷⁶ Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі.

⁷⁷ Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло

⁷⁸ Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться.

⁷⁹ Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя,

⁸⁰ Рине й грудьми на своєму шляху повергає дерева.

⁸¹ Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває

⁸² Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу,

⁸³ Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті,

⁸⁴ Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами.

⁸⁵ Вже піднебіння трійливе його починає спливати

⁸⁶ Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола.

⁸⁷ Рана, одначе, була невеликою: змій од удару

⁸⁸ Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив,

⁸⁹ Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо.

⁹⁰ Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло,

⁹¹ Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті,

⁹² Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно.

⁹³ Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія,

⁹⁴ Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою.

⁹⁵ Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте,

⁹⁶ Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку

⁹⁷ Звідки, та ясно почув: «Дивуєшся, Агеноріде,

⁹⁸ Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм».

⁹⁹ Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив,

¹⁰⁰ Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху.

¹⁰¹ Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба,

¹⁰² Кадмові землю орати велить і сипати в неї

¹⁰³ Змієві зуби, з яких прорости має люд войовничий.

¹⁰⁴ Тільки-но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби

¹⁰⁵ Сипле, як велено, Кадм — сівач умирущого роду.

¹⁰⁶ Тут же (нелегко й повірити в те) ворухнулися скиби,

¹⁰⁷ Й де борозна була — вістря списів заблищали спочатку,

¹⁰⁸ Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні,

¹⁰⁹ Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя,

¹¹⁰ Й руки — стіною піднявся засів щитоносного люду.

¹¹¹ Так у театрі, коли під час свят опадає завіса,

¹¹² Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя,

¹¹³ Потім — все інше повільно на світ наче з дна випливає,

¹¹⁴ Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане.

¹¹⁵ Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива.

¹¹⁶ «Кинь! — йому крикнув один із мужів, що з землі народились.—

¹¹⁷ Кинь! X втручатись не смій до наших боїв міжусобних!»

¹¹⁸ Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата,

¹¹⁹ Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа.

¹²⁰ Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку

¹²¹ Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря.

¹²² Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім.

¹²³ Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти.

¹²⁴ Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю,

¹²⁵ Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б'ється.

¹²⁶ П'ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон,

¹²⁷ Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю,

¹²⁸ Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру.

¹²⁹ Їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський,

¹³⁰ Зводячи мури міські, як велів йому, Феб-ясновидець.

¹³¹ Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні,

¹³² Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом

¹³³ Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини,

¹³⁴ Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду —

¹³⁵ Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати

¹³⁶ Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі,

¹³⁷ Поки не вмре й не зів'ється над тілом вогонь похоронний.

¹³⁸ Та серед щастя й удач причиною першого болю,

¹³⁹ Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим.

¹⁴⁰ Потім — кров'ю господаря ситі мисливські собаки.

¹⁴¹ Втім, коли зважиш усе, — не злочин у цьому побачиш:

¹⁴² Виявиш Долі вину, бо ж помилка — не злодіяння.

¹⁴³ Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах.

¹⁴⁴ Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола.

¹⁴⁵ Сонце від двох своїх меж зависло на віддалі рівній.

¹⁴⁶ Друзів-мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах

¹⁴⁷ Словом погідним юнак гіантійський скликає до себе:

¹⁴⁸ «Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі!

¹⁴⁹ Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім

¹⁵⁰ Повозі знов нам Аврора заблисне — тоді, відпочивши,

¹⁵¹ Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу

¹⁵² Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки.

¹⁵³ Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета».

¹⁵⁴ Роблять, як велено, ті,— відкладають лови на завтра.

¹⁵⁵ Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом,

¹⁵⁶ Звався «Гаргафія» він — заповідна діброва Діани.

¹⁵⁷ Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера,

¹⁵⁸ Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила

¹⁵⁹ Хист свій природа сама: склепіння тієї печери

¹⁶⁰ Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала.

¹⁶¹ Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає.

¹⁶² А по боках моріжок охопив його, наче окрайком.

¹⁶³ Тут богиня лісів після ловів утомливих часто

¹⁶⁴ Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила.

¹⁶⁵ От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій,

¹⁶⁶ І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга

¹⁶⁷ Руки мерщій простягла — від богині одежу приймає.

¹⁶⁸ Дві — роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала,

¹⁶⁹ Донька Ісмена-ріки, хвилясте волосся Діани

¹⁷⁰ В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах.

¹⁷¹ Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда,

¹⁷² Псека, Фіала — й по вінця наповнюють дзбани опуклі.

¹⁷³ Поки Тітанія тіло своє неквапливо зливає,

¹⁷⁴ Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши,

¹⁷⁵ Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком

¹⁷⁶ (Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний.

¹⁷⁷ Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились,

¹⁷⁸ Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя,

¹⁷⁹ Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною

¹⁸⁰ Гай одізвавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою,

¹⁸¹ Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе,

¹⁸² Серед усіх виділялась — на голову вища, ніж інші.

¹⁸³ Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце

¹⁸⁴ Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця,

¹⁸⁵ Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана.

¹⁸⁶ Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг,

¹⁸⁷ Боком вона повернулась-таки й озирнулась за плечі,

¹⁸⁸ Та не було під рукою стріли, а так їй хотілось

¹⁸⁹ Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі,

¹⁹⁰ Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся,

¹⁹¹ Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе:

¹⁹² «Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш,

¹⁹³ Як ти роздягнену бачив мене». Не додавши ні слова,

¹⁹⁴ Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає,

¹⁹⁵ Шию видовжує, над головою — загострює вуха,

¹⁹⁶ Кисть у копито тверде перемінює, руки ж — у довгі

¹⁹⁷ Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю,

¹⁹⁸ В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної

¹⁹⁹ З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться?

²⁰⁰ Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги,—

²⁰¹ «Горе!» — зойкнути мав, але так і не вимовив слова,

²⁰² Лиш застогнав, — це й була його мова, — й сльози обличчям,

²⁰³ Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився.

²⁰⁴ Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі

²⁰⁵ Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині — страшно.

²⁰⁶ Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє

²⁰⁷ Гавкіт зняли — Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом.

²⁰⁸ Кноським був Іхнобат, Меламп — спартанської крові.

²⁰⁹ Далі — ринули всі, залишаючи й вітер позаду:

²¹⁰ Памфаг, Доркей, Орібаз — гончаки чистокровні аркадські —

²¹¹ Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий,

²¹² Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними —

²¹³ Лютий Гілей — нещодавно кабан його іклом поранив;

²¹⁴ Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка,

²¹⁵ Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом,

²¹⁶ І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе,

²¹⁷ Тігрід, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея

²¹⁸ І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол,

²¹⁹ Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому,

²²⁰ Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском,

²²¹ Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі,

²²² І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно;

²²³ Побіч — Лабр, Агріод, у яких лаконянка — мати,

²²⁴ Батько — діктеєць, а далі — лункоголосий Гілактор.

²²⁵ Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові,

²²⁶ Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі —

²²⁷ Є там стежина яка, чи нема — пролітає, мов вихор.

²²⁸ Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра.

²²⁹ Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче:

²³⁰ «Я — Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!»

²³¹ Слів не знаходить, однак. А гавкіт — усе голосніший.

²³² Першим йому Меланхет у спину вгризся зубами,

²³³ Потім — Терідамад, на плечі повис Оресітроф.

²³⁴ Вибігли дещо пізніше вони, подолали, одначе,

²³⁵ Пасма гірські навпростець, і поки там гаяли пана,

²³⁶ Інші наспіли й разом його шматувати взялися.

²³⁷ Весь він суцільною раною став, тільки стогін ще чути,

²³⁸ Наче вже не людський, але й олень так не застогне.

²³⁹ Тужним голосом повнить місця, йому добре відомі.

²⁴⁰ Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно

²⁴¹ Голову в різні боки, простягти хоче руки в благанні.

²⁴² Друзі тим часом і криком, і свистом нацьковують зграю

²⁴³ Спрагнених крові собак, розглядаючись за Актеоном.

²⁴⁴ «Гей, Актеоне! — навперебій, що є сили, гукають

²⁴⁵ (Той на їх поклик щораз озирається). — Гей, Актеоне!»

²⁴⁶ Кличуть його: засидівсь, мовляв, а тут он яка здобич!

²⁴⁷ Він, проте, — поруч, а як би хотів бути й справді відсутній!

²⁴⁸ Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути!

²⁴⁹ Пси ж — його вірні пси! — йому в тіло зуби встромивши,

²⁵⁰ Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!

²⁵¹ Так і сконав од укусів, і тільки тоді наситила,

²⁵² Кажуть, великий свій гнів мисливиця славна — Діана.

²⁵³ Всяко судили про це: для одних видавалась богиня

²⁵⁴ Надто жорстокою; інші — хвалили: суворе дівоцтво

²⁵⁵ Слід саме так берегти, і по-своєму кожен мав слушність.

²⁵⁶ Байдуже тільки Юноні одній, як цей вчинок назвати:

²⁵⁷ Їй він на руку пішов, бо ж дім Агенора, врешті,

²⁵⁸ Горя зазнав. І ось від суперниці Тірської гнів свій

²⁵⁹ Вже на весь рід переносить вона. Та тут до старої

²⁶⁰ Злоби й нова додалась: завагітніла від Громовержця

²⁶¹ Діва Семела — Юнона тоді язику дає волю.

²⁶² «Лайка, проте, не поможе мені,— схаменулась, — на неї

²⁶³ Мушу я впасти, на неї саму, — якщо величаве

²⁶⁴ Ймення Юнони не марно ношу, — й погубить, якщо маю

²⁶⁵ Право на скіпетр ось цей осяйний, якщо я — володарка

²⁶⁶ Й для Громовержця — дружина й сестра (що сестра — то вже певно).

²⁶⁷ Кривдниці я відомщу — своїм блудом не буде втішатись!

²⁶⁸ Тільки подумать! — Блудниця, а носить у лоні своєму

²⁶⁹ Плід од Юпітера! Тільки від нього матір'ю стати

²⁷⁰ Прагне, чого ледве я домоглась. У красу свою вірить!

²⁷¹ Вір собі, вір! Або я не Сатурна дочка, або скоро

²⁷² Сам твій коханець тебе зажене в попідземнії води!»

²⁷³ Тут вона з місця встає і, вповившись у хмару жовтаву,

²⁷⁴ Мчить до Семели. І поки не вийшла ще з хмари тієї,

²⁷⁵ Робить із себе бабусю стару: побіліли їй скроні,

²⁷⁶ Зморшки обличчям лягли, пригорбилась, крок став непевним,

²⁷⁷ Голос — старечим, хрипким. Ось так вона за епідаврську

²⁷⁸ Няньку себе видає, що колись годувала й Семелу.

²⁷⁹ Мова зайшла то про се, то про те. Про Юпітера також

²⁸⁰ Наче знічев'я згадала стара, ще й зітхнула: «Коли б то,—

²⁸¹ Каже, — це в дійсності він, а то всяке бува: не один же

²⁸² Богом назвавшись, отак прослизне собі в спальню дівочу.

²⁸³ Мало сказати: «Я — батько богів», якщо є ним насправді,—

²⁸⁴ Доказ любові хай дасть: яким його звикла приймати

²⁸⁵ Владна Юнона, таким, величавим, нехай і до тебе

²⁸⁶ Горнеться; знак же верховної влади при ньому хай буде».

²⁸⁷ Так вона Кадма дочку, якій горе й не сниться, повчає

²⁸⁸ Словом лукавим, а та вже в Юпітера просить дарунку.

²⁸⁹ Він їй на те: «Вибирай! Не відмовлю, будь певна, ні в чому:

²⁹⁰ Щоб марнослівним не видавсь тобі,— присягаюся Стіксом,

²⁹¹ Він для богів усіх — бог, він острашку й на них наганяє».

²⁹² Лихом своїм і могутністю горда, і згубним для себе

²⁹³ Послухом бога-коханця: «Яким тебе брати в обійми

²⁹⁴ Звикла Сатурна дочка, коли двох вас Венера єднає,

²⁹⁵ Будь і зі мною таким». Їй хотів він уста затулити,

²⁹⁶ Та запізнивсь: у повітря вже злинуло слово квапливе.

²⁹⁷ І застогнав Громовержець: як їй не змінити бажання,

²⁹⁸ Так і йому не вернути присяги. В глибокій скорботі

²⁹⁹ З неба спускається він; за обличчям його потяглися

³⁰⁰ Хмари густі, він завихрює їх, виповняє громами,

³⁰¹ Стріли меткі додає — невідхильні свої блискавиці.

³⁰² Втім, свою силу він прагне послабити, як тільки може:

³⁰³ Взяв у правицю вогонь не такий, як тоді, коли в прірву

³⁰⁴ Скинув Тіфея сторукого — зброя ця надто могутня.

³⁰⁵ Різні блискавки є: одним, котрі легші, кіклопи

³⁰⁶ Менше вогню додали, не такі вони хижі, стрімливі —

³⁰⁷ Другою зброєю звуть їх боги; саме з ними Юпітер

³⁰⁸ Входить в Агенора дім. Небесного полум'я смертне

³⁰⁹ Тіло знести не могло, спопеліло від шлюбних дарунків.

³¹⁰ Ще недозріле дитя, з материнського лона добуте,

³¹¹ Вшите було (якщо вірити слову) в стегно свого батька.

³¹² Й там добуває свій строк, що його провести мало в лоні.

³¹³ Ще коли був немовлям, його потайки Іно ростила —

³¹⁴ Тітка, Семели сестра. Опісля заховали нісейські

³¹⁵ Німфи в печерах своїх те дитя й молоком годували.

³¹⁶ Поки діється це на землі згідно приписів Долі,

³¹⁷ Поки безпечно росте собі Вакх, який двічі родився,

³¹⁸ Кажуть, десь у той час, розігрівшись нектаром, Юпітер

³¹⁹ Тугу важку позабув і, Юнону безжурну обнявши,

³²⁰ Знов забавлятись почав, і при цьому: «Більша, — їй каже,—

³²¹ Випала вам насолода, жінкам, аніж нам, чоловіцтву».

³²² Та заперечила. Щоб не сваритись, рішили спитати,

³²³ Що на те скаже Тіресій досвідчений, — він-бо обидві

³²⁴ Знав насолоди: в зеленому лісі він двох величезних

³²⁵ Змій, що зійшлись, переплівшись тілами, києм ударив

³²⁶ І з чоловіка відразу він жінкою став (чи не диво?)

³²⁷ Й нею сім осеней був, а на восьму тих змій він удруге

³²⁸ Вздрівши, сказав: «Якщо ран ваших сила така, що негайно

³²⁹ Стать свою змінює той, хто поранює вас, то сьогодні

³³⁰ Я вам удару завдам». І завдав їм удару — й колишній

³³¹ Вигляд, який од народження мав, повернув собі знову.

³³² В тій суперечці смішній мимоволі ставши суддею,

³³³ Думку Юпітера стверджує він. Не на жарт розгнівилась,

³³⁴ Кажуть, Сатурна дочка й за таку от нікчемну марницю

³³⁵ Зір забирає в судді — його в темінь занурює вічну.

³³⁶ Батько всесильний зате-бо ж того, що зроблене богом,

³³⁷ Не скасувати й йому — взамін за відібрані очі

³³⁸ Робить провидцем його, покарання полегшує честю.

³³⁹ В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій

³⁴⁰ Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє.

³⁴¹ Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше

³⁴² Ліріопеї блакитній пізнать: течією виткою

³⁴³ Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі,—

³⁴⁴ Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна

³⁴⁵ Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові.

³⁴⁶ Ніжне дала йому ймення — Наркіс. Про долю хлопчини —

³⁴⁷ Чи довголіття судилось йому — віщуна запитали.

³⁴⁸ Долі провидець на те: «Якщо сам себе не побачить».

³⁴⁹ Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились

³⁵⁰ Ходом подій — небувалою пристрастю й смертю Наркіса.

³⁵¹ Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком,

³⁵² Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно.

³⁵³ Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало!

³⁵⁴ Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним:

³⁵⁵ Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись.

³⁵⁶ Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих

³⁵⁷ Оленів він заганяв — гомінлива Ехо, що луною

³⁵⁸ Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить.

³⁵⁹ Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос;

³⁶⁰ Та говірливі уста і тоді їй для того служили,

³⁶¹ Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти.

³⁶² Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала

³⁶³ В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись:

³⁶⁴ Поки словами володарку гаяла, німфи-пустунки

³⁶⁵ Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість:

³⁶⁶ «Я вкорочу, — пригрозила, — язик твій зухвалий, що досі

³⁶⁷ Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!»

³⁶⁸ Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову,

³⁶⁹ Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить.

³⁷⁰ Отже, Наркіса, що в тій глушині полював, спостерігши,

³⁷¹ Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем.

³⁷² Скільки не йде за ним — жар усе ближчий красуню діймає.

³⁷³ Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само,

³⁷⁴ Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово.

³⁷⁵ Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти,

³⁷⁶ Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа:

³⁷⁷ Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа,

³⁷⁸ Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись.

³⁷⁹ На полюванні тим часом Наркіс, відлучившись од друзів,

³⁸⁰ «Гей, чи тут є хтось?» — гукає їм, «Є хтось!» — Ехо відгукнулась.

³⁸¹ Той остовпів і, довкіл озирнувшись: «Сюди!» — що мав сили,

³⁸² Крикнув іще раз. «Сюди!» — залунав за тим закликом заклик.

³⁸³ Знову оглянувсь — нікого ніде. «То чого ж утікаєш?» —

³⁸⁴ З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання.

³⁸⁵ Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння,

³⁸⁶ «Тут ось зійдімось!» — гукнув. Нічого так радісно досі

³⁸⁷ Не повторяла Ехо, як оце довгождане: «Зійдімось!»

³⁸⁸ До того слова сама дослухаючись, ліс покидає,

³⁸⁹ Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию.

³⁹⁰ Той, утікаючи, кинув їй: «Геть! Забери свої руки!

³⁹¹ Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!»

³⁹² Ця ж одізвалася: «Буду тебе звеселяти собою!»

³⁹³ Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа

³⁹⁴ Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.

³⁹⁵ Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага.

³⁹⁶ Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща.

³⁹⁷ Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе

³⁹⁸ З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос.

³⁹⁹ Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.

⁴⁰⁰ Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,

⁴⁰¹ Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.

⁴⁰² Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими

⁴⁰³ Німфами він насміявсь, як раніше — над чоловіками.

⁴⁰⁴ Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті,—

⁴⁰⁵ «Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» —

⁴⁰⁶ Мовив, — і це справедливе прохання Рамнусія вчула.

⁴⁰⁷ Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився.

⁴⁰⁸ Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози,

⁴⁰⁹ Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався,

⁴¹⁰ Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий.

⁴¹¹ Трави-м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок.

⁴¹² Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця.

⁴¹³ В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину,

⁴¹⁴ За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши,

⁴¹⁵ Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить.

⁴¹⁶ Поки хиливсь над струмком, побачив себе — й закохався

⁴¹⁷ В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.

⁴¹⁸ Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський,

⁴¹⁹ Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може.

⁴²⁰ Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би

⁴²¹ Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить;

⁴²² Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию,

⁴²³ Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім.

⁴²⁴ Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний.

⁴²⁵ Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений — він же.

⁴²⁶ Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же — палає.

⁴²⁷ Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу!

⁴²⁸ Скільки разів, пориваючись шию точену обняти,

⁴²⁹ Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею!

⁴³⁰ Що там побачив — не знає; незнаним горить він, одначе.

⁴³¹ Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе.

⁴³² Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш?

⁴³³ Це ж бо — мара: відвернись — і зникне те, що кохаєш!

⁴³⁴ Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе

⁴³⁵ Тінь ця — ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,

⁴³⁶ Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш.

⁴³⁷ Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,

⁴³⁸ Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо

⁴³⁹ П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.

⁴⁴⁰ Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу

⁴⁴¹ Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого:

⁴⁴² «Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?

⁴⁴³ Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.

⁴⁴⁴ Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,

⁴⁴⁵ Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові?

⁴⁴⁶ Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї

⁴⁴⁷ Не дотягнуся — ось так обманутись закоханий може!

⁴⁴⁸ Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі,

⁴⁴⁹ Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами —

⁴⁵⁰ Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:

⁴⁵¹ Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,

⁴⁵² Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.

⁴⁵³ Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.

⁴⁵⁴ Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!

⁴⁵⁵ Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду,

⁴⁵⁶ Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!

⁴⁵⁷ Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:

⁴⁵⁸ Ось я до тебе тягнусь — простягаєш і ти мені руки,

⁴⁵⁹ Я усміхнувсь — усміхаєшся й ти; а заплачу — й у тебе,

⁴⁶⁰ Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій — кивком одмовляєш,

⁴⁶¹ Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово

⁴⁶² Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити.

⁴⁶³ Він — це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!

⁴⁶⁴ Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.

⁴⁶⁵ Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?

⁴⁶⁶ Те, чого прагну, — я сам. Од багатства я вбогим зробився.

⁴⁶⁷ О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла!

⁴⁶⁸ Дивно — любити й бажати розлучення з тим, кого любиш!

⁴⁶⁹ Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі

⁴⁷⁰ Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю.

⁴⁷¹ Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе

⁴⁷² Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене.

⁴⁷³ Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній».

⁴⁷⁴ Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима.

⁴⁷⁵ Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись,

⁴⁷⁶ Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? — в розпуці

⁴⁷⁷ Зойкнув юнак. — Зупинись! Не лишай тут того самотою,

⁴⁷⁸ Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу,—

⁴⁷⁹ Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!»

⁴⁸⁰ Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз

⁴⁸¹ Білими, наче той мармур, почав ударяти руками.

⁴⁸² Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість.

⁴⁸³ Так одним боком рум'яниться яблуко, другим — ще світле;

⁴⁸⁴ Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь

⁴⁸⁵ Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні.

⁴⁸⁶ Тільки-но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля,

⁴⁸⁷ Більше терпіти не міг: як на полум'ї тихому тане

⁴⁸⁸ Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки

⁴⁸⁹ Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись,

⁴⁹⁰ Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно.

⁴⁹¹ Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум'янець;

⁴⁹² Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні.

⁴⁹³ Далі — вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає.

⁴⁹⁴ Муки ці бачить Ехо і хоча пам'ятає зневагу,

⁴⁹⁵ Боляче їй, і скільки разів бідолашний «О горе!»

⁴⁹⁶ Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться: «О горе»!

⁴⁹⁷ Вдарить у відчаї він себе в груди — і вже співчутливо

⁴⁹⁸ Б'є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням.

⁴⁹⁹ Все ще задивлений в воду: «Любове моя нещаслива!» —

⁵⁰⁰ Мовив останні слова. «Нещаслива!» — долинуло з лісу.

⁵⁰¹ «Хлопче коханий, прощай!» — І «Прощай!» — Ехо повторила.

⁵⁰² Ось на зелену траву він поник головою, і меркнуть

⁵⁰³ Очі, що ними в свою ж таки вроду так пильно вдивлявся.

⁵⁰⁴ Навіть у темнім житлі, в попідземній Стіксовій хвилі,

⁵⁰⁵ Все він себе споглядав. Наяди за ним голосили,—

⁵⁰⁶ Сестри, й братові в дар волосся зрізане склали.

⁵⁰⁷ Плакали й німфи лісів, і вторила Ехо їм луною.

⁵⁰⁸ Про смолоскипи подбали, про вогнище, ноші сплітали,

⁵⁰⁹ Тіла ж ніде не знайшли, натомість — шафранної барви

⁵¹⁰ Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли.

⁵¹¹ Чутка про це розійшлась, і в ахейських містах по заслузі

⁵¹² Славу Тіресій здобув — знаменитим ім'я його стало.

⁵¹³ Серед усіх тільки син Єхіона, зневажник безсмертних,

⁵¹⁴ Гордий Пентей над старим посміявсь і словам його віщим

⁵¹⁵ Віри не йме, дорікає, що темний, позбавлений зору.

⁵¹⁶ Той головою схитнув і промовив, пророк посивілий:

⁵¹⁷ «Щастя велике ти б мав, коли б і тобі відібрав хтось

⁵¹⁸ Очі, щоб Вакхових священнодійств ти не міг оглядати.

⁵¹⁹ День-бо настане колись (я вже бачу його), коли юний

⁵²⁰ Лібер — Семели дитя — завітає сюди, і як тільки

⁵²¹ Жертвами ти не вшануєш його як годиться в святині,—

⁵²² Землю довкіл, пошматований, всієш і темною кров'ю

⁵²³ Матір свою заплямиш, її сестер і в лісі дерева.

⁵²⁴ Бути тому! Божества не вшануєш-таки; з гіркотою

⁵²⁵ Слово згадаєш моє і позаздриш незрячому — зрячий!»

⁵²⁶ Син Ехіона жене, проте, геть ясновидця старого.

⁵²⁷ Скоро підтвердились віщі слова — що сказав, те стається:

⁵²⁸ Лібер — вже тут! Всі вітають його, аж полями луна йде.

⁵²⁹ Квапиться люд — матері і жінки разом з чоловіками,

⁵³⁰ Бо таємничий обряд і незнатного, й знатного вабить.

⁵³¹ «Що то за шал, змієродні, напав на вас, Марса нащадки,

⁵³² Розум затьмаривши вам? — так Пентей їх соромить — Невже ж то

⁵³³ Мідноголосий кімвал і покривлений ріг — ці марниці,

⁵³⁴ Весь цей обман, мають силу таку, що вас, котрим звичні

⁵³⁵ Меч бойовий, та сурма, та готові до бою загони,

⁵³⁶ Нині скорили жінок голоси і вином розігрітий

⁵³⁷ Безум, юрба сороміцька і пустопорожні тимпани?

⁵³⁸ Старці! Дивуюся й вам: подолавши море безкрає,

⁵³⁹ Тір тут заклали ви й тут поселили вигнанців-пенатів,—

⁵⁴⁰ Нині без опору піддаєтесь? А ви, хто сьогодні

⁵⁴¹ В розквіті сил, мої друзі-ровесники, — спис, а не тирс вам

⁵⁴² Личить тримати в руці, не вінок, а шолом одягати!

⁵⁴³ Не забувайте, молю, від якого ви кореня вийшли!

⁵⁴⁴ Духом проймітеся змія того, що стількох одним махом

⁵⁴⁵ Сам один подолав! Він за озеро та за джерела

⁵⁴⁶ Згинув, а ви перемогу здобудьте для слави своєї!

⁵⁴⁷ Мужніх змій переміг, а ви, слабодухих прогнавши,

⁵⁴⁸ Батьківську честь захистіть! Та якщо не судилося далі

⁵⁴⁹ Фівам нашим стоять, то хай воїни й пращі потужні

⁵⁵⁰ Мури зметуть, хай вирує вогонь, хай скрегоче залізо!

⁵⁵¹ Ми б не соромились горя свого, нарікали б на долю,

⁵⁵² Та не таїли б її, і за сльози ніхто б нас не ганив.

⁵⁵³ Нині ж — о сором! — хлопчині беззбройному коряться Фіви,

⁵⁵⁴ Хоч про війну він не чув, не тримав ні меча, ні повіддя,—

⁵⁵⁵ Кучері мастить усе та вінками чоло вповиває;

⁵⁵⁶ Носить коштовний багрець і вишивані золотом шати.

⁵⁵⁷ Я от за нього візьмусь (не юрміться лишень) і розвію

⁵⁵⁸ Всі ті про батька його та про таїнства вигадки-плітки.

⁵⁵⁹ Мав же сміливість Акрісій-владар: над оманливим богом

⁵⁶⁰ Він посміявсь, перед ним зачинивши аргоські ворота.

⁵⁶¹ Тож чи Пентея й усі його Фіви той зайда злякає?

⁵⁶² Гей же! — Велить він рабам. — До мене того верховода,

⁵⁶³ В путах міцних притягніть! Та мерщій мою волю сповняйте!»

⁵⁶⁴ Всі його хочуть отямити: дід, Атамант, умовляє,

⁵⁶⁵ Радять домашні гуртом, щоб зухвалим не був, але де там —

⁵⁶⁶ Тільки дратують його; від тієї загайки ще більше

⁵⁶⁷ Лютість у ньому кипить, не пішла йому рада на користь.

⁵⁶⁸ Бачив я: мірно спливає потік, не знімаючи шуму,

⁵⁶⁹ Поки йому на шляху перешкода не стане, та хай-но

⁵⁷⁰ Трапиться стовбур якийсь або скелі відламок — він тут же

⁵⁷¹ Піниться й рине, лютіший стократ, перепону зустрівши.

⁵⁷² Ось посланці, всі в крові, повернулися. «Щось я не бачу

⁵⁷³ Вакха», — нахмуривсь Пентей. «Не знайшли його, — ті відмовляють.—

⁵⁷⁴ Лиш одного з його слуг і супутників ми захопили

⁵⁷⁵ Ось він. Ми руки йому, як велів ти, за спину звязали.

⁵⁷⁶ Вслід за Вакхом пішов він колись із Тірренського краю».

⁵⁷⁷ Глянув на нього Пентей ошалілими з люті очима

⁵⁷⁸ Й тут же скарати хотів, але, гнів на хвилину згнітивши,—

⁵⁷⁹ «Ти, що сконаєш за мить, — проказав, — у науку для інших,

⁵⁸⁰ Як тебе звати, зізнайсь, як — батьків, із якого ти краю,

⁵⁸¹ Що спонукало тебе до нового звернутись обряду?»

⁵⁸² «Звуть Акетом мене, — відповів йому той незворушно,—

⁵⁸³ Вийшов з Меонії, ну а батьки мої — скромного роду:

⁵⁸⁴ В спадок ні клаптя землі, ні волів, щоб ниву орати,

⁵⁸⁵ Ні тонкорунних овець — не лишив мені батько нічого:

⁵⁸⁶ Вік свій убогим прожив. То гачком він, то в сіті щоденно

⁵⁸⁷ Рибу ловив і з води, пам'ятаю, тягнув, тріпотливу.

⁵⁸⁸ Так на життя заробляв, передав і мені те мистецтво,—

⁵⁸⁹ «Все, чим багатий я, — каже, — наступнику мій, спадкоємцю,

⁵⁹⁰ Нині тобі віддаю». А багатий він був лиш одними

⁵⁹¹ Водами, їх і вважаю по батькові спадком єдиним.

⁵⁹² Щоб на тих скелях, однак, окрай моря, вік не стриміти,

⁵⁹³ До мореплавства я взявся; стерном і вітрилами вправно

⁵⁹⁴ Міг повертать, на зірках визнававсь: де Коза Оленійська,

⁵⁹⁵ Вісниця злив, де Тайгета, де Аркт, де понурі Гіади,

⁵⁹⁶ Звідки очікувать вітру, де гавань, для суден догідна.

⁵⁹⁷ Плив я на Делос якось. На весло налягаючи справа,

⁵⁹⁸ До побережжя Хіоського я підпливав. Ось і берег…

⁵⁹⁹ Легко стрибаю з судна — в пісок вогкуватий ногами.

⁶⁰⁰ Там ми й ніч провели. Непомітно рум'янцем Зірниці

⁶⁰¹ Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну

⁶⁰² Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу.

⁶⁰³ Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить

⁶⁰⁴ Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь.

⁶⁰⁵ «Ось ми!» — першим озвався Офельт, посміхаючись гордо:

⁶⁰⁶ З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками.

⁶⁰⁷ Хлопця він берегом вів, що скидався на миле дівчатко.

⁶⁰⁸ Бачу, хлоп'я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає,

⁶⁰⁹ Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи —

⁶¹⁰ Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина.

⁶¹¹ От і кажу я супутникам: «Хто з богів, ще не знаю,

⁶¹² В хлопця того замінивсь, та що бог він — у цьому я певний!

⁶¹³ Хто б ти, одначе, не був, — не гнівися, сприяй нам у всьому!

⁶¹⁴ Вибач і друзям моїм!» — «За нас ти дарма не молися!» —

⁶¹⁵ Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок

⁶¹⁶ Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути.

⁶¹⁷ «Справді!» — підтакнули й інші: русявий Мелант, гострозорий

⁶¹⁸ Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном,

⁶¹⁹ І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі

⁶²⁰ Їх бадьорить, — геть усіх одурманив до здобичі потяг.

⁶²¹ «Не потерплю, — я гукнув, — щоб у нас на судні коли-небудь

⁶²² Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!»

⁶²³ З тим загороджую шлях їм собою. З усіх найлютіший

⁶²⁴ Гнівом кипить Лікабант: вигнанець із туського міста,

⁶²⁵ На чужині він за вбивство страшне відбував тоді кару.

⁶²⁶ Й поки стою, він мене кулаком (а бив молодецьки)

⁶²⁷ В горло вразив, і з судна вже на дно мав мене зіштовхнути,

⁶²⁸ Та серед линв корабельних повис я, хоча й непритомний.

⁶²⁹ Схвально гуде нечестивців юрба. Тоді Вакх (а це справді

⁶³⁰ Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув,

⁶³¹ Чи одшуміло вино, й до грудей відчуття повернулось,—

⁶³² «Що це за галас? Що робите? Як, поясніть, мореплавці,

⁶³³ Тут опинивсь я? Куди завезти мене маєте намір?»

⁶³⁴ «Ти не хвилюйсь, — йому каже Прорей, — назви тільки гавань,

⁶³⁵ Де б ти зійти захотів, і прибудеш на землю жадану».

⁶³⁶ «В Наксос, — їм Лібер на те, — судна свого біг завертайте!

⁶³⁷ Там — оселя моя; вона й вас повітає гостинно».

⁶³⁸ «Згода!» — брехливі богами всіма присягаються й морем

⁶³⁹ І над оздобним судном мені парус велять піднімати.

⁶⁴⁰ Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч.

⁶⁴¹ Тут мені гнівно Офельт: «Чи ти глузду рішився? Що робиш?»

⁶⁴² Бачу, зам'ялись усі. А тоді почали: хто кивати,

⁶⁴³ Дехто й на вухо шепнув, — завертай, мов, негайно ліворуч!

⁶⁴⁴ Я остовпів. «Якщо так, хай судном, — відмовляю, — керує

⁶⁴⁵ Інший». І так од стерна відсахнувся й від темного діла.

⁶⁴⁶ Лаять мене почали всім судном, загули вколо мене…

⁶⁴⁷ Втрутивсь тут Еталіон: «Виходить, — всміхнувся злобливо,—

⁶⁴⁸ Ти лиш один нашим щастям рядиш!» І ось, замість мене

⁶⁴⁹ Взявши кермо, в протилежний від Наксоса бік завертає.

⁶⁵⁰ Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ,

⁶⁵¹ Став на загнутому носі судна, озирнув усе море

⁶⁵² Й, ніби втираючи сльози: «Не в той ви мене, мореплавці,

⁶⁵³ Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя.

⁶⁵⁴ Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика

⁶⁵⁵ Слава — стільком юнакам одного підманути хлопчину?»

⁶⁵⁶ Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози?

⁶⁵⁷ Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла.

⁶⁵⁸ Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний

⁶⁵⁹ Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться,

⁶⁶⁰ Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря

⁶⁶¹ Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег.

⁶⁶² Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б'ють, напинають

⁶⁶³ Всі паруси — на підмогу веслу залучають ще й вітер.

⁶⁶⁴ Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись,

⁶⁶⁵ Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі.

⁶⁶⁶ Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном,

⁶⁶⁷ Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий.

⁶⁶⁸ Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива

⁶⁶⁹ Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери.

⁶⁷⁰ Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля,

⁶⁷¹ Всі застрибали; з них перший Медон став тілом чорніти

⁶⁷² Й вигнувся, наче дуга, шорсткуватою вкрившись лускою.

⁶⁷³ «Ну й чудасія! — йому Лікабант — Що за вигляд у тебе!»

⁶⁷⁴ Та на півслові запнувсь: уста його пащею стали,

⁶⁷⁵ Ніздрі обвисли; лускою взялася, затверднувши, шкіра.

⁶⁷⁶ Лібій на весла хотів налягти, але бачить, що в нього

⁶⁷⁷ Руки раптово неначе коротшають, далі й руками

⁶⁷⁸ Вже не здаються вони — поплавками назвати їх можна.

⁶⁷⁹ Інший за шнур, оповитий плющем, норовив ухопитись,

⁶⁸⁰ Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно,

⁶⁸¹ Гепнувсь у воду плиском, і тут серповидним одразу

⁶⁸² Хвилю хвостом, що на роги півмісяця схожий, став бити.

⁶⁸³ Бачу, й інші стрибать почали; спливає вода з них,

⁶⁸⁴ То виринають вони, то знов у глибини пірнають,

⁶⁸⁵ Наче танок завели: вигинаються в хвилі грайливо

⁶⁸⁶ Тілом усім і випорскують воду крізь ніздрі широкі.

⁶⁸⁷ Тож із усіх двадцяти (на судні саме двадцять було нас)

⁶⁸⁸ Я залишився один. Сам себе з переляку не тямлю,

⁶⁸⁹ В поті холодному весь, але тут мене бог заспокоїв:

⁶⁹⁰ «Ти не лякайсь, і на Дію пливи». Я доплив туди, й тут же

⁶⁹¹ Вакхові шану віддав і до таїнств його залучився».

⁶⁹² «Довго ти гаяв нас, — каже Пентей, — балачками пустими,

⁶⁹³ Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш?

⁶⁹⁴ Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза,

⁶⁹⁵ Поки живий, а тоді — пожбурніть його в пітьму Стігійську!»

⁶⁹⁶ Вмить у в'язниці глухій опинивсь Акет тірренієць

⁶⁹⁷ В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея

⁶⁹⁸ Все, що потрібне для мук, — і залізо, й вогонь, — та зненацька

⁶⁹⁹ Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж,

⁷⁰⁰ Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали.

⁷⁰¹ Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати,

⁷⁰² На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає,

⁷⁰³ На Кіферон, де вакханок лункі чути заклики — співи.

⁷⁰⁴ Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса

⁷⁰⁵ Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме,

⁷⁰⁶ Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне

⁷⁰⁷ Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає.

⁷⁰⁸ Здалеку видна галявина є посеред Кіферону,

⁷⁰⁹ Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом.

⁷¹⁰ Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить,

⁷¹¹ Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього,

⁷¹² Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея

⁷¹³ Мати. «Сюди! — зазиває,— сюди, мої сестри обидві!

⁷¹⁴ Гляньте-но, що за кабан походжає по нашому полю!

⁷¹⁵ Я кабана того вб'ю!» Налітають у дикій нестямі

⁷¹⁶ Всі вони — на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим,—

⁷¹⁷ Вже-бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу,

⁷¹⁸ Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається.

⁷¹⁹ «Згляньсь, Автоноє,— поранений зойкнув, — о сестро моєї

⁷²⁰ Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!»

⁷²¹ Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку

⁷²² Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу.

⁷²³ Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега,

⁷²⁴ Тож покаліченим тулубом тягнеться: «Глянь, моя мати,

⁷²⁵ Глянь же!» — благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила,

⁷²⁶ Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся,

⁷²⁷ Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї

⁷²⁸ Вп'явшись: «Іо! — кричить. — Таки вклали ми, подруги, звіра!»

⁷²⁹ Навіть морозом побитих листків, що ось-ось облетіти

⁷³⁰ Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода,

⁷³¹ Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки.

⁷³² Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди

⁷³³ Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.