Метаморфози

¹ Мінія донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята

² Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна,

³ Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць

⁴ Має в безбожному ділі. Та ось до обряду скликає

⁵ Жрець і жінок, і служниць, які вільні від праці; прикрити

⁶ Шкірами груди велить, розв'язати стрічки, на волосся

⁷ Позакладати вінки; виноградом оплетені тирси

⁸ Взяти до рук, провіщаючи те, що не знатиме в гніві

⁹ Стриму ображений бог. Покорились жінки й молодиці:

¹⁰ От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну,

¹¹ Ладан несуть, зазивають Ліея, Бромія, Вакха,

¹² Сина вогню, який двічі від двох матерів народився.

¹³ І додають ще: Нісей, син Тіони буйноволосий,

¹⁴ Також Леней-жартівник, сівач винограду п'янкого,

¹⁵ Також отець Елелей, Іакх, Еван і Ніктелій,

¹⁶ І не одне ще ім'я, що дають його різноплемінні,

¹⁷ Лібере, греки тобі! Нема-ж твоїй юності краю,

¹⁸ Вічно цвітеш юнаком; найвродливіший, високо в небі

¹⁹ Сяєш у колі богів. А коли ти без рогів, то з виду

²⁰ Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю,

²¹ Де омиває засмалену Індію Ганг повноводий.

²² Двох святотатців скарав: Пентея й Лікурга, що гордо

²³ З міді сокиру двосічну носив; потопив і тірренців.

²⁴ Рисі послушні тобі: їх пара в упряжці кориться

²⁵ Віжкам оздобним твоїм. За ними — сатири, й вакханки,

²⁶ Й старець, Сілен, — то в руці з посошком він бреде напідпитку,

²⁷ То на повільнім ослі, непевно тримаючись, їде.

²⁸ Всюди, куди б тільки ти не прийшов, — і юнацькі, й жіночі

²⁹ Заклики гучно звучать, аж гудуть під долонями бубни,

³⁰ Гнута відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка.

³¹ «З миром, ласкавий, прийди!» — до обряду, як велено, ставши,

³² Просять жительки Фів. Тільки Мінія дочки зостались

³³ Дома, врочистий зневажують день рукоділлям невчасним.

³⁴ То вони вовну прядуть, веретено кваплячи пальцем,

³⁵ То запопадливо тчуть, то рабинь спонукають до праці.

³⁶ Легко пускаючи нитку з-під пальця, сказала одна з них:

³⁷ «Поки, зібравшись на свято придумане, інші дармують,

³⁸ Ми, котрі пильно Палладі слугуємо, кращій богині,

³⁹ Мову по черзі ведім то про се, то про те, щоб корисна

⁴⁰ Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні

⁴¹ Швидше спливали — незайнятий слух веселім одна одній».

⁴² Задум сподобався їм. «Ти й почни щось!» — пожвавились сестри.

⁴³ Та завагалася: «Що б тут почати?» А знала всіляке;

⁴⁴ «Може, про те оповім, вавілонська Деркетіє, спершу,

⁴⁵ Як Палестинського озера хвилі — в те вірять усюди —

⁴⁶ Вкривши лускою тебе, твій природжений вигляд змінили.

⁴⁷ Може, згадаю про те, як дочка твоя, в пір'я зодягшись,

⁴⁸ Пізні роки свої часто на білих проводила вежах.

⁴⁹ Може, й про те, як силою зілля та чарів наяда

⁵⁰ Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати,

⁵¹ Поки й сама не вдяглась у луску. Чи про те, як од крові

⁵² Чорні тепер, а не білі смоковниця ягоди родить».

⁵³ Вибравши оповідь цю про подію не кожному знану,

⁵⁴ Так почала, поки з вовни тонесенька нитка снувалась:

⁵⁵ «Тісба й Пірам, той — вродою перший поміж юнацтва,

⁵⁶ Та — найчарівніша серед дівчат, що їх Схід колись бачив,

⁵⁷ Дім побіч дому жили, де муром високим із цегли

⁵⁸ Місто довкіл обвела, за переказом, Семіраміда.

⁵⁹ Отже, сусідство близьке зазнайомило їх і зріднило.

⁶⁰ Далі — зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву,

⁶¹ Тільки не згодні батьки. На одне лиш нема заборони:

⁶² Палко любились вони, перейнявшись чуттям обопільним.

⁶³ Свідків нема в них: то знаками мову ведуть, то кивками.

⁶⁴ Пломінь же, хоч приховай, розгориться, прихований, дужче.

⁶⁵ Здавна щілинка була у стіні, для домів їхніх спільній,

⁶⁶ Мабуть, іще відтоді, як будинки ці два поставали,

⁶⁷ Хиби тієї ніхто, хоч минали віки, не помітив.

⁶⁸ Око ж любові метке: ви ж бо перші, її спостерігши,

⁶⁹ Стали розмову крізь неї вести; через отвір вузенький

⁷⁰ Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло!

⁷¹ Стануть, бувало, Тісба й Пірам: ця звідси, той — звідти,

⁷² Й тільки-но подих палкий з-за стіни переловлять обоє —

⁷³ «Заздрісна, — шепчуть, — стіно! Чому заважаєш коханню?

⁷⁴ Нам поєднатись дозволь! А коли завеликого просим —

⁷⁵ Для поцілунку хоча б — невеликий це труд — розступися.

⁷⁶ Втім, ми твої боржники: бо ж тобі завдячувать мусим

⁷⁷ Те, що можемо тут обмінятись хоч словом сердечним».

⁷⁸ Так от, він тут, вона там, стіні глухій пожалівшись,

⁷⁹ На ніч сказали: «Прощай!», до щілинки припали вустами,

⁸⁰ Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї.

⁸¹ От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора;

⁸² Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави.

⁸³ В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули,

⁸⁴ Потім рішили під ніч, коли все постихає довкола,

⁸⁵ Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі,—

⁸⁶ Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови,

⁸⁷ Щоб навмання по широкому полю обом не блукати,—

⁸⁸ Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню

⁸⁹ Дерева. Дерево те — білосніжними вкрита плодами

⁹⁰ Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний.

⁹¹ Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось,

⁹² День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала.

⁹³ Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула

⁹⁴ В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя,

⁹⁵ До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла.

⁹⁶ Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері

⁹⁷ Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі

⁹⁸ Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити.

⁹⁹ Тільки-но Тісба її запримітила в місячнім сяйві,

¹⁰⁰ В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі

¹⁰¹ Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась.

¹⁰² От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця,

¹⁰³ Та на своєму шляху, наступивши на те покривало,

¹⁰⁴ Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину.

¹⁰⁵ Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив

¹⁰⁶ Звіра глибокі сліди на піску — й сполотнів, на обличчі.

¹⁰⁷ Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих,

¹⁰⁸ Каже: «Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине,

¹⁰⁹ З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку.

¹¹⁰ Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!

¹¹¹ Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше

¹¹² Я сюди сам не прийшов. Моє ж тепер тіло на кусні

¹¹³ Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,

¹¹⁴ Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!

¹¹⁵ Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!» З тим, нахилившись,

¹¹⁶ Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.

¹¹⁷ Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,

¹¹⁸ Каже: «Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!»

¹¹⁹ Мовив — і меч, що при поясі був, устромив собі в груди

¹²⁰ Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.

¹²¹ Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна

¹²² Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,

¹²³ Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї

¹²⁴ Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.

¹²⁵ Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,

¹²⁶ Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю,

¹²⁷ Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі.

¹²⁸ Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,

¹²⁹ Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,—

¹³⁰ Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.

¹³¹ От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;

¹³² Барва плодів лиш дивує. «Чи це?» — зупинилась непевна.

¹³³ Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,

¹³⁴ Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,

¹³⁵ Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю

¹³⁶ Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.

¹³⁷ Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,

¹³⁸ Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,

¹³⁹ В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,

¹⁴⁰ Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою

¹⁴¹ Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.

¹⁴² «Ой, що це сталося! — зойкнула. — Хто розлучив нас, Піраме?

¹⁴³ О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча

¹⁴⁴ Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!»

¹⁴⁵ Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю

¹⁴⁶ Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.

¹⁴⁷ Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю,

¹⁴⁸ Й піхви самі, без меча, — «Рука твоя, — каже, — й кохання,

¹⁴⁹ О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене

¹⁵⁰ Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану!

¹⁵¹ Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,

¹⁵² Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене

¹⁵³ Смерть лиш спроможна була, — неспроможна й вона відірвати!

¹⁵⁴ Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання

¹⁵⁵ Вам, о батьки, — мої і його, нещасливі стократно:

¹⁵⁶ Тим, кого щира любов поєднала й остання година,

¹⁵⁷ Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!

¹⁵⁸ Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш

¹⁵⁹ Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,

¹⁶⁰ Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:

¹⁶¹ В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!»

¹⁶² Мовила — й, вістря під груди, до самого серця приклавши,

¹⁶³ Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.

¹⁶⁴ Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:

¹⁶⁵ Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,

¹⁶⁶ І спочивають останки їх — попіл — в одній домовині».

¹⁶⁷ Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя

¹⁶⁸ Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.

¹⁶⁹ «Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий,

¹⁷⁰ Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога!

¹⁷¹ Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера

¹⁷² Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає.

¹⁷³ Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа

¹⁷⁴ Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив.

¹⁷⁵ Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний

¹⁷⁶ Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті

¹⁷⁷ З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо,

¹⁷⁸ Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина,

¹⁷⁹ Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись.

¹⁸⁰ Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку

¹⁸¹ В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе.

¹⁸² От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем,

¹⁸³ Та ненадовго: бо лиш обнялися — небачена досі

¹⁸⁴ Цупко їх сіть повила — не могли й ворухнутись обоє.

¹⁸⁵ Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє,

¹⁸⁶ Просить богів увійти, а ті двоє — у путах лежали…

¹⁸⁷ Сором, та й годі! — Хоч дехто з богів тоді сам був не проти

¹⁸⁸ Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго

¹⁸⁹ Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі.

¹⁹⁰ Та Кітерея в боргу не — лишилась: того, хто таємну

¹⁹¹ Викрити пристрасть посмів, — сама покарала такою ж

¹⁹² Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона,

¹⁹³ Врода сьогодні дає і рум'янець, і зір променистий?

¹⁹⁴ Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно

¹⁹⁵ Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,—

¹⁹⁶ На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї

¹⁹⁷ Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі

¹⁹⁸ Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,—

¹⁹⁹ Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш.

²⁰⁰ Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться

²⁰¹ Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям.

²⁰² Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис

²⁰³ Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум'янець.

²⁰⁴ Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду, Клімену,

²⁰⁵ Кинув з усіх найвродливішу — матір Еейської Кірки.

²⁰⁶ Потім — ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа,—

²⁰⁷ Клітію[5]; саме тоді вона в серці своєму відчула

²⁰⁸ Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя,

²⁰⁹ Гожа дочка Евріноми[6]-красуні, чия батьківщина —

²¹⁰ Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка — й свою неньку

²¹¹ Вродою так перейшла, як колись її ненька — всіх інших.

²¹² В ахеменійських містах її батько владу мав, Орхам.

²¹³ Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела.

²¹⁴ Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней,

²¹⁵ Де їх не трави — амбросія живить; розтрачені сили

²¹⁶ Їм повертає, наснажує знов до щоденної праці.

²¹⁷ Поки там коні баскі споживають небесну пашницю,

²¹⁸ Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному,

²¹⁹ Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою

²²⁰ Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок

²²¹ Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем.

²²² От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок:

²²³ «Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас, — велить їм,—

²²⁴ І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!»

²²⁵ Ті покорились. А бог, коли з нею віч-на-віч лишився:

²²⁶ «Я — отой самий, — сказав, — хто, керуючи порами року,

²²⁷ Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить,—

²²⁸ Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!» Тут Левкотої

²²⁹ Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено.

²³⁰ Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею

²³¹ Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску.

²³² Діва, хоч як налякала її ця раптова поява,

²³³ Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася.

²³⁴ Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога

²³⁵ Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши,

²³⁶ Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила.

²³⁷ Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки

²³⁸ До ясночолого сонця простягши, благала: «Це ж бог той

²³⁹ Честі насильно позбавив мене!» — закопав, безсердечний,

²⁴⁰ Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний.

²⁴¹ Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона

²⁴² Дав тобі змогу підняти лице з-під могили — до світла.

²⁴³ Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо,

²⁴⁴ Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне.

²⁴⁵ Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих

²⁴⁶ Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну.

²⁴⁷ Все-таки пробує він, чи прониклива сила проміння

²⁴⁸ В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої.

²⁴⁹ Та коли доля звела нанівець божественні зусилля,

²⁵⁰ Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром,

²⁵¹ Так завершив свої довгі жалі: «Ти сягнеш-таки неба!»

²⁵² Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося,

²⁵³ Й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили.

²⁵⁴ Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння,

²⁵⁵ Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця.

²⁵⁶ Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу

²⁵⁷ Міг оправдати любов'ю, а зрадництво — тугою; більше

²⁵⁸ Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди.

²⁵⁹ Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє,

²⁶⁰ Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба

²⁶¹ Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся.

²⁶² Дев'ять днів пересидівши так без води, без поживи,

²⁶³ Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила,

²⁶⁴ Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала,

²⁶⁵ Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного.

²⁶⁶ Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла

²⁶⁷ В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя,

²⁶⁸ Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки,

²⁶⁹ Стала подібна. За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає,

²⁷⁰ Все повертається: давня жага й перемінену сушить».

²⁷¹ Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна.

²⁷² Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався

²⁷³ В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть.

²⁷⁴ До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри.

²⁷⁵ Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник,

²⁷⁶ Мовить: «Змовчу про любов пастуха — про Дафніса з Іди:

²⁷⁷ Всім же відомо про те, як у камінь його обернула

²⁷⁸ Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає!

²⁷⁹ Не наміряюся вам повторяти, як проти природи

²⁸⁰ Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком.

²⁸¹ Не зупинюся й на Кельмію — нині алмаз він, а був же

²⁸² Другом Юпітера — хлопця колись, — ні про вас, о курети,

²⁸³ Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако,

²⁸⁴ Що замінились у квіти дрібні,— захоплю новиною.

²⁸⁵ Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди,

²⁸⁶ Й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло,—

²⁸⁷ Слухайте. Знана-бо міць його хвилі, незнана — причина.

²⁸⁸ Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна,

²⁸⁹ Й діви-наяди в печерах ідейських його згодували.

²⁹⁰ Хлопець той видавсь такий, що з обличчя однаково батька

²⁹¹ Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він.

²⁹² Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори

²⁹³ Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався.

²⁹⁴ Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився

²⁹⁵ Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола.

²⁹⁶ От він лікійські міста й сусідню з тим краєм відвідав

²⁹⁷ Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому

²⁹⁸ Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний,

²⁹⁹ Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий.

³⁰⁰ Дивна прозорість води… Моріжком облямований берег;

³⁰¹ Далі — трави довкіл поросли, що не в'януть ніколи.

³⁰² Німфа в місцях тих жила. Їй чужі були лови, не вміла

³⁰³ Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи.

³⁰⁴ З-поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана.

³⁰⁵ Кажуть, їй радили сестри не раз: «Візьми ж, Салмакідо,

³⁰⁶ Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся

³⁰⁷ Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись».

³⁰⁸ Списа, однак, не бере, сагайдак їй — не до вподоби,

³⁰⁹ Серед дозвілля свого забуває про лови суворі.

³¹⁰ То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся

³¹¹ Чеше тонким гребінцем із кіторського бука, й до хвилі,

³¹² Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась?

³¹³ То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом,

³¹⁴ Чи на травиці м'якій, чи на листі м'якім опочине.

³¹⁵ Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала,

³¹⁶ Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла.

³¹⁷ Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг,

³¹⁸ Причепурилась, хоча була й так прехороша собою.

³¹⁹ Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього,

³²⁰ Так почала: «Справедливо тебе я назвала б, юначе,

³²¹ Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних,

³²² Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили,

³²³ Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе,

³²⁴ Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно,

³²⁵ Поталанило найбільш — нареченій твоїй, якщо тільки

³²⁶ Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів!

³²⁷ Є така в тебе — то хоч крадькома я тобі подарую

³²⁸ Ласку свою, а нема — поєднаймось на шлюбному ложі!»

³²⁹ Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо,

³³⁰ Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум'янець.

³³¹ Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем,

³³² Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити,

³³³ Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно.

³³⁴ Німфа — цілунків жде: «Хоч як брат поцілуй мене» — каже.

³³⁵ Й руки уже простягла до його білосніжної шиї.

³³⁶ «Годі! — він їй, — а ні, то тебе й цю місцевість покину!»

³³⁷ «Що ти! — злякалась вона, — ці місця я тобі відступаю,

³³⁸ Гостю!» І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить.

³³⁹ Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши,

³⁴⁰ Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець,

³⁴¹ Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає,

³⁴² Врешті ногою знічев'я торкнувся грайливої хвилі;

³⁴³ Далі занурив стопу — й течія невимовно ласкава

³⁴⁴ Втомлене тіло нараз переповнила млостю п'янкою.

³⁴⁵ Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає…

³⁴⁶ Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше

³⁴⁷ Голу красу юнака — запалали їй очі жагою.

³⁴⁸ Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня

³⁴⁹ Серед безхмарного дня його круг відіб'є найчистіший.

³⁵⁰ Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує,

³⁵¹ Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься.

³⁵² Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону

³⁵³ Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі,

³⁵⁴ Й видно його у воді — як, буває, під скло щонайтонше

³⁵⁵ Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею.

³⁵⁶ «Мій він тепер! Таки я взяла верх!» — торжествує наяда.

³⁵⁷ Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає.

³⁵⁸ Той опирається їй, а вона силоміць то цілує,

³⁵⁹ То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться —

³⁶⁰ З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього.

³⁶¹ Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув, щоб не пручався,

³⁶² Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає

³⁶³ Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила

³⁶⁴ Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті.

³⁶⁵ Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється,

³⁶⁶ Так восьминіг на морській глибині випускає раптово

³⁶⁷ Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву.

³⁶⁸ Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду

³⁶⁹ Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього

³⁷⁰ Тілом усім: «Хоч-не-хоч, — йому шепче, — моїм таки будеш,

³⁷¹ Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині

³⁷² Я при ньому була, а він — при мені був навіки!»

³⁷³ Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє

³⁷⁴ В тілі з'єднались однім, одне вже було в них обличчя.

³⁷⁵ Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією,

³⁷⁶ Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть.

³⁷⁷ Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє:

³⁷⁸ З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати,

³⁷⁹ Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно.

³⁸⁰ Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши

³⁸¹ У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно,

³⁸² Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає

³⁸³ Голосом Гермафродит: «О ви, моя ненько, мій батьку,

³⁸⁴ Сина свого, що й ім'я перейняв у вас, просьбу сповніте:

³⁸⁵ Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде.

³⁸⁶ Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм'якне!»

³⁸⁷ Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний,

³⁸⁸ Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям».

³⁸⁹ Стихла й вона. Проте Мінія донька ще й далі до праці

³⁹⁰ Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться.

³⁹¹ Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька

³⁹² Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали,

³⁹³ Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном.

³⁹⁴ Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти

³⁹⁵ Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг.

³⁹⁶ Ось уже де-не-де й грона звисають; де нитка снувалась —

³⁹⁷ В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає.

³⁹⁸ Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском.

³⁹⁹ День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:

⁴⁰⁰ Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,—

⁴⁰¹ Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.

⁴⁰² Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні

⁴⁰³ Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши.

⁴⁰⁴ Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання.

⁴⁰⁵ Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку,

⁴⁰⁶ Тиснуться всі по кутках — від очей, від огнів якнайдалі.

⁴⁰⁷ Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває

⁴⁰⁸ Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки.

⁴⁰⁹ Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї

⁴¹⁰ Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям,

⁴¹¹ Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих.

⁴¹² Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний

⁴¹³ Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють.

⁴¹⁴ Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця,

⁴¹⁵ Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають.

⁴¹⁶ Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно

⁴¹⁷ Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність

⁴¹⁸ Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала

⁴¹⁹ Болю — хіба що того, яким сестри її засмутили.

⁴²⁰ Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком,

⁴²¹ Дітьми своїми та плеканцем-богом гордиться, Юнона,

⁴²² Вже розпікається: «Міг же розпусниці син меонійських

⁴²³ Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне;

⁴²⁴ Міг домогтися, щоб сина свого рвала мати на кусні;

⁴²⁵ Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок!

⁴²⁶ Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти?

⁴²⁷ Маю обмежитись цим? Моя велич уся — тільки в цьому?

⁴²⁸ Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором),

⁴²⁹ Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея —

⁴³⁰ Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала

⁴³¹ Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?»

⁴³² Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом:

⁴³³ До підземельних осель серед тиші німої веде він.

⁴³⁴ Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих

⁴³⁵ Шляхом тим сунуть униз — вже не люди, лиш обриси їхні.

⁴³⁶ Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі

⁴³⁷ Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають,

⁴³⁸ Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя.

⁴³⁹ Тисячу входів має довкола те місто безмежне,

⁴⁴⁰ Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря — всі ріки,

⁴⁴¹ Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може

⁴⁴² Цілий народ, і хоч як би юрмивсь — буде краплею в морі.

⁴⁴³ Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому.

⁴⁴⁴ Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто

⁴⁴⁵ Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся.

⁴⁴⁶ Кожен там, як і належить, покару свою відбуває.

⁴⁴⁷ Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона,

⁴⁴⁸ Донька Сатурна, — таку вона лють, таку ненависть чує.

⁴⁴⁹ Щойно туди увійшла, — подавшись під кроком богині,

⁴⁵⁰ Темний поріг застогнав, і Кербер трьома одночасно

⁴⁵¹ Пащами гавкнув три рази підряд. Народжених ніччю

⁴⁵² Кличе сестер вона — темних богинь, що глухі до благання.

⁴⁵³ Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши,

⁴⁵⁴ Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати.

⁴⁵⁵ В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню,

⁴⁵⁶ Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце:

⁴⁵⁷ Тітій шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять

⁴⁵⁸ Югерів[7] тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале,

⁴⁵⁹ Хвилі зловить, а з лукавого дерева — плоду зірвати.

⁴⁶⁰ Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сісіфе.

⁴⁶¹ Крутиться там Іксіон: себе ловить, від себе тікає.

⁴⁶² Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди,

⁴⁶³ Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять.

⁴⁶⁴ Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе,

⁴⁶⁵ Першим з усіх Іксіона побачила, далі — Сісіфа,

⁴⁶⁶ Й так собі каже: «Чому ж то з братів тільки він безконечну

⁴⁶⁷ Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім

⁴⁶⁸ Гордо живе, хоч не раз, пам'ятаю, мене зневажали —

⁴⁶⁹ Він і дружина його!» Свого гніву й дороги причину,

⁴⁷⁰ Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий

⁴⁷¹ Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта.

⁴⁷² Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може,

⁴⁷³ Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона,—

⁴⁷⁴ Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно

⁴⁷⁵ Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота,

⁴⁷⁶ Мовила так: «Манівцями не прийнято тут говорити:

⁴⁷⁷ Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий

⁴⁷⁸ Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити».

⁴⁷⁹ Радо Юнона злетіла в ефір. Перед входом до неба

⁴⁸⁰ Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою.

⁴⁸¹ А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю,

⁴⁸² В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила

⁴⁸³ Кров, окриває себе й, підв'язавшись в'юнкою змією,

⁴⁸⁴ З дому виходить, її супроводжують, вірні їй: Смуток,

⁴⁸⁵ Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма.

⁴⁸⁶ Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки,

⁴⁸⁷ Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли,

⁴⁸⁸ Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно,

⁴⁸⁹ Й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати,

⁴⁹⁰ Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала:

⁴⁹¹ Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними,

⁴⁹² Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії,

⁴⁹³ Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто

⁴⁹⁴ Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками,

⁴⁹⁵ Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся

⁴⁹⁶ Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні,

⁴⁹⁷ Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть і думи

⁴⁹⁸ Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе,

⁴⁹⁹ Тіла — сама лиш душа відчуває шалені укуси.

⁵⁰⁰ Ще й рідину Тісіфона взяла — незвичайну отруту,

⁵⁰¹ Кербера піну їдку та отруйливу слину Ехідни,

⁵⁰² Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум,—

⁵⁰³ Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє,

⁵⁰⁴ Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила

⁵⁰⁵ В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути.

⁵⁰⁶ Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту

⁵⁰⁷ В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши душу.

⁵⁰⁸ Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі,

⁵⁰⁹ Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив.

⁵¹⁰ Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний

⁵¹¹ Діта великого край і розв'язує пояс гадючий.

⁵¹² В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої:

⁵¹³ «Друзі! — викрикує.— Гей! Розставляйте в цім лісі тенета!

⁵¹⁴ Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!»

⁵¹⁵ Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий,

⁵¹⁶ І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався,

⁵¹⁷ Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі

⁵¹⁸ Пару разів покрутив — і, навіжений, личком дитячим

⁵¹⁹ Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати:

⁵²⁰ Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась,—

⁵²¹ Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся,

⁵²² Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте.

⁵²³ «Вакху — Евгію!» — кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно —

⁵²⁴ Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий!

⁵²⁵ Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля,

⁵²⁶ Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає.

⁵²⁷ Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море.

⁵²⁸ Вибігла Іно туди — божевілля помножило сили —

⁵²⁹ І без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню

⁵³⁰ Стрибнула з рідним дитям — зімкнулася, блиснувши, хвиля.

⁵³¹ Внучку, покарану так без вини, пожалівши, Венера

⁵³² Дядька ласкаво благати взялася: «Велителю моря,

⁵³³ Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне!

⁵³⁴ Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми,

⁵³⁵ Що в іонійську пірнули безодняву, — зволь їх прийняти

⁵³⁶ В коло богів голубих, бо ж і я не чужа тим широким

⁵³⁷ Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я

⁵³⁸ Сніжної піни пучком, як говорить ім'я моє грецьке».

⁵³⁹ Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи

⁵⁴⁰ Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність

⁵⁴¹ Їм дарував, обновивши й обличчя, й ім'я: Палемоном,

⁵⁴² Богом, названий він; Левкотеєю — мати, богиня.

⁵⁴³ Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали,

⁵⁴⁴ Поки на край стрімчака їх не вивів стопи відпечаток.

⁵⁴⁵ Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо,

⁵⁴⁶ Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг,

⁵⁴⁷ Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну

⁵⁴⁸ Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори,—

⁵⁴⁹ «З вас я найбільший зроблю, — спалахнувши, сказала богиня,—

⁵⁵⁰ Пам'ятник гніву мого!» І підтвердила ділом погрози:

⁵⁵¹ Ось найвірніша з жінок: «За владаркою, — каже, — пірну я

⁵⁵² В моря глибінь!» Уже стрибнути мала, але в ту хвилину

⁵⁵³ Наче зв'язав її хтось — прикріпилась навіки до скелі.

⁵⁵⁴ Друга, в груди руками б'ючи себе з несамовитим

⁵⁵⁵ Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь.

⁵⁵⁶ Руки одна з них саме в той час простягнула до моря —

⁵⁵⁷ Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря.

⁵⁵⁸ Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся

⁵⁵⁹ Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці.

⁵⁶⁰ Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла.

⁵⁶¹ Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря

⁵⁶² Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди.

⁵⁶³ Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком

⁵⁶⁴ Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком,

⁵⁶⁵ Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає

⁵⁶⁶ Місто, котре заснував, немовби не він у неласку

⁵⁶⁷ Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські

⁵⁶⁸ Землі ввійшли вони — він та його безпритульна дружина.

⁵⁶⁹ Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова

⁵⁷⁰ Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався

⁵⁷¹ Кадм: «Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом

⁵⁷² Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби,

⁵⁷³ Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв?

⁵⁷⁴ Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні,—

⁵⁷⁵ Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів'юся».

⁵⁷⁶ Мовив — і вже по землі животом довжелезним прослався;

⁵⁷⁷ Чує, як шкіра жорстка поступово лускою береться,

⁵⁷⁸ Бачить: цятки темно-сизі біжать по зчорнілому тілу.

⁵⁷⁹ Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались

⁵⁸⁰ Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий.

⁵⁸¹ Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще,

⁵⁸² Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,—

⁵⁸³ «Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене, — просить,—

⁵⁸⁴ Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку,

⁵⁸⁵ Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!»

⁵⁸⁶ Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє

⁵⁸⁷ В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається, — слово

⁵⁸⁸ Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням

⁵⁸⁹ Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа.

⁵⁹⁰ В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина:

⁵⁹¹ «Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну!

⁵⁹² Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги,

⁵⁹³ Лиця, рум'янець — усе, що кудись, поки мовлю, зникає?

⁵⁹⁴ Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?»

⁵⁹⁵ Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця.

⁵⁹⁶ Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми

⁵⁹⁷ Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся.

⁵⁹⁸ Всі, хто там був — їх супутці — жахнулись; вона ж усе гладить

⁵⁹⁹ Шию лускату слизьку гребенястого велета-змія.

⁶⁰⁰ Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє

⁶⁰¹ Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю.

⁶⁰² Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому:

⁶⁰³ Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони.

⁶⁰⁴ В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив

⁶⁰⁵ Їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась

⁶⁰⁶ Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми.

⁶⁰⁷ Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду

⁶⁰⁸ Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста

⁶⁰⁹ Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він —

⁶¹⁰ Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином,

⁶¹¹ Хоч народила його від дощу золотого Даная.

⁶¹² Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!)

⁶¹³ Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука

⁶¹⁴ Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий,

⁶¹⁵ Пам'ятну здобич, наїжену зміями голову, взявши,

⁶¹⁶ На шелестких через ніжне повітря проносився крилах.

⁶¹⁷ Понад пустелею Лівії він пролітав переможно,

⁶¹⁸ Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони.

⁶¹⁹ Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила,

⁶²⁰ Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя.

⁶²¹ Далі, мов хмарка, багата дощем, по безкрайому небу

⁶²² Він то сюди, то туди завертає, на непримиренні

⁶²³ Здавшись вітри, — і, з ефірних висот окидаючи зором

⁶²⁴ Обриси млистих земель, увесь світ обгинає по колу.

⁶²⁵ Тричі він Аркти холодні та Ракові клешні побачив.

⁶²⁶ То поривав його вітер на Схід, то на Захід відносив.

⁶²⁷ День до завершення йшов. Боячися довіритись ночі,

⁶²⁸ Він у Гесперії, де владарює Атлант, опустився,

⁶²⁹ Щоб на хвилинку спочить, поки Люціфер, вісник світанку,

⁶³⁰ Знов не покличе Зорі, а Зоря — колісниці для Сонця.

⁶³¹ Син Іапета, Атлант, який правив там, ростом незмірним

⁶³² Поміж людей виділявся. Землі щонайдальші простори

⁶³³ Він посідав, як і море, що сонячним коням під вечір

⁶³⁴ Хвилею слалось до ніг і розжарену вісь холодило.

⁶³⁵ Безліч отар і черід, сновигаючи там по роздоллі,

⁶³⁶ Паслися вільно — межі не було, яка б їх зупиняла.

⁶³⁷ Листя лискуче дерев, зеленавим ясніючи злотом,

⁶³⁸ Там і гілки золоті, й плоди злотосяйні вкривало.

⁶³⁹ «Друже, — звернувся до нього Персей, — може, знатності роду

⁶⁴⁰ Ти довіряєш, то знай: від Юпітера я народився;

⁶⁴¹ Може, цінуєш діла, — то й мої поцінуєш, напевно.

⁶⁴² В тебе притулку й спочинку прошу». Пам'ятав той, одначе,

⁶⁴³ Що йому в давні часи віщувала Феміда парнаська:

⁶⁴⁴ «Прийде, Атланте, пора — й з твого дерева вкрадено буде

⁶⁴⁵ Золото, й подвигом тим Юпітера син себе вславить».

⁶⁴⁶ Муром високим тоді, налякавшись, Атлант золотий свій

⁶⁴⁷ Сад оточив і велів берегти його дужому змію;

⁶⁴⁸ Не підпускав до своїх володінь із чужинців нікого.

⁶⁴⁹ Тож і Персея жене: «Забирайся, а то не поможуть

⁶⁵⁰ Ті побрехеньки тобі — про подвиги й рід божественний!»

⁶⁵¹ Далі вже й руки пускає у хід, наступає на нього.

⁶⁵² Той, зволікаючи, слово ласкаве з суворим чергує.

⁶⁵³ Силою слабший — та хто взагалі б міг з Атлантом рівнятись

⁶⁵⁴ Силою? «Ну, коли так уже мало для тебе я важу,

⁶⁵⁵ Дар мій, — каже, — прийми!» І криваве обличчя Медузи

⁶⁵⁶ Зліва до нього простяг несподівано, сам відвернувшись.

⁶⁵⁷ Був, мов гора, й став горою Атлант: борода і волосся

⁶⁵⁸ В темні ліси перейшли, а в хребти — його плечі та руки.

⁶⁵⁹ Що головою було, — закруглилось верхом над хребтами;

⁶⁶⁰ В камінь кістяк обернувсь і, розрісшись ще більше, в безмежжя

⁶⁶¹ Велет піднявсь кам'яний — так хотіли боги — і на ньому

⁶⁶² Всіяне густо роями зірок, обіперлося небо.

⁶⁶³ Врешті, вітри позганяв Гіппотад[8] у відвічну в'язницю.

⁶⁶⁴ Високо в небі, скликаючи всіх до щоденної праці,

⁶⁶⁵ Люціфер чистий зайнявсь. Одпочивши, Персей собі знову

⁶⁶⁶ Крила до ніг прив'язав і, закривлений меч підіп'явши,

⁶⁶⁷ Жваво сандалями став розсікати прозоре повітря.

⁶⁶⁸ Над багатьма, які слались довкіл, промайнувши краями,

⁶⁶⁹ Він ефіопів народ і Кефеєві ниви побачив.

⁶⁷⁰ Саме тоді в тім далекім краю Аммон безсердечний

⁶⁷¹ За материнську вину безневинну скарав Андромеду.

⁶⁷² Тільки-но вздрів її Абантіад — до суворої скелі

⁶⁷³ Міцно за руки прикуту, — й коли б вітерець їй волосся

⁶⁷⁴ Не розвівав і з очей не спливали б їй сльози гарячі,

⁶⁷⁵ Певний би був, що це статуя з мармуру, — задивувавшись,

⁶⁷⁶ Весь обімлів і, з тієї краси не спускаючи ока,

⁶⁷⁷ Мало на скелі не впав, бо й забувся, що в нього є крила.

⁶⁷⁸ От, опустившись, він їй: «Не таких, не залізних, о діво,

⁶⁷⁹ Гідна ти пут, а таких, що закоханих пару єднають!

⁶⁸⁰ Як називаєшся ти і твій край, і за що тебе в путах

⁶⁸¹ Тут залишили, скажи!» Якийсь час помовчала, не сміла

⁶⁸² Дівчина — з хлопцем розмову вести, й соромливо руками

⁶⁸³ Лиця прикрила б свої, але в путах були тії руки.

⁶⁸⁴ Лиш на одне спромогтися могла — залилася сльозами.

⁶⁸⁵ Він таки далі розпитує, й от, щоб не мав підозріння,

⁶⁸⁶ Ніби приховує гріх, і себе вона, й край свій назвала.

⁶⁸⁷ Розповіла йому й те, як пишалась красою своєю

⁶⁸⁸ Мати, та, поки те все вона згадує, раптом об скелю

⁶⁸⁹ Гримнула хвиля туга, і, з безмежного зринувши моря,

⁶⁹⁰ Суне потвора, й киплять під грудьми її води широкі.

⁶⁹¹ Зойкнула діва. Стривожені з'явою батько і мати

⁶⁹² Стали при ній; побивається він, а вже мати — тим паче.

⁶⁹³ Тільки не поміч, а смуток і плач, як до того схиляв їх

⁶⁹⁴ Час той скрутний, принесли й до закутого тіла припали.

⁶⁹⁵ Тут чужоземець озвавсь: «Голосити могли б ви за нею

⁶⁹⁶ Цілий свій вік, а от для рятунку — хвилина дається.

⁶⁹⁷ Тож, коли діву цю я попрошу в вас, — Персей, Громовержця

⁶⁹⁸ Син і тієї, що плід понесла від дощу золотого,

⁶⁹⁹ Я, той Персей, що, змієволосу Медузу зітнувши,

⁷⁰⁰ Зваживсь, махнувши крильми, у прозоре злетіти повітря,—

⁷⁰¹ Виберіть серед зятів лиш мене; до усіх тих достоїнств,

⁷⁰² Хай лиш поможуть боги, добре діло ще хочу додати.

⁷⁰³ Ваша дочка, як життя їй врятую, — моєю хай буде!»

⁷⁰⁴ Радо погодились (хто б тут вагавсь?), ще й своє володіння

⁷⁰⁵ Дать обіцяють як посаг дочки й умовляють сміливця.

⁷⁰⁶ Ось, наче бистре судно, веслярами спітнілими гнане,

⁷⁰⁷ Носом окованим води морські розтинає з розгону,

⁷⁰⁸ Так, розсуваючи хвилю грудьми, й та потвора до скелі

⁷⁰⁹ Мчала, й не далі була, ніж на віддаль, яку пролітає

⁷¹⁰ Дзиґою в небі свинець, з балеарської пущений пращі.

⁷¹¹ Тут одчайдушний юнак, від землі відштовхнувшись ногами,

⁷¹² Стрімко під хмари злетів. І, як тільки поверхнею моря

⁷¹³ Тінь перебігла хистка, — вже на тінь нападає потвора.

⁷¹⁴ Як от Юпітера птах, підстерігши на дикому полі

⁷¹⁵ Змія, що спину свою синювату до сонця наставив,

⁷¹⁶ Ззаду на нього, щоб пащі не встиг повернуть, нападає

⁷¹⁷ Й пазури хижі свої в лускувату заглиблює шию,

⁷¹⁸ Так Інахід, описавши дугу в порожнечі безкраїй,

⁷¹⁹ Ззаду на звіра напав, устромивши ревучій потворі

⁷²⁰ З розмаху меч по загнуте руків'я під праву лопатку.

⁷²¹ Рану відчувши важку, то з води виринає в повітря,

⁷²² То під водою ховається звір, то метається люто,

⁷²³ Наче кабан, коли пси звідусіль його тиснуть газкучі.

⁷²⁴ Хижих зубів завдяки своїм крилам Персей уникає.

⁷²⁵ Рани тим часом наносить — то в спину, що мушлями вкрита,

⁷²⁶ То поміж ребра, під бік, то туди, де хвіст, наче в риби,

⁷²⁷ Робиться тоншим, — усюди вганяє свій меч серповидний.

⁷²⁸ Ось уже з пащі страховища б'є водограєм багряно

⁷²⁹ Змішана з кров'ю вода. Вже Персеєві крила намокли,

⁷³⁰ Вже він сандалям своїм обважнілим не важиться більше

⁷³¹ Вірити. Втім, помічає стрімчак, що при тихій погоді

⁷³² Шпилем з води виступав, і зникав, коли вищала хвиля.

⁷³³ Там він опору знайшов і, за верх ухопившись рукою,

⁷³⁴ Декілька раз проникає мечем аж у нутрощі змія.

⁷³⁵ Оплески й радісний крик залунали на березі моря

⁷³⁶ Та між небесних осель… Ніяк не натішаться зятем,

⁷³⁷ Доньки рятівником і захисником їхнього дому,

⁷³⁸ Кассіопея й Кефей. Покидаючи скелю похмуру,

⁷³⁹ Діва розкована йде — тих трудів нагорода й причина.

⁷⁴⁰ Сам він, черпнувши води, переможні омив собі руки,

⁷⁴¹ Й, щоб шорсткуватий пісок голові змієносній не шкодив,

⁷⁴² Листя м'яке по землі й під водою вирослі трави

⁷⁴³ Стелить і голову зверху кладе Форкініди Медузи.

⁷⁴⁴ Ще не зів'яле стебло своїм осередком дірчастим

⁷⁴⁵ Силу Горгони ввібрало й затвердло, торкнувшись до неї,

⁷⁴⁶ І небувало міцним розрослося гіллям воно й листям.

⁷⁴⁷ Чудо те німфи морські вже й на інших спішать повторити

⁷⁴⁸ Стеблах — і кожне чудовим стає, от і множать насіння,

⁷⁴⁹ Сіють його по воді, забавляючись, жительки моря.

⁷⁵⁰ Тож і донині в коралах живе дивовижна властивість:

⁷⁵¹ Хай лиш повітря торкнуться вони — кам'яніють відразу;

⁷⁵² Те, що травою зростало в воді, над водою — вже камінь.

⁷⁵³ Кожному з трьох богів три вівтарі дерном він виклав:

⁷⁵⁴ Лівий — Меркурію, правий тобі, зброєвладная Діво,

⁷⁵⁵ Третій, між ними, — Юпітеру. Вбито Мінерві теличку,

⁷⁵⁶ Віснику неба — бичка, бика ж — тобі, Всемогутній.

⁷⁵⁷ Тут же Персей в нагороду за подвиг бере Андромеду,

⁷⁵⁸ Тільки без посагу. Вже й смолоскипами там потрясають

⁷⁵⁹ І Гіменей, і Амур. Всюди палиться ладан пахучий.

⁷⁶⁰ З крівель звисають вінки, звідусіль озиваються ліри,

⁷⁶¹ Флейти, лунають пісні — променистої радості й щастя

⁷⁶² Доказ гучний. Ось і двері відчинено — й злотом сяйнули

⁷⁶³ Пишні покої: туди, у багатих уборах, рядами,

⁷⁶⁴ На величаву гостину прямують кефенські вельможі.

⁷⁶⁵ Вже до кінця йшов обід, уже й дар благородного Вакха

⁷⁶⁶ Кожному в серце проник, і тут про людей того краю

⁷⁶⁷ Хоче дізнатись Лінкід, про їх звичаї, побут, про мужність.

⁷⁶⁸ Хто розповів йому те, в свою чергу звернувсь до Персея:

⁷⁶⁹ «Ти нам тепер поясни, яким чудом цю змієволосу

⁷⁷⁰ Голову зрізать тобі, найхоробріший муже, вдалося!»

⁷⁷¹ Оповідає герой, що в краю під холодним Атлантом

⁷⁷² Місце захищене є посеред кам'яного громаддя.

⁷⁷³ Доньки Форкіда там, дві сестри, поселились при вході,

⁷⁷⁴ Й оком одним на двох їм судилось дивитись по черзі.

⁷⁷⁵ Поки те око вони одна одній передавали,

⁷⁷⁶ Він якось перехопив його, руку підклавши, й потому

⁷⁷⁷ Дебрі глухі перейшов, обривисті скелі й нарешті

⁷⁷⁸ Став перед домом Горгон. І стрічались йому по дорозі

⁷⁷⁹ Звірів подоби й людей, тих самих, котрі вже назавжди

⁷⁸⁰ В камінь безмовний, Медузу побачивши, перемінились.

⁷⁸¹ Далі й про те оповів, як тієї Медузи жахливе

⁷⁸² Сам відображення вздрій на щиті, що носив його зліва,

⁷⁸³ Як обезглавив її, коли змії й вона в непробудний

⁷⁸⁴ Канули сон, і про те, як тоді з материнської крові

⁷⁸⁵ Разом із братом своїм бистрокрилий Пегас народився.

⁷⁸⁶ Про небезпеки згадав, а було їх чимало в тривалім

⁷⁸⁷ Леті,— про те, які землі, моря споглядав під собою,

⁷⁸⁸ Як і про те, яких крилами в небі сузір'їв торкнувся.

⁷⁸⁹ Потім неждано замовк. Але в цю ж таки мить його знову

⁷⁹⁰ Хтось із вельмож запитав, чому ті трійливі гадюки

⁷⁹¹ Тільки Медузі одній з-поміж сестер у коси вплелися.

⁷⁹² Гість же на те: «На питання твоє, признаюсь, таки варто

⁷⁹³ Відповідь дати. Так ось. Незрівнянною вродою славна,

⁷⁹⁴ Для багатьох вона заздрості гідним була пожаданням.

⁷⁹⁵ Надто ж волоссям своїм, хоч усе було в неї чудовим,

⁷⁹⁶ Сяяла. Знав я таких, що самі пересвідчились в цьому.

⁷⁹⁷ Кажуть, морів повелитель у храмі святому Мінерви

⁷⁹⁸ Нею оволодів. Громовержця дочка, відвернувшись,

⁷⁹⁹ Вкрила егідою чисте лице, а щоб гріх покарати

⁸⁰⁰ В чорних, огидливих змій замінила волосся Горгони.

⁸⁰¹ Й нині ще, вводячи в жах ворогів обімлілих, богиня

⁸⁰² Носить, могутня, на грудях тих змій, що сама їх створила».