Метаморфози

¹ Тут і постало питання: чи міг би хто взяти на себе

² Влади такої тягар і такого вождя замінити?

³ Голос народу, що правду віщає, славетному Нумі

⁴ Берло вручити велів. Не достатньо було йому знати

⁵ Звичаї люду сабінського: вище, душею широкий,

⁶ Нума злетів — про природу речей довідатись прагне.

⁷ От він, захоплений цим, батьківщину покинувши, Кури,

⁸ В місто ввійшов, що гостинно в свій час прийняло Геркулеса.

⁹ Там поцікавився, хто був засновником грецького міста

¹⁰ На італійському березі. Й так відповів із тамтешніх

¹¹ Житель один, що багато чував на віку своїм довгім:

¹² «Кажуть, Юпітера син, іберійським збагачений стадом,

¹³ До лакінійського берега, шлях не близький подолавши,

¹⁴ Врешті, щасливо прибув. Поки стадо бродило по лузі,

¹⁵ В дім до Кротона великого він увійшов, під гостинну

¹⁶ Крівлю й жаданий знайшов там по втомі важкій одпочинок.

¹⁷ А на відході сказав: «Саме тут у майбутньому внуки

¹⁸ Стіни для міста зведуть», — і слова його дійсністю стали.

¹⁹ В Аргосі, кажуть, один чоловік жив на прізвище Міскел,

²⁰ Син Алемона, і був на той час він богам найлюбіший.

²¹ Глибоко спав він якось, і, схилившись над ним, Києносець

²² Сонному мовив таке: «Мусиш кинути батьківські землі

²³ Й рушити ген, де хвилює Есар у руслі кам'янистім!»

²⁴ Ще й пригрозив не одним покаранням, якщо б не послухав.

²⁵ Потім і бог відступив, і розвіявся сон одночасно.

²⁶ Син Алемона, прокинувшись, подумкй згадує щойно

²⁷ Бачений сон. Починають вагання йому дошкуляти:

²⁸ Бог відійти повелів, а закон — вимагає лишитись:

²⁹ Той, хто вітчизну змінити б хотів, заслуговує смерті.

³⁰ Сонце блискуче вогненне чоло в Океан заховало,

³¹ Ніч — підняла зореносне чоло над німою землею.

³² Бог йому знову приснивсь, і таке ж повелів йому знову,

³³ І пригрозив ще страшнішим і більшим, якщо б не послухав

³⁴ Той, нажахавшись, до інших домівок пенатів родинних

³⁵ Вирішив перевезти. Загуло невдоволене місто:

³⁶ Наші закони, мовляв, — зневажає. Не довго в тій справі

³⁷ Суд засідав, бо провина без свідків усім очевидна.

³⁸ Руки й лице до всевишніх богів нещасливий піднявши,

³⁹ Мовив: «О ти, хто здійснив колись волею неба дванадцять

⁴⁰ Подвигів, — допоможи! Через тебе ж на злочин пішов я!»

⁴¹ В урну, за звичаєм давнім, камінчики там опускали:

⁴² Чорний — підсудному вмерти велів, оправдовував — білий.

⁴³ Так і тим разом виносили рішення немилосердне:

⁴⁴ Чорні лише камінці в непідкупну опущено урну.

⁴⁵ Та коли їх висипали прилюдно, щоб підрахувати,

⁴⁶ Чорне забарвлення всіх камінців замінилось на біле.

⁴⁷ Значить, і рішення світлим було завдяки Геркулесу —

⁴⁸ Й вільним став Алемонід. За це синові Амфітріона

⁴⁹ Дякує й, вітру діждавшись попутнього, вже в Іонійськім

⁵⁰ Морі веде корабель свій. Минає Нерет салентінський,

⁵¹ І Сібаріс, і Тарент, що заснований лакедемонцем,

⁵² Далі — Сірійську затоку, й Крімісу, і Япіга ниви.

⁵³ Всі ці приморські місцевості з лівого боку лишивши,

⁵⁴ Він побережжя Есару, провіщені землі, побачив.

⁵⁵ Пагорб могильний видні всь поблизу, де Кротона священний

⁵⁶ Прах укривала земля. Саме тут він за божим велінням

⁵⁷ Місто заклав і назвав його йменням того, хто в могилі».

⁵⁸ Ось що про дні найдавніші цієї місцевості мовить

⁵⁹ Чутка й про місто, яке в італійському виникло краї.

⁶⁰ Жив там із Самосу муж. Він колись і свій Самос покинув,

⁶¹ І владарів: тиранії ненависник, із батьківщини

⁶² Сам на вигнання пішов. До всевишніх осель він стрімкою

⁶³ Думкою звитися міг. У природу речей, куди зором

⁶⁴ Годі людині сягнуть, він очима душі пробивався.

⁶⁵ Все, що збагнути зумів невсипущістю й силою думки,

⁶⁶ Тим він ділився з людьми. Зацікавленим, що дослухались

⁶⁷ До чарівних його слів, про початки великого світу,

⁶⁸ Першопричини речей він розказував, тонко повчав їх,

⁶⁹ Що таке бог, що — природа; звідкіль і сніги, й блискавиці,

⁷⁰ Чи Громовержець гримить, чи вітри — в пошматованій хмарі,

⁷¹ З чого бува землетрус, чи в зірок є шляхи свої в небі,—

⁷² Скрізь проникав його зір. Від тваринного м'яса він перший

⁷³ Нас відвернути хотів. З його уст велемудрих уперше

⁷⁴ Слово злетіло таке, хоч не всі його, звісно, схвалили:

⁷⁵ «Годі вже вам оскверняти ганебною їжею, люди,

⁷⁶ Ваші тіла! Є ж і хліб, і плоди запашні, що вгинають

⁷⁷ Віти дерев у садах; виногрона є, соком налиті,

⁷⁸ Зелень солодка росте; є й така, яку жар із терпкої

⁷⁹ Ніжною зробить на смак. Молока від кози та корови

⁸⁰ Не відбере вам ніхто, ні квітками пропахлого меду.

⁸¹ Щедро земля вам поживу м'яку та всілякі багатства

⁸² Сипле до ніг, пригощать може всіх без убивства та крові.

⁸³ Навіть із звірів не кожен лиш м'ясом приборкує голод:

⁸⁴ Кінь і рогата худоба, велика й дрібна, — травоїдні.

⁸⁵ З-поміж тварин тільки ті, що крутий мають норов і дикий,—

⁸⁶ Тигри вірменські рвучкі та до гніву шаленого схильні

⁸⁷ Леви, ведмеді, вовки — ті кривавої учти шукають.

⁸⁸ Дикість яка, далебі,— набивати утробу в утробу,

⁸⁹ Тілом жадливим нагулювать жир, поїдаючи тіло,

⁹⁰ Смертю того, хто живе, покріплятись, мов хлібом, — живому!

⁹¹ Серед пожитків стількох, що Земля, найласкавіша мати,

⁹² Людям дала, тебе тішить одне: ти впиваєшся хижо

⁹³ Зубом у тіло чиєсь, поважаючи звичай кіклопів!

⁹⁴ Далі до того дійшло, що, не вбивши істоти живої,

⁹⁵ Не наситиш, не вспокоїш нічим кровожерного шлунка.

⁹⁶ Вік той, що з давніх — давен Золотим його люди назвали,

⁹⁷ Тільки плодами дерев і рослинами жив, що землею

⁹⁸ Сіялись без сівача, своїх уст не забруднював кров'ю.

⁹⁹ Страху не знаючи, вільно літав собі птах у повітрі,

¹⁰⁰ Заєць — тоді він не був ще лякливий — бродив серед поля.

¹⁰¹ Риба на гострий гачок не ловилась іще, легковірна.

¹⁰² Підступів ще не було, не вдавався ніхто до обману,

¹⁰³ Мир панував доокіл. Хтось один, проте, зла зачинатель,

¹⁰⁴ Левам позаздрив, мабуть, не охочим до скромної їжі,—

¹⁰⁵ Й сам у захланний живіт іще тепле зануривши м'ясо,

¹⁰⁶ Злочину шлях відслонив. Од хижацької крові спочатку

¹⁰⁷ Розгарячитись могло зачервонене кров'ю залізо —

¹⁰⁸ Й досить було б і цього: якщо звір на життя наше важить,—

¹⁰⁹ Можемо вбити напасника, й це не применшить нам честі.

¹¹⁰ Вбити — не значить, однак, за обідом його споживати.

¹¹¹ Злочин ще далі пішов. Під ножем по заслузі, гадають,

¹¹² Першою впала свиня: підриваючи в полі посіви

¹¹³ Рилом тупим, на врожай у селян відбирала надію,

¹¹⁴ Потім козел, що лозу надгризав, на жертовнику Вакха —

¹¹⁵ Месника випустив дух: поплатились обоє за шкоду.

¹¹⁶ В чому ж повинна вівця миролюбна, що наче й родилась

¹¹⁷ Для піклування про нас, що нектар нам у вимені носить,

¹¹⁸ Нас одягає у вовну пухнату, вівця, що живою

¹¹⁹ Більшу нам користь дає, ніж тоді, як зарізана буде?

¹²⁰ В чому повинні воли — нелукаві, сумирні тварини,

¹²¹ Тихі й прості, що на світ появились для праці важкої?

¹²² Справді невдячний-бо той і не гідний дарів свого поля,

¹²³ Хто, відіпрягши вола від кривого тяженного плуга,

¹²⁴ Вб'є свого трудівника; хто натерту ярмом довголітнім

¹²⁵ Шию, що стільки разів одновляв нею поле затвердле,

¹²⁶ Жниво зібрав не одне, розтинає ударом сокири!

¹²⁷ Мало й того нечестивцям: до власного злочину, бачте,

¹²⁸ Ще залучили й богів, бо повірили в те, що всевишні

¹²⁹ Раді, коли під сокирою падає віл працелюбний!

¹³⁰ Жертва, що й плямки на тілі не має, аж глянути любо,—

¹³¹ Врода нашкодила їй! — у стрічках різнобарвних, у злоті,

¹³² Край вівтаря вже стоїть; молитов наслухає спокійно,

¹³³ Бачить, як їй поміж роги вплітають вінець колосковий —

¹³⁴ Плід її праці — й, пронизана, кров'ю забарвлює лезо,

¹³⁵ Може, помічене перед ударом ще в хвилі дзеркальній.

¹³⁶ Тут же з гарячих грудей виривають живцем тріпотливі

¹³⁷ Тіла частини — вказівок богів там шукають, шалені!

¹³⁸ Звідси (така вже в людини жадоба до згубної їжі!)

¹³⁹ Звичай пішов споживати м'ясне. Але годі вже, годі!

¹⁴⁰ Кращими станьте, молю, до моєї поради схиліться!

¹⁴¹ Знайте, якщо хай шматочок воловини в вашому роті,—

¹⁴² Значить, їсте ви того, хто на ниві для вас же трудився.

¹⁴³ Бог виголошує те, й за тим богом, що мною керує,

¹⁴⁴ Йтиму, як личить іти. Свої Дельфи[55] й ефір відслоню вам;

¹⁴⁵ Віщим розсуну знанням розуміння людського вузини.

¹⁴⁶ Про видатне, чого досі ніхто не досліджував, буду

¹⁴⁷ Мову вести, про приховане. Мило між зорі високі

¹⁴⁸ Злинути; мило, покинувши землю — оселю сонливу, —

¹⁴⁹ В хмарі промчать, зупинитись на плечах могутніх Атланта.

¹⁵⁰ Звідти дивитись униз, де никає, позбавлений глузду,

¹⁵¹ Люд то туди, то сюди, й переляканих видивом смерті

¹⁵² Так наставляти, розкривши шляхи невідхильної Долі:

¹⁵³ Роде людський, кого смерть крижана споконвіку жахає!

¹⁵⁴ Марно страшать тебе Стікс, і пітьма, і слова неправдиві,

¹⁵⁵ Витвір уяви співців, та оманного світу загрози!

¹⁵⁶ Ваші тіла — чи в вогні похоронному попелом стануть,

¹⁵⁷ Чи переміняться з часом у тлінь — не сприйматимуть болю.

¹⁵⁸ Смерті не знає душа: залишивши оселі колишні,

¹⁵⁹ Прийнята знов у домівку нову, вона житиме вічно.

¹⁶⁰ Сам, пам'ятаю, в той час, коли Трою війська облягали,

¹⁶¹ Сином Пантоя, Евфорбом, я був, кому в грудях застрягло

¹⁶² Ратище згубне, що в мене метнув ним з Атрідів молодший.

¹⁶³ Щит я недавно впізнав, що колись у моїй був лівиці,—

¹⁶⁴ Нині в Абантовім Аргосі, в храмі Юнони висить він.

¹⁶⁵ Все — в перемінах; не гине ніщо. То сюди переходить

¹⁶⁶ Дух мандрівний, то туди. Будь-яке він у світі займає

¹⁶⁷ Тіло: з тваринного може в людське перебратись, а звідти —

¹⁶⁸ Знову в істоту якусь увійти, тож не гине ніколи.

¹⁶⁹ Так і податливий віск: набуваючи форм усіляких,

¹⁷⁰ Він, хоча виглядом різний буває, весь час мовби інший,—

¹⁷¹ Завжди є воском. Ось так і душа є постійно душею,

¹⁷² Лиш переходить — так я навчаю — у постаті різні.

¹⁷³ Тож хай захланний живіт не заглушить у вас милосердя.

¹⁷⁴ Не проганяйте споріднених душ нечестивим убивством

¹⁷⁵ Із обігрітих осель! Ваша кров хай не живиться кров'ю!

¹⁷⁶ Раз я вже в море відкрите пустивсь і прийняв у вітрило

¹⁷⁷ Вільні вітри, то скажу: в усім світі ніщо не є стале:

¹⁷⁸ Все тут пливе; що не виникне — те переміні підлегле.

¹⁷⁹ Навіть невидимий час течією струмить ненастанно,

¹⁸⁰ Мов невсипуща ріка: ні ріці, ні текучій годині

¹⁸¹ Не зупинитись вовік. Як за хвилею котиться хвиля,

¹⁸² Чуючи натиск сусідньої, кваплячи ту, що спереду,

¹⁸³ Так і окрилена мить: утікаючи, — наздоганяє,

¹⁸⁴ Кожного разу — нова: що було, те лишилось позаду,

¹⁸⁵ Що виникає,— того не було. Кожна мить — це обнова.

¹⁸⁶ Глянь, як утомлена ніч поступається місцем світанку,

¹⁸⁷ Як розпромінений зводиться день після темної ночі.

¹⁸⁸ Й небо одну має барву тоді, коли, сном оповите,

¹⁸⁹ Все спочиває ще; іншу — коли на коні білосніжнім

¹⁹⁰ Люціфер зійде ясний; а ще іншу — коли доручає

¹⁹¹ Фебові світ зарум'янений вранішня Паллантіада.

¹⁹² Навіть божественний щит, коли зрине з безодні земної —

¹⁹³ В пурпурі, як і тоді — коли йде до безодні земної,

¹⁹⁴ Світлий, проте, в вишині, бо природа стрімкого ефіру

¹⁹⁵ Краща: від випарів, що над землею висять, він далеко.

¹⁹⁶ Так і в нічної Діани однаковим бути не може

¹⁹⁷ Вигляд — щодня вона в зміні постійній: коли розсуває

¹⁹⁸ Коло своє, тоді більша, коли його звужує,— менша.

¹⁹⁹ Глянь і на рік. Хіба й він обертанням своїм не чергує

²⁰⁰ Пір чотирьох, котрі й нашого віку наслідують пори?

²⁰¹ Соками щедрий напровесні він, до малої дитини

²⁰² Ніжністю схожий: зелений посів, насмоктавшись вологи,

²⁰³ Пнеться, тендітний, з землі, хлібороба надією тішить.

²⁰⁴ Все тоді буйно цвіте. Різнобарв'ям квіток живодайний

²⁰⁵ Луг виграє; ще суворої цупкості в травах немає.

²⁰⁶ Після весни, вже кремезніший, рік переходить у літо,

²⁰⁷ Зросту сягає юнак; ні багатством, ні силою жоден

²⁰⁸ Вік не зрівняється з ним, не буває палкішого віку.

²⁰⁹ Осінь іде йому вслід, молодого позбавлена палу,

²¹⁰ Зріла, м'яка. Між юнацтвом і старістю рік, завагавшись,

²¹¹ Мірним стає. Сивина де-не-де вже сріблить йому скроні.

²¹² Потім жахлива зима підступає тремтливо — старечим

²¹³ Кроком; або без волосся вона, або геть побіліла.

²¹⁴ Так от і наші тіла перемін зазнають щохвилини,

²¹⁵ Без опочинку: сьогодні ми інші, аніж були вчора.

²¹⁶ Будемо й завтра не ті, що тепер. В материнському лоні —

²¹⁷ Парость людини майбутньої — ми у свій час визрівали.

²¹⁸ Втрутилась щедра майстриня-природа; у череві здутім

²¹⁹ Довго селитись тілам не дала і з тісної домівки

²²⁰ Вихід упору дає їм — на вільне виводить повітря.

²²¹ Щойно побачивши світ, немовлятко лежить, слабосиле.

²²² Згодом рачкує, немов не людина, а чотириноге.

²²³ Далі й на ніжки, хисткі ще й тремтливі, силкується стати —

²²⁴ Кроку не ступить, однак: потребує опори якоїсь.

²²⁵ Ось уже спритність у нього й снага… Вже відміряно стежку

²²⁶ Юності милої. Вже за плечима — середина віку,

²²⁷ Далі й до старості йде призахідної спадистим шляхом.

²²⁸ Никнуть, тим віком підточені, й занепадають колишні

²²⁹ Сили. Заплакав Мілон постарілий, побачивши мляві

²³⁰ Руки свої, що колись були схожі до рук Геркулеса

²³¹ М'язів потужністю, потім — обвисли, немов позсихались.

²³² Плаче й Тіндара дочка, лиш у дзеркалі взріла старечі

²³³ Зморшки; навіщо було, — каже, — двічі мене викрадати?

²³⁴ Всепожираючих літ чередо, давнино завидюща!

²³⁵ Пустка за вами лежить: чого час своїм зубом торкнеться,

²³⁶ Все це на смерть прирікаєте ви — неминучу, повільну.

²³⁷ Втім, переміні й початки речей — елементи — підлеглі.

²³⁸ Отже, послухайте, що вам скажу я про їх переміни.

²³⁹ В світі, що вічно існує, чотири тіла родотворні

²⁴⁰ Містяться. Два з-поміж тіл тих, що світ населяють, — вагомі

²⁴¹ Через тягар свій вода та земля — опадають додолу.

²⁴² Два з них не мають ваги і, нічим не пригнічені, вгору

²⁴³ Линуть нестримно — повітря й вогонь, од повітря чистіший.

²⁴⁴ Хоч між собою вони помежовані,— все виникає

²⁴⁵ З них і до них же вертається знову: спливає водою,

²⁴⁶ Ставши рідкою, земля; у повітря легке переходить,

²⁴⁷ Розпорошившись у небі, вода; без ваги, щонайтонше,

²⁴⁸ Знов у високість повітря летить, заблищавши вогнями.

²⁴⁹ Потім усе йде зворотною стежкою: зверху — донизу.

²⁵⁰ Гусне вогонь, поки знов не перейде в щільніше повітря;

²⁵¹ З нього — вода, а з тужавої хвилі — земля виникає.

²⁵² Що не міняє обличчя свого? До обнови охоча,

²⁵³ Творить, чергуючи з формами форми, майстриня-природа.

²⁵⁴ Не пропадає, повірте, ніщо в неосяжному світі.

²⁵⁵ Все тільки змінює вигляд. Отож народитися — значить

²⁵⁶ В інше, ніж досі тривало, життя увійти, а померти —

²⁵⁷ Вийти з того, що триває, життя. Хай сюди щось потрапить,

²⁵⁸ Щось хай, можливо, — туди, але в цілому — все збережеться.

²⁵⁹ Довго в однаковій постаті — я переконаний — в світі

²⁶⁰ Не потриває ніщо: до Залізного від Золотого

²⁶¹ Так ви, віки, перейшли; перемінна й місцевостей доля.

²⁶² Де під ногою дзвенів суходіл, там я бачив розлоге

²⁶³ Море; де води були, там посушливі бачив я землі.

²⁶⁴ Від берегів оддалік залягали морські черепашки.

²⁶⁵ Десь на вершині гори стародавній однайдено якір.

²⁶⁶ Поле, родюче колись, од потоку стрімливого стало

²⁶⁷ Долом; зелені верхи після поводі канули в море,

²⁶⁸ Де були здавна грузькі болота — вже пустелі жагучі.

²⁶⁹ Спрагою зсушений край мокляками довкіл просякає.

²⁷⁰ Тут дає витік природа джерелам новим, а натомість

²⁷¹ Там замикає старі. Скільки рік, лиш земля сколихнулась,

²⁷² Ринуло з тріщин, і скільки пропало вже їх, пересохло!

²⁷³ Так от і Лік, що в одній із розщелин землі загубився,

²⁷⁴ Виплив далеко відтіль, собі витік новий проробивши.

²⁷⁵ Так Ерасін, повновода ріка, то струмить під землею,

²⁷⁶ То повертається знов у руслі на поля арголідські.

²⁷⁷ Так і місійська ріка: їй і річище звичне, й верхів'я,

²⁷⁸ Кажуть, набридли — й тече вже по-іншому, ставши Каїком.

²⁷⁹ Так Аменан: то пливе, течією пісок сіканійський

²⁸⁰ Збуривши, то засихає, замуливши устя джерельні.

²⁸¹ Хвилю, придатну колись для життя, а тепер негодящу

²⁸² Котить в Еліді Анігр, бо кентаври — якщо хоча трохи

²⁸³ Вірити давнім співцям — в його водах колись омивали

²⁸⁴ Рани, що луком наніс їм Геракл, нерозлучний із києм.

²⁸⁵ Ну а Гіпаніс, що в скіфських нагір'ях бере свій початок,

²⁸⁶ Чи не гіркий став од солі морської, колись прісноводний?

²⁸⁷ Хвилі морські омивали в минулому Фарос, Антіссу

²⁸⁸ Й Тір фінікійський, та хто їх сьогодні назве островами?

²⁸⁹ Для стародавніх Левкада була суходолом суцільним,

²⁹⁰ Нині — довкіл там вода. З побережжям Італії, кажуть,

²⁹¹ Занкла єдналась, було. Набігаючи, їх розлучила

²⁹² Хвиля й на води морські понесла суходолу частину.

²⁹³ Хто б хотів Буру й Геліку, ахейські міста, розшукати,

²⁹⁴ Мусив би в море пірнуть: мореплавці й сьогодні покажуть,

²⁹⁵ Де під водою, на дні, проглядають похилі будівлі.

²⁹⁶ Там, де Піттеєве місто Трезен, поблизу височіє

²⁹⁷ Голий, без кущика горб. Колись чисте, рівнісіньке поле,

²⁹⁸ Нині — той горб самітний. У минулому (страшно й казати!)

²⁹⁹ Дика потуга вітрів, що в сліпих вирувала глибинах,

³⁰⁰ Прагнучи вихід найти, поривалася марно на волю,

³⁰¹ До піднебесних висот; у сліпім підземеллі, одначе,

³⁰² Не відшукавши й щілинки, куди б міг пробитися подих,

³⁰³ Випнула землю горбом; так міхур, коли в нього дихнути,

³⁰⁴ Так од повітря, бува, роздувається й міх, який зшито

³⁰⁵ З шкури козла. Залишився цей опух місцевості й досі,

³⁰⁶ Ставши неначе горбом, що затверднув з перебігом часу.

³⁰⁷ Прикладів безліч я згадую — бачених, чутих, та зараз

³⁰⁸ Лиш на кількох зупинюсь. Чи, скажімо, й вода найчистіша

³⁰⁹ Не зазнає перемін? Ось твоя, рогоносний Аммоне,

³¹⁰ Хвиля опівдні — мов лід, а під вечір і зранку — гаряча.

³¹¹ Кажуть, якщо деревину занурити в Атаманійську

³¹² Річку тоді, коли місяць найтонший, — згорить деревина.

³¹³ Єсть у кіконів ріка: хто поп'є з неї, в того відразу

³¹⁴ Каменем стане нутро; кожну річ вона в мармур оберне.

³¹⁵ Кратіс-ріка й Сібаріс, що пливуть побіч нашого краю,

³¹⁶ Роблять волосся подібним до золота чи до бурштину.

³¹⁷ Найдивовижніше те, що й такі ще на світі бувають

³¹⁸ Води, котрі не тіла тільки можуть, а й душу міняти.

³¹⁹ Хто не чував про солодку знемогу струмка Салмакіди,

³²⁰ Про ефіопських озер забуття: хто ковтне їх водиці,

³²¹ Той у нестяму страшну або в сон непробудний впадає.

³²² Хто невситиму жагу в джерелі заспокоїть кліторськім,—

³²³ Вин одцуравшись, тверезий, одній лиш воді буде радий.

³²⁴ Може, тому що вода з полум'яним вином ворогує,

³²⁵ Може, й тому що син Амітаона — вважають тутешні —

³²⁶ Вирвавши силою трав і примовок од п'яного шалу

³²⁷ Буйних Претід, по воді розметав помічні при нестямі

³²⁸ Засоби — й те джерело до вина зберігає ненависть.

³²⁹ Інша природа в струмка лінкестійського: хто з нього вип'є,

³³⁰ Хай не багато — ковточок води, на ногах неслухняних

³³¹ Буде хитатися так, мовби чистим вином пригощався.

³³² Місто є, назване здавна Фенеєм в Аркадському краї.

³³³ Має там витік двояка вода, що вночі небезпечна:

³³⁴ Шкодить, коли її пити вночі; коли вдень — не завадить.

³³⁵ Отже, є різні всілякої дії в річках та озерах

³³⁶ Сили природні. Був час — мандрувала Ортігія морем;

³³⁷ Нині — на місці стоїть. Аргонавтів бувало лякали

³³⁸ Зіткнення скель Сімплегад, що в них піниста вклинилась хвиля,

³³⁹ Нині ж — незрушні вони, ще й вітрам можуть протистояти.

³⁴⁰ Так от і Етна, що полум'ям бухає з горен сірчаних,

³⁴¹ Не палахтіла весь час і не буде весь час палахтіти.

³⁴² Три тут можливі причини: земля — це істота, що має

³⁴³ Дихальні горла повсюди, щоб ними, вогонь видихати,

³⁴⁴ Змінює, отже, й шляхи свого дихання — з порухом кожним

³⁴⁵ Тут загородить одну, а там щілину іншу відкриє;

³⁴⁶ Далі: в найглибших печерах поривні вітри, закружлявши,

³⁴⁷ Скелі збивають, чоло до чола, й речовину з вогненним

³⁴⁸ Сім'ям женуть на ті скелі, й од іскри вона пломеніє.

³⁴⁹ З часом, одначе, стихають вітри й остигають печери.

³⁵⁰ Врешті, потужні потоки смоли там беруться — раптовим

³⁵¹ Жаром чи вбога на дим розгоряється сірка жовтава;

³⁵² Та не весь час у догоду вогневі поживу добірну

³⁵³ Буде давати земля: її сили розтратяться з віком;

³⁵⁴ Їжі забракне тоді ненаситній, захланній природі,

³⁵⁵ Зморена голодом, буйний вогонь свій, погасши, погасить.

³⁵⁶ Каже нам чутка прадавня, що в гіперборейській Паллені

³⁵⁷ Є такі люди, що звикли вдягатися в пір'я пташине,

³⁵⁸ Варто їм дев'ять разів у Трітонське озерце пірнути.

³⁵⁹ Годі повірити й в те, що, скропивши отрутою тіло.

³⁶⁰ Скіфські жінки при бажанні й собі можуть стати птахами.

³⁶¹ Інша річ — вірити в те, в чому й сумніву нині немає:

³⁶² Ти не помітив, бува, як у спеку задушливу трупи

³⁶³ Часом гниють, обертаючись в інші, дрібніші створіння?

³⁶⁴ Тушу бика будь-якого візьми й закопай її в землю

³⁶⁵ І незабаром (відома всім річ) у нутрі, що струхліло,

³⁶⁶ Бджіл медоносних рої загудуть, що за звичаєм батька

³⁶⁷ Люблять поля, не щадять своїх сил, їх турбує майбутнє.

³⁶⁸ В землю закопаний кінь бойовий вигодовує шершня.

³⁶⁹ Дугоподібні клішні відломи в прибережного краба,

³⁷⁰ Інше — землею присип, тоді з тіла, яке схоронив ти,

³⁷¹ Вийде їдкий скорпіон, що вбиває хвостом серповидним.

³⁷² Гусінь садова, що звикла між листя вплітати під осінь

³⁷³ Сиві нитки — це селянам відомо — з метеликом білим,

³⁷⁴ Що видається людською душею, свій вигляд чергує.

³⁷⁵ В твані є сім'я дрібне, що породжує жаб зеленавих,

³⁷⁶ Спершу безногих, а потім, щоб їм було плавати добре,

³⁷⁷ Ноги дає, що на них і плигать вони можуть далеко.

³⁷⁸ Ось чому в жаб усіх більше розвинені задні кінцівки.

³⁷⁹ А ведмежатко? Народжене щойно, воно й не подібне

³⁸⁰ До ведмежати — лиш м'яса клубок. Ведмедиця старанно

³⁸¹ Лиже його, поки тілом не стане подібне до неї.

³⁸² Глянь і на бджіл медоносних приплід, що в домах шестикутних —

³⁸³ У щільниках: ще й кінцівок не мають, одні лише тільця,

³⁸⁴ Щойно потому на них появляються ніжки та крила.

³⁸⁵ Хто б, не побачивши, вірив у те, що родитися можуть

³⁸⁶ Із осередка яйця всі пернаті, весь рід їх і навіть

³⁸⁷ Птиця Юнони осяйлива, що на хвості має зорі,

³⁸⁸ Голуб Венери й самого Юпітера птах — зброєносець?

³⁸⁹ Вірять і в те, що, як тільки хребет у могилі зотліє,

³⁹⁰ Мозок людини спинний обертається тут же змією.

³⁹¹ Всі ці створіння беруть свого роду початок від інших.

³⁹² Тільки одна себе сім'ям своїм же відновлює птиця —

³⁹³ Фенікс; в Ассірії так її названо. Ані травою,

³⁹⁴ Ані зерном не живе, тільки Мірри сльозами й амомом.

³⁹⁵ Фенікс, коли п'ять віків — своє повне життя — провікує,

³⁹⁶ Тут же злетіти спішить на верхівку тремтливої пальми,

³⁹⁷ Де й закладає гніздо собі кігтями й дзьобом блискучим.

³⁹⁸ Там він корицю кладе з колосками пахучого нарду,

³⁹⁹ Стелить і мірру жовтаву, й розтерту кору цинамона.

⁴⁰⁰ Потім сідає і в пахощах вік свій завершує довгий.

⁴⁰¹ Кажуть, із тіла його появляється згодом нащадок —

⁴⁰² Фенікс малий, кому суджено стільки, що й батькові, жити.

⁴⁰³ З часом, як тільки в повітря тягар він підняти спроможний.

⁴⁰⁴ Знявши гніздо з буйнорослої пальми, оселю вагому,

⁴⁰⁵ Вдячний, несе, і колиску свою, й свого батька могилу

⁴⁰⁶ В просторі неба. До міста долинувши — Гіперіона,

⁴⁰⁷ В Гіперіоновім храмі, при дверях, він ношу складає.

⁴⁰⁸ Втім, коли й це нас дивує, згадаймо ще тут про гієну,

⁴⁰⁹ Про переміни, що їх зазнає вона: то як самиця

⁴¹⁰ Втіху самцеві дає, то сама вже самиці шукає!

⁴¹¹ Є ще й така, яка живиться тільки повітрям, істота:

⁴¹² Щойно торкнеться чогось — таку й барву приймає відразу.

⁴¹³ Рисей дала переможена Індія Вакху, що скроні

⁴¹⁴ Гроном прибрав; що міхур їхній випустить, те на повітрі

⁴¹⁵ Мов замерзає нараз або каменем робиться, кажуть.

⁴¹⁶ Так і корали: коли на поверхню з води їх підняти,

⁴¹⁷ Миттю затверднуть, м'які, наче трави, під хвилею моря.

⁴¹⁸ Днина скоріше спливе і задиханих коней занурить

⁴¹⁹ Феб у глибини морські, ніж про все, що змінило свій вигляд,

⁴²⁰ Я розказати б зумів. І часи поспішають мінятись:

⁴²¹ Чи не на наших очах ті народи вбиваються в силу,

⁴²² Інші — падуть. Так могутня колись і мужами, й скарбами,

⁴²³ Протягом десятиліття спроможна в боях проливати

⁴²⁴ Крові потоки, сьогодні хіба що руїнами знана

⁴²⁵ Троя, що замість багатств нам показує предків могили.

⁴²⁶ Славною Спарта була. Процвітали великі Мікени,

⁴²⁷ Вежі Кекропа стояли, міцні, й Амфіона твердині…

⁴²⁸ Спарта — це пустка тепер. Занепали високі Мікени.

⁴²⁹ Що таке нині, крім назви гучної, Едіпові Фіви?

⁴³⁰ Що, як не назву одну Пандіонові мають Афіни?

⁴³¹ Чутка вже йде відтепер, що підніметься Рим дарданійський,

⁴³² Той, що на березі Тібру, який з Апеннін витікає,

⁴³³ Під неосяжний свій дім закладає могутню основу.

⁴³⁴ Змін зазнає, отже, й Рим: розростаючись, він незабаром

⁴³⁵ Буде главою для світу всього! Така думка пророків,

⁴³⁶ Жереб таке провістив. Пам'ятаю, сумного Енея

⁴³⁷ В чорну годину зневіри й журби, коли Троя велика

⁴³⁸ Вже похитнулася, так підбадьорив Гелен, син Пріама:

⁴³⁹ «Сину богині, якщо не забув ти мого віщування,—

⁴⁴⁰ Знай, не безслідно впаде, бо не втратить тебе, наша Троя!

⁴⁴¹ Пройдеш крізь полум'я люте й мечі; захопивши з собою

⁴⁴² Рідних богів, мандруватимеш, поки для тебе й для Трої

⁴⁴³ Стане вітчизною інша земля, хай чужа, та прихильна.

⁴⁴⁴ Бачу вже місто, яке закладуть собі внуки фрігійські —

⁴⁴⁵ Міста такого нема, не було і не буде вже більше.

⁴⁴⁶ Різні вожді його силу плекатимуть довгі століття,

⁴⁴⁷ Владарем світу, однак, тільки той його зробить, хто вийшов

⁴⁴⁸ З роду Іула. Ефірні оселі, нажившись на світі,

⁴⁴⁹ Він звеселить — той вихід з життя буде входом у небо».

⁴⁵⁰ Так ось. Гелен, пам'ятаю, Енея втішав, що виносив

⁴⁵¹ З Трої домашніх богів. І сьогодні я радий, що рідні

⁴⁵² Стіни ростуть, що поразка фрігійців пішла їм на користь.

⁴⁵³ Не відхиляймось, однак, наче коні, захоплені бігом,

⁴⁵⁴ Від межового стовпа! Саме небо й під ним усе суще —

⁴⁵⁵ В змінах постійних, а також земля, як і все, на ній суще,

⁴⁵⁶ Значить, і ми, що є частками світу, й крім тіла важкого,

⁴⁵⁷ Маємо й душу крилату, легку, проникати спроможні

⁴⁵⁸ В різного звіра житло, заховатися в тілі худоби.

⁴⁵⁹ Не піднімаймо ж руки на тварин, що в тілах своїх, може,

⁴⁶⁰ Наших батьків, чи братів прихистили, чи просто людину,

⁴⁶¹ Хай і не зв'язану дружбою з нами, — лишім їх у мирі!

⁴⁶² Не набиваймо нутра свого, люди, обідом Фієста!

⁴⁶³ Як до безбожного вчинку звикає, до кровопролиття

⁴⁶⁴ Той, хто, по шиї теляти залізом різким полоснувши,

⁴⁶⁵ Горло йому розтина, до хрипкого ревіння байдужий!

⁴⁶⁶ Той, хто зарізати й козлика може, дарма що голосить

⁴⁶⁷ Він, мов дитя, під ножем. Хто спокійно собі споживає

⁴⁶⁸ Птицю, котру годував нещодавно! До справжнього вбивства

⁴⁶⁹ Все це хіба не близьке, до насилля хіба не провадить?

⁴⁷⁰ Віл хай оре й до межі свого віку хай плуга дотягне.

⁴⁷¹ Хай від Борея, що з півночі дме, нас вівця захищає.

⁴⁷² Хай до дійниці спішать з переповненим вименем кози.

⁴⁷³ Сіті, капкани, пастки, хитромудре знаряддя мисливське —

⁴⁷⁴ Викиньте! Прутом клейким не заманюйте в сильця пернатих.

⁴⁷⁵ Годі вже й оленів пір'ям лякать, що тремтить на мотузці.

⁴⁷⁶ Годі приховувать гострий гачок у солодкій принаді.

⁴⁷⁷ Можна вбивати тварин — шкідників, але тільки вбивати —

⁴⁷⁸ Страв не торкайтесь м'ясних, споживайте лиш лагідну їжу!»

⁴⁷⁹ Цими засадами й іншими душу свою збагативши,

⁴⁸⁰ Кажуть, до рідного краю вернувсь і на просьбу загальну

⁴⁸¹ Віжки правління над людом латинським до рук узяв Нума.

⁴⁸² Під керівництвом Камен, у щасливому з німфою шлюбі,

⁴⁸³ Жертвоприношень обряд запровадивши, він од жорстоких

⁴⁸⁴ Воєн людей відучив і до мирних занять залучив їх.

⁴⁸⁵ З часом і влада, й життя до межі підійшли — й за покійним

⁴⁸⁶ Нумою все чоловіцтво й жінки сумували; сльозами

⁴⁸⁷ Лацій спливав. А дружина померлого, місто лишивши,

⁴⁸⁸ На арікійські доли подалась і в лісах голосила

⁴⁸⁹ Так, що й Діану Орестову через той плач ненастанний

⁴⁹⁰ Важко було шанувать. Скільки раз її втишити брались

⁴⁹¹ Німфи лісів та озер, скільки слів заспокійливих, ніжних

⁴⁹² Мовили їй! Скільки раз невгомонну благав син Тесея:

⁴⁹³ «Годі! Май міру якусь: не тебе ж одиноку спіткала

⁴⁹⁴ Доля така. Озирнися на горе чуже — перетерпиш

⁴⁹⁵ Легше й своє. О, коли б то не я тебе в смутку твоєму

⁴⁹⁶ Прикладом власним розрадити міг! Та, на жаль, таки можу.

⁴⁹⁷ Про Гіпполіта й у вас, певно, чули… Юнак цей завчасно

⁴⁹⁸ Смерті зазнав через батьковий гнів легковірний і підступ

⁴⁹⁹ Мачухи, Федри. Так ось — дивовижне скажу, неймовірне —

⁵⁰⁰ Я — це той самий юнак! Це на мене дочка Пасіфаї

⁵⁰¹ Сіті звабливі плела, зазивала на батькове ложе.

⁵⁰² Згодом, чи то викриття боячись, чи не знісши відмови,

⁵⁰³ З себе й бажання, й провину свою переклала на мене.

⁵⁰⁴ Батько мене засудив, неповинного вигнавши з міста.

⁵⁰⁵ Ще й на дорогу назичив мені, чого ворогу зичать.

⁵⁰⁶ На колісниці, вигнанець, прямую в Трезен, до Піттея.

⁵⁰⁷ Ось уже в'ється мій шлях побережжям Корінфського моря…

⁵⁰⁸ Раптом заграло воно. Велетенського розмаху хвиля,

⁵⁰⁹ Звівшись на дибки, здавалось, росла, нависала горою,

⁵¹⁰ Потім немов заревла й розкололась на самій верхівці.

⁵¹¹ Звідти, з тієї розколини, грізний крутими рогами.

⁵¹² Бик появився; вже подув легкий овівав йому груди.

⁵¹³ Води морські вже струмилися з ніздрів його та страшної

⁵¹⁴ Пащі. Супутників жах огорнув. Тільки я не здригнувся.

⁵¹⁵ Зайнятий горем своїм. Але тут мої коні гарячі

⁵¹⁶ Зиркнули вбік, застригли, небезпеку почувши, ушима.

⁵¹⁷ Вгледіли чудисько те — й, колісницю рвонувши, в нестямі

⁵¹⁸ Прямо на скелі сусідні помчали. Вхопивши повіддя

⁵¹⁹ Білі од піни, силкуюся стримати коней здичілих;

⁵²⁰ Віжки ослаблі, всім тілом подавшись назад, напинаю.

⁵²¹ Не подолали б зусилля мого роз'ярілі од шалу

⁵²² Коні, якби, налетівши на пень, не розсипалось вдрузки

⁵²³ Колесо заднє, що вихором щойно крутилось на осі.

⁵²⁴ Поштовх — і я на землі. Моє тіло, заплутане в віжки,

⁵²⁵ Рветься на кусні живцем. За коріння чіпляються жили.

⁵²⁶ Тілом частково я тут, а частково — в іншому місці.

⁵²⁷ Кості раз по раз тріщать. Із грудей через рани жахливі

⁵²⁸ З болем виходить душа. На мені не було вже нічого,

⁵²⁹ Що мало б назву якусь: це не я був, а рана суцільна.

⁵³⁰ От і посмій тепер, німфо, своє порівняти нещастя

⁵³¹ З тим, що спіткало мене. Безпросвітну країну я бачив,

⁵³² У Флегетон поринав, покалічений, в хвилю вогненну,

⁵³³ Й був би навіки мерцем, якби син Аполлона могутнім

⁵³⁴ Зіллям мене не зцілив. І як тільки мистецтвом Пеана

⁵³⁵ Й силою трав, хоч обурювавсь Діт, до життя я вернувся

⁵³⁶ Вдруге, — мене, щоб такого вдостоївшись дару, присутній.

⁵³⁷ Заздрості там не пробуджував, Кінтія хмарою вкрила.

⁵³⁸ Потім щоб міг я безпечно, лиця не ховаючи, жити,

⁵³⁹ Віку вона додала мені й до невпізнання змінила

⁵⁴⁰ Вигляд і довго вагалась: куди їй — на Кріт чи на Делос —

⁵⁴¹ Краще послати мене. Але, Делос і Кріт залишивши,

⁵⁴² Переселила сюди. Лиш ім'я, щоб затерти про коней

⁵⁴³ Згадку, веліла змінить: «Гіпполітом ти був до сьогодні,—

⁵⁴⁴ Мовила, — Вірбієм будеш віднині, народжений двічі!»

⁵⁴⁵ От і живу тут, один з-поміж нижчих богів, і шаную

⁵⁴⁶ Владарку лісу цього, й на прихильність її покладаюсь».

⁵⁴⁷ Впертого болю Егерії все ж не могла пригасити

⁵⁴⁸ Туга чужа: до підніжжя гори, безталанна, припавши,

⁵⁴⁹ Далі спливає слізьми. Змилостивилась, врешті, над нею

⁵⁵⁰ Феба сестра: джерело крижане вона з неї зробила —

⁵⁵¹ По вічноплинній воді розпустила знеможене тіло.

⁵⁵² Дивна подія розчулила німф. Навіть син Амазонки

⁵⁵³ Вражений був і, напевно, так само завмер, як тірренський

⁵⁵⁴ Ратай, коли серед поля побачив ту брилу знаменну.

⁵⁵⁵ Що ворухнулась сама по собі, без нікого, а потім.

⁵⁵⁶ Вигляд землі залишивши, — людський прийняла і відразу

⁵⁵⁷ Віщі уста. Щоб майбутнє пророчити всім, розтулила.

⁵⁵⁸ Люди тамтешні його йменували Тагетом; він перший

⁵⁵⁹ Плем'я етруське навчив пізнавати події прийдешні.

⁵⁶⁰ Або, як Ромул колись, — задивившись на спис, що віддавна

⁵⁶¹ Встромлений в землю, стирчав на горбі Палатінському й раптом

⁵⁶² Зазеленів, бо тримало його вже не вістря, а корінь,

⁵⁶³ Бо не знаряддям убивчим уже, а гнучким, гінкорослим

⁵⁶⁴ Деревом був, що здивованих тінню окрило неждано;

⁵⁶⁵ Або як римлянин Кіп, коли в річці прозорій побачив

⁵⁶⁶ Роги свої — таки справді їх бачив! — і думав, що в хвилі

⁵⁶⁷ Образ оманний відбивсь. До чола став торкатись: під пальцем

⁵⁶⁸ Те, що побачив, одчув. Перестав тоді зір свій винити,

⁵⁶⁹ І, зупинившись, — а йшов переможцем над військом ворожим,—

⁵⁷⁰ Руки до неба підняв, одночасно звернув туди й очі:

⁵⁷¹ «Що має значити, — мовив, — це чудо, боги? Якщо радість,

⁵⁷² Хай на Квірінів народ, на вітчизну спаде. Якщо горе —

⁵⁷³ Хай воно стріне мене!» Спорудивши дерновий жертовник,

⁵⁷⁴ Палить вогні запашні, трав'янистий обкурює вівтар.

⁵⁷⁵ Хлюпає з чаші вино і, шукаючи віщого знаку,

⁵⁷⁶ Трепетні нутрощі вбитих овечок обстежує пильно.

⁵⁷⁷ Тільки-но глянув на них ясновидець тірренського люду,—

⁵⁷⁸ Безліч великих подій перед ним промайнули; щоправда,

⁵⁷⁹ Чіткості в них не було. Та, коли всепроникливий погляд

⁵⁸⁰ Він од жертовних тварин перевів на рогатого Кіпа,—

⁵⁸¹ «Здрастуй, владарю, — промовив. — Гобі ж і рогам твоїм, Кіпе,

⁵⁸² Будуть слухняні укріплення Лацію, вся ця місцевість.

⁵⁸³ Тільки, гляди, не барись! Увійди у відчинені брами.

⁵⁸⁴ Не зволікай же! Так доля наказує: прийнятий в Місті

⁵⁸⁵ Владарем будеш, і берло твоє не схитнеться повіки».

⁵⁸⁶ Кіп, це почувши, подався назад, відвернув, спохмурнівши,

⁵⁸⁷ Погляд од мурів міських. «На ліси та на гори, — жахнувся,—

⁵⁸⁸ Хай те пророцтво летить! На вигнанні я радше звікую

⁵⁸⁹ Вік свій увесь, ніж подамся володарем на Капітолій!»

⁵⁹⁰ Мовив і тут же народ, і поважний сенат на зібрання

⁵⁹¹ Скликав, але перед тим приховав свої роги під мирним

⁵⁹² Лавром, і тільки тоді він на пагорб, насипаний військом.

⁵⁹³ Вийшов. Молитву богам проказавши за звичаєм давнім,—

⁵⁹⁴ «Є тут, — промовив, — один; якщо з Міста він тут же не буде

⁵⁹⁵ Вигнаний, — стане царем. Не ім'я підкажу, а прикмету:

⁵⁹⁶ Виросли роги йому на чолі,— сповіщає провидець.

⁵⁹⁷ Варто ввійти йому в Рим — і рабами ви станете з вільних!

⁵⁹⁸ Міг би й тепер він крізь браму відчинену в місто прорватись,—

⁵⁹⁹ Я не дозволив на те, хоча з ним саме я найтісніший

⁶⁰⁰ Маю зв'язок. Відженіть якнайдалі, квіріти, від Міста

⁶⁰¹ Мужа того, чи забийте в кайдани, якщо їх заслужить,

⁶⁰² Чи умертвіть, щоб розвіяти страх перед лютим тираном!»

⁶⁰³ Як задзвенять, коли вдарить крилом своїм Евр ошалілий,

⁶⁰⁴ Сосен оголені стовбури, як загуде, колихнувшись,

⁶⁰⁵ Море, коли віддалік дослухатись до нього, так само

⁶⁰⁶ Зібраний люд зашумів. Хоч який невиразний був гомін,

⁶⁰⁷ Чулось питання одне, мов луною підхоплене: «Хто він?»

⁶⁰⁸ Вже й оглядають чоло один одному: в кого ж ті роги?

⁶⁰⁹ Кіп їм ізнову: «Кого так шукаєте, — в ваших руках він!»

⁶¹⁰ І, з голови свій вінок, хоч юрба не давала, зірвавши,

⁶¹¹ Лоб оголив, де злих намірів свідчення — роги стирчали.

⁶¹² Очі відводить усяк; мовби шелест пішов по зібранню,

⁶¹³ І на чоло його, слави та почестей гідне, дивились —

⁶¹⁴ Хто в те повірити б міг? — неохоче. Зневаги, одначе,

⁶¹⁵ Довго не стерпіли — й знову заклали вінець урочистий.

⁶¹⁶ Знатні ж, оскільки ти в місто ввійти не наважився, Кіпе,

⁶¹⁷ Стільки тобі, замість дару почесного, поля вділили,

⁶¹⁸ Скільки, за плугом важким ідучи, ти зумів оборати

⁶¹⁹ Парою добрих волів од світанку до заходу сонця.

⁶²⁰ Потім у мідний одвірок, щоб подиву гідна подія

⁶²¹ В пам'яті довгі тривала віки, вкарбували ці роги.

⁶²² Нині, співців божества, підкажіть, невсипущії музи,—

⁶²³ Ви ж бо те знаєте: вас не одурює давність розлога,—

⁶²⁴ Як це до ряду святинь у високому Ромула місті

⁶²⁵ Острів, що Тібр його жовтий омив, залучив Короніда.

⁶²⁶ В Лації мор небувалий колись розгулявсь у повітрі.

⁶²⁷ Кров із блідих занепалих людей випивала хвороба.

⁶²⁸ Врешті, втомившись ховати мерців, зрозумівши, що марно

⁶²⁹ Всі їх зусилля пішли, що біді й лікарі не зарадять,

⁶³⁰ По допомогу до неба звертаються: в Дельфи, чий камінь —

⁶³¹ На серединному місці землі, до оракула Феба

⁶³² Йдуть і благають, щоб сонячний бог рятівним віщуванням

⁶³³ Лихо від них одвернув, покінчив з моровицею в місті.

⁶³⁴ Місце, де храм був, і лавр, і грімкий сагайдак Аполлона —

⁶³⁵ Все затремтіло нараз, і з глибин потаємних святині

⁶³⁶ Голос триніжок подав, схвилювавши серця переляком:

⁶³⁷ «Те, що шукаєте, римляни, тут, — поблизу слід шукати.

⁶³⁸ Йдіть, щоб рятунок найти поблизу. Бо не сам Аполлон вам

⁶³⁹ Поміч у скруті подасть на цей раз, тільки син Аполлона.

⁶⁴⁰ З добрим знаменням — у путь, до нащадка мого, вирушайте!»

⁶⁴¹ Щойно розважний сенат ознайомився з волею бога,

⁶⁴² Щойно довідались, де б міг селитися Фебів нащадок,—

⁶⁴³ До берегів Епідавра негайно судно споряджають.

⁶⁴⁴ Ось воно вже підпливло, побережжя торкнувшись опуклим

⁶⁴⁵ Днищем, — і стали посли перед радою грецьких старійшин:

⁶⁴⁶ Просять, щоб їм дали бога, котрий покінчив би, присутній,

⁶⁴⁷ З лихом Авсонії — так віщування велить недвозначне.

⁶⁴⁸ Греки на це подивились по-різному: дехто був певний..

⁶⁴⁹ Що неможливо відмовити; більшість, однак, була проти:

⁶⁵⁰ Дбаймо про себе, мовляв, і Цілителя з рук не пускаймо.

⁶⁵¹ Поки вагалися, в сутінках світло розвіялось денне,

⁶⁵² Далі вже й тіні густі поповзли по земнім круговиді.

⁶⁵³ Тут уві сні рятівного побачив ти, жителю Рима,

⁶⁵⁴ Бога; край ложа твого він стояв саме так, як у себе

⁶⁵⁵ В храмі стоїть: неотесану палицю в лівій руці мав,

⁶⁵⁶ Правою, мов у задумі, погладжував бороду довгу.

⁶⁵⁷ Врешті, таке з його вуст заспокійливе слово злетіло:

⁶⁵⁸ «Ти не хвилюйся: прийду в ваше місто, змінивши свій образ.

⁶⁵⁹ Бачиш змію, що довкола кийка мого кільцями в'ється?

⁶⁶⁰ Добре приглянься, щоб міг її потім пізнати, бо в неї

⁶⁶¹ Я перевтілюсь, але буду більший; якими бувають

⁶⁶² Жителі неба, коли свій божественний змінюють вигляд».

⁶⁶³ Голос розвіявся й бог, а за голосом вслід і за богом —

⁶⁶⁴ Сон, а за сном навздогін — благодатний світанок надлинув.

⁶⁶⁵ Щойно рої мерехтливих зірок розігнала Аврора,

⁶⁶⁶ Все ще не знаючи, що їм робити, зійшлися вельможі

⁶⁶⁷ В гарно збудований храм і благають, щоб, віщий подавши

⁶⁶⁸ Знак, їм сам бог указав, на якому б волів бути місці.

⁶⁶⁹ Ледве промовили те, — величезною ставши змією,

⁶⁷⁰ Золотом гребеня бог заяснів, себе виявив свистом;

⁶⁷¹ І колихнулось зображення бога, жертовник і двері,

⁶⁷² Золотосяйне склепіння й долівка стряслась мармурова.

⁶⁷³ Сам посередині храму свого він по груди, високий,

⁶⁷⁴ Звівся й окинув усіх миготливим од полум'я зором.

⁶⁷⁵ Заціпеніла юрба. Тільки жрець, що священне волосся

⁶⁷⁶ Білою стрічкою мав перев'язане, бога впізнавши,—

⁶⁷⁷ «Ось він, Цілитель! — гукнув. — Привітайте словами й душею

⁶⁷⁸ Бога, що вам об'явивсь! Хай щасливою, о незрівнянний,

⁶⁷⁹ Буде поява твоя для народу, що храм твій шанує!»

⁶⁸⁰ Кожен, як велено, бога вітає; благальну молитву

⁶⁸¹ Всі за жерцем повторяють гуртом; і словами, й душею

⁶⁸² Богові честь виявляють належну й нащадки Енея.

⁶⁸³ Той в свою чергу схитнув своїм гребенем — добре знамення!—

⁶⁸⁴ Тричі мигнув язиком блискавично, присвиснувши тричі.

⁶⁸⁵ Потім донизу по сходах ковзнув. Перед виходом ще раз

⁶⁸⁶ На стародавній жертовник оглянувся, наче прощався

⁶⁸⁷ З домом своїм затишним та з порогом обжитого храму.

⁶⁸⁸ Ось він по встеленій квітом землі, вигинаючи тіло,

⁶⁸⁹ В'ється високими колами через середину міста

⁶⁹⁰ Ген аж до гавані, що напівкруглим захищена валом.

⁶⁹¹ Там зупинився; ласкаво поглянув на тих, що юрбою

⁶⁹² Мовчки ступали за ним, на своїх шанувальників ревних,—

⁶⁹³ І переповз на судно авсонійське. Воно, колихнувшись

⁶⁹⁴ Під тягарем божественного тіла, занурилось глибше.

⁶⁹⁵ Раді Енея сини. На піску прибережному, вдячні,

⁶⁹⁶ Вбили бика й одв'язали мерщій корабельні причали.

⁶⁹⁷ З вітром попутним помчав корабель. Бога здалеку видно:

⁶⁹⁸ Шию лускату на зігнутий ніс корабельний поклавши,

⁶⁹⁹ В синю далінь задивився. При мірних вітрах Іонійське

⁷⁰⁰ Море пройшли й підпливли до Італії з шостим ранковим

⁷⁰¹ Блиском Палланта дочки. Оминають Лакінію[56], славну

⁷⁰² Храмом Юнони. Позаду лишивсь прибережний Скілакій[57],

⁷⁰³ Згодом — Япігія[58]. Зліва од весел розтанули в морі

⁷⁰⁴ Скелі Амфрізькі, а справа — обривисті кручі Келенські.

⁷⁰⁵ Вже за кормою — Рометій, Кавлон[59], вже Нарікія[60] зникла[61].

⁷⁰⁶ Вже пропливли без пригод сіцилійські вузини Пелора[62],

⁷⁰⁷ І владаря Гіппотада оселю, і рудні темеські;

⁷⁰⁸ Далі — Левкосія[63], острів, і Пест, на троянди багатий,

⁷⁰⁹ І мальовничі Капреї були, в передгір'я Мінерви,

⁷¹⁰ І виноградними лозами славні нагір'я суррентські[64],

⁷¹¹ Й місто Геракла, й Сівілли святилище, Кумської жриці;

⁷¹² Потім — Літери[65], де гарячі джерела й дерева, багаті

⁷¹³ На запахущу смолу, і Вольтурн[66], що пісок загрібає,

⁷¹⁴ І Сінуесса, де цілі рої голубів сніжно-білих;

⁷¹⁵ І нездорові Мінтурни, й земля, де колись вихованець

⁷¹⁶ Пагорб насипав, і край Антіфата, й Трахант[67] болотистий,

⁷¹⁷ Врешті,— Кірки земля і з утоптаним берегом Антій.

⁷¹⁸ Щойно вітрильне судно повернули туди мореплавці,—

⁷¹⁹ Вища-бо хвиля пішла, — по дошках корабельних ковзнувши,

⁷²⁰ Дугоподібно звивається бог і за мить проникає

⁷²¹ В батьківський храм, що піску золотавого східцем торкався.

⁷²² Та коли море вляглось, Епідаврець лишає отецький

⁷²³ Храм і вівтар, де побув якийсь час із спорідненим богом.

⁷²⁴ От він і знов прибережний пісок борознить шурхотливо

⁷²⁵ Тілом лускатим, і знов, по кормі переливно ковзнувши,

⁷²⁶ Ніс корабля головою гнітить, поки в Кастр[68] і в священну

⁷²⁷ Гавань Лавінія не завітали, де Тіброве гирло.

⁷²⁸ Люд, — і мужчини, й жінки, — щоб зустріти прибулого бога,

⁷²⁹ Юрбами суне туди; йдуть і діви, що твій підживляють,

⁷³⁰ Весто троянська, вогонь; голоси там лунають вітальні.

⁷³¹ Поки судно просувається вгору по жовтому Тібру,

⁷³² Ладан потріскує на вівтарях, що рядочком димляться

⁷³³ Вдовж берегів, розвіваються пахощі в чистім повітрі.

⁷³⁴ Жертва лягає під ніж, зігріваючи кров'ю залізо.

⁷³⁵ Ось і до Рима, що знявся над світом, судно завернуло.

⁷³⁶ Випроставсь бог і, над щоглою звившись, витягує шию

⁷³⁷ В різні боки — чи не знайде підхожого місця для себе.

⁷³⁸ Мовби на дві течії роз'єднавшись, ріка оминає

⁷³⁹ Острів, що й назву отримав таку. Пливучи собі далі,

⁷⁴⁰ Тібр охопив цей окраєць землі мов двома рукавами.

⁷⁴¹ Фебова чудо-змія, корабель залишивши латинський,

⁷⁴² Тут поселилась і, вигляд небесний прийнявши, поклала

⁷⁴³ Горю народному край — прибула з порятунком для Міста.

⁷⁴⁴ Все-таки цей Рятівник був прибульцем у наших святинях,—

⁷⁴⁵ Цезар став богом на рідній землі. Та не Марс і не тога,—

⁷⁴⁶ Хоч незрівнянний був тут, як і там, — не звитяжницькі війни.

⁷⁴⁷ Не громадянські діла і не звершень окрилена слава

⁷⁴⁸ Перетворили його на незнану зорю, на комету,—

⁷⁴⁹ Ні, він засяяв нащадком своїм: із діянь величавих

⁷⁵⁰ Найвидатніше — що саме його йменував своїм сином.

⁷⁵¹ Чи важливіше, скажіть, моревладних приборкати бритів.

⁷⁵² Дальню ріку — семигирловий Ніл, де зростає папірус.

⁷⁵³ На переможних пройти кораблях; нумідійців зухвалих

⁷⁵⁴ І кініфійського Юбу, і Понт, Мітрідатами гордий,—

⁷⁵⁵ Всіх подолати, зробити набутком народу Квіріна,

⁷⁵⁶ Бути достойним численних тріумфів, численні — відбувши.

⁷⁵⁷ Ніж породити такого вождя, за чийого правління

⁷⁵⁸ Роду людському, всевишні боги, ви так щедро сприяли!

⁷⁵⁹ Щоб не походив цей муж од людського, од смертного сім'я.

⁷⁶⁰ Той мусив стати безсмертним. Помітила те злотосяйна

⁷⁶¹ Мати Енея, помітила те, що нависла жорстока

⁷⁶² Смерть над верховним жерцем, що піднесено змовницьку зброю,

⁷⁶³ Зблідла й, кого б із богів не зустріла, сумна, по дорозі,—

⁷⁶⁴ «Глянь, — нарікала, — з яким-то завзяттям кують проти мене

⁷⁶⁵ Лихо, з яким-то лукавством на голову мітять єдину,

⁷⁶⁶ Що залишилася нині мені від Іула-дарданця!

⁷⁶⁷ Доки ж то мають одну лиш мене обсідати турботи?

⁷⁶⁸ То мене буйний Тідід калідонським поранює списом,

⁷⁶⁹ То непокоять погано захищені мури троянські,

⁷⁷⁰ То, безпорадна, дивлюсь, як мій син, по морях наблукавшись.

⁷⁷¹ До безгомінного краю спускається, в темні оселі;

⁷⁷² З Турном, рутульським вождем, а по правді — з Юноною радше

⁷⁷³ Вперту провадить війну. Та навіщо пригадую давні

⁷⁷⁴ Прикрощі роду мого? Не колишній — сьогоднішній острах

⁷⁷⁵ Душу гнітить: онде гострять мечі проти мене злочинці!

⁷⁷⁶ Ви ж зупиніть їх, молю! Одверніть лиходійство жахливе!

⁷⁷⁷ Вести вогонь хай не згасне, залитий понтифіка кровю!»

⁷⁷⁸ Місця на небі собі не знаходячи, тужить Венера —

⁷⁷⁹ І сколихнула Всевишнім серця, але сестер одвічних

⁷⁸⁰ Присуди сплетено так, що й богам розірвати їх годі.

⁷⁸¹ Все ж виявляють близької біди недвозначні знамення:

⁷⁸² Кажуть, у хмарах важких наче зброя раз по раз бряжчала.

⁷⁸³ Труби та грізні роги подавали свій голос із неба,

⁷⁸⁴ Передвіщаючи гріх. Навіть сонце, сумне та поблякле,

⁷⁸⁵ Світло мертвотно-бліде по тривожній землі розсівало.

⁷⁸⁶ Серед зірок де-не-де смолоскипи зринали багряні.

⁷⁸⁷ З хмар дощових опадали на землю криваві краплини.

⁷⁸⁸ Темною ржею на досвітку й Люціфер голубоокий

⁷⁸⁹ Всіяний був; було кров'ю забризкане й місячне коло.

⁷⁹⁰ Пугач могильний на кожному кроці стогнав лиховісно.

⁷⁹¹ Слізьми спливали обличчя богів із слонової кості.

⁷⁹² Кажуть, то спів, то погроза в священних гаях розлягались.

⁷⁹³ Жертва на користь не йшла. Про страшні потрясіння звіщало

⁷⁹⁴ Хворе нутро; перетнутою лезом бувала й печінка.

⁷⁹⁵ Всюди — на площі міській, біля кожного дому та храму

⁷⁹⁶ Пси завивали вночі; потривожені тіні померлих,

⁷⁹⁷ Кажуть, никали, німі, вулицями й здригалося Місто.

⁷⁹⁸ Не відвернули, однак, ні насильства, ні рішення Долі

⁷⁹⁹ Перестороги богів. Лиходії до храму святого

⁸⁰⁰ З голим мечем увійшли! Не знайшли для переступу й крові

⁸⁰¹ Іншого місця на цілий наш Рим — лиш оселю сенату!

⁸⁰² Щойно тоді Кітерея, сплеснувши руками, в розпуці

⁸⁰³ Б'є себе в груди, нащадка окутати хмарою хоче,—

⁸⁰⁴ Так, як Паріса від гніву Атріда колись приховала,

⁸⁰⁵ Як непомітно й Енея спасла від меча Діомеда.

⁸⁰⁶ Батько ж їй каже таке: «Проти Долі незборної хочеш,

⁸⁰⁷ Доню, піднятись, одна? Завітай-но до сестер могутніх,

⁸⁰⁸ Трьох віковічних богинь: на основі стійкій там обширний

⁸⁰⁹ Стіл, а на ньому — події, вкарбовані в мідь та залізо.

⁸¹⁰ Вічні, незгладні вони; ні громів, які небо стрясають,

⁸¹¹ Ні блискавиць, ані поштовхів жодних вони не бояться.

⁸¹² В крицю вкарбовано там і твого божественного роду

⁸¹³ Суджений Долею шлях. Я про нього читав і затямив,

⁸¹⁴ Тож і тобі сповіщу про майбутнє твого покоління.

⁸¹⁵ Той, чия доля тебе непокоїть, завершує нині

⁸¹⁶ Вік свій — усі ті роки, що належать землі, Кітереє.

⁸¹⁷ Вступить він богом на небо й у храмах шанований буде,

⁸¹⁸ Вдячний тобі за це й сину, що, ймення його перейнявши,

⁸¹⁹ Прийме на плечі державний тягар і за батька звитяжним

⁸²⁰ Месником стане, бо я буду з ним невідступно на війнах

⁸²¹ Ласки попросять у нього, вождя, по виснажній облозі

⁸²² Мури Мутіни, подавшись; його і Фарсал пригадає;

⁸²³ Кров'ю пролитою зросяться знов ематійські Філіппи.

⁸²⁴ Ймення гучне заніміє на дні Сіцілійського моря.

⁸²⁵ З римським вождем надаремно побравшись, впаде єгиптянка,

⁸²⁶ Повна шалених надій, і розвіються п'яні погрози,

⁸²⁷ Нібито має Канопові наш Капітолій служити.

⁸²⁸ Втім, чи назву тут чужинців усіх, що на схід і на захід

⁸²⁹ Від Океану живуть? Де людина селитися може,—

⁸³⁰ Там буде влада його; буде й море йому слугувати.

⁸³¹ Миром осяявши землі довкіл, на права горожанські

⁸³² Зверне думки свої й найсправедливіші видасть закони —

⁸³³ Прикладом власним поправивши звичаї, зверне, провидець,

⁸³⁴ Зір на прийдешні віки; покоління наступні побачить

⁸³⁵ І побажає, щоб син, осяйної дружини нащадок,

⁸³⁶ Разом з ім'ям перейняв і про Рим невсипущу турботу.

⁸³⁷ Тільки тоді, як зрівняється віком із старцем пілоським.

⁸³⁸ Небо підхопить його, між родинні сузір'я помістить…

⁸³⁹ Цю ж його душу стійку, що з грудей вилітає крізь рани,

⁸⁴⁰ Зоряним сяйвом зроби, хай на наш Капітолій, на форум

⁸⁴¹ Вічно з небесних осель споглядає божественний Юлій!»

⁸⁴² Щойно він вимовив те, благодатна Венера негайно

⁸⁴³ В римський сенат із ефіру спустилась і там, непомітна,

⁸⁴⁴ Цезаря душу взяла; не могла допустити до того,

⁸⁴⁵ Щоб у повітрі, як дим, розпливлась — між зірок оселила.

⁸⁴⁶ Поки несла — мовби жар усе дужчий обпалював лоно,

⁸⁴⁷ І відпустила її, й, спалахнувши, душа піднялася

⁸⁴⁸ Вище, ніж місяць; майнувши в просторах вогненним волоссям.

⁸⁴⁹ Зіркою вже мерехтить. Поглядає з висот на великі

⁸⁵⁰ Синові справи — й радіє всім серцем його перевазі.

⁸⁵¹ Хоч заперечує син, щоб його прославляли над батька,

⁸⁵² Вільна, проте, й не покірна наказу ніякому слава

⁸⁵³ Першість йому надає, тільки в цьому йдучи проти нього.

⁸⁵⁴ Так поступився Атрей Агамемнону: синові — батько;

⁸⁵⁵ Так над Егеєм піднявся Тесей, так Ахілл — над Пелеєм;

⁸⁵⁶ Так, — щоб нарешті я міг відповідніший приклад подати,—

⁸⁵⁷ Древній Сатурн од Юпітера менший. В ефірних оселях

⁸⁵⁸ Обширом світу потрійного править Юпітер. А землю —

⁸⁵⁹ Августу він доручив, отже, й Август — владар наш і батько.

⁸⁶⁰ Ви, охоронці-боги, що колись відвели від Енея

⁸⁶¹ Меч і вогонь! Ви, місцеві боги, ти, Квіріне, хто наше

⁸⁶² Місто заклав, нездоланного Ромула батьку — Градіве,

⁸⁶³ Ти, що в пошані святій між пенатами Цезаря, Весто,

⁸⁶⁴ З Вестою Цезаря й ти, хто при вогнищі став, Аполлоне!

⁸⁶⁵ Ти, хто в тарпейській високій святині, Юпітере-батьку!

⁸⁶⁶ Всі, кого чистий душею співець закликать має право:

⁸⁶⁷ Хай не спішить надійти, хай живими вже й нас не застане

⁸⁶⁸ День, коли Август, цей світ залишивши, — своє володіння,—

⁸⁶⁹ Зійде на небо й сприяти побожним іздалеку буде!

⁸⁷⁰ Ось і завершено труд. Ні вогонь, ні залізо, ні злобна

⁸⁷¹ Давність не владні над ним, ані гнів руйнівний Громовержця.

⁸⁷² Хай надлетить неминучий той день, що за правом одвічним

⁸⁷³ Тіло бере, — закінчиться лиш никле моє існування:

⁸⁷⁴ В день цей єства свого кращою часткою, звившись над світом.

⁸⁷⁵ Злину до зір, і ніщо не схитне, не затре мого ймення.

⁸⁷⁶ Всюди, куди б на землі не прослалася Римська держава,

⁸⁷⁷ Буду в людей на устах і, якщо таки можна покластись

⁸⁷⁸ На прозорливість співця, — возвеличений, житиму вічно.