Монолітне болото або ЗАТ БЮТ

Післямова

Шановна Юліє Володимирівно, я не звик ховатися в окопах і відсиджуватися за чужими спинами. Можу з певністю казати, що завжди був на передовій. І не лише Вам, шановна, та очолюваній Вами «Батьківщині» у непрості для Вас часи підставляв своє плече. Ще із шкільної парти я керувався словами Івана Котляревського: «Коли общеє діло в упадку, забудь отця, забуть і матку - лети повинність ісправлять». Я її й виконував, як міг. Помаранчева революція застала мене у санаторії міста Трускавця. Вже у понеділок 22 листопада 2004 року я уважно слідкував за подіями, і коли почув, що опозиція пропонує прийняти Закон щодо подолання політичної кризи, то зразу ж подзвонив до Вас, але ні з Вами ні з О.Турчиновим годі було з’єднатися, і я телефоном переговорив із моїм давнім другом Василем Червонієм із фракції «Наша Україна» та підказав, аби приймали не Закон, який Президент нізащо не підпише, і тому він ніколи не набере чинності, і не постанову, яка має меншу суспільну вагу, а Акт про владу, який, на відміну від закону, не потребує підпису Президента. І це буде юридично правильно бо, згідно з Конституцією України, Верховна Рада приймає закони, постанови та інші акти. І лише закони мають підписуватися Президентом України - решта лиш Головою Верховної Ради. Досвід Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року вже був. Моя пропозиція відкривала шлях для правовою вирішення проблеми кризи в Україні. Василь Червоній мені подякував за підказку і взяв її на озброєння. Знаю, що вже був підготовлений проект такого Акту. У цей же день, 22 листопада 2004 року, я виступив у Трускавці на велелюдному мітинзі і вніс пропозицію влаштувати у місті демонстрацію протесту, пікетувати міську раду і вимагати від неї прийняття рішення на підтримку народного Президента Віктора Ющенка. Тоді ще ми не знали, що саме таке рішення вже прийняла Львівська міська рада - все відбувалося паралельно. Трускавецька за часом виявилася другою; ввечері про ці рішення передав «5-й канал» і це привело до ланцюгової реакції. В наступні дні подібні рішення почали приймати десятки і сотні місцевих рад по всій Україні. Але Львівська і Трускавецька були першими. А вже 23 листопада я був у Києві на Майдані, моя путівка так і пропала, із 24-х оплачених днів використав лише 5. А ще через два дні з Трускавця у Київ приїхала моя дружина - всю революцію ми провели у столиці. Там же були й мої діти Оксана та Андрій і всі мали роботу. Наша київська квартира перетворилася на притулок помаранчевих революціонерів: тут у дві зміни спали, милися, сушили одяг і взуття не лише мої земляки із Бродів, а й з інших куточків України. Це були справді неповторні та незабутні дні.

На Майдані я не лише виступив зі сцени, а й 24 листопада 2004 року вніс резолюцію, яка зобов’язувала народного Президента України Віктора Ющенка призначити міністрів оборони і внутрішніх справ. За неї проголосував увесь п’ятсоттисячний Майдан - це була форма тиску на діючий режим. Завдяки моїй безпосередній участі 25 листопада на Майдані відбулося перше Богослужіння великої групи священиків УГКЦ на чолі з єпископом Михаїлом Колтуном. Після цього кожен наступний день на Майдані розпочинався із служби Божої, яку відправляли священики різних конфесій.

Саме завдяки моїм зусиллям було заблоковано запасні в’їзди і входи до Адміністрації Президента України з боку вулиць Шовковичної і Лютеранської та в Кабінет Міністрів з боку вулиці Інститутської. Про ці ходи я знав ще з осені 1991 року, коли мені, як голові Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань націоналізації майна КПРС, їх показав один працівник ЦК КПУ. Ці запасні ходи пролягали крізь подвір’я прилеглих житлових будинків. Як виявилось, усі вони 24 листопада 2004 року аж кишіли від озброєних спецпідрозділів міліції, зокрема «Барса» і «Беркута». На мою пропозицію, народ заблокував ці під’їзди спочатку легковими автомобілями - люди не шкодували власної техніки. А згодом, за командою із штабу революції, на цих під’їздах поставили КАМАЗи і великі автобуси. Згодом беркутівці самі просилися, щоб їх із тих підворітень випустили, бо вони голодні, холодні і в туалет не мають де піти, а через протилежні ворота в Адміністрацію їх не пускають. У перший день блокування урядових будинків уночі з 24 на 25 листопада 2004 року я сам керував закриттям таємних в’їздів силами мітингуючих соціалістів, згодом робив це разом із польовими командирами, народними депутатами України Володимиром Філенком і Тарасом Стецьківим. Без надійного перекриття проходів, про які мало хто знав, величезні пікети революціонерів перед Адміністрацією Президента з обох боків вулиці Банкової та перед парадним і боковими входами до Кабінету Міністрів не мали б дієвого значення і виглядали б звичайною бутафорією.

У дні Помаранчевої революції Левко Григорович Лук’яненко розповів, що пропонував мою кандидатуру до складу Комітету національного порятунку, але Ви, шановні, її відхилили та запропонували іншу - свого ідейного соратника Михайла Бродського. Але я з цього трагедії не робив - бо й так сумлінно виконував те, що велів мій обов’язок.

Наголошую і на такій суттєвій обставині. Під час Помаранчевої революції я провів три ночі на Майдані, одного разу прийшов звідти аж о 15 годині і, що цікаво, не хотів спати - така була напруга. Я бачив уночі на Майдані багатьох народних депутатів України від нашоукраїнців і соціалістів, але жодного разу я чомусь не зустрів там ні одного бютівця. Ось так. Не знаю, може, вони чергували в інші дні. У цьому теж щось є - проводирі «Батьківщини» воліли щовечора красуватися на сцені Майдану, а до чорнової роботи вони не звикли. Ця обставина теж свідчить, що ми досить по-різному підходимо до вирішення багатьох питань. Політичної єдності ідей у нас із Вами, шановні, нема, бо цих ідей у Вас ніколи не було. Ви навіть не знаєте, що таке політична ідея. І виборчий список Ви склали не на основі якоїсь чіткої політичної ідеї, а на банальних бізнесових засадах. У нас із Вами був лише тимчасовий союз у боротьбі з режимом Кучми, Ви з ним боролись, аби врятувати Юлію Володимирівну від тюрми та захистити її бізнес від краху, а я з ним боровся із цілком інших мотивів. Тепер наші шляхи розійшлись. Безповоротно і назавжди.

Шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, прочитавши мій лист, Ви, мабуть, скажете: «Дмитро Чобіт виніс сміття із хати». Це справді так. Але хочу Вас запитати: «А для чого воно у хаті?» Хата, у тому числі і партійна, має бути передусім чистою. Йдеться навіть не про ВО «Батьківщина», а про Україну, адже саме тепер політичні партії визначатимуть її образ та вирішуватимуть її долю. Тому партії повинні бути передовсім чистими, чесними і відповідальними. І помилки, допущені в «Батьківщині», мають стати уроком для всіх.

Я цілком усвідомлюю, що оприлюднення мого листа до Вас, шановні Юліє Володимирівно, й Олександре Валентиновичу, може дещо вплинути на позицію виборців та відштовхнути їх від Вас. Але мене дуже тішить те, що з помаранчевих все одно не знайдеться жодного, хто голосуватиме за блок рідкісно безграмотного «проффесора» та двічі несудимого Януковича. Ті з потенційних прихильників БЮТ, які під впливом мною написаного змінять свою позицію, безперечно будуть голосувати за «Нашу Україну» або Українську Народну Партію. І від цього, я впевнений, Україні буде набагато більше користі.

І насамкінець. Шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентовичу, Ви не раз твердили, що Ваш літак на злеті. Однак не ясно, як довго триватиме політ - відомо інше: кожна дія має свій початок і свій кінець. Бажаю Вам, екіпажу та пасажирам швидкої і м’якої посадки.