На Мармурових скелях

14

З того краю Мармурових скель, що навпроти Маріни, ми могли сподіватися на допомогу ченця, отця Лампроза з монастиря святої Марії Лунаріс, що її в народі вшановують як святу Фальциферу. Цих двоє людей, пастух і чернець, були зовсім різні, як повно буває різних людей на землі, не менше ніж рослин. У старому шанувальникові кривавої помсти жили пасовиська, на яких іще не розтинав родючого шару ґрунту плуг, а в ченцеві — пухка земля виноградника, що за багато сторіч стала завдяки дбайливості людських рук такою м’якенькою, як пісок у пісковому годиннику.

Про отця Лампроза ми спершу почули з Упсали, а саме, від Ергарта, що був там хоронителем гербаріуму й постачав нам матеріал для наших праць. Нас тоді цікавив вид, у якому листки навколо стовбура ділять круг на сегменти, а саме, пазушні рослини, що лягли в основу органічних фігур, — і, зрештою, кристалізм, що незмінно надає сенсу ростові, як циферблат стрілці на годиннику. І ось Ергарт повідомив нам, що в нас же, біля Маріни, живе автор гарного твору про симетрію плодів — Філобіус, під ім’ям якого сховався отець Лампроз. Це повідомлення страшенно зацікавило нас, і ми відвідали ченця в монастирі святої Фальцифери, пославши йому спершу записку.

Монастир був так близько від нас, що ми бачили від свого скиту вершок його вежі. Монастирська церква належала до тих, яку відвідують прочани, і до неї вела дорога похилими луками, на яких так розкішно цвіли старі дерева, що крізь білий цвіт майже не прозирало зелене листя. Вранці дув гострий морський вітер, і в саду не видно було жодної живої душі; а все ж повітря в ньому, напоєне міццю того цвіту, настановлювало душу на високий лад, ніби ми йшли не справжнім, а казковим садом.

Невдовзі ми побачили монастир, що з пагорба дивився на широкий світ, і його церкву, збудовану в світському, радісному стилі. Ми вже здалеку почули гру органа, що супроводжувала спів, яким прочани вшановували чудотворний образ. Коли воротар провів нас до церкви, ми також склали шану тому образові. Ясна пані сиділа на троні з хмар, спершись ногами, наче на ослінчик, на молодий місяць, серпик якого був намальований у формі обличчя в профіль, задивленого вниз. Отже, Божа особа була зображена як сила, що панує над змінним, непостійним, і водночас її вшанували як ту, що дає і визначає долю.

Біля входу до келії нас перебрав від воротаря доглядач монастиря і провів до бібліотеки, що була під орудою отця Лампроза. Тут він просиджував години, передбачені на працю, і тут ми в оточенні мудрих фоліантів часто провадили з ним розмови. Коли ми вперше переступили той поріг, отець саме повернувся з монастирського саду й стояв посеред тихої бібліотеки зі стебельцем темно-червоних косариків у руці. Він іще був у крислатому касторовому капелюсі, а на білому плащі вигравало барвисте світло, що падало з вікна галереї.

То був чоловік років п’ятдесяти, середній на зріст, гарної статури. Підійшовши ближче, ми збентежилися, бо обличчя й руки ченця здалися нам незвичайними й чудними — наче в мерця, аж важко було повірити, що в них текла кров і жевріло життя. Ніби вони були зліплені з м’якого воску й через це міміка в нього дуже повільно пробивалася назовні і більше виявлялася не в рисах обличчя, а в тому, що воно світлішало. Це справляло враження дивної твердості й значущості, особливо як він за своєю звичкою під час розмови підіймав руку. І все ж тому тілові притаманна була вишукана зграбність, яку йому немовби вдихнули ззовні, як у ляльку повітря, що робить її схожою на живу. Не бракувало йому й веселості.

Під час вітання Ото, щоб похвалити образ, сказав, що він добачає в Божистій постаті поєднання чару Фортуни з чаром Вести, — на що чернець ввічливо схилив голову, а потім, усміхнувшись, підвів на нас очі. Видно, він, поміркувавши, сприйняв тих кілька слів як данину нашій зустрічі.

З тієї та інших розмов ми зрозуміли, що отець Лампроз уникав дискусії; до того ж його мовчанка діяла на співрозмовника дужче за слово. Інакше він поводився, коли мова заходила про науку, в якій його зараховували до великих знавців, хоч він і не брав участі в суперечках різних шкіл. Його засада була така: кожна теорія в природознавстві є внеском до генези, бо людський розум у кожному віці зачинає тлумачити творіння наново — і в кожному тлумаченні правди не більше, ніж життя в листку, який розвивається і дуже швидко гине. Через те він звав себе ще й Філобіусом, «тим, що живе в листі», — з властивої йому дивної суміші скромності й гордощів.

Те, що отець Лампроз не любив суперечки, було також ознакою ввічливості, доведеної в ньому до високої досконалості. А що він ще й перевершував співрозмовника в знаннях, то вислуховував і потім переказував його мову, таким чином у якомусь вищому розумінні схвалюючи її. Так він відповів і на вітання Ото, і не тільки через доброту, яку духівництво набуває за довгі роки і зміцнює, мов шляхетне вино, а й через свою чемність, яку виховують у значних родинах і яка для їхніх нащадків стає другою вдачею, що ніколи не буває обтяжливою. Але водночас і через гордість — бо коли хтось має владу, то він має і свою тверду думку й не зважає на міркування інших.

Казали, що отець Лампроз походив із давнього бургундського роду, проте сам він ніколи не говорив про минуле. Зі свого світського життя він зберіг перстень із печаткою, де на червоному карнеолі були вирізьблені крила грифа, а під ними девіз: «Моє терпіння має причину». В цьому також виявлялися обидва полюси його єства — скромність і гордість.

Скоро наші відвідини монастиря святої Фальцифери почастішали. Ми бавили час то на квітнику, то в бібліотеці. Таким чином наша «флорула» дуже збагатилася, бо отець Лампроз уже багато років збирав рослини біля Маріни, і ми ніколи не верталися від нього без паки аркушів гербарію, кожен із яких був підписаний його рукою і був маленьким витвором мистецтва.

Не менш корисним було це знайомство для нашої праці про симетричність, бо для будь-якого плану багато важить можливість обмірковувати те чи інше в ньому з розумною людиною. Якщо ж говорити про наш задум, то скоро ми впевнилися, що отець Лампроз цілком непомітно і без будь-яких претензій на авторство прилучився до його здійснення. Він не тільки був добре обізнаний із цими явищами, а й умів звернути нашу увагу на особливо яскраві моменти, що, мов блискавкою, осявали нам сенс нашої праці.

Особливо запам’ятався нам один із таких випадків. Якось уранці отець повів нас до квітника на узбіччі, який перед тим полов монастирський садівник, на місце, накрите червоною крамниною. Він сказав, що вберіг там від сапи одну рослину, яка потішить наше око, — та коли підняв крамнину, під нею виявилося не що інше, як молодий кущик одного з видів подорожника, якому Лінней дав назву «major» і який можна знайти на кожній стежці, де тільки ступала людська нога. А проте як ми нахилилися й уважно оглянули його, то виявилося, що він незвичайно великий і правильної форми; округлість його утворювала рівне зелене коло, яке ділили на частки й оточували зубчастою лямівкою листки, а посередині світилося осердя, що з нього ті листки росли. Той витвір природи був свіжий і тендітний у своїй рослинній субстанції й одночасно незламний у вишукано мудрій симетричності. Ми заніміли в побожному захваті й відчули, як у наших серцях бажання жити поєдналося з бажанням померти; підвівшись, ми мовчки глянули в усміхнене обличчя отця Лампроза. Він довірив нам таїнство.

Ми ще й тому високо цінували години, які нам дарував отець Лампроз, що він користувався великою пошаною серед християн і до нього горнулися люди, які шукали поради і розради. Але його любили й ті, що поклонялися дванадцятьом богам, чи ті, що походили з півночі і вшановували Асів у просторих повітках та обгороджених гайках. Коли вони приходили до нього, він і їм від щирого серця давав духовну допомогу, але не в священицькій формі. Брат Ото, який знав багато монастирів і таїнств, не раз називав найдивовижнішою рисою того мудрого ченця його вміння поєднувати такий високий рівень знань із суворими правилами. Ото казав, що догма також, мабуть, проходить процес одухотворення — наче вбрання, яке на першій стадії вишивають золотом та багрянцем і яке потім із кожним кроком набуває невидимої якості, тимчасом як візерунок поволі втрачає на світлі свою красу.

З перебігом тих подій отця Лампроза, якому виявляли довіру всі сили, що діяли на терені Маріни, оточив ореол цілковитої святості. Він, мабуть, бачив краще, ніж будь-хто інший, гру, яка там точилася, і тому нас неабияк дивувало, що він у своєму монастирському житті не переймався нею. Навпаки: що ближче підступала небезпека, то, здавалося, веселішим він ставав і яскравіше світилася його душа.

Ми часто говорили про це, сидячи у своїй келії біля коминка, де горіла виноградна лоза, — бо в тривожні часи такі люди здіймалися, як вежі, над хисткою юрбою. Інколи ми питали себе: може, йому здається, що хвороба зайшла надто далеко, аби її лікувати? Чи, може, скромність і гордість не дають йому втрутитись у боротьбу партій ані ділом, ані словом? Та, мабуть, найкраще визначив причину його дивної поведінки брат Ото, сказавши, що люди такої вдачі, як у нього, не створені для знищення страхітливого, — вони створені для того, щоб ступати в найпекучіше полум’я, як до батьківського дому. Він, що, немов мрійник, живе за мурами монастиря, може, єдиний із нас перебуває в цілковитій реальності.

Та хоч як там було, а отець Лампроз, не дбаючи про свою безпеку, вірно піклувався про нас. Часто від нього надходили цидулки, підписані ім’ям Філобіус, у яких він радив нам піти на екскурсію в те чи те місце, де траплялися рідкісні квітки, що саме цвіли. Ми тоді здогадувалися, що він о певній годині хотів із нами зустрітися в якомусь відлюдному місці, й відповідно діяли. Він дізнавався багато такого, що трималося в суворій таємниці, тому, певне, й обирав цю форму спілкування з нами.

Зауважили ми й те, що його гінці, як нас не було вдома, передавали нам листа через Еріо, а не через Лампузу.