На Мармурових скелях

17

Ми помітили, що дні, коли ми нудили світом, були туманні, край тоді втрачав своє веселе обличчя. Туман здіймався з лісів, наче з відьомської кухні, і широкими хвилями ринув на Кампанью. Він збирався перед Мармуровими скелями, а як сходило сонце, повільними потоками котився в долину і невдовзі заливав її по самий шпиль собору білою імлою. За такої погоди нам здавалося, що нас зраджує зір, і ми відчували, як до країни, немов під грубим покривалом, заповзає лихо. Тому ми добре робили, що просиджували день при світлі в будинку за келихом вина; а проте нам часто кортіло вийти з дому. Бо нам не тільки здавалося, що надворі орудують «світляки», а й що водночас країна набула іншої форми — наче стала не зовсім реальною.

Тому часто ми й туманними днями зважувалися йти на екскурсію і тоді відвідували насамперед пасовиська. І завжди ставили собі за мету роздобути певне зілля; ми прагнули, коли можна так сказати, триматися в хаосі за Ліннеєве диво, бо це та вежа, з якої розум оглядає пояси дикого росту. В цьому розумінні часто маленька рослина, яку ми виривали, давала нам важливе свідоцтво.

До цього долучалося ще й дещо інше, ніби сором, — річ у тому, що ми не вважали ту лісову потолоч своїми супротивниками. З цієї причини ми завжди трактували себе як мисливців за рослинами, а не як борців із ницим злом, тому обминали його, як обминають на дорозі болото чи диких звірів. Ми не визнавали за лемурами свободи волевияву. Такі сили ніколи не повинні визначати нам закон до такої міри, щоб у нас правда згасла в очах.

У такі дні східці, що вели на Мармурові скелі, були мокрі від мряки, а холодний вітер наганяв на них усе нові пасма туману. Хоч на пасовиськах багато що змінилося, але ми ще добре знали давні стежки. Вони вели через руїни багатьох садиб, які тепер повивав холодний запах пожежі. В завалених стайнях біліли кістяки худоби, з ратицями та рогами і навіть іще з ланцюгом на шиї. Посеред подвір’я громадилися хатні речі, що їх «світляки» викидали з вікон, а потім плюндрували. Між столом і стільцем лежала розтрощена колиска, а навколо неї буяла кропива. Лише зрідка ми натрапляли на невеликі групи пастухів, що вели худобу; тієї худоби було небагато, і вона ледве трималася на ногах. Від падла, що гнило на луках, спалахнула епідемія, і череди дуже порідшали. Коли лад порушується, то від того нікому немає добра.

За годину ми наткнулися на садибу старого Беловара, що майже єдина нагадувала давні часи, бо була повна худоби й стояла неушкоджена у вінку зелених лук. А все через те, що Беловар був одночасно вільний пастух і ватажок роду й що від самого початку заворушення оберігав свій маєток від усяких волоцюг, і вже віддавна жоден ловець та жоден «світляк» не зважувався навіть на далекій відстані пройти повз нього. Вбивство кожного з них на луці чи в чагарях він зараховував до своїх добрих вчинків і з цієї причини вирізав не один новий карб на своєму кинджалі. Він суворо стежив за тим, щоб кожна худобина, яка загинула в його володіннях, була глибоко закопана й посипана вапном — мовляв, хай від неї не поширюється погане повітря. Тож до нього йшлося крізь великі череди червоної та рябої худоби, а його дім та стодоли ще здалеку сяяли чистотою і достатком. І божки, що охороняли його межі, завжди сміялися нам назустріч, лискучі від свіжих жертв.

Під час війни інколи буває, що зовнішній форт іще стоїть непорушний, коли фортеця давно впала. Отак для нас дім старого був опорним пунктом. Там ми могли відпочити в цілковитій безпеці й поговорити зі старим, поки Міліна, його молода жіночка, готувала нам на кухні вино з шафраном та варила пампушки в казанку з маслом. У старого ще була жива мати, що мала вже майже сто років, а проте ходила по хаті й по подвір’ї рівна, як свічка. Ми любили поговорити з нею, бо вона розумілася на зіллі й знала примовки, від яких скипається кров. А ще вона обмацувала нас рукою, коли ми прощалися, щоб іти далі.

Здебільшого старий брався проводжати нас, але ми не дуже хотіли брати його. Здавалося, що його присутність накликала на нас розбишак із лісових селищ, так, як собаки починають ворушитися, коли навколо поля пробігає вовк. Старому це було до душі, але ми мали інше на думці. Ми йшли без зброї, без охоронців, одягнені в легкі сріблясто-сірі плащі, щоб бути не такими помітними в тумані. Потім мочарами, зарослими мохом та очеретами, ми обережно, навмання бралися до узлісся.

Дуже швидко, як луки лишалися позаду, ми помічали, що тепер загрозлива влада ближче до нас і що її сила тут більша. В чагарях клубочився туман, очерет шелестів на вітрі. Навіть земля, якою ми ступали, здавалася нам іще чужішою і невідомішою. А насамперед непокоїло те, що ми не впізнавали цього краю. Тоді він ставав непевним і підступним, а ця рівнина схожою на ті, які часом бачиш у сні. Щоправда, завжди були місця, які ми твердо пізнавали, але поруч із ними з’являлися, наче острови, що виринають з моря, нові, загадкові смуги. Щоб добре, до кінця зорієнтуватися в тій місцевості, нам треба було напружувати всі свої сили. Тому ми воліли уникати тих пригод, яких так хотілося старому Беловарові.

Часто ми йшли так мохами й очеретами багато годин, зупиняючись тільки перепочити. Я не описую подробиць тих мандрівок, бо ми робили те, що лежить поза спроможностями мови, а тому не підлягає чарам слова. Адже кожен може пригадати собі, що вві сні чи в глибокій задумі його дух напружено поривався в ті царини, які не можна описати. Наче він силкувався вибратись із лабіринту або розгледіти рисунки, закладені в рисунок-загадку. І часом він отямлювався після сну або після задуми на диво зміцнілим. Нам здавалося, що в боротьбі навіть мови замало, а треба добутися аж до глибини сну, щоб подолати загрозу.

І справді, коли ми стояли там на самоті серед мохів та очеретів, у нас і навколо нас часто розпочиналася ніби якась шахова партія з ходами й відповідями на них. Туман тоді ставав іще густіший, накочувався ще більшими хвилями, а проте одночасно і в наших душах наче росла сила, яка творить лад.