На Мармурових скелях

27

Скочивши через живопліт, я майже впав на м’яку грядку з лілеями і вражено побачив, що город дивно освітлений. Квітки й кущі променіли в синьому світлі, наче намальовані на порцеляні, а потім оживлені закляттям.

Нагорі біля кухні стояли Лампуза з Еріо, задивившись на пожежу. А в альтанці я побачив брата Ото у святковому вбранні; він прислухався до гамору на кам’яних сходах, якими, немов гірський потік, ринули лісові шкуродери з собаками. Ось вони пробігли повз живопліт, наче купа щурів, і затарабанили кулаками в садову браму. І тоді Ото всміхнувся й підняв до очей лампу з гірського кришталю, в якій танцював синій вогник, — мабуть, перевіряв її. Він, здавалося, майже не помітив, як під ударами псарів брама тріснула і як темна зграя переможно вдерлася на город. Перед вів Шифон Руж, навколо шиї якого поблискували леза.

Зграя бігла до мене, і я покликав на допомогу Ото, що й далі, ніби прислухаючись, стояв у альтанці. Та він, видно, не почув мене, бо навіть не глянув у мій бік, а обернувся і, тримаючи перед собою лампу, зайшов до гербаріуму. Ото повівся як брат по духу — оскільки напасники могли знищити працю, якій ми присвятили своє життя, він мусив увічнити її, а не думати про фізичну небезпеку, що загрожувала мені.

Потім я покликав Лампузу, що, згорнувши руки на грудях, і далі стояла перед дверима до кухні. Обличчя її освітлювало сяйво пожежі, і я побачив, що вона, блиснувши зубом у похмурій посмішці, тільки ледь глянула на ватагу, яка наближалася до мене. З її вигляду я впевнився, що мені нема чого сподіватися від неї співчуття. Поки я зачинав дитину її дочці, мечеи у руці, долав ворогів, вона ставилася до мене прихильно; але для неї кожен переможець годився в зяті, так само як вона зневажала кожного переможеного.

І тоді, коли Шифон Руж уже налаштувався скочити на мене, на допомогу мені прийшов мій Еріо. Хлопець схопив срібного казанця, який іще стояв на подвір’ї після годівлі змій, і задзвонив у нього, але не дерев’яною ложкою, а металевою виделкою. Вона видобула з казанця звук, схожий на сміх, — від того звуку людина й тварина ціпеніє. Я відчув, як ущелини біля підніжжя Мармурових скель задвигтіли, а за хвилю повітря сповнилося свистом із сотень ротів. До синього світла, в якому тонув город, враз додалося інше, ясне, — то зі своїх розколин, поблискуючи, ринули списоголовці. Вони плазували грядками, як мерехтливі канчуки, і, звиваючись, здіймали цілий вихор пелюсток із квіток. Потім розташувалися на городі золотим колом і повільно звелися вгору на рівень людського зросту. Голови їхні хиталися з боку в бік, наче маятники, а виставлені для нападу зуби поблискували, як смертельно небезпечні зонди, що виглядають із кривих скляних посудин, наповнених отрутою. Під час того танцю чулося тихе сичання, як сичить у воді розпечена криця, коли її гартують; а ще лунало тоненьке клацання рогових пластинок, схоже на клацання кастаньєт мавританських танцівниць.

Посеред того хороводу стояли з виряченими очима лісові головорізи, закам’янівши зі страху. Найвище звелася Графиня, вона погойдувала ясним щитком перед Шифоном Ружем і, ніби граючись, виписувала навколо нього своїм пружним тілом різні фігури. Собака, тремтячи й настовбурчивши шерсть, стежив за її граційними рухами, — тоді Графиня немовби ледь торкнулася його вуха, і кровожерне страховисько в смертельних корчах, кусаючи власного язика, покотилося на грядку поміж лілей.

То був знак для решти танцівниць, і вони накинулися на свою здобич, так тісно обвивши її золотими кільцями, що, здавалося, тільки одне вкрите лускою тіло обплело людей і собак. І здавалося, що тільки один передсмертний крик вихопився з тієї міцної мережі і його відразу притлумила непереборна сила отрути. Тоді блискуче плетиво розпалося, і змії спокійними вигинами поплазували назад до своїх розколин.

Стоячи посеред городу, вкритого темними, набряклими від отрути трупами людей і собак, я підвів очі на Еріо. Він повертався до кухні з Лампузою, що гордо й ніжно вела його за руку. Хлопець усміхнувся й помахав мені вільною рукою. Двері, зарипівши, зачинилися за ними. Тоді я відчув, що кров вільніше потекла моїми жилами й що чари, які посіли мене, спали. І моя права рука знов слухалася мене, як раніше. Я квапливо подався до скиту, тому що боявся за Ото.