На Мармурових скелях

5

Лампузина кухня заглиблювалася в мармурову скелю. Такі печери були в давнину притулком для пастухів, а пізніше їх, як житла циклопів, почали перетворювати на господарські приміщення. Вже з самого ранку стару було видно біля печі, де вона варила юшку на сніданок Еріо. До кухні прилягали ще глибші печери, в яких пахло молоком, овочами та наливками. Я рідко бував у тій частині скиту. Лампузина присутність викликала в мене прикре почуття, і я не хотів наражатися на нього. Зате Еріо знав тут кожен куточок.

Не раз я бачив біля старої в кухні і брата Ото. Я, мабуть, йому завдячую те щастя, яке приніс у моє життя Еріо, плід кохання Сільвії, Лампузиної дочки. Ми тоді служили в пурпуровій кінноті і брали участь у поході на захист вільних народів Альта Плани, того разу невдалому. Часто, їдучи в гори, ми бачили Лампузу, що стояла біля своєї хатини, а біля неї — струнку Сільвію в червоній хустці та червоній сукні. Ото їхав поряд зі мною, коли я підняв із пороху фіалку, яку Сільвія вийняла зі своїх кіс і кинула на дорогу, й коли ми поминули їх, він застеріг мене від тих відьом, старої та молодої,— застеріг глузливо, хоча в голосі його бриніла стурбованість. Ще дужче, ніж його глузи, роздратував мене Лампузин сміх, з яким вона оглядала мене, — я сприйняв його як сміх безсоромної звідниці. Проте невдовзі почав навідуватися до її хатини.

Повернувшись після звільнення зі служби до Маріни й оселившись у нашому скиті, ми довідалися про народження дитини й про те, що Сільвія покинула її і десь помандрувала з чужим народом. Звістку я сприйняв як невчасну — насамперед тому, що надійшла вона саме тоді, коли в мене після злигоднів походу заповідалася тиха праця.

Тож я уповноважив Ото знайти Лампузу, щоб поговорити з нею і надати їй ту допомогу, яку він вважає за доречну. Та як же я здивувався, коли довідався, що він не довго думаючи забрав дитину разом зі старою до нашої господи; а проте дуже швидко виявилося, що так було найкраще для всіх нас. І так само як доречність якогось вчинку визначається, зокрема, в тому, що ним ще й завершується етап, так і Сільвіїне кохання постало переді мною в новому світлі. Я побачив, що ставився до неї та до її матері упереджено і що я також надто легковажив її, бо легко знайшов, як легковажать шляхетний камінь, що виблискує в поросі на дорозі, вважаючи його за скельце. А втім, усе цінне дістається нам тільки випадково — і найкраще дістається задарма.

Правда, щоб так усе владнати, потрібна була безсторонність, властива братові Ото. Його засадою було трактувати людей, що заходили з нами в ближчі стосунки, як рідкісні знахідки, виявлені під час мандрів. Він любив називати тих людей оптиматами, натякаючи цим, що всі вони належать до аристократії цього світу й що кожне з них здатне віддати нам найкраще, що має. Він вважав людину за вмістище дивовижного й визнавав за нею найвищі права, такі самі, як мають володарі цього світу. І справді, я бачив, що всі, хто опинявся біля нього, оживали, наче рослина, яка прокидається від зимового сну, — не тому, що ставали кращі, а що ставали більше самі собою.

Лампуза, переїхавши до нас, відразу ж перебрала на себе господарство. Робота в неї ніби сама робилася, та й на городі вона не сиділа склавши руки. Тим часом як ми з Ото садили все суворо за правилами, вона висівала насіння абияк і давала бур’янові рости, як йому хочеться, а проте без великих зусиль збирала і насіння, і городини втричі більше за нас. Я не раз бачив, як вона, глузливо посміхаючись, розглядала на наших грядках овальні порцелянові таблички, на яких Ото чітко, як на етикетках, повиписував рід та вид. І тоді з рота в неї виглядав, мов бивень, єдиний великий передній зуб, який іще лишився.

Хоч я, наслідуючи Еріо, називав її бабусею, вона зі мною говорила майже про самі лише господарські справи і часто досить буркітливо, як говорять ключниці. Сільвіїне ім’я між нами ніколи не зринало. Незважаючи на це, мені було прикро згадувати, що Лаурета другого вечора після тієї ночі на валу прийшла по мене. А проте саме тут стара виявила особливу привітність і швидко принесла вино, сморжі й солодке печиво, щоб прийняти гостю.

Еріо давав мені природну радість батьківства й духовну втіху усиновлення. Нам подобалася його тиха, уважна вдача. Всі діти мають звичку наслідувати те, що, як вони бачили, робили дорослі в їхньому маленькому світі, тому й Еріо рано прихилився до рослин. Ми часто помічали, як він довго сидів на терасі, щоб не прогавити, як ось-ось розцвіте лілея, і коли вона розпукувалася, біг до бібліотеки, щоб потішити тією звісткою Ото. Так само він любив стояти рано-вранці перед мармуровим басейном, у якому ми вирощували водяну троянду з Ціпангу, — її пуп’янок з ледь чутним звуком лопався від першого сонячного променя. У гербаріумі я також поставив для нього маленького стільчика — він часто сидів там і спостерігав, як я працюю. І коли я відчував його тиху присутність біля себе, у мене прибувало снаги, ніби глибинний, веселий вогник життя, що горів у його малому тілі, надавав речам нового освітлення. Мені здавалося, що тварини хотіли бути поблизу нього, бо завжди, коли я бачив його на городі, навколо нього кружляли червоні жучки, яких у народі звуть сонечками; вони сідали йому на руки, гралися навколо його чубчика. Дивне було й те, що змії на Лампузин поклик оточували казанець мерехтливим плетивом, а коли їх кликав Еріо, утворювали фігуру кружала з променями. Перший це помітив брат Ото.

Отже, сталося так, що наше життя почало відбігати від тих планів, які ми снували. Скоро ми помітили, що це тільки пішло на краще нашій праці.