На Мармурових скелях

8

Шукаючи Фортуніо, я пробрався у північний край цих лісів, а наш скит стояв недалеко від його південного кінця, що доходить до межі Бургундії. Повернувшись до Маріни, ми застали в ній хіба тінь від колишнього ладу. Досі той лад майже від часів Карла був непорушний, бо чужі володарі приходили й відходили, а народ, що плекав там виноград, залишався зі своїми звичаями й законами. До того ж під впливом багатства і чарів цієї землі кожна влада швидко лагіднішала, хоч би яка була жорстока спочатку. Так краса діє на силу.

Але війна за Альта Плану, яку провадили так, наче боролися з турками, лишила глибші карби. Вона подіяла, мов той мороз, від якого тріскається осередок дерева і наслідки якого часто видно аж за кілька років. Спершу життя біля Маріни йшло далі своїм колом; воно було таке, як віддавна, і водночас не таке. Інколи, стоячи на терасі й дивлячись на квітучий город, що вінком оточував будинок, ми відчували подих прихованої втоми й анархії. І саме тоді нас так зворушувала краса цієї країни, що аж серце щеміло. Так перед заходом сонця ще яро палахкотять сили життя.

У ту першу пору ми ще майже не чули про старшого лісничого. Але дивне було одне: що дужче відчувалося безсилля й вислизала з рук дійсність, то ближче він підступав до нас. Спершу тільки доходили чутки, як, буває, глухо дає про себе знати епідемія, що лютує в далеких гаванях. Потім від уст до уст поповзли повідомлення про напади й насильство, що невдовзі мають настати, і нарешті таке почало відбуватися цілком неприховано, у всіх на очах. Як у горах густий туман віщує погоду, так і поперед старшого лісничого сунула хмара страху. Страх огортав його, і я певен, що в тому страхові треба добачити куди більшу силу, ніж у самому лісничому. Лісничий міг діяти аж під ту годину, коли все саме собою починало хитатися, — і тоді його ліси були дуже вигідні для нападу.

Піднявшись на вершину Мармурових скель, можна було побачити весь терен, на який націлилося насильство. Щоб дістатися туди, ми звичайно бралися нагору вузенькими східцями, що утворилися в скелі побіч Лампузиної кухні. Ті східці вимили дощі, і вели вони на висунуте вперед плато, з якого було видно далеко навкруги. Ми там простоювали не одну годину сонячними днями, коли скелі сяяли барвистими пасмугами, бо там, де білий, аж сліпучий мармур проточила вода, що просочувалася крізь нього, в камінь уїлися червоні та сіруваті патьоки. Зі скелі спадало величезними патлами темне пагіння плюща, а в мокрих розколинах мерехтіло сріблясте листя лунарії.

Підіймаючись, ми зачіпали ногами червоне пруття ожини й розполохували перлистих ящірок, що, як зелені вогники, тікали нагору. Там переважала добра земля, всіяна, мов зірками, синім терличем, але подекуди з неї виламувалися, обрамлені дрібними кристалами, кам’яні гребені, у шпаринах яких мрійливо мружилися сичі. Мостили там гнізда й меткі темно-рудаві соколи; ми проходили так близько повз їхніх пташенят, що бачили ніздрі на їхніх дзьобах, затягнені тонкою шкірою, наче блакитним воском.

Тут, на вершині, повітря було прохолодніше, ніж унизу, в улоговині, де в сяйві сонця мерехтіла виноградна лоза. Інколи спека гнала вгору потік вітру, що мелодійно співав у розколинах, наче в органних трубах, і приносив із собою дух троянд, мигдалю та меліси. Зі свого місця нагорі ми бачили глибоко внизу дах скиту. На півдні, по той бік Маріни, височіла, захищена поясом льодовиків, гірська країна Альта Плана. Часто вершини тих льодовиків були закутані туманом, що підіймався від води, а потім знов повітря ставало таке прозоре, що ми розрізняли пінії, зарості яких сягали там високо, аж до кам’яних розсипищ. У такі дні ми відчували подих фену, теплого сухого вітру, і вдома гасили на ніч вогонь.

Часто наш погляд спинявся на островах Маріни, які ми жартома називали Гесперидами і на берегах яких темніли кипариси. Найсуворішої зими на них не знали ні морозу, ні снігу, смокви й помаранчі дозрівали там на відкритому ґрунті, троянди квітли цілий рік. Рано навесні, коли зацвітають мигдаль та морелі, мешканці узбережжя Маріни люблять вирушати човнами до тих островів; їхні човни тоді здаються на синіх хвилях барвистими пелюстками квіток. А восени вони сідають на судна, щоб поласувати морськими дракончиками, які в певні ночі, коли місяць стоїть уповні, підіймаються з великої глибини на поверхню і переповнюють мережі. Рибалки звичайно наставляють мережі мовчки, бо вважають, що навіть тихо сказане слово злякає рибу, а лайка зведе нанівець ловитву. На ті рибальські виправи завжди лаштуються весело, як на свято, і беруть із собою вино та хліб, бо на островах виноград не родить. Там йому бракує восени холодних ночей, коли на ягоди випадає роса і їхній сік у передчутті загибелі набирає вогню.

У такі святкові дні треба було бачити Маріну, щоб зрозуміти, що таке життя. Рано-вранці сюди нагору долинали хвилі звуків, негучних, але чітких, — так речі, коли на них дивитися в обернений бінокль, здаються невеликими, проте чітко окресленими. Ми чули дзвони в містах і постріли ракетниць, які віддавали салют оздобленим гірляндами суднам у гавані, а то ще спів побожних мирян, шо юрмами сунули до чудотворних ікон, та звуки флейт у весільному поході. Чули крякання галок навколо флюгерів, спів півнів, кування зозулі, звук рогів, у які дули мисливці, виїжджаючи з міської брами полювати на чапель. Усе це тут, нагорі, звучало так дивно, по-блазенському, наче світ був зшитий із клаптиків строкатого сукна, — а проте ті звуки й п’янили, як вино з самого ранку.

Глибоко внизу Маріну оточував вінок містечок з мурами й вежами з римських часів, а високо — сірих від старості соборів та замків із часів Меровінгів. Між ними лежали заможні сільські садиби, над гребенями яких кружляли зграї голубів, і позеленілі від моху млини — восени ми бачили, як до них чвалали навантажені мішками зерна віслюки. Потім знов замки, що гніздилися на вершинах скель, і монастир, оточений кільцем мурів, під якими у ставках, де розводили коропів, відбивалося світло, наче в дзеркалі.

Коли ми згори дивилися на ті будівлі, що їх людина спорудила собі на оборону, на втіху, на те, щоб прогодуватися, і на пошанування Бога, часи перед нашими очима стоплювалися в одне. І, як із відкритих могил, невидимо вставали мертві. Вони завжди присутні біля нас, коли наш погляд з любов’ю зупиняється на забудованій у давнину місцевості, і так само, як у камені, і в борозні живе їхня спадщина, так у полі й на луці панує їхній дух, вірний дух предків.

Позад нас, із північного боку, до Маріни прилягала Кампанья, відгороджена від неї Мармуровими скелями, наче валом. Навесні цей пояс лук стелився, немов високий квітковий килим, по якому повільно рухалася, пасучись, худоба, наче пливла в барвистій піні. Опівдні вона відпочивала в болотистому, прохолодному затінку вільх та осик, що утворювали на широкій рівнині листяний острів, звідки часто здіймався дим пастушачих багать. Там видно було розкидані далеко одне від одного великі подвір’я зі стайнями й клунями та високими журавлями колодязів, з яких брали воду напувати худобу.

Улітку тут було дуже гаряче й парко, а восени, в час парування змій, ця смуга ставала порожня й випалена, як пустеля. З другого краю вона переходила в болотисту рівнину, в хащах якої не було вже й натяку на якусь людську оселю. Тільки де-не-де на березі темного болота видніла очеретяна хижка, яку ліплять для себе мисливці на качок, а у вільхах були вимощені засідки, наче воронячі гнізда. Там уже панував старший лісничий. Скоро місцевість починала підійматися, і на ній ріс високий ліс. Від його узлісся ще відбігали в смугу лук, ніби довгі серпи, гаї, які там називали відногами.

То було царство, яке охоплював погляд навколо Мармурових скель. Із їхньої вершини ми бачили життя, що, добре засноване і зліплене на давніх засадах, немов виноградна лоза, розвивалося й давало плід. Бачили також його межі: гори, де серед варварських народів жила неприборкана воля, але без добробуту, а на півночі — болота й темні долини, з яких загрожувала кривава тиранія.

Дуже часто, стоячи вдвох на вершині, ми розмірковували, скільки всього треба, щоб зібрати врожай і спекти хліб, але, мабуть, не менше його треба й на те, щоб дух безпеки міг розгорнути крила.