На Мармурових скелях

20

Є побачене чи почуте, що стає важливою часткою нашого досвіду і змушує нас знов і знов подумки вертатися до нього, обмірковувати його, — такою важливою для нас я вважав хвилину, коли ми побачили шкуродерню на Ремінному Бліху. Насамперед ми поклали собі звернутися до отця Лампроза, та не встигли ми відвідати монастир, як нас спіткало лихо.

Другого дня ми впорядкували великі рукописи в гербаріумі та в бібліотеці й багато що приготували вже до спалення. Ми усвідомлювали, що небезпека близько. Потім, коли почало смеркати, я вийшов на город посидіти на огорожі тераси й натішитися пахощами квіток. Грядки ще тримали сонячне тепло, а проте з прибережних трав уже здіймалася перша прохолода, що забивала дух пороху. Потім від Мармурових скель на наш город почав хвилями накочуватися запах лунатки та ясного переліту. А що є запахи, які стеляться по землі, і є інші, які здіймаються вгору, то й крізь ці важкі хвилі пробивався догори легенький, тонкий аромат.

Я простежив, звідки він лине, й побачив, що в сутінках розпукалася велика, з золотою смужкою, лілея з Ціпангу. Світла було ще вдосталь, аби розпізнати золотаву, вогнисту риску й цятки, якими так гарно була позначена чашечка. На її ясному денці стриміла, немов язичок у дзвонику, маточка, навколо якої колом розташувалися шість вузеньких тичинок. Вони були вкриті брунатним пилком, наче найдрібнішим екстрактом опію, ще нітрохи не обтрушеним крильцями комах, тож тендітна піхва посеред них аж світилася. Я нахилився над тичинками й побачив, що вони дрижать своїми волоконцями, наче створений природою музичний інструмент: немов дзвін, з якого замість звуків лине мускатна есенція. Завжди буде дивом, що такий тендітний живий організм наділений такою великою любовною потугою.

Поки я розглядав лілею, внизу на дорозі між виноградниками заблис тонкий синій промінь світла і, обмацуючи пагорб, почав узбіччям наближатися до нас. Потім я почув, як перед брамою скиту зупинилося авто. Хоч ми не чекали гостей, я заквапився до брами, щоб охоронити прибулих від списоголовців, і побачив там велике авто, що тихо гуло, як майже нечутно гуде жук. На авті були кольори, що їх зберегла за собою вища новобургундська аристократія, а перед ним стояло двоє чоловіків, один із яких дав мені знак, що ним у темряві порозуміваються мавританці. Він назвав мені своє ім’я, Бракемар, яке я пригадав собі, і відрекомендував свого супутника, молодого князя Зунмиру, паростка значного новобургундського роду.

Я запросив їх до господи і взяв за руки, щоб провести зміїною стежкою. Ми підіймалися вгору, і я в сутінках помітив, що князь майже не зважав на гадюк, а Бракемар глузливо, але дуже уважно обминав їх.

Ми зайшли до бібліотеки, де застали Ото. Поки Лампуза подавала вино та печиво, ми почали розмову зі своїми гістьми. Бракемара ми вже знали раніше, проте завжди бачили тільки мигцем, бо він часто кудись від’їздив. То був невисокий, чорнявий, худорлявий чоловік, якого ми мали за трохи грубуватого, але, як усі мавританці, далеко не дурного. Він належав до тієї породи людей, яких ми жартома звали мисливцями на тигрів, бо вони вічно встрявали у всілякі екзотичні пригоди. Він ішов на небезпеку, як задля спорту йдуть у гори з проваллями; рівнини були йому ненависні. В нього було мужнє серце, з тих, що не бояться перешкод; але, на жаль, у парі з цією доброчесністю йшла зневага до людей. Як усі, хто мріє про владу і то дуже велику владу, Бракемар переносив свої мрії в царство утопії. Він вважав, що на землі споконвіку було дві раси, пани й служники, і що з плином часу вони перемішалися. З цього погляду він був учнем Старого Буркотуна й вимагав, так само, як і той, наново розділити їх. Він також жив, як і той брутальний теоретик, сучасними течіями в науці й особливо любив археологію. Але йому не вистачало мудрості не піддатися думці, що наша лопата непомильно знайде всі ті речі, які нам хочеться знайти, і таким чином він відкрив, як уже багато хто перед ним, перше людське селище. Ми були на засіданні, де Бракемар робив звіт про те відкриття, й почули, що він у якійсь далекій пустелі натрапив на химерне гірське плато. Там на великій рівній місцині стриміли вгору високі порфирові цоколі, що не улягли вивітренню і стояли, наче бастіони або острови скель. Бракемар піднявся на те плато і знайшов на ньому руїни князівських палаців та храмів Сонця, що їх він окреслив як «предковічні». Описавши особливості тих руїн та їхню кількість, Бракемар відтворив знайдену країну в картинах: змалював родючі зелені луки, на яких, скільки око сягало, жили пастухи та рільники зі своєю худобою, а над ними в порфирових вежах, наче в орлиних гніздах, у великій пишноті мешкали споконвічні володарі цього світу. А ще він пустив по давно висохлій річці кораблі з багряними палубами; глядачам видно було сотні весел, що з комашиною одностайністю занурювались у воду, й чути ляскіт корабельних тарелів та удари канчуків по спинах бідолашних галерних рабів. То були картини для Бракемара. Він належав до породи конкретних мрійників — дуже небезпечної породи.

Молодий князь був зовсім іншою людиною. Хоч він, мабуть, заледве переступив двадцятку, ми помітили на ньому знак тяжкої муки, що дивно суперечив його вікові. Він був високий на зріст, але дуже горбився, наче той зріст обтяжував його. Неуважний, заглиблений у якісь свої думки, він, здавалося, майже не чув, про що ми говорили. У мене склалося таке враження, що в ньому поєдналися похилий вік і перша молодість, — вік роду й молодість особи. В його душу глибоко пустив корінь занепад; він мав на собі ознаку успадкованої з давніх часів величі, та мав ще й іншу, протилежну ознаку, якої на цьому світі надає людині кожен спадок, бо спадок — це майно мертвих.

Я й сподівався, що в останній фазі боротьби за Маріну на кін вийде аристократія, — бо страждання народу найдужче обпікає шляхетні серця. Коли зникає почуття права та доброзвичайності й розум затуманює страх, тоді сила у простих людей дуже швидко вичерпується. Але в давніх родах живе розуміння справжніх, законних меж, і з нього вибруньковують нові паростки справедливості. З цієї причини багато народів поступаються першістю своїй шляхетній верхівці. Та я гадав, що одного дня ті лицарі збройно вийдуть з фортець та замків, щоб очолити визвольну боротьбу. Натомість побачив цього зарані постарілого юнака, який сам потребував підтримки і вигляд якого був найкращим свідченням того, що деградація зайшла вже дуже далеко. І все-таки здавалося дивним, що цей стомлений мрійник відчув себе покликаним подати допомогу, — так найслабкіші й найчистіші прагнуть узяти на свої плечі найважчий тягар цього світу.

Я ще внизу, перед брамою, здогадався, що привело до нас цих двох людей, які їхали з затемненим світлом, і брат Ото, видно, також знав це, перше ніж почалася розмова. Бракемар попросив ознайомити їх зі становищем, і Ото розповів усе до крапки. З того, як Бракемар сприймав його слова, напрошувався висновок, що він був чудово обізнаний із тим, які сили мали під своєю рукою обидві сторони. Мавританці були майстри з’ясовувати становище до найменших подробиць. Він уже розмовляв із Біденгорном, лише з отцем Лампрозом не був знайомий.

Князь же й далі, згорбившись, думав про щось своє. Навіть згадка про Ремінний Бліх, що зіпсувала настрій Бракемарові, на нього начебто не справила ніякого враження; тільки почувши про наругу над ебурнумом, він гнівно схопився з місця. Потім Ото ще в загальних рисах висловив нашу думку про всі ті події і про те, як нам краще триматися. Бракемар вислухав його слова ввічливо, проте з погано прихованою іронією. В нього на лобі було написано, що він вважає нас нікчемними мрійниками і його висновок уже остаточний. Бувають такі ситуації, коли співрозмовники мають одне одного за мрійника.

Може здатися дивним, що Бракемар у цій сутичці хотів виступати проти старого, хоч у їхніх міркуваннях і прагненнях було багато подібного. Але це помилкова думка, якій ми часто улягаємо, виводячи з подібності методів тотожність мети й тотожність волі, що стоїть за ними. Різниця полягала в тому, що старий мав на гадці заселити Маріну чудовиськами в людській подобі, а Бракемар розглядав її як територію для рабів та війська з рабів. Власне, все крутилося навколо одного з внутрішніх конфліктів серед мавританців, який тут не варто докладно описувати. Скажу лише, що між сформованим нігілізмом і дикою анархією існує глибока суперечність. У цій боротьбі йдеться про те, чи людські селища треба обернути в пустелю, чи в непроглядний ліс.

Щодо Бракемара, то в ньому дуже яскраво виявлялися всі риси пізнього нігілізму. Він мав холодний, байдужий до будь-якої країни чи місцевості розум, а також схильність до утопій. Як і всі люди його вдачі, він сприймав життя, як годинниковий механізм, а в насильстві і страхові вбачав тягову шестерню життєвого годинника. Водночас він кохався в поняттях другої, штучної природи, п’янів від запахів роблених квіток та від утіх удаваної чуттєвості. Творіння в його грудях убито й відновлено, як годинниковий механізм. На чолі в нього цвіли крижані квітки. Той, кому він траплявся на очі, мимоволі згадував глибокі слова його майстра: «Росте пустеля — не плекай її!»

І все-таки ми відчували до нього якусь прихильність — не зовсім тому, що він мав серце, бо коли людина наближається до каміння, то це не велика заслуга, на таке не треба мужності. Радше в ньому варте було теплого почуття тихе страждання — сум людини, що втратила своє щастя. Він намагався помститися за це на світові, як дитина в сліпому гніві топче барвистий квітковий килим. До того ж він не беріг себе і з холодною відвагою пробирався в лабіринти страху. Так ми, втративши почуття батьківщини, шукаємо пригод по далеких світах.

Подумки Бракемар намагався відтворити життя і стояв на тому, що думка повинна показувати зуби й пазурі. Але його теорії були схожі на дистилят, до якого не перейшла життєва сила; їм бракувало того чудового складника надлишку, який, власне, й надає смаку всім стравам. Його плани були неживі, хоч у логіці їхньої побудови ніхто б не знайшов жодної помилки. Так у дзвона через невидиму тріщину зникає гарний звук. А, мабуть, усе через те, що Бракемар був занадто сильний у мисленні й мав замало grandezza[5], природженої desinvolture[6]. З цього погляду він поступався старшому лісничому, для якого сила була, наче добра, стара мисливська куртка: що частіше вона просякає потом і кров’ю, то стає зручніша. Через це в мене й склалося враження, що Бракемар готовий встряти в лиху пригоду; у таких сутичках ще й досі моралісти гинуть від руки практиків.

Певне, Бракемар здогадувався, що старий дужчий за нього, а тому й привіз із собою молодого князя. Нам же здавалося, що в діях князя були зовсім інші мотиви. Часто такі різні люди ставали дуже дивними спільниками. А може, то князь використав Бракемара, як використовують човен, щоб переплисти річку. В тому кволому тілі жив великий потяг до страждання; князь, як у сні, майже не думаючи про те, але впевнено, тримався обраного напрямку. Коли на полі бою ріжок кличе до нападу, добрі вояки, помираючи, ще підводяться з землі.

Згодом ми з Ото часто згадували ту розмову, що точилася не під сприятливою зорею. Князь майже не озивався, а Бракемар нетерпляче виявляв зверхність, і з того, що він казав, прозирав технік. Видно було по ньому, що йому в душі смішні наші сумніви, і хоч він жодного слова не казав про свої плани, але докладно розпитав усе про ліси та луки. А ще жадібно вислухав подробиці авантури, в яку вплутався Фортуніо, та його загибелі. З його запитань ми бачили, що він планує піти туди на розвідини або й щось зробити, і боялися, що він тільки зіпсує справу, як може зіпсувати свою справу поганий лікар. Адже, зрештою, не випадково ж і не задля розваги старий, використовуючи лемурів, почав виходити з лісових хащів і розгорнув активну діяльність. Раніше таку потолоч трактували як дрібних злодіїв і швидко їх спекувалися, і їхнє посилення свідчило про те, що сталися глибокі зміни: порушився лад, погіршилося здоров’я, ба навіть добробут народу. Треба було діяти, а для цього мали знайтися люди, що дбали б про лад, і нові теологи, які чітко розпізнавали б зло, від його симптомів до найглибшого коріння; аж тоді удар освяченого меча, мов блискавка, розітнув би темряву. Через це окремі, не зачеплені розкладом люди також мали чіткіше виявити свою позицію і міцніше триматися гурту — як збирачі нового скарбу законності. Людина ж бо живе цілком інакше, коли ставить перед собою куцу мету. Але тут ішлося про життя високої міри, про саму волю та людську гідність. Щоправда, Бракемар вважав такі плани марнославним хлоп’яцтвом, бо сам думав відплатити старому його ж таки монетою. Він утратив самоповагу, а з цього починається все лихо між людьми.

Та даремна розмова, в якій ні ми, ні Бракемар не могли переконати одні одних, тривала майже до світанку. Якщо нам годі було порозумітися словами, то в мовчанні нам відкрилося багато чого. Перед остаточною ухвалою зустрілися три духи, як три лікарі коло ліжка хворого. Один ладен був удатися до ножа, другий хотів пожаліти хворого, а третій розмірковував про якісь особливі ліки. Та що важить людська рада й людська воля, як доля вже визначила згубу? А проте перед програною битвою також радять воєнну раду.

Князь із Бракемаром надумали того ж таки дня податися на луки, а що вони не захотіли взяти ні провідників, ні охоронців, то ми листом доручили їх старому Беловарові. Потім провели їх до східців у Мармурових скелях і сухо попрощалися, як прощаються, коли зустріч була холодна й не дала наслідків. Та потім відбулася ще німа сцена. Біля скель Бракемар із князем спинилися й довго дивилися на нас. Уже знялася ранкова прохолода й почало сіріти; в таку пору, коли напружити зір, можна все побачити — речі тоді проявляються наче в своєму первісному вигляді, нові й таємничі. В такому світлі ми бачили й князя з Бракемаром. Мені здавалося, що з Бракемара зійшов його зверхній, глузливий вираз, він усміхався по-людському. А молодий князь випростався і глянув на нас весело — наче знав, як відгадати загадку, над якою ми мордувалися. Ми довго мовчали, тоді Ото ще раз узяв князя за руку і низько схилився над нею.

Коли вони зникли з очей за гребенем Мармурових скель, я, перше ніж лягти спати, ще підійшов до лілеї з золотою смужкою. Тоненькі тичинки вже стриміли порожні, а зеленясто-жовте денце чашечки було змащене багряним пилком. Його струсили великі нічні метелики під час своєї весільної учти.

Так кожна година стікає солодощами й гіркотою. І коли я стояв схилений над чашечкою лілеї, яку вже зволожила роса, з далеких чагарів під лісом долинув перший поклик зозулі.