На Мармурових скелях

19

Ми стояли за невеликим кущем із яскраво-червоними ягодами й дивилися на корчівку. Вітер, видно, змінився, бо тут не було й сліду туману, що огортав нас від самих Мармурових скель, він весь піднявся вгору. Навпаки: все тут у тихому, непорушному повітрі, наче в центрі урагану, було видно дуже виразно. Пташині голоси тепер також замовкли, і лише з темного узлісся долинало то тут, то там характерне зозуляче кування. Ми чули то ближче, то далі глузливе, запитальне «ку-ку, ку-ку», а тоді лунав ніби переможний сміх, аж нас морозом обсипало від нього.

Корчівка була вкрита рідкою хирлявою травою, що лише скраю поступалася місцем сірому черпакові, який росте на смітниках. Серед тієї сухої рослинності вирізнялися два великі, на диво свіжі кущі, які ми з першого ж погляду визначили як лаврові, проте їхнє листя було в жовтих плямах, — таке, як у крамницях, де продають м’ясо. Вони росли обабіч старої, пофарбованої в білий колір повітки. Двері в ній були відчинені навстіж. Хоч сонце не виглядало з-за туману вгорі, але світло було ясне, не давало тіні, і будівля вимальовувалась у ньому дуже чітко. В мурованих стінах на певній відстані прозирали чорні стовпи, кожен з двома підпорами. Стрімкий дах був покритий сірими гонтами. До стін були прихилені жердини й гаки.

Над темними дверима до причілка був прибитий череп, який щирив зуби в білястому світлі й ніби запрошував, глузливо посміхаючись, заходити всередину. Як ланцюжок кінчається клейнодом, так і тим черепом кінчався вузенький причілковий фриз, наче утворений із рудих павуків. Та скоро ми збагнули, що його зроблено з кистей людських рук, прибитих до стіни. Ми бачили його так чітко, що розрізняли дерев’яні кілочки, забиті по одному в кожну долоню.

На деревах, що оточували корчівку, також біліли черепи, в декотрих уже виріс в очних ямках мох, і вони ніби розглядали нас, похмуро посміхаючись. Було зовсім тихо, лише зозуля своїм «ку-ку» зчиняла навколо бліху черепів несамовитий гармидер. Я почув, як брат Ото в задумі прошепотів: «Так, це Ремінний Бліх».

Усередині в повітці було майже темно, ми бачили тільки біля самого входу гицельський верстат із напнутою шкірою. І ще за ним видніла долі якась безколірна драглиста маса. Ми бачили, як у повітці роїлися сизі й золотаві мухи, наче бджоли у вулику. Потім на бліх упала тінь великого птаха. То кібець, покружлявши над ним, сів на місцину, зарослу черпаком. Побачивши, як птах повільно засунув дзьоба в розпушену землю по червону шию, ми аж тоді роздивилися, що там орудував гаком якийсь чоловічок, а птах супроводжував його працю, як ворона супроводжує плуга.

Та ось чоловічок поклав гака і, насвистуючи пісеньку, рушив до повітки. Він був у сірій робі й задоволено тер руки, наче після вдалої праці. Зайшовши всередину, він почав вибивати й шкребти шкіру на верстаті, і далі так само весело, по-лемурячому, наспівуючи свою пісеньку. Тоді ми почули, як у супровід йому в ялиннику знявся вітер, і від нього хором застукали черепи на деревах, захиталися гаки й заклацали об стіну сухі руки. То були якісь дерев’яні, кістяні звуки, ніби гра маріонеток у царстві смерті. Водночас вітер приніс липкий, прикрий, нудний дух гнилизни, від якого в нас мурашки побігли по тілі. Ми відчули, як у душі в нас мелодія життя перейшла на найглухішу, найнижчу струну.

Пізніше ми не могли сказати, скільки часу дивилися на те страхіття, — може, не довше як хвилину. Потім ми, наче прокинувшись зі сну, схопилися за руки і в супроводі глузливого кування зозулі кинулися назад, до високого лісу Колючої Відноги. Тепер ми знали ту гидотну кухню, з якої на Маріну насувався туман, — оскільки ми не хотіли поступатися, старий показав нам її трохи відвертіше. То льохи, над якими здіймаються горді замки тиранії, з чудовими запахами від її учт, — смердючі кубла найгіршого гатунку, де навіки вигнані з людської громади покидьки моторошно втішаються тим, що чинять наругу над людською гідністю й людською волею. Тоді музи мовчать, а правда починає бликати, як свічка на вітрі. І ми бачимо, як легкодухі поступаються, тільки-но заклубочаться перші тумани, і навіть каста вояків знічується, угледівши, що на її бастіони знизу сунеться той страхітливий набрід. Так буває в цьому світі, що мужність на війні прокидається аж у другому бою, і тільки найбільші серед нас здогадуються, де гніздиться страх. Вони знають, що всі ті страшні образи живуть насправді лише в нашому серці, і проходять крізь них, наче крізь міраж, що постав перед ними, до гордої тріумфальної брами. Тоді той набрід високо підносить їх як героїв.

Але нас той танок мерців перелякав до краю, ми стояли в гущавині, слухали кування зозулі й аж здригалися з жаху. Та потім нас пойняв сором, і Ото перший сказав, що ми повинні негайно повернутися на корчівку, бо ж не занесли булатку червону до книжки знахідок. Річ у тому, що ми провадили щоденник, у який записували місце знахідки кожної рослини, бо переконалися, що багато подробиць випадає з пам’яті. А так ми, певне, мали право сказати, що наша «Florula Marinae»[4] постала в полі.

Отже ми, не зважаючи більше на зозуль, пробралися назад на пагорб і віднайшли в листі булатку. Після того як ми ще раз пильно оглянули рослинку, Ото викопав її з корінням лопаткою, яку ми завжди носили з собою. Потім ми обміряли циркулем кожну її частину й завели до своєї книжечки разом із датою докладні відомості про місце знахідки. Коли ми, люди, працюємо за фахом, який нам судився, то перебуваємо на службі своїй справі,— і дивно, нас тоді охоплює тверде відчуття своєї невразливості. Ми це спізнали ще на бойовищі, де вояки, коли близька загроза смерті починала виснажувати їх, залюбки бралися до виконання обов’язків, що випливали з їхнього становища. Так само й наш дух часто зміцнювала наука. В очах, якщо їхній погляд спрямований на речі зацікавлено і без простацького засліплення, є велика сила. Вони в особливий спосіб живляться творінням, і саме в цьому й полягає могутність науки. Так і ми відчували, як навіть тендітна квіточка своєю нетлінною формою і будовою додала нам потуги опертися духові гниття.

Коли ми вже йшли поміж високими деревами назад до узлісся, виглянуло сонце, як воно часом перед заходом виглядає на коротку хвилину туманного дня. Пронизані його промінням, верховіття велетенських дерев були всі в золотому сяйві, навіть мох, яким ми йшли, мінився золотом. Зозулі давно замовкли, але в найвищому сухому вітті завели свою палку пісню невидимі соловейки, і їхні чарівні голоси сколихнули холодну вільгість. Невдовзі по тому виповз, наче з печери, вечір, обертаючи золотаве мерехтіння лісу на зелене. З батогів деревника, що звисали згори, полився густий запах, і на їхній жовтий, схожий на ріжки цвіт, налетіли, тріпочучи крильцями, барвисті нічні метелики. Ми бачили, як вони, тихо тремтячи, немов забувшись у передчутті щастя, сиділи перед язичком чашечки, а потім діставалися тоненькими, ледь вигнутими хоботками до солодкого денця.

Коли ми залишили Колючу Відногу біля трьох тополь, блідий серпик місяця почав уже набирати золотавої барви, а небосхил усіявся зірками. У зарослій очеретом низовині ми наткнулися на старого Беловара, що зі своєю челяддю та мисливськими псами йшов нашим слідом. Коли ми потім, за келихом шафранового вина, показали йому червону квітку, знайдену на Ремінному Бліху, він засміявся; але ми промовчали про те, що там ще бачили, тільки, прощаючись, попросили його, щоб він добре стеріг свою чудову непошкоджену садибу.