Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України

Формування поняття «національних символів» і затвердження національних чи державних прапорів, гербів і гімнів для більшості сучасних держав (зокрема, й таких, як Німеччина, Італія, Франція чи США) припадає лише на період XIX—XX ст. Поява таких символів переважно тісно пов’язана з національно-визвольними рухами та державотворчими процесами. Проте немає жодних єдиних правил, за якими формуються національні символи. Вибір самих атрибутів індивідуальний у кожному окремому випадку: іноді з апеляцією до історичної традиції давніх форм державності, іноді за основу беруться традиції активнішого регіону, в якому ініціювався процес національного відродження, іноді на це впливають певні культурні, політичні, релігійні чи природні особливості.

Для формування українських національно-державних символів основною стала історична традиція, яка спиралася на знакову систему Давньої Русі та територіальну геральдику українських земель, а також сучасна інтерпретація цих атрибутів.

Упродовж століть людську діяльність повсякчас супроводили різноманітні символи, які відображали основні мотиви різних видів життєдіяльності (полювання, скотарство, землеробство тощо), означали владу, уособлювали тотеми чи інші об’єкти вірувань і поклонінь тощо. Вони з’являлися в усіх народів на стадії родового патріархального устрою також для позначення власності, що належить родові, а з виникненням приватної власності — окремим родинам. Здавна різні народи використовували під час військових змагань певні символи, що мали вказувати місце збору воїнів. Найчастіше це був шматок тканини, прикріплений до списа, що згодом утрадиційнився як стяг чи прапор. На князівських стягах давніх слов’ян імовірно зображували поганських богів, тотемні знаки, а після прийняття християнства — Ісуса Христа, різних святих, хрест[110]. Певного поширення набули й прийшлі етнічні символи, які, проте, не отримали свого втілення в геральдичних знаках[111]. Поняття «герб» як лаконічний графічний малюнок, що має певне символічне значення та скомпонований за встановленими правилами, виникло в Західній Європі в XI—XII ст. у період хрестових походів. Хоча про причини появи таких знаків ще й досі ведуться дискусії та існують різні думки, однак тоді постала й геральдика — мистецтво герботворення і водночас наука, що регулює основні принципи складання і використовування гербів. Поступово сформувалося кілька різновидів гербів, зокрема й земельні — окремих земель або адміністративних територій, а згодом — і цілих державних утворень.

Очевидно, що на сучасних українських землях раніше теж функціонували різні знакові системи: і в античні часи[112], й особливо в період Давньої Русі[113]. Зрештою, на формування традиційних українських символів значний вплив мали не лише місцеві, але й привнесені знаки — передовсім емблематика народів степу, варягів, візантійської культури. Окремою темою є знаки Рюриковичів — двозуби та тризуби, які виконували функцію княжих символів. Хоча ця проблема й має значну літературу[114], але ще не можна однозначно сказати, що всі питання про походження, семантику та призначення таких символів остаточно з’ясовані. Проте знаки Рюриковичів ще не були класичними гербами — ні родовими, ні земельними. А про появу на українських землях перших гербів саме як постійних знаків можемо говорити лише з XIII ст.

Протягом останніх 25 років вдалося провести ґрунтовні дослідження історії становлення національних символів, виявити в архівах і музеях багато невідомих раніше матеріалів, спростувати окремі неточності, які з’явилися через брак доступу до цих матеріалів за радянських часів.

Символи Руського королівства

Поява та становлення символів у Руському королівстві (Галицько-Волинській державі) ще залишаються не до кінця з’ясованими. Причиною цього є досить слабка джерельна база як наслідок свідомого й несвідомого нищення тогочасних пам’яток. Особливий інтерес викликає те, які знаки використовувалися королем Данилом Романовичем (правив Галицько-Волинським князівством у 1238—1264 рр.). Виявлені в XIX ст. два типи печаток на княжих грамотах, що можна вважати радше щасливою випадковістю, дають змогу стверджувати існування постійної геральдичної традиції в Руському королівстві вже на початку XIV ст. Різні символи й раніше використовувалися як на західноукраїнських, так і на сусідніх землях. Але немає достатньо точних даних про зміст цих знаків, котрі дуже часто функціонували тільки протягом короткого періоду, а потім їх замінював новий символ. Тобто вони ще не мали притаманної гербам постійності.

Хроніки та літописи доволі часто подають відомості про використання різних прапорів. Скажімо, Я. Длуґош описує під 1209 р. епізод, коли русини в бою біля Галича захопили польську хоругву, підняли її вгору, а поляків, що збіглися до неї, знищили[115]. Галицько-Волинський літопис повідомляє про облогу 1229 р. Данилом і Васильком Романовичами разом із Конрадом Мазовецьким міста Каліша, коли міщани дорікали Конраду: «Якщо руська хоругва стане на заборолах, то кому честь учиниш? Чи не обом Романовичам?»[116] Після придушення смути в Галичі 1238 р. Данило на знак перемоги поставив на Німецьких воротах свою хоругву[117]. Проте жодних відомостей про вигляд цих прапорів джерела не подають.

У творі XVII ст. Б. Зиморовича є непевна звістка про нібито перенесення тіла Данила Романовича 1282 р. князем Левом із Галича до Львова. Хоч саме повідомлення й доволі сумнівне (за літописними згадками король Данило був похований 1264 р. у Холмі в церкві Різдва Пресвятої Богородиці, а не в Галичі, й жодних відомостей про його пізніше перепоховання у Львові немає), однак на увагу заслуговує досить детальний опис жалобної процесії, під час якої перед катафалком несли прапори, різні військові трофеї та дві корони — королівську і князівську[118].

Можна виділити символи, про можливе функціонування котрих як геральдичних територіальних знаків у період Галицько-Волинської держави ми маємо окремі згадки чи припущення: лев, галка, двоголовий орел і хрест. Серед інших можливих символів можна назвати популяризоване свого часу археологічними знахідками зображення грифона[119], яке хоч і відоме від XV ст. як герб Белзької землі, однак у давньому Галичі застосовувався на керамічних плитках разом із низкою різноманітних символів зовсім в іншому значенні, а також ще кількох гіпотетичних земельних символів — одноголового орла, хрест із півмісяцем і шапку чи корону (або 3 шапки чи 3 корони)[120]. Але в контексті майбутньої різної долі цих символів варто докладніше зупинитися на леві та двоголовому орлі.

Лев. Двом печаткам, що були прикладені до грамоти князів Андрія і Лева II за 1316 р., а друга ще й до документів Юрія II за 1325—1335 рр., присвячено досить багато різних публікацій та досліджень[121]. Як відомо, на першій печатці на одному боці зображений лев, на зворотному стоїть воїн у лицарському обладунку; на другій — на лицьовому боці фігурує володар на троні та латиномовна легенда «+ S • DOMINI • GEORGI • REGIS • RUSIE» («Печатка пана Юрія короля Русі»), на зворотному — вершник на коні з прапорцем та щитом у руках, на щиті зображений лев, що спинається на задні лапи, по колу йде напис: «+ S • DOMINI • GEORGI • DUCIS • LADIMIRIE» («Печатка пана Юрія князя Володимирії»). На переконання Богдана Барвінського, перша печатка належала ще князеві Льву Даниловичу (1269—1301), а друга — його синові Юрію Львовичу (1301—1308), котрий уживав титул «король Русі»[122]. Приймаючи це твердження, можемо датувати появу знака з левом не пізніше 1301 р. Видається більш правдоподібним, що стабілізація постійного територіального знака мала б пов’язуватися ще з фактом коронації Данила Романовича в Дорогочині 1253 р. та прийняттям ним королівських атрибутів[123]. Хоча виявити королівську печатку чи інші свідчення про тогочасні знаки досі не вдалося, проте, як політичний бік цього факту, так і пізніша апеляція Данилових нащадків до королівської традиції, повинні були сприяти утвердженню єдиного знака Галицько-Волинської держави.

Цілком імовірно, що символ лева вживався ще раніше, наприклад Романом Мстиславовичем, котрий у 1199—1205 рр. об’єднав Галицьке і Волинське князівства. Розвиток цієї знакової традиції Данилом Романовичем міг утілитися і в імені одного з його синів, а також і в назві міста Львова.

Появу лева в геральдиці Галицько-Волинської держави зазвичай пов’язують із західноєвропейськими впливами. Зрештою, лев був дійсно одним із найпопулярніших геральдичних символів, у тому числі й на сусідніх Галичині землях. Проте не слід відкидати й можливих давньоруських традицій. Так, І. Крип’якевич звертав увагу, що літописці часто порівнювали з левом Романа Мстиславовича[124]. Символ лева з хрестом пізніше також використовувався у Володимирі-Суздальському, і його вважали емблемою князя Андрія Боголюбського[125].

Наступники Казимира III і за його часів, і надалі використовували некоронованого лева: таке зображення маємо на «Монетах Русі» з другої половини XIV ст. короля Людовіка Угорського, князя Владислава Опольського та короля Владислава Ягайла, на маєстатових володарських печатках, на саркофазі Владислава Ягайла, на прапорі Львівської землі під час Грюнвальдської битви та інших пам’ятках. Опис прапора з 1410 р. подає нам колористику символу: жовтий (золотий) лев спинається на скелю на синьому фоні[126]. Таке кольорове рішення підтверджується всіма пізнішими джерелами.

У цей час паралельно функціонують два різновиди герба. Правдоподібно, що лев зі скелею мав би символізувати Львівську землю, а герб без скелі уособлював усю Галицько-Волинську Русь.

Двоголовий орел. Описуючи розбудову Данилом Романовичем холмських укріплень, літопис згадує про кам’яну вежу «за поприще від города», на котрій був вирізьблений орел[127]. На думку А. Петрушевича, яку підтримував й І. Крип’якевич, це зображення являло собою двоголового орла, якого мав би використовувати Данило[128]. На цей час орел — спершу одноголовий, а пізніше двоголовий — застосовувався у символіці Візантійської імперії, а десь між 1410—1433 рр. був оголошений імператором Сигізмундом І гербом Священної Римської імперії німецької нації (також замість одноголового орла)[129]. Хоча окремі джерела фіксують двоголового орла в Центральній Європі й раніше[130]. Після захоплення турками Константинополя 1453 р. цей символ переймає великий московський князь Іван III. Двоголовий орел поширюється і на інші землі, що були під впливом Візантії та вважали себе до певної міри її правонаступниками[131].

Сильні політичні та культурні впливи Візантії на Київську Русь мусили позначитися й на символіці. Не випадково на ктиторській фресці Софії Київської зображення орлів у декоративних картушах прикрашають плащ Ярослава Мудрого[132]. Правдоподібно, що через Київ символ орла був принесений і на галицькі землі. Зрештою, місцеві князі постійно апелювали до київської традиції. Тоді цим можна досить легко пояснити і причини появи такого знака на західних рубежах Русі, і зміст, що вкладався у нього. Дослідник Р. О. Климкевич припускав, що двоголовий орел міг потрапити на ці землі ще за Романа Мстиславовича на початку XIII ст.[133], але ця версія не має належної аргументації.

На прапорі Перемиської землі під час Грюнвальдської битви 1410 р. був зображений жовтий двоголовий орел під однією короною на синьому полотнищі[134]. Проте в «Клейнодах» Длуґоша поле герба вказано червоним[135]. Серед учасників Констанцького собору 1413 р. у «Хроніці» Ульріха Ріхенталя згадується безіменний князь із Червоної Русі, гербом якого мав бути перетятий щит, у верхньому срібному полі три червоні хрести, а в нижньому чорному — половина золотого двоголового орла[136]. Однак усі пізніші джерела також подають зображення золотого орла на синьому фоні. Тому однозначно можна стверджувати, що двоголовий орел на початку XV ст. вже був стабільним територіальним знаком на західноукраїнських землях.

Геральдична традиція територіального знака в Руському королівстві існувала принаймні з початку XIV ст. Роль земельного герба відігравав символ лева, відомий у двох варіантах — спинаючись на скелю та без неї. Правдоподібно, що традиція цього знака зародилася після отримання Данилом Романовичем королівського титулу 1253 р. або й раніше. Низка інших джерел вказує на можливість використання на той час ще кількох символів для окремих уділів або земель — галки, двоголового орла та хреста. Усі ці знаки могли виникнути на місцевому ґрунті або під впливом культурних контактів із сусідніми народами. У символі двоголового орла простежується традиція візантійської емблематики. Після розпаду Галицько-Волинської держави ці символи вже однозначно на початку XV ст. стали відігравати роль територіальних гербів. Імовірно, ці давні знаки були перейняті новими володарями, включені до групи власних земельних символів і функціонували аж до кінця XVIII ст., зазнаючи протягом цього часу незначних змін, доповнень чи нашарувань.

Земельні символи українських адміністративних територій у складі Польщі й Великого князівства Литовського

Після смерті останнього князя Юрія II Тройденовича (1340) розпочалася тривала боротьба за галицько-волинські землі між Польщею, Угорщиною і Литвою. У цей час земельний герб із левом фігурує на печатках литовського князя Любарга (до якого відійшла частина Волині)[137], опольського князя Владислава (який правив у Галичині в 1372—1378 рр.)[138], на «монетах Русі», карбованих у Львові в 1350—1410 рр. королями Казимиром III і Людвіком Угорським, князем Владиславом Опольським і королем Владиславом Ягайлом[139]. Як уже зазначалося, Казимир III, який титулувався «володарем і спадкоємцем Русі», застосовував зображення лева, увінчаного короною, що можна розцінити як претензію до рідко використовуваного ним титулу «короля Польщі та Русі»[140] та апеляцію до колишнього статусу Галицько-Волинської держави як Королівства Русі. Після остаточного захоплення Галичини Польщею (1387 р.) цей герб стає неодмінним елементом маєстатових і великих коронних печаток польських королів[141]. Уже на середину XIV ст. золотий лев у синьому полі (саме в таких барвах постійно виступає цей герб у пізніших джерелах)[142] однозначно є саме земельним гербом, а не особовим чи родовим, оскільки використовується володарями, які не були прямими кровними нащадками Романовичів. Він відігравав роль державного символу Руського королівства (Галицько-Волинської держави) й увійшов як елемент до герба Львова, що тривалий час був його столицею[143].

Однією з функцій територіальних гербів було їхнє використання на земельних прапорах (хоругвах), які використовували під час військових походів і бойових дій, а також на різних урочистих та жалобних заходах. На той час була поширена практика застосування так званих «гербових прапорів», коли зображення на полотнищі повторювало сюжет із герба, або на хоругву наносився малюнок герба в щиті.

Писемні джерела XV ст. подають уже відомості про колористику гербів окремих земель. Важливими є передовсім праці Яна Длуґоша «Клейноди королівства польського»[144] та опис Грюнвальдської битви 1410 р., у якому подано інформацію про прапори всіх полків (у тому числі й з українських земель)[145]. А в XVI ст. з’являються перші друковані гербовники, серед яких необхідно виділити праці Б. Папроцького[146]. Крім згаданих раніше символів Львівської (лев), Галицької (галка) та Перемиської (двоголовий орел) земель і Волині (хрест) у цих джерелах маємо відомості й про герби інших адміністративних утворень.

У 1430-х рр. було утворене Руське воєводство, яке складалося з Львівської, Галицької, Перемиської і Сяноцької земель, а в другій половині XV ст. до нього приєднано й Холмську землю. Руське воєводство використовувало герб Львівської землі з левом, який спинається на скелю[147].

Для гербів чи прапорів Галицької землі основні джерела повідомляють про біле (срібне) поле. Лише О. Гваньїні подає доволі непевний опис для Галицької хоругви: коронована галка з розкритими крилами в червоному полі[148], який не підтверджується іншими джерелами.

Якщо в повідомленнях Длуґоша про колористику символів Перемиської землі були розбіжності й жовтий (золотий) двоголовий орел під однією короною подавався то на синьому, то на червоному полі, то пізніші писемні джерела постійно фіксують синє поле, а гербовники Е. Камина та «Stemmata Polonica» ще подають і кольорові малюнки цього герба[149].

Сяноцька земля, яка виокремилася з Перемиської, використовувала такий самий герб: у синьому полі золотий двоголовий орел під однією короною[150].

На прапорі Холмської землі під час Грюнвальдської битви, за повідомленням Длуґоша, був білий ведмідь між двома деревами в червоному полі[151]. Однак усі пізніші основні джерела (у тому числі й «Клейноди королівства польського», і гербовник Б. Папроцького) подають ведмедя між трьох дерев, а поле щита вказують зеленим. Про заснування міста Холма (близько 1237 р.) літопис оповідає, що, коли князь Данило «їздив по полю і діяв лови, то побачив він на горі гарне і лісисте місце, оточене навкруги його полем, і запитав тамтешніх жителів: „Як іменується се місце?“ І вони сказали: „Холм йому ім’я є“. І, уподобавши місце те, надумав він, що поставить на ньому невеликий городок»[152]. Схоже, що ці мотиви відбилися в гербі Холма та Холмської землі[153]. У фламандському гербовнику «Armorial Gymnich (Lyncenich)» з першої половини XV ст. поданий правдоподібно також герб Холмської землі, але без підпису: у білому (срібному) полі чорний ведмідь між двох зелених листяних дерев[154]. Хоча в різних джерелах трапляються помилки та розбіжності, однак і в гербовнику Камина, й у Папроцького та в інших пізніших джерелах поле герба Холмської землі зазначене як зелене.

Подільська земля в Грюнвальдській битві виставила аж три полки під однаковими прапорами — із зображенням сонця в червоному полі[155]. В усіх пізніших польських джерелах (аж до кінця XVIII ст.) як герб Поділля подається золоте сонце в білому (срібному) полі. За нормами геральдичної колористики, які вже усталилися на той час, не дозволялося наносити геральдичний метал на метал (тут — золоте сонце на срібне поле). Хоча цих норм у деяких країнах, зокрема й у Східній Європі, не завжди дотримувалися. Гербовник Камина подає герб Подільської землі в синьому полі. Сонце тут виступає як символ багатства, добробуту та родючості Подільської землі. Цілком імовірно, що цей символ міг функціонувати в тут ще в дохристиянські часи, коли різні солярні знаки мали широке застосування.

Белзьке князівство, яке зі зміцненням Руського королівства залишалось у феодальній залежності від нього, протягом 1340—1377 рр. підпорядковувалося Великому князівству Литовському, а з 1388 р. перейшло до мазовецьких князів — васалів Польщі. Після смерті князя Земовита VI 1462 р. удільне князівство перестало існувати, було приєднане до Польщі й перетворене на Белзьке воєводство. Подаючи в «Клейнодах» герб (білий грифон із короною у червоному полі), Длуґош зазначив, що його нібито надав ще Казимир III у середині XIV ст.[156] Це твердження вельми сумнівне, бо польський король не зумів спершу закріпитися в Белзі, а 1352 р., зазнавши значних втрат, мусив відступити від міста. Зображення грифона було дуже поширене в давньоруській орнаменталістиці: воно трапляється на розписах Софійського собору в Києві (XI ст.), на археологічних знахідках у Галичі, Звенигороді та інших місцях. Фантастичний звір грифон у геральдиці є уособленням пильності й зіркості.

У Фундації Чарторийських при Національному музеї в Кракові зберігся прапор Белзької землі, який датують другою половиною XVI ст.: на червоному шовковому полотнищі з білою вертикальною вставкою намальовано срібною фарбою щит, у якому коронований грифон[157]. Прапор зберігся доволі погано[158]. Можливо, що це той самий, який використовували під час похоронної процесії Сигізмунда І, лише там згадується грифон у короні в червоному полі[159]. Аналогічний опис подає й О. Гваньїні[160].

У Грюнвальдській битві в складі литовського війська брали участь і полки Київської, Стародубської, Сіверської та інших українських земель. Перед битвою великий князь Вітовт роздав 40 княжих корогов. На 30 було зображено вершника з мечем у руці на червоному полі — так звана «Погоня»[161]. Прапори різнилися тільки мастю коня (біла, чорна, гніда). На 10 прапорах у червоному полі були «стовпи Гедиміна» — знак литовських князів. Тобто всі полки виступали під великокняжими символами. Зображення вершника з піднятим мечем («Погоня») уперше відоме на печатці великого князя Ольгерда як символ Великого князівства Литовського 1366 р.[162], а надалі вживалося його синами Ягайлом і Вітовтом[163]. Пізніше герб Великого князівства Литовського незмінно зберігає свій зміст і колористику[164], а також використовується в різних кольорових варіантах для Берестейського, Підляського та інших воєводств[165]. Що стосується «стовпів Гедиміна», то фактично це був знак литовських князів (Длуґош повідомляє, що ним князь Вітовт таврує своїх коней)[166], але він регулярно подається в усіх джерелах серед земельних символів як другий герб Великого князівства Литовського.

Уже згадувалося, що на різних печатках великого князя Вітовта з документів 1401—1430 рр. фігурує хрест як герб Волині[167], а пізніші джерела подають його колористику як срібний хрест у червоному полі[168]. Після Люблінської унії 1569 р. (утворення Речі Посполитої) Волинь приєднано до Корони Польської. У привілеї для Волинської землі зазначалося, що тепер при всіх громадських справах та на земельних корогвах слід разом зі своїми давнішими гербами використовувати польського орла[169].

З частини території, яка доти адміністративно входила до складу Волинської землі, 1565—1566 рр. було утворено Брацлавське воєводство[170]. Сеймова конституція 1569 р. декларувала надання йому корогви[171]. Це воєводство також використовувало герб зі срібним хрестом у червоному полі[172]. Знаки обох воєводств 1589 р. зазнають змін. Формально ці зміни визначалися для земельних і повітових печаток, але їх почали застосовувати повсюдно. Щоб означити задоволення своїх претензій на Волинь, поляки додають у гербі червоний щиток зі срібним орлом, а герб Брацлавщини доповнено синім щитком і срібним півмісяцем, що має символізувати розташування воєводства в прикордонній із татарськими землями смузі[173].

Київське князівство у складі Литви ще 1471 р. було перетворене на воєводство, а після тієї ж таки Люблінської унії відійшло до володінь польської корони. З кінця XV ст. відомий герб Київського воєводства: янгол, який тримає у руках меч та піхви, опущені додолу, у червоному полі[174]. Після переходу Київщини 1569 р. до складу Польського королівства сеймовим привілеєм визначалося використовувати разом із давнішими гербами й орла[175]. Натомість О. Гваньїні описує двокутну воєводську корогву зеленого кольору, з одного боку з гербом Великого князівства Литовського в червоному полі, а з іншого — чорного ведмедя у білому полі[176].

Зображення святих чи якихось інших релігійних символів (як хрест у Волині) на княжих стягах мало на Русі давні традиції ще від прийняття християнства. У XII—XIII ст. на печатках київських князів фігурує архангел Михаїл (з мірилом в одній руці та сферою — у другій). Зображений архистратиг як захисний символ і на шоломі князя Ярослава Всеволодовича, датованому 1206—1207 рр.[177] Загалом, культ Михаїла був дуже поширений в Україні — про це свідчать давні легенди, а також часте використання образу архангела в гербах українських міст[178]. Архангел Михаїл вважався патроном Київської землі, був символом захисту її від ворога.

Чернігівсько-Сіверська земля, приєднана в XIV ст. до складу Великого князівства Литовського, була на початку XVI ст. захоплена Московською державою. На великій печатці царя Івана IV (з другої половини XVI ст.) як «печать Черниговская» подано зображення шаблі чи меча[179]. Не зовсім зрозуміло, на підставі чого був вифантазуваний такий знак, оскільки ні до того, ні після подібний символ для цього краю не вживався. Чернігівщина 1618 р. відходить до Польщі, а 1635 р. утворюється окреме Чернігівське воєводство, яке мало за герб чорного двоголового орла під короною[180]. Поле щита подавалося як срібне золоте або синє, а орел — чорний або невизначеної барви[181]. Мабуть, цей герб був прийнятий як видозміна символу Московії. Можна виводити його й від візантійського знака (як і герб Перемиської землі). На користь цієї версії свідчать зображення орла на археологічних знахідках, а також кам’яна різьба двоголового птаха на стіні Борисоглібського собору в Чернігові, спорудженого 1123 р. Проте якщо чернігівський орел і мав візантійське походження, то в XVI ст. він з’являється за московським посередництвом.

Козак із мушкетом. Герб Війська Запорозького з’явився як організаційний (корпоративний) знак. Із виникненням і розвитком запорозького козацтва поступово утверджується його символ — козак із мушкетом, який пізніше набуває значення земельного герба. За літописом гадяцького полковника Григорія Граб’янки, уперше клейноди Війську Запорозькому надав 1576 р. польський король Стефан Баторій: «постави им гетмана и присла им корогов, бунчук и булаву и на печати герб рицер з самопалом и на голові колпак перекривленній»[182]. Цієї версії дотримувалося багато істориків (зокрема Дмитро Яворницький), хоч деякі вважали її гіпотетичною, бо літопис Граб’янки написаний на початку XVIII ст., а роль Баторія як «організатора» козацького війська в польській історіографії, як відомо, значно перебільшена. Так, Володимир Антонович уважав, що «ця реформа не була нічим незвичайним, епохальним; це була одна з багатьох спроб польського правління налагодити козацьку справу»[183].

Нещодавно І. Ситий опублікував коротку розвідку про зображення такого ж герба у «книзі Забіл»[184]. Окремі малюнки в книзі виконані 1745 р. Текст під гербом подає подібну інформацію про надання королем 1576 р. булави, корогви, бунчука і срібної печатки. Цілком можливо, що джерелом для «книги Забіл» слугував літопис Граб’янки. В усякому разі ця пам’ятка також повторює міф про надання Баторієм срібної печатки з гербом, що міцно укріпився в середовищі козацької старшини на початок XVIII ст. Цікаво, що в анонімній «Історії Русів» початку XIX ст. (доведеній автором до 1769 р.) Баторієві приписується надання козакам привілею 19 квітня 1579 р., яким дарується гетьману бунчук «на знакъ звитяжства его зъ войскомъ своимъ надъ народомъ Азіятичнымъ, одъ якого и клейнодъ сей добутъ працею Гетманскою и кровію Козацкою», але про печатку мови немає. Проте відомою є лише королівська постанова з 1578 р.[185] У листопаді того ж року козаки отримали велику королівську корогву[186]. На думку М. Грушевського, на корогві був зображений польський орел, а козаки могли отримати «може, й ще щось, що пізніше входило в понятє військових клейнодів, як бубни, труби і т. и.»[187] Можна додати, що французький автор П’єр Шевальє, повідомляючи про привілеї Стефана Баторія козакам, також не згадує нічого про печатку[188]. Тому «авторство» Баторія — вельми сумнівне й потребує критичного підходу. Зрештою, герб Війська Запорозького не фігурує в жодному тогочасному польському гербовнику. Мабуть, у разі надання герба монархом до цього символу було б зовсім інше ставлення.

Найдавнішою відомою печаткою, на якій фігурує козак із мушкетом на плечі та шаблею при боці, ще донедавна вважали відбиток на універсалі гетьмана Григорія Лободи 1595 р.[189]Але кілька років тому було опубліковано універсал гетьмана Криштофа Косинського з 15 листопада 1592 р., на якому поставлено ту саму печатку[190]. На листі гетьмана Гната Василевича (1596 р.) прикріплена печатка, де козак зображений тільки з шаблею; подібне зображення й на печатці Самійла Кішки (документ 1601 р.).

Панегірик Касіяна Саковича «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» (1622 р.) розпочинається гравюрою козака з самопалом та віршем «На герб силного Войска Є. К. М. Запорозкого»:

У вірші також маємо легендарне твердження, що герб надано королями. Те, що на найдавнішій відомій печатці козак з мушкетом поданий у щиті, й як випливає із заголовка та тексту вірша, не залишає жодних сумнівів, що Військо Запорозьке мало саме герб, а не якусь емблему чи знак на печатку або хоругву. Проте унікальність цього символу полягає в його функціональному призначенні за період XVI—XVII ст. З одного боку, його можна вважати корпоративним знаком, трактуючи Військо Запорозьке як мілітарну організацію, щось на зразок лицарського ордену. З іншого боку, від середини XVII ст. він поступово стає територіальним гербом для земель, підконтрольних Війську Запорозькому. Хоча аналогія з лицарським орденом тут дійсно виправдана — достатньо нагадати практику утвердження символів Тевтонського ордену чи Ордену Йоанітів для підвладних їм земель.

Характеризуючи найдавніші територіальні знаки України, потрібно наголосити, що українська земельна геральдика виникла й розвивалася на власному ґрунті. Процес герботворення в Польщі та Литві в XIV—XVII ст. не був централізованим. Для нових приєднаних територій не складали нові герби, а навпаки — їхні символи інкорпорували в геральдичну систему Польського королівства чи пізніше — Речі Посполитої. Немає жодних підстав уважати, що, скажімо, герб Київщини «польського походження» через біло-червону барву чи «покірну» поставу янгола. Передовсім, представник небесного воїнства в тогочасному світогляді людей не міг аж ніяк сприйматися як символ упокорення чи слабкості. Крім того, ще з часів Київської Русі сформувався сильний культ Архістратига Михаїла та його емблематична традиція, яка згодом і набула втілення у воєводському гербі. Територіальні знаки на наших землях формувались із давньоруських самобутніх символів.

Поява поняття «національний герб»

У результаті національно-визвольної війни 1648—1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького відбулися значні політичні, економічні та соціальні зміни. Після вигнання польської адміністрації та шляхти в Гетьманщині сформувався новий адміністративний поділ на полки та сотні, а основним чинником у житті міст, поряд із міщанством, стало козацтво.

У березні 1654 р. українське посольство, очолюване військовим суддею Самійлом Богдановичем та переяславським полковником Павлом Тетерею, вирушило до Москви. Наскільки московська сторона приділяла значну увагу дипломатичним моментам, свідчать укази про використання нових печаток із царським титулом. Уже 21 березня було доручено виготовити велику царську печатку з новими титулами, якою печатати грамоти Війську Запорозькому[192]. У царській грамоті від 27 березня із наданням нової печатки Богдану Хмельницькому вказувалося: «Да с теми же посланники вашими послали к тебе, гетману, и в Войско Запорожское нашу государскую печать с нашим государским имянованьем, потому что прежняя войсковая печать — с королевским имянованьем, и ныне тою прежнею печатью печатати не годитца»[193].

Козак із мушкетом фігурує пізніше також на печатках І. Виговського, П. Тетері, І. Брюховецького, П. Дорошенка, І. Мазепи та інших гетьманів[194]. Цей же символ залишається й на печатках Війська Запорозького Низового (нагадуємо, що поруч із Військом Запорозьким — Гетьманщиною Вольності Війська Запорозького Низового — землі Січі мали самостійний адміністративний статус. — Авт.), тільки побіч постаті козака з’являється увіткнутий у землю спис[195].

У XVIII ст. козак із мушкетом трактується вже як національний герб. Автор «Історії Русів», описуючи обрання гетьманів, зазначав, що 1708 р. Івану Скоропадському вручено «клейноды войсковые и національные, т. е. булава, бунчукъ и печать», Данилу Апостолу 1727 р. — «клейноды войсковые, т. е. булава, знамя, бунчукъ и печать національная», а вже нарешті 1751 р. гетьману Кирилу Розумовському — «клейноды войсковые и національные»[196].

Літопис Г. Граб’янки розпочинався «Віршем на герб малоросійський»:

У вже згадуваній «книзі Забіл» під малюнком герба зроблено й латиномовний підпис: «sigilum Ucrainia» (тобто — печатка України)[198].

Указом від 3 вересня 1656 р. цар Олексій Михайлович розширив свій титул з претензіями на інші землі, в тому числі й українські: «Великий князь Литовський, Білої Росії, Волинський і Подільський»[199]. Ці території ніколи не належали до Московського князівства, і ніхто з попередників Олексія Михайловича раніше не висував на них претензії. Таким чином московський цар поступово перебирав титули, на котрі претендував Богдан Хмельницький, у яких, як писав В’ячеслав Липинський, «його — Гетьмана і самодержця Руського — власні, його власною кров’ю „з неволі лядської визволені“ землі українські перечислялися»[200]. На ці зміни в титулі, що розкривали суть віроломної московської політики щодо України, зверталася увага в інструкціях шведським послам до Хмельницького[201]. Титули та земельні герби були зовнішньою ознакою суверенності та відігравали значну роль у тогочасному міжнародному праві. Це особливо підкреслює поданий Пилипом Орликом один із пунктів українсько-шведського договору між гетьманом Іваном Мазепою та королем Карлом XII: «Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено щодо герба й титулу князя України. Й. К. В. (Його Королівській Величності. — Авт.) не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб»[202].

Створена 1722 р. Малоросійська колегія відала всіма справами Лівобережної України, а влада гетьмана й генеральної старшини обмежувалася тільки справами місцевого значення. І хоча Малоросійська колегія почала використовувати печатку із зображенням двоголового російського орла, але усвідомлення козака з мушкетом як українського національного герба залишилося. Після ліквідації 1727 р. Малоросійської колегії гетьманові Данилу Апостолу повернули «печать національную» із зображенням козака з мушкетом[203]. Поступово воно стає обов’язковим на одній із сторін полкових та сотенних корогов[204]. Ордером гетьмана Кирила Розумовського, виданим у березні 1755 р., визначався порядок зображення елементів на сотенних і полкових прапорах — з лицьового боку фігурував національний герб (козак із мушкетом. — Авт.), а з іншого — знак відповідної сотні чи полку[205]. Як приклад реалізації цього розпорядження можна навести низку звітів про розробку «абрисів» таких прапорів та про їхнє виготовлення[206]. Автор «Історії Русів» зазначав, що в обов’язки хорунжих входило зберігати «знамена или хоругвы повѣтовыя, подъ стражею товарискою, на коихъ гербы были, съ одной стороны повѣтовый, а съ другой національний»[207].

Після національно-визвольної війни 1648—1657 рр. на Лівобережжі сформувався новий адміністративний поділ на полки та сотні, а символ козака з мушкетом зі знака мілітарної структури остаточно перетворюється на територіальний герб. Нові українські землі включаються в царський титул, а використання їхніх гербів підкреслює претензії на території, на які московські володарі раніше ніколи не претендували й тепер ними не володіли.

У Гетьманщині на початку XVIII ст. формується і поняття національного герба в модерному значенні. Проте нестабільна політична ситуація, запровадження замість гетьманського правління малоросійських колегій і нарешті повна ліквідація автономії Гетьманщини не дали змоги остаточно утвердитися власній геральдичній системі, окремі здобутки якої продовжили свою традицію на Кубані.

Символи українських земель у складі монархій Габсбургів та Романових

1772 р. відбувся перший поділ Речі Посполитої, наслідком якого стало приєднання частини західноукраїнських земель до Австрійської монархії. Формально цей акт було проголошено універсалом імператриці Марії-Терезії (яка тоді була також королевою Чехії й Угорщини) від 11 вересня 1772 р., за яким визначали й межі «здавна належних провінцій»[208]. Підставою слугували давні претензії угорських королів на Галицьку Русь. Обґрунтування причин захоплення цих територій австрійська дипломатія виклала в брошурі-маніфесті, виданій у Відні[209]. Анексію подано як ревіндикацію. Як важливий аргумент також зазначалося, що угорські монархи постійно використовували титул «короля Галіції і Лодомерії (Володимирії. — Авт.)», від якого ніколи не відмовлялися, а на своїх печатках поміщали герби цих земель[210].

Герб із левом не відповідав австрійській політичній декларації про «повернення давніх угорських провінцій», тому не дивно, що його скасовано, а натомість для «Королівства Галичини і Лодомерії» (так названо нову провінцію, хоча Волинь не увійшла до складу монархії Габсбургів) канцлер князь Кауніц рапортом від 6 жовтня 1772 р. рекомендував «зберегти» відповідні претензійні символи[211]. На цій підставі угорська королівська надвірна канцелярія 16 листопада того ж року визначила гербом Галичини в синьому полі три золоті корони, 2 над 1, а «Лодомерії» — у синьому полі дві балки, тричі шаховані червоним і сріблом[212]. До нової провінції також приєднали колишні претензійні території Чеської корони (Освенцимське та Заторське князівства в південній Польщі), то загальний герб складався з трьох полів — з доданим у срібному полі синім орлом[213]. 27 січня 1782 р. цісар Йосиф II своїм дипломом запровадив новий герб: овальний щит, розділений на 4 поля, де крім символів Галичини та «Лодомерії» подано окремо знаки Освенцимського й Заторського князівств[214]. Але вже згідно з наказом цісаря Франца II від 5 листопада 1804 р. запроваджено новий символ Галичини: в синьому полі червона балка, над якою чорна галка, а внизу — три золоті корони, 2 над І[215]. Цей символ надалі найчастіше й уживався як узагальнений знак «Королівства Галичини і Лодомерії».

Від 1786 р. до складу Галичини входила Буковина, яку в патенті цісаря Франца Йосифа І від 4 квітня 1849 р. уже названо окремою провінцією — «Герцогство Буковина». Герб цього коронного краю затверджено дипломом від 9 грудня 1862 р.: у розтятому на синє і червоне поля щиті чорна голова бика, над нею та обабіч — три золоті 6-променеві зірки[216]. Новий знак базувався на історичному символі Молдавського князівства, але мав деякі відмінності в колористиці й елементах[217]. Герб Буковини планувалося ввести 1871 р. до великого герба Австро-Угорщини, але цей ескіз не затвердили[218]. Разом із гербом Галичини його внесли до нового великого герба Австро-Угорщини лише 1915 р.[219]

Обидві провінції використовували спершу однакові прапори в «краєвих кольорах» з двох горизонтальних рівновеликих смут синьої та червоної, але згодом для Галичини порядок барв змінено — верхня смуга стала червоною, а нижня — синьою[220].

Давній територіальний герб із «руським» левом, замінений новими австрійськими символами 1772 р., досить швидко перестав функціонувати. Хоча Галицька дворянська гвардія у Відні й використовувала в 1781—1793 рр. синьо-жовті прапорці[221], однак їх колористика також збігалася з барвами колишнього претензійного, а тепер нового крайового герба — три золоті корони на синьому фоні.

Відродження історичного символа Руського королівства XIII—XIV ст. відбулося після «весни народів» — низки національно-демократичних революцій у Європі 1848 р. Саме ці революційні зміни дали змогу утрадиційнитися поняттю українських національних кольорів у Галичині, яке згодом поступово поширилося на інші етнічні землі й на початку XX ст. набуло всеукраїнського значення. Проте питання українських національних символів на початку 1848 р. було ще не до кінця з’ясоване.

Головна Руська Рада — представницький орган української спільноти Галичини — порушила проблему національних символів тільки на таємній раді 7-го засідання, що відбулося 16 травня, а вже на таємній раді 18 травня вирішено, «що знамя земли рускои тутейшои єсть левъ, а цвѣты руски жовтый и синый»[222]. Малюнок самого герба (з повернутим геральдично вліво левом) узятий із перевиданого гербовника К. Несецького, опубліковано з описом кольорів у «Зорі Галицькій» аж 27 червня[223]. Утвердження українських національних символів набуло великого поширення. Йосафат Кобринський у листі з Коломиї від 8 червня до Якова Головацького писав: «Льва в синѣм поле по шапках и капелухах даже селяне носятъ... В Коломыи зроблена хоругва Левъ в синим поли: и хороша робота коштує и хороши грош...»[224]

Відродження давнього територіального герба як українського національного знака викликало агресивну реакцію з польського боку, що своєю чергою провокувало українські вимоги заборонити використання в Галичині польського орла[225]. У відповідь на польські провокації згодом у «Зорі Галицькій» опубліковано вірш з такими глузливими словами:

З 2 до 16 червня 1848 р. у Празі відбувався Словенський з’їзд, на якому однією з проблем українсько-польського порозуміння було питання атрибутів загонів Національної гвардії в Галичині. Відповідно до «Оуставу для учрежденія Гвардиі народовой (Стражи народовой) въ кесарствѣ Аустріяцкомъ» від 8 квітня у § 19 зазначено, що «каждий баталіоні) маєтъ корогву (хоронгевъ), а каждій швадронтъ штандаръ оздобленій колорами краю»[227]. Оскільки тогочасні крайові символи не влаштовували ні українську, ні польську сторону, то 5 червня в декларації Зенона Поглодовського запропоновано, щоб гвардія на території всієї Галичини мала спільні відзнаки (орла і лева)[228]. Незважаючи на домовленості під час празького Слов’янського конгресу, в Галичині почалося активне створення національних гвардій під польською атрибутикою. А 20 вересня Головна руська рада видала відозву до українського народу в справі організації національних гвардій[229]. Дано рекомендації про вигляд прапорів таких загонів: на синьому полотнищі з одного боку мав бути жовтий (золотий) лев, що спинається на скелю такої ж барви, а на зворотному — патрон місцевої церкви.

Під час революційних подій 1848—1849 рр. серед русинів-українців Закарпаття поширилися ідеї: спершу — створення слов’янської автономії у складі Угорщини, а пізніше — об’єднання Закарпаття з Галичиною в окремий «коронний край». Однак ці програми не були реалізовані й закарпатські землі залишилися у складі Угорщини, а комітатський адміністративно-територіальний поділ зберігався до початку XX ст. Один із «будителів» Закарпаття Адольф Добрянський широко пропагував синьо-жовті кольори як національні[230].

Символи «Королівства Галичини і Лодомерії» офіційно припинили своє функціонування 1918 р. з розпадом Австро-Угорщини. Із трьох символів, експлуатованих австрійськими монархами впродовж 1772—1918 рр. — трьох корон, шахованих балок та галки, — тільки останній (хоч і змінений) міг відповідати місцевим геральдичним традиціям. Основу для нових символів захоплених Австрією 1772 р. західноукраїнських земель склали витворені угорцями наприкінці XV — на початку XVI ст. претензійні герби, які відображали політичну ідею «повернення давніх провінцій». Уже з утвердженням у Галичині Австрійської монархії до територіальних символів внесено елементи дійсних історичних знаків. Хоча надумані крайові емблеми все ж не були достатньо популярними, особливо після подій 1848 р. Під час Другої світової війни німецькі окупанти намагалися створити символ для Генерал-губернаторства (утвореного з частини Польщі та Галичини), опертий на якісь германські традиції. З цією метою використано три корони, які в поєднанні з левом подано на емблемі дивізії «Галичина».

Вплив централізованої герботворчої діяльності в Російській імперії в першій половині XVIII ст. зводився до складання знаків для знамен армійських полків, розташованих в українських землях, хоча при цьому сотенні та полкові уряди продовжували використовувати свої традиційні герби.

Відповідно до законодавчого акту 1775 р. «Учреждения для управлення губерний Всероссийской империи» 1780 р. утворено Харківське намісництво, яке складалося з 15 повітів. 21 вересня 1781 р. централізовано затверджуються герби для міст цього намісництва, у тому числі для Харкова — у зеленому полі подано ріг достатку та кадуцей — золотий жезл із срібними крильми, який обвивають дві срібні змії, що мало характеризувати місто як значний торговий центр[231].

Після ліквідації автономії Гетьманщини утворюються указом від 16 вересня 1781 р. Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, кожне з яких ділилося на 11 повітів. Для повітових міст здійснюються 1782 р. «височайші надання» гербів, хоча ці затвердження були формальними, оскільки здебільшого залишались давні герби[232]. Так, земельний знак з архангелом Михаїлом, який вживався Київською губернською канцелярією[233], використано для нового герба Києва замість давнього міського символу (лука чи самостріла)[234]. Формально цей герб уживався і для міста, і для намісництва, і для повіту.

На території приєднаного 1783 р. Кримського ханства створено Таврійську область із центром у Сімферополі. Для цієї області оперативно 8 березня 1784 р. затвердили герб: у золотому полі чорний двоголовий орел, на грудях якого синій щиток із золотим православним хрестом[235]. Цей символ мав указувати на те, що такий хрест прислали візантійські імператори на Русь, коли відбулося її хрещення.

При частих змінах адміністративно-територіального поділу не було більшого сенсу затверджувати символи для нових губерній, які через короткий час або розформовували, або перейменовували, або приєднували до інших утворень.

Юридична процедура централізованого затвердження гербів міст, яка частково збереглася в Російській імперії й пізніше, зводилася до того, що підготований Герольдмейстерською конторою (з 1800 р. — Герольдією) малюнок подавався на «височайше» затвердження монарха, а потім пересилався ще на «благоусмотрєніє» Урядового Сенату.

Новою реформою Герольдію 1848 р. перетворено на Департамент герольдії Сенату, при якому почало діяти Гербове відділення[236]. За царським дорученням керівник цього відділення Б. Кене 1856 р. почав перегляд усіх затверджених досі губернських і міських гербів[237].

Поступово було напрацьовано значну кількість «виправлених» проектів, а також гербів для міст, котрі ще не мали офіційних знаків. Так, уже в жовтні 1857 р. підготовлено проект герба Таврійської губернії[238], опрацьовувалися матеріали й для інших губерній[239]. Восени 1858 р. Кене подав герольдмейстеру рапорт, яким пропонувалися до розгляду: 22 герби губерній, які входили до державного герба, з коронами і прикрасами, передбаченими указом 1857 р.; 34 герби губерній, відкориговані, виправлені та оздоблені; 13 гербів областей і земель[240]. Усі проекти вирізнялися суворим дотриманням геральдичної колористики та композиції.

Загалом, централізація територіального герботворення в Російській імперії з кінця XVIII ст. була доволі неорганізованою. Особливо це стало відчутним для українських земель, де сформовані протягом попередніх періодів міські та територіальні герби або формально перезатверджувалися, або використовувалися без жодних юридичних формальностей.

Утвердження загальнонаціональних символів: 1917—1920 рр.

Утвердження синьо-жовтого кольорового поєднання як українських національних барв у сучасному сенсі однозначно можемо датувати 1848 р. і пов’язувати з українським національним відродженням у Галичині[241]. Поступово це поняття поширюється на Закарпаття, адміністративно підпорядковане угорській частині імперії Габсбургів, а з початком масової еміграції українців наприкінці XIX ст. за океан — і на поселення в Америці. На українських землях, що входили до складу Російської імперії, де українофільський рух вважався ворожим і переслідувався царським режимом, національні кольори почали утверджуватися лише після революції 1905 р. у середовищі свідоміших верств населення. Подальша публічна дискусія на цю тему фактично була спровокована обговоренням справи «державних російських національних кольорів». Публікація про російські проблеми з’явилася в січні на сторінках львівської «Неділі»[242]. Під цим впливом І. Крип’якевич уже на початку лютого публікує там же коротку статтю, яку через тиждень передруковує київська українська газета «Рада»[243]. У статті він зазначав, що «історія наших національних прапорів досі не просліджена», далі подавав інформацію про козацькі прапори XVI—XVII ст. та робив висновок, що серед прапорів Богдана Хмельницького переважав червоний колір. У серпні на цю публікацію відгукнувся наддніпрянський мистецтвознавець Кость Широцький статтею «Український національний колір», яку зразу ж передруковано у Львові[244]. Широцький, наводячи приклади з українського ужиткового мистецтва, архітектури, археології, етнографії, робить висновок, що «ми можемо з повним правом брати для своїх національних відзнак досі уживаних синього з жовтим кольорів й не робити в сій справі жадних змін, розуміючи, що се є згідне цілком з народним смаком, з окружними тонами природи української, а козацькими звичаями й певними традиціями серед сучасного українського громадянства». А вже у вересні його доповнив історичними аргументами львівський історик С. Томашівський, а його статтю оперативно передрукували в Києві[245]. Степан Томашівський більше уваги звернув на політичне інтернаціональне значення червоного кольору, у той час як синьо-жовтий прапор «і з естетичного боку гарний, і — що найважливіше — не може спричинити ніяких непорозумінь, бо ані не має він ніякого загально прийнятого символічного значіння, ані жадний із сусідських нам народів не уживає його як свого національного». Фактично, ці публікації і на Наддніпрянщині, і в Галичині припинили будь-які дискусії про те, які кольори слід вважати національними для українців, а натомість маємо багато повідомлень про використання синьо-жовтих кольорів по обидва боки кордону: чи то як вивішування прапорів у Львові під час Шевченківських свят, чи як оздоблення портрета композитора М. Лисенка чорними та жовто-блакитними стрічками під час панахиди в Полтаві, чи під час проведення інших заходів у різних регіонах[246].

На початку XX ст. популярними стають видання збірників патріотичних пісень. Серед них особливо вирізняється пісня «Ще не вмерла Україна», яка поступово набуває значення національного гімну. Слова написав у Києві ще 1862 р. Павло Чубинський. А вже 1863 р. Їх опублікували у львівському часописі «Мета», приписавши авторство Т. Шевченкові[247]. Михайло Вербицький написав музику до цих слів. Як вважається, вперше публічно його було виконано під час Шевченківського свята 1865 р. в Перемишлі[248].

Проте справжнім вибухом українського національно-визвольного руху були події після скинення самодержавства в Росії в лютому 1917 р., які й утвердили загальнонаціональний характер символів. Уже 25 (12 ст. ст.) березня 1917 р. у Петрограді відбулася масова 20-тисячна маніфестація солдатів-українців і студентської молоді під синьо-жовтими та червоними прапорами[249]. 29 (16) березня в Києві відбулося «свято свободи», на якому українські солдати йшли окремою колоною під національними прапорами[250], а ще через три дні понад 100-тисячна маніфестація стала кульмінацією відродження українського життя в Києві[251]. У цьому заході 1 квітня (19 березня) «прапорів було більше ніж 320 самих національних та понад десять червоних, робітничих, з українськими написами про міжнародну солідарність робітничої кляси»[252]. Під впливом київських масових акцій побачили світ дві брошури В. Різниченка, що значно посприяли росту зацікавлення питанням національних символів[253]. Протягом наступних тижнів відбулися маніфестації та інші заходи під українськими прапорами по багатьох інших містах України, зокрема в Харкові, Катеринославі, Чернігові, Полтаві, Севастополі[254]. Процес українського національного відродження охопив не лише етнічні території, а й регіони центральної Росії, Сибіру, Туркестану, Далекого Сходу та інші землі — скрізь, куди доля завела українських поселенців, військовополонених чи репресованих[255]. Невіддільним атрибутом цього процесу стало поняття національних кольорів — поєднання синього (або світло-синього, тобто блакитного, голубого) і жовтого кольорів. Паралельно з цим використовувалися червоні прапори, трактовані як міжнародні символи революційного руху, та малинові, з якими пов’язувалися легендарні козацькі традиції. Так, на відкритті першого Українського військового з’їзду 18 (5) травня 1917 р. «на сцені поза містом для президії розгорнувся синьо-жовтий прапор з написом „Хай живе національно-територіальна автономія. Депутація з Петрограда“. А поруч із цим прапором розгорнувся другий з вишитим левом і Архангелом Михайлом»[256]. На цьому ж з’їзді було сформовано та ухвалено назву 1-го Українського Козацького гетьмана Богдана Хмельницького полку, який отримав спершу від Українського військового клубу ім. Полуботка малиновий прапор з портретом Б. Хмельницького, вишитий черницями Фролівського монастиря, а згодом, під час виїзду на фронт, — блакитно-жовтий прапор від Української Центральної Ради[257].

Після проголошення 23 червня І Універсалу Центральної Ради з 28 червня почав працювати український уряд — Генеральний секретаріат. Посаду генерального писаря обіймав Павло Христюк, який із перших днів порушив справу печатки для скріплення урядових актів і різних документів. Детальну інформацію про це подав у своїх споминах Микола Ковалевський: «На скликання спеціальної історичної комісії, яка виробила б проект такої печатки, не було часу і тому, після консультації з відомим знавцем нашої старовини, директором Київського музею Біляшівським, постановлено було зробити дві печатки — велику, для особливо важних актів і малу для поточної праці. Обидві печатки мали в собі Тризуб Володимира, при чім зав’язалась живіша дискусія над справою хреста на Тризубі. Думки наших знавців поділилися, багато з них твердили, що хрест був долучений до Тризуба щойно в останніх роках правління Володимира і тому княжий герб переважно зберігся без хреста. Були також пропозиції, що нав’язували до традицій Запорозької Січі. Пропонувалось, щоб велика печатка була з Тризубом, а мала була б зроблена за взірцем печатки кошових отаманів Запорозької Січі (козак з рушницею). Однак цю пропозицію одкинуто з огляду на вужчу символіку цієї козацької печатки. Більшість погодилась на тому, що власне Тризуб, залишений нам суверенними князями Київської Руси, повинен і тепер бути гербом Української держави і символом наших визвольних змагань»[258].

Подальшому поширенню національних кольорів сприяло і їхнє народне тлумачення як «блакитне небо та золотий лан пшениці», яке дуже легко сприймалося в усіх середовищах. 13 жовтня в газеті «Нова Рада» В. Щавинський порушив проблему відтінків кольорів українського прапора[259]. Автор визнавав, що «вже давно перед революцією в Росії вважали за український прапор ясно-голубу і ясно-жовту фарбу», але, апелюючи до геральдичної колористики та низької світлостійкості таких відтінків, він наполягав, що «мають бути яркі й густі синій і жовтий (золотий) — яких уживають у Галичині й на Буковині».

Проте жовтневий переворот у Петрограді та проголошення 20 листопада III Універсалом Української Народної Республіки значно прискорили розвиток подій. 15 листопада за ініціативою Генерального секретаріату народної освіти відбулася нарада у справі герба, на якій розглянули можливості використання історичних символів або створення нових, обговорювали потребу проведення конкурсу. Всі присутні відкинули варіанти з архістратигом Михаїлом. Окремі учасники підтримували використання без доповнень історичного герба Гетьманщини — козака з мушкетом, але інші були проти, серед них і Грушевський: «Відновлюючи нашу стару українську державність, ми не відновлюємо нашої гетьманщини, ми хочемо творити новий лад, нові державні й громадські форми, і емблема (знак) того мусить бути нова, щоб не було підозріння в замислах відроджування старого»[260].

Проголошення УНР було відзначено в багатьох містах з великими урочистостями, що супроводжувалися використанням національних прапорів[261]. Характерно, що проголошення УНР, як і весь український національний рух, викликали озлобленість у більшовиків, які не мали на той час серйозної підтримки в Києві, й вони спробували вилити свою злість в образному протиставленні прапорів: «Червоний прапор боротьби робітників і селян проти буржуазії замінюється блакитно-жовтим. Відповідальність за це цілковито лягає на Українську соціал-демократичну партію»[262].

У грудні Генеральний секретаріат розглядав питання про друкування українських грошей і перший кредитовий білет на 100 карбованців з’явився в обігу 6 січня 1918 р. (24 грудня ст. ст.)[263]. На цій банкноті, розробленій Г. Нарбутом, було зображено у восьмикутній рамці знак князя Володимира — Тризуб, із хрестом над середнім «зубом».

Від грудня 1917 р. Центральна Рада отримала право ухвалювати закони для УHP[264]. На засіданні Генерального секретаріату 11 січня 1918 р. (29 грудня 1917 р. ст. ст.) слухали й ухвалили проект тимчасового закону про флот УНР, який доповідав генеральний секретар Д. Антонович, і рекомендували винести його на розгляд Центральної Ради[265]. У законопроекті подавалося:

«II. Прапором Української військової фльоти є полотнище о двох: жовтому і блакитному кольорах. У кряжі блакитного кольору історичний золотий тризубець часів Українсько-Руської держави X в.

III. Прапором Української торговельної фльоти є полотнище о двох, жовтому і блакитному, кольорах»[266].

Однак Мала Рада під головуванням М. Грушевського затвердила цей закон аж 27 (14) січня у зміненій редакції, де першою (тобто верхньою) вказувалася блакитна смуга:

«2. Прапором української військової фльоти є полотнище о двох — блакитному і жовтому кольорах. У кряжі блакитного кольору історичний золотий тризубець з білим внутрішнім полем у ньому.

3. Прапором Української торговельної фльоти є полотнище о двох — блакитному і жовтому кольорах»[267].

Використання Тризуба на кредитовому білеті та на морських прапорах вплинули на справу щодо Державного герба УНР. На цей час після проголошення 22 січня IV Універсалом Центральної Ради самостійності України, питання про герб вимагало негайного вирішення. Розгоряння українсько-більшовицької війни не давало змоги провести конкурс, та й Центральна Рада, провівши останнє засідання в Києві 7 лютого, була змушена покинути місто й переїхати спершу до Житомира, потім до Сарн і нарешті — до Коростеня. Саме в Коростені 25 (12) лютого 1918 р. спершу на засіданні Ради Народних Міністрів ухвалено: «Внести в Раду закон про установлення для Української держави прийнятого морським флотом герба Володимира Великого (без Хреста)»[268]. Того ж дня на засіданні Малої Ради затверджено: «Гербом Української Народної Республіки приймається знак Київської Держави часів Володимира Святого»[269]. Очевидно, що ухвалений закон мав лише текстову частину без графічних додатків.

Принагідно варто додати, що на цьому ж засіданні ухвалено й закон про запровадження в Українській Народній Республіці нового (григоріанського) числення часу з 16 лютого, вважаючи його 1 березоля (березня). Описуючи ці події у своїй «Історії України», Д. Дорошенко повідомляв, що 1 березня ухвалили закон про нову монетну систему (запроваджено гривню), а далі: «тоді ж було ухвалено й герб Української Народної Республіки»[270], що призвело до низки помилок в інших публікаціях, у яких дату ухвалення герба також почали вказувати як 1 березня[271].

Тризуб виконував наприкінці X ст. функцію княжого знака, зображався на печатках, монетах, ювелірних виробах, посуді та різних предметах, що були княжою власністю. У різних князів він зустрічається у різному графічному виконанні. Первісне значення його невідоме, хоча існує багато версій та тлумачень[272]. Зрештою, основним було те, як писав у своїй третій статті про герб М. Грушевський: «се оздоба питоменна, не запозичена, зв’язана з нашою тисячолітньою державною політичною і культурною історією»[273]. Інформація про ухвалення герба, базована переважно на статті Грушевського, була подана в багатьох регіональних виданнях України та поза її межами[274]. Вона викликала нові публікації на тему герба. В. Різниченко в часописі «Шлях» критично оцінив рішення Центральної Ради про затвердження Тризуба[275]. Натомість О. Назарук відгукнувся схвально, що «сей наш герб — свідок нашої старої культурності й організаційно-державного змислу», а основну увагу приділив потребі належного художнього виконання герба і пропонував використовувати на прапорах великий герб — «головний герб [...] окружений малими гербами поодиноких українських волостей (земель)»[276].

Робота над гербом продовжилася в Києві після вигнання з нього на початку березня більшовиків. Мала Рада повернулася до столиці 9 березня. Десь 12 березня Михайло Грушевський доручив розробити проекти малюнків герба та печатки відомому українському графікові й архітекторові Василю Кричевському, з яким здавна мав дружні стосунки — той оформляв згадану раніше «Ілюстровану історію України», а його майстерня містилася в будинку Грушевського на вулиці Паньківській, спаленому тепер більшовиками[277].

М. Грушевський 22 березня виніс на розгляд Малої Ради питання про герб і печатку. На жаль, ми не знаємо перебігу обговорення цього питання, бо в газетних звітах про це засідання взагалі справа герба не згадується[278], а в протоколі лише сказано про розгляд проектів, без деталізації обговорення.

2 квітня 1918 р. міністр пошти і телеграфів Г. Сидоренко видав наказ про негайне усунення всіма поштово-телеграфними установами УНР герба колишньої Російської імперії — двоголового орла, якщо такий ще десь залишився[279].

Питання про державний прапор 22 березня зовсім не порушувалося[280]. Мабуть, з цим жодних проблем не виникало.

Інформація про затвердження 22 березня великого та малого державних гербів і великої та малої печаток, а також їхні малюнки були опубліковані в новому виданні «Ілюстрованої історії України» М. Грушевського[281]. В обох гербах Тризуб був оточений стилізованим оливковим вінком. Розроблений на основі знака Володимира Великого, за князювання якого Київська Русь досягла найбільшої могутності й до її складу входили всі пізніші українські землі, герб України символізував ідею Соборності — об’єднання всіх етнічних українських територій в одну державу; оливковий вінок мав відображати мирну політику УНР. Проте не зовеш є зрозумілим, у чому ж полягала різниця між обома гербами, чому один із них «великий», а інший — «малий»? Складається враження, що В. Кричевський подав два різні варіанти герба, однак замість того, щоб вибрати один із них, вирішили ухвалити обидва, «щоб добро не пропадало»[282]. Недоліками цих гербів була також надмірна орнаментальна графічна манера, відсутність щита та й виконання лише в чорно-білій подачі. Схоже, що герби й печатки приймалися у «робочому порядку», без особливого обговорення й без ухвалення окремого закону.

16 липня гетьман Павло Скоропадський затвердив малюнок нового військового прапора Української Держави, оголошений наказом по морському відомству від 18 липня 1918 р. за ч. 192/44: «Білий прапор з рівним синім хрестом, який ділить прапор на 4 рівних частини. Ширина хреста 1/11 всієї довжини прапора. Відступивши на 1/8 ширини хреста проходить коло нього такої ж ширини (теж 1/8 ширини хреста) синя смужка, крім тих його боків, які прилягають до крижа. У крижі ж теж, відступивши на 1/8 ширини хреста від його боків міститься національний прапор Держави (складений з блакитної і жовтої горизонтальних смуг), у центрі якого міститься золота печатка Св. Володимира такої ж ширини, як хрест і в 1¹/₂ раза вища своєї ширини. Прапор шиється з матерії відповідного кольору, а печатка малюється бронзовою фарбою»[283].

У листопаді 1918 р. почалася національно-визвольна боротьба на Західній Україні. 1 листопада на львівській ратуші «перший раз від 1849 р. показалися українські фани, перший раз відітхнув український Львів, скинувши з себе пута вікової неволі»[284]. На засіданні Національної Ради 13 листопада ухвалено Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, яким проголошено Західноукраїнську Народну Республіку, а також затверджено її символи:

«Артикул V. Герб і прапор:

Гербом Західно-Української Народньої Республики є: золотий лев на синім полі, обернений у свою праву сторону. Державний прапор є синьо-жовтий. Державна печать має довкола гербу напись: Західно-Українська Народня Республика»[285].

Звернімо увагу: на гербі ЗУНР немає скелі і лев без корони на голові. Офіційного зображення герба в умовах українсько-польської війни так і не було зроблено.

Після скидання влади П. Скоропадського Директорією УНР на засіданні Ради Народних Міністрів 3 січня 1919 р. слухали доповідь міністра морських справ про відновлення прапора військового флоту УНР, затвердженого Центральною Радою 14 січня 1918 р., й постановили передати це питання на розгляд і висновки Г. Нарбута і В. Модзалевського[286]. С. Шрамченко стверджував, що ніби того ж 3 січня було оголошено наказ по морському відомству ч. 10/1, яким визнано прапором військового флоту УНР прапор, затверджений... 18 липня 1918 р., натомість у публікації В. Трембіцького наказом під цим самим числом відновлено прапор 3 січня 1918 р.[287] Проте архівні матеріли дають підстави стверджувати, що рішення про прапор військового флоту 3 січня таки не було ухвалене.

Оскільки 4 січня 1919 р. у Станіславові Українська Національна Рада схвалила злуку з УНР, то надалі актуальним залишилося питання державного герба. 21 січня комісія у справах вироблення проекту герба УНР провела нове засідання у складі: П. Дорошенко (голова), ак. О. Левицький, проф. Г. Нарбут, проф. Г. Павлуцький, П. Зайцев, М. Біляшівський та В. Модзалевський[288].

Після урочистого проголошення Акту Злуки ЗУНР та УНР 22 січня 1919 р. Тризуб ухвалено як державний герб і на західних землях — ним замінено зображення лева на печатках, хоча офіційного зображення ні одного, ні іншого ніхто не затверджував. Як приклад можна навести хоча б запровадження з 21 січня в Галичині таких змін для шкільних інституцій: «Емблемою урядової печати є Тризуб як герб Української Народної Республіки. Урядова вивіска має в своїй середині містити герб Української Народної Республіки, а на краях довкруги урядову назву дотичної інституції»[289].

З деяких новіших джерела випливає, що загони Н. Махна десь 1920 р. також використовували блакитно-жовті прапори[290].

Підсумком утвердження поняття українських національних символів за період 1918—1920 рр. можна вважати два проекти конституцій України. Перший проект Конституції Української Держави, що був ухвалений Всеукраїнською Національною Радою 9—13 травня 1920 р. в Кам’янці-Подільському, подавав:

«Артикул 5. Державним гербом Української Держави є Тризуб золотої барви на синьому тлі.

Артикул 6. Державними барвами Української Держави є барви синя-жовта»[291].

У другому проекті Основного Державного Закону УНР, опрацьованому 1 жовтня 1920 р. Урядовою комісією по виробленню Конституції Української Держави, зазначалося:

«Артикул 9. Державним гербом Української Держави є Тризуб золотої барви на синьому тлі. Право вживання державного гербу мають виключно державні установи.

Артикул 10. Державними барвами Української Держави є барви синя та жовта.

Артикул 11. Прапор військової фльоти є синій-жовтий з державним гербом золотої барви в лівому розі синьої частини прапора. Прапор торговельної фльоти є синій-жовтий»[292]. Проте впровадити в життя ці конституційні акти тоді не судилося.

Проблема порядку кольорів на прапорі. Чи не найскладнішою проблемою у вивченні історії розвитку українських символів було встановлення первісного порядку кольорів на прапорі в період 1917—1920 рр. — чи верхня смуга була жовта, чи синя (блакитна)? Найгірше, що це питання вийшло за межі суто дослідницькі, оскільки набуло тенденційного характеру — під час Другої світової війни різні політичні угруповання почали ідентифікувати себе або з синьо-жовтими, або з жовто-синіми прапорами, а тому це вилилося у непорозуміння як у повсякденному житті[293], так і в конфлікти серед дослідників, кожен з яких не стільки старався встановити справжній хід подій, як підігнати їх під вигідну собі схему. Тому суперечки між прихильниками різних таборів, які тривали на шпальтах газет і часописів у діаспорі ще до початку 1970-х рр., іноді переростали у відверте перекручування тих самих фактів[294]. За усталеним міфом, у період Центральної Ради нібито затвердили жовто-блакитний прапор, а гетьман Скоропадський чомусь його перевернув. Прихильники жовто-блакитного варіанта постійно апелювали до «правил геральдики», а їхні опоненти — до усталеної протягом 1917—1920 рр. історичної традиції.

Почнемо з так званих «правил геральдики». Очевидно, йдеться про масову практику використання під час різних святкувань прапорів у міських чи земельних кольорах у Німеччині в XIX ст. З метою впорядкувати цей процес були напрацьовані рекомендації створення таких прапорів із різнокольорових горизонтальних смуг, коли для верхньої брали забарвлення фігури з герба, а для нижньої — колір поля щита[295]. Ці рекомендації з кінця XIX ст. частково поширились і на Австро-Угорщину, де також до Першої світової війни вживались створені за таким принципом прапори коронних земель[296]. Однак треба зазначити, що ці рекомендації залишились у рамках німецької геральдики й ніколи до поняття загальноприйнятих «правил геральдики» не виростали, принаймні подібні правила не застосовувались в інших країнах (достатньо глянути на прапори Португалії, Франції, Італії чи Іспанії), за винятком хіба що окремих сусідніх новоповсталих держав. Зрештою, прапори будуються за різними принципами, іноді зовсім без будь-якого стосунку до герба, тому апеляція до правил геральдики в нашому випадку є зовсім недоречною, а більш правильно буде назвати їх «німецькими правилами». Як іронію долі можна навести приклад сучасної Австрії, де адміністративні землі використовують прапори, складені за різними принципами, іноді всупереч нормам з початку XX ст.[297]

Ми вже згадували про специфіку залучення таких джерел, як кіно- та фотодокументи. Проблема в тому, що фактично до 1940-х рр., коли було вдосконалено технології для фотоматеріалів, на чорно-білих фото жовтий колір передавався як темний, а голубий чи синій — як значно світліший. Як приклад можна навести фотографії прапора «Руського паломництва до Святої землі» 1906 р. Прапор на фото має світлу верхню та темну нижню смуги, що зразу ж наштовхує на думку, що він жовто-синій. Однак нашитий посередині полотнища герб, у якому на світлому полі щита темний лев спинається на темну скелю, дає нам можливість встановити однозначно, що прапор мав світло-синю верхню та насичену жовто-золотисту нижню смуги[298]. Ще простіше в цьому переконатися, розглянувши фото збережених досі відзнак УСС, сокільського прапора чи шведських прапорів, які мали поєднання жовтої та синьої барв.

Як свідчать іконографічні джерела, в Галичині з 1848 р. вживалися переважно синьо-жовті прапори. Ця традиція законсервувалася на Закарпатті, а також серед українських емігрантів, які принесли її на нові поселення у США чи Канаді. Мабуть, під впливом використання «німецьких правил» на початку XX ст. у Галичині починають використовувати й жовто-сині прапори. Про це свідчать і кольорові малюнки на поштівках[299], і описи різних прапорів, і наведені вище публікації Негеральдика (1912) та І. Крип’якевича (1913), у яких автори вказували на потребу врегулювати справу про порядок кольорів. Отже, в галицькому середовищі напередодні 1917 р. це питання так і не було вирішене. Але подальші події на Великій Україні та юридичне затвердження там прапорів вирішили питання про порядок барв, який був сприйнятий без дискусій і в Галичині.

Поширенню національних кольорів на Наддніпрянщині значно сприяло візуально-асоціативне сприйняття прапора та його тлумачення як «блакитне небо і жовтий лан пшениці». Така версія дуже добре відповідала українській ментальності та світогляду. Характерно, що на виданих 1917 р. у Петрограді поштівках подано саме блакитно-жовті прапори[300].

Дещо утруднює з’ясування проблеми поширена в Центральній Україні манера називати прапор «жовто-блакитним», тобто у зворотному порядку кольорів знизу вгору, що, зрештою, часто трапляється й у наші дні (хоча сучасний прапор України визначений чинним законодавством як «синьо-жовтий»)[301]. У такий спосіб Дмитро Дорошенко пише про українську маніфестацію 1 квітня 1917 р. у Києві, у якій брав участь: «Гордо маяли в повітрі жовто-блакитні прапори (колір — символ нашого блакитного неба і золотої пшениці на полях)»[302]. Хоча навряд чи він наводив би таке пояснення кольорів, якби жовтий колір був згори.

Можна згадати й про відомчі прапори УНР. Так, постановою Ради Народних Міністрів про встановлення знака-емблеми на прапорах пароплавів Міністерства шляхів від 17 березня 1918 р. визначалося: «Майва уявляє з себе український національний синьо-жовтий прапор з поміщеною в правому кутку жовтого поля емблемою Народнього Міністерства шляхів, С. X.: котвицю і заступ покладені навхрест»[303]. Ця майва взорувалася на прапор колишнього відомства шляхів сполучення Російської імперії, на якому емблема (покладені навхрест якір і сокира) також розміщалася в нижньому вільному куті полотнища[304]. Тому порядок кольорів на прапорах УНР цілком ясний — жовта смуга йшла знизу.

Також очевидно, що ніякого прапора 22 березня 1918 р. Центральна Рада не ухвалила, а гетьман Скоропадський, за правління якого залишалися в обігу банкноти з написом «Українська Народна Республіка» та ухвалений Центральною Радою герб, жодних «переворотів з ніг на голову» для прапора не робив. Це також пояснює й подальше використання блакитно-жовтого чи синьо-жовтого прапора й за правління Директорії, і в ЗУНР, і в проектах Конституції України 1920 р.

Українські національно-державні символи остаточно сформувалися протягом 1917—1920 рр. як ідентифікаційні атрибути національно-визвольного руху. І прапор, і герб спиралися на історичні традиції давніх форм української державності. Прапор, який став національним символом у сучасному значенні ще з 1848 р. в окремому регіоні, зміг набути загальнонаціонального визнання, зберігши форму та отримавши новий зміст. Герб також схвально сприйняли за змістом, хоча його становлення за формою до 1920 р. завершити не вдалося.

Всеукраїнського визнання набув і гімн «Ще не вмерла Україна». З кінця 1917 р. його виконували із зміненими словами на «Вже воскресла Україна». Юридичного затвердження гімн не отримав, оскільки на той час не практикувалося фіксувати гімн у законодавчих актах.

Основними датами юридичної фіксації символів протягом цього періоду є:

— 27 (14 ст. ст.) січня 1918 р. — законодавче затвердження прапорів військового та торговельного флотів УНР;

— 25 (12 ст. ст.) лютого 1918 р. — затвердження закону про герб УНР;

— 22 березня 1918 р. — ухвалення графічних зображень гербів УНР;

— 16 липня 1918 р. — затвердження нового військово-морського прапора Української Держави;

— 13 листопада 1918 р. — затвердження державного герба та прапора ЗУНР.

Хоча національні символи протягом наступних 70 років й не могли нормально функціонувати та розвиватись в умовах польського окупаційного режиму чи радянської тоталітарної системи, однак вони зберегли своє функціональне значення та популярність і відіграли важливу роль у відновленні української державності.

Карпатська Україна

Закарпаття до 1920 р. не було єдиним адміністративно-територіальним утворенням і не мало власного герба та прапора. Коли ж 1919 р. за Сен-Жерменським мирним договором Закарпаття було включене до складу Чехословаччини як окрема складова частина федерації (Підкарпатська Русь), то виникало й питання про земельні символи. Хоча поняття національного прапора на цей час тут уже сформувалося[305]. Варто навести хоча б таке джерело, як Меморандум Першої Руської Народної Ради, яку очолював Августин Волошин. Справа була спровокована тим, що 1934 р. чехословацька влада забороняла використання місцевих прапорів, у відповідь на що Рада заявляла: «Ми, підкарпатські русини, маємо теж свій прапор у синьо-жовтих барвах. Його історія сягає глибоко в минувшину нашого народа, аж на тисячу років назад, до Мархії Рутенорум (Руської Арки Угорського королівства. — Авт.). Як передає традиція, прапора цього уживав також бувший наш князь Лаборець, а потім теж князь Федір Корятович. На основі цих традицій сталися ці барви — барвами Мараморошської жупи, міста Ужгород, Пряшева, греко-католицької мукачівської дієцезії, а по розділенню цієї дієцезії на мукачівську та пряшівську 1815 р. також барвами греко-католицької пряшівської дієцезії. Коли по світовій війні утворилися народні ради русинів — всі ці ради, з огляду на історичні традиції проголосили синьо-жовті барви за барви Підкарпатської Русі й нашого руського (малоруського) народу і то: народна рада в Любовні дня 5.Х.1918, народна рада в Ужгороді 9.Х. 1918, всенародний конгрес русинів у Будапешті дня 10.ХІІ.1918, народна рада в Марм. Сиготі дня 16.ХІІ.1918 та народна рада в Хусті дня 21.1.1919 р. При з’єднанню всіх руських (малоруських) народних рад у Центральну Руську Народну Раду в Ужгороді дня 7.V.1919 р. був синьо-жовтий прапор, яко наш народний і краєвий прапор торжественно посвячений у єпископській кафедральній церкві. Під тим-то прапором проголошено потім дня 8.V. 1919 р. добровільне прилучення Підкарпатської Русі до Чехословацької республіки й під тим прапором 100-членна делегація Центральної Руської Нар. Ради дня 12 травня 1919 р. передала торжественно в Празі на Граді пану Президентові Т. Г. Масарикові рішення Центр. Руської Нар. Ради про прилучення Підкарпатської Русі до Чехословацької республіки. В тім часі повівали синьо-жовті прапори на Граді, на залізничному двірці та на інших публічних і приватних будовах у Празі, а всі члени делегації враз з бл. п. губернатором Антоном Бескидом мали на грудях синьо-жовті кокарди»[306].

Восени 1934 р. несподівано виник конфлікт через позицію чеського шовініста, шкільного інспектора Вондрачека, за ініціативою якого президія крайового уряду видала ще 11 липня того ж року обіжник до окружних урядів про заборону використання синьо-жовтих прапорів, хоча інші чеські урядовці заявляли, що цей припис не стосується цього прапора[307]. Проте вже 27 жовтня жандарми зняли в Тереблі синьо-жовтий прапор, вивішений місцевим господарем побіч державного прапора ЧСР[308]. Усе це викликало хвилю обурення як серед закарпатців, так і в сусідній Галичині[309].

Конфлікт 1934 р. завершився легалізацією синьо-жовтого прапора як крайового для Підкарпатської Русі[310], на що також указує у своїх працях і Π. Р. Магочі[311]. Детальніше про це повідомляли ужгородські часописи: «За підписом п. краєвого президента Антона Розсипала дня 15. XII. 1934 під числом 17. 688 — през. — 1934 видала президія краєвого уряду розпорядок у справі уживання синьо-жовтого прапору на Підкарпатській Руси, як краєвого (земського) прапору (курсив наш. — Авт.). Розпорядок заслано всім окружним урядам, поліційній дирекції в Ужгороді й поліційному комісаріатові в Мукачеві. По мисли того розпорядку дозволяється уживати синьо-жовтий прапор дня 28 жовтня і взагалі на державних, краєвих і народних святах так на будовах, як і в поході. Коли цей прапор уживається разом із державним прапором має бути поставлений з лівого боку, а не може бути більший ані кращий від прапору державного»[312]. Хоча надалі й траплялися якісь дрібні непорозуміння (наприклад, жандарми зняли прапор під час велосипедних перегонів у Ясіні[313]), проте загалом синьо-жовтий прапор застосовувався повсюдно без проблем[314].

Із загостренням політичної кризи 1938 р. в ЧСР герб Підкарпатської Русі стає символом будівництва автономної Карпато-Української Держави. Активно використовується на Закарпатті й символ Тризуба як загальноукраїнський герб. З огляду на політичні зміни в Чехословаччині наприкінці жовтня 1938 р. у Празі розглядалися проекти коригування державних гербів ЧСР. Цікаво, що серед різних варіантів як символ Карпатської України розглядався і золотий Тризуб Св. Володимира на синьому полі[315]. Хоча цих змін так і не встигли здійснити, але 15 березня 1939 р. у Хусті відбувся перший Сейм Карпатської України, який проголосив незалежність Закарпаття, а також затвердив Державні герб і прапор Карпатської України[316]. У початкових варіантах законопроекту ним мав стати «дотеперішній краєвий герб». Але під час обговорення д-р Степан Росоха запропонував доповнити цей розділ словами «і Тризуб Святого Володимира Великого», а отець Кирило Феделеш додав: «щоб і наш конституційний закон респектував християнські традиції українського народу, пропоную й до гербу нашої Держави внести святий символ християнства»[317]. Тому в кінцевому варіанті затвердженого Закону ч. 1 §6 мав таке формулювання: «Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб: медвідь у лівім червонім півполі й чотири сині та три жовті смуги в правому півполі, і Тризуб Св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. Переведення цього місця закону полишається окремому законові»[318]. У протоколі, опублікованому в книжці С. Росохи «Сойм Карпатської України» та інших виданнях допущена, мабуть, технічна помилка через поспіх і подано — «медвідь у лівім червонім полі», що суперечить як фотодокументам, так і фонографічному запису зачитування на Сеймі д-ром С. Стебельським Закону ч. 1. Мало бути «червоний медвідь у лівім білім (срібнім) півполі», бо саме так виглядав «дотеперішній краєвий герб», та й причин змінювати його колористику не було. У Законі ч. 1 також фіксувалося, що «5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, при чому барва синя є горішня, а жовта є долішня [...] 7. Державний гимн Карпатської України є „Ще не вмерла Україна...“»[319].

Але оскільки вже наступного дня молода Карпато-Українська Держава була потоплена в крові угорськими військами, то, зрозуміло, до ухвалення окремого закону, як і графічного виконання затвердженого герба, не дійшло. Закарпатський знак на півсторіччя виходить із реального ужитку.

Державно-територіальні символи Радянської України

Проголосивши 25 (12) грудня 1917 р. у зайнятому червоноармійцями Харкові владу рад, більшовики імітували створення паралельної Центральній Раді форми національної державності й тому також використовували назву «Українська Народна Республіка» і навіть почали видавати свій «Вістник Української Народньої Республіки». 30 (17) грудня був сформований уряд, який назвали Народним секретаріатом[320]. Наскільки ця «державність» була формальною, свідчать спогади тодішнього народного секретаря у справах освіти В. Затонського: «Називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й справді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська Рада нас не визнавала»[321]. Петроградський Раднарком після харківського з’їзду почав видавати агресію більшовицької Росії проти України за громадянську війну між Центральною Радою та Народним секретаріатом.

Наслідуючи IV Універсал у резолюції II Всеукраїнського з’їзду рад, що відбувався 17—19 березня 1918 р. в Катеринославі, говорилося: «Українська Народна Республіка стає самостійною радянською республікою. Але по суті взаємовідносини радянських республік залишаться старими»[322]. Д. Дорошенко з подивом описував, що під час захоплення більшовиками Києва в лютому 1918 р. на будинку Народного комісаріату військових справ висів червоний прапор із нашитими в крижі жовтою й блакитною смужками. Усе це робилося з метою полегшити захоплення України. Коли ж більшовики зуміли закріпитися на Лівобережжі, то й потреба в надмірній мімікрії відпала — 6 січня 1919 р. назву УНР змінено на УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка), а як тимчасовий захід прийнято вважати основним законом УСРР конституцію РСФРР[323]. За ухваленою 10—14 березня 1919 р. конституцією визначено герб УСРР (стаття 34) — подібний до герба Російської Федерації — на червоному щиті сходить золоте сонце, над ним — золотий серп і молот, щит оточений вінком із колосків пшениці та назвою республіки й гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» двома мовами (українською та російською); а також торговельний, морський і військовий прапор УСРР (стаття 35), який складався «з полотна червоного (червоно-рожевого) кольору, в лівому кутку якого, коло держальця, зверху, вміщено золоті літери „УСРР“ або напис „Українська Соціялістична Радянська Республіка“»[324]. Слід зазначити, що описи символів були не зовсім конкретними, написи на них уживалися і в російському, і в українському варіантах, офіційних зображень додано не було (вперше їх наведено в Конституції УСРР 1923 р.[325]). Зрештою, в умовах війни це не перешкоджало різним місцевим «ревкомам» використовувати і червоні, і синьо-жовті прапори. Так, Військово-революційний комітет брацлавської групи видав 17 січня 1920 р. наказ, у якому значилося: «Приказується всім установам вивісити на установах по два прапори, один жовто-блакитний, другий червоний. На прапорах мати дописи буквами УРСР»[326].

27 липня 1921 р. ВУЦВК затвердив прапор рибопромислового флоту Української СРР, на червоному полотнищі прямокутної форми зі співвідношенням ширини до довжини 1:2, крім білої абревіатури УСРР, було ще й зображення білої рибини, довжина якої становила половину довжини прапора, а ширина — 1/8 його ширини[327].

Як уже зазначалося, опис герба Української СРР не мав офіційного зображення ні в першому виданні Конституції 1919 р., ні в наступні роки. Тому на печатках різних установ того часу існують доволі значні розбіжності в інтерпретації герба УСРР. 15 січня 1923 р. виходить спеціальна постанова Президії ВУЦВК «Про затвердження прапорів, герба та печатки Республіки», якою затверджено підготовлені Народним Комісаріатом Юстиції зразки символів, що були згодом опубліковані у виданій 1923 р. Конституції УСРР[328]. У січні 1924 р. VIII Всеукраїнський з’їзд Рад доручив ЦВК УСРР переглянути Основний закон і подати його на затвердження наступного з’їзду[329]. У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив зміни в Конституції УСРР з урахуванням прийнятої Конституції СРСР та вніс зміни в опис герба. Стаття 94 отримала таку редакцію: «Герб Української Соціялістичної Радянської Республіки складається з зображених на червоному полі в проміннях сонця золотих серпа та молота, оточених вінком з колосків і з написом: 1) „УСРР“, 2) „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!“» [330]Тепер пролетарський девіз подавався лише в україномовному варіанті. Також усунуто плутанину для торговельного, морського та військового прапорів і назву тепер зафіксовано лише в українському варіанті: «УСРР» або «Українська Соціялістична Радянська Республіка»[331].

Подальші зміни статей Конституції УСРР були внесені XI Всеукраїнським з’їздом Рад 15 травня 1929 р.: «Стаття 80. Герб Української соціялістичної радянської республіки складається з виображення на червоному полі в проміннях сонця золотих серпа та молота, оточених вінком з колосків і з написом: „УСРР Пролетарі всіх країн, єднайтеся!“ Стаття 81. Державний прапор Української соціалістичної республіки складається з полотнища червоного (багряного) кольору, в лівому кутку якого біля держальця зверху, вміщено золоті літери „УСРР“ або напис „Українська соціялістична радянська республіка“»[332]. Як бачимо, з’являється визначення «державний прапор», за аналогією з Конституцією СРСР.

Після ухвалення «сталінської» Конституції СРСР 1936 р. були внесені зміни й у основні закони союзних республік. 30 січня 1937 р. XIV Надзвичайний Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив нову Конституцію Української РСР і вніс зміни в її назву та описи державних символів. У статті 143 говорилося: «Державний герб УРСР складається з золотих серпа й молота, зображених на червоному фоні в проміннях сонця, обрамлених колосками, з написом: зверху над серпом і молотом „УРСР“ і знизу „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!“» [333]Статтю 144 подано в такій редакції: «Державний прапор УРСР складається з червоного полотнища, в лівому кутку якого, коло древка наверху, вміщені золоті серп і молот і літери золотом „УРСР“»[334]. Новий державний герб УРСР затверджено постановою Президії ЦВК УРСР від 21 квітня 1937 р.[335]

Подібними шаблонними були й символи автономних республік — Молдавської (яка входила до складу УСРР з 1924 до 1940 рр.) та Кримської (у складі РСФРР з 1921 до 1945 рр.)

Новіші зміни й до Конституції УРСР, і до державних символів було внесено вже після Другої світової війни. Це мотивувалося «зростанням міжнародного авторитету Радянської України», яка стала членом ООН та низки інших її організацій. Президія Верховної Ради СРСР постановою від 20 січня 1947 р. «Про державні прапори союзних республік» рекомендувала внести зміни в ці прапори, поєднавши радянські (серп, молот, зірка, червоний колір) і «національні» (малося на увазі доповнення прапора іншими кольорами, у тому числі й орнаментами) символи. Також виявилося, що на гербі УРСР відсутня 5-променева зірка та написи виконані лише українською мовою[336].

Щодо прапора, то вибір зупинили на проекті, який приписують художникові А. Середі (1918 р. він був автором марок УНР. — Авт.). У цьому варіанті прапор доповнювався знизу синьою смугою, завширшки 1/3 ширини полотнища. Характерно, що для кольору спеціально вигадали термін «лазуровим», бо вважали, що блакитний чи синій може асоціюватися з «націоналістичними» прапорами[337].

Указами Президії Верховної Ради УРСР від 21 листопада 1949 р. і законом, затвердженим Верховною Радою 5 липня 1950 р. було внесено зміни в опис і зображення Державного герба та прапора УРСР[338]. В Указі «Про Державний прапор УРСР» зазначено, що полотнище прапора складається з двох горизонтальних кольорових смуг; верхня — червоного кольору — становить дві третини ширини прапора; нижня — лазурова — третину його ширини; у верхній частині прапора, на відстані однієї третини його довжини від древка — зображення золотих серпа й молота; над ними п’ятикутна зірка, обрамлена золотою каймою[339]. Верховна Рада 5 липня 1950 р. внесла зміни в Конституцію, і стаття 124 набула такого змісту: «Державний герб Української Радянської Соціалістичної Республіки складається з золотих серпа й молота, зображених на червоному щиті, освітлених промінням сонця і обрамлених колоссям пшениці з написом на червоній стрічці: внизу вінка „Українська РСР“, на правому витку „Пролетарии всех стран, соединяйтесь!“ і на лівому — „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!“ Наверху герба є п’ятикутна зірка»[340]. Тепер зірка отримала нове значення як символ єднання і дружби народів п’яти континентів світу, а первісно вона була емблемою Червоної армії[341]. У статті 125 було вказано, що співвідношення ширини до довжини прапора становить 1:2[342].

Лазуровий колір на прапорі мав символізувати «вічну дружбу українського народу з великим російським народом: під лазуровими прапорами український народ на чолі з Богданом Хмельницьким боровся проти чужоземних загарбників і возз’єднався з російським народом»[343].

Особливістю розвитку геральдики та прапорництва в Україні протягом радянського періоду є те, що функцію територіально-державних гербів і прапорів виконували не традиційні історичні чи національні символи, а їх підмінили політичні атрибути. Усе герботворення перебувало під контролем комуністичних партійних органів. Як наслідок, безликі одноманітні ідеологічні знаки Української РСР мало чим відрізнялися від символів Російської РФСР, а автономні утворення в їх складі взагалі використовували республіканські герби, доповнені лише написами місцевими мовами.

Утвердження сучасних державних символів України

Зі змінами, які почалися в СРСР наприкінці 1980-х рр., виникло й питання відновлення та легалізації української символіки. У «самвидаві» з’явилось багато публікацій на цю тему, а відновлення наприкінці 1988 р. у Литві національного прапора як державного створило прецедент і для інших республік[344].

Тодішня однопартійна комуністична влада намагалася всіма силами зупинити процеси національного відродження в Україні. Улітку 1989 р. в Києві відбулося спеціальне засідання Комісії Верховної Ради Української РСР з питань патріотичного та інтернаціонального виховання і міжнаціональних відносин, присвячене питанню національних символів України. Голова Комісії Л. М. Кравчук (на той час завідувач ідеологічного відділу ЦК Компартії України), підбиваючи підсумки цього засідання, сказав: «Нема ніяких підстав для перегляду сполучення кольорів. [...] Ті, хто обирає жовто-блакитний прапор, кажуть прямо, що вони за відокремлення від Радянського Союзу»[345]. На жаль, на відміну від Литовської РСР, де чинна влада зняла напругу в питанні національного прапора, в Україні ця справа набула виразного політичного забарвлення. Різні громадські організації регулярно ставили вимогу відродження національних символів. На установчому з’їзді Народного Руху України за перебудову 10 вересня 1989 р. було ухвалено окрему резолюцію з цього питання[346]. Після виборів до рад усіх рівнів навесні 1990 р. низка міських та обласних рад народних депутатів (особливо на Західній Україні) легалізували використання на своїй території синьо-жовтого прапора та Тризуба як національних символів[347]. Постановою Президії Верховної Ради Української РСР «Про державну символіку Української РСР» від 3 серпня 1990 р. доручалося кільком депутатським комісіям «розробити пропозиції щодо державної символіки Української РСР і винести їх на розгляд Президії Верховної Ради Української РСР»[348].

8 червня 1991 р. у Києві відбулася практично-наукова конференція «Історичні традиції української символіки», яка ухвалила рекомендувати Верховній Раді Української РСР затвердити державним прапором національний синьо-жовтий прапор українського народу та оголосити конкурс на розробку проекту державного герба з обов’язковим включенням елемента національної символіки — Тризуба[349]. Після цього постановою Президії Верховної Ради УРСР «Про заходи щодо вирішення питання про державну символіку України» від 24 червня 1991 р. за № 1238—XII було оголошено відкритий конкурс на створення проектів Державного герба України і затверджено положення про його проведення[350]. Конкурс мав тривати від 1 липня до 1 жовтня 1991 р.[351] Також цією постановою передбачалося провести в жовтні 1991 р. науково-практичну конференцію з проблем державної символіки суверенної України: герба, гімну, прапора. Конкурсні роботи оцінювала експертна група, утворена Президією Верховної Ради Української РСР.

На конкурс надійшло понад 200 різних проектів. Переможцем конкурсу стала робота А. Гречила та І. Турецького[352]. Журі відібрало 5—6 кращих робіт, але остаточного варіанта визначено не було. Зрештою, конкурс так і не отримав свого офіційного завершення й жодних премій відзначеним роботам виплачено не було.

Легалізацію національного прапора прискорили політичні події; провал путчу в СРСР та проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р.[353] Під впливом цих змін 4 вересня народні депутати ухвалюють рішення підняти синьо-жовтий прапор над Верховною Радою України[354]. Президія Верховної Ради постановою від 18 вересня 1991 р. за № 1567—XII ухвалила: «До прийняття Конституції України дозволити в протокольних заходах використовувати синьо-жовтий прапор»[355]. На цій підставі фактично було скасовано червоно-лазуровий прапор.

У жовтні в Києві відбулося засідання постійної Комісії Верховної Ради України з питань культури та духовного відродження, на якому обговорювалися підсумки конкурсу та напрацьовувалася концепція нових державних символів. Фактично, воно перетворилося на передбачену постановою Президії Верховної Ради науково-практичну конференцію з проблем державної символіки[356]. На підставі обговорення комісія вирішила винести на розгляд Верховної Ради законопроект про внесення змін до Коституції України в частині статей, які визначали державний герб і прапор. Статтю 166 пропонувалося викласти в такій редакції: «Державним гербом України є Золотий Тризуб на синьому полі»; а статтю 167: «Державним прапором України є прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтальних смуг: верхньої — синього кольору і нижньої — жовтого кольору. Відношення ширини прапора до його довжини 2:3»[357].

Авторам проектів, які набрали найбільше голосів за результатами конкурсу, було пізніше доручено розробити кінцевий варіант державного герба. У кількох конкурсних роботах пропонувалося затвердити Великий та Малий Державний герб України. Так, у проекті (переможці — автори А. Гречило та І. Турецький) подано як малий герб: у синьому полі заокругленого щита золотий Тризуб у такому ж оливковому вінку (фактично, зберігався герб Української Народної Республіки 1918 р. з незначними змінами та додаванням щита й кольоровим рішенням; цим автори трактували Акт про незалежність України як відновлення української державності, що існувала в 1918—1920 рр. й була перервана); у великому гербі фігурували щитотримачі: давньоруський воїн зі списом та козак з мушкетом, знизу — гілки калини, перев’язані синьо-жовтою стрічкою (у гербі закладалася ідея відобразити етапи становлення української державності, її спадкоємність по Київській Русі, Гетьманщині XVII—XVIII ст. та державах XX ст.). В іншому проекті (автор О. Кохан) пропонувався як малий-герб: у синьому полі трикутного щита золотий Тризуб у формі плетінки; великий — зі щитотримачами: коронованим левом та архангелом Михаїлом (відображали ідею єдності Західної та Східної України).

У грудні 1991 р. на засіданні комісії у Києві було вирішено, що необхідно поки що затвердити Малий Державний герб України, відклавши розробку Великого герба на пізніший термін. Дехто з депутатів Верховної Ради опирався відновленню варіанта герба УНР. Удалося все ж відстояти форму Тризуба з 1918 р., хоча й були частково змінені кілька деталей. Авторською групою — А. Гречилом, О. Коханом, І. Турецьким — протягом 14—20 грудня було підготовлено кінцевий варіант проекту Герба України. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради винесла на розгляд парламенту пропозицію комісій про малий герб України постановою за № 2042а—XII[358]. Того ж дня постановою № 2042—XII затверджено «музичну редакцію Державного гімну України, автором музики якої є Μ. М. Вербицький»[359].

Нарешті 28 січня 1992 р. Верховна Рада розглянула й затвердила постанову за № 2067—XII «Про Державний прапор України»[360]. Нею визначалося: «Затвердити Державним прапором України національний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої — синього кольору, нижньої — жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3». За цю постанову проголосувало 253 депутати.

14 лютого 1992 р. Верховна Рада окремим законом внесла зміни до Конституції України. Зокрема змінено й статтю про державні символи, хоча вона не містила конкретних описів ні герба, ні прапора: «Стаття 166. Символами України як незалежної держави є її Державний герб, Державний прапор та Державний гімн. Державний герб України, Державний прапор України та Державний гімн України затверджуються Верховною Радою України»[361].

Проект герба Верховної Ради України розглянула аж 19 лютого 1992 р. На той час уже була перезатверджена на історичній основі символіка в республіках Прибалтики, Закавказзя, у Молдові, Білорусі. Однак в українському парламенті справа герба викликала доволі сильний опір колишньої компартійної номенклатури. Зненацька серед старих партапаратників виявилась велика кількість «знавців» історії та культури українського народу. І тільки після скандалів і повторного голосування герб затверджено постановою за № 2137—XII «Про Державний герб України», якою ухвалено Тризуб як малий герб України, вважаючи його головним елементом великого герба України[362]. Також у постанові зазначалося, що зображення Державного герба України поміщається на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ з обов’язковим дотриманням пропорцій затвердженого зображення герба[363]. За цю редакцію постанови проголосував 231 депутат.

Тризуб як символ Соборної України, спадкоємниці Київської Русі, відновив своє офіційне функціонування.

Затвердження державних символів у Конституції України

Напругу в справі про великий Державний Герб знову підняло питання про нову Конституцію України. З боку прокомуністичних реваншистських сил почали лунати заклики до проведення референдуму про символіку. Цікаво, що якоїсь альтернативи до чинного герба та прапора не було, була звичайна нетерпимість і українофобія. Стурбовані таким станом речей фахівці з геральдики, вексилології та інших спеціальних історичних дисциплін навіть прийняли з цього питання відповідну заяву від імені учасників четвертої наукової геральдичної конференції 10 листопада 1994 р.[364]

Під час важкого ухвалення Конституції вночі проти 28 червня 1996 р. щодо питання про державні символи, а також про державну мову та статус Криму викликали найбільше дискусій і протистояння. Щоб досягти консенсусу, погоджувальна комісія знов повернула раніше зняте формулювання про малий і великий герб. Оскільки проекту великого герба ніхто не готував, то його прописали як компроміс на майбутнє.

У кінцевому варіанті ця стаття має таке формулювання:

«Стаття 20. Державними символами України є Державний прапор України, Державний герб України і Державний гімн України.

Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього й жовтого кольорів.

Великий Державний герб України встановлюється з урахуванням малого Державного герба України та герба Війська Запорозького законом, що ухвалюється не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Головним елементом великого Державного герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний герб України).

Державний гімн України — національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що ухвалюється не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що ухвалюється не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Столицею України є місто Київ»[365].

Після затвердження Конституції України наказом Міністра юстиції С. Головатого від 14 квітня 1997 р. за № 143/7 було затверджено склад робочої групи щодо розробки законопроекту «Про державні символи України». Робоча група напрацювала дуже цікавий проект закону, в якому враховувалися не лише юридичні, а й геральдичні аспекти. Проте подальшій реалізації цих напрацювань завадила відсутність великого Державного герба.

Врешті питання великого Державного герба так і залишилося відкритим. Однак варто поставити питання: чи потрібний такий знак взагалі?

Нагальна потреба у великому гербі для України викликає сумніви під кількома аспектами: 1) функціональний — не зовсім зрозумілою є сфера застосування цього знака; 2) фаховий — за умов нефахово організованих конкурсів для широкого загалу не надано хоча б елементарних пояснень, тому більшість надісланих на них проектів не відповідала ні геральдичним, ні юридичним нормам; 3) політичний — розгляд питання про великий герб знову загострить чвари у Верховній Раді.

Протягом 1996—1997 та 2007—2009 рр. відбулося два конкурси на великий Державний герб. Але завершилися вони скандалами. Усе це лише черговий раз засвідчило, що такий символ Україні просто не потрібний. Тому оптимальним залишається варіант: внести зміни в чинне законодавство та зафіксувати лише один Державний герб України, який функціонує ще з 1992 р., знявши з нього ярлик «малий». Більшість держав у світі обходяться лише одним гербом, тому немає жодної потреби ще щось вигадувати, тим більше — такими нецивілізованими методами.

6 березня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України». Ним затверджено гімн на музику Михайла Вербицького зі словами першого куплета й приспіву пісні Павла Чубинського, але зі зміненим текстом першої строфи: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля»[366].

23 серпня 2004 р. указом Президента України Л. Кучми встановлено святкування Дня Державного прапора України, визначене на 23 серпня — напередодні Дня незалежності України[367]. Формулювання цього акту було розширене новим указом Президента України В. Ющенка від 7 серпня 2009 р.[368]

Відродження українських національних символів та утвердження їх як державних в Україні спершу відбувалося в умовах штучної політизації та шаленого опору старої радянської номенклатури. Проте за понад 20 років ці символи не викликали жодних протистоянь у суспільстві й нормально функціонують у всіх сферах життя.

У Конституції України передбачено також використання великого Державного герба. Але через погану організацію конкурсів, некомпетентність і відсутність бажання фахово вирішити справу це питання досі так і не отримало свого завершення, хоча й особливої потреби в такому символі немає.

Література

(До нарисів «Українсько-польський кордон», «Українсько-білоруський кордон», «Кордон України з Румунією і Молдовою», «Закарпаття»).

Боєчко В. Д., Ганжа О. Захарчук Б. І. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. — К.: «Основи», 1994. — 168 с.

В’ятрович В. Друга польсько-українська війна 1942—1947. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. — 288 с.

Гаврилюк Ю. Від Володимирових походів до «лінії Керзона». — Торонто — Білосток, 2013.

Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. — Київ: «Критика», 2008. — 303 с.

Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. — Івано-Франківськ, 1993 —200 с.

Кучик О. С, Заяць О. А. Зовнішня політика України. Навчальний посібник. — К.: «Знання», 2010. — 572 с.

Литвин М., Науменко К. Сталін і Західна Україна 1939—1941 рр. — К., 2010. —80 с.

Ллойд Джордж Девід. Правда о мирных договорах. В двух томах. — Москва: Издательство иностранной литературы, 1957.

Лоза Ю. Історичний атлас України. — К.: «Мапа», 2015. — 320 с.

Машкевич М. Східна польська політика у XX — на початку XXI ст.: концепції та інтерпретації. — К.: «Ніка-Центр», 2015. — 312 с.

Міхайлюк Д. Беларуская Народная Рзспубліка 1918—1920 гг.: Ля вытокаÿ беларускай дзяржаÿнасці. — Смаленск: «Інбелкульт», 2015. — 495 с.

Павлишин О. Євген Петрушевич (1863—1940). Ілюстрований біографічний нарис. — Львів: «Манускрипт-Львів», 2013. — 400 с.

Плохій С. Великий Переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського. — Київ: «Критика», 2011. — 599 с.

Різ Лоренс. Друга світова війна за зачиненими дверима. Сталін, нацисти і Захід. — Київ: «Темпора», 2010. — 444 с.

Руккас А. «Разом з польським військом». Армія Української Народної Республіки 1920 р. — Ніжин: Видавець ПП Лисенко Μ. М., 2013. — 480 с.

Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. — Київ, 2008.

Сергійчук В. Неусвідомлення України. Ставлення світу до Української державності: погляд у 1917—1921 рр. з аналізом сьогодення. — К., 2012. — 872 с.

Снайдер Тімоті. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569—1999. — Київ: «Дух і літера», 2012. — 464 с.

Снайдер Тімоті. Червоний князь. Таємниці життя габебурзького ерцгерцога. — Київ: «Грані-Т», 2011. — 296 с.

Хміль І. В. На шляху відродження української державності (Український національний конрес-з’їзд 5— 8 квітня 1917 р.) / АН України. Інститут історії України. — К., 1994. — 62 с.

Шпорлюк Р. Формування модерних націй. Україна — Росія — Польща. — Київ: «Дух і літера», 2013. — 551 с.

Шульгін О. Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині. — Київ: «Юрінком Інтер», 1998. — 352 с.