Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України

На порозі великих потрясінь

Після того як Катерина II наприкінці XVIII ст. остаточно ліквідувала гетьманську автономію, Україна залишилась географічним поняттям без чітко визначених меж. На відміну від Польщі та Фінляндії, українська територія в складі Російської імперії ніяк не була виділена в адміністративному сенсі. Український народ («малороси», за імперською термінологією) компактно проживав у кількох губерніях, межі яких не збігалися з межами розселення народів. У складі Австрійської імперії (яка від 1867 р. була дуалістичною Австро-Угорською монархією) також не існувало окремої української адміністративної одиниці. Більшість із «рутенів», як називали українців в Австрії, ділили з поляками територію коронного краю Галичина. Так само скроєним на двох краєм була Буковина, в якій українці сусідили з румунами. Закарпатські українці потопали в угорській частині двоєдиної монархії.

В умовах, коли адміністративні кордони не могли служити орієнтиром, залишався етнографічний принцип. Але межі розселення свого народу ще треба було розшукати! Етнографи в XIX ст. ще тільки збирали первісний матеріал про населення Східної Європи. Саме вони продемонстрували на картах українську етнічну територію. Вважається, що першою з них була карта Павла Шафарика «Слов’янські землі», видана 1842 р. У подальшому етнографічні карти уточнювалися в деталях, спиралися на статистичні обрахунки і дані переписів.

Уявлення діячів національного відродження про західний і східний кордони України метафорично артикульовані в пісні «Ще не вмерла Україна» на слова наддніпрянця Павла Чубинського. У першому варіанті вірша (1862) цих рядків ще не було, але після написання галичанином Михайлом Вербицьким музики (1865) в одній із версій майбутнього гімну з’явилися слова:

Поетичне вираження ідеї соборності було сформульоване також в австрійській Східній Галичині. Зокрема, у вірші-пісні Івана Франка «Розвивайся ти, високий дубе» (1883) є такі рядки:

Створена 1891 р. в Полтаві таємна студентська організація «Братство тарасівців» у своїй програмі проголошувала: «Самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ». Пізніше гасло «Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» використав у своїй брошурі «Самостійна Україна» (1905) визначний діяч «Братства тарасівців» Микола Міхновський. 1895 р. галичанин Юліан Бачинський у книзі «Ukraina Irredenta» проголосив: «Україна для себе! От єї клич. Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна — одна нероздільна від Сяну по Кавказ — от єї стяг!»

Як і українці, поляки на початку XX ст. також були бездержавним народом, розділеним кордонами імперій. У них були власні метафори на позначення меж Батьківщини. Поляки плекали ідею відродження держави «від моря до моря» («od morza do morza»). Під двома морями малися на увазі Балтійське та Чорне, що символізувало не межі розселення польського народу, а державні кордони за найкращих часів Речі Посполитої. Не метафорична, а більш конкретна програма передбачала відновлення держави у межах Речі Посполитої станом на 1772 р. (перед першим поділом цієї держави). Отже, поляки та українці мріяли про одні й ті самі землі: австрійську Галичину та російське правобережжя Дніпра. Якщо в Києві вважали ідеальним кордон із західним сусідом по річках Сян і Вепр, то у Варшаві проектували відновлення свого східного кордону по Дніпру.

Уявлені «батьками» своїх націй, Україна і Польща могли мирно співіснувати у віртуальному просторі романтичних фантазій, однак дуже скоро історія дала можливість обом народам реалізувати задумане на практиці. Це означало тільки одне — територіальний конфлікт, війну і пошук компромісів.

Світова війна

Польський та український національні рухи активізувалися з початком Першої світової війни (1914—1918). Сторонами глобального конфлікту виступили Антанта (Росія, Франція, Велика Британія) та Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина). Пізніше лави суперників поповнилися новими гравцями. Для України та Польщі перебування у ворожих імперіях означало братовбивчий конфлікт, але водночас і надію на здобуття незалежності за допомогою однієї з ворожих коаліцій. Цьому сприяло намагання Антанти та Центральних держав використовувати національне питання на свою користь: щоб дестабілізувати військово-політичну ситуацію в країнах супротивника.

Польське питання використовували у своїх цілях обидві коаліції. Центральні держави обіцяли полякам відновлення державності на території Конгресувки[8] з перспективою приєднання інших (зокрема, українських) територій Російської імперії. Ішлося про території колишньої Речі Посполитої між Західним Бугом і Дніпром, які не увійшли до Конгресувки 1815 р. (Литва, Білорусія, Правобережна Україна); їх поляки називали «землями забраними» (Ziemie Zabrane). Крім того, полонофільські кола Габсбурзького дому, передусім ерцгерцог Карл Штефан, розглядали можливість створення на відвойованих російських територіях польського коронного краю Австрії, з перспективою його об’єднання з Галичиною (т. зв. «австро-польське рішення»). На початковому етапі війни сподівання на Австро-Угорщину покладав лідер Польської соціалістичної партії (ПСП) Юзеф Пілсудський. Він зайнявся організацією Польських легіонів у складі австрійської армії для війни з Росією.

Інша частина польських кіл, передусім Національно-демократична партія («ендеки»), орієнтувалася на перемогу Антанти, зокрема Російської імперії. Вони сподівалися, що після перемоги над Віднем та Берліном Петроград відновить автономію Царства Польського і розширить його територію за рахунок Галичини та історичних польських земель зі складу Німеччини. З відповідними запевненнями 9 серпня 1914 р. до поляків звернувся з маніфестом великий князь Микола Миколайович. Росія також створювала польські військові формування. Детальні плани щодо післявоєнної реорганізації захоплених земель розробляв міністр закордонних справ Росії Сергій Сазонов.

У цілому плани Сазонова відповідали очікуванням ендеків, але Східна Галичина та Холмщина мали бути суто російськими. Східну Галичину Петроград розглядав як «Зарубіжну Русь», возз’єднання якої з Росією вважалося продовженням справи «збирання російських земель», розпочатої ще великими князями московськими. У своїх планах Росія спиралася на галицьких москвофілів. У серпні 1914 р. вони створили в Києві Карпато-руський визвольний комітет, який мав займатися пропагандою і всіляко сприяти росіянам у Галичині. Москвофіли вважали всіх українців — і галицьких, і наддніпрянських — гілкою триєдиного російського народу «від Карпат до Камчатки». Представники українських політичних партій в Російській імперії переважно зайняли проросійську позицію у війні, незважаючи на те, що керівництво Російської імперії заперечувало саме існування окремої української нації. Вплив української діаспори в інших країнах Антанти на той час ще був незначним.

Протягом більшої частини Першої світової війни українське питання використовували лише Центральні держави. У серпні 1914 р. українські емігранти у Львові та Відні (піддані Російської імперії) за сприяння австрійської влади створили Союз визволення України (СВУ), цілі якого були дзеркальними до цілей Карпато-руського визвольного комітету. СВУ розгорнув активну видавничу та пропагандистську діяльність у Центральних державах та нейтральних країнах. Зокрема, СВУ видавав німецькою та іншими європейськими мовами карти України, укладені Степаном Рудницьким, які засвідчували український характер Холмщини та Східної Галичини. Кілька карт було вміщено в довідниковій праці Рудницького «Ukraina, Land und Volk», виданій СВУ у Відні.

Українські партії Австрії для спільного відстоювання українських інтересів під час війни на початку війни об’єдналися у Головну українську раду (ГУР). ГУР виступала передусім за поділ коронного краю Галичина на українську та польську частини, а також за визволення українських земель у складі Росії. За наполяганням ГУР та за прикладом Польських легіонів Австрія створила у складі своїх збройних сил легіон Українських січових стрільців (УСС), який комплектувався з добровольців-галичан. Воякам УСС було оголошено, що вони змагаються за визволення своїх братів, поневолених Росією, але конкретних роз’яснень щодо перспективи створення української держави з боку австрійської влади не було. Питання, яким чином Відень збирався ділити відвойовані землі Російської імперії між поляками та українцями, залишалося відкритим. У травні 1915 р. ГУР та СВУ утворили Загальну українську раду.

Восени 1914 р. російська армія окупувала практично всю Галичину і на її землях було утворене Галицьке генерал-губернаторство. При цьому всупереч обіцянці князя Миколи Миколайовича не було проведено жодних заходів для закріплення польського характеру принаймні західної частини цього адміністративно-територіального утворення. Загальний курс петроградської окупаційної адміністрації в Галичині мав русифікаторський характер. Після двох років боїв, наступів і відступів генерал-губернаторство змінилося територіально й поширювалося тепер лише на частину Східної Галичини та Буковину, а польська Західна Галичина повернулася під австрійський контроль. У такому вигляді Галицько-Буковинське генерал-губернаторство зустріло російську революцію в лютому 1917 р.

Після відступу російських військ у серпні-вересні 1915 р. територія Конгресувки була поділена на зони окупації: північ залишилася німцям, а південні території відійшли під контроль Австро-Угорщини. Холмщина також була поділена між окупаційними зонами на німецьку (північну) та австрійську (південну) частини. Протягом 1915—1916 рр. Загальна українська рада домагалася від керівництва Австро-Угорщини визнання українського характеру окупованих Холмщини і Західної Волині та дозволу для українських установ проводити свою діяльність на цих територіях. Однак на той момент Центральні держави вважали польський фактор більш вагомим.

5 листопада 1916 р. Берлін і Відень проголосили створення на території Конгресувки Королівства Польського (більш відомого як Регентське Королівство Польське). До організації королівства були залучені польські кола, які орієнтувалися на перемогу у війні Центральних держав і сподівалися, що після поразки Росії Польща розшириться на схід за рахунок «Земель забраних». У рамках повноважень, окреслених Австрією та Німеччиною, Польщею керувала Тимчасова державна рада (пізніше Регентська рада), яка готувалася до обрання короля. Найімовірнішим претендентом на трон був представник дому Габсбургів Карл Штефан. Установлення у королівстві австрійської династії давало полякам надію на майбутнє об’єднання в тому чи іншому вигляді з Галичиною. Цікава ситуація полягала в тому, що Карл Штефан Габсбург готувався стати королем Польщі та, в рамках унії з Австрією, утвердити польську владу в Галичині, а його син ерцгерцог Вільгельм, пізніше відомий як Василь Вишиваний, натомість приєднався до вимог українських партій про поділ коронного краю за національною ознакою.

У відповідь на створення Королівства Польського царський уряд 15 листопада 1916 р. виступив з декларацією, в якій підтвердив намір надати Польщі автономію у межах Росії. СВУ та українські партії, представлені в галицькому Сеймі та австрійському Рейхсраті, одразу розпочали боротьбу проти планів включення до складу Королівства Польського українських етнографічних територій. Зокрема, один із діячів СВУ Дмитро Донцов видав у Берліні німецькою мовою працю «Велика Польща і Центральні держави», у якій відстоював український характер Холмщини та Східної Галичини.

Російська революція

У лютому 1917 р. у Російській імперії відбулася революція, і на її південно-західних окраїнах виникли умови для національного державотворення поляків та українців, незалежно від політики, яку проводили за лінією фронту Центральні держави. Тимчасовий уряд утвореної в ході революції Російської республіки визнав де-факто незалежність Польщі, висловив намір сприяти відновленню польської держави на всіх землях, населених у більшості поляками, за умови укладення нею «вільного військового союзу» з Росією. Питання про кордони відновленої Польщі мало бути винесене на розгляд Всеросійських установчих зборів. Оскільки, безперечно, польські землі Конгресувки перебували тоді за лінією фронту (окуповані), польські діячі в Росії розраховували принаймні на самовизначення в межах «Земель забраних», а також частини австрійської Галичини, підконтрольної Росії. Тож польські ендеки в Петрограді звернулися до Тимчасового уряду з проханням визнати польський характер Галицько-Буковинського генерал-губернаторства.

Тим часом на початку березня у Києві була сформована Українська Центральна Рада на чолі з видатним істориком і громадсько-політичним діячем соціалістичного спрямування Михайлом Грушевським. Скликаний Центральною Радою у квітні 1917 р. Всеукраїнський національний конгрес перетворив цю організацію з київського гуртка на загальноукраїнську національну представницьку організацію в Росії. Свій мандат Центральній Раді надали представницькі організації з усіх українських етнографічних земель у складі Росії, а також численні громади українців, які опинилися поза межами Наддніпрянщини. Евакуйована до Москви громада Холмщини на чолі з Ємеляном Вітошинським надіслала конгресові телеграму, в якій заявила про «гаряче бажання приєднатися до українського народу». Також надходили телеграми від військовополонених галичан — підданих Австрії, засланих у глиб Росії.

Бачення українськими політиками розв’язання національного питання відбилося у доповідях і резолюціях Конгресу. Загальною вимогою учасників зібрання було створення української автономії у складі федеративної Російської Республіки. У доповіді Валентина Садовського «Про територію і населення автономної України» західним кордоном української території визначалися Люблінська і Гродненська губернії. Межі Холмської губернії у складі України належало виправити згідно з етнографічним принципом. У резолюціях Конгресу зазначалося, що кордони між державами повинні бути встановлені згідно з волею прикордонного населення; для справедливого вирішення цього питання Україна мала бути допущена на майбутню мирну конференцію як держава, на території якої велася війна. Також заявлявся протест «проти претензій на землі непольські, заявлені польською Тимчасовою державною радою в декларації на заклик Тимчасового уряду Російського до з’єднання польського народу з вільною Російською державою. Народ український не потерпить ніяких намагань до захоплення прав на територію України, политу його потом і кров’ю». Якщо кордон у Холмській та Гродненській губерніях належало ще скоригувати, то Волинська, Подільська та Київська губернії вважалися безперечно й цілком українськими.

22 квітня 1917 р. російський Тимчасовий уряд за рекомендацією Центральної Ради призначив крайовим комісаром Галицько-Буковинського генерал-губернаторства (з правами генерал-губернатора) Дмитра Дорошенка — в подальшому активного діяча національної революції 1917—1920 рр. Це був перший у новітній історії українець, який після багатьох десятиліть австро-польського панування очолив Східну Галичину. Однак до перепідпорядкування краю Центральній Раді так і не дійшло: після контрнаступу Центральних держав у серпні 1917 р. Галицько-Буковинське генерал-губернаторство перестало існувати.

Протягом літа 1917 р. Центральна Рада намагалася порозумітися з Тимчасовим урядом щодо питання організації автономії України на територіальних засадах, проголошених Всеукраїнським національним конгресом. З цього приводу було ухвалено два універсали; щоправда, в них не конкретизувалося питання територій. У серпні Тимчасовий уряд Росії видав Тимчасову інструкцію, якою визнав юрисдикцію Генерального секретаріату (виконавчого органу Центральної Ради) над п’ятьма губерніями, замість дев’яти, як того вимагали українці. Втім, західний відрізок кордону не зазнав суттєвих змін і охоплював ті самі Волинську і Подільську губернії, тобто визначався річками Західний Буг і Збруч. При цьому зазначалося, що повноваження Києва можуть бути поширені також на інші губернії чи їх частини, якщо утворені на основі постанови Тимчасового уряду в цих губерніях земські інституції висловляться за бажаність такого поширення.

Каталізатором процесу утвердження української автономії стали Жовтневий переворот у Петрограді та невдала спроба більшовиків захопити владу в Києві. У листопаді 1917 р. III Універсалом Центральної Ради була проголошена Українська Народна Республіка (УНР), західний кордон якої визначався аналогічно до Тимчасової інструкції (західні межі Волинської та Подільської губерній), але з уточненням, що остаточне визначення кордонів, зокрема приєднання Холмщини та інших територій з більшістю українського населення, «має бути встановлено по згоді організованої волі народів». За кілька днів з ініціативи холмських делегатів Центральна Рада ухвалила резолюцію, що Холмщина та Підляшшя є невід’ємною складовою УНР. На той час реальна можливість української влади контролювати західну периферію обмежувалася лінією фронту Першої світової, що відсікала і Холмщину і західні повіти Волині. Протягом майже всього 1917 р. Центральна Рада у згоді з Тимчасовим урядом підтримувала військові цілі Антанти у війні з Центральними державами. В одному з інтерв’ю для французької преси член Центральної Ради Іван Маєвський заявив: «Для нас не може бути й мови про сепаратний мир. Ми хочемо повернути землі, окуповані німцями. Ми маємо ще визволити Галичину, Буковину і частину України». Коли Тимчасовий уряд було скинуто й нова більшовицька влада оголосила про намір вивести Росію з Першої світової війни, Антанта покладала сподівання на збереження Східного фронту принаймні Україною.

Після Лютневої революції у Росії частина польських політичних кіл, яка орієнтувалася на Антанту, усвідомила, що прийшов час відійти від автономізму і порушити питання про повну незалежність Польщі. Тепер майбутнє їхньої батьківщини залежало не від обіцянок Петрограда, а від перемоги у війні Франції, Великої Британії та Сполучених Штатів Америки. Починаючи з березня 1917 р. лідер єндеків Роман Дмовський лобіював польські інтереси у Франції, а в США за польську справу агітував визначний композитор і піаніст Ян Ігнацій Падеревський. 15 серпня 1917 р. ці діячі утворили Польський національний комітет, який до кінця року був офіційно визнаний Антантою представником польського народу. Відновлення польської держави стало однією з цілей союзників у Першій світовій війні.

Після визнання Тимчасовим урядом Росії належності Волині та Поділля до майбутньої української автономії влітку 1917 р. Польський національний комітет розгорнув у Франції активну пропагандистську кампанію, зображуючи український національний рух як німецьку інтригу («жменя осіб, підкуплених Німеччиною»), спрямовану на розвал і виведення Росії з війни на боці Антанти. Разом із цим поляки висловили занепокоєння українськими претензіями на Східну Галичину.

8 січня 1918 р. президент США Будро Вільсон запропонував умови перемир’я у Першій світовій війні, широко відомі під назвою «14 пунктів». Серед інших пропозицій у цьому документі містилися положення, дотичні до проблеми польсько-українських територіальних суперечок. У 10-му пункті декларації зазначалося: «Народи Австро-Угорщини, місце яких у Лізі Націй ми прагнемо бачити захищеним та забезпеченим, повинні отримати найширшу можливість автономного розвитку»; у пункті 13: «Має бути створена незалежна Польська держава, що повинна включати в себе всі території з незаперечно польським населенням, якій має бути забезпечений вільний та надійний доступ до моря [... ] рівно ж як і територіальна цілісність, мають бути гарантовані міжнародним договором». Якщо польські політики звернули основну увагу на згадку в декларації про їхню батьківщину і необхідність відновлення незалежності, то австрійські українці на те, як визначалися межі Польщі. Настроям українських підданих дуалістичної монархії відповідав заклик до автономії всіх народів Австро-Угорщини та обмеження Польщі територією «з незаперечно польським населенням». Вихід з війни Росії відсунув майже на рік перспективу перемоги Антанти, але за цей час 14 пунктів Вільсона не були забуті.

Ініціатива з укладення сепаратного миру на Східному фронті належала новому більшовицькому керівництву Росії. У листопаді-грудні 1917 р. голова Ради народних комісарів Володимир Ленін поставив завдання вивести Росію з Першої світової війни та придушити «вогнища контрреволюції», до яких зараховано й УНР. Таким чином, уже на початку грудня Центральна Рада опинилася в складній ситуації практичної неможливості утримувати свою ділянку фронту проти Центральних держав та необхідності оборонятися проти інтервенції російських більшовиків, яких підтримували місцеві збільшовичені армійські частини. За таких обставин УНР була змушена відмовитись від своїх зобов’язань перед Антантою і шукати порозуміння з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Зі свого боку, Центральні держави перебували у важкому військово-політичному і економічному стані, а отже, самі шукали нагоди ліквідувати Східний фронт та отримати доступ до продовольчих ресурсів Наддніпрянщини. У січні 1918 р. до окупованого Німеччиною Брест-Литовська (Берестя) виїхала українська делегація на чолі із Всеволодом Голубовичем.

Загальна ідея Берестейського миру Центральних держав з УНР полягала в тому, що перші допоможуть очистити Україну від більшовиків, а друга забезпечить коаліцію своїм продовольством. З точки зору Берліна, це був дуже бажаний «хлібний мир». Але поряд із тим делегація УНР несподівано висунула територіальні претензії на окуповані Західну Волинь і Холмщину, а також на австро-угорські Східну Галичину, Північну Буковину та Закарпаття.

Слабкість австрійських позицій на переговорах з делегацією УНР «зрадили» галицькі українці, які сподівалися самі виграти від тиску Києва на Відень. Спочатку австрійська делегація на чолі з міністром закордонних справ Оттокаром Черніним заявила про недоторканість власних кордонів. Крім факту зазіхання на територіальну цілісність, українські вимоги були неприйнятні також через побоювання втратити лояльність Королівства Польського та галицьких поляків. Але небезпека голодних страйків і тиск Німеччини змусили Австро-Угорщину до поступок. Після короткої паузи в переговорах, за час якої 22 січня 1918 р. IV Універсалом було проголошено незалежність УНР, сторони нарешті дійшли порозуміння.

За умовами Берестейського миру (9 лютого 1918 р.), Австро-Угорщина та Німеччина без згоди на те керівництва Королівства Польського передали Холмщину і Берестейщину до складу УНР (ст. 2 угоди). Північно-західний кордон України встановлювався по лінії Тарноград — Білгорай — Щебрешин — Красностав — Пугачів — Радин — Межиріччя — Сарнаки — Мельник — Високе-Литовське — Кам’янець-Литовський — Пружани — Вигоновське озеро. У подальшому, ця лінія мала бути скоригована на підставі висновків змішаної українсько-польської комісії. Додатково українська та австрійська сторони підписали секретну угоду щодо виділення до 31 липня 1918 р. з українських земель країв Галичина й Буковина окремого коронного краю, але зі збереженням віденської юрисдикції. У приєднанні до майбутнього «українського» коронного краю Австрії закарпатських земель було відмовлено, адже вони належали угорській частині дуалістичної монархії. Як уже зазначалося, ідея виділення «українського» коронного краю була не нова, її постійно лобіювали на найвищому рівні всередині Австрії, тому не дивно, що компроміс із делегацією УНР було знайдено.

Умови Берестейської угоди з УНР викликали рішучий протест з боку політичних та військових кіл Королівства Польського. Передавання Холмщини до складу УНР розцінили як «четвертий поділ Польщі», адже у Варшаві чекали приєднання нових територій на сході, а не урізання вже наявних. Таке рішення спровокувало загальний політичний страйк у Регентському Королівстві та відставку уряду Яна Кухаржевського і навіть стало причиною заколоту II бригади Польських легіонів австрійської армії під командуванням Юзефа Галлера.

Підписані угоди не гарантували українського статусу Холмщини та Східної Галичини. Уже за режиму гетьмана Павла Скоропадського, який встановився у Києві наприкінці квітня 1918 р., тривала завзята дипломатична боротьба за дотримання умов Берестейської угоди. Протягом більшої частини 1918 р. Холмщина була формально українською. На практиці встановити повноцінний контроль над усіма територіями за Бугом Києву так і не вдалося. Там зі згоди австрійської окупаційної влади встигла закріпитися адміністрація Королівства Польського, яка всупереч умовам Берестейської угоди не допускала представників української влади. Українська губернська адміністрація на чолі з Олександром Скорописом-Йолтуховським була встановлена лише на півночі регіону, окупованому Німеччиною. Проблемою була майже повна відсутність на Холмщині корінного українського населення, яке евакуювали на схід під час відступу російської армії влітку 1915 р. (більшість холмщаків повернулася додому навесні 1922 р., після настання стабільності).

У червні 1918 р. міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко подав ноту послу Австро-Угорщини Йогану Форгачу щодо невиконання польською адміністрацією південної Холмщини умов Берестейської угоди. Наступного місяця посол Форгач під приводом порушення цієї угоди українською стороною (невиконання планів постачання збіжжя до Центральних держав) заявив про анулювання секретної угоди щодо створення українського коронного краю в Австрії. У ситуації нерішучості гетьманського уряду з відстоювання угод ініціативу перебрало на себе дипломатичне представництво Української Держави в Австро-Угорщині. Посол В’ячеслав Липинський самочинно подав ноту протесту міністру закордонних справ Австрії Стефану Буріану, а також намагався розпочати інформаційну кампанію у пресі Німеччини та Австро-Угорщини за поділ Галичини і проти відторгнення Холмщини. Існувала надія, що українські вимоги підтримає Берлін. Щоб попередити загрозу визнання Віднем Холмщини та Східної Галичини польськими, Липинський збирався розпочати нові переговори і домовитись про остаточне українсько-польське розмежування в обмін на деякі територіальні поступки на Холмщині. Питання Східної Галичини українськими дипломатами визнавалося більш пріоритетним, ніж збереження Холмщини.

В умовах військового й політичного краху Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, у листопаді-грудні 1918 р. повний контроль над Холмщиною перейшов до поляків. Усі положення Берестейської угоди договору були анульовані після поразки Німеччини в Першій світовій війні.

Розпад Австро-Угорщини

У жовтні 1918 р. Австро-Угорщина перебувала на порозі військово-політичного краху і готувалася до капітуляції. Готуючи ґрунт для порозуміння з Антантою, 16 жовтня імператор Карл І у своєму маніфесті проголосив перебудову австрійської частини монархії на засадах федерації національних провінцій і закликав національні спільноти створювати власні представницькі органи. Та це не вберегло «клаптикову імперію», її народи почали готуватися до переділу території: політичні партії організовували національні комітети, в армії формувалися осередки підготовки збройних повстань. На східну частину австрійського коронного краю Галичини одночасно претендували український та польський національні рухи. Польські депутати австрійського парламенту ухвалили рішення про приєднання Галичини до відновленої польської держави, заходи з перепідпорядкування Галичини розпочала також Регентська рада Королівства Польського. У відповідь українські депутати утворили Українську національну раду (УНРада), що оголосила про намір створити українську державу на території Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття.

28 жовтня у Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія (ПЛК), яка мала намір офіційно перебрати владу над всім коронним краєм від останнього австрійського намісника Галичини Карла Гуйна. Щоб не допустити реалізацію польських планів, УНРада звернулася до Гуйна з вимогою негайно передати їй владу над українською частиною Галичини. Після того як австрійський намісник відмовився задовольнити вимогу українців, 1 листопада розпочалися події, що пізніше стали відомими як «Листопадовий чин». Сформовані з українців австрійські військові частини блискавично встановили контроль над містами Східної Галичини, у тому числі над Львовом. За цих обставин Гуйн був змушений все ж передати владу українцям, які 9 листопада проголосили утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Територіальні претензії ЗУНР конкретизувалися у другому артикулі Тимчасового основного закону, ухваленому 13 листопада 1918 р. До державної території мали належати українські етнографічні території, показані на карті народів Австро-Угорської монархії, складеній у Відні 1855 р. Карлом Чернігом (Ethnographische Karte der osterreichischen Monarchic, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der k. k. Direktion der administrativen Statistik, Wien 1855 Masstab 1:864.000). Польська (західна) ділянка кордону ЗУНР сягала Сяну й охоплювала Лемківщину. На заявленій території ЗУНР перебували численні анклави польського населення (близько 25 % від загальної кількості), особливо в містах.

Коли поразка Центральних держав у Першій світовій війні стала очевидною, втратило сенс свого існування і Регентське Королівство Польське. У листопаді 1918 р. близька до ПСП Польська соціал-демократична партія Галичини і Тешинської Силезії, очолювана Ігнацієм Дашинським, підняла повстання проти австро-німецької окупації. У Любліні було створено соціалістичний Тимчасовий народний уряд Польської Республіки. У своєму маніфесті від 7 листопада 1918 р. Тимчасовий народний уряд проголосив польську державу «На всіх землях, де живе народ польський», і закликав поляків, які живуть у Східній Галичині та в Україні, до мирного вирішення суперечок з українським народом аж до часу їх остаточного врегулювання двома державами на міжнародному рівні. «Вас, братні народи литовський, білоруський, український, чеський і словацький, закликаємо до об’єднання та взаємопідтримки у великій справі творення спільноти вільних та рівноправних націй». Ця декларація давала певні підстави для оптимізму українцям, які прагнули порозумітися з поляками на основі етнографічного принципу встановлення кордонів. Однак уряд Латинського проіснував недовго. Наступного дня після маніфесту Німеччина звільнила з-під арешту Юзефа Пілсудського, і невдовзі Регентська рада й Тимчасовий народний уряд склали перед ним свої повноваження. 16 листопада Пілсудський очолив відновлену польську державу, яку неформально іменували другою Річчю Посполитою. Протягом короткого часу Пілсудський знайшов порозуміння з Польським національним комітетом та Антантою, призначив Ігнація Падеревського прем’єр-міністром і міністром закордонних справ відновленої Польщі.

Паризька мирна конференція

11 листопада 1918 р. Німеччина капітулювала, Перша світова війна завершилася перемогою Антанти (Великої Британії і Франції) та її союзників (США, Італії та ін.). Проблеми післявоєнного устрою світу розглядалися на Паризькій мирній конференції, яка відкрилася 18 січня 1919 р. і тривала протягом року. Важливим напрямком роботи мирної конференції стало вирішення долі народів, які почали державотворення після розпаду Російської, Османської і Австрійської імперій, а також переділ кордонів між старими та новими державами. До Парижа виїхали кілька десятків національних делегацій з обґрунтуваннями територіальних претензій своїх старих і нових держав.

Польське й українське питання на Паризькій мирній конференції з точки зору Антанти мали спільну рису: обидва національні рухи претендували на окремі території як переможеного ворога (Австро-Угорщини), так і союзника, який зазнав військово-політичного краху (Російської імперії). В Антанти було різне ставлення до майбутнього територій цих двох розколотих імперій. Колишня Російська імперія загалом не сприймалася як територія для самовизначення народів. Представлену білим рухом Росію продовжували розглядати як союзника, стара територія якого мала бути збереженою. Одним із винятків із цього принципу була російська Польща (Конгресувка). Як уже зазначалося, вимога відновлення незалежності Польщі була сформульована як окремий 13-й пункт декларації президента Вільсона — активного учасника Паризької мирної конференції. Західні країни могли також посилатися на обіцянки ще царського Петрограда відновити польську автономію, а також на визнання права Польщі на незалежність Тимчасовим урядом Росії. Французька дипломатія розглядала відновлену польську державу як геополітичну противагу Німеччині на сході — послідовно антинімецьку і більш лояльну Парижу, ніж Росія.

Бачення майбутніх польських кордонів суттєво відрізнялося: поляки вимагали рахуватися з принципом історичних прав, натомість Антанта відстоювала критерій етнічної належності та самовизначення населення територій. Послідовним супротивником включення до Польщі етнічно непольських територій був голова британської делегації, прем’єр-міністр Девід Ллойд Джордж. Він закидав полякам порушення ними принципу самовизначення населення окупованих територій, що в майбутньому могло призвести до внутрішньої дестабілізації Польщі. Насправді ж Ллойд Джордж намагався запобігти конфлікту Польщі з білою Росією.

У гіршій ситуації опинилася наддніпрянська УНР, відновлена в другій половині грудня 1918 р., після повалення гетьманату. По-перше, вона розглядалася Антантою як невід’ємна складова частина Росії, і лідери білого руху особливо на цьому наполягали. По-друге, зіграла роль багаторічна пропаганда про існування «триєдиного російського народу»: на Заході вірили в національну самобутність грузинів, литовців, фінів, але не «малоросів». По-третє, під час Першої світової війни офіційний Київ мав історію відносин із Центральними державами, ворогом Антанти, і це не додавало йому престижу. Більш того, керівництво УНР було відверто лівого спрямування, а більшовики діяли під маркою «Радянської України», що сприяло формуванню асоціативного ряду між українським національним рухом та більшовизмом у сприйнятті лідерів Антанти. І найголовніше, через військові поразки УНР не могла ефективно контролювати свою територію, що наводило на думку про недостатню підтримку її місцевим населенням та безперспективність її боротьби. Усі ці міркування, й без того поширені серед західних політиків, підкріплювалися суголосною антиукраїнською пропагандою поляків та росіян у Парижі.

Кращі шанси на визнання Антантою мала ЗУНР як колишня частина Австро-Угорщини: «клаптикова імперія» підлягала розподілу за етнічним критерієм згідно з 10-м пунктом декларації Вільсона. Західна Галичина без жодних застережень визнавалася частиною Польщі, але всупереч історичним претензіям Варшави лідери Антанти знали про непольський характер Східної Галичини. Ллойд Джордж виступав проти включення до Польщі всієї Галичини, посилаючись на принцип самовизначення населення і міркування про майбутні проблеми з національними меншинами. Прихованим мотивом лобіювання незалежності ЗУНР британською делегацією було бажання отримати від українців концесію на розробку Бориславсько-Дрогобицького нафтового басейну. Натомість голова французької делегації прем’єр-міністр Жорж Клемансо рішуче став на захист польських амбіцій у Галичині. Для нього пріоритетом було створення великої потужної польської держави, здатної стримувати головного геополітичного суперника Франції — Німеччину, а також протистояти комуністичній експансії в Європу. Велика територія — те, що на думку Ллойд Джорджа, послаблювало Польщу, — на переконання Клемансо, посилювало її.

На Паризькій мирній конференції Польщу представляла делегація на чолі з головою Польського національного комітету Романом Дмовським та прем’єр-міністром І. Падеревським. Поляки збагнули, що свої територіальні претензії варто не лише підкріплювати історичною аргументацією, але також намагатися використовувати етнографічну. Під час переговорів із Ллойд Джорджем І. Падеревський виступав проти проведення плебісциту на території Східної Галичини. За його словами, уся Галичина мала бути передана Польщі, оскільки її абсолютно неможливо етнографічно розмежувати — у центрі регіону українського населення більше, ніж біля його кордонів; найвіддаленіші райони є більш польськими, ніж, наприклад, околиці Львова, тому в чистому вигляді неможливо застосувати етнографічний критерій.

Польські претензії на колишні території Російської імперії були викладені у березні 1919 р. в «Ноті Польської делегації на Мирній конференції у справі східних кордонів Польщі». У цьому документі, складеному Романом Дмовським, зазначалося, що історичні польські землі охоплюють території Речі Посполитої перед першим поділом 1772 р. Новий східний кордон мав лише поправити ці межі. Стверджувалося, що на момент польських поділів більшість населення цієї території, передусім освічені верстви, відчували себе поляками. За переконанням Дмовського, населення крайніх східних регіонів Першої Речі Посполитої (Київщини, східних частин Волині, Поділля, Білорусі) почали втрачати польську ідентичність лише з 1860-х рр., після придушення останнього польського повстання. Причиною цього було усунення освічених польських верств та шалена антипольська пропаганда Росії. Як наслідок, місцеве населення було русифіковане, а втративши провідну освічену верству, стало схильним до анархії і дезорганізації. Відновлена Польща готова відмовитися від своєї східної периферії та будувати державу там, де залишився міцний польський елемент, здатний переважити своїм впливом решту місцевого населення. Відповідно до цього Роман Дмовський пропонував включити до Польщі більшість території Волині і західну частину Поділля. На українській ділянці польський кордон мав проходити по лінії на захід від Овруча та Звягеля (Новограда-Волинського) через місце стику Ізяславського, Острозького та Звягільського повітів, далі на південь вздовж східної межі Ізяславського і Старокостянтинівського повітів до виходу на межі Летичівського і Проскурівського повітів, далі на південь до річки Ушиця біля містечка Зіньків і вздовж Ушиці до Дністра, за яким була Румунія. Пропозиції польської делегації на Паризькій мирній конференції стали відомі як «лінія Дмовського».

Під час роботи Паризької мирної конференція «лінія Дмовського» була відхилена, а питання східного кордону Польщі стало предметом врегулювання польсько-українського конфлікту в Галичині та відносин Польщі з учасниками громадянської війни на території колишньої Російської імперії.

Початок роботи Паризької мирної конференції збігся в часі із завершенням політико-правових процедур щодо приєднання ЗУНР до УHP. Протягом грудня 1918 — січня 1919 р. було укладено низку підготовчих угод, які передували Акту Злуки 22 січня 1919 р. Галичани розраховували отримати допомогу великої і, як спочатку здавалося, потужної УНР у територіальному конфлікті з Польщею. Тим часом діячі Директорії в Києві вирішували питання закріплення власних позицій в охопленій революцією і анархією Наддніпрянщині. 23 січня було скликано вищий тимчасовий законодавчий орган УНР — Всеукраїнський трудовий конгрес, на якому Володимир Винниченко і Симон Петлюра прагнули отримати мандат народної підтримки для Директорії. Щоб здобути переконливу чисельну перевагу над більшовиками, участь у Трудовому конгресі мали взяти галицькі делегати.

28 січня Трудовий конгрес оприлюднив звернення «До народів усього світу», де наголошувалося, що сорокамільйонний український народ прагне ввійти у сім’ю вільних народів світу, стати з ними на один рівень і тому «заявляє про право на місце на мировій конференції в Парижі». Було вирішено, що українську делегацію на мирній конференції очолить голова дипломатичної місії УНР в Парижі Григорій Сидоренко. Сформувати спільну з представниками ЗО УНР делегацію вийшло в березні, а дісталася вона до Парижа в квітні 1919 р. Для пильнування галицьких інтересів заступником Сидоренка призначили державного секретаря закордонних справ ЗО УНР Василя Панейка. Україна не була серед держав, офіційно запрошених на Конференцію, тому її делегація докладала зусиль, щоб бути прийнятою і заслуханою Верховною Радою Антанти.

Представники УНР під час визначення державних кордонів брали за основу етнографічний принцип, скоригований міркуваннями історичних традицій, географії, розташування населених пунктів та комунікацій, економічних умов. В аналітичній записці «Визначення державних меж Української Народної Республіки» Сергія Шелухіна лінія проходження кордону була детально прописана. Вона максимально охоплювала українські етнічні території на Холмщині і Надсянні. Державна комісія, яка в лютому-березні 1919 р. аналізувала пропозиції Шелухіна, знайшла в них «доволі значні хиби». Зокрема, ці пропозиції, на думку членів комісії, допускають «не раз дуже вузькі й глибокі врізи» іноетнічних територій у державну територію, що могло б стати на заваді добросусідству зацікавлених держав, з іншого боку — на карті пропущені «околиці деякі, а то й цілі повіти», заселені, за даними науковців, українцями. У зв’язку з цим Міністерству закордонних справ УНР рекомендовано «зладнати мапу України, на котрій границі суцільної етнографічної території було б обрисовано у всіх подробицях — по повітам, волостям та окремим громадам». «Така точно випрацьована мапа є конечна не тільки як підстава домагань УНР на Мировій Конференції, але також як акт сам по собі великого історичного значіння».

На жаль, аргументи українських дипломатів мало цікавили учасників Паризької мирної конференції. Якщо на початку 1918 р. Україна не виправдала сподівань Антанти на збереження фронту проти Німеччини та Австро-Угорщини, то початку 1919 р. УНР розчарувала своєю неспроможністю стримати наступ червоної Росії. Відтоді, у боротьбі з більшовиками Франція зробила ставку на Пілсудського, а Велика Британія — на білогвардійського генерала Денікіна. Це означало, що надалі Паризька мирна конференція розглядатиме українську територію лише в контексті встановлення польсько-російського кордону.

Польсько-українська війна

Проблема польсько-українського кордону після завершення Першої світової війни мала бути вирішена на полях нових битв та у високих кабінетах європейських столиць. Наприкінці листопада 1918 р. галицькі формування підпільної Польської організації військової (ПОВ) захопили Львів та утворили Тимчасовий урядовий комітет, покликаний здійснювати управління Східною Галичиною. Польські загони із Західної Галичини зайняли Надсяння, зокрема Перемишль. До початку 1919 р. збройним формуванням Польської ліквідаційної комісії і Тимчасового урядового комітету вдалося пробити в позиціях оборони ЗУНР «львівський коридор», який зв’язував столицю краю із Західною Галичиною. 10 січня 1919 р. Пілсудський розформував Ліквідаційну комісію і Тимчасовий урядовий комітет, а їх функції поклав на Урядову комісію з Галичини, Тешинської Силезії, Спишу та Орави (останні три регіони були спірними з Чехословаччиною).

У січні-лютому збройні сили ЗУНР, організовані в Галицьку армію[9], оговталися від перших поразок і розпочали наступальні військові дії з метою перерізати зв’язок Львова з Польщею та повернути контроль над столицею. 16 лютого Галицька армія розпочала Вовчухівську операцію. Ситуація для польської оборони ставала загрозливою. У цей час в рамках загальних дипломатичних та військових зусиль, які здійснювалися в ході Паризької мирної конференції, до польсько-українського конфлікту втрутилася Верховна рада Антанти. Щоб припинити конфлікт та встановити польсько-український кордон, до Галичини прибула місія союзних держав на чолі з французьким генералом Джозефом Бартелемі.

Спочатку місія Бартелемі відвідала польську сторону в Кракові та Львові. Зважаючи на непевну оперативну ситуацію, поляки були готові принаймні тимчасово відмовитись від претензій на всю Східну Галичину й запропонували розділити її з українцями по річках Західний Буг і Свіча, залишивши за собою Львів. Наприкінці лютого Бартелемі прибув до ставки Начальної команди Галицької армії у Ходорові. Українська сторона наполягала на встановленні кордону по річці Сян. На час переговорів було встановлено тимчасове перемир’я, що на практиці означало припинення наступальних операцій з боку Галицької армії та дало можливість виграти час польським збройним силам. Узявши до відома позиції сторін, місія Антанти запропонувала компромісний варіант розмежування у вигляді т. зв. «лінії Бартелемі», яка в цілому відповідала польським претензіям, але поступалася ЗУНР Стрийською та Жидачівською округами. Така лінія розмежування у разі її прийняття обома сторонами пізніше підлягала перегляду на засіданнях Паризької мирної конференції. Згідно з «лінією Бартелемі» Львів та Бориславський нафтовий басейн мали залишитися Польщі. Це рішення не відповідало поточній військово-політичній ситуації: українці продовжували контролювати Бориславський нафтовий басейн і були впевнені у своїй можливості відбити столицю. Ухвалення «лінії Бартелемі» означало б виведення українських військ на схід уздовж усієї ділянки фронту, при цьому поступка Польщі виражалася лише у відмові від претензії на всю Східну Галичину, яку польські збройні сили на той момент і так не мали змоги реалізувати. Тож польська сторона погодилася на пропозицію Бартелемі, натомість українці її відкинули, і в березні бойові дії відновилися.

Наддніпрянські українці, на відміну від галичан, були схильні домовлятися з Варшавою. Обмін місіями між Польщею та УНР розпочався ще в січні 1919 р., незважаючи на українсько-польську війну в Галичині, польську окупацію Холмщини і початок вторгнення на Волинь. Поразки на Східному фронті від більшовиків і неможливість домовитися з Антантою змушували Директорію попри все шукати шляхи примирення з Польщею. На відміну від Франції та Британії, уряд Пілсудського був готовий вести серйозний діалог із Петлюрою, оскільки був зацікавлений у збереженні за східним кордоном Польщі буферних держав. Зовнішньополітична концепція Пілсудського суттєво відрізнялася від позицій, які займали Дмовський та ендеки.

Юзеф Пілсудський уявляв собі відновлену Польщу не моноетнічною державою, сусідкою Росії, а як федерацію (чи принаймні регіонального лідера) союзу народів Центрально-Східної Європи між Балтійським та Чорним морями. Уже в міжвоєнний час поширилася ідея створення федерації Міжмор’я (Międzymorze). Федералістська концепція Пілсудського надала старому польському гаслу «від моря до моря» нового змісту. У рамках тісного військово-політичного союзу, Пілсудський був готовий іти на територіальні поступки УНР, але, звісно, не задовольняти її вимоги етнічного кордону. Уся Галичина повинна лишитися Польщі, а з наддніпрянською Україною можна було домовитись про територіальне розмежування на Волині та Поділлі. При цьому польський лідер розглядав УНР як молодшого партнера, залежну від Польщі державу. Для Петлюри такий варіант був усе одно кращий, ніж повне ігнорування українських інтересів Антантою.

Навесні 1919 р. головні зусилля Верховної Ради Антанти на сході Європи були присвячені недопущенню прориву Червоної армії до охопленої комуністичною революцією Угорщини, що становило б загрозу для європейської безпеки загалом. Для протидії більшовикам Антанта сприяла створенню та військовому зміцненню польсько-румунського союзу. У квітні 1919 р. до Польщі прибула потужна армія під командуванням генерала Юзефа Галлера, сформована у Франції з поляків-військовополонених армій Центральних держав і добровольців. Це формування, назване за кольором одностроїв «Блакитною армією» або Армією Галлера, призначалося для боротьби проти більшовиків, але всупереч застереженням Антанти було використане в боях проти військ ЗУНР і УНР.

Східна Галичина займала стратегічне положення між союзницькими Польщею і Румунією з одного боку, та між радянськими Росією та Угорщиною з іншого. Виходячи з цього, Верховна Рада Антанти повернулася до питання польсько-українського врегулювання і перш за все вимагала припинення боїв за Львів і включення ЗУНР до антибільшовицької коаліції. Для врегулювання польсько-українського конфлікту до Галичини прибула нова місія на чолі з прем’єр-міністром Південно-Африканського Союзу Луїсом Ботою. 13 травня Бота запропонував супротивникам визнати лінію розмежування Сокаль — Львів — Перемишль. На польському боці від «лінії Боти» мав залишитися Львів, а Бориславський нафтовий басейн зберігався за ЗУНР. Виходячи з того, що з прибуттям Армії Галлера поляки здобули значну військову перевагу, українська сторона прийняла умови Антанти, але цього разу їх відкинула Варшава. Польські представники наполягали на необхідності прямого сполучення з Румунією, що передбачало повну окупацію Східної Галичини. Крім того, Варшава залякувала Антанту примарними українськими планами «галицького коридору» між червоними Росією та Угорщиною. Таким чином, на додаток до історичних та етнографічних аргументів Польща висунула територіальні претензії, засновані на міркуваннях стратегічної необхідності.

У травні-червні Армія Галлера з боями зайняла практично всю Східну Галичину і Західну Волинь. Бажаючи спинити польський наступ, Директорія негайно відрядила до Варшави представника МЗС Бориса Курдиновського, а до Любліна, в штаб Армії Галлера, полковника Петра Левчука. Українські посланці вели переговори із застереженням, що вони мають повноваження лише від Наддніпрянської України. У підписаній 24 травня угоді Курдиновського з прем’єром Падеревським зазначалося, що український уряд наразі не почувається правомочним вирішувати долю Східної Галичини і заявляє про відмову від усіх прав на цей регіон. У другому пункті угоди зазначалося, що з огляду на віковий вплив польської культури в західних частинах Волині, кордон яких більш-менш проходить річкою Стир, вони повинні бути включені як невід’ємна частина в межі Польської держави. Крім цього, угода передбачала узгодження позицій української та польської делегації на Паризькій мирній конференції. Уряд УНР заявив, що Курдиновський перевищив надані йому повноваження, тому угода з Падеревським визнана недійсною. Напевно, польський прем’єр передбачав такий розвиток ситуації, але для дипломатичних ігор в Парижі для нього був важливий будь-який документ, що засвідчував відмову українців від прав на Східну Галичину.

На початку червня Галицька армія розпочала успішний контрнаступ проти поляків, відомий в українській історіографії як Чортківська офензива. У розпал боїв у Східній Галичині делегація УНР, очолювана генерал-поручником Сергієм Дельвігом, без консультації із галичанами уклала з Польщею договір про перемир’я, згідно з яким між Галицькою та «Блакитною» арміями встановлювалася демаркаційна лінія Залізці — річка Серет — Тернопіль — Острів — Літятин — річка Золота Липа — Дністер — Незвисько (т. зв. «лінія Дельвіга»). З огляду на успіхи на фронті, командування Галицької армії відкинуло умови перемир’я і продовжило операцію. За тиждень український наступ захлинувся, і в середині липня Галицька армія була змушена відступити на схід за Збруч.

У рамках Паризької мирної конференції 28 червня Польща підписала Версальський договір з Німеччиною, яким було визначено західний польський кордон. Однак договір відклав питання встановлення східного кордону Польщі до часу з’ясування ситуації в колишній Російській імперії. Його мала вирішити спеціально створена Комісія з польських справ під керівництвом французького дипломата Жуля Камбона. З огляду на військово-стратегічну необхідність 25 червня Верховна Рада Антанти вже постфактум уповноважила збройні сили Польщі на здійснення операцій аж по Збруч, що означало санкцію на окупацію всієї Галичини. Але політичний статус Східної Галичини, як і питання східного кордону Польщі загалом, мали були вирішені не у Варшаві, а згодом у Парижі. Приблизно в цей час Пілсудський запропонував Директорії нові переговори, і до Варшави виїхала місія на чолі з колишнім керівником Міністерства шляхів Пилипом Пилипчуком. З липня 1919 р. основні зусилля українських армій були спрямовані на визволення від більшовиків Наддніпрянщини. На українсько-польському фронті настало затишшя.

1 вересня військова делегація УНР у Варшаві підписала новий договір про перемир’я терміном на місяць. Демаркаційна лінія встановлювалась по річці Збруч та через міста Заслав (Ізяслав) — Олевськ — Мозир. Між річками Жванчик та Збруч утворювалася нейтральна зона. 6 вересня на спільному засіданні керівництва УНР і ЗОУНР було затверджено інструкцію для нової делегації, згідно з якою у крайньому разі дозволялося поступитися Польщі Холмщиною і Підляшшям, і то тимчасово — поки не буде укладено нової угоди. Делегації заборонялося порушувати питання Східної Галичини, посилаючись на виключну компетенцію Паризької мирної конференції. Залишалися підстави сподіватися на дотримання Верховною Радою Антанти принципу етнографічного розподілу територій колишньої Австро-Угорщини. Важливим завданням українських дипломатів було домогтися офіційного визнання УНР з боку Польщі. Об’єднана українська місія на чолі з міністром закордонних справ Андрієм Лівицьким розпочала важкі й тривалі переговори з представниками польського уряду. Поляки відкидали етнографічний принцип національно-державного розмежування і вимагали зректися претензій на Східну Галичину. Також вони претендували на Західну Волинь, але погоджувалися, щоб питання кордону на цій ділянці було вирішено Паризькою мирною конференцією. Посилаючись на протидію Верховної Ради Антанти, польська сторона тимчасово відхилила пропозицію про визнання УНР. Натомість, для засвідчення політичної зрілості та готовності до компромісу українців, поляки вимагали від делегації УНР спочатку виступити з односторонньою декларацією про поступки в територіальному питанні. Переговори знову зайшли в глухий кут.

Час грав не на користь УНР: восени її війська зазнали важких поразок у боях із Добровольчою армією Денікіна на Правобережжі. Відчувався гострий дефіцит боєприпасів, спорядження та медикаментів, у військах лютував тиф. У безвихідній ситуації 17 листопада 1919 р. більша частина Галицької армії перейшла на бік денікінців. Тоді ж уряд Євгена Петрушевича переїхав до Відня, де був реорганізований у Закордонний центр ЗУНР. Він намагався дипломатичними методами відстоювати право на незалежність українських земель у межах колишньої Австро-Угорщини.

У другій половині листопада 1919 р., формально за згодою української сторони, польські війська зайняли тимчасову столицю УНР — Кам’янець-Подільський. Залишки розбитих у боях з Добровольчою армією військ УНР разом з основною частиною політичного керівництва відступили на північ — до Проскурова, а пізніше до Старокостянтинова та Любара. Там на невеликій за площею території на південному заході Волинської губернії армія УНР була затиснута в так званому «трикутнику смерті»: з півдня денікінцями, з північного сходу більшовиками, а з північного заходу поляками.

21 листопада, зважаючи на фактичну поразку ЗОУНР та польську окупацію, Верховна Рада Антанти запропонувала «Договір між союзними державами і Польщею про Східну Галичину», за яким передбачалося надання Польщі мандату Ліги Націй на управління цією територією терміном на 25 років, після чого мав бути проведений місцевий плебісцит для самовизначення населення. Антанта пропонувала полякам створити українську автономію. Хоча поляки були проти надання автономії Східній Галичині, формальне визнання цього колишнього австрійського краю за Варшавою стало суттєвим ударом для керівників ЗОУНР.

Наприкінці року комісія у польських справах черговий раз повернулася до проблеми визначення східного кордону Польщі. Стрімке просування польської армії в Білорусі та на Волині, у глиб колишньої Російської імперії, загрожувало потенційним територіальним конфліктом з антибільшовицькими російськими силами. Про майже розгромлену УНР на той час питання вже не стояло. 8 грудня Верховна Рада Антанти видала декларацію щодо тимчасового польського кордону за підписом Жоржа Клемансо. У ній Польщі запропоновано східний кордон із Росією. Українська ділянка кордону мала проходити по Західному Бугу, залишаючи, таким чином, Холмщину Польщі. Як уже зазначалося, на той час польські війська вже давно перетнули Буг і оперували на теренах Волинської губернії.

Таким чином, на початок 1920 р. Антанта пропонувала Польщі східний кордон по Бугу і Збручу, при чому територія Східної Галичини розглядалася як потенційний мандат Польщі, а не її суверенна територія. Якщо питання Галичини для Варшави було легше вирішити з Антантою, ніж із непоступливими політиками ЗОУНР, то на Волині поляки сподівалися отримати більше від безпосередніх переговорів з УНР, ніж від посередництва західних союзників. Але поступливість наддніпрянців зумовлювалася лише відсутністю надії на справедливий міжнародний арбітраж, адже Антанта воліла мати справу із неподільною Росією, а не з Україною.

Зміни позицій щодо кордону в 1920—1921 рр.

З огляду на вкрай несприятливі обставини та перехід на бік ворога Галицької армії керівництво УНР почало схилятися до союзу з поляками ціною значних територіальних поступок. З іншого боку, польське керівництво розраховувало досягти вигідних для себе угод про територіальне розмежування з УНР, що дозволило б ухилитися від виконання рішення Верховної Ради Антанти про створення підмандатної території в Східній Галичині, а також домовитися про східний кордон, вигідніший, ніж пропозиції Клемансо. Двосторонні перемовини активізувались.

2 грудня 1919 р. український уряд через дипломатичну місію у Варшаві зважився прийняти польські умови та виступив з односторонньою декларацією про згоду на західний кордон уздовж Збруча й через Західну Волинь. Проблема Східної Галичини визнавалась внутрішньою справою Польщі та мала розв’язуватися «польським урядом з представниками українського народу, що мешкав у тій провінції». Лінія кордону на Волині мала бути визначена Паризькою мирною конференцією. У відповідь делегати ЗОУНР залишили Варшаву і навіть заявили про денонсацію Акту Злуки 22 січня. 5 грудня 1919 р. Симон Петлюра вирішив сам поїхати до Варшави, щоб приєднатися до місії Лівицького і «спробувати врятувати те, що можна, навіть жертвуючи Східною Галичиною». Реорганізована Дієва армія УНР віддала територію «трикутника смерті» полякам та вирушила у партизанський Перший зимовий похід тилами білих та червоних армій на Наддніпрянщину. З цього часу уряд УНР уже не контролював жодної території. Поки Дієва армія перебувала в Зимовому поході, у польському тилу відбувалося формування нових українських військових частин.

До невирішеності проблеми поділу Волинської губернії додалося питання статусу Західного Поділля. Тут у польському тилу діяла українська адміністрація на чолі з Іваном Огієнком. Формально визнаючи її повноваження, поляки весь час давали зрозуміти, що саме вони є господарями ситуації на цій території. 17 січня 1920 р. своїм наказом Пілсудський створив Цивільне управління землями Волині й Подільського фронту. Під його юрисдикцією перебували Волинська округа (Володимир-Волинський, Ковельський, Луцький, Лубенський, Рівненський, Кременецький, Острозький, Новоград-Волинський, Ізяславський і Старокостянтинівський повіти) та новостворена Подільська округа (Кам’янецький, Проскурівський, Новоушицький, Летичівський повіти). Пізніше до складу Подільської округи було передано Старокостянтинівський повіт. Округи очолювали начальники, а цивільну адміністрацію в повітах — польські повітові старости. Представники польської адміністрації не раз вдавалися до свавілля відносно українських посадовців та державного майна УНР. На думку представників Цивільного управління землями Волині й Подільського фронту, польська адміністрація на Поділлі була зародком майбутнього Подільського воєводства. Як один із варіантів легітимації польської влади на Волині та Поділлі на початку 1920 р. розглядався план проведення місцевого плебісциту.

21 квітня 1920 р. голова дипломатичної місії УНР Андрій Лівицький підписав з міністром закордонних справ Польщі Яном Домбським політичну конвенцію. Разом із військовою конвенцією 24 квітня ці домовленості оформилися у вигляді Варшавської угоди. Польща офіційно визнала Директорію УНР, очолювану головним отаманом Симоном Петлюрою, верховною владою в Україні. У 2-му пункті угоди визначалася лінія польсько-українського кордону: на північ від Дністра вздовж Збруча й далі вздовж колишнього кордону між Австро-Угорщиною і Росією до Вишгородка, а від Вишгородка на північ через Кременецьку височину і далі лінією, що проходила на схід від Здолбунова, вздовж східного адміністративного кордону Рівненського повіту, на північ вздовж колишнього кордону Мінської губернії до його перетину з Прип’яттю, а далі вздовж Прип’яті до її гирла. Щодо Рівненського, Лубенського та частини Кременецького повітів, які нині закріплюються за Польщею, пізніше мали бути укладені окремі угоди. Деталізацією територіального розмежування повинна була займатися спеціальна польсько-українська комісія. Таким чином, до Польщі переходила вся Східна Галичина, а також повністю чи частково 5 повітів Західної Волині, не рахуючи Холмщини. Зі свого боку, Польща офіційно зрікалася решти «Земель забраних», які сягали Дніпра.

Для уряду УНР рішення поступитися територіями далося дуже непросто. Петлюра інформував своїх близьких співробітників, що передача Польщі західних українських земель — лише вимушена тимчасова поступка. До того ж ці території і так були окуповані поляками. Іншого способу прорвати міжнародну ізоляцію та отримати військову допомогу проти більшовиків просто не існувало.

Після укладання Варшавської угоди уряд Євгена Петрушевича демонстративно повернувся в своїх документах до старої назви ЗУНР замість ЗОУНР, а також оголосив про припинення чинності угод про об’єднання з УНР. На противагу союзу Києва з Варшавою Закордонний центр ЗУНР виступив із проектом входження Східної Галичини у федеративні відносини з Чехословаччиною. Якраз у цей час відбувалася ескалація польсько-чехословацького територіального конфлікту за Тешинську Силезію. Остаточному розходженню УНР і ЗУHP поміж ворожих коаліцій завадила військово-політична ситуація, коли Польща змушена була піти на переговори з чехословаками та більшовиками.

Симон Петлюра поступився Західною Україною в надії визволити Центральну. Згідно з умовами Варшавського договору, польсько-українські війська виступили проти більшовиків і невдовзі зайняли Київ. Це було максимальне просування польських військ на схід і водночас останній раз, коли петлюрівці повернулися до столиці України. Розвинути успіх союзникам не вдалося, і потужний контрнаступ Червоної армії влітку змусив поляків та українців відступити з Наддніпрянщини. Невдовзі війська Тухачевського дійшли до передмістя Варшави. Правий фланг польської оборони допомагала тримати армія УНР. Разом полякам і українцям вдалося втримати Львів та значну частину Галичини.

В умовах поразок у війні з більшовиками прем’єр-міністр Польщі Владислав Грабський звернувся по допомогу до союзників. На конференції в Спа британці запропонували полякам визначитися із лінією східного кордону, щоб можна було відстоювати її у переговорах з більшовиками. За основу пропонували взяти лінію, яка б поєднувала пропозицію Клемансо від 8 грудня 1919 р. на російській ділянці з поточним фронтом на момент припинення вогню у Східній Галичині. Деякі ділянки цього фронту боронила Армія УНР, навіть не підозрюючи, що таким чином відстоює потенційний східний кордон Польщі. Бажаючи будь-що відвернути воєнну катастрофу, поляки погодилися на пропозиції в Спа. 11 липня 1920 р. міністр закордонних справ Великої Британії Джордж Керзон вручив ноту народному комісару закордонних справ радянської Росії Георгію Чичеріну. Британський міністр закликав Москву припинити наступ і прийняти пропозицію щодо кордону по лінії: Гродно — Валівка — Немирів — Брест-Литовськ — Дорогуськ — Устилуг — на схід від Грубешова — через Крилів на захід до Рави-Руської — на схід від Перемишля до Карпат. В історію британська пропозиція увійшла під назвою «лінія Керзона». Вона залишала Львів на українському боці, але відсікала низку українських етнографічних територій: Лемківщину, Надсяння, Холмщину, Підляшшя.

Крім того, що «лінія Керзона» пізніше дала назву цілому регіону (Закерзоння), сама її поява пов’язана із вельми цікавою інтригою. За польською версією, член британської делегації на Паризькій мирній конференції Льюїс Нем’єр (справжнє прізвище Берштейн-Немировський) самочинно змінив узгоджений варіант проходження цієї лінії в Галичині, відсунувши її на захід від Львова. Таким чином, замість узгодженого у Спа варіанта ноти Керзон, сам того не знаючи, відправив Чичеріну документ, таємно виправлений Нем’єром. Щоб відрізняти ці два варіанти галицького відрізка «лінії Керзона», пізніше їх почали позначати «лінія А» (сфальшований Нем’єром) і «лінія В» (узгоджений, але не надісланий). Різниця між ними була принципова: надісланий Чичеріну варіант залишав Львів українцям (фактично більшовикам). Ці нюанси стали важливими під час Другої світової війни, про що мова йтиме далі. Якщо Нем’єр і справді виправив на користь українців «лінію Керзона», то якими були його мотиви? У польській історіографії стверджується, що народжений у єврейській родині в Східній Галичині Берштейн-Немировський мав неприязне ставлення до поляків загалом і особливо до голови делегації на мирній конференції Романа Дмовського — шовініста й антисеміта. З іншого боку, Нем’єр міг керуватися власними громадянськими переконаннями і науковими позиціями. Пізніше він став видатним істориком і дослідником політичних процесів у Європі. Нем’єр був прихильником етнічного критерію для встановлення кордонів і симпатизував українцям.

У час свого переможного наступу на Варшаву більшовики відкинули пропозицію Керзона й посередництво Антанти загалом. Вони планували остаточно розгромити Польщу і на її територіях створити нові державні утворення. У липні 1920 р. більшовики створили Галицький революційний комітет («Галревком») і Тимчасовий революційний комітет Польщі («Польревком»). Галревком і Польревком видали декларації про намір створення відповідно Галицької і Польської Соціалістичних Радянських Республік. Нічого не було, сказано про територіальні межі цих державних утворень. Імовірно, в питаннях кордону майбутньої Польської СРР червона Москва загалом орієнтувалася на плани Сазонова 1914—1915 рр. Щоправда, «лінія Керзона» була певним викликом для більшовиків, тому задля пропаганди вони обіцяли віддати червоним полякам не менше (Холмщина), а то й дещо більше (частини Західної Волині та Східної Галичини), ніж пропонувала Антанта. Кадровий склад Галревкому дає підстави вважати, що передбачалося приєднання Галицької СРР до Української СРР.

Поразка Червоної армії під Варшавою і повернення польсько-українських військ на Волинь і Поділля поховали галицькі плани Москви. Під час польсько-радянських переговорів восени 1920 р. і на початку 1921 р. у Мінську та Ризі радянська сторона пропонувала як кордон змінену на польську користь «лінію Керзона», а поляки наполягали на лінії, схожій на визначену умовами Варшавського договору з УНР. Врешті, за Ризьким договором, укладеним 18 березня 1921 р., українська ділянка польсько-радянського кордону була проведена по Збручу, а на Волині дещо східніше від лінії, визначеної Варшавською угодою (детально проходження кордону було прописано у статті 2 угоди). Новий східний кордон проіснував протягом 1921—1939 рр.

Після укладення Ризького договору між Польщею і Радянською Росією, за яким західноукраїнські землі включались до складу Польської держави, еміграційний уряд ЗУНР висловив протест у Лізі Націй. У лютому 1921 р. Ліга Націй підтвердила, що сувереном Східної Галичини виступають держави Антанти, остаточне рішення про статус цієї території мало бути прийняте Радою послів Антанти. Це була остання надія Закордонного центру ЗУНР. 30 квітня 1921 р. Євген Петрушевич подав на розгляд держав Антанти проект «Основ державного устрою Галицької республіки», що мала бути незалежною нейтральною державою і відігравати у Східній Європі роль, аналогічну до ролі Швейцарії у Західній Європі. Згідно з цим документом межі Галицької республіки на сході, півночі та півдні мали відповідати колишнім кордонам австрійської Галичини, а на заході проходили західним краєм української етнографічної території аж до Перемишля включно.

На неодноразові вимоги польського уряду Рада послів Антанти 14 березня 1923 р. ухвалила остаточне рішення про приєднання Галичини до Польщі, з умовою надання в майбутньому автономії українському населенню. Втім, відсутність з боку Варшави будь-яких кроків у напрямку автономізації Галичини більше не цікавила уряди великих держав. Визнання польського суверенітету над Східною Галичиною стало крахом державницького проекту ЗУНР. Натомість продовжив роботу еміграційний державний центр УНР на чолі з Симоном Петлюрою.

Interbellum

Якщо в період роботи Паризької мирної конференції у 1919— 1920 рр. ЗУНР мала вищі шанси на визнання незалежності, ніж УНР, то в 1920-х рр. ситуація змінилася діаметрально. За підсумками Першої світової війни Східна Галичина вважалася частиною нелегітимної держави (Австро-Угорщини), а Наддніпрянщина — легітимної (Росії). Тепер Львів став частиною легітимної Польщі, а Київ — напівлегітимного СРСР. До того ж Східна Галичина зникла як окреме адміністративно-територіальне утворення, розчинившись у трьох польських воєводствах, а Наддніпрянщина навпаки чітко оформилася територіально у вигляді Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Ідея визволення України серед прихильників ревізії паризьких мирних договорів тепер здебільшого асоціювалася з очікуваним розпадом Радянського Союзу.

Укладанням Ризького договору з російськими та українськими більшовиками польська сторона порушила умови Варшавської угоди з УНР, отже, вимога про відмову від Галичини і Західної Волині більше не зобов’язувала еміграційний уряд Петлюри. Та проте єдино можливим шляхом визволення України петлюрівці вважали продовження політики у фарватері антибільшовицького польсько-румунського альянсу. У березні 1921 р. на засіданні Ради УНР у Тарнові Симон Петлюра і всі присутні висловилися «за стабілізацію України без наміру вимагати визнання Східної Галичини та Північної Буковини українськими землями». Напередодні своєї трагічної загибелі 1926 р. Симон Петлюра писав: «Я вірю і певний, що Україна як держава буде. Може, не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державности стелеться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра й біля Чорного моря, тільки тоді можна думати про збирання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика — це мрії, нереальні комбінації, що призведуть до того, що ніякої України не буде».

Однак полонофільська позиція уряду УНР залишилася на узбіччі українського суспільно-політичного життя міжвоєнного періоду. 1923 р. Комуністична партія Східної Галичини була перейменована на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). У відозві Центрального комітету КПЗУ в січні 1924 р. містився заклик до возз’єднання Західної України із УСРР, при чому Комуністична робітнича партія Польщі, частиною якої вважалася КПЗУ, не заперечувала. У відозві Українського національно-демократичного об’єднання[10] з приводу свого заснування (11 липня 1925 р.) зазначалося, що Галичина з Лемківщиною, Волинь із Поліссям і Холмщина з Підляшшям мають відмінний український характер, що це історична й сучасна неподільна власність українського народу. У цій відозві також висловлювалося сподівання на перетворення УСРР на справжню українську державу, яка зможе об’єднати також західноукраїнські землі.

Ідею соборності України продовжував відстоювати також колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський після свого повернення до СРСР в 1924 р. На той час він зосередився на академічній кар’єрі в наукових установах радянської України. У промові з нагоди святкування власного 60-річчя у жовтні 1926 р. Грушевський закликав до об’єднання всіх українських земель в одній «українській робітничо-селянській державі», під якою розумілася УСРР. Він перераховував українські міста під контролем Варшави: Холм, Львів, Острог, Луцьк. Навіть лідер українських націоналістів Євген Коновалець заявив 1928 р., що інтервенція проти СРСР «віщує тільки братовбивчу війну» між українцями, й навіть вважав, що «на випадок, коли не буде заздалегідь Гарантована самостійність України, тоді ліпше нам боротися хоч би по стороні большевиків за соборність».

Однак після офіційного створення Організації українських націоналістів (ОУН) у лютому 1929 р. її керівники відразу зайняли антибільшовицьку позицію. Старе гасло «від Сяну по Кавказ», проголошене Юліаном Бачинським, увійшло до слів Маршу українських націоналістів, написаного 1929 р. Олексою Бабієм як гімн ОУН:

Для більшості українських організацій у Польщі моментом істини став Голодомор 1932—1933 рр. Після цього остаточно зникли надії на УСРР як на зародок української державності над Дніпром.

Офіційна Варшава воліла більше не називати Прикарпаття Галичиною. У часи першої Речі Посполитої (до 1772 р.) галицькі українські землі входили до складу Руського воєводства, але ця назва ще більше вказувала на неприємні етнополітичні обставини. Тож Варшава стала трактувати українську Галичину як частину Східної Малопольщі (Małopolska Wschodnia), адміністративна єдність якої була порушена поділом на три окремі воєводства: Львівське, Тарнопільське та Станіславівське. Для того, щоб стерти з карти сліди кордонів, на які претендували українські держави з 1918 р., Холмщину включили до Люблінського воєводства, а межі Львівського воєводства поширили на заході на 9 суто польських повітів аж до Вісли.

Крім адміністративного розмивання етнографічної польсько-української межі, Варшава вдалася до зміцнення старого російсько-австрійського кордону на відтинку Бугу та Збруча, що розділяв українські землі Волинь та Галичину — так званий «Сокальський кордон» (за назвою прикордонного міста Сокаль). У середині Польщі це був звичайний адміністративний кордон між Волинським воєводством з одного боку, та Львівським і Тернопільським воєводствами з іншого. Але насправді він відокремлював більш національно свідому і політично активну Галичину від спокійної провінційної Волині. Щоб не допустити поширення антипольських галицьких впливів на Волинь, місцева адміністрація цілеспрямовано обмежувала можливості для контактів українських організацій через «Сокальський кордон». Разом українські та білоруські території, які Польща змогла втримати на схід від «лінії Керзона», дістали назву Східні Креси (Kresy Wschodnie).

Протягом 1930-х рр. «українське питання» широко обговорювалося в середовищі європейської дипломатії. Антикомуністичні кола підтримували план експансії Польщі або Німеччини в СРСР з метою відторгнення України. При цьому були різні точки зору щодо майбутнього статусу відвойованих українських земель: від реалізації конфедеративного проекту Пілсудського до простого перенесення польських кордонів на схід — до Дніпра й Чорного моря. Перспектива військового походу в СРСР сприяла зближенню Варшави з Берліном і була однією з вагомих причин, чому переможці Першої світової війни дозволили Німеччині переозброїтись.

Мюнхенська конференція восени 1938 р. і подальше розшматування Гітлером Чехословаччини призвели до появи польсько-українського кордону в досить несподіваному для Варшави місці: по Карпатах. Віддалена чехословацька провінція Карпатська Русь стала автономною Карпатською Україною, яка 15 березня 1939 р. проголосила незалежність. Поляки сприймали незалежне Закарпаття як німецький плацдарм, з території якого можна розігрувати українську карту як проти радянської Наддніпрянщини, так і в польській Галичині. Галицькі українці, переважно члени ОУН, масово переходили кордон і приєднувалися до військових загонів Карпатської Січі. З точки зору Варшави, більш бажаним було сусідство з угорцями, а не з українцями. Коли війська Угорщини окупували Карпатську Україну в березні 1939 р., Польща всіляко вітала й підтримувала дії Будапешта. Мине кілька місяців, і Польща сама буде окупованою.

Початок Другої світової війни

У квітні-серпні 1939 р. в Москві тривали переговори між СРСР, Францією та Великою Британією щодо укладення угоди про взаємодопомогу — на випадок військової агресії з боку гітлерівської Німеччини. Климент Ворошилов від імені радянського керівництва вимагав від західних дипломатів, щоб Червоній армії для відбиття німецької агресії дозволили зайняти польські території, а саме Галичину та Віленську область. Така пропозиція викликала хвилю обурення у Польщі. У Варшаві небезпідставно вважали, що позбутися «дружніх» радянських військ із власної території буде зовсім непросто. Оскільки ця вимога не була прийнята, Москва припинила переговори з Парижем та Лондоном і миттєво переорієнтувалася на Берлін.

23 серпня 1939 р. голови дипломатичних відомств Вячеслав Молотов і Йоахім Ріббентроп підписали в Москві радянсько-німецький договір про ненапад. У секретному додатковому протоколі до Пакту Молотова — Ріббентропа встановлювалася лінія розмежування сфер інтересів III Рейху та СРСР у Центральній Європі. За пропозицією радянського лідера Йосипа Сталіна лінія розподілу Польщі проходила по річках Нарва, Вісла та Сян. У сферу німецьких інтересів включалася Литва, а у сферу радянських — Латвія, Естонія, Фінляндія та румунська Бессарабія. Хоча ідеї секретного протоколу були в загальних рисах реалізовані на практиці, факт існування цього документа заперечувався Москвою протягом 50 років.

Через тиждень після підписання Пакту, 1 вересня 1939 р., Німеччина напала на Польщу. У відповідь Велика Британія і Франція оголосили війну Німеччині. Розпочалася Друга світова. Протягом двох тижнів Вермахт завдав поразки основним силам Війська Польського і швидко просунувся до Бреста і Львова. Тим часом у Москві не поспішали зайняти польські території згідно з секретним додатковим протоколом і таким чином розділити з Берліном відповідальність за розв’язування війни. Сталін вичікував, поки польське керівництво саме припинить збройний опір Німеччині. Така обережність партнера не влаштовувала німців, і вони вдалися до особливого методу стимуляції.

На відміну від легальних українських організацій у Польщі, підпільна ОУН вважала, що поразка Варшави може принести свободу Західній Україні. Такі надії підтримувала й німецька військова розвідка (Абвер), зацікавлена в дестабілізації польського тилу. Крайовий провідник ОУН Володимир Тимчій організував повстанські загони на місцях, а лідер українських націоналістів Андрій Мельник домовився з Абвером про створення у Словаччині невеликого українського формування ВВН (українською це розшифровували: «Військові відділи націоналістів», а німецькою «Berg-Bauern-Hilfe» — «допомога гірським селянам»). Цей спецпідрозділ під командуванням колишнього полковника армії УНР Романа Сушка повинен був вступити до Польщі разом із Вермахтом та просуватись у напрямку Львова. Перед самим німецьким нападом на Польщу Мельника поінформували, що незабаром можуть виникнути умови для утворення української держави в Галичині та на Волині. Заохочені такою перспективою, лідери ОУН навіть призначили заочно прем’єром Омеляна Сеника, а Микола Сціборський за три дні написав для цієї держави проект конституції.

7 вересня начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини Франц Гальдер занотував у своєму щоденнику німецькі умови переговорів із Польщею, серед яких було визнання незалежності Західної України. 12 вересня під час наради представників вищого військово-політичного керівництва Німеччини голова Верховного головнокомандування Вермахту Вільгельм Кейтель серед інших варіантів розподілу польських земель запропонував створення незалежної «галицької і польської України» за умови, якщо з цим погодиться Сталін. Українська карта для німців була тільки запасною. Головна мета Гітлера полягала у втягненні Радянського Союзу у війну проти Польщі. Варіант утворення «західноукраїнської держави» був навіть не стільки альтернативою радянській окупації, скільки стимулом для неї. Адже в Берліні добре знали, що Сталін не потерпить жодних незалежних українських держав під боком УРСР.

15 вересня німецьке МЗС поінформувало Москву, що Німеччина практично завершила військовий розгром Польщі. Зазначалося, що Німеччина не має наміру окупувати східні польські території, тому, якщо СРСР не втрутиться, в тих районах можуть виникнути умови для формування нових держав. Сталін розумів, про що йдеться, адже радянська розвідка уважно відстежувала, як повстанці ОУН роззброюють тилові польські підрозділи та встановлюють контроль над селами і містечками Західної України. Цього було вже досить для ухвалення остаточного рішення, і 17 вересня Молотов оголосив, що «радянський уряд віддав розпорядження головному командуванню Червоної армії надати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України й Західної Білорусі». Задоволені такою реакцією німці негайно відкликали з фронту «Легіон Сушка» та одразу розформували його.

На момент, коли частини Червоної армії вдерлися на польську територію, Вермахт уже просунувся значно східніше визначеної лінії розмежування сфери інтересів. 17 вересня у німецькому генеральному штабі військам віддали наказ зупинитися на лінії Сколе — Львів — Володимир-Волинський — Брест — Білосток. На схід від цієї лінії мала оперувати Червона армія. Дотримання домовленостей з секретного протоколу вимагали відведення Вермахту на захід від Сяну і Вісли. Спочатку німецька та радянська сторони збиралися дотримуватися серпневих домовленостей. 18 вересня газета «Известия» навіть опублікувала карту з «демаркаційною лінією між німецькою і радянською арміями, встановлену німецьким урядом і урядом СРСР», яка точно повторювала лінію з таємного протоколу 23 серпня.

У 20-х числах вересня маневри Вермахту й Червоної армії в Польщі проводилися таким чином, щоб зупинитися на лінії розподілу сфер інтересів. Зокрема, Червона армія перетнула Західний Буг і почала займати населену українцями Холмщину, а Вермахт почав відступ зі Львівщини. Але 25 вересня Сталін несподівано запропонував німцям змінити проходження лінії розмежування. Радянський вождь висловив готовність поступитися польськими землями між Бугом і Віслою в обмін на Литву. На переговорах у Москві 27 вересня Ріббентроп намагався схилити радянську сторону поступитися також нафтовими районами у верхній течії Сяну (Бориславський басейн) та деякими іншими територіями, зважаючи на те, що Польща була повністю розгромлена німецькими збройними силами. Щодо Надсяння радянський вождь зазначив, що ця територія вже обіцяна українцям і його рука не поворухнеться вимагати від українців такої жертви. Врешті 28 вересня 1939 р. було підписано Договір про дружбу і кордон між СРСР та Німеччиною. На українській ділянці кордон мав проходити по Сяну й Бугу. Про те, що захоплена Червоною армією Холмщина теж може вважатися українською етнічною територією, Сталін не згадав. Відведення Червоної армії за цю лінію відбувалося протягом 5—12 жовтня 1939 р.

Випадково чи ні, але на українській ділянці новий німецько-радянський кордон нагадував «лінію Керзона», скориговану на користь СРСР руслом Сяну. У жовтні-листопаді радянське керівництво провело низку псевдодемократичних і псевдоюридичних процедур, які закріплювали входження окупованих територій до складу Української та Білоруської союзних республік. У постанові Верховної Ради УРСР від 15 листопада 1939 р. анексія східної частини Польщі визначалася як возз’єднання українського та білоруського народів. По той бік кордону 12 жовтня німці створили адміністративну одиницю під назвою «Генерал-губернаторство окупованих польських територій». Улітку 1940 р. з назви Генерал-губернаторства було вилучено згадку про польські території.

Кордон, визначений договором 28 вересня 1939 р., як і «лінія Керзона», яку він так нагадував, не відповідав українській етнографічній межі на заході. Частина українських етнічних земель опинилася на німецькому боці у складі двох дистриктів Генерал-губернаторства: Підляшшя і Холмщина (дистрикт Люблін), лівобережжя Сяну й Лемківщина (дистрикт Краків). Реакція українського населення на такий територіальний розподіл була різною. Частина висловлювала радянофільські настрої і зверталася до Москви з проханням приєднати і їхні землі до СРСР. Інша частина вважала, що «під німцями» буде безпечніше, і втікала з Радянської України.

Боротьба в затінку німецької окупації

Після нападу Німеччини на СРСР та захоплення значної частини українських земель 1941 р. постало питання про організацію окупаційної адміністрації на цих територіях. Спроба ОУН відновити українську державу відповідно до Акту 30 червня 1941 р. гітлерівцями була придушена, і Україну поділили між позбавленими суверенітету колоніальними утвореннями. 1 серпня 1941 р. Східну Галичину приєднали до Генерал-губернаторства як новий, п’ятий за рахунком, дистрикт. При цьому зі складу колишніх Львівської та Дрогобицької областей УРСР до складу дистрикту Краків передали окремі території Надсяння. На схід від Західного Бугу та Збруча було створено рейхскомісаріат «Україна». Генерел-губернаторство та рейхскомісаріат «Україна» розділяли старий «Сокальський кордон» і течія Бугу. Незважаючи на свої назви, жодне з цих утворень жодним чином не асоціювалося з польською чи українською державністю, тому в німецькій окупаційній політиці проблема українсько-польського кордону взагалі не стояла. Протягом Другої світової війни силами, які відстоювали власне бачення кордону в цьому регіоні, були польські та українські повстанці, СРСР, а також еміграційний польський уряд та західні союзники Сталіна.

Після поразки польських збройних сил та німецько-радянської окупації восени 1939 р. Польща не капітулювала; її уряд продовжив боротьбу з території Франції, а потім Великої Британії. У своїх «Тезах закордонної політики» еміграційний уряд зазначав, що «зміна кордонів Польщі після 1939 р. не має юридичних підстав і одночасно є виразом агресивної політики СРСР». Умовою налагодження польсько-радянських дипломатичних відносин визначалося визнання Москвою кордонів, визначених Ризьким мирним договором від 18 березня 1921 р. Під керівництвом еміграційного уряду на окупованих територіях Польщі розвинувся рух опору, метафорично названий «Підпільною державою». Структури польського руху опору з’явилися на Західній Україні вже у період радянської окупації (1939—1941 рр.) і продовжили боротьбу проти німців із 1941 р. Після початку німецько-радянської війни і приєднання СРСР до Антигітлерівської коаліції постала необхідність вирішення проблеми майбутнього польсько-радянського кордону. 23 червня 1941 р. польський еміграційний уряд на чолі з Владиславом Сікорським заявив про необхідність відновлення визначеного Ризьким договором кордону після перемоги над Німеччиною. В умовах військових поразок початкового етапу війни Сталін був схильний до поступок, тому в підписаній із Сікорським угоді 30 липня 1941 р. він визнав утрату чинності радянсько-німецьких угод 1939 р., зокрема в частині територіальних змін у Польщі.

З грудня 1941 р. Сталін уже вимагав від союзників визнання чинним західного кордону СРСР, встановленого разом із німцями у вересні 1939-го. Хоча захист Польщі став приводом для вступу Великої Британії у війну, перемога над Гітлером залежала не від Варшави, а від Москви. Важливість СРСР для перемоги Антигітлерівської коаліції поступово схиляла уряди Союзників до визнання претензій СРСР на території Західної України та Західної Білорусі. Сталін не цурався спекуляцій на тему права західних українців і білорусів на національне самовизначення (звісно, у межах відповідних радянських республік). Крім того, Москва посилалася на британське бачення східного кордону Польщі 1920 р. Як уже зазначалося, ситуативно визначений 1939 р. радянсько-німецький кордон, який Сталін намагався тепер легітимізувати перед Антигітлерівською коаліцією, майже збігався з «лінією Керзона».

Польський і радянській уряди співпрацювали як союзники у військовій сфері, а польські та радянські партизани на Західній Україні водночас вважали, що діють на власній окупованій території. Стан невизначеності між Сікорським і Сталіним не міг тривати постійно. Врешті-решт радянський вождь знайшов привід позбутися надокучливих протестів з боку польського еміграційного уряду. Навесні 1943 р. німці оприлюднили докази «Катинського злочину» — масових страт енкаведистами полонених польських офіцерів 1940 р. Коли ж лондонські поляки зажадали від Москви пояснень, Сталін звинуватив еміграційний уряд Сікорського у підігруванні нацистам і 25 квітня 1943 р. розірвав з ним дипломатичні відносини. Того року всупереч обіцянкам західні союзники так і не відкрили другий фронт у Франції. Щоб заохотити СРСР, на якому лежав основний тягар війни з Німеччиною, Велика Британія та США стали більш поступливі у польському питанні. Так, на одній із зустрічей Черчилль запропонував Сталіну ідею, що «Польща може пересунутися на Захід так, як солдати роблять два кроки вбік». У записах про зустріч підсумовано: «Прем’єр-міністр продемонстрував за допомогою трьох сірників свою ідею переміщення Польщі на захід, що задовольнило маршала Сталіна». Отже, як компенсацію за Східні Креси передбачалося віддати Польщі німецькі території на заході: Силезію, Померанію, Східну Пруссію. Британія сприймала вимоги СРСР про польські кордони як невідворотність; крім того, Польща не змогла б жити в мирі з СРСР, утримуючи території, на які той претендував.

Поки питання польського кордону обговорювали у високих кабінетах учасники Антигітлерівської коаліції, на місці, в умовах німецької окупації, його з’ясовували українські та польські повстанці. Бандерівці розглядали Другу світову війну як шанс для відновлення держави, територія якої мала охоплювати всі землі компактного проживання українців. Лідери польської Армії крайової (АК) прагнули відновлення довоєнного польського кордону. Переговори підпільних представників польського еміграційного уряду з ОУН та іншими організованими українськими структурами на окупованих територіях розпочалися вже 1940 р. і тривали з перервами аж до часу припинення діяльності польського підпілля 1946 р. Українська сторона була готова співпрацювати з поляками, але висувала попередню вимогу — визнання етнографічного принципу проведення державних кордонів, тобто зречення Польщею своїх Східних Кресів.

У серпні 1941 р. представник ОУН Володимир Горбовий на переговорах із польським підпіллям заявив: «Ми не можемо зрезигнувати з лінії Сяну та Бугу, бо це означало б зректись найбільш національного вартісного елементу [...] В такій ситуації єдиний вихід — збройно вирішувати ці справи, як це було у 1918 році». Інший оунівський діяч переконував поляків: «Для нас байдуже, яку компенсацію візьмете з Німеччини. Можете собі взяти Пруссію і більше, ми вам охоче в цьому допоможемо, але там, де ми є в більшості (кордон Сяну, Бугу і Прип’яті), хочемо самі вирішувати».

У березні 1943 р. командувач АК Стефан Ровецький отримав від уряду з Лондона інструкції щодо переговорів з українцями. Поляки відмовлялися поступатися територіями, натомість гарантували дотримання всіх громадянських прав для української меншини у відновленій Польщі. Щоб зробити українців поступливішими, їм змальовували похмуру перспективу безнадійної боротьби. Стверджувалося, ніби СРСР прагне фізичного винищення українського народу, а ліберальні кола західних демократій не заперечуватимуть, адже сприймають українських лідерів німецькими маріонетками. За таких обставин тільки Польща може виступити адвокатом українців перед Великою Британією і США. Фактично польські представники намагалися апелювати до тієї ж логіки, яка змусила уряд УНР підписати Варшавську угоду 1920 р.

Українсько-польські переговори 1941—1943 рр. завершилися безрезультатно. У той час еміграційний уряд у Лондоні все ще сподівався на позитивні для себе результати переговорів між Великою Британією і СРСР. У такому разі не було потреби щось додатково узгоджувати з ніким не визнаними українськими партизанами. Для польської сторони переговори з ОУН мали на меті не встановлення дипломатичних відносин із майбутньою українською державою, а були засобом уникнення протистояння на територіях, де польські підпільні структури були слабшими за українські. Натомість бандерівці за цей час встигли створити УПА й відчували, що здатні силою нав’язати бажаний кордон із Польщею.

Відсутність компромісу і неготовність до поступок призвели до кривавої розв’язки польсько-українських суперечностей на Волині, Холмщині, а згодом у Галичині та в Надсянні. Ситуацію загострювало наближення до спірних територій радянського фронту: і українці, і поляки вважали, що варто опанувати ситуацію в регіоні ще до того, як сюди прийде Червона армія. УПА намагалася знищити організовані осередки польського опору та змінити демографічну ситуацію краю таким чином, щоб Польща вже не мала підстав висувати на них територіальні претензії у майбутньому. АК прагнула за будь-яку ціну втримати польську військово-політичну і демографічну присутність на Кресах, а також позбутися українського населення там, де це було можливо зробити, передусім на Холмщині. Жертвами міжетнічного конфлікту стали десятки тисяч цивільних. У польській історіографії ці події стали відомі як «Волинська різанина» (Rzeź wołyńska).

Уночі з 3 на 4 січня 1944 р. Червона армія перейшла довоєнний польський кордон біля волинського міста Сарни. Зупинятися чи узгоджувати подальші дії з польською еміграцією радянське командування наміру не мало. Але на цей випадок у Армії крайової вже був заготовлений план дій. У німецькому тилу АК розпочала реалізацію операції «Буря» (Akcja «Burza») — серії повстань з метою самостійного вигнання окупантів зі Східної Польщі. Партизани АК намагалися змусити СРСР рахуватися з польським характером Кресів через встановлення контролю над містами регіону.

У ході реалізації операції «Буря» польським повстанцям доводилося воювати не лише з німцями, але й з УПА. Створена в січні 1944 р. 27-ма Волинська дивізія АК завдала чимало клопотів Українській повстанській армії. У бандерівського керівництва активізація Армії крайової викликала живі асоціації із українсько-польською війною 1918—1919 рр. у Галичині. Цього разу українці прагнули взяти реванш у свого історичного ворога. Передислокація великих сил АК із Холмщини на Львівщину нагадувала те, як у січні 1919-го поляки пробивали «львівський коридор» з Перемишля. Щоб не допустити аналогічного розвитку подій, навесні 1944 р. Головна команда УПА створила Командування Холмського Фронту на чолі зі Степаном Новицьким («Спецом»). Бої УПА з АК на цій ділянці тривали до липня й справді набували ознак фронтового протистояння. Хоча Армії крайовій вдалося підняти антинімецьке повстання у Львові, повторити успіх листопада 1918 р. у поляків не вийшло. Після приходу Червоної армії та НКВС осередки польського руху опору на Західній Україні були ліквідовані. Операція «Буря» не досягла Своєї політичної мети.

Радянська окупація Східної Європи розвіяла надії польських емігрантів та повстанців на заступництво з боку західних демократій. Польща втратила не лише Східні Креси, а й свою свободу. У 1945—1946 рр. переговори між польськими та українськими повстанцями відновилися. Цього разу питання кордону вже не мало такої гостроти, натомість треба було давати раду зі спільним ворогом — тоталітарним сталінізмом.

Від протистояння до добросусідства

Рішення взяти «лінію Керзона» за основу майбутнього радянсько-польського кордону було ухвалене під час Тегеранської конференції «Великої трійки» (Сталіна, Рузвельта, Черчилля), яка проходила протягом 28 листопада — 1 грудня 1943 р. Як компенсацію за втрату Східних Кресів союзники домовились пересунути кордон Польщі на заході до річок Одер й Нейсе. З приводу східного польського кордону прем’єр-міністр Великої Британії Ентоні Ідей нагадав Сталіну про існування кількох варіантів проходження «лінії Керзона». Ішлося про те, що так звана «лінія В» залишала на польському боці Львів і нафтовий басейн. Радянський вождь категорично відмовився поступатися цими територіями. Польську делегацію не допустили до участі у вирішенні її повоєнної долі.

Після загибелі в авіакатастрофі 14 липня 1943 р. генерала Сікорського еміграційний уряд очолив Станіслав Миколайчик, який продовжив курс свого попередника. Улітку-восени 1944 р. уряд Миколайчика намагався самостійно переконати Сталіна залишити Польщі принаймні Галичину і Віленську область. Зустрічі, проведені у Москві, завершилися для поляків безрезультатно. Радянське керівництво відхилило одразу кілька компромісних пропозицій, найбільш помірковані з яких передбачали залишити полякам хоча б Львівщину. Цього разу Черчилль особисто вимагав від Миколайчика погодитись на «лінію Керзона». 24 листопада Миколайчик подав у відставку, не погодившись на консолідовані вимоги союзників. Остаточне погодження східного кордону Польщі «Великою трійкою» відбулося на Ялтинській конференції у лютому 1945 р. На пропозицію колег все ж залишити Польщі Львів Сталін відповів, що радянський народ здивується, якщо дізнається, що радянські інтереси свого часу краще відстоював лорд Керзон, аніж він із Молотовим.

У той час, як поляки торгувалися за землі східніше «лінії Керзона», українці продовжували прагнути територій західніше цієї межі. Серед української радянської партноменклатури найактивнішу позицію мав перший секретар ЦК КП(б) У Микита Хрущов. 1 березня 1944 р. на 6-й сесії Верховної Ради УРСР у Києві він заявив, що український народ буде домагатися включення до Радянської України «одвічних земель, якими є Холмщина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав». 20 липня того ж року Хрущов звернувся з листом до Сталіна з пропозицією створення Холмської області в УРСР. Але претензії Хрущова не обмежувалися Холмщиною — історичною батьківщиною його дружини Ніни. В особистій папці секретаря ЦК Компартії України перебувала «Довідка про адміністративно-територіальний поділ Холмської губернії, Західної Галичини, Закарпатської України і Південної Буковини», з обґрунтуванням доцільності включення до УРСР всіх українських етнічних земель на заході. Сталін не одразу обірвав «соборницькі» мрії Хрущова. Максималістські вимоги української сторони були потрібні вождеві, щоб змусити поляків погодитись на «компромісну» «лінію Керзона».

Ще одною українською силою, яка не схвалювала нового кордону, була УПА. На початку весни 1945 р. підпільні структури ОУН, що опинилися в комуністичній Польщі, були об’єднані у Закерзонський край. З того часу набуло поширення поняття «Закерзоння» (за «лінією Керзона»), яке поєднало Лемківщину, Надсяння, Холмщину і Підляшшя. Попри це, на переговорах з польським антикомуністичним підпіллям у травні 1945 р. представники УПА пропонували визнати радянсько-польський кордон як тимчасову лінію розмежування. З тактичних міркувань це мала бути більша поступка з боку українського руху опору, який мав сильні позиції на Закерзонні, однак, виходячи з географії незмінних територіальних претензій поляків, більша поступка вимагалася з їхнього боку. Порівняно з ситуацією 1943—1944 рр. український рух опору вже не мав підстав непокоїтися про перехід основного масиву західноукраїнських земель під польську юрисдикцію. 1945 р. Степан Бандера писав до Романа Шухевича, що для остаточного погодження з польським підпіллям питання кордону майбутніх звільнених від комунізму держав, можливо, варто відмовитися від етнографічного принципу та прийняти принцип вільного самовизначення населення, а проблему анклавів вирішити за допомогою угод про обмін населенням. Він був переконаний, що в такому разі закерзонські терени все одно відійдуть до України.

Найкращим способом вирішення територіальної проблеми з польським еміграційним урядом Сталін вважав заміну цього уряду на власний, підконтрольний. У травні 1943 р., невдовзі після скандалу навколо Катині й розірвання дипломатичних відносин, у Москві розпочав свою роботу І Конгрес спілки польських патріотів. На чолі цього зібрання була донька відомого дипломата міжвоєнної Польщі комуністка Ванда Василевська. Конгрес постановив необхідність скасування Ризького миру 1921 р. як такого, що не відповідає прагненням українців та білорусів. З точки зору уряду Миколайчика, Червона армія повернулася на польську землю у січні 1944 р. Сталін так не вважав. Для нього Польща починалася за Західним Бугом, який радянські війська перейшли у липні. Услід за ними до міста Холм, а пізніше до Любліна переїхав створений напередодні у Москві Польський комітет національного визволення (ПКНВ). До цієї організації входила і Ванда Василевська, а очолив ПКНВ Едвард Осубка-Моравський. «Люблінські поляки» стали для Сталіна альтернативою «лондонським полякам». 26 липня 1944 р. ПКНВ підписав угоду з радянським урядом, згідно з якою «люблінські поляки» визнали «лінію Керзона» основою для встановлення східного кордону Польщі, а СРСР визнав ПКВН як польську владу. У грудні на основі ПКНВ сформовано Тимчасовий уряд Польської Республіки, який підтримав рішення Ялтинської конференції, а 16 серпня 1945 р. підписав договір про державний кордон з СРСР. Договір набув чинності 6 лютого 1946 р. Установлений кордон проходив східніше верхньої течії Сяну, СРСР передавав Польщі Перемишль. Демаркація кордону відбулася 1948 р., тоді ж до Польщі відійшов колишній райцентр Дрогобицької області Медика. Востаннє польсько-український кордон скоригували 15 лютого 1951 р.: Польська народна республіка (ПНР) передала УРСР територію у верхній течії Бугу з містом Кристинополь (нині Червоноград), а Україна взамін поступилася рівною за площею територією у Прикарпатті з райцентром Устрики-Долішні.

Установлення польсько-радянського кордону по «лінії Керзона» супроводжувалося масштабними акціями обміну населенням. Початок цьому процесу було покладено угодою від 9 вересня 1944 р. між ПКНВ і УРСР. До 1946 р. із шести західноукраїнських областей до Польщі виселено близько 760 тис. поляків, а у зворотному напрямку, із Закерзоння до УРСР, — близько 480 тис. українців. Це переселення максимально зблизило адміністративний кордон із етнографічним і усунуло ґрунт для територіальних претензій. Залишки українського населення з Лемківщини, Надсяння і Холмщини, разом близько 140 тис. осіб, примусово відселили у північні та західні регіони Польщі 1947 р., в рамках операції «Вісла». Ця депортація допомогла покінчити з діяльністю УПА в післявоєнній Польщі.

Переважна більшість польських емігрантів у Західній Європі вважала, що Львів і Вільно необхідно повернути Польщі. До самого кінця існування польського еміграційного уряду (1989 р.) його лідери прагнули перегляду східного кордону. Окрім відновлення «історичної справедливості», відсування кордону на схід розглядалося як компенсація за страждання Польщі під час Другої світової війни та за «зраду» союзників у Ялті. Найбільш гарячі голови розраховували на спалах Третьої світової війни, приповідаючи: «Єдна бомба атомова, і дойдземи аж до Львова». Хоча і Польща, і Україна були позбавлені реальної незалежності, все ж менше приводів нарікати на підсумки драми з кордонами було в українців. Один із провідних діячів української еміграції Михайло Воскобійник 1948 р. зазначав, що теперішній польсько-український кордон — це лінія максимально справедливих взаємних втрат.

Якщо в комуністичній Польщі край дискусіям щодо східного кордону поклав тоталітарний режим, то на Заході, в середовищі політичної еміграції, зміни настроїв могли настати тільки через дискусії та переосмислення. Місію з переконування співвітчизників взяв на себе паризький часопис «Культура» (1947—1989), який редагував видатний польський інтелектуал Єжи Гедройць. На відміну від більшості співгромадян, він дивився не в минуле, а в майбутнє польсько-українських відносин. На думку Гедройця, шлях до визволення Польщі (та займання нею вигідного геополітичного положення) пролягає через примирення з Україною. 1952 р. «Культура» надала свої шпальти для авторів, які закликали поляків визнати наявний східний кордон ПНР. Наприклад, у листі емігранта Йозефа Маєвського пролунало гасло: «Нехай литовці, у яких доля гірша, ніж у нас, тішаться своїм Вільнюсом, а у Львові нехай майорить синьо-жовтий прапор». Співробітник Гедройця Юліуш Мєрошевський у низці статей протягом 1970-х рр. переконував, що необхідно підтримувати український, білоруський та литовський національні рухи в межах відповідних радянських республік; у майбутньому незалежна і дружня Україна стане найкращим захистом для Польщі від імперських амбіцій Кремля. Минули десятиліття, перш ніж більшість поляків на батьківщині та в еміграції переосмислили своє ставлення до України і східного кордону.

Діячі «Солідарності», які прийшли до влади в Польщі 1989 р., були вже однодумцями редакції «Культури» Гедройця. Республіканські кордони УРСР цілком задовольняли також владу і народ незалежної України. Тому польсько-українська угода 18 травня 1992 р. у статті 2 підтверджувала: «Існуючий і визначений на місцевості кордон між сторонами вважати недоторканим», сторони «не мають жодних взаємних територіальних претензій, а також не будуть їх висувати в майбутньому». Довжина кордону становить 535 км.