Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України

Формування кордону України з Румунією і Молдовою

Тривалий час південним сусідом українських земель у складі Речі Посполитої було Молдавське князівство, васал Османської імперії. Територія цієї держави простягалася від Карпат на заході до Дністра на сході та від Дунаю на півдні до галицьких і подільських володінь Польського Королівства. Молдавські люди і правителі були волоського етнічного походження, що ріднило їх з населенням інших османських васалів: Волощини і Трансильванії. Разом вони складали основу для румунського народу, національне пробудження якого відбувалося з середини XIX ст. Молдова також охоплювала території зі значною присутністю слов’янського населення: Буковину на півночі і Бессарабію на сході, між течіями річок Прут і Дністер. Південна (приморська) частина Бессарабії, відома під назвою Буджак, належала безпосередньо Османській імперії.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Молдавське князівство втратило великі території, переважно ті, де поряд із румунами-молдаванами проживали предки українців. 1775 р. Австрійська імперія анексувала Буковину, а 1812-го Росія забрала собі Бессарабію, у тому числі й Буджак. Процес інкорпорації імперіями захоплених територій врешті завершився створенням окремих адміністративних одиниць: Герцогства Буковина і Бессарабської губернії. І там, і там румунсько-молдавське населення сусідило з українцями. Відносну кількісну перевагу українці мали на території Північної Буковини, а також у Північній Бессарабії (Хотинський повіт). Тим часом, процеси румунського національно відродження призвели спочатку до об’єднання Молдавії і Волощини у єдине князівство (1859 р.), а потім до створення на цій основі вже незалежного королівства Румунія (1881 р.) зі столицею у Бухаресті. З точки зору румунського керівництва, за кордоном королівства залишалися ще не возз’єднані землі румунського народу. До них зараховували російську Бессарабію та регіони Габсбурзької монархії: Буковину (в Австрії) і Трансильванію (в Угорщині).

Чи не першу програму українсько-румунського територіального розмежування сформулював підданий Австро-Угорщини Аурел Поповічі, етнічний румун. 1906 р. він представив проект федеративної перебудови двоєдиної монархії у Сполучені Штати Великої Австрії. Поповічі бажав перетворення Габсбурзької монархії з держави двох народів (німців та угорців) на місце національного самовизначення всіх різномовних підданих імператора. Проект передбачав поділ держави на 15 автономних національних штатів із вкрапленнями автономних етнічних анклавів. Зокрема, австрійська Галичина підлягала розподілу на польську (західну) та українську (східну) частини. Розподіл чекав і на Буковинське герцогство: північна його частина відходила до складу української Східної Галичини, а південна — до складу румунської Трансильванії. Столиця Буковини Чернівці залишалася на румунському боці. Трохи західніше Трансильванія розмежовувалася із Закарпаттям. Останнє також мало відійти до Східної Галичини. Проект загалом був підтриманий ерцгерцогом Францом-Фердинандом, але через опір угорців так і не реалізований.

Поворотним моментом для національних проектів у Східній Європі стала Перша світова війна. Буковина одразу перетворилася на арену боїв між російською та австро-угорською арміями. Протягом 1914—1917 рр. цей австрійський край чотири рази повністю або частково переходив з рук у руки. Румунія не могла залишитись осторонь баталії, адже йшлося про боротьбу коаліцій, до членів яких Бухарест однаково мав територіальні претензії. Підтримка Центральних держав давала підстави розраховувати на приєднання Бессарабії. На боці Антанти очікувався більш солідний приз: Трансильванія і Буковина. Вражене стрімким наступом генерала Брусилова, румунське керівництво остаточно зважилося пов’язати себе з Антантою. У серпні 1916 р. Румунія оголосила війну Австро-Угорщині. Початкові успіхи румунських військ у Трансильванії були перервані контрнаступом Центральних держав. Наприкінці жовтня румуни втратили столицю, а до кінця 1916 р. вороги окупували всю Волощину. Від захоплення Австро-Угорщиною також молдавської частини королівства врятувала російська армія, яка сформувала Румунський фронт. Тимчасовим місцем перебування королівського уряду стали Ясси.

Наступний рік приніс Антанті суцільні розчарування на Східному фронті. Лютнева російська революція, хоч і не означала виходу Петрограда із війни, але значно послабила його бойову міць. Натомість після Жовтневого перевороту 1917 р. Росія вже не бажала більше воювати з «німцем». Короткий час Антанта сподівалася на збереження Східного фронту принаймні під егідою УНР. Але необхідність відбиватися від більшовиків призвела до примирення Києва з Центральними державами. У лютому 1918 р. Румунія залишалася єдиною державою-союзником Антанти в цій частині Європи. Як і УНР, вона не виправдала надій Франції та Великої Британії, уклавши сепаратний мир з Центральними державами. За умовами Бухарестського мирного договору 7 травня 1918 р., Румунія погоджувалася на низку територіальних та економічних поступок Центральним державам. Єдиною втіхою для переможених стала згода Центральних держав на окупацію Румунією російської Бессарабії.

Тим часом територія Російської імперії була місцем «параду суверенітетів» народів, що її населяли. У листопаді 1917 р. Центральна рада III Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки. На молдавсько-румунській ділянці межі УНР охоплювали Подільську і Херсонську губернії. У тому ж місяці в Кишиневі (адміністративному центрі Бессарабської губернії) утворилася Крайова рада — Сфатул Церій. Перший час Київ підтримував ініціативи бессарабських молдаван. 15 грудня Сфатул Церій проголосив Бессарабію Молдавською Народною Республікою (МНР) у складі федеративної Росії. Поки УНР і МНР мислилися як автономні частини демократичної Росії, проблема територіального розмежування не стояло гостро. Михайло Грушевський вважав, що питання національних прав українців Бессарабії буде вирішене за згодою з демократичним молдавським урядом.

Однак агресивна політика більшовиків поставила хрест на проекті демократичного перетворення Росії. УНР проголосила незалежність. Сфатул Церій запросив у країну румунські війська. 9 квітня 1918 р. Сфатул Церій проголосував за приєднання МНР до Румунії. Такий поворот подій не влаштовував Центральну Раду. У Києві заявили про неправомірність румунської анексії МНР. Україна запропонувала вирішувати бессарабське питання через розподіл краю за етнічною ознакою на основі вільного самовизначення бессарабського населення. Уряд Павла Скоропадського зайняв ще більш жорстку позицію. На думку міністра закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка, було необхідно вимагати входження до складу України всієї території Бессарабії на правах автономії. Митна війна, яку уряд Скоропадського застосував проти Румунії, не принесла бажаних результатів. Тим часом румунські війська і прикордонники зайняли міцні позиції на правобережжі Дністра. Директорія УНР, яка прийшла на зміну гетьманському режиму, намагалася зайвий раз не ускладнювати відносин із Румунією. Під час ведення бойових дій 1919 р. українським підрозділам доводилося неодноразово переходити на румунський бік Дністра під натиском більшовицьких військ. Загалом Румунія займала щодо УНР позицію нейтралітету. У документах, підготовлених для української делегації на Паризьку мирну конференцію, містилися територіальні претензії, суголосні з вимогами Центральної Ради: Хотинщина на півночі Бессарабії та Буджак на півдні.

Уряд Леніна у Москві так само не визнав входження Бессарабії до Румунії. У березні 1918 р. більшовики, погрожуючи збройним вторгненням, змусили румунський уряд підписати угоду про виведення своїх військ з Бессарабії протягом 2 місяців, але австро-німецький наступ в Україні нівелював дану загрозу. Навесні 1919 р., переслідуючи частини Армії УНР на Поділлі, більшовицький Український фронт вийшов на берег Дністра. Терміново було проголошено Бессарабську радянську республіку, розпочалася підготовка до походу на Кишинів. Однак антибільшовицькі повстання в Україні, контрнаступ Армії УНР та Добровольчої армії Денікіна поховали і ці плани. Анексію Бессарабії Румунією було санкціоновано Паризьким протоколом від 28 жовтня 1920 р. УНР і УСРР не визнали цього акту.

Незважаючи на військову поразку, Перша світова війна принесла для Румунії значно більше, ніж можна було сподіватися: розпалися країни, до яких Бухарест мав територіальні претензії, причому як на боці Антанти, так і Центральних держав. Про приєднання російської Бессарабії вже було сказано, тепер простежимо долю австро-угорських Буковини і Трансильванії. У квітні-липні 1917 р. крайовим комісаром російського окупаційного Галицько-Буковинського генерал-губернаторства був український історик і політик Дмитро Дорошенко. На цю посаду його призначив Тимчасовий уряд за рекомендацією Центральної Ради. Ця синекура не призвела до входження галицьких і буковинських територій до складу планованої автономної України. Після невдалого червневого наступу російської армії в Галичині війська Центральних держав контратакували і відновили контроль майже над всіма окупованими територіями Австро-Угорщини, у тому числі над Буковиною. Згідно з таємними домовленостями в рамках Берестейської угоди між Києвом та Віднем у лютому 1918 р., Австрія зобов’язувалася створити український коронний край на базі Східної Галичини і Герцогства Буковина. Однак влітку австрійський уряд відмовився від своєї обіцянки.

Нова активізація буковинського питання відбулася восени 1918 р., в момент очікуваного виходу Австро-Угорщини із війни та пов’язаних із цим внутрішніх перетворень Габсбурзької держави. 14 жовтня в Чернівцях були скликані Народні збори румунів Буковини, на яких створили Національну раду і Виконавчий комітет. А вже 3 листопада Велике народне віче буковинських українців ухвалило рішення про приєднання української частини Герцогства до ЗУНР. 6 листопада останній австрійський президент Буковини граф Йозеф Ецдорф передав владу представникам двох національних рухів. За взаємною згодою румунську частину герцогства очолив депутат австрійського парламенту Аурел Ончул, а українську — представник УНРади ЗУНР Омелян Попович.

Розподіл Буковини не входив у плани румунської Національної ради. Її делегати закликали до краю армію Румунії. У першій половині листопада королівські війська захопили Чернівці та встановили контроль над усім герцогством. Загальний з’їзд Буковини, проігнорований більшістю українських представників, одностайно ухвалив декларацію про об’єднання із Румунією. Аурела Ончула, який протестував проти окупації співвітчизниками української частини Буковини, румунські війська інтернували і Відправили до Ясс.

Розпад Австро-Угорщини відкрив перед Румунією широкі перспективи: у листопаді 1918 р. королівство повернуло собі Бухарест і всі захоплені раніше землі Волощини. Протягом січня-квітня 1919 р. румунські війська окупували частини колишнього Угорського королівства: Трансильванію і більшу частину Закарпаття. Навесні цього ж року в Румунії з’явилися легітимні підстави для загарбання територій сусіда: Антанта благословила Бухарест на боротьбу проти вогнища світової революції в центрі Європи: Угорської Радянської Республіки. Тоді ж почали оформлюватися союзницькі відносини Румунії з Польщею: обидві держави боролися проти комуністів. Тактичним супротивником польсько-румунського альянсу виявилася ЗУНР, територія якої розділяла союзників. У квітні 1919 р. польський генеральний штаб заохочував Румунію розпочати бойові дії проти Галицької армії. Поляки пропонували, щоб румунські війська атакували тимчасову столицю ЗУНР Станіславів і вийшли на з’єднання з польськими силами у Львові. Румуни підтримували Польщу, але оглядалися на стриману позицію Верховної Ради Антанти. 25 травня 1919 р. румунські війська обмежилися окупацією галицького Покуття. Це зіграло певну роль у розгромі Армією Галлера ЗУНР. Румунська окупація Покуття тривала до серпня 1919 р., після чого цю територію передали Польщі.

Верховна Рада Антанти погодилася із включенням до Румунії більшості захоплених нею територій колишньої Австро-Угорщини. Приєднання Буковини було санкціоновано Сен-Жерменською угодою 10 вересня 1919 р., а Трансильванії — Тріанонським договором від 4 червня 1920 р. Північним сусідом Румунії на ділянці Закарпаття стала Чехословаччина. 1921 р. між цими державами відбувся обмін невеликими ділянками закарпатських територій. Таким чином оформилася західна ділянка майбутнього українсько-румунського державного кордону, вона ненадовго зникла лише під час Другої світової війни.

Припинення бойових дій на початку 1920-х рр. не означало розв’язання територіальних суперечностей на сході Європи. Протягом усього міжвоєнного періоду СРСР не визнавав законності перебування колишньої Бессарабської губернії у складі Румунії. Свої територіальні зазіхання більшовики почали розглядати в контексті молдавського національного питання. 12 жовтня 1924 р. у складі Української СРР на лівобережжі Дністра була створена Автономна Молдавська СРР, пізніше перейменована на Молдавську АРСР. Столиця автономії перебувала в Балті, згодом у Тирасполі. Від імені Молдавської АРСР Москва висунула територіальні претензії на румунську Бессарабію.

Зміцнення Радянського Союзу не могло не турбувати Бухарест. 1938 р. в Румунії відбулася адміністративно-територіальна реформа. Держава була поділена на 10 цинутів. Для підкреслення неподільності румунської території кордони цинутів не збігалися з історичними кордонами областей і повітів та не відповідали етнічним або економічним реаліям. Цинут «Сучава» був утворений із територій, які до Першої світової війни входили до складу трьох різних держав: австрійської Буковини, російського Хотинського повіту Бессарабії та Дорогойського жудця Румунії. Кордон, що колись відділяв Румунію від Бессарабії, був розмитий створенням цинутів «Прут» і «Дунай» на обох берегах річки Прут. Повністю на бессарабській території вміщувався лише цинут «Дністер».

Побоювання Румунії виявилися недаремними. Згідно із секретним додатковим протоколом до Пакту Молотова—Ріббентропа 23 серпня 1939 р. Бессарабія належала до сфери інтересів СРСР. Практично одразу після завершення радянсько-фінської війни навесні 1940 р. Москва розпочала дипломатичний тиск на Бухарест. Німеччина, зберігаючи дружні відносини з СРСР, відмовилася гарантувати безпеку Румунії. У червні Молотов заявив німецькому послу в Москві Вернеру Шуленбургу про намір СРСР у найближчому майбутньому приєднати не тільки Бессарабію, але й Буковину, зважаючи на проживання там українців. Така постановка питання здивувала німецьке керівництво, адже Буковина, на відміну від Бессарабії, ніколи не належала Росії, за винятком нетривалих періодів окупації під час Першої світової. У пошуках компромісу сторони погодилися, що Радянський Союз має право на Північну Буковину, де більшість населення справді становлять українці. 26 червня Молотов висунув румунському уряду ультиматум з вимогою передати СРСР Бессарабію та Буковину в кордонах згідно із доданою картою. Поступка Буковиною подавалася як «часткова компенсація за збитки», нібито заподіяні Радянському Союзу і населенню Бессарабії 22-річним румунським пануванням. У разі відмови від територіальних поступок Молотов погрожував війною. Генштаб Червоної армії і справді планував військове вторгнення, але за кілька годин до початку операції король Румунії Кароль II прийняв ультимативну ноту радянської сторони та передав Бессарабію і Північну Буковину СРСР.

Після окупації румунських земель влітку 1940 р. постало питання про їх інтеграцію в адміністративно-територіальну структуру СРСР. 2 серпня було проголошено створення на території Бессарабії Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки. По суті, Молдавська АРСР у складі України виконала свою функцію. Її територію розділили між Одеською областю УРСР (околиці Балти) та Молдавською РСР (околиці Тирасполя). Таким чином, у складі Молдови опинилося лівобережжя Дністра, відоме пізніше як Придністров’я. 7 серпня на частині окупованих румунських територій були створені нові області УРСР: Чернівецька та Аккерманська. Чернівецька область була утворена на частині території цинуту «Сучава», який увійшов до складу УРСР. Крім Північної Буковини, у складі області опинилася частина Північної Бессарабії (Хотинщина) і район румунського міста Герца, який ніколи перед тим не належав ні Росії, ні Австрії. Аккерманську область (пізніше Ізмаїльська) створили на основі Ізмаїльського жудця цинуту «Дунай» та Аккерманського жудця цинуту «Дністер». Передача Україні частин Бессарабії (Буджаку на півдні та Хотинщини на півночі) відповідало традиції претензій на ці території ще Центральної Ради 1918 р. У листопаді 1940 р. межі Чернівецької та Аккерманської областей з МРСР були уточнені: відбувся обмін деякими територіями, від якого більше виграла Молдова. Південна межа Чернівецької області, яка стала новим кордоном з Румунією, не відповідала традиційному поділу Буковини на українську і румунську частини. Її провели механічно, майже по прямій. У результаті по обидва боки кордону залишилися етнічні меншини.

На цьому територіальні втрати Румунії не припинилися. Згідно з рішенням Другого Віденського арбітражу, а фактично під тиском Гітлера, 30 серпня 1940 р. Бухарест мусив передати Угорщині північну частину Трансильванії. Королівство перестало межувати із Закарпаттям. У результаті радянської та угорської анексій Румунія повернулася приблизно до таких кордонів, які мала перед початком Першої світової. Принижена і послаблена, Румунія була змушена рухатись у фарватері гітлерівської політики. За це Берлін обіцяв їй повернення і примноження територій на сході.

Улітку 1941 р. Румунія серед інших союзників III Рейху атакувала Радянський Союз. Молдову і Правобережну Україну гітлерівські війська окупували досить швидко; до осені протрималися лише Одеса і Київ. Румунія повернула собі втрачені торік Північну Буковину і Бессарабію. На їх місці було створено два губернаторства з однойменними назвами. Губернаторство Буковина територіально повністю збігалося з довоєнним цинутом «Сучава». Губернаторство Бессарабія займало територію колишньої Бессарабської губернії Росії, за винятком Хотинського повіту, який опинився у складі Буковини. 30 серпня 1941 р., відповідно до румунсько-німецької угоди, під управління королівства перейшла територія між Дністром і Південним Бугом, яка охоплювала частини Одеської, Вінницької та Миколаївської областей УРСР, а також молдавське Придністров’я. Тут румуни утворили окупаційну адміністративну одиницю — губернаторство Трансністрія з центром в Одесі. Південний Буг слугував кордоном Трансністрії з німецьким рейхскомісаріатом «Україна».

Навесні 1944 р. Трансністрію зайняли радянські війська. Передчуваючи воєнний розгром своєї держави, король пішов на сепаратні переговори з СРСР, і невдовзі Румунія приєдналося до Антигітлерівської коаліції. Під час боїв у Карпатах Румунія повернула собі контроль над Північною Трансильванією. Після передавання Закарпаття Радянському Союзу 1945 р. Румунія стала сусідити з УРСР і на цій ділянці. Згідно з Паризькими домовленостями 1947 р. північний кордон Румунії повертався до стану липня 1940 р. Бессарабія, Герца та Північна Буковина залишалися у складі СРСР. Подальші територіальні зміни вже не були такими масштабними. 4 лютого 1948 р. Румунія передала СРСР чотири острови в дельті Дунаю, а 23 травня того ж року віддала і острів Фідонісі (Зміїний). Острови відійшли до складу УРСР. 1954 р. територію Ізмаїльської області приєднали до Одеської області. Більше до 1991 р. контури кордонів у регіоні не змінювалися.

Після розпаду СРСР питання кордонів стало предметом дипломатичних відносин Румунії, України та Республіки Молдова. Несподівано в цій компанії з’явився ще один учасник — сепаратисти Придністров’я, які проголосили створення Придністровської Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки (пізніше Придністровська Молдавська Республіка — ПМР). ПМР виявилася територіально затиснутою між двома державами, які її не визнають — Молдовою і Україною. Побоювання сепаратистів стосувалися широко оголошених планів деяких політичних кіл Кишинева інтегрувати Молдову до складу Румунії. Виразники придністровського сепаратизму воліли в такому разі залишатися незалежною республікою або приєднатися до складу Росії чи України. Варто зазначити, що Росія відкрито підтримувала керівництво ПМР, у тому числі військовими засобами: після розпаду СРСР тут перебувала 14-та армія РФ. Думку про необхідність повернення Придністров’я до складу України поділяли деякі українські політичні кола. Під час війни 1992 р. проти Молдови на боці сепаратистів воювали представники націоналістичної організації Українська народна самооборона (УНСО). У результаті воєнної фази придністровського конфлікту адміністрація ПМР закріпилася на всьому молдовському лівобережжі Дністра, а також у правобережному місті Бендери. Врешті Кишинів погодився із можливістю самовизначення Придністров’я, але лише в тому разі, якщо Молдова об’єднається із Румунією. Останнє питання належить до найбільш дискусійних у молдовській політиці. У країні наявні потужні сили, які проголошують молдаван частиною румунського народу.

Державний кордон України з Молдовою, як і в інших випадках, наслідував лінію адміністративної межі відповідних радянських республік. За часів часи СРСР кордону на місцевості між УРСР і МРСР не існувало, тож його встановлення супроводжувалося вирішенням поточних територіальних проблем. Кордон проходив досить незручно. Майже 8 км ділянки автомобільної траси, що з’єднувала українські міста Одеса і Рені, проходила молдовською територією. З іншого боку, ділянка виходу Молдови до річки Дунай неподалік села Джурджулешти була недостатня для створення торговельного порту, щоб пов’язати цю державу із Чорним морем. Вирішенню цих проблем сприяло підписання двостороннього Договору про державний кордон 18 серпня 1999 р. У результаті Україна передала в державну власність Молдови необхідну ділянку дунайського узбережжя, а Молдова Україні на аналогічних умовах передала територію проходження траси в районі села Паланка Штефан-Водського району. Це не був класичний територіальний обмін, оскільки держави домовилися не змінювати лінії проходження кордону. Передані у державну власність території можуть бути повернуті. Фактичне передавання ділянки траси в районі Паланки затяглася до 2011 р., хоча питання порту Джурджулешти було вирішено раніше. Довжина українсько-молдовського кордону — 1222 км.

Більш складним виявилося територіальне врегулювання України із Румунією. Після повалення комуністичного режиму Бухарест поставив питання про скасування наслідків Пакту Молотова—Ріббентропа, а також післявоєнних договорів з СРСР щодо територій. Перші, максималістські, вимоги Румунії до України стосувалися всієї Чернівецької області та бессарабської частини Одещини. Пізніше Бухарест зосередився на питанні належності та статусу острова Зміїний. Румунська сторона не визнавала його островом (а лише скелею), оскільки статус острова дає підстави вважати українськими ще й навколишні територіальні води. По суті, це була суперечка за багатий на газонафтові родовища чорноморський шельф. 16 вересня 2004 р. Румунія подала меморандум до Міжнародного суду ООН з питанням про розмежування континентального шельфу в даному районі. З лютого 2009 р. Міжнародний суд в Гаазі одноголосно прийняв компромісне рішення з приводу морського кордону між країнами. Довжина українсько-румунського кордону становить 613,8 км.