Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України

Географічно Крим (історичні назви: для античності та середньовіччя — Таврика, для кінця XVIII — початку XX ст. — Таврида) є ромбоподібним півостровом у північній частині Чорного моря, площею приблизно 27 тис. км², з’єднаним із материком лише «верхньою» вершиною. Центр Криму розташований рівно посередині між екватором та Північним полюсом, що зумовлює помірний клімат у цілому, а різноманітний рельєф створює таку ж різноманітність природних умов.

В історично-геополітичному відношенні Кримський півострів являє собою окремий регіон, відносно єдиний всередині, але слабко пов’язаний із сусідніми територіями.

Головним чином Крим усередині поділяється на два регіони: Степовий Крим та Кримські гори. Попри «заяложеність» цього формулювання, Крим справді знаходиться на перехресті шляхів та цивілізацій: завдяки органічній єдності півострівного степу з Великим євразійським степом, Таврика була включена в історичні процеси, що відбувалися аж у Монголії; через зручні порти здійснювався зв’язок із Середземномор’ям; невелика відстань від Криму до гирл Дніпра та Дону сприяла налагодженню контактів зі Східною Європою.

Античність

Першими народами Таврики, відомими нам за іменами, були кіммерійці й таври. Щодо походження і приналежності перших, а також відповідності «кіммерійцям» еллінських джерел, то з цих питань донині ведуться непримиренні дебати між фахівцями, всі погоджуються лише з тим, що вони були кочовиками і з’явилися в Криму приблизно в IX ст. до н. е. Другі явно були кримськими автохтонами, що сформувалися на основі місцевих спільнот бронзової доби та мігрантів із Кавказу приблизно в VIII ст. до н. е., саме від їхнього імені греки пізніше утворили назву всього півострова («Таврика»).

Кіммерійці, як і будь-які справжні кочовики, опанували степовий Крим — судячи з розкопаних курганів, вони розселилися на території від північного Присивашшя до майбутнього Сімферополя. Хоча є підстави припускати наявність у кіммерійців царів, про структуру їхньої держави нічого не відомо, так само білою плямою залишається внутрішній поділ обійнятої території. Сталих меж Кіммерія в Північному Причорномор’ї, очевидно, не мала, а Степовий Крим був невіддільною частиною материкових земель, опанованих номадами.

Ситуація з таврами відома трохи краще. На відміну від «класичних» варварів лісної смуги, вони майже не займалися землеробством, а скотарство мало специфічні гірські риси, що відрізняло їх від кочових сусідів; ще одним способом прибутку було розбійництво, хоча і в значно менших масштабах, ніж це подавали античні автори. Отже, таври — це типові горяни, що їх можна знайти в будь-який час у будь-якому гористому куточку землі. Основна зона розселення — передгір’я, пізніше (VI ст. до н. е.) таври опанували всі придатні ділянки Кримських гір та вийшли на південне узбережжя. Відсутність конкурентів призвела до того, що група таврів у цей самий час змогла покинути «рідні» землі та оселитися на півночі Керченського півострова — в першому анклаві. У IV ст. до н. е. таври, ймовірно з екологічних причин, залишили гори та сконцентрувалися в передгір’ї, а щоб уникнути перенаселення, група переселенців утворила другий анклав — на берегах озер Сасик та Донузлав. Після переходу кримських скіфів до осілості в III ст. до н. е., таври були асимільовані ними, давши привід тогочасним еллінам перейменувати їх на тавроскіфів. Це було суто політичне визначення, позаяк хоча археологічно таври не відрізнялися від пізніх скіфів, вони не входили до складу скіфської протодержави. Останні таври з анклавів були асимільовані на рубежі ер. Подібно до інших осілих варварів, таври мали сталий терен мешкання, але не мали державності, а відтак — і кордонів.

Скіфи — кочівники, що прийшли на зміну кіммерійцям, — опанували Степовий Крим у VII ст. до н. е. Під «скіфами» античні автори розуміли величезний масив народів, що не були пов’язані із власне скіфським етносом (іранцями) ані походженням, ані господарськими зв’язками, але перебували від нього в політичній залежності. Серед таких були також т. зв. «скіфи-орачі» та «скіфи-землероби», в яких надміру патріотичні автори з СРСР та нинішніх України й РФ вбачали ранніх слов’ян, хоча це жодним чином не підтверджується археологічно. Тому етнічна приналежність цих спільнот лишається достеменно невідомою.

Ранні скіфи не створили справжньої держави: владу над багатьма «скіфськими» племенами мали т. зв. «царські скіфи», яких, у свою чергу, очолювало декілька правителів. Поки скіфи були зайняті походами на Близький Схід, вони не надто переймалися облаштуванням внутрішнього простору та відносинами із причорноморськими сусідами, але в певний час усе змінилося. Царю Атею (бл. 358—339 рр. до н. е.) вдалося стати першим безальтернативним правителем скіфів та підкорити Західне Причорномор’я, але битва із македонським царем Філіпом, батьком Александра, коштувала йому життя.

Так звана «Велика Скіфія» не була державою — під її контролем перебували лише території, на яких кочівники спорадично випасали свої табуни. На відміну від кіммерійців, скіфи опанували весь Степовий Крим, включаючи Керченський півострів, хоча сталих кордонів, зрозуміло, не мали.

Перші грецькі колоністи з’явилися в Північному Причорномор’ї, імовірно, 647 р. до н. е. та майже відразу опанували ключові ділянки морського узбережжя — принаймні, в Криму. Незважаючи на відносно малі розміри зайнятої території, елліни продемонстрували максимально широкий спектр форм політичної організації. Греки принесли до Криму традицію писемності, містобудування, осілого землеробства, сталих торгових шляхів та багато інших корисних навичок, що суттєво вплинули на довколишні народи.

Херсонес, закладений на Гераклейському півострові бл. 527 р. до н. е., перші два століття мав купу дрібних військових клопотів із таврами і жодної великої війни зі скіфами. Тому там вдалося втриматися демократичному режиму, і навіть після того, як поліс (місто-держава) перейшов до зовнішньої експансії, імперії він не вибудував. Десь близько 325 р. до н. е. містечко Калос Лімен (Прекрасна Гавань) було взяте штурмом херсонеськими військами, а за півтора десятиліття під зверхністю Херсонеса (в межах сучасного Севастополя) опинилася Керкінітида (сучасна Євпаторія). Вона спочатку платила данину скіфам, але потім її ополчення за підтримки херсонеських військ між 315 та 305 рр. до н. е. розбило кочовиків. Наслідком цього стала залежність міста від свого союзника, але це було порівняно меншою проблемою. Але внутрішнє самоврядування підкорені поліси зберегли, і навіть власну монету певний час карбували, відтак держава в західному Криму мала всі підстави називатися Херсонеським союзом.

Ситуація із полісами на берегах Керченської протоки була цілком іншою — вони лежали на шляху кочівлі скіфів між Кримом та Кубанню, а відтак постійно перебували під загрозою нападу номадів. Перманентний зовнішній тиск спричинив появу спочатку добровільного об’єднання частини полісів навколо Пантікапея (сучасна Керч; початок V ст. до н. е., династія Археанактідів), потім ще частину міст, зокрема Німфей, нові очільники, Спартокіди, примусили до миру, а решту, наприклад Феодосію, банально завоювали (бл. 365 р. до н. е.). Пізніше були захоплені землі варварів на Кубані аж до гирла Дону. Тож назва «Боспорське царство» цілком пасувала до позначення новопосталої держави.

Греки були першим у Криму народом, що мав свої держави, а відтак територію та кордони. Херсонесу стабільно належав Гераклейський півострів, а в кращі часи (IV—II ст. до н. е.) — ще й Західний Крим: неширока прибережна смуга від Севастопольської бухти до озера Сасик, простір між Сасиком і Донузлавом, а також Тарханкутська височина. Боспор на рубежі ер володів всім Керченським півостровом та шматком Степового Криму приблизно до сучасної лінії Кіровське — Старий Крим — Новій Світ. Також йому належали землі на Кубані від сучасного Новоросійська до Ростова-на-Дону. Гори (в широкому розумінні) були постійно населені таврами, а на решті території півострова кочували скіфи.

На початку III ст. до н. е. Понтійський степ вразила якась екологічна катастрофа, внаслідок чого чисельність скіфів-кочовиків значно скоротилася, а оточуючі народи випали з-під їхнього контролю. Тож, коли через кілька десятиліть зі сходу посунули сармати, їм уже ніхто не чинив помітного опору. Щодо сарматів, то справа з ними така сама, як зі скіфами: іраномовний етнос як ядро (плем’я роксоланів як точний відповідник «царських скіфів»), кілька споріднених етносів (аорси, язиги) — на периферії, і маса чужого підкореного населення, на яке античні географи також поширювали це ім’я.

Велика Скіфія зменшилася до двох-трьох осередків, що їх називають «малими Скіфіями»: власне Малої Скіфії вздовж нижньої течії Дунаю, однойменної із пізнішою римською провінцією на тому ж місці, та Кримської Скіфії, центр якої знаходився на півострові. Нез’ясованим залишається лише одне питання — чи поселення скіфів у нижній течії Дніпра входили до складу Кримської Скіфії, чи були окремим політичним організмом («Дніпровською Скіфією»)? Позосталі степові терени між Скіфіями заселили сармати.

Але загибель імперії несподівано дала поштовх соціально-економічному прогресу. Пізні скіфи в Криму під впливом еллінської культури почали переходити від кочового скотарства до відгінного, а подекуди — навіть до землеробства, заходилися зводити справжні міста з мурами та палацами, заводити дипломатичні стосунки із сусідами, коротше кажучи — розбудовувати власну державність. І хоча Кримська Скіфія так і не перетворилася на справжню державу, залишившись у розряді «варварських королівств», але прогрес порівняно із Великою Скіфією був очевидним.

Перехід до (напів)осілого способу життя зміцнив силу кримських скіфів, дозволивши їм перейти в наступ на еллінські держави. Боспорське царство було занадто складною мішенню, тож під удар потрапив Херсонеський союз. У першій половині II ст. до н. е. Кримська Скіфія відібрала в Херсонеса Калос Лімен та Керкінітиду, і лише військова допомога сарматської цариці Амаги дозволила вистояти самій столиці.

У результаті завоювань пізніх скіфів геополітична мапа Криму суттєво змінилася. Кордони справжньої держави — Боспору — не змінилися, кордони ще однієї — Херсонеса — звузилися до Гераклейського півострова. Протодержава Кримська Скіфія обіймала все передгір’я, зовнішнє пасмо Кримських гір та колишній херсонеський Західний Крим. Територія Скіфії визначалася наявністю поселень, а от справжніх кордонів, скоріш за все, не було. Таври продовжували заселяти більшу частину гір, а на Перекопі, в центрально-кримському степу та Присивашші спорадично кочували сармати без чітко окресленої території, держави та, зрозуміло, кордонів.

179 р. до н. е. понтійський (Понт — елліністична держава на території сучасної північної Туреччини) цар Фарнак уклав багатосторонній договір, одним із пунктів якого Херсонесу гарантувалася підтримка на випадок бойових дій із скіфами. Виконувати обіцяне довелося 110 р. до н. е. вже новому цареві — Мітрідату. Його полководець Діофант прибув до Криму із відбірним військом, посиливши його на місці за рахунок херсонеського ополчення, і відразу перейшов у наступ на скіфів.

Висадившись на узбережжі неподалік сучасних Сак, Діофант наголову розбив скіфську армію царя Палака і з ходу захопив ворожу столицю — Неаполь (на території сучасного Сімферополя). Уважаючи справу зробленою, полководець полишив півострів, але за його відсутності Палак уклав союз із роксоланами і відмовився визнавати зверхність Мітрідата. Повернувшись до Криму взимку того ж 110 р. до н. е., Діофант спочатку під Калос Ліменом вщент розгромив об’єднані війська кочовиків, а потім ще раз узяв ворожу столицю. Приблизно в цей же час престарілий цар Боспору Перісад V заповідав свою державу Мітрідату, і Діофант вирушив до Пангікапея, аби контролювати процес. Утім, боспорські скіфи на чолі зі Савмаком підняли у відповідь повстання, змусивши понтійського полководця тікати. Лише після третього походу Діофанта 107 р. до н. е., що закінчився підкоренням Боспору, Мітрідат оволодів Кримом. А ще під його контролем опинилися і Ольвія з Тірою (грецькі поліси в пониззі Південного Бугу та Дністра), і ціле кавказьке узбережжя.

На півострові війська Понту беззаперечно контролювали території, що належали Боспору, Херсонесу та Кримській Скіфії, а також, імовірно, землі таврів на Південному узбережжі Криму. Ступінь контролю Мітрідата над сарматами в Степовому Криму залишається невизначеною.

Але до повного замирення було ще далеко. Між 105 та 90 рр. до н. е. флотоводцеві Неоптолему довелося двічі розбивати варварів, що намагалися захопити Пантікапей з азійського боку Боспору[109], а 80 р. сам Мітрідат був змушений брати боспорську столицю штурмом, бо його власний намісник виявився сепаратистом. Та сама доля спіткала Пантікапей і 65 р. до н. е., тільки зрадником цього разу був син Мітрідата Махар.

Але це були «квіточки» порівняно з воістину титанічною боротьбою Мітрідата з Римом, перипетії якої ми описувати не будемо. Врешті-решт три війни, що тривали протягом чверті століття, Мітрідат програв, а сам сховався на Боспорі. Блокада портів римлянами та потужний землетрус спровокували повстання проти царя, тож він покінчив життя самогубством (63 р. до н. е.), не маючи сил для продовження боротьби. Херсонес та Кримська Скіфія повернули собі свободу, а зі складу Боспору було вилучено незалежну Фанагорію.

Фарнак, син-зрадник Мітрідата, що став новим царем, через десять років вирішив змінити політичну орієнтацію і почав війну за відродження Понтійського царства із завоювання Фанагорії (50—49 рр. до н. е.). Зрештою, він підкорив половину Малої Азії, допоки 47 р. до н. е. при Зелі сам Цезар розбив його війська, промовивши після того славнозвісне: «Veni, vidi, vici» («Прийшов, побачив, переміг»). Фарнак повернувся на Боспор, а там проти нього підняв повстання намісник Асандр. У ході швидкої війни бунтівник узяв гору і сам того ж року зайняв престол. Не довіряючи і цьому правителеві, Цезар відправив до Пантікапея флот із новим претендентом на Боспор, але в ході морської битви 46 р. до н. е. той флот був розбитий ущент. Межі народів та кордони держав набули домітрідатівського вигляду.

У І ст. н. е. на Боспор чекали кілька громадянських воєн (повстання Скрібонія, походи Полемона), та вдала експедиція проти Кримської Скіфії, внаслідок якої Неаполь був взятий штурмом, аж нарешті 49 р. вже нової ери римляни остаточно утвердилися на берегах Керченської протоки, підтримавши одну із сторін під час міжусобиці.

У Пантікапеї сиділи правителі з династії Тіберіїв-Юліїв, на монетах карбували профіль імператора, а римська політика проводилася місцевими силами. Коли в Причорномор’ї чи на Кавказі виходили з покори тамтешні варвари, боспорці організовували проти них походи — щонайменше тричі між 98 та 150 рр.

Дещо подібною була й модель відносин Риму з Херсонесом — формально другий тішився незалежністю, але на практиці його спокій гарантували римські гарнізони. Не минуло й півтора десятиліття після утвердження римської зверхності над Боспором, як допомоги в боротьбі зі скіфами попросив Херсонес. Після походу 62—63 рр. Плавтія Сільвана територія Херсонеса стала протекторатом Риму, а для постійного гарнізону через кілька десятиліть була зведена фортеця Харакс.

У результаті геополітична мапа Криму набула нових рис. Боспор та Херсонес не тільки зберегли свої землі, але й на двох розділили контроль над Кримськими горами, фактично винищивши тамтешніх «тавро-скіфів», а над обома державами панував Рим. Власне імперії також належав невеличкий шматок землі на мисі Ай-Тодор із фортецею Харакс. Кримська Скіфія зменшилася до району передгір’я, поселення Західного Криму були спустошені римлянами, боспорцями та сарматами. Ареал останніх, імовірно, не змінився.

Між 186 та 193 рр. боспорські війська за підтримки римських легіонів провели останню кампанію проти кримських скіфів. У результаті їхня держава цілком втратила самостійність, а в Неаполі на трон сів намісник Пантікапея. Втім, крапку в багатолітній історії Кримської Скіфії поставили кочові а лани. Між 218 та 224 рр. вони раптовим ударом знищили столицю, а також більшість населених пунктів поблизу. Характерно, що сарматські поселення в долинах річок не постраждали — алани не стали воювати з родичами. Загибель пізньоскіфської держави відкрила на півострів шлях новим супротивникам, головними серед яких були готи.

Готи були безумовними провідниками, але далеко не єдиними учасниками германського наступу на Причорномор’я. Окрім них, у ці часи нам відомі герули, тайфали, борани та гепіди, а також племена змішаного походження, наприклад бастарни. На Крим готи та їхні союзники наступали двома шляхами: перша хвиля котилася зі сходу, друга — із заходу. Близько 239 р. під натиском германців упала Горгіппія, близько 253 р. — Танаїс (місто в пониззі Дону), між цими датами Боспор, швидше за все, втратив усі свої азійські володіння. Одночасно 251 р. готи увірвалися на півострів через Перекоп та спустошили вцілілі поселення в південно-західному Криму (між 252 та 255 рр.) і врешті-решт посунули на Пантікапей. 256 р. боспорська столиця впала, а залишки царства опинилися під владою варварів. Реквізувавши боспорський флот, готи кілька десятиліть здійснювали розбійницькі напади на Римську імперію. Остаточної поразки варвари зазнали від імператора Тацита в Кілікії 276 р. На зворотному шляху «германський», тобто боспорський флот був перехоплений римським біля самої Боспорської протоки та потоплений. Скориставшись фіаско інтервентів, боспорські царі відвоювали собі свою столицю та покінчили із готською зверхністю над Кримом.

Суперництво, а подекуди й ворожнеча між Херсонесом та Пантікапеєм були річчю звичайною, але до прямих зіткнень між грецькими державами дійшло лише наприкінці III ст. Близько 291 р. боспорці напали на Римську імперію, наслідуючи приклад готів, але херсонеські війська через рік захопили Пантікапей і змусили Боспор капітулювати. Двічі, близько 329 р. та між 242 р. та 360 р., боспорці намагалися взяти в херсонеситів реванш, але обидва рази невдало, в результаті чого територія царства скоротилася до половини Керченського півострова, а Феодосія відійшла Херсонесу. Остаточно мир між кримськими еллінами при посередництві Риму було укладено 362 р.

Між трьома цивілізаціями

375 р. на півострів ненадовго «зазирнули» гуни, спаливши й без того майже безлюдну Феодосію. Першого разу кочовики затрималися ненадовго, просуваючись у Західну Європу. Лише після смерті Аттіли частина гунів повернулася до Криму, але поблизу Керченської протоки бл. 460 р. несподівано зіштовхнулася із рештками кримських готів, відомих як трапези ти або тетраксити. Битва не виявила переможця, і обидві ворожі сторони разом переправилися на азійський бік Боспору. Царство потрапило під гунський протекторат, але відбулося це, швидше за все, мирним шляхом.

Отже, формально незалежний від Риму Херсонес, як і до того, контролював лише Гераклейський півострів. Боспорське царство потрапило під гунський протекторат: там укотре встановилося двовладдя, за якого елліністичний цар керував міським населенням, а численні варвари прямо підпорядковувалися своїм вождям. Боспор охоплював більшу частину Керченського півострова, але вже не сягав Феодосії, Кримські гори населяли рештки готів та алани, а Степовий Крим не мав постійного населення.

527 р. гунський царевич Боспору Грод надумав охреститися. Його хрещеним батьком став сам імператор Юстиніан, що, певна річ, означало зверхність Візантії над Боспором. У відповідь гунські жерці підняли гунів на повстання, вбили Ірода, захопили низку міст та перебили візантійський почет царевича. У 533—534 рр. два імперські загони морем і суходолом дісталися Боспору та зайняли його столицю. Гуни без генеральної битви відійшли за Керченську протоку, а вся кримська територія колишнього царства увійшла до складу Візантії. Найімовірніше, та сама експедиція мирно приєднала до імперії Херсонес та південне узбережжя Криму, не зачепивши гото-аланських горян.

Розпад «гунського світу» призвів до піднесення в Євразійському степу безлічі кочових народів, найсильнішими з яких спершу виявилися тюркюти — давні тюрки. 576 р. тюркська армія форсувала Керченську протоку, захопила та знищила візантійське місто Боспор (так тепер став називатися Пантікапей). 580 р. завойовники стали табором поблизу Херсонеса та перешкоджали вільному сполученню міста із рештою Криму, хоча бойових дій не розпочинали. Півострів став частиною кочової імперії, що сягала Алтаю. Наступного року під тиском внутрішніх проблем каганат розколовся і тюрки відступили до Азії, повернувши Візантії захоплені раніше території.

Хто такі хазари та звідки вони взялись — одне з одвічних питань історичної науки, але для нашого огляду його розв’язання несуттєве. Ким би не були хазари, вже в середині VII ст. вони опанували узбережжя Азовського моря, а 679/680 р. з’явилися в Криму. Дискусія, чи було це вторгнення мирним, чи хозари захопили і спалили Боспор та низку інших міст, далека від завершення. У будь-якому разі в перші десятиліття VIII ст. над Кримом встановився візантійсько-хазарський кондомініум: у юридично та культурно візантійських містах сидів намісник кагана — тудун, що контролював надходження данини хазарам.

До відкритого зіткнення дійшло в 710—711 рр. У Херсонесі спалахнув бунт, на його придушення були кинуті візантійські війська, але загони хазар взяли їх у кліщі та змусили перейти на сторону повстанців. У результаті короткочасної війни в Константинополі змінився імператор — ним став вождь бунтівників Філіпік-Вардан, — а в Криму зберігся існуючий баланс сил. Навіть гото-аланське повстання 787 р. в Доросі (так тоді називався Мангуп) проти хазар не зруйнувало кондомініуму. У момент найбільшого піднесення Хазарський каганат охоплював Поволжя, Північний Кавказ, майбутню Лівобережну Україну та східну частину Північного Причорномор’я.

Нова ситуація склалася вже в середині IX ст. Між 860 та 870 рр. кочові угорці здійснили декілька набігів на Крим, спустошили околиці Херсона, а також захопили та зруйнували Боспор, що, можливо, перебував під управлінням хазарської адміністрації. Але вже 873 р. місто мирно повернулося під контроль Візантії.

Отже, в цей час безпосередньо за Візантією зберігалися володіння на Гераклейському півострові, на Південному березі Криму та на більшій частині Керченського півострова. Адміністративно вони були об’єднані в фему (окрему військову та податкову одиницю), що називалася спочатку Клімата, а потім, за назвою столиці, Херсон. Хозари мешкали на тому ж таки Керченському півострові й контролювали центрально-кримський степ, спроби виокремити в східному Криму т. зв. «Кримську Хазарію» з центром у Судаку є безпідставними. Західна частина Кримських гір, населена гото-аланами та греками, перебувала в залежності від Візантії. Інші кочовики час від часу з’являлися в Степовому Криму, але не утрорювали там сталих політичних структур.

У 940—941 рр. відчувалася візантійсько-русько-хазарська війна, під час якої хазари спалили Боспор, можливо — Сугдею (сучасний Судак) з Алустоном (сучасною Алуштою) та обложили Херсонес, але територіальних змін внаслідок зіткнення не відбулося. Те само стосується і походів руських князів на Херсонес, зокрема Володимира 988/989 р. — захоплене місто повернулося під владу Візантії.

Після загибелі Хазарського каганату внаслідок походу київського князя Святослава весь Степовий Крим, за винятком Гераклейського півострова, опанували класичні кочівники — печеніги, а потім половці, які не мали держави.

Початок XIII ст. приніс радикальні зміни на півострів. 1204 р. під ударами хрестоносців упав Константинополь і контроль над візантійськими володіннями номінально перебрала Трапезундська імперія. Між 1221 та 1226 рр. турки-сельджуки здійснили успішний десант під теперішній Судак, розбили половців та пограбували місто, але не стали включати його до складу своєї держави. 1223 р. Судак був спалений монгольським загоном, але також залишився під половецьким контролем. Лише після походу Батия 1239 р. більшість територій Криму, за винятком Херсонеса, була включена до складу Монгольської імперії. Після утворення Золотої Орди Крим став її частиною.

Невдовзі на півострові з’являються і західні європейці. Після IV Хрестового походу західного лицарства на Константинополь (1204) у Чорне море потрапляють кораблі італійських міст-держав. 1266 р. на місці колишньої Феодосії з’являється генуезька Каффа. Протягом наступного століття генуезці опанували весь Південний берег Криму, закріпилися на Керченському та Гераклейському півостровах, витіснивши звідти суперників-венеціанців. Колишні візантійські міста, неодноразово розорені під час монгольських міжусобиць, стали легкою здобиччю італійців. Формально Газарія (офіційна назва генуезьких володінь у Криму) знаходилася в італійсько-ординському кондомініумі — генуезці платили Золотій Орді данину, тудуни хана в італійських містах наглядали за дотриманням прав його підданих. Але фактично після появи навколо Каффи кам’яних стін Газарія була незалежною, а війни з ординцями були звичною справою.

Головою Газарії був консул Каффи, якого призначали на рік безпосередньо з Генуї, також «призначенцями» були консули Солдайї (Судака) та Чембало (сучасної Балаклави), що підпорядковувалися каффинському колезі. Голів Херсонеса та Воспоро (Керчі) призначали з Каффи. Ці п’ять міст напряму керували своїми околицями, натомість Алушта, Гурзуф, Партеніт та Ялта разом із сільськими поселеннями між ними виділялися у Капітанство Готію, на чолі якої стояв місцевий консул Гурзуфа.

Уцілілі греки із зруйнованих міст приєдналися до залишків готів та а лан у західній частині Кримських гір — єдиному місці, де зберігалися візантійські культурні традиції. Кримська Готія (назва умовна) спочатку формально перебувала в підпорядкуванні Золотій Орді, але на самому рубежі XIV та XV ст. здобула повну незалежність під назвою князівства Феодоро.

Так маленький півострів протягом двох століть уперше (і востаннє) в історії був розділений не просто між трьома державами, але і трьома цивілізаціями. Розташований у центрально-кримському степу Кримський улус із столицею в Солхаті (Старому Криму) був частиною Золотої Орди та належав до євразійського кола кочових культур. Розкинуті від Херсонеса до Боспору генуезькі володіння із столицею в Каффі були східним форпостом європейської цивілізації. Нарешті, Готія — Феодоро, із розташованою в горах столицею Мангупом, являла собою останній осколок колись могутньої візантійської цивілізації. Усі три держави постійно контактували та конфліктували між собою (найбільші війни відбулися у 1423 та 1433—1434 рр.), але жодна так і не здобула остаточної перемоги над сусідами.

Кримське ханство і Російська імперія

Географічна відокремленість Кримського півострова, віддаленість від ординської столиці — Сарая — та постійні контакти із західним світом робили з Кримського улусу розсадник сепаратизму. Кілька разів з кінця XIV до першої третини XV ст. Солхат (Старий Крим) був за півкроку від незалежності, але остаточно розв’язати це питання вдалося лише за часів одного із Чингізидів Хаджі-Герая. Тричі він оволодівав столицею та лише з третього разу (з 1441 р.) остаточно закріпився як місцевий правитель. Він став засновником Кримського ханства.

Щоправда, повний суверенітет втратив уже його наступник — Манглі-Герай. 1475 р. велика турецька армія висадилася поблизу Каффи, захопила місто, пройшла вогнем і мечем вздовж узбережжя та завершила кампанію взяттям Мангупа. Протягом одного року генуезька Газарія та Феодоро зникли, а їхні території були безпосередньо включені до складу Османської імперії. Завдяки втручанню в усобицю між спадкоємцями Хаджі-Герая, Стамбул явочним порядком утвердився як сюзерен Кримського ханства.

Нова держава в короткий період незалежності та в перші роки васалітету охоплювала лише Степовий Крим, частину Керченського півострова та невеликий шматок території в трикутнику між Перекопом і гирлом Дніпра. Але в результаті успішного походу 1502 р. ще одна із решток Золотої Орди Велика Орда в причорноморських степах була знищена, а переможець — Манглі-Герай — приєднав до Криму Приазов’я аж до гирла Дону, збільшивши територію ханства ледь не втричі. На додачу в першій третині того ж XVI ст. до Криму була приєднана значна частина Кубані, і ханство перетворилось на великого і впливового гравця у Східній Європі.

Якщо XVI ст. було часом піднесення Кримського ханства, то XVIII ст. стало часом його занепаду. У результаті російсько-турецької війни 1735—1739 рр. держава втратила половину Приазов’я. Після війни 1771—1774 рр. Крим оголошувався незалежним від Туреччини — «новій» державі передавалися всі колишні османські володіння в горах та на південному березі, території між Дністром та Південним Бугом (до 1779 р.), взамін околиці Керчі переходили до Росії. Але незалежність Криму не була потрібна Петербургу, тому 1783 р. територія півострова, разом із підконтрольними землями в Приазов’ї та на Кубані, була анексована Російською імперією.

До XVIII ст. адміністративний устрій ханства в цілому відповідав давній практиці кочівників розділяти землі між родами. Хану в Криму належали соляні озера — джерело монополії на сіль, та необроблювані землі — леват. Землі калги, першого спадкоємця престолу, що називалися калгалик, розтягалися тонкою смужкою від Чатир-Дагу до Ак-Мечеті (Сімферополя). Обидві категорії «державної» землі не могли передаватися в спадок, а переходили «за посадою».

Бейлик (родові володіння) Ширінів — наймогутнішого з кримських аристократичних родів — розташовувався на Керченському півострові та заходив у центрально-кримський степ за Старий Крим. Бейлик роду Кирк займав Присивашшя, роду Кипчак — Західний Крим, роду Яшлав — околиці Бахчисарая, західне передгір’я та гирла Альми з Бельбеком, роду Мангит — Перекоп та північну частину центрально-кримського степу, а південну частину степу діли між собою бейлики Баринів (захід) та Аргинів (схід). На родові землі черкеських князів були поділені володіння ханства на Кубані, а приазовські степи були зайняті повністю кочовими ордами без визначених меж: того ж роду Мангит та інших.

У XVIII ст. на основі родового поділу постав повноцінний адміністративно-територіальний устрій: 6 каймакамств із 48 (пізніше — 43) кадиликами. Каймакамами найчастіше були представники відповідних впливових родів, а кадиликами керували вчені-судді — кадії.

Після анексії території Кримського ханства Російською імперією Кубань (крім власне Таманського півострова) була віддана Чорноморському козацькому війську, а на решті земель 1784 р. була утворена Таврійська область із столицею в Карасубазарі (Білогірську), а пізніше — Сімферополі. Область була поділена на 7 повітів: 2 в Північній Таврії, 4 в Криму та 1 на Тамані. Нижче зберігався поділ на каймакамства. 1796 р. область була ліквідована, її повіти увійшли безпосередньо до складу Новоросійської губернії.

1802 р..була утворена окрема Таврійська губернія, що нараховувала ті ж 7 повітів. 1820 р. Тмутараканський повіт (Тамань) відійшов до області Війська Чорноморського. У середині століття відбулася ще одна адміністративна реформа, тож губернія набула такого вигляду: материкові повіти (Бердянський, Дніпровський, Мелітопольський) з площею 35 тис. км², півострівні (Євпаторійський, Перекопський, Сімферопольський, Феодосійський, Ялтинський) з площею 25,5 тис. км² та градоначальства (Керч-Єнікальське з 1821 р., Севастопольське з 1872 р., Ялтинське з 1914 р. та Феодосійське в 1802—1829 рр.) з площею 1,3 тис км². Повіти, в свою чергу, поділялися на волості.

Узятий 1855 р. під час Кримської (Східної) війни західними союзними військами Севастополь за умовами миру повертався Російській імперії, тож на територіальний поділ ця подія не вплинула.

Революція та радянські часи

Перші півроку після початку революції 1917 р. Таврійська губернія виглядала острівцем спокою, лише губернатора змінив комісар Тимчасового уряду. Після більшовицького перевороту в листопаді того ж року Центральна Рада в Києві видала III Універсал, яким проголошувала Українську Народну Республіку та визначала, що до неї входить «Таврія (без Криму)». Протягом наступних трьох місяців на материковій Україні за Перекопом (відповідно в північній Таврії — сучасній південній Херсонщині) номінально встановилася українська влада.

У Криму в листопаді ж постала Рада народних представників (РНП) — вищий орган керівництва Таврійською губернією. Рада проголосила курс на збереження губернії в складі Росії та засудила поділ Криму й Таврії Центральною Радою. Влада РНП формально поширювалася на всю губернію, реально — тільки на Кримський півострів без Севастополя.

У грудні того ж року в Бахчисараї була проголошена Кримська Народна Республіка (КНР) на чолі з Номаном Челебіджи-ханом. Нову республіку на півострові визнала Центральна Рада.

У грудні 1917 р. в Севастополі постав Військово-революційний комітет, що координував діяльність місцевих більшовиків, есерів та матросів Чорноморського флоту. На місяць у Криму встановилося двовладдя: об’єднані сили РНП та КНР — з одного боку, «червоні» — з іншого.

У січні-лютому 1918 р., користуючись надзвичайною перевагою в силі, революційні матроси розбили загони демократичних сил, захопили півострів та вдалися до терору. Паралельно материкові повіти Таврійської губернії були захоплені червоногвардійцями Донецько-Криворізької республіки.

У березні того ж року на півострові була проголошена Радянська Соціалістична Республіка Тавриди, формально незалежно, фактично — в складі радянської Росії. Спочатку кримські більшовики включили до складу держави повіти Таврії, через два дні відмовилися від них як таких, що вже входили до складу радянської України. У квітні кримчани знову заявили про свою зверхність над Таврією.

Однак у березні німецько-українські війська звільнили усю колишню Таврійську губернію, і там після адміністративно-територіальної реформи постали Запорізька земля зі столицею в Бердянську, та Новозапорізька земля зі столицею в Херсоні. У часи Гетьманату П. Скоропадського (травень-грудень 1918 р.) обидві землі були об’єднані в Таврійську округу.

Унаслідок наступу на Крим групи військ УНР на чолі з Петром Болбочаном 18—27 квітня та спровокованого ним кримськотатарського повстання радянська влада впала від Перекопу до Бахчисараю, а 29 квітня кораблі Чорноморського флоту підняли українські прапори. Втім, півострів не увійшов до складу УНР, там постав Кримський край, яким послідовно керували два Кримські крайові уряди.

Перший Кримський крайовий уряд на чолі з Сулейманом Сулькевичем проіснував до листопада 1918 р. і мав пронімецьку орієнтацію. Між цим урядом та кабінетом гетьмана Павла Скоропадського велися постійні та малоуспішні перемовини про входження Криму до складу України, які завершилися митною війною та невеликим збройним прикордонним конфліктом (червень 1918 р.). Переговори припинилися через падіння влади гетьмана внаслідок повстання Директорії УНР.

Другий уряд на чолі із Соломоном Кримом постав після відходу німецьких військ, орієнтувався на Антанту та утримався на півострові до весни 1919 р.

У квітні більшовики вдерлися до Криму та захопили більшу його частину, крім Керченського півострова, де укріпилася Біла армія. На захоплених землях постала Кримська Радянська Соціалістична Республіка, що вже не претендувала на Таврію. У червні того ж року ця держава впала під ударами білогвардійців. За їхньої влади в червні 1919 р. Таврійська губернія була відроджена в складі Новоросійської області.

У листопаді 1920 р. Крим був остаточно зайнятий червоними військами, губернія не була формально ліквідована, але обмежена лише кримськими повітами. Нова одиниця без визначеного статусу була поділена на 6 повітів та 17 районів. У жовтні 1921 р. на півострові постала Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка.

У складі радянської Росії Крим перебував з 1921 до 1954 р., не враховуючи періоду нацистської окупації 1941—1944 рр. У цей період кордони автономної республіки не змінювалися, лише кілька разів упорядковувався адміністративно-територіальний устрій.

У червні 1945 р., через рік після депортації кримських татар, болгар, вірмен і греків, Президія парламенту СРСР своїм Указом ліквідувала кримську автономію, перетворивши її на звичайну область. Ще через рік, у червні 1946 р., це рішення було закріплено відповідним законом. 1948 р. Севастополь був виведений із складу Кримської області й перетворився на місто республіканського підпорядкування.

У період з осені 1941 до весни 1944 р. Крим був окупований Вермахтом. Формально Генеральний округ Таврія, межі якого приблизно збігалися з кордонами Таврійської губернії, входив до складу рейхскомісаріату «Україна». Фактично ж цивільна адміністрація в Мелітополі опікувалася лише материковими територіями, а півостровом, як найближчим тилом діючої армії, управляло військове керівництво.

1954 р. Крим був переданий із складу РРФСР до складу УРСР — у лютому указом Президії ВР СРСР, в квітні відповідним законом. Незважаючи на певні юридичні колізії, що мали місце під час передавання півострова, заперечувати легітимність цього акту неможливо. У квітні парламент не тільки підтвердив лютневий указ, але й вніс зімни до Конституції СРСР у частині адміністративного устрою. У нових республіканських Конституціях Росії та України 1978 р. Крим і Севастополь були в переліку саме українських територій. Кордони Кримської області та міста Севастополя були незмінними, хоча внутрішній устрій кілька разів зазнавав змін.

Відновлення автономії також відбулося ще за радянських часів. 12 листопада 1990 р. Кримська облрада ухвалила декларацію про державний та правовий статус півострова, в якій заперечила легітимність указу та закону про ліквідацію автономії та оголосила про її відновлення шляхом референдуму. Перший у Радянському Союзі референдум відбувся 20 січня 1991 р., на якому більшість кримчан підтримали повернення автономного статусу. 12 лютого законом ВР УРСР Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка була відновлена. Пізніше 54 % кримчан підтримали незалежність України.

Крим у незалежній Україні

У лютому 1992 р. місцева влада перейменувала КрАРСР у Республіку Крим, в квітні-червні того ж року Верховна Рада визнала її під такою назвою автономією в складі України. 1994 р. в Криму з’явився свій президент, півострів перетворився на центр проросійського сепаратизму. Восени парламент офіційно затвердив назву півострова — Автономна Республіка Крим (АРК), а навесні 1995 р. скасував кримську конституцію, що діяла з 1992 р.

Восени 1995 р. в Криму з’явилася ще одна конституція, що вже не передбачала існування посади президента, через рік вона була затверджена українським парламентом, а 1998 р. ухвалена остання конституція АРК, яка формально є чинною і сьогодні.

Після Революції Гідності кримська влада відмовилася визнавати легітимність нового українського уряду. 23 лютого в Севастополі був обраний перший «народний мер», 27 лютого будинки центральних органів кримської влади були захоплені російськими військовими. Під їхнім «захистом» кримські депутати призначили нового «Голову Ради Міністрів АРК», не визнаного в Києві, і проголосили 11 березня декларацію про незалежність Криму і Севастополя. У відповідь 15 березня Верховна Рада розпустила кримський парламент.

Та проте наступного дня відбувся псевдореферендум, за «результатами» якого Крим був визнаний Росією незалежним. Протягом 18—21 березня півострів був юридично інкорпорований до складу Російської Федерації. 27 березня Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію 68/262, в якій було зазначено, що референдум не має законної чинності. За ухвалення резолюції проголосували 100 держав, проти проголосувало 11.

На сьогодні зберігається ситуація, про яку російська Вікіпедія нагадує читачам, що переглядають будь-яку статтю, пов’язану з Кримом: «[Це] розташовано на території Кримського півострова, більша частина якого є об’єктом територіальної суперечки між Росією та Україною. Відповідно до адміністративно-територіального поділу Російської Федерації, що фактично контролює Крим, на його території розташовуються суб’єкти федерації Республіка Крим і місто федерального значення Севастополь. Згідно з адміністративно-територіальним поділом України, на території Криму розташовані Автономна Республіка Крим і місто зі спеціальним статусом Севастополь, які входять до складу України».