Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України

Українсько-Білоруський кордон

Протягом двох століть українські та білоруські землі входили до складу Речі Посполитої, однак належали до різних її частин. Україна перебувала під владою польської корони, в той час як Білорусь становила основну частину Великого князівства Литовського. Між ними існував адміністративний кордон, який, втім, ще не мав характеру національного українсько-білоруського. Про це свідчать, зокрема, успіхи козацького державотворення на Гомельщині у добу Хмельниччини. Природною межею між сусідніми народами в той час були ліси та болота Полісся. Під час перебування у складі Російської імперії умовною українсько-білоруською межею можна вважати північні кордони Волинської, Київської і Чернігівської губерній, які були водночас південними кордонами Гродненської, Мінської та Могильовської губерній. Утім, адміністративні межі знову не відбивали етнографічних реалій. Дослідники фіксували український (малоросійський) характер півдня Гродненської губернії (Берестейщина) і білоруську присутність на півночі Чернігівської губернії (Стародубщина).

Питання українсько-білоруського національного кордону було винесене на політичний порядок денний після російської Лютневої революції 1917 р. Як відомо, Центральна Рада заявила про безперечно український характер Волинської, Київської та Чернігівської губерній (з тих, що на білоруському прикордонні). Українські політики також не виключали можливості входження до майбутньої української автономії окремих територій північніше, передусім Берестейщини. Уперше про необхідність визначення меж Білорусі як майбутньої автономії у складі федеративної Росії було заявлено на з’їзді білоруських національних організацій у Мінську 25—27 березня 1917 р. Було запропоновано створити комісію науковців для розробки цього питання. Ця комісія так і не розпочала своєї роботи, проте з’їзд у Мінську поклав початок білоруському державотворенню. Невдовзі з’явилася Велика Білоруська Рада та інші національні представницькі органи. Однак, на відміну від українців, білоруси не змогли утвердити свою владу протягом 1917 р., і черговий національний з’їзд у Мінську розігнали місцеві більшовики. Аж до 1920 р. білоруські національні сили самостійно не контролювали територію жодного повіту Білорусі. Тим не менше, урядові структури діяли весь час і навіть були учасником дипломатичних відносин. Зокрема, білоруська делегація виїхала до Берестя, де на початку 1918 р. тривали переговори УНР, радянської Росії та Центральних держав про ліквідацію Східного фронту Першої світової війни.

Делегація Білорусі до переговорів у Бересті допущена не була, а її представники перебували там, по суті, у ролі радників делегації УНР. Німеччина та її союзники розглядали Білорусь як частину Росії. На відміну від Литви та України, окуповані білоруські території Німеччина збиралася повернути назад Росії після сплати більшовиками контрибуції. За умовами договору між Німеччиною і Австро-Угорщиною з одного боку та УHP з іншого (9 лютого 1918 р.), Україна діставала Холмщину і Берестейщину, з чітко окресленою лінією кордону. Якщо на захід від цієї лінії перебувало Регентське Королівство Польське, то як північного сусіда розглядали не Білорусь, а Литву. Північна лінія кордону УНР, визначена у Берестейській угоді, перетинала із заходу на схід Гродненську губернію. На межі Гродненської і Мінської губерній (район Вигоновського озера) ця лінія уривалася. Доля південних повітів Мінської губернії залишалася невизначеною.

Протягом лютого-березня німецька армія окупувала більшу частину Білорусі, у тому числі Мінськ. Структури білоруського національного руху, сподіваючись на підтримку Берліна, вийшли з підпілля. За цей час ними було видано три статутні грамоти (аналог універсалів Центральної Ради), якими проголошувалося створення Білоруської народної республіки (БНР) та її незалежність. У третій статутній грамоті (25 березня) визначалася територія БНР. На українській ділянці вона охоплювала Могильовщину, білоруські частини Мінщини, Гродненщини, Чернігівщини, а також суміжні частини сусідніх губерній, заселених білорусами. За основу визначення національної території білоруси, як і українці, брали етнографічний критерій. На той час найбільш авторитетним джерелом з цього питання вважалися праці російського філолога Єфима Карського. 1917 р. вийшла з друку укладена ним «Етнографічна карта білоруського племені». Вона задовольняла білорусів усім, окрім того, як на ній було показане Західне Полісся, зокрема Берестейщина. Карський «віддав» ці землі українцям.

Після фіаско у Бересті білоруси сподівалися надолужити втрачене на переговорах з УНР. Делегація вже незалежної БНР прибула до Києва у квітні 1918 р. Перед нею стояла низка завдань: домогтися офіційного визнання своєї республіки, отримати фінансову позику, а також владнати з українцями територіальне питання. Під час переговорів білорусам продемонстрували на карті два варіанти проходження кордону. «Етнографічна лінія» залишала на українському боці Берестейщину і правобережжя річки Прип’ять. Це відповідало даним більшості етнографічних карт, починаючи з Олександра Ріттіха і завершуючи Степаном Рудницьким. «Стратегічна лінія» проходила північніше: територією Слуцького, Бобруйського і Рогачівського повітів, залишаючи Україні все Полісся, включно з повітами, населеними переважно білорусами, — Гомельським, Річицьким, Мозирським і Пінським. Обидві лінії починалися на заході від Вигоновського озера. Українська делегація не мала наміру обговорювати ділянку кордону західніше від озера (південь Гродненської губернії), посилаючись на те, що це питання вже остаточно вирішене Берестейською угодою.

Українська делегація обґрунтовувала «стратегічну лінію» міркуваннями економічної доцільності, безпеки та необхідністю контролю над залізницею Берестя-Брянськ. Білоруським дипломатам дали зрозуміти, що Київ сумнівається у державних перспективах БНР і прагне відсунути кордон якомога далі, побоюючись, що північним сусідом України врешті виявиться не миролюбна Білорусь, а ворожі Росія чи Польща. Білоруська делегація намагалася відстоювати етнографічний критерій, згідно з яким претендувала на Стародубщину, але при цьому не відмовлялася також і від Берестейщини. У крайньому разі білоруси пропонували створення спільного протекторату в басейні Прип’яті, але українська делегація відхилила цю ідею. Натомість українці запропонували створення з Гомельського, Мозирського і Річицького повітів «білоруського П’ємонту» у межах УНР. Таке виявилося неприйнятним для представників БНР. Тож переговори про кордон зайшли у глухий кут. Білоруська делегація попросила відкласти розгляд цього питання до кінця квітня.

Державний переворот 29 квітня, який привів до влади гетьмана Павла Скоропадського, негативно позначився на українсько-білоруських відносинах. Гетьман припинив переговори, враховуючи, що уряд БНР не мав реальної влади у себе в країні. У червні Українська Держава поширила свою адміністрацію на південні повіти Мінської та Могильовської губерній, тим самим практично реалізувала на практиці проходження кордону згідно зі «стратегічною лінією». На переговорах із радянською Росією, які почалися у тому ж місяці, українські делегати розглядали ділянку від Вигоновського озера до Стародубщини в контексті українсько-російського територіального розмежування. У період Директорії УНР українці представили «стратегічну лінію» як основу для північного кордону республіки на карті, підготовленій для Паризької мирної конференції. Натомість білоруси продовжували відстоювати власний погляд. На початку 1919 р. видавництво Вільгельма Гартмана у Берліні опублікувало кольорову мапу під назвою «Карта Беларускай Народнай Рзспублікі / Carte de la République Democratique Blanche-Ruthénienne». Карта, на якій уперше позначені межі БНР, призначалася спеціально для Паризької мирної конференції. Основна ділянка кордону з Україною проходила південною межею Гродненської і Мінської губерній. Також до складу БНР зараховувалася Стародубщина та інші північні частини Чернігівської губернії.

Починаючи з січня 1919 р. питання міждержавного кордону УНР і БНР втратило практичну значущість, оскільки обидві республіки стали ареною воєнного протистояння більшовиків та Польщі. Надалі територіальне розмежування стало проблемою радянського національно-державного будівництва. У ході наступу Червоної армії на захід були проголошені Соціалістична Радянська Республіка Білорусії (СРРБ) та Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Декларований кордон між двома республіками загалом відповідав міжгубернському: Білорусі визначили Гродненщину, Мінщину і Могильовщину; на українському боці залишалися Волинь і Київщина. Наслідуючи традицію БНР, СРРБ також претендувала на північ Чернігівщини (Стародубщину), але тоді це питання не було остаточно вирішене у Москві. Протягом січня-лютого більшовики ухвалили рішення про злиття Білоруської Радянської Республіки з Литвою та їх перетворення на Соціалістичну Радянську Республіку Литви та Білорусі, яка стала відомою під назвою Литбел. Території Гомельщини і Стародубщини передані до складу радянської Росії.

Навесні 1919 р. на Західному Поліссі тривали бої між Північною групою Армії УНР та Червоною армією Литбел, але невдовзі цю територію зайняли польські війська. Подальший наступ Польщі поставив під сумнів доцільність існування Литбел, цієї комуністичної версії Великого князівства Литовського. Улітку 1919 р. ще не окуповані поляками східні території республіки, зокрема Мозирський повіт, були передані до складу радянської Росії. Відтак радянським сусідом УСРР на Східному Поліссі стала РСФРР.

На польському боці фронту питання кордонів актуалізувалося у зв’язку з укладанням Варшавської угоди 24 квітня 1920 р. Згідно з договором кордон між Польщею та УНР на північній ділянці мав проходити межею Рівненського та Овруцького повітів Волинської губернії, а далі південною межею Мінської губернії до річки Прип’ять і за течією Прип’яті до місця її впадання у Дніпро. Таким чином, кордон України знову відповідав північній межі Волинської і Київської губерній з невеликою корекцією на лівобережжі Прип’яті. На північ від цієї лінії діяло польське Цивільне управління Східних земель, яке не мало білоруського національного характеру, але розглядалося Юзефом Пілсудським як зародок Литви-Білорусі у складі майбутньої польської конфедерації. Реалізувати на практиці Варшавську угоду не вдалося. Після короткого тріумфу «Виправи на Київ» польський фронт стрімко відкотився на захід під ударами Червоної армії.

Улітку 1920 р. більшовики повернули контроль над Мінською губернією і навіть окупували Гродненську. Декларацією 31 липня вони проголосили незалежність Білоруської СРР, отже, повернули на порядок денний питання українсько-білоруського радянського адміністративного кордону. Мозирський, Гомельський повіти та Стародубщина залишилися у складі Російської СФРР. Південний кордон відновленої радянської Білорусі відповідав південній межі Мінської губернії!! На заході питання білоруського кордону залежало від результатів польсько-радянської війни.

Наприкінці серпня 1920 р. Червона армія була розбита під стінами Варшави. «Диво на Віслі» дозволило польським військам повернутися на Білорусь, Волинь і Поділля. 18 жовтня бойові дії на радянсько-польському фронті припинилися. У результаті досягнутих домовленостей було визначено демаркаційну лінію і сторони почали відведення за неї своїх частин. Саме на цей період припадає короткий час, коли білоруська національна адміністрація заволоділа власною територією. У листопаді 1920 р. збройні загони під командуванням Станіслава Булак-Балаховича самостійно захопили Мозирський і частину Річицького повітів, на яких була проголошена білоруська влада. Однак цю спробу невдовзі придушили більшовицькі частини. 18 березня 1921 р. підписано Ризький мирний договір, який закріпив польсько-радянський кордон.

Початкова територія радянської Білорусі у міжвоєнний період вміщувалася на частині колишньої Мінської губернії. Кордон БСРР з УСРР відповідав південній межі Мозирського повіту, крім невеликої ділянки, що відійшла до Польщі. У складі СРСР міжвоєнна Білорусь зазнала двох хвиль розширення. 1924 р. республіці передали низку територій, у тому числі західну частину Річицького повіту. 1926 р. БСРР отримала решту території Річицького повіту і повністю територію Гомельського. Східна ділянка українсько-білоруського кордону сформувалася остаточно. Стародубщина, на яку свого часу претендували і Україна, і Білорусь, залишилася у складі Росії. Кожне з цих розширень збільшувало також довжину білорусько-українського кордону, але були й інші зміни. У жовтні 1925 р. проведене територіальне розмежування, під час якого відбувся невеликий обмін між Коростенським округом УСРР і Мозирським округом БСРР. До складу Польщі у міжвоєнний період входили Західна Україна і Західна Білорусь, але територіального розмежування між ними не існувало, адже ці народи не мали жодних автономних прав. Окремі північні території колишньої Волинської губернії не потрапили до складу Волинського воєводства Польщі. Їх включили у Поліське воєводство.

Остаточне оформлення лінії українсько-білоруського кордону відбулося після анексії Радянським Союзом східних територій Польщі 1939 р. У 20-х числах вересня Західна Україна і Білорусь уже були окуповані Червоною армією. Угоду про новий міждержавний кордон Москва і Берлін підписали 28 вересня. Формальна анексія нових територій СРСР відбулася 2 листопада — з ухваленням законів про включення даних територій до Української та Білоруської РСР. Але питання про міжреспубліканський розподіл набутих територій було вирішене не одразу. Спочатку радянське керівництво просто перейменувало воєводства в області. Перший секретар ЦК КПБ(б)У Микита Хрущов претендував на включення до УРСР і Берестейщини. За його задумом під час розділу Польщі Україні мали відійти Берестя, Пружани, Кобрин, Пінськ, Лунинець, Столин. Однак Сталін відхилив пропозиції Хрущова і погодився лише на передачу УРСР окремих південних територій Поліського воєводства: Камінь-Каширського повіту, частин Пінського, Столинського, Дрогочинського повітів. 4 грудня 1939 р. були створені Волинська і Рівненська області УРСР та Пінська і Брестська області БРСР.

З того часу адміністративний кордон України і Білорусі не змінювався. Виняток становить короткий період німецької окупації під час Другої світової війни. 1 вересня 1941 р. німці створили райскомісаріат «Україна», а також генеральну округу «Білорусь» у складі рейхскомісаріату «Остланд». Берестейщина і весь поліський регіон від Західного Бугу до Дніпра стали частиною українського рейхскомісаріату, що обґрунтовували не етнографічними, а суто економічними міркуваннями. Навесні 1944 р., після низки успішних наступальних операцій чотирьох українських фронтів, під контролем адміністрації рейхскомісаріату «Україна» залишилася лише Західна Волинь та Берестейщина. Натомість північніше утворився досить стабільний «білоруський балкон». У цих умовах 25 лютого 1944 р. Брестська, Пінська, Кобринська округи та залишки Петриківської і Столинської округ були передані у «тимчасове управління» генеральної округи «Білорусь». «Тимчасовість» тривала недовго, за кілька місяців сюди повернулася Червона армія і було відновлено радянський адміністративний поділ станом на початок 1941 р., який врешті став сучасним міждержавним.

На сьогодні українсько-білоруський кордон регулюється низкою двосторонніх угод, зокрема Договором про дружбу, добросусідство та співробітництво (17 червня 1995 р.) та Договором про державний кордон між Білоруссю і Україною (12 травня 1997 р). Довжина кордону становить 1084 км.